ВИБОРЧІ ПРАВА, ПОХІДНІ ВІД ОСНОВНИХ ВИБОРЧИХ ПРАВ

Як показує проведений вище аналіз, окремі виборчі права - активне (право голосу), пасивне (право бути кандидатом на виборах) та номінаційне (право висувати кандидатів) - істотно відрізняються насамперед щодо суб'єктів (кола носіїв) цих прав, що є достатнім критерієм для твердження про окреме існування цих трьох основних виборчих прав.

Разом з тим участь громадян у виборчих правовідносинах у ролі чи виборця, чи канди­дата, а також участь у виборах політичних партій не вичерпується лише реалізацією зазначе­них виборчих прав - голосувати, бути кандидатом чи висувати кандидатів. Аналіз виборчих процедур засвідчує, що у виборчому процесі реалізуються також інші правові можливості діяльності відповідних суб'єктів, спрямовані на досягнення їх конкретних цілей.

До таких правових можливостей науковці відносять, наприклад, участь у передви­борній агітації, у спостереженні за виборами, у роботі виборчих комісій (див., зокрема, [1122, с.20]), а також деякі інші, які ми розглянемо нижче. Ці можливості мають виборчий характер, однак не можуть бути віднесені до змісту основних виборчих прав; вони не є конституційними, оскільки їх існування визнається законом. Водночас ці правові мож­ливості належать носіям основних виборчих прав, а отже, пов'язані з ними.

Оскільки вони не відносяться до змісту права голосу, права бути кандидатом чи права висувати кандидатів, їх слід визнати окремими суб'єктивними правами; інакше у разі їх порушення (створенні перешкод у їх реалізації) вони не будуть підлягати захисту у тому ж порядку, що й інші суб'єктивні права. Таким чином, виходячи з їх змісту, носія та способу реалізації і захисту, їх слід визнати суб'єктивними правами.

Існування деяких інших специфічних прав, що реалізуються у виборчому процесі, згадують і польські правознавці. Так, А. Кісєлєвіч зауважує, що «поза змістом права обирати в конституційному значенні цього слова залишаються, а тому не охоплені кон­ституційним захистом, ті всі управнення, які служать реалізації права на голосування.

Оминаючи право висувати кандидатів, розглянуте нами вище, чи право заснування політичних партій, яке не відноситься до виборчих прав, підкреслимо необхідність більш уважного розгляду правових можливостей різних суб'єктів, пов'язаних із їх участю у виборчому процесі. Тому вважаємо продуктивним уявлення про певний «комплекс конкретних суб'єктивних прав» [514, с.14], яких набуває суб'єкт виборчого процесу - виборець, кандидат чи політична партія - суб'єкт номінації кандидатів.

Д. Худолєй називає такі суб'єктивні права «додатковими виборчими правами»; на думку дослідника, «це права на здійснення окремих виборчих дій (права брати участь у висуванні кандидатів, спостереженні за проведенням голосування та ін.)». Науковець наділяє такі права «допоміжною роллю» стосовно основних (до яких відносить лише активне і пасивне), вказуючи, що, «на відміну від основних прав, додаткові виборчі права, як правило, є процесуальними і реалізуються не під час голосування, а на інших стадіях виборчого процесу. При цьому суб'єктами додаткових прав можуть бути особи, які беруть участь у виборчому процесі у різних ролях (як виборці, кандидати, спостерігачі та ін.)» [1158, с.6].

Такий перелік, на думку дослідників, включає право брати участь у роботі виборчих комісій, право вести передвиборну агітацію, право вести спостереження за проведенням виборів^[517] (див., наприклад, [44, с.145]); широкий (і не вичерпний) список таких похід­них виборчих прав наводить І. Тимошенко [1104, с.50] Подібні, щоправда, недостатньо послідовні переліки прав, поєднаних із активним і пасивним виборчим правом, наводить О. Бакумов, кваліфікуючи їх як «похідні юридичні можливості» [40, с.18, 89].

Можна певною мірою погодитися з думкою О. Грабильнікової, що частково такі права характеризують правовий статус виборця (див. [169, с.8]); проте слід підкресли­ти, що мова при цьому повинна йти не про конституційно-правовий (тобто загальний, незалежний від факту проведення виборів) статус виборця як публічно дієздатного громадянина, а про спеціальний, виборчо-процесуальний статус виборця на конкретних виборах (див. підрозділ 2.3.7), оскільки зазначені права набуваються виборцем виключно під час виборчого процесу. Однак слід звернути увагу, що інші подібні права відносяться до виборчо-процесуального статусу не виборця, а інших суб'єктів виборчого процесу.

Набуття таких прав природно пов'язувати з володінням одним із основних виборчих прав. У зв'язку з цим вважаємо такі права похідними від котрогось з основних виборчих прав - активного, пасивного чи номінаційного. Однак не можна погодитися з кваліфі­кацією цих похідних прав як чисто процесуальних [1158, с.6]; твердження, що ці права реалізуються у виборчому процесі, такою ж мірою стосується й основних виборчих прав^[518].

Водночас, на наше переконання, немає підстав вважати такі похідні виборчі права та деякі інші права і можливості, що реалізуються у виборчому процесі, конституційними правами виборців, як це стверджує О. П'ясецька [907, с.43], чи домагатися надання їм такого статусу, хоча відповідні спроби були. Так, Ю. Барабаш зазначає, що «комісія [з питань народовладдя Конституційної Асамблеї, яка існувала протягом 2011-2113 років.

До прав, похідних від основних виборчих прав, часто відносять право на їх судовий захист чи, більш загально, на оскарження порушень виборчого законодавства. Однак ці два випадки слід розрізняти.

Перша позиція - «право на судовий захист прав та законних інтересів» - обґрунтову­ється посиланням на статтю 55 Конституції [432], згідно з якою права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Проте слід взяти до уваги, що «право на захист права» розглядається у правовій доктрині як невід'ємна складова будь-якого суб'єктивного пра- ва^[519]. М. Козюбра вказує: «Основним правовим критерієм реальної дієвості положення, яке закріплює будь-яке право, є... можливість судового захисту права» [382, с.6]. Як за­значає С. Погребняк, «у сучасному розумінні право сприймається не лише як легітимні правила, викладені в певних авторитетних джерелах, але також як “гарантоване право'’”, тобто право, дії якого можна з високою ймовірністю домогтися», у зв'язку з чим «одним із важливих засобів такого захисту є інститут звернення з правовою претензією до суду» [650, с.17, 18]. На думку С. Шевчука, у сучасній науці конституційного права синонімом права є термін «позов»^[520]: «право - це позов особи на будь-кого, хто заважає в реалізації

її права, яке має бути юридично виконаним»; науковець стверджує, що важливою харак­теристикою природних прав є те, що «кожна особа при порушенні її фундаментальних прав може пред'являти юридичні позови до держави» [1216, с.16-17, 22].

Водночас важливе значення для правомірного перебігу виборчого процесу має право на оскарження правопорушень у виборчому процесі, що передбачає оскарження будь-яких порушень встановленого порядку проведення виборів незалежно від того, чи при цьому порушені виборчі права суб'єкта виборчого права. Таке право на оскарження виходить за межі можливості шукати захисту порушеного суб'єктивного права чи пов'язаного з ним законного інтересу, а отже, не може розглядатися як його складова.

Наявність права на оскарження тісно пов'язане із природою основного виборчого права, яке реалізується відповідним суб'єктом у виборчому процесі. Так, відповідно до частини першої статті 108 Закону «Про вибори народних депутатів України»^[521] [734], таке право мають: кандидат (суб'єкт, який реалізує пасивне виборче право), партія - суб'єкт виборчого процесу (тобто суб'єкт, який реалізує номінаційне виборче право), офіційний спостерігач (суб'єкт, який реалізує похідне виборче право на спостереження). Принципово важливо, що суб'єкт права на оскарження може оскаржувати будь-яке порушення вимог виборчого законодавства, яке, на його думку, було вчинено під час виборчого процесу; при цьому не має значення, чи порушено суб'єктивне право чи законний інтерес суб'єкта права на оскарження. Цю обставину підкреслив Вищий адміністративний суд України, зазначивши, що таким суб'єктам надано право на оскарження «незалежно від того, чи порушені їхні права, свободи та інтереси» [688, с.226].

Водночас виборець (суб'єкт активного виборчого права) має право оскаржувати лише порушення особистих виборчих прав чи охоронюваних законом інтересів у виборчому процесі^[522]. Таким чином, можна стверджувати, що безпосередньо з активним виборчим правом не пов'язане спеціальне право на оскарження, як це має місце у випадку пасивного і номінаційного виборчих прав.

Зазначена відмінність є однією з ілюстрацій того, що зміст відповідних можливостей (похідних прав), пов'язаних із основними суб'єктивними виборчими правами, залежить від виборчо-процесуального статусу конкретного суб'єкта. Так, законодавець передбачає певні форми участі виборців (тобто суб'єктів активного виборчого права) у виборчому процесі: вони «можуть брати участь у роботі виборчих комісій як їх члени, а також у проведенні передвиборної агітації, здійсненні спостереження за проведенням виборів»^[523]

(частина сьома статті 2 Закону «Про вибори народних депутатів України» [734], частина третя статті 2 Закону «Про вибори Президента України» [739]); серед інших подібних правових можливостей слід згадати також право бути спеціальним представником (упов­новаженою чи довіреною особою) суб'єкта виборчого процесу. Кваліфікація цих повно­важень різна. Так, Конституційний Суд України розглядає участь громадянина у роботі виборчих комісій як форму реалізації його права на участь в управлінні державними справами [970]; щоправда, стаття 38 Конституції, яка проголошує це достатньо загальне право, не деталізує його суб'єкта, який, відповідно до зазначеного вище законодавчого розуміння, повинен мати статус виборця «взагалі» чи навіть право голосу на відповідних місцевих виборах (див. частину першу статті 21 Закону «Про місцеві вибори» [808]). В. Погорілко розглядав їх як правові можливості, що належать до змісту активного ви­борчого права [435, с.132; 646, с.9] (див. також [405, с.27]). З такої ж позиції Ю. Тодика стверджував: «Право голосу на виборах і референдумах громадян України є багатогранним, багатоаспектним, не обмежується тільки правом на голосування, а проявляється також через участь у передвиборній агітації, здійснення пожертвувань до особистих виборчих фондів кандидатів, спостереженні за проведенням виборів та в інших заходах» [433, с.349]. В. Мусіяка також розглядає ці правові можливості як способи реалізації активного виборчого права [255, с.13]; таку ж позицію поділяє Р. Максакова, яка включає до змісту права голосу «також і здійснення цілої низки дій: право брати участь у передвиборній агітації, право здійснювати пожертви на рахунок особистих виборчих фондів кандидатів, право бути довіреною особою кандидата, право брати участь у мітингах і походах» [504, с.67]. В. Дудченко кваліфікує наявність цих можливостей як «розширювальне тлумачення» виборчих прав громадян [256, с.43]. Російський правознавець О. Постніков вважає, що ці можливості повинні розглядатися «не як самостійні різновиди виборчих прав, а як гарантії їх здійснення, через які, власне, й відбувається захист конституційних прав» [708, с.6].

Вважаємо, що зазначені форми можливої участі громадян у виборчому процесі на його власний розсуд не можна включати безпосередньо у зміст активного виборчого пра­ва - права голосу. Однак, будучи пов'язаними із статусом виборця у виборчому процесі, ці форми потенційної участі мали б розглядатися як окремі суб’єктивні виборчі права, похідні від цього статусу, а отже, пов’язані з правом голосу^[524] [557, с.26]. При цьому не можна ігнорувати того, що коло носіїв відповідних прав може бути різним і не повинно точно збігатися з категорією суб'єкта активного виборчого права.

Часом можна зустріти більш обережну оцінки цих правових можливостей, що пов'я­зане з певною їх специфікою. Серед перелічених похідних прав виборця у виборчому процесі лише право на участь у передвиборній агітації^[525] не викликає сумніву щодо своєї природи, що визнається дослідниками (див., наприклад, [1011]). Що стосується інших похідних прав, то триває дискусія, чи можна їх визнавати суб’єктивними правами, чи лише наданими об'єктивним правом можливостями, які реалізуються за певних умов. Однак, виходячи з того, що правові можливості повинні бути складовими певного суб'єк­тивного права, а суб'єкт зазначених вище похідних прав не збігається точно з суб'єктом права голосу, вважаємо, що маємо справу саме з суб'єктивними правами, які походять від виборчо-процесуального статусу виборця, пов'язаного із активним виборчим правом.

Оскільки немає підстав поширювати принцип загального виборчого права на похідні виборчі права, коло суб'єктів таких прав часто більш обмежене порівняно з категорією суб'єктів основного виборчого права, з яким пов'язане похідне право. Проблема суб'єктів таких прав та додаткових обмежень їх кола розглянута у відповідних підрозділах, при­свячених суб'єктам передвиборної агітації (в контексті принципу вільних виборів; див. підрозділ 4.2), суб'єктам права на спостереження (в контексті принципу чесних виборів; див. підрозділ 5.2.4) та суб'єктам права бути членами виборчих комісій (у контексті ін- ституційних принципів органів адміністрування виборів; див. підрозділ 9.5.4).

Виборче законодавство передбачає також деякі інші за змістом похідні права, які пов'язані зі статусом кандидата чи партії - суб’єкта виборчого процесу; звичайно вони кваліфікуються законодавцем як гарантії діяльності зазначених суб'єктів під час вибор­чого процесу. Обсяг таких прав чи можливостей відповідного суб'єкта залежить від типу виборів. Так, Закон «Про вибори Президента України» встановлює: кожен кандидат на пост Президента України має право на спеціальне представництво у виборчому процесі (уповноваженого представника у Центральній виборчій комісії, довірених осіб), офіційних спостерігачів (статті 66-68 Закону [739]); крім того, кожен кандидат має право подати по одній кандидатурі до складу кожної окружної та дільничної виборчої комісії (частина третя статті 23, частина друга статті 24 зазначеного Закону).

Закон «Про вибори народних депутатів України» надає подібні похідні права як кан­дидатам, так і партіям - суб'єктам номінації кандидатів (див. статті 76-77 Закону [734]). Зазначимо, що ці права відповідний суб'єкт отримує, як правило, з моменту набуття статусу суб’єкта виборчого процесу (див. підрозділ 8.4.5), тобто реалізації відповідного основного виборчого права у виборчому процесі: кандидати набувають цих прав після їх реєстрації; політичні партії - після висування кандидатів.

Слід зазначити, що Закон «Про вибори народних депутатів України» [734] зобов’язує кандидатів, зареєстрованих в одномандатних виборчих округах, відкрити рахунки власних виборчих фондів (частина перша статті 48). У цьому сенсі відкриття власного виборчого фонду не може розглядатися як право кандидата; це приклад його обов’язку, що ілюструє наявність у правовому статусі кандидата як прав, так і позитивних обов'язків. Водночас Закон не передбачає можливості (хоча й не містить прямої заборони) відкриття рахунку виборчого фонду кандидату, який балотується за пропорційною складовою, у зв'язку з чим такі фонди не утворюються. Цей цікавий момент демонструє, що кандидат, зареє­стрований для участі у виборах народних депутатів України, діє відповідно до частини другої статті 19 Конституції України (йому «дозволено лише те, що прямо зазначено в законі»), а не частини першої цієї статті («дозволено все, що не заборонено законом»).

Перелік прав, які отримують партії - суб'єкти виборчого процесу після висування кандидатів, тобто прав, похідних від номінаційного виборчого права, за змістом в основ­ному збігається із правами, похідними від пасивного виборчого права (див. [75, с.63-64]). Так, політичні партії, що беруть участь у виборчому процесі, взагалі кажучи, мають право вести передвиборну агітацію, право мати спеціальне представництво (представника партії у Центральній виборчій комісії, уповноважених осіб), право мати офіційних спостерігачів, а також право подавати кандидатури до складу виборчих комісій. Щоправда, у володінні цими правами може існувати певний паралелізм, здатний породжувати конкуренцію між суб'єктами, які реалізують відповідно своє пасивне чи номінаційне виборче право. Тому, як правило, наявність цих прав у партій та їх обсяг істотно залежить від типу ви­борів і забезпечується на основі комплементарності: якщо відповідні права надаються кандидатам, їх, як правило, не мають політичні партії, і навпаки. Так, на відміну від парламентських виборів, на виборах Президента України партії - суб'єкти висування кандидатів користуються лише правом мати офіційних спостерігачів (стаття 68 Закону «Про вибори Президента України» [739]); інші зазначені вище права пов’язуються лише з пасивним виборчим правом і тому належать виключно кандидатам. В умовах виборчої системи «паралельного змішування» така взаємна комплементарність існує між похід­ними правами партій, які мають зареєстровані списки кандидатів у загальнодержавному окрузі, та кандидатів, зареєстрованих в одномандатних округах (див., наприклад, частину четверту статті 28 Закону «Про вибори народних депутатів України» [734] щодо права на подання кандидатур до складу дільничних виборчих комісій, частину сьому статті 78 зазначеного Закону щодо права на подання кандидатур офіційних спостерігачів і т.п.).

Серед прав, похідних від номінаційного виборчого права, право на подання канди­датур до складу виборчих комісій, встановлене частиною другою статті 27 та частиною четвертою статті 28 Закону «Про вибори народних депутатів України» [734], займає особливе місце. Обсяг цього права дещо відрізняється для різних партій: кандидатури, подані партіями, які мають фракції у поточному скликанні Верховної Ради України, включаються до складу відповідної комісії обов’язково, тоді як кандидатури, подані пар­тіями - суб’єктами виборчого процесу, проходять процедуру жеребкування. Більше того, буквальне розуміння зазначених положень Закону, як засвідчує практика Центральної виборчої комісії^[526], означає, що партія, яка має фракцію і є суб’єктом виборчого процесу, користується обома можливостями подання кандидатур (на цю проблему вказує В. Мусіяка [255, с.87]). Зауважимо, що попередня (2005 р.) редакція Закону «Про вибори народних депутатів України» [765] виключала можливість подвійного внесення кандидатур парті­ями - суб’єктами виборчого процесу, які скористалися своїм парламентським статусом; див. [557, с.114].

Зазначені положення Закону навіть не вимагають, щоб парламентська партія була суб’єктом виборчого процесу відповідних виборів. Хоча ситуація, коли партія, представ­лена фракцією у парламенті, не бере участі у наступних виборах, малоймовірна, тим не менше вона може мати місце^[527]. У такому разі виникає не цілком логічний прецедент наявності права подання кандидатур до складу виборчих комісій суб’єктом, який не ре­алізує свого виборчого права у конкретних виборах. Зрештою, особливості позачергових виборів, пов’язані із скороченими конституційними термінами їх проведення, змусили законодавця розширити такий прецедент і надати право подання кандидатур до окружних виборчих комісій «партіям - суб’єктам попереднього виборчого процесу» (див. частину другу статті 107 Закону «Про вибори народних депутатів України» [734]). Вимушеність такого кроку навряд чи може виправдати його принципову непослідовність; більш ло­гічно надати такі права лише тим парламентським партіям, які є суб’єктами висування кандидатів на поточних (а не попередніх) виборах.

Встановлений Законом обсяг права на подання кандидатур до складу виборчих комі­сій для партій із рівним виборчим, однак різним парламентським статусом, є доцільним, оскільки спроможність парламентських партій реалізувати своє право на подання кан­дидатур до складу комісій практично гарантована, на відміну від багатьох інших партій (див., наприклад, [75, с.64]). Це питання в аспекті принципу рівного виборчого права більш детально розглянуто нижче (див. підрозділ 3.4.4).

Розгляд виборчих прав, похідних від активного, пасивного та номінаційного виборчих прав, змушує звернути увагу на їх певну взаємозалежність у реалізації різними суб'єкта­ми. Так, наприклад, право громадянина-виборця брати участь у роботі виборчої комісії не може бути реалізоване ним самостійно: без волевиявлення суб'єкта права на подання кандидатур до складу комісії громадянин не може стати її членом. Водночас кандидат чи партія - суб'єкт права на подання кандидатур не може реалізувати таке право без во­левиявлення такого виборця, яке виражається у наданні його згоди бути членом комісії.

Подібна взаємопов'язаність у реалізації відповідних прав має місце і у праві на спо­стереження за виборами: громадянин-виборець не може стати офіційним спостерігачем без волевиявлення суб'єкта права мати спостерігача - кандидата чи партії, які вносять його кандидатуру, а останні не можуть реалізувати своє право спостереження без згоди громадянина, тобто без його власного волевиявлення.

Як і у випадку пасивного виборчого права (див. підрозділ 2.1.3), така ситуація не є типовою для суб'єктивного права, яке розглядається як можливість дій суб'єкта - носія такого права на власний розсуд, а тому реалізація права (з дотриманням обмежень, вста­новлених законом) повинна залежати виключно від волевиявлення самого суб'єкта права. Обумовлення здійснення суб'єктивного права дискреційним волевиявленням іншого суб'єкта ставить під сумнів визнання такої можливості поведінки як суб'єктивного права. Саме цим у першу чергу викликана певна обережність дослідників щодо кваліфікації цих правових можливостей як суб'єктивних прав.

Зазначені особливості здійснення певної групи суб'єктивних прав - пасивного та номінаційного виборчого права, а також відповідних похідних прав (права брати участь у роботі виборчих комісій та права подавати кандидатури до складу виборчих комісій, права бути спостерігачем на виборах та права подавати кандидатури спостерігачів) демон­струють існування прав, які мають певну специфіку своєї реалізації, обумовлену не лише бажанням (волею) носія відповідного права, але й волевиявленням іншого суб'єкта - носія іншого права. Щоб відрізнити такі права від інших прав, реалізація яких визначається виключно волею їх носія (наприклад, право голосу, право здійснювати передвиборну агітацію та ін.), цю категорію суб'єктивних прав ми пропонуємо назвати (за аналогією з пасивним виборчим правом, яке є найбільш яскравим представником цієї категорії) пасивними правами. Детальне вивчення особливостей цієї категорії прав, як і існування подібних прав в інших (крім виборчих) сферах правовідносин, вимагає більш ґрунтов­них досліджень теоретиків права. У зв'язку з цим висловимо припущення, що на цьому шляху можна знайти також розуміння особливостей природи деяких суб'єктивних прав, які вимагають колективних дій певної групи громадян (право на утворення об'єднання громадян, право на зібрання та ін.), які дають підстави деяким дослідникам говорити про категорію колективних суб'єктивних прав.