Ценз дієздатності
Вимога дієздатності (яка часто кваліфікується як ценз дієздатності; див., наприклад, [404, с.18; 405, с.25; 512, с.231]), згадана вище, навіть більшою мірою, аніж 18-річний віковий ценз, може бути визнана природною вимогою для володіння активним виборчим правом, а не власне виборчим цензом[329] (обмеженням).
Ця вимога, відповідно до її конституційного формулювання (стаття 70 Конституції), асоціюється із цивільно-правовим інститутом недієздатності. Підставою визнання фізичної особи недієздатною є наявність істотної психічної патології (хронічного, стійкого психічного розладу), внаслідок якої така особа «не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними» (частина перша статті 39 ЦК України [1163]). Ж.-П. Жакке небезпідставно називає вимогу «відсутності недієздатності» інтелектуальною правоздатністю [236, с.72]. Цивільноправовим наслідком судового рішення про визнання особи недієздатною є заборона їй вчиняти будь-які правочини, у зв'язку з чим над нею встановлюється опіка (стаття 41 ЦК України).Хоча участь у виборах, зокрема у голосуванні, не може вважатися цивільним пра- вочином, стан недієздатності природним чином впливає на всі (у тому числі публічні) правовідносини такої особи. Тому відмова недієздатній особі у праві голосу традиційно вважається обґрунтованою. Дійсно, голосування на виборах є актом волевиявлення; останнє вимагає певної інтелектуальної кваліфікації виборця, яка дає йому можливість зрозуміти проблеми вибору, а отже, діяти з усвідомленням наслідків своїх дій, чого не може недієздатна особа. Зокрема, Конституційний трибунал Польщі у 2007 р. висловив позицію, що «оскільки такі особи через розумову неповноцінність, психічну хворобу чи інші психічні відхилення не можуть самостійно і раціонально керувати своєю поведінкою та приймати рішення у своїх особистих справах, то не повинні також мати права впливу на вирішення політичних справ, які стосуються спільного добра чи на управління державними справами чи справами самоврядних спільнот.
Позбавлення недієздатних осіб зазначених політичних прав не становить неприпустимої дискримінації цих осіб» (див. [1381, s.469-470]).Очевидно, з причини подібного розуміння проблеми вимога позбавлення виборчих прав (а отже, публічноправової дієздатності) осіб, визнаних цивільно недієздатними, практично не дискутується у вітчизняній науковій літературі. Більше того, поширена думка, що «виборча правосуб’єктність нерозривно поєднується з цивільною дієздатністю особи» [551, с.62].
Проте, взагалі кажучи, немає підстав стверджувати, що існує однозначний взаємозв’язок між цивільною і публічноправовою дієздатністю. Деякі держави взагалі не обмежують виборчої дієздатності осіб із цивільною недієздатністю, принаймні щодо права голосу. Так, Конституція Швеції надає право участі у виборах усім громадянам Швеції, які досягли віку 18 років, а отже, не обмежує участь у виборах осіб, які у цивільному відношенні визнані недієздатними і перебувають під опікою (див. статтю 4 Розділу 3 конституційного акта «Форма правління» [1450, р.70]). Такі ж обмеження відсутні у Конституції Ірландії, яка надає право голосування на парламентських виборах усім без винятку дорослим громадянам (див. [1342, р.14]); немає вказівки про позбавлення недієздатних права голосу і в Конституції Латвії [420, с.308]. У Канаді з 1993 р. право голосу надано «ментально некомпетентним» особам [1362, р.1040]. Такі приклади наводять на думку про обмеження категорії «недієздатних осіб» у традиційному розумінні лише приватноправовими відносинами.
На наше переконання, уявлення про єдність інституту дієздатності (недієздатності) для всіх сфер правовідносин не враховує відмінностей правової природи цивільної та публічноправової дієздатності. Обидва явища мають однакові (чи близькі) підстави, пов’язані з віковою зрілістю особи та наявністю чи відсутністю певних психічних пато- логій, проте стосуються різних сфер правовідносин (приватної та публічної відповідно), а тому за своїм змістом мають істотні особливості.
По-перше, за вітчизняним законодавством, час набуття відповідно повної цивільної та виборчої дієздатності може істотно відрізнятися: можливі як випадки, коли особа набула повної цивільної дієздатності, однак ще не має права голосу, так і ситуації, коли настала виборча дієздатність громадянина, який ще не набув повної цивільної дієздатності.
Вже цього достатньо для того, щоб вважати ці два елементи статусу індивіда різними (хоча й близькими за підставами).Крім того, цивільне законодавство передбачає, крім повної цивільної дієздатності, інші обсяги володіння цивільною дієздатністю: часткова цивільна дієздатність (для осіб віком до 14 років; стаття 31 ЦК України), неповна цивільна дієздатність (для осіб віком від 14 до 18 років; стаття 32 ЦК України), а також обмежена цивільна дієздатність (стаття 36 ЦК України) [1163]. Нормативне співвідношення цих форм цивільної дієздатності із виборчою дієздатністю у межах вітчизняного права достатньо ясне: часткова дієздатність несумісна із володінням правом голосу, неповна дієздатність за описаних вище умов (дострокового набуття виборчої дієздатності) може бути сумісною з виборчою правосуб’єктністю, однак не пов’язана з нею причинно-наслідковим зв’язком. Водночас обмеження цивільної дієздатності, відповідно до вітчизняного законодавства, жодним чином не впливає на обсяг виборчих прав, а отже, на виборчу правосуб'єктність.
Вважаємо, що обґрунтованість існуючого законодавчого регулювання в останньому аспекті є принаймні дискусійною.
Відповідно до статті 37 ЦК України, фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена у судовому порядку, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини; у зв'язку з цим над такою особою встановлюється піклування, і правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються такою особою за згодою піклувальника [1163]. Такий обсяг дієздатності, «спроектований» на публічні (зокрема, виборчі) правовідносини, ставить під сумнів здатність самостійно сформувати власну волю щодо вибору під час голосування, «на належному рівні оцінити якості кандидатів на виборні посади, їх передвиборні програми», як це на думку науковців [434, с.509], вимагається від виборця для вчинення усвідомленого волевиявлення. З іншого боку, участь піклувальника у формуванні виборчої волі обмежено дієздатної особи очевидним чином порушувало б низку основних принципів виборчого права (зокрема, таємність та особистий характер голосування).
Однак, за вітчизняним виборчим законодавством, публічноправова дієздатність таких осіб у жодному випадку не обмежується: ці особи мають право голосу на виборах, а отже, і всі похідні від нього виборчі права - на участь у перевиборній агітації, у роботі виборчих комісій, у спостереженні за виборами; Конституція навіть не містить вказівок на обмеження їх пасивного виборчого права. Вважаємо суперечливою таку ситуацію щодо обсягу виборчої (і, більш загально, публічної) правосуб'єктності осіб, цивільна дієздатність яких обмежена.Вважаємо, що необхідно взяти до уваги наявність двох категорій підстав для обмеження цивільної дієздатності, встановлених статтею 36 ЦК України [1163]. Так, якщо особа «страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними» (частина перша статті 36), виникає обґрунтований сумнів також у її здатності усвідомлювати зміст свого вибору при голосуванні; ця підстава близька за змістом до підстави визнання особи недієздатною. Водночас зловживання «спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, азартними іграми тощо», чим особа «ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище» (частина друга статті 36), має чисто цивілістичне (майнове) обґрунтування і навряд чи істотно впливає на усвідомлення власного вибору при голосуванні на виборах.
Російське виборче право не торкається цієї проблеми; вона практично не дискутується у російській науковій літературі (див. [145, с.32]). Водночас подібні питання останнім часом активно обговорюються польськими конституціоналістами (див., наприклад, [1381, 8.53-58]). Відповідна аргументація заслуговує на обговорення.
Конституція Польщі передбачає позбавлення права голосу осіб, визнаних судом недієздатними (див. частину другу статті 62 [1384]). Однак коло осіб, на яких поширюється таке обмеження за польським виборчим правом, істотно відрізняється від подібного кола осіб відповідно до українського законодавства.
Причина полягає у відповідних доктринальних положеннях цивільного права Польщі і термінологічній відмінності, яка з них випливає.Для позначення правового стану особи, який в українській термінології визначається терміном «недієздатність», Цивільний кодекс Польщі використовує термін «иЬеямІшпомоІпіепіе» (в перекладі - «позбавлення власної волі»); статті 13 та 16 Цивільного кодексу Польщі передбачають два рівні такого «позбавлення власної волі» - повне або часткове [1379], - що в загальних рисах відповідає двом вітчизняним інститутам - визнанню особи недієздатною та обмеженню дієздатності особи. Таким чином, на відміну від вітчизняної цивільної доктрини, яка розглядає обмеження дієздатності як частковий випадок дієздатності, польська доктрина розглядає відповідний стан як варіант «позбавлення власної волі» (свого роду «часткова недієздатність»). Тому польське виборче право вважає обидва випадки «позбавлення власної волі» (як повне, так і часткове) підставою для позбавлення виборчих прав (див. [1381, s.56]). При цьому усвідомлюється відмінність природи цього цивільноправового інституту і публічноправового характеру виборчих прав, однак підкреслюється паралель між усвідомленою діяльністю фізичної особи у приватній (особисто-майновій) сфері та діяльністю у публічній сфері [1433, s.140]. Основним аргументом тут виступає твердження, що коли особа не має відповідної інтелектуальної здатності вирішення власних справ і не здатна самостійно здійснювати правочини, то тим більше вона не здатна розібратися у політичній ситуації і здійснити раціональне, усвідомлене, належно мотивоване волевиявлення під час виборів (див. [1311, s.268]).
Дискусія серед польських конституціоналістів навколо цих питань спричинена рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Алстош Кісс проти Угорщини» 2010 р. [1262], оскільки в Угорщині прийняте таке ж розуміння категорій цивільної недієздатності та питання їх взаємозв’язку з правом голосу, як і в Польщі. У зазначеному рішенні Суд визнав, що «тільки громадяни, здатні оцінити наслідки своїх рішень і приймати свідомі та нерозсудливі рішення, повинні брати участь у публічних справах» (пункт 38 зазначеного рішення), проте поставив проблему пропорційності відповідних заходів і реального стану відповідної особи.
Суд поставив під сумнів відсутність розрізнення повної і часткової недієздатності («guardianship» - буквально «опіки») в аспекті виборчих прав і ствердив, що «неперебірливе позбавлення права голосу без індивідуалізованої судової оцінки, засноване лише на ментальній неповносправності, яка викликає потребу часткової опіки, не може бути визнане сумісним з правомірними підставами обмеження права голосу» (пункт 44 рішення). З цієї позиції Суду польські науковці роблять слушний висновок, що автоматичне і довільне позбавлення виборчих прав усіх «позбавлених власної волі» (в українській термінології - як недієздатних, так і обмежено дієздатних) є, таким чином, неприпустиме і порушує статтю 3 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. [1381, s.57]). Отже, позбавлення виборчого права осіб з «частковою недієздатністю» (тобто обмежено дієздатних в українській термінології) у принципі не суперечить статті 3 Першого протоколу, якщо воно здійснюється індивідуально, на підставі судового рішення щодо конкретної особи з відповідною оцінкою здатності цієї особи усвідомлено реалізувати виборчі права [1311, s.278-279].У контексті вітчизняного виборчого права слід зауважити, що конституційна норма, яка позбавляє права голосу лише осіб недієздатних, не суперечить правовим позиціям Європейського суду з прав людини, а отже, статті 3 Першого протоколу. Проте така норма не враховує широкого спектру особливостей стану осіб, цивільна дієздатність яких обмежена. Було б доцільно прийняти позицію, висловлену Європейським судом, і передбачити повноваження суду при прийнятті рішення щодо обмеження цивільної дієздатності оцінювати також можливість особи брати участь в управлінні публічними справами і, зокрема, її здатність робити усвідомлений вибір під час голосування на виборах. По суті, це означало б запровадження не лише доктринального, але й нормативного розрізнення понять публічноправовоїта цивільної дієздатності, у тому числі передбачення можливості співіснування обмеженої цивільної дієздатності з публічноправовою як дієздатністю, так і з недієздатністю.
Зауважимо, що прийняття такої позиції не вимагало б внесення змін до частини другої статті 70 Конституції, оскільки у ній не міститься вказівка на визнання особи цивільно недієздатною. Проте це потребувало б зміни доктринального розуміння і відповідно тлумачення цієї норми у тому сенсі, що вона передбачає публічну недієздатність особи, яка обов'язково пов'язана з цивільною недієздатністю, однак також може (проте не зобов'язана) супроводжувати обмежену цивільну дієздатність такої особи.
2.3.4.