Ценз грамотності
Ще одним цензом пасивного виборчого права, варіант якого застосовується у вітчизняному виборчому праві, є ценз грамотності; у рудиментарній формі він присутній у частині другій статті 103 Конституції України [432] і стосується виборів Президента України, вимагаючи від кандидата володіння державною мовою.
Ценз грамотності (письменності) був актуальним у часи, коли значна частина населення була неписьменною. Проте, як зазначає В. Маклаков, такий ценз, який «передбачає вміння читати і писати державною мовою, а іноді розуміти і тлумачити конституцію країни,...спостерігається не настільки рідкісно, коли мова йде про пасивне виборче право» [411, с.420]. На думку польського конституціоналіста Л. Ґарліцького, «держава може накладати певні обмеження на право висувати свою кандидатуру на виборах шляхом встановлення вимог щодо знання державної мови» [151, с.91]. Цей ценз має постколоніальне походження, пов'язане з утвердженням нових незалежних держав та їх національних мов; не дивно, що достатньо поширеним він став у державах, які були раніше союзними республіками у складі СРСР.Ценз володіння державною мовою стосовно пасивного виборчого права був предметом оцінки Європейського суду з прав людини у справі «Подкользіна проти Латвії» [1282]. Закон про вибори Сейму Латвії 1995 р. передбачав обов’язковою вимогою для кандидатів у депутати Сейму володіння державною мовою «на третьому (вищому) рівні знань»[452] (див. пункт 18 зазначеного рішення). Суд висловив позицію, що «інтерес кожної держави у забезпеченні нормального функціонування власної інституційної системи є безсумнівно законним. Це тим більше стосується національного парламенту, який наділений законодавчою владою і відіграє основоположну роль у демократичній державі....Суду немає необхідності займати якусь позицію щодо вибору робочої мови національного парламенту. Таке рішення, що визначається історичними і політичними міркуваннями, специфічними для кожної країни, є, у принципі, таким, яке уповноважена приймати лише відповідна держава.
Відповідно. Суд доходить висновку, що вимога до кандидата на виборах національного парламенту мати достатній рівень знань офіційної мови переслідує законну мету» (пункт 34 зазначеного рішення). У цьому рішенні Суд визнав порушення статті 3 Першого протоколу не з підстав встановленого цензу, а у зв’язку з недотриманням принципу юридичної визначеності у його застосуванні: у конкретному випадку, який став предметом розгляду у справі, була застосована не передбачена законом процедура встановлення ступеня володіння державною мовою; див. пункт 35 і наступні зазначеного рішення.Заслуговує на увагу нормативне регулювання цензу володіння державною мовою, встановленого для кандидатів на пост Президента держави Конституцією Киргизької Республіки (див. частину першу статті 62 [421]), передбачене статтею 51 Конституційного закону «Про вибори Президента Киргизької Республіки і депутатів Жогорку Кенеша Киргизької Республіки». Так, абзац перший частини третьої зазначеної статті роз’яснює зміст поняття «володіння державною мовою» як «уміння читати, писати, викладати свої думки державною мовою» [576]. Закон визначає чітку процедуру встановлення володіння державною мовою, що належить до повноважень спеціальної Комісії з мови, яка утворюється Жогорку Кенешем (парламентом) Киргизької Республіки (частина перша зазначеної статті). Для перевірки володіння державною мовою «кандидат повинен: а) письмово викласти свою передвиборну програму обсягом не більше трьох сторінок; б) виступити усно протягом не більше 15 хвилин з викладом основних положень своєї передвиборної програми; в) прочитати друкований текст обсягом не більше трьох сторінок» (частина третя статті 62 [576]).
Відмова кандидата від участі у перевірці прирівнюється до висновку Комісії з мови про те, що кандидат не володіє державною мовою. Цікаво, що перевірка кандидатами володіння державною мовою обов’язково транслюється Державним телебаченням у прямому ефірі (частини шоста та сьома статті 62 [576]).
Подібний виборчий ценз для кандидатів на пост Президента встановлений частиною другою статті 41 Конституції Республіки Казахстан[453] [419]; відповідно до тлумачення цього конституційного положення, наданого Конституційною радою Казахстану, «під вільним володінням державною мовою розуміють уміння грамотно читати, писати, легко, без труднощів викладати свої думки і публічно виступати казахською мовою» (див. [9, с.163]).
Як вказує С. Серьогіна, Конституція України не визначає, «який саме рівень володіння державною мовою вимагається від кандидата у Президенти України» [433, с.489]. Відсутнє таке визначення й у вітчизняному виборчому законодавстві. Погоджуючись із тим, що рівень володіння державною мовою «має бути таким, щоб забезпечувати належне виконання президентських повноважень» [434, с.706], зазначимо, що нормативна невизначеність щодо способу встановлення достатності цього рівня може (у разі виникнення питання щодо дотримання цього цензу) призвести до конфлікту і звинувачень у свавільному його застосуванні. Доцільно встановити, що в умовах обов’язковості повної загальної середньої освіти (частина друга статті 53 Конституції [432]) та обов’язкового вивчення державної мови у середніх школах критерій достатнього рівня володіння державною мовою полягає в отриманні відповідної («відмінно» або не нижчої від певного визначеного рівня відповідно до зовнішнього незалежного оцінювання) атестаційної оцінки у державному документі про середню освіту. Однак за відсутності такої оцінки (наприклад, у разі отримання загальної середньої освіти за часів СРСР у школі, де українська мова не вивчалася[454], або за наявності у документі про середню освіту оцінки, що засвідчує недостатній рівень («задовільно» чи «незадовільно» або нижче визначеного рівня відповідно до зовнішнього незалежного оцінювання) необхідно передбачити процедуру офіційного випробування (подібну до встановленої киргизьким законодавством), яке мало б засвідчити дотримання конституційної вимоги.
Відповідний прецедент в Україні створений Законом «Про державну службу»: пункт 5 частини першої статті 25 Закону передбачає, що для участі в конкурсі на зайняття посади державної служби необхідно подати «посвідчення атестації щодо вільного володіння державною мовою» [776]. Порядок проведення атестації щодо вільного володіння державною мовою, а також вимоги щодо рівня мовної та комунікативної компетентності осіб, які претендують на зайняття посади державної служби затверджені Кабінетом Міністрів України (див.
[812]). Зокрема, передбачено, що від атестації звільняються особи, які мають високі підсумкові оцінки з вивчення української мови у навчальних закладах. Таким чином, критерій володіння державною мовою чітко визначений. Встановлення подібних вимог щодо осіб, які претендують на зайняття виборних посад, лише засвідчило б, що вільне володіння державною мовою народними депутатами України чи депутатами місцевих рад не менш важливе, аніж працівниками органів виконавчої влади. Проте такі вимоги мають бути закріплені насамперед на конституційному рівні.Деякі дослідники з пострадянських країн висловлюють думку, що метою нормативного закріплення обов’язку глав держав і членів парламенту знати державну мову є лише «підвищення престижності державних мов», а «перевірка знань державної мови кандидатами на пост глави держави, висунення вимог про проходження процедури перевірки знання державної мови є дискримінаційними заходами політичної боротьби, які обмежують пасивне виборче право» [9, с.164]. З цією тезою не можна погодитися. Як зазначив Конституційний Суд України, «під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя» (пункт 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 р. у справі про застосування української мови [946]). Ігнорування державної мови з боку глави держави чи членів парламенту є зневагою до самої держави[455]. Тому слід погодитися з думкою В. Ковальчука, що «депутати Верховної Ради України, які представляють інтереси всього Українського народу, так само як і члени Уряду, повинні володіти державною мовою» [351, с.139].
Сильнішим аналогом цензу грамотності можна вважати освітній ценз, який вимагає наявності у кандидата певного рівня освіти чи досвіду роботи. Такий ценз у сучасних державах застосовується рідко і формально може вважатися дискримінаційним. Як приклад можна навести вимогу Конституції Казахстану, яка встановлює освітній ценз для кандидатів до верхньої палати парламенту (Сенату): сенатором може бути лише особа, яка «має вищу освіту і стаж роботи не менше п'яти років» (частина четверта статті 51 [419]).
2.4.8.