§ 3. Виборче право сучасних держав

Важливе значення для інституту виборів, а також для інститутів референ­думу, народної законодавчої ініціативи має поняття виборчого права.

Поняття «виборче право» вживається у двох значеннях:

1) об’єктивне виборче право - це система правових норм, що регулю­ють суспільні відносини, пов’язані з виборами органів держави та місцевого самоврядування;

2) суб’єктивне виборче право - це гарантована громадянину держа­вою можливість брати участь у виборах державних органів і органів місцевого самоврядування.

а) активне виборче право (загальне виборче право), тобто право обирати;

б) пасивне виборче право, тобто право обиратися у виборні органи держа­ви або місцевого самоврядування, що передбачає право висувати свою канди­датуру або давати згоду на її висування.

Варто зазначити, що особа може мати активне виборче право, але не во­лодіти пасивним. Так, наприклад, громадянин США, який досяг 18 років, має право брати участь у виборах Президента США, але бути обраним не може, оскільки для цього необхідно досягти 35-річного віку. Зворотне співвідношення активного і пасивного виборчого права не зустрічається: якщо громадянин воло­діє пасивним виборчим правом, то він має і активне.

Реалізація громадянами виборчого права базується на певних засадах і принципах, які відіграють ключову роль у формуванні представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування і виступають основою для створення виборчого права.

Принципи суб’єктивного виборчого права - це ті умови визнання і реалізації виборчого права, дотримання яких на виборах робить ці вибори дійсним народним волевиявленням.

Конституції сучасних демократичних держав встановлюють, що вибори до органів публічної влади є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Принцип вільних виборів означає, що виборець самостійно вирішує питання про те, брати йому участь у виборчому процесі чи ні, і якщо так, то якою мірою.

У більшості держав згідно з цим принципом електоральна участь громадян не є обов'язковою, що призводить до появи такого негативного явища, як абсе­нтеїзм (від лат. absentia - відсутність) - ухилення від участі у виборах, зборах тощо.

Абсентеїзм можна розглядати як пасивний протест населення проти існу­ючої форми правління, політичного режиму, прояв байдужості до реалізації громадянином своїх прав та виконання обов'язків.

На думку науковців, усі чинники, які визначають рівень абсентеїзму, можна поділити на чотири групи:

1) суб'єктивні - чинники, які є характеристиками самих виборців і визнача­ють рівень їхньої політичної участі;

2) об'єктивні - чинники, які характеризують ситуацію в державі загалом і виборчий процес зокрема;

3) кон'юнктурні - чинники, які складаються під впливом збігу обставин;

4) ініціативні - чинники, які є результатом впливу на виборців інших суб'єктів виборчого процесу.

Найвагомішими як серед об'єктивних чинників, так і загалом є політичні чинники. Їх можна поділити на: 1) чинники, що характеризують стан політики у державі загалом; 2) чинники, що характеризують особливості самого виборчого процесу; 3) технічні чинники. У першому випадку збільшує рівень абсентеїзму недовіра і неприйняття виборцями самої політичної системи. Також сприяє аб­сентеїзму недовіра до осіб, що знаходяться при владі: народ не вбачає в них осіб, які б могли краще управляти державою. Крім того, існує кореляція між рівнем абсентеїзму і типом партійної системи. З одного боку, дуже мала кількість політичних партій сприяє розвитку абсентеїзму, оскільки наявні партії не охоп­люють і не репрезентують інтересів усіх виборців. З іншого - сприяє абсентеїзму і надмірна кількість політичних партій, оскільки виборцям може бути складно зорієнтуватися в усьому масиві їх передвиборчих програм, що унеможливлює здійснення усвідомленого вибору.

Певною мірою на рівень абсентеїзму в державі впливають і технічні полі­тичні чинники. Так, сприяють зростанню абсентеїзму значна відстань від місця проживання виборців до виборчої дільниці, несвоєчасне інформування про місце і час голосування, ускладнена процедура реєстрації (у разі, коли вона передба­чає ініціативу самого виборця), недосконалість списків виборців (у разі, коли вони складаються за ініціативою органів влади). І річ тут не лише в тому, що ініціативна система реєстрації виборців становить для виборця додатковий клопіт, що може спричинити зростання абсентеїзму. Важливим є те, що сам рівень абсентеїзму вираховується від числа зареєстрованих громадян, а не від загальної кількості виборців. Тому виходить, що насправді у країнах, де існує ініціативний спосіб реєстрації виборців, рівень абсентеїзму є реально набагато вищим, оскільки далеко не усі потенційні виборці будуть включені у списки.

Водночас у деяких країнах передбачено обов’язковий вотум, тобто юридичний обов’язок виборців взяти участь у голосуванні. Уперше обов'язок голосувати на виборах був встановлений наприкінці XIX ст. у Бельгії. На сучас­ному етапі за його невиконання передбачаються штрафи (Австралія, Бельгія), позбавлення волі (Греція, Туреччина), штраф разом із позбавленням права обіймати протягом 3 років державні посади (Аргентина). Політичний сенс вста­новлення обов'язку голосувати полягає в тому, щоб ліквідувати абсентеїзм виборців або пом'якшити його наслідки. Проте, відповідно до міжнародних стан­дартів прав людини кожен громадянин має саме право брати участь у виборах (тобто обирати можливість своєї поведінки), а не обов'язок (здійснення належної поведінки).

Принцип загальності виборчого права означає, що активне виборче пра­во мають громадяни держави, які досягли на день проведення виборів встанов­леного законом віку (Бразилія - 16 років, Україна - 18 років) і є дієздатними.

Разом із тим у процесі еволюції інститутів безпосередньої демократії істо­рично склалася й система обмежень принципу загальності, що отримали назву цензів.

Виборчий ценз - встановлені в конституції або законах умови, що об­межують коло осіб, які мають право брати участь у виборах.

До числа виборчих цензів відносять: необхідність володіти встановленим мінімумом власності (майновий ценз), вимогу певного мінімального рівня пись­менності або освіченості (ценз письменності та освітній ценз), вимогу певний час проживати у цій країні чи навіть у цій місцевості (ценз осілості), певний визначений строк мати громадянство цієї країни (ценз громадянства), ценз статі (наприклад, у Швейцарії жінки були допущені до участі у виборах лише у 1971 р.), релігійний, моральний цензи тощо.

Розрізняють виборчі цензи права обирати і права бути обраним. Так, осо­ба, яка бажає бути обраною, зазвичай повинна відповідати більш жорстким умовам, ніж та, що голосує.

З метою подолання впливу адміністративного ресурсу на виборчий про­цес, наприклад у Франції, існує поняття неможливості обрання на будь-яку поса­ду протягом певного строку особи, яка в цій територіальній одиниці обіймала високу керівну посаду.

У зв'язку із посиленням євроінтеграційних процесів у Європі набуло особ­ливої актуальності питання активного виборчого права іноземних громадян. Зокрема, в Данії, Ірландії, Нідерландах, Норвегії, Швеції іноземці мають право голосу на місцевих виборах.

Надання права голосу іноземцям на місцевих виборах ґрунтується на то­му, що вони за умови постійного чи переважного проживання в муніципалітеті є фактично втягнутими у місцеві справи певної місцевої громади; рішення, які приймаються органами місцевого самоврядування, часто стосуються також їхніх прав та інтересів.

Принцип рівності виборчого права припускає для реалізації активного ви­борчого права рівну для кожного виборця можливість впливати на результати виборів. Стосовно здійснення пасивного виборчого права мається на увазі гара­нтування претендентам рівних умов участі у виборчій кампанії. Забороняється встановлення у законі будь-яких переваг або обмежень для окремих кандидатів, що балотуються на виборні публічні посади. Крім того, рівність активного вибор­чого права забезпечується правилом - «один виборець - один голос».

Рівність голосів на виборах в Україні забезпечується створенням виборчих округів з приблизно однаковою кількістю виборців, тобто єдиних норм представ­ництва окремо для кожного виду виборів, створенням рівних можливостей для кандидатів при їх реєстрації виборчими комісіями, при веденні передвиборної агітації тощо.

При цьому здійснення громадянами України права обирати і бути обрани­ми не залежить від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших пере­конань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак. Конституцією України (ст. 64) і виборчим законодавством України встановлюється, що введення обмежень виборчих прав громадян України, які не передбачені Конституцією України, забороняється.

Порушенням принципу рівного виборчого права був так званий плюраль­ний вотум (множинне голосування), згідно з яким одні виборці могли мати зале­жно від обставин більше голосів, ніж інші.

У світовій практиці зустрічаються навмисні відхилення від принципу рівно­го активного виборчого права, створені з метою забезпечення представництва таких соціальних груп, які в інший спосіб його отримати не можуть.

Принцип прямого виборчого права означає, що громадяни обирають ор­гани публічної влади безпосередньо, шляхом голосування. Даний принцип до­зволяє в ході виборів найбільш демократично виражати волю громадян - суб'єктів виборчого процесу, оскільки прямі вибори дозволяють громадянам без будь-яких посередників вручати мандат тим особам, яких вони знають і яким вони цю посаду довіряють. Однак, на думку деяких науковців, пропорційна сис­тема виборів із жорсткими (закритими) списками прямо порушує принцип прямо­го виборчого права, враховуючи, що голосування здійснюється не за конкретно­го кандидата, а за політичну силу.

Принцип таємного голосування передбачає заборону контролю за воле­виявленням виборців.

Уперше таємне голосування було закріплено на законодавчому рівні у Франції в 1789 р., але практично він був упроваджений лише через 82 роки у 1817 р. Першою країною, яка застосувала принцип таємного голосування та відпо­відала критерію вільних і чесних виборів, стала Південна Австралія (1858 р.). У Великій Британії таємне голосування веде відлік свого існування з 1872 р., коли був прийнятий спеціальний закон про таємне голосування, а в США - з 1884 р.

Протилежним таємному голосуванню є відкрите голосування, яке може бу­ти простим і поіменним. При простому голосуванні виборці голосують відкрито, але думка кожного, хто бере участь у голосуванні, не фіксується. При поіменно­му голосуванні, навпаки, позиція кожного виборця оголошується публічно.

Кожна із зазначених форм має свої переваги і недоліки. Таємне голосу­вання виключає безпосередню моральну відповідальність особи, яка голосує за рішення, яке вона прийняла, віддаючи перевагу внутрішній відповідальності. Разом із тим таємниця волевиявлення знімає психологічний тиск на виборців з боку різних політичних сил і тим самим забезпечує свободу волевиявлення. Відкрите голосування, навпаки, сприяє більшій соціальній відповідальності за прийняте рішення, але і викликає тиск на виборців, створює пряму залежність рішення виборця від громадської думки і його становища в суспільстві.

Таємність голосування забезпечується різними засобами. Як правило, ви­борці голосують в окремих кабінах, а у виборчому бюлетені дані про особу, яка голосує, не зазначаються. Якщо виборець голосує за межами кабіни для голосу­вання, його виборчий бюлетень повинен бути в конверті. Сьогодні у багатьох країнах голосування здійснюється за допомогою не бюлетенів, а перфокарт із закодованою інформацією, а спеціальна машина рахує результати голосування кожного виборця (Бразилія, Індія тощо). Проте навіть при використанні машин для голосування мають вживатися відповідні заходи для захисту виборців від контролю за їх волевиявленням.

Принцип особистого голосування означає, що кожний виборець голосує на виборах особисто. Голосування за інших осіб чи передача виборцем права голосу будь-якій особі забороняються.

Особисте голосування означає самостійне прийняття виборцем рішення стосовно того, за кого саме віддати свій голос. Воно тісно пов'язане з принципом таємності голосування, оскільки є важливим засобом забезпечення реалізації цього принципу. Особисте голосування також є гарантією прозорих та демокра­тичних виборів, оскільки зменшує можливість маніпулювання виборчими бюле­тенями в процесі підрахунку голосів.

Конституція України встановлює, що право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років. Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними (ст. 70).

Право голосу на місцевих виборах мають громадяни України, які прожива­ють у межах відповідного територіального виборчого округу та мають право голосу згідно зі ст. 70 Конституції України.

Військовослужбовці строкової служби, громадяни України, які проживають за кордоном, а також особи, визнані судом недієздатними, та громадяни України, які за вироком суду перебувають у місцях позбавлення волі, вважаються такими, що не належать до жодної територіальної громади та не мають права голосу на місцевих виборах.

Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Виборцям гарантується вільне волевияв­лення (ст. 71 Конституції України).