Терміни конституційного права на літеру С

Свобода людини — міра легітимного втручання держави у приватне життя індивіда відповідно до принципу пропорційності. За цим принципом держава не повинна накладати на особу надмір­них обмежень, які б посягали на сутність змісту основного права і перевищували межі необхідності, що випливають з публічного ін­тересу.

Таким чином, свобода людини має негативне та позитивне значення. Негативна свобода — неприпустимість втручання у реа­лізації особою своїх домагань щодо доступу до матеріальних і ду­ховних благ, неприпустимість свавільного втручання в особистий вибір варіанта поведінки, забезпечених правовим захистом. Пози­тивна свобода — реалізація особою доступу до матеріальних і ду­ховних благ у контексті соціальних інститутів, правил і процедур.

Конституція України у статті 64 містить пряме застереження щодо допустимих меж втручання у приватну автономію індивіда, відповідно до якого конституційні права і свободи людини і грома­дянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених нею. Зазначене положення не містить конкретних критеріїв обме­ження прав і свобод людини. Лише визначається коло конститу­ційних прав і свобод, які не підлягають обмеженню в умовах воєн­ного або надзвичайного стану. Для цього необхідно визначати осо­бливості конституційного регулювання окремого основного права, гарантованого Конституцією України. Це пов'язано з тим, що при розробці проекту Конституції України у статті 64 також містилося положення, яким закріплювався принцип пропорційності, який по­тім у зв'язку із політичними обставинами був вилучений. Зокрема, на такій юридичній методології, що випливає з розуміння принци­пу пропорційності, ґрунтується рішення Конституційного Суду України у справі про утворення політичних партій в Україні, в якому є загальне звернення до конституційних цінностей (зв'яза­ність держави правами і свободами людини, принципу плюралізму, свобода політичної діяльності) як аргумент правової позиції у цій справі (Рішення КСУ від 12 червня 2007р.

Конституційна юриспруденція України свідчить, що для визна­чення легітимності втручання у приватну автономію Конституційний Суд України використовує формулу частини третьої статті 22 Кон­ституції України. Конституційна юриспруденція в Україні визначає межі такого втручання за якісними (зміст) та кількісними (обсяг) характери­стиками конституційних прав і свобод (Рішення КСУ від 11 жовтня 2005 р. № 8-рп/2005):

«Звуження змісту прав і свобод людини означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик пра­ва. Звуження обсягу прав і свобод — це зменшення кола суб 'єктів, розміру території, часу, розміру та кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики».

Юридична конструкція частини третьої статті 22 Конституції Укра­їни орієнтує лише на стан правового регулювання у сфері прав і свобод, який не повинен знижувати мінімальні стандарти їх гарантій. При її за­стосуванні Конституційний Суд України демонструє емпіричний підхід щодо зважування цінності конституційних прав і свобод та інших консти­туційних цінностей, який демонструє прагнення Конституційного Суду України до забезпечення публічного інтересу — балансу приватних, коле­ктивних і державних інтересів. За таких умов Конституційний Суд Украї­ни використовує принципи справедливості, рівності, плюралізму, верхо­венства права та їх атрибутивну та інституційну складову як обґрунтуван­ня своїх правових позицій.

За таких умов закон може розглядатися як засіб забезпечення сво­боди індивіда на вільний розвиток своєї особистості за однакових обста­вин та рівних умов. Відповідно, конституція як нормативний акт містить мінімальні гарантії свободи індивіда від неправомірного втручання дер­жави у його можливості самостійно і відповідально приймати рішення. З іншого боку, конституція повинна гарантувати засоби забезпечення рів­ності і справедливості, якщо різні індивіди перебувають у різному поло­женні у суспільстві і мають різні можливості реалізації своїх здібностей.

Література: Гаєк Ф. А. Конституція свободи. Львів, 2004. Погреб­няк С. П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика). Х., 2008; Погребняк С. П. Негативна і позитивна свобода в умовах демокра­тичної правової держави // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. 2008. № 21; Савчин М. В. Конститу­ціоналізм і природа конституції. Ужгород, 2009.

Солідарність (від фр. зоіИагізтс. від БОІИаігс — взаємно зо­бов’язаний, одностайний) — система взаємопов’язаних соціальних зв’язків у суспільстві. за допомогою яких формулюється консенсус між різноманітними інтересами та загальна воля у суспільстві з ме­тою досягнення соціально значущої мети. Солідаризм як конститу­ційна цінність обґрунтована школою французького конституціоналі­ста Л. Дюґі. у християнській етиці. а також ліберальними концепці­ями громадянського суспільства.

Соціологічна школа розглядає право як продукт солідарності. яка є основою всього об’єктивного права. Подібно до ліберального підходу конституція розглядається як результат спонтанної взаємо­дії і взаємозв’язків у суспільстві. Водночас солідарність заперечує ідею суб’єктивних прав. За таких умов соціологічна юриспруденція трактує права людини як об’єктивне право. яке створює для індиві­да «юридичну ситуацію». «соціальні зобов’язання». «громадський обов’язок». Суб’єктивне право трактується як юридична фікція. відхилення від норми солідарності. в зв’язку із чим. зокрема. запе­речувалася абсолютна природа права власності. а виводилася лише його соціальна функція.

У християнській етиці. як і в німецькій соціологічній школі солідарність ґрунтується на розмежуванні понять спільноти та сус­пільства. що пов’язано з розмежуванням духовного зв’язку особис­тості із іншими людьми та цілеспрямованими зв’язками між людь­ми з метою формування певної соціальної структури. Тому. під конституційне регулювання більшою мірою підпадає суспільство за певними критеріями. Отже. солідарність виводиться із певної структури соціальних зв’язків.

Згідно із ліберальним трактуванням формою солідарність є концепція громадянського суспільства. У конституційній юриспру­денції питання суспільства та формування соціальних зв’язків вті­люється через врахування таких оціночних понять. як національна безпека, громадська безпека, державний суверенітет, територіальна цілісність, охорона здоров'я населення, захист репутації і прав ін­ших людей, авторитет і неупередженість правосуддя. Природа цих юридичних конструкцій полягає в тому, що вони є формою юриди­чного закріплення та гарантування певних форм солідарності у су­часному суспільстві. За таких умов органам конституційної юсти­ції, які визначають їх сутнісний зміст у конкретній юридичній си­туації та історичній обстановці, необхідно забезпечувати баланс приватних, корпоративних і публічних інтересів. За своєю приро­дою врахування таких цінностей дає змогу забезпечити правомірні шляхи пошуку компромісів в умовах конфронтації чи суперечнос­тей інтересів у неоднорідному суспільстві, а звідси — легітимність здійснення публічної влади та процедур рівного доступу до соціа­льних благ, яким гарантується конституційний захист.

Література: Дюги Л. Конституціонное право. Общая теорія госу­дарства. М., 1908; Тьоніс Ф. Спільнота та суспільство. Основні поняття чисто ї соціології. К., 2005.

Статус суддів У конституційних нормах закріплюються принципи статусу суддів, які знаходять свій належний розвиток у поточному законодавстві. Зокрема, Конституція України гарантує незалежність і недоторканність суддів (ст. 126 Конституції Украї­ни), встановлює вимоги щодо ділових та особистих якостей, а та­кож несумісність посади судді із деякими видами діяльності (ст.

Вимоги щодо ділових та особистих якостей претендентів на посаду судді. На посаду судді може бути рекомендований ква­ліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж робо­ти у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою. Вимоги щодо прете- дентів на посаду суддів конкретизуються поточним законодавст­вом. Зокрема, це зумовлено тим, що до суддів апеляційного та ка­саційної інстанції повинні встановлюватися підвищені вікові об­меження, а щодо суддів спеціалізованих судів — вимоги щодо до­свіду роботи по спеціалізації суду. Конкретизація у поточному за­конодавстві також стосується визначення компетенції кваліфіка­ційних комісій суддів, встановлення гарантій їх безсторонності та неупередженості при вирішенні питання про надання рекомендації на призначення особи на посаду судді.

Закон про судоустрій і про статус суддів лише опосередкова­но встановлює вимоги щодо ділових якостей претендента на поса­ду судді. Зокрема, встановлюється, що не можуть бути призначені на посаду судді особи: визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними; які мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов’язків судді; щодо яких прово­диться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд криміналь­ної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість. Закон, на відміну від практики деяких зарубіжних країн (Італії, Польщі тощо) не визначає вимоги щодо моральних чи особистих якостей претендента. Вимоги щодо стажу та порядку стажування претенде­нта на посаду судді є гарантією належного рівня кваліфікації судді та здійснення ним якісного судочинства.

При цьому є виправданим встановлення додаткових критеріїв до претендентів на посаду суддів спеціалізованих судів. Так, на посаду судді спеціалізованого суду може бути призначена особа, яка «має освіту у галузі знань, що охоплюються межами юрисдик­ції відповідного спеціалізованого суду, та стаж роботи за спеціаль­ністю не менше п’яти років».

Судді, крім суддів Конституційного Суду України, обирають­ся Верховною Радою безстроково в порядку, встановленому зако­ном, а перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Голова Верхов­ного Суду України обирається на посаду і звільняється з неї шля­хом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України.

Стаття 126 Конституції України встановлює випадки, коли суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив у разі: закінчення строку, на який його обрано чи призначено; досяг­нення суддею шістдесяти п’яти років; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; порушення суддею вимог щодо несумісності; порушення присяги; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянс­тва; визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку чи звільнення з посади за вла­сним бажанням.

Розглядаючи порядок призначення (обрання) суддів, слід звернути увагу на те, що він істотно відрізняється від того, що іс­нує у більшості країн Європи. Так усі судді, за винятком вищих судових інстанцій і конституційного суду, призначаються президе­нтом або прем’єр-міністром за поданням міністра юстиції.

Поняття «призначення» та «обрання» на посади суддів у су­дах загальної юрисдикції, які обіймали посади за наслідками різних процедур, є різними. Поняття «призначення суддів на посади», яке вживається в пункті 1 частини першої статті 131 Конституції України, стосується лише тих осіб, які призначаються Президен­том вперше на посаду професійного судді судів загальної юрисдикції строком на п 'ять років (Рішення від 16 жовтня 2001 р. № 14-рп).

Незалежність суддів — найважливіший принцип організації та функціонування судової системи, тому не випадково він одержав своє втілення в законах про суди, у положеннях яких зазначено, що судді є незалежними та підкоряються тільки Конституції України і закону. У своїй діяльності щодо здійснення правосуддя вони ніко­му не підзвітні. Значення цього принципу організації судової сис­теми — у створенні для суддів таких умов здійснення їх діяльності, коли вони могли б розглядати справи та приймати за ними рішення на засадах Конституції України та інших законів, керуючись ви­ключно своїм внутрішнім переконанням.

За функціональним критерієм окрім судді ніякі інші посадові особи не вправі здійснювати правосуддя. Зокрема, це передбачає запобігання будь-якого впливу на суддів з боку інших осіб та орга­нізацій під час розгляду судом конкретних справ. Розглядаючи справи, суд не пов’язаний з поглядами учасників процесу. У кож­ному випадку, приймаючи рішення, суд керується законом, право­свідомістю, своїм внутрішнім переконанням, що базується на до­слідженні всіх обставин справи. Персональна незалежність суддів означає, що суддя приймає рішення на основі власного внутріш­нього переконання, на основі закону та керуючись своєю правосві­домістю. Якщо рішення постановляється судом у колегіальному складі, ніхто із числа судової колегії не вправі чинити на нього тиск у будь-якій формі, адже існує небезпека впливу або тиску на суддів з боку головуючого або інших суддів, які входять до суддів­ської колегії. Зокрема з цією метою процесуальне законодавство передбачає постановлення рішення у спеціальному приміщенні — нарадчій кімнаті. При здійсненні конституційного судочинства су­ддя вправі оприлюднити окрему думку щодо прийнятого судового рішення. Організаційна незалежність судді означає неприпусти­мість вчинення тиску в будь-якій формі з боку суддів, які в суді займають певні адміністративні посади. Також не допускається вчинення тиску на суддю у формі переведення у інший суд без йо­го вільної згоди.

До числа гарантій незалежності суддів закон відносить: наяв­ність особливої процедури здійснення правосуддя; встановлення під загрозою відповідальності заборони втручання будь-кого в дія­льність щодо здійснення правосуддя; встановлення порядку при­пинення повноважень судді; право судді на відставку; недоторкан­ність судді; система органів суддівської спільноти; надання судді за рахунок держави матеріального і соціального забезпечення, що відповідає його високому статусу; наявність особливого захисту державою не тільки судді, але й членів його сім'ї, а також майна.

До числа гарантій, крім перелічених, слід було б віднести спеціальний порядок призначення суддів та їх незмінюваність. Судді призначаються безстроково. Закон про статус суддів встано­влює, що судді виконують свої повноваження до досягнення ними віку 65 років. Незмінюваність суддів унеможливлює маніпулюван­ня суддівським корпусом з міркувань тих обставин, що суддя схоче продовжити свої повноваження на новий строк. У країнах, в яких судді обираються народом створюються відповідні демократичні стандарти чесних і прозорих виборів, що дозволяє судді, при умові його бездоганної поведінки та якісного здійснення ним правосуддя, бути повторно обраним на посаду.

Додатковою гарантією незалежності суддів є їх самовряду­вання. Органи суддівського самоврядування — збори, конференцій суддів та З'їзд суддів України — вирішують питання внутрішньої організації суддів: організаційного забезпечення судів та діяльності суддів; соціальних захист суддів та їх сімей; інші питання, не пов'язані із здійсненням правосуддя; погодження призначення суд­дів на посади судів загальної юрисдикції, заохочення суддів тощо.

1....незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією України (ч. 1 ст. 126) і законами. Саме як відповід­на гарантія чинною Конституцією України передбачено, що судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше. Пе­ріодичне строкове переобрання суддів може призвести до знижен­ня рівня гарантованої Конституцією незалежності суддів (Висно­вок від 30 жовтня 2003 р. № 1-в).

2...Важливим механізмом їх [гарантій незалежності суд­дів] забезпечення є встановлений частиною першою статті 130 Конституції обов'язок держави забезпечувати фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. (Рі­шення від 24 червня 1999 р. № 6-рп); [неприпустимість] звернення народного депутата з вимогою чи пропозицією до судів, голів судів або безпосередньо до суддів саме з питань здійснення правосуддя у тих чи інших конкретних справах (Рішення від 19 травня 1999 р. № 4-рп).

3..зниження рівня гарантій незалежності суддів опосеред­ковано може призвести до обмеження можливостей реалізації права на судовий захист;... вплив на суддів у будь-який спосіб забо­роняється, що означає заборону щодо суддів будь-яких дій незале­жно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та ор­ганізацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службо­вих осіб, громадян та їх об 'єднань, юридичних осіб з метою пере­шкодити виконанню суддями професійних обов'язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо. Заборона впливу на суддів у будь-який спосіб поширюється на весь час обіймання ними посади судді (Рішення від 1 грудня 2004 р. № 19-рп).

Суддівський імунітет є винятком із конституційного прин­ципу рівності всіх перед законом і судом та за своїм змістом вихо­дить за межі особистої недоторканності. Це зумовлено тим, що су­спільство і держава, ставлячи перед суддею та його професійною діяльністю високі вимоги, зобов'язані забезпечити йому додаткові гарантії належного здійснення правосуддя. Тобто положення про недоторканність, які закріплюють один з суттєвих елементів стату­су суддів, спрямовано на забезпечення засад конституційного ладу, поділу влади, самостійності та незалежності судової влади.

Суддівська недоторканність не є особистим привілеєм грома­дянина, який обіймає посаду судді. Це засіб захисту його профе­сійної діяльності, передусім, інтересів правосуддя. Це засіб захисту від зовнішнього свавілля, від будь-якого можливого тиску і пере­слідувань суддів у зв'язку з їх службовою діяльністю. Ускладнений порядок порушення кримінальної справи стосовно судді виступає лише як процедурний механізм і засіб забезпечення незалежності суддів. За наявності достатніх підстав і з дотриманням встановле­них у законодавстві процедур суддя за допущене ним порушення законів може бути притягнутий як до кримінальної, так і до іншої відповідальності. Тобто імунітет суддів не є абсолютним, незалеж­ність суддів не виключає, а навпаки, передбачає їх високу відпові­дальність за виконання поставлених перед ними завдань, дотри­мання ними законів, а поширене тлумачення імунітету перетворює його в особистий привілей, порушує права громадян, які є потерпі­лими від зловживань та злочинів судді.

Несумісність посади судді. Професійні судді не можуть на­лежати до політичних партій і профспілок, брати участь у політич­ній діяльності, мати представницький мандат, обіймати інші опла­чувані посади чи виконувати якусь оплачувану роботу, крім науко­вої, викладацької та творчої. Суддям заборонено виконувати не властиві суду функції, тому вони не можуть бути членами коміте­тів, комісій з боротьби зі злочинністю та залучатися до іншої робо­ти, якщо це може вплинути на їх незалежність при здійсненні пра­восуддя. Заборона для суддів мати інший представницький мандат спрямована на забезпечення додержання принципу поділу влади та незалежності суду. Суміщення представницьких функцій із функ­цією правосуддя може зашкодити судді в об'єктивному і незалеж­ному розглядові справи. Обіймання оплачуваних посад та виконан­ня оплачуваних робіт тягне за собою втрату незалежності суддею. Суддя може займатися науковою, викладацькою та творчою діяль­ністю лише при умові, якщо це не перешкоджає здійсненню ним своїх повноважень.

Статус присяжних і народних засідателів. Народні засіда­телі, здійснюючи правосуддя, користуються усіма правами судді. Вони, як і професійні судді, незалежні і підкоряються лише Кон­ституції і закону. Вироки у кримінальних справах і рішення за ци­вільними справами народні засідателі приймають сумісно з профе­сійним суддею в умовах дотримання таємниці наради. Усі питання вирішуються простою більшістю голосів, до того ж головуючий (професійний суддя) подає свій голос останнім.

Присяжні при здійсненні правосуддя не мають рівних і одна­кових із суддею прав. У суді присяжних повноваження у вирішенні питань кримінальної справи поділені між колегією присяжних засі­дателів і професійним суддею (головуючим). Головуючий у справі вирішує виключно питання права. Він готує формуляр, який помі- щує питання для присяжних, на основі чого визначають ступінь невинуватості або винуватості підсудного. Колегія присяжних ви­рішує питання факту і виносить вердикт, тобто рішення про вину­ватість або не винуватість підсудного. Виносячи обвинувальний вердикт, колегія присяжних засідателів відповідає на питання про те, чи заслуговує підсудний полегшення міри покарання. За наяв­ності обвинувального вердикту присяжних суддя виносить обвину­вальний вирок з призначенням або без призначення покарання. Можуть бути й інші варіанти рішення суду присяжних. Колегія присяжних засідателів, які розглядають справу в суді, визначається у порядку черговості. На сьогодні інститут присяжних не втілено у кримінальному судочинстві.

Субсидіарність (Subsidiarity) — один з основоположних принципів Європейського Союзу, згідно з яким Спільнота вдається до будь-яких заходів лише в тому разі, якщо вони ефективніші за відповідні заходи на національному, регіональному або місцевому рівнях (виняток становлять сфери виняткової компетенції Спільно­ти). Означає постійне оцінювання обґрунтованості дій ЄС з погля­ду наявних можливостей на національному, регіональному та міс­цевому рівнях. Принцип права, що вироблений у доктрині та юриспруденції Європейського Союзі і має своїм джерелом христи­янську етику. Принцип субсидіарності визначає механізм перероз­поділу владних повноважень між рівнями публічної влади. При розподілі повноважень згідно з принципом субсидіарності врахо­вують необхідність забезпечення широкого доступу громадян до управлінських послуг, забезпечення народом ефективного контро­лю всіх рівнів влади, наявність необхідних матеріальних та людсь­ких ресурсів для ефективного виконання повноважень, масштаб та об'єм завдань і цілей, що лежать перед рівнем публічної влади.

У Європейському Союзі прийнято вважати, що субсидіар- ність означає, що у всіх тих випадках, коли досягнення цілей, що стоять перед Співтовариством неможливе тільки зусиллями окре­мих держав-членів, у всіх тих випадках, коли необхідні об'єднані дії всіх членів Співтовариства, рішення проблем і здійснення цих дій стає справою самого Співтовариства. Співтовариство зо­бов'язане утриматися від яких-небудь дій, які можуть зашкодити реалізації повноважень суверенних держав-членів Співтовариства.

Існує один аспект, який відрізняє принцип субсидіарності від інших загальних принципів: він розроблений не Судом ЄС, а дер­жавами-членами, які ввели його в право Співтовариства Маастри­хтським договором 1996 року. Таким чином його основа — Дого­вори, а не практика суду, однак у зв'язку з широким тлумаченням принципу і його близькістю з іншими принципами, зокрема з принципом пропорційності, очевидно він буде тлумачитися Судом таким же чином.

В преамбулі до Договору про ЄС (Маастрихтський договір) зазначено, що у процесі створення більш тісного Союзу європейсь­ких народів рішення будуть прийматися «з максимально можливою увагою до громадянина, у відповідності з принципом субсидіарно- сті». В останньому параграфі статті 3В Маастрихтського договору також зазначено, що при досягненні цілей Союзу буде дотримува­тися принцип субсидіарності (так як він визначений у ст.3 Ь Дого­вору про ЄС.

Принцип субсидіарності закріплений і визначений у другому параграфі ст.ЗЬ Договору про ЄС (який введений в договір Мааст­рихтським договором ), яка передбачає наступне: в областях, які не входять в його виключну компетенцію, Співтовариство діє у відпо­відності з принципом субсидіарності, якщо і оскільки цілі дій не можуть бути досягнуті в достатній мірі державами-членами, і тому в силу масштабів і результатів дії можуть бути більш успішно до­сягнуті Співтовариством.

Протокол про пропорційність і субсидіарність, підписаний в Амстердамі, уточнює положення про дві сторони цього принципу: що він має бути використаний в одному випадку для розширення повноважень Співтовариства, і, щоб Співтовариство не брало на себе повноваження, цілком здійснимі на рівні окремих держав- членів. Згідно з Протоколом про пропорційність і субсидіарність:

«Субсидіарність є динамічною концепцією, яка підлягає вико­нанню в світлі цілей, установлених Договором. Вона дозволяє роз­ширити сферу діяльності Співтовариства в рамках його юрисдикції в тих випадках, коли обставини цього вимагають, і, навпаки, обме­жити цю діяльність, і навіть її припинити в тих випадках, коли во­на більше не виправдана». Субсидіарність і пропорційність не пови­нні наносити шкоду принципам, сформульованим Судом ЄС в тому, що стосується відносин між національним і європейським правом.

Конституція України про принцип субсидіарності. У Кон­ституції України принцип субсидіарності не закріплений; якщо сис­темно її тлумачити, то окремі елементи принципу субсидіарності про­являються фрагментарно: у конституційній гарантії місцевого само­врядування (ст. 7 Конституції України), зв’язаності держави правом та її поваги до гідності людини (ст. 3 Конституції України), свободи роз­витку особистості (ст. 23 Конституції України), гарантій права на за­хист та правову допомогу (ст. 55 і 59 Конституції України).

В юриспруденції Конституційного Суду України субсидіар- ність опосередковано сформульовано у визначенні критеріїв допус­тимості конституційних подань і конституційних звернень, в яких порушується необхідність офіційного тлумачення Конституції і за­конів України. Це пов’язано із власне субсидіарною природою кон­ституційної юрисдикції стосовно до судів загальної юрисдикції, оскільки Конституційний Суд, хоча і є органом правосуддя, однак не входить у судову систему України, він є спеціалізованим органом конституційної компетенції, завданням якого є здійснення конститу­ційного контролю (Рішення КСУ від 24 грудня 1997р. № 8-зп). Згід­но з юриспруденцією Конституційного Суду України серед ознак неоднозначного застосування Конституції і законів України, які є підставою для відкриття конституційного провадження щодо офі­ційного тлумачення Конституції і законів України, є необхідність використання всіх доступних засобів правового захисту заявником, яке полягає у використанні в повному обсязі усіх можливостей для захисту своїх прав у судах загальної юрисдикції, зокрема у Верхов­ному Суді (Ухвала КСУ від 10 липня 1998р. № 32-у). Така юридична конструкція є властивою для одного із критеріїв прийнятності кон­ституційних скарг — вичерпання інших засобів правового захисту, що може мати значення у разі введення цього інституту в Україні.

Література: Европейское право / Под ред. Л. М. Энтина. М., 2001; Савчин М. В. Конституціоналізм і природа конституції. Ужгород, 2009.

Суверенітет (фр. зоиуегаіпеіс, нім. Боиуегаіпіїаї, верховна влада, лат. зирегиз — вищий) — якість, властивість влади, яка по­лягає, як правило, у її верховенстві і незалежності. В державно­правовому сенсі дане поняття вперше застосоване у XVI ст. фран­цузьким вченим Ж. Боденом. Таким чином, термін «незалежність» є складовою поняття «суверенітет». Водночас «незалежність» має самостійне політико-правове навантаження — поглиблення і роз­виток суверенітету, виключення будь-якої підлеглості і залежності. Україна спочатку проголосила державний суверенітет (16 липня 1990 року), а потім — незалежність (24 серпня 1991 року).

Народний суверенітет — належність повноти влади наро­дові, відповідно до чого всяка публічна влада походить від народу, від волі народу і здійснюється в інтересах народу. Народний суве­ренітет є одним із принципів міжнародного і конституційного пра­ва. Визнання народного суверенітету означає, що виключно народ визначає та змінює конституційний лад, що закріплено у статті 5 Конституції України. Народний суверенітет можна трактувати як повноту здійснення народом влади через компетентні органи вла­ди, легітимність яких забезпечується через демократичні вибори, режим парламентаризму та судовий конституційний контроль.

В основі народного суверенітету лежить ідея про поєднання безпосередньої та представницької демократії. Прибічником безпо­середньої демократії був Ж.-Ж. Руссо, натомість абат С’єєс дово­див, що необхідною умовою сучасної держави є представницька демократія.

Структура державного суверенітету. Державний суверені­тет — невід’ємна риса державності, джерелом і основою якого є волевиявлення народу, його влада. Під державним суверенітетом традиційно розуміється верховенство і незалежність державної вла­ди всередині своєї території і по відношенню до інших держав. По­хідний характер державного суверенітету зумовлений тим, що державна влада отримує свою легітимність від народу. У конститу­ційній державі її суверенітет не можна абсолютизувати, бо це буде легітимацією авторитарної традиції, що суперечить засадам кон­ституціоналізму. Абсолютизація державного суверенітету недореч­на з огляду на зв’язаність держави правом.

Україна є суверенна держава (ст. 1-2 Конституції України). Суверенітет України поширюється на всю її територію. Ознакою державного суверенітету є верховенство держави на своїй терито­рії. Взагалі, держава, як офіційний представник народу, може ви­ражати волю свого народу, забезпечувати їх права та інтереси в повному обсязі тільки тоді, коли вона являється суверенною. Неза­лежність державної влади означає, що вона сама і тільки сама вправі приймати нормативні акти і забезпечувати конституційний правопорядок. Ніякі політичні чи інші сили не можуть втручатися у виключне право кожного державного органу діяти в межах своєї конституційної компетенції. Ця самостійність державної влади за­безпечується відсутністю залежності (політичної, фінансової, то­що) державних органів від кого би не було всередині і за межами держави.

Державний суверенітет має зовнішній та внутрішній аспекти. Зовнішній аспект державного суверенітету передбачає право само­стійного прийняття рішень державою на міжнародній арені. Внут­рішній аспект державного суверенітету проявляється у повній са­мостійності держави формувати соціально-політичну організацію суспільства, тобто, такий державний устрій, який би відповідав по­требам та інтересам, рівню розвитку цього суспільства. Внутрішня незалежність держави, безумовно, має без перешкод забезпечити можливість прийняття будь-якої бажаної їй Конституції України, організувати необхідне управління, запроваджувати бажані закони, створювати військові сили, здійснювати торговельну політику то­що. В усіх цих сферах проявляється самобутність та свобода суспі­льства, його етнічна, культурна, національна, економічна та інша специфіка. Існує думка, що внутрішня незалежність держави при­родно притаманна такій державній владі, якій властивий атрибут територіального верховенства. Однак, історичний досвід і практика переконують, що територіальне верховенство зовсім не означає цілковитої незалежності державної влади від усякої іншої влади всередині країни. Наприклад, влада центру у різних федеративних об’єднаннях може значно обмежувати державний суверенітет краї­ни, тобто, впливати на здійснення державною владою незалежної діяльності або навіть заважати проведенню останньої. Це проявля­ється, зокрема, в процесі формування та організації роботи держав­ного апарату, в обмеженні виключного права державної влади на видання та відміну юридичних норм тощо.

Суверенітет і глобалізація. Сучасні конституційні процеси накладаються на тенденції глобалізації та фрагментації у розвитку правових явищ і процесів. Глобалізація передбачає взаємозалеж­ність держав у різних сферах суспільного життя, а відкритий хара­ктер країни впливає на форми здійснення нею зовнішньої політики. Обмеженість ресурсів у забезпеченні ефективного та належного урядування зумовлює об’єднання зусиль національних держав для вирішення спільних завдань. Правові та політичні інструменти в рамках сучасних інтеграційних процесів виражають фрагментацію як організації публічної влади, так і правових систем.

Таким чином, механізм формування глобального сувереніте­ту може поєднувати механізми імплементації міжнародного права та його конституціоналізації у внутрішньодержавному праві. З од­ного боку, це втілюється у легітимних механізмах делегування час­тини суверенних повноважень національних держав супранаціона- льним структурам за умови додержання демократичних стандартів волевиявлення народу. У цьому контексті можна говорити про гло­бальний народний суверенітет. З другого боку, міжнародна легіти- мність формування глобального суверенітету уявляється через пев­ний алгоритм, послідовність кроків з вирішення низки проблем, які держави неспроможні сьогодні компетентно вирішити на засадах установчої та наближеної легітимності. Звісно, що за таких умов будуть формуватися публічно-владні інституції глобального харак­теру, які прийматимуть рішення на основі установчих договорів. Гарантією легітимності здійснення повноважень такими супранаці- ональними інститутами влади служитимуть засоби парламентсько­го та судового конституційного контролю, які б не допускали мож­ливості зловживання повноваженнями та послаблення засад незале­жності держав-учасниць таких наддержавних об'єднань. Важливим компонентом легітимності глобального суверенітету мають стати гарантії прямого доступ приватних осіб до міжнародної судової юрисдикції на предмет перевірки щодо додержання їх основних прав і свобод у діяльності органів наддержавних об’єднань.

Література: Конституційна держава та права людини й основопо­ложні свободи: проблеми формування та розвитку в Україні. Ужгород, 2008; Мере Ж. Принцип суверенітету. Львів, 2003; Kiiver Ph. German Participation in EU Decision-Making after the Lisbon Case: A Comparative View on Domestic Parliamentary Clearance Procedures // German Law Journal. 2009. Vol. 10. No 8. P. 1287-1296.

Суддівське самоврядування — колективне вирішення про­фесійними суддями питань їх організації та діяльності, які не пов'язані із вирішенням спорів про право. Судді мають право на свободу організації асоціації суддів та інші організації і вступати до них для захисту своїх інтересів, вдосконалення професійної під­готовки та збереження своєї судової незалежності. Діяльність орга­нів суддівського самоврядування стосується питань внутрішньої діяльності судів (ст. 130 Конституції України). Зокрема, це питання фінансового, матеріально-технічного і кадрового забезпечення, ор­ганізації ефективного діловодства, утримання та оснащення при­міщень судів, визначення оптимального навантаження суддів, комп'ютерного й інформаційно-нормативного забезпечення діяль­ності суддів. Також органи суддівського самоврядування вирішу­ють питання соціального забезпечення суддів.

Важливим завданням органів суддівського самоврядування є розробка і затвердження Кодексу професійної етики суддів, поло­жень про ради суддів, прийняття рішень про скликання конферен­цій суддів, З'їзду суддів України тощо. Ці рішення мають обов'язків характер. Органи суддівського самоврядування також приймають рішення рекомендаційного й індивідуального характеру.

Згідно зі статтею 113 Закону «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р. на органи суддівського самоврядування покладено такі завдання: забезпечення організаційної єдності функціонування судової влади; зміцнення незалежності судів, захист від втручання в їх діяльність; участь у визначенні потреб кадрового, фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення судів та контроль за їх додержанням; погодження призначення суддів до Конститу­ційного Суду, Вищої ради юстиції, в судах загальної юрисдикції, до кваліфікаційних комісій суддів; заохочення суддів і працівників апарату судів; здійснення контролю за організацією діяльності су­дів та інших структур у системі судової влади.

Системою органів суддівського самоврядування в Україні є збори суддів, конференції суддів, та З'їзд суддів України. У період між діяльністю цих органів їхні функції здійснює відповідна рада суддів. Відповідно до принципів територіальності та спеціалізації судової влади збори суддів скликаються головою суду або за ініціа­тивою не менш як третини від загальної кількості суддів даного суду, а збори апеляційних судів та Верховного суду — за пропози­цією голови або президії суду, а також на вимогу не менш як тре­тини від загальної кількості суддів. Вони скликаються у разі необ­хідності, але не рідше одного разу на шість місяців. Конференції суддів є зібранням суддів області чи спеціалізованих судів і скли­каються не рідше ніж один раз на рік за рішенням відповідної ради суддів або на вимогу не менш як третини делегатів останньої кон­ференції суддів. З'їзд суддів України є найвищим органом суддів­ського самоврядування і скликається Радою суддів України один раз у три роки, або на вимогу однієї третини конференцій суддів за­гальних судів, або на вимогу конференції суддів спеціалізованих су­дів, або на вимогу зборів суддів Верховного суду.

Судова влада — це організація і порядок вирішення спорів у суспільстві за встановленою правовою процедурою на засадах вер­ховенства права і справедливості. Судова влада здійснюється про­фесійними юристами, уповноваженими розглядати спори про пра­во, — суддями та у визначених законом випадках представниками народу — присяжними, народними засідателями, шефенами тощо. Суддя як носій судової влади забезпечується гарантіями незалеж­ності. При здійсненні правосуддя судові установи є зв'язані пра­вом. Це означає, що суди вирішують правові спори виключно на основі закону та за встановленою процедурою. Важливою складо­вою для належного виконання функції правосуддя є обов'язковість судових рішень, які мають силу закону. Отже, судова влада слу­жить правовим інструментом забезпечення балансу між органами публічної влади шляхом здійснення контролю над їх правовими актами і діями. Можна виділити такі ознаки судової влади.

1) Судова влада як правовий порядок організації вирішення соціальних конфліктів. Правовим засобом вирішення соціальних конфліктів і виступає саме правосуддя як форма організації судової влади. При здійсненні конституційної юстиції відчувається найтіс­ніший зв'язок між правом і політикою. Конституційні суди, вирі­шують конфлікти між конституційними органами влади, вводять політичний процес у правові рамки, шляхом визнання неконститу­ційними правові акти цих органів та інтерпретуючи конституцію. Оскільки конституційне право є політичним за своїм змістом, то завданням конституційного суду є зведення політичного процесу у правові рамки та визначення правових аспектів діяльності консти­туційних органів влади. Суди загальної юрисдикції не вправі роз­глядати спори політичного характеру.

2) Здійснення судової влади за допомогою процесуальних за­собів. Суд діє в рамках належної правової процедури і не може до­вільно приймати рішення. Розгляд соціальних конфліктів у рамках встановленої процедури створює належні гарантії від зловживань та відкритого, публічного розгляду справи. Закон встановлює чітку процесуальну форму здійснення судочинства. Залежно від проце­суальної форми, судочинство поділяється на конституційне, ад­міністративне, цивільне, господарське і кримінальне. Процесуа­льна форма судочинства дозволяє вирішувати соціальні конфлікти виключно правовими засобами, що мінімізує можливість зловжи­вань у порівнянні з органами виконавчої влади. Навпаки, за допо­могою процесуальних засобів забезпечується судовий контроль за правомірністю дій уряду та адміністрації.

3) Правосуддя є основною функцією судової влади. Судові установи — це єдині установи, які є наділені повноваженнями здійснювати контроль над діями публічної влади. Критерієм такого контролю є конституція і закон, на основі яких суд приймає рішен­ня про свавільний характер або обґрунтованість (конституційність, законність) актів, дій або претензій про наявність/відсутність по­рушення прав і свобод людини. Забезпечення верховенства права судовою владою передбачає модель вирішення соціальних конфлі­ктів у площині «А. проти України». Звідси випливає, що суди при вирішенні конфліктів, зв'язані правом у конституційному сенсі (ст. 3 Конституції України), наділені публічно-владними функціями та мають забезпечувати основні права і свободи. Відповідно критерієм судового контролю правових актів і дій органів публічної влади є додержання ними позитивних обов'язків по утвердженню людської гідності (ст. 3 Конституції України) та неухильного додержання ос­новних прав і свобод (ст. 22, ч. 2, 3 Конституції України).

Суди не можуть відмовитися від здійснення правосуддя, в силу конституційного застереження про поширення правосуддя на всі правовідносини (ст. 124, ч. 2 Конституції України). Основною метою правосуддя є забезпечення балансу публічних і приватних інтересів, встановлення винуватості або невинуватості особи у вчиненні злочину і застосування до винного встановлених законом правових обмежень.

4) Судова влада має інцидентний і конкретний характер. Особливістю діяльності судів є те, що вони можуть реалізувати свої повноваження лише за зверненням уповноваженої особи. Від­криття провадження у справі за власною ініціативою судом розгля­дається як несправедливе і упереджене здійснення суддівських по­вноважень. Так, згідно зі ст. 11, ч. 2 Кодексу адміністративного су­дочинства України від 06.07.2005 р. адміністративні суди розгля­дають справи, не інакше, як за позовною заявою, поданою у вста­новленому порядку. Неприпустимість розгляду справи судом за власною ініціативою є гарантією належної правової процедури, оскільки гарантує арбітраж при залагодженні соціального конфлік­ту, вирішення спору про право.

Важливим завданням суду є дослідження фактичних обста­вин справи і правильне застосування закону. При вирішенні соціа­льного конфлікту суд вирішує питання про усталену практику од­норідних відносин, з'ясовує існуючі звичаї, що стосуються істот­них обставин справи, враховує загальний рівень правосвідомості і моральності в суспільстві. При цьому докази, які одержані з пору­шенням правил належної правової процедури є неприйнятними і вони не можуть бути покладені в основу судового рішення. Згідно з принципом довірливості суд несе позитивний обов'язок дослідити всі істотні обставини справи і, при всебічному й об'єктивному їх дослідженні, прийняти справедливе й неупереджене рішення.

5) Судова влада здійснюється через уповноважених носіїв — професійних суддів та представників народу. Конституція України визначає, що правосуддя здійснюється професійними суддями (ст. 126 Конституції України) та народом через народних засідателів і присяжних (ст. 124, ч. 5 Конституції України). Здійснення правосу­ддя професійними суддями створює гарантії додержання справед­ливого і неупередженого розгляду судом права виключно на основі закону та правосвідомості осіб, які постановляють судове рішення.

Місце і роль судової влади у системі публічної влади. Судо­ва влада посідає особливе місце у системі публічної влади, оскіль­ки суд може визнавати нечинними акти і дії органів публічної вла­ди з мотивів їх неконституційності або незаконності. Це дозволяє забезпечувати баланс публічних і приватних інтересів, що є осно­вою правопорядку. Згідно зі статтею 2 Закону «Про судоустрій» при здійсненні правосуддя суд на засадах верховенства права за­безпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини, прав і законних інтересів юридич­них осіб, інтересів суспільства і держави.

Під час здійснення правосуддя суди забезпечують тлумачен­ня правових норм. Відповідно до принципу рівності суди мають однаково вирішувати правові спори і належним чином застосувати закон до подібних фактичних обставин. Тому суди, при вирішенні правових спорів, забезпечують однакове застосування законів, що можна розглядати як належну гарантію від свавільного застосуван­ня закону суддями. Значна роль у цьому належить вищим судовим інстанціям — вищим спеціалізованим судам та Верховному суду.

Режим однакового застосування законів є вкрай важливим для належного захисту прав і свобод людини. Він сприяє правовій безпеці індивіда, який може планувати свою діяльність і розрахо­вувати на те, що у випадку порушення його прав і законних інтере­сів органи влади і суди будуть діяти передбачувано у відповідності до встановленого порядку. Суд є посередником у конфлікті між публічною владою і громадянином, тобто він є останнім прихист­ком у випадку вчинення органами публічної влади чи посадовими особами свавільних дій проти приватних осіб. Критерієм правиль­ного застосування законодавства є конституційність. Відповідно до цього суди загальної юрисдикції, при здійсненні правосуддя, мають застосовувати конституційні положення як норми прямої дії.

Судова влада є найбільш вразлива у системі публічної влади, оскільки судові установи утримуються із державного бюджету і судді повинні отримувати гідну винагороду. Незалежність суддів також вразлива у силу самої процедури формування суддівського корпусу та можливістю законодавчої і виконавчої влади маніпулю­вати цим процесом. Незалежність правосуддя пов'язана із нерозри­вною єдністю інституційно-організаційної та самостійності судо­вих установ й окремих суддів по відношенню до інших державних або громадських органів, що втілюється у формуванні відособленої та самоврядної судової системи і забороною іншим державним ор­ганам здійснювати функції правосуддя або втручатися в нього (пп. 1, 3-5, 7 Основних принципів незалежності судочинства 1981 р.).

Влада не повинна втручатися у діяльність суду і перешкоджати ви­конанню рішень суду (п. 2 Монреальської декларації з незалежно­сті судочинства 1983 р.).

У пункті 1 Основних принципів незалежності суддів, затвер­джених резолюціями Генеральної Асамблеї ООН № 40/32 від 29 листопада 1985 р. та № 40/146 від 13 грудня 1985 р., встановлено вимогу, відповідно до якої незалежність суддів повинна бути гара­нтована державою і закріплена в її конституції та законах; уряд й інші установи зобов’язані поважати і дотримуватися принципу не­залежності суддів. Рекомендація N Я (94) 12 Комітету Міністрів Ради Європи «Незалежність, дієвість та роль суддів» містить поло­ження про те, що виконавча і законодавча влади повинні гаранту­вати незалежність суддів та утримуватися від кроків, які б могли поставити її під загрозу.

Конституційна юриспруденція

Конституційний Суд у рішенні у справі про фінансування судів конс­татував, що обмеження видатків на фінансування судової влади не гарантує належних умов для повного та незалежного здійснення правосуддя та функ­ціонування судів і підриває довіру громадян до державної влади, ставить під загрозу утвердження і забезпечення основних прав і свобод. У випадку виник­нення дефіциту Державного бюджету України скорочення видатків на фі­нансування судів повинно проводитися на пропорційній основі за згодою Кон­ституційного Суду, Верховного Суду та Вищого господарського Суду (коли­шній Вищий арбітражний Суд). Як зазначає суддя Конституційного Суду України М. Козюбра, не віднесення Судом до захищених законом видатків на забезпечення об’єктивного, неупередженого і всебічного розгляду судових справ, зокрема, на виклик свідків, експертів, оплату поштових послуг тощо ставить також під загрозу гарантоване Конституцією України основне право на захист.

Юриспруденція судів загальної юрисдикції

Пленум Верховного Суду зобов ’язав суди при розгляді конкретних справ давати оцінку змісту будь-якого закону чи іншого нормативно­правового акта з точки зору його відповідності Конституції України і в усіх необхідних випадках застосовувати її як акт прямої дії. Суди зо­бов’язані безпосередньо застосовувати положення Конституції України у разі: коли зі змісту норм Конституції України не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; коли закон, який був чин­ним до введення в дію Конституції України чи прийнятий після цього суперечить їй; коли правовідносини, що розглядаються судом не врегу­льовано, а нормативно-правовий акт Верховної ради та Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, суперечать Конституції України; коли укази Президента, які внаслідок їх нормативно-правового характеру під­лягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України. Відповідно судам підвідомчі всі справи про захист прав і свобод людини (ст. 124, ч. 2 Конституції України) і вони не можуть відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаче­ному законом порядку.

Судова влада в Україні здійснюється Конституційним Судом Укра­їни та судами загальної юрисдикції. В Основному Законі наголошується на пріоритетності Конституційного Суду України в національній системі судочинства. Конституційний Суд України наділений особливою функцією — функцією конституційного правосуддя, яка передбачає вирішення пи­тань про відповідність законів та інших правових актів Конституції Укра­їни й офіційне тлумачення її положень і законів України. Суди загальної юрисдикції зобов’язані застосувати норми Конституції України при здій­сненні правосуддя і в цьому полягає їх функціональний зв’язок з Консти­туційним Судом України.

По відношенню до судів загальної юрисдикції Конституційний Суд України не виступає в якості додаткової інстанції, оскільки йому підвідо­мчі справи окремої категорії — конституційно-правові спори. Суди зага­льної юрисдикції можуть звернутися до Конституційного Суду України через Верховний суд України, якщо в ході розгляду адміністративних, господарських і цивільних спорів, а також кримінальних справ буде вияв­лено, що закон, який підлягає застосуванню, не відповідає Конституції України і вирішення питання про конституційність має істотне значення для винесення правильного судового рішення.

Моделі судової влади. Діяльність судової влади організована у національних правопорядках по різному. Зокрема, неоднакова ор­ганізація судів за принципами територіальності і спеціалізації. Як правило, територіальна організація судів не співпадає із адміністра­тивно-територіальним поділом країни з міркувань зменшення тиску на суди з боку місцевих органів влади. Відрізняється роль суду, який в одних випадках виконує роль виключно арбітра, посередника між сторонами, а в інших є активною фігурою процесу, зокрема вирішу­ючи питання про залучення доказів до справи за власною ініціати­вою тощо. Залежно від цих особливостей виділяють англо- американську і континентальну модель організації судової влади.

Англо-американська модель судової влади передбачає ви­знання правотворчу роль суду у формі судового прецеденту, який є основним джерелом національного права. Тому здійснення процесу залежить від формули прецеденту та відповідної практики його застосування. Для того, щоб додержувався прецеденту у конкрет­ній справі, суд повинен навести переконливі аргументи щодо його «переживання», що здійснюється досить рідко. Процес є змагаль­ним і сторони максимально вільні у зборі доказів у справі, суд за­ймає роль арбітра, який покликаний лише улагодити соціальний конфлікт між сторонами. У кримінальному процесі поширений ін­ститут угод при умові визнання підсудним своєї вини. За клопо­танням підсудного, якому загрожує серйозне кримінальне покаран­ня, справу розглядає суд присяжних. При цьому колегія присяжних формується за складними критеріями, сторони можуть заявляти на претендентів відвід на підставі їх відповідей на задані запитання або не наводячи якогось обґрунтування.

У континентальній системі суди діють виключно на основі закону. Однак суд може не застосовувати закон, якщо є сумніви в його конституційності, тоді керується конституційними положен­нями або звертається до конституційного суду у порядку інцидент- ного контролю норм. При ухваленні рішення суд є зв'язаний пра­вом і законом. Судовий прецедент існує в обмеженій формі у ви­гляді судового прецедентного права, керівних принципів судочинс­тва, правових позицій тощо. Суддя займає більш активне положен­ня у процесі, тобто може здійснювати за власною ініціативою деякі процедури, виконання яких покладено на сторони у справі. Як пра­вило, суди формуються з числа професійних суддів, які повинні відповідати визначеним у законі критеріям. Інститут присяжних є менш поширеним, однак він компенсується розгалуженою систе­мою первинних (низових) судів та інститутом шефенів у спеціалі­зованих судах. Зокрема, до здійснення судочинства у фінансові чи податкові суди залучаються особи з економічною освітою.

Принципи організації та діяльності судової влади. Прин­ципи організації та діяльності судової влади закріплені Конституці­єю України. Вони виражають основоположні правові ідеї, які ви­значають організацію і діяльність органів судової влади. Згідно зі статтею 129 Конституції України визначено основні засади судо­чинства. Однак лише цим конституційним переліком принципи організації та діяльності судової влади не вичерпуються, оскільки вони визначені й іншими положеннями Конституції України.

Сутністю розуміння ядра принципів організації та діяльності судової влади є статті 129 Конституції України, яка доповнюється іншими положеннями Конституції України, міжнародно-правових актів та актів поточного законодавства. Сформульовані відповідно до панівних у суспільстві уявлень про найбільш раціональні та справедливі форми здійснення правосуддя, конституційні принци­пи у своєму взаємозв’язку утворюють єдину систему, кожна ланка якої характеризує окремий аспект правосуддя. Зрозуміло, що цей перелік є невичерпним. Серед цих принципів можна умовно виді­лити принципи організації судової влади та принципи судочинства, тобто принципи матеріального і процесуального судового права.

1. Незалежність судів. Це один із найголовніших принципів ефективної діяльності суду. Він має два рівні — зовнішній і внут­рішній. Зовнішній рівень включає політичну і соціально-економічну незалежність. При цьому важливо наголосити, що реальна незале­жність суду абсолютно виключає будь-який вплив політичних пар­тій, громадських рухів та їх лідерів на судову владу (ст. 126 Кон­ституції України). Внутрішній рівень незалежності судової влади зумовлює, з одного боку, власне діяльність суду у здійсненні пра­восуддя, а з другого — статутні гарантії суддів. Судді зобов’язані не давати жодних пояснень по суті справ, які розглядаються або перебувають у провадженні, а також не можуть надавати їх кому б то не було для ознайомлення інакше як у випадках і порядку, пе­редбачених процесуальним законом.

Згідно з Основними принципами незалежності судових органів правовими гарантіями їх незалежності є: забезпечення таких у пов­ному об’ємі державою та закріплення у конституційному і поточно­му законодавстві (пп. 1-4); 2) всі державні та інші установи зо­бов’язані поважати і дотримуватися незалежності суддів та судових установ, не втручаючись у здійснення правосуддя в ні якій формі (п. 1); держава зобов’язана надати відповідні засоби, що дозволяють судовим органам належним чином виконувати свої функції (п. 7).

Європейський Суд з прав людини як елементи незалежності суду розглядає такі гарантії: функціональна, персональна та органі­заційна незалежність від інших органів держави (особливо від ви­конавчих) та від партій; неупередженість суддів, яка виражається у зовнішньому вираженні підходу судді/суддів при розгляді справи та винесенні рішення; вибір суддів на строк виконання їхніх обов’язків; орган влади повинен володіти реальними повноважен­нями на прийняття рішень (а не вирішувати лише консультативні функції), щоб на основі правових норм приймати рішення з питань, що належать до його компетенції; здійснювати свої повноваження у порядку належної правової процедури із забезпеченням елемен­тарних процесуальних принципів (публічність, особиста участь у слуханнях, рівність учасників процесу, гарантія справедливого су­дового слухання тощо).

2. Неприпустимість привласнення судових функцій іншими ор­ганами влади (ч. 1 ст. 124 Конституції України). Правосуддя здійс­нюється виключно судами і ця функція не може бути делегована ні­кому або бути привласненою (ст. 124 Конституції України). Навіть в умовах воєнного і надзвичайного стану є неприпустимим утворення надзвичайних чи особливих судів. Конституційна заборона створен­ня надзвичайних і особливих судів (ст. 125, ч. 5 Конституції Украї­ни) служить нормативною перепоною створення умов для масової практики порушення прав людини. Згідно із Законом «Про надзви­чайний стан» заборонено утворювати позасудові утворення, а також спрощувати форму судочинства у діючих судах.

3. Здійснення правосуддя законними і належними судами (ст.ст. 124, 125, 127, ч. 2 ст. 129 Конституції України). Під термі­ном «належний суд» розуміють певний склад суду. Така вимога визначається з метою забезпечення розгляду справи неупередже- ним складом суду та регулювання інституту відводу неналежного судді. Склад суду може бути одноособовим або колегіальним, що може залежати від категорії справи та її складності. Важливе зна­чення має визначення складу суду, оскільки суддя не може розгля­дати справу, що стосується його родичів і близьких. З цією метою визначається можливість сторін у процесі заявити про відвід судді, який може бути упередженим при розгляді справи та прийняття судового рішення. Можливість заявити відвід має важливе значення при формуванні суддівської колегії, до якої входять народні засіда­телі або присяжні.

4. Законність суду (ч. 1 ст. 129 Конституції України). Принцип законності у правосудді спрямований на беззастережне виконання та додержання законів усіма учасниками суспільних відносин, на за­безпечення такої поведінки громадян і діяльності державних органів, що відповідають вимогам норм права. У процесуальних кодексах чітко регламентовано провадження усіх допустимих законом проце­суальних дій і прийняття процесуальних рішень. При цьому учасни­ки процесу повинні неухильно дотримуватись вимог не лише проце­суального, а й матеріального (кримінального, цивільного, адмініст- ративного) законів. Вимоги чіткого додержання та виконання зако­нів у провадженні, зокрема, попереднього розслідування або в суді встановлюється нормами не тільки для сторін у справі, а також їх захисників та представників, експертів, спеціалістів тощо.

5. Рівність учасників процесу перед законом і судом. Рівність перед законом полягає в однаковому застосуванні положень, закріп­лених у законодавстві, щодо всіх осіб. Принцип рівності означає недопущення дискримінації за будь-якою ознакою. Відхилення від загальних правил рівності у чинному законодавстві встановлюється положеннями, які передбачають особливий порядок притягнення до кримінальної відповідальності депутатів, суддів, прокурорських працівників і деяких інших посадових осіб. Цим встановлюються не привілеї для тих чи інших осіб, а створюються гарантії для ус­пішного здійснення їх діяльності (депутатської, суддівської тощо), обмеження від штучного створення перешкод для виконання ними службових обов’язків. Однак такі гарантії їхнього статусу повинні бути виправдані, щоб не створювати надмірні переваги перед ін­шими особами, зокрема стосовно обставин затримання або освіду- вання тощо. У випадках притягнення вказаних осіб до відповідаль­ності, вони наділені звичайними процесуальними правами того чи іншого суб’єкта (обвинувачуваного, підсудного тощо).

Принцип здійснення правосуддя на засадах рівності перед законом і судом діє у процесі здійснення правосуддя у всіх видах процесу.

6. Принцип змагальності. Сутність цього принципу полягає в тому, що у процесі здійснення судочинства сторони володіють од­наковими можливості доводити перед судом свою правову пози­цію. Вони мають однакову можливість використовувати процесуа­льні засоби обґрунтованості своїх позицій: щодо обвинувачення (кримінального переслідування) і захисту; щодо підтримки цивіль­ного позову і заперечення проти нього. Суд в умовах змагальної структури судового розгляду зобов’язаний забезпечити сторонам можливості для реалізації їх процесуальних прав. Суд пильнує за законністю дій сторін, сприяє у свій особливий спосіб встановлен­ню істини у справі. Сторони у процесі мають рівний доступ до до­казів та можливості їх фіксування технічними засобами.

7. Принцип публічності і повного фіксування процесу техніч­ними засобами. Публічність здійснення правосуддя означає глас­ність та усність судового процесу, а також відкритість і доступність суду для публіки або заінтересованих осіб. Відповідно до принципу публічності у судовому засіданні заслуховуються показання свід­ків, зачитуються письмові докази, демонструються докази, які за­фіксовані за допомогою технічних засобів (матеріали аудіо- або відеозапису тощо), вирішується питання про допустимість доказів тощо. Усна форма процесу сприяє більш повному і всебічному до­слідженню судом матеріалів справи, виясненню правових позицій сторін та ухвалення обґрунтованого рішення у справі. Усний про­цес також встановлює гарантії більш швидкого розгляду справи судом.

8. Принцип диспозитивності. Цей принцип означає свободу сторін самостійно, на свій розсуд, визначити фактичну і правову сторону справи. Диспозитивність полягає у можливостях сторін самостійно визначати лінію своєї поведінки у процесі, іншими сло­вами вільно визначати тактику і стратегію у ході розгляду справи в суді. Диспозитивність у нинішньому розумінні — це можливість суб'єктів самостійно регулювати свої відносини, діяти на власний розсуд, наприклад вступати у правовідносини чи ні, здійснювати свої права чи утримуватись від цього, за наявності кількох запро­понованих законом варіантів з урахуванням власних інтересів ви­бирати найвигідніший тощо. Сторони самостійно визначають влас­ну правову позицію, які докази і матеріали необхідно надати для вивчення судом. Сторони можуть укласти у справі мирову угоду, яку затверджує суд. Сторони в процесі самостійно, на свій розсуд вирішують питання про оскарження судового рішення або про від­кликання апеляції чи касаційної скарги.

9. Забезпечення повного, об 'єктивного та всебічного розгляду справи. В ході процесу суд зобов'язаний безпосередньо, всебічно і повно вивчати матеріали у справі. При цьому він має з'ясувати, чи отримані докази законним шляхом. Це має важливе значення, оскі­льки докази, отриманні незаконним шляхом, повинні визнаватися неналежними. Суд не може покладати такі докази в основу свого рішення. Суд у процесі виступає в якості арбітра, який безсторон­ньо й неупереджено дає оцінку доказів у справі. Однак у випадку виникнення у сторін труднощів в отриманні доказів, що мають іс­тотне значення для прийняття правильного рішення у справі, суд може видати процесуальну ухвалу про їх вилучення.

Зміст цього принципу має різне значення у публічному і при­ватному праві. У публічному праві приватній особі достатньо за­явити про те, що правові акти або дії органу влади нанесли шкоду її суб’єктивним правам та інтересам, захищеним законом. У свою чергу, на сторону, яка наділена владними повноваженнями, покла­дено тягар доводити, що її акти та дії не наносили шкоди правам та інтересам приватної особи. У приватному праві тягар доказування розподіляється рівномірно — сторони повинні доводити лише ті обставини, на які вони посилаються в обґрунтування власної пра­вової позиції у справі.

10. Принцип забезпечення підтримання державного обвину­вачення в суді — загалом нетиповий конституційний принцип, оскі­льки він є принципом кримінального процесу. Важливою гарантією забезпечення законності при розслідуванні кримінальних справ є прокурорський контроль за додержанням належної процедури. То­му органічною є функція прокурора, який має підтримувати держа­вне обвинувачення. У судовому розгляді прокурор користується рівними правами з іншими учасниками процесу. Функція обвину­вачення виконується прокурором протягом усього розгляду справи, незалежно від зайнятої ним позиції, у тому числі й тоді, коли він відмовляється від обвинувачення.

Державний обвинувач бере активну участь у дослідженні до­казів, висловлює суду свої міркування про застосування криміна­льного закону та міри покарання щодо підсудного або обґрунтовує свою відмову від обвинувачення. Взаємовідносини прокурора з судом ґрунтуються на основі неухильного додержання принципів змагальності і рівності прав сторін, незалежності суддів та підко­ренні їх тільки закону. Прокурор виступає від імені держави і під­тримує обвинувачення відповідно до закону і так, як воно знахо­дить підтвердження в судовому слідстві.

11. Принцип забезпечення права на захист. Доступність пра­вової допомоги є важливою процесуальною гарантією права на че­сне і справедливе судочинство. Право на правову допомогу здійс­нюється стороною у процесі на власний розсуд, тобто особа вільно обирає захисника. Особа може відмовитися від захисту і захищати­ся самостійно. Після того, як Конституційний Суд України підтве­рдив можливість вільного вибору захисника у процесі, виникла проблема забезпечення високого рівня надання правових послуг при захисті сторони в ході судового процесу. У кримінальному процесі право звинуваченого на захист є важливою гарантією спра­ведливого процесу. Захисник виступає своєрідним контролером правил належної правової процедури. Відмова звинуваченого від захисту має бути всесторонньо досліджена судом, оскільки не ви­ключена ситуація створення на нього тиску з боку сторони звину­вачення або надання неякісних послуг захисником. Суд у такому випадку повинен адекватно реагувати, оскільки це посягати на фу­ндаментальні гарантії основних прав і свобод, їх сутнісний зміст.

12. Принцип умотивованості й обґрунтованості судових рі­шень. Будь-яке судове рішення повинно бути обґрунтованим. Осо­ба повинна знати, на підставі якого правового акту суд виніс своє рішення. Судове рішення повинно бути зрозумілим, тому до нього встановлюється вимога вмотивованості. У цьому випадку суд ро­бить оцінку правової позиції сторін, висновків експертів, показан­ням, свідків та спеціалістів та наводить аргументи на користь влас­ної правової позиція, яка покладається в основу судового рішення. Є порушенням принципу верховенства права випадки, коли суд лише формально посилається на положення законодавчих актів, не наводячи переконливих аргументів, чому саме на цих положеннях закону він приймає своє рішення. При прийнятті свого рішення суд повинен у встановлені законом строки офіційно оприлюднити і у встановленому порядку довести до відома сторін у справі. При цьому суд повинен роз’яснити сторонам порядок і строки оскар­ження свого рішення, вказавши суд вищого рівня, до якого можна оскаржити його рішення із зазначенням найменування та місця йо­го знаходження.

13. Гарантії права на оскарження судових рішень. З цих мір­кувань Верховний суд не вправі розглядати справи по першій ін­станції, оскільки немає більше судової інстанції, до якої можна оскаржити його рішення. Право на оскарження судових рішень є важливою процесуальною гарантією додержання прав людини, оскільки такий механізм дозволяє виправити суддівські помилки або скасувати необґрунтоване і невмотивоване судове рішення, по­становлене з порушенням закону. Таким чином, остаточно припи­нена радянська практика постановлення судових рішень судом найвищої інстанції, що істотно звужувало право особи на чесне і справедливе правосуддя.

14. Принцип обов’язковості судових рішень. Виконання судо­вих рішень є необхідною умовою для забезпечення права особи на чесний і справедливий суд, а також це свідчить про авторитет су­дової влади. Забезпечення виконання судових рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів юстиції. Це також забезпечується юридичною відповідальністю за невиконання судових рішень.

Література: Монреальська декларація з незалежності судочинства 1983 р.; Основні принципи незалежності судочинства 1981 р.; Про судо­устрій України: Закон України від 07.02.2002 р. № 3018—ІІІ; Про застосу­вання Конституції України при здійсненні правосуддя: Постанова Пленуму Верховного суду України від 01.11.1996 № 9. Коментар до Закону про су­доустрій України / За заг. ред. В.Т. Маляренка. К., 2003; Проблеми реаліза­ції Конституції України: Теорія і практика / Відп. ред. В. Ф. Погорілко. К., 2003; Стефанюк В. С. Судова система України та судова реформа. К., 2001.

Судова система України — складова конституційно- правової системи держави, що характеризує структуру, функції та принципи діяльності органів судової влади, насамперед, як інстру­ментів захисту прав і свобод людини і громадянина. Конституційні доктрини визначають судову систему України по-різному. Перева­жно судова система розуміється як сукупність правових норм та інститутів, що забезпечують організацію та діяльність судової влади. З позицій реалістичної школи конституційного судова система — це не тільки правові норми, що регулюють цю систему, але й консти­туційна практика їх реалізації.

Конституційно-правові основи судової системи складають Конституція України, рішення Конституційного Суду України, міжнародні договори України, закони України, конституційні зви­чаї, що регулюють питання судоустрою та правосуддя тощо. Кон­ституційно-правове регулювання та практика реалізації конститу­ційних засад судової системи слугують фундаментальною основою її організації та функціонування. Це, насамперед, означає, що будь- яке питання галузевого правового забезпечення має свої конститу­ційні корені, які гарантують реалізацію відповідних правовідносин та захист прав суб'єктів цих правовідносин.

Судова система у конституційному змісті повинна бути таким чином організована, щоб гарантувати доступ приватних осіб до пра­восуддя. Доступність до судочинства випливає із позитивного обов'язку органів публічної влади забезпечити сприятливі процеду­ри розв'язання соціальних конфліктів у суспільстві на основі права і справедливості. Водночас закон встановлює такі рамки права на зве­рнення, щоб мінімізувати можливість зловживання правом на звер­нення особою або затягування процесуальних строків розгляду су­дом, адвокатом чи прокурором. Доступність правосуддя також не може опосередковано обмежуватись шляхом встановлення надзви­чайно високих розмірів судових витрат чи особливих умов їх оплати.

У ході розгляду Європейським Судом з прав людини справи Совтрансавто-Холдинг було з 'ясовано, що українські арбітражні (нині — господарські) суди встановлювали штучні перепони на оскарження судового рішення, оскільки скаржник неправильно оформлював документ про сплату державного мита, хоча такі дії нижчестоящих судів визнавалися неправомірними Вищим арбіт­ражним судом. ЄСПЛ з цього приводу зазначив: «Вищий арбітра­жний суд зробив зауваження судам нижчої ланки, що ті недоста­тньо взяли до уваги факти у справі та аргументи заявника, однак арбітражний суд Київської області у своїх двох рішеннях... обме­жився тим, що знову відхилив позов заявника, не конкретизувавши мотиви відхилення. Крім того, рішення у справі... було винесене судом без надання заявнику можливості подати свої пояснення на слуханнях».

Види судових систем. Судові системи поділяють на системи із внутрішньою та зовнішньою спеціалізацією. Судові системи із внутрішньою спеціалізацією не передбачають створення спеціалі­зованих судів. У складі суду одного рівня може бути спеціалізація між суддями щодо окремих категорій справ або у формі окремих судових колегій або палат щодо розгляду окремих категорій спорів (цивільна, кримінальна чи інші колегії). Це характерно для порів­няно невеликих країн, а також у країнах із власними традиціями побудови судової влади. Таким чином була організована судова влада України у складі СРСР. Судові системи із зовнішньою спеці­алізацією передбачають утворення автономних спеціалізованих судових установ, які складають своєрідну підсистему. У деяких зарубіжних країнах створено самостійні юрисдикції — адміністра­тивна (Австрія, Німеччина, Франція), фінансова (Німеччина, Фран­ція), трудова (Німеччина), комерційна або господарська (Німеччи­на, Росія). Також спостерігається тенденція створення квазісудових юрисдикцій у публічно-правовій сфері — податкової, військової, соціальної юстиції тощо.

В Україні засади судової полісистемності були закладені ще в часи СРСР з утворенням квазісудової юрисдикції — державного арбітражу, який був компетентний розглядати спори між господа­рюючими суб’єктами. Обриси реальної судової полісистемності стали оформлюватися, коли арбітраж був реформований у арбітра­жні суди. Таким чином, сьогодні в Україні судова система є полі- системною, оскільки у системі судів загальної юрисдикції виді­ляються три самостійні судові юрисдикції — загальна, адмініс­тративна та господарська. У свою чергу загальні суди мають внутрішню спеціалізацію щодо вирішення цивільних і криміналь­них справ, а також справ про адміністративні правопорушення. В апеляційних судах функціонують судові палати з цивільних і кри­мінальних справ та військова судова палата (ст. 25 Закону про су­доустрій), а в складі Верховного суду — судові палати у цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справах, а також військова судова колегія.

Територіальна організація судової влади, як правило, буду­ється з метою забезпечення доступності правосуддя. Створення су­дових округів здійснюється так, щоб забезпечити максимальне на­ближення судів до населення. При характеристиці територіальної організації судової влади вживають ще термін судова ланка, яка вла­сне означає суд, юрисдикція якого поширюється на певну територію. В Україні загальні суди побудовані відповідно до адміністративно- територіального поділу: місцевими судами є районні і міськрайонні суди; апеляційні суди утворені на рівні регіонів (областей, міста Ки­єва, Автономної Республіки Крим); найвищим судом є Верховний суд України. Особливими рисами відзначається територіальна орга­нізація військових судів, оскільки місцевими військовими судами є суди гарнізонів та суд Військово - Морських сил.

Територіальна організація адміністративних та господарських судів частково співпадає із адміністративно-територіальним поді­лом. Зокрема, місцеві господарські суди створені на рівні регіонів (областей, міста Києва, Автономної Республіки Крим); однак апе­ляційні господарські суди функціонують у рамках судових округів, які можуть співпадати із межами одного регіону або включати в себе кілька регіонів; вищою судовою установою виступає Вищий господарський суд.

Структура судів. Визначальним для організації судової сис­теми є конституційний принцип здійснення правосуддя в Україні виключно судами. Судову систему України утворюють Конститу­ційний Суд України — єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні та суди загальної юрисдикції: місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України.

Для забезпечення ефективного механізму реалізації права громадян на судовий захист, суди загальної юрисдикції будуються за конституційно встановленими принципами територіальності, тобто з урахуванням адміністративно-територіального устрою дер­жави і спеціалізації, або поділу на різні види судочинства. Однією з основних конституційних засад судочинства є забезпечення апеля­ційного та касаційного оскарження рішення суду, тобто принципу інстанційності при визначенні засад судової системи крім випадків, встановлених законом.

На основі зазначених конституційних вимог суди загальної юрисдикції так внутрішньо структуровані:

- місцеві загальні суди, місцеві господарські суди, місцеві адміністративні суди як суди першої інстанції розглядають спори за зверненнями уповноваженої особи вперше шляхом встановлення фактичних обставин справи і застосування до них відповідних по­ложень закону;

- апеляційні суди областей, міст Києва та Севастополя, Апе­ляційний суд Автономної Республіки Крим (що є апеляційними судами з розгляду цивільних, кримінальних справ, а також справ про адміністративні правопорушення); — апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди (є, відповідно, апеляцій­ними судами з розгляду господарських справ, апеляційними суда­ми з розгляду адміністративних справ) переглядають рішення судів першої інстанції, що не набрали законної сили;

- вищими спеціалізованими судами є Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України, які здійснюють повноваження суду касаційної інстанції стосовно рішень відповідних апеляційних судів, а в окремих випадках — повноваження судів першої інстанції;

- Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, основним призначенням якого є перегляд справ з підстав неоднакового застосування судами (су­дом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуа­льним законом. Верховний Суд України звертається до Конститу­ційного Суду України щодо конституційності законів, інших пра­вових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України. Вищі спеціалізовані суди також мають право звер­татися до Конституційного Суду України з конституційними подан­нями щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Поняття та види судових інстанцій. Організація судової влади повинна забезпечити належні гарантії права на оскарження судових рішень. Відповідно до конституційної гарантії права на оскарження судових рішень та доступності правосуддя (ст. 129, ч. 3, п. 8 та ст. 124, ч. 2 Конституці України) судова система склада­ється із судових інстанцій. Згідно з правовою позицією Конститу­ційного Суду, зміст судової інстанції зумовлений особливостями стадій судочинства та відповідними формами проваджень (Рішення від 11 грудня 2003 р. КСУ № 20-рп/2003). Судові інстанції відобра­жають особливості ієрархії в судовій системі. На відміну від орга­нів виконавчої влади у судовій владі сиди нижнього рівня не під­порядковуються вищим судам. Це суперечить принципові незале­жності суду і суддів. Інстанційний принцип побудови судової вла­ди дозволяє переглядати судові рішення і забезпечувати однакове застосування судами законів, тобто єдність судової практики. Оскі­льки суди розглядають справи за ініціативою уповноваженої особи — сторони у справі, відповідно до цього забезпечується рух справи по щаблям судової влади — судовим інстанціям.

Судовою інстанцією виступає судова установа, наділена пов­новаженнями щодо розгляду правового спору, вирішення конфлік­ту на засадах повноти та всебічності розгляду справи. При цьому важливим є те, як суд вирішує питання факту і питання права. Питання факту — це обов'язок суду вивчити фактичні обставини справи. Він полягає у повному, всебічному й об'єктивному дослі­дженні судом фактичних обставини справи, належної їх оцінки та фіксації доказів технічними засобами. Питання права — це обов'язок суду правильно визначити норми права, що підлягають застосуванню до фактичних обставин, зробити правильну кваліфі­кацію юридичного складу. На основі вивчення питань факту і пра­ва, як правило, суд певної інстанції постановляє судові рішення.

Відмінністю у судових інстанціях є те, як суди здійснюють оцінку фактичних обставин та застосовують правові норми. Однак найголовнішим моментом при визначенні природи судової інстан­ції є юридична сила судового рішення. Відповідно до цих критеріїв в Україні діють суди першої інстанції, апеляційні і касаційні суди. Слід підкреслити, що звернення Верховного суду України до Кон­ституційного Суду України з приводу конституційності закону, якого необхідно застосувати судам загальної юрисдикції, не є фор­мою оскарження рішень судів загальної юрисдикції.

При побудові судових інстанцій у зарубіжній практиці врахо­вують також критерій складності справ, що розглядаються судами. У такому випадку, з метою розвантаження судів першої інстанції, створюються так звані низові суди. Вони дозволяють розглядати справи про дрібні правопорушення та цивільно-правові спори. Як правило, це такі спори, вирішення яких не потребує спеціальних юридичних знань. В якості низових судів діють мирові суди, полі­цейські, дільничні суди тощо. Такі суди функціонують у Німеччи­ні, Франції, Росії. Зокрема, мирові суди діяли у Російській імперії в період 1863 — 1917 рр. Низових судових установ в Україні немає.

Суди першої інстанції розглядають правові спори за звер­ненням уповноваженої особи вперше. На основі матеріалів звер­нення суд встановлює фактичні обставини справи і застосовує до них відповідні положення закону. Тобто суд розглядає питання факту і права, виходячи із предмета вимог, які поставлені у позовній заяві, або визначених у матеріалах кримінальної справи. В Україні суди займають досить активну позицію у процесі, оскільки з метою пов­ного, об’єктивного та всебічного розгляду справи суд може витре­бувати від третіх осіб матеріали, що мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Апеляційні суди переглядають рішення судів першої інстан­ції, що не набрали законної сили. Апеляція означає повторний пе­регляд як питання факту, так і питання права. В залежності від об’єму перегляду виділяють повну і часткову апеляцію. Повна апе­ляція передбачає повторний перегляд всіх фактичних обставин справи та правильність застосування судом першої інстанції право­вих норм. Неповна апеляція означає перегляд питань факту і питань права лише в межах, в яких клопоче апелянт. Суд не вправі вихо­дити за межі вимог апелянта. Як правило, апеляція закінчується постановлянням судового рішення, яке набирає чинності з моменту його офіційного оголошення сторонам у справі. Допускається скасу­вання рішення суду першої інстанції та повернення його на повтор­ний розгляд лише у випадку грубого порушення процедури — вине­сення або/і підписання рішення не тим суддею, що розглядав справу; винесення рішення неналежним чи незаконним складом суду.

Неповна апеляція повніше відображає принцип диспозитив- ності і суддівської незалежності, оскільки суддя зв'язаний лише вимогами апеляції, які самостійно визначає апелянт, і не існує по­треби самостійно визначати необхідність залучення до справи но­вих матеріалів справи. Однак у цьому і криється небезпека — мож­ливі зловживання в ході процедури надання сторонами доказів у суді, що може вплинути на результати розгляду справи.

Касаційні суди здійснюють перегляд судових рішень, що на­брали законної сили. Межі судового перегляду обмежені виключно питаннями права, тобто правильності кваліфікації судом нижчого рівня юридичного складу і правильності застосування положень закону. В Україні касаційними судами виступають Верховний суд щодо кримінальних і цивільних справ, а також Вищий адміністра­тивний суд і Вищий господарський суд.

Конституційний Суд визнав неконституційним утворення Касаційного Суду, оскільки в Україні існує конституційно визначе­на система судів загальної юрисдикції, яка узгоджується із стаді­ями судочинства, відповідними формами провадження: «Систему судів загальної юрисдикції в Україні складають: Верховний Суд України — найвищий судовий орган у системі судів загальної юрис­дикції, вищі спеціалізовані суди, апеляційні та місцеві суди» (Рі­шення від 11 грудня 2003 р. КСУ № 20-рп/2003).

Касаційні суди займають важливе місце у судовій системі. Саме на цьому рівні починає формуватися судове прецедентне пра­во, оскільки на них лежить тягар забезпечення однакового застосу­вання законів. Якщо касаційні суди не забезпечують однакового застосування законів, то це може стати підставою для перегляду їх рішень Верховним судом.

Забезпечення єдності судової практики. Перегляд судових рішень за винятковими обставинами. Це положення є найбільш дискусійним та невизначеним у поточному законодавстві України. Наприклад, згідно зі ст. 237 Кодексу адміністративного судочинст­ва України від 06 липня 2005р. судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним судом, якщо вони оскаржені з мотивів неоднакового застосування судами касаційної інстанції однієї й тієї ж норми права. У свою чергу Пленум Вищого адміністративного суду дає роз’яснення з питань застосування ад­міністративними судами при вирішенні адміністративних справ (ст. 44, ч. 1, п. 1 Закону про судоустрій).

Конституція залишає вільний простір для законодавчого ре­гулювання способів забезпечення єдності судової практики Верхо­вним судом. Зокрема, згідно зі ст. 111¹⁵ Господарського процесуа­льного кодексу Верховний Суд може переглянути рішення госпо­дарських судів фактично на тих же підставах, що і рішення адміні­стративних судів. Таким чином ні ГПК, ні Закон про судоустрій не звужує можливості Судової палати у господарських справах Вер­ховного Суду у забезпеченні єдності судової практики шляхом ви­несення судових рішень, сукупність яких становитиме усталену практику (юриспруденцію) господарських судів. Відповідно Пле­нум Верховного суду забезпечує єдність судової практики шляхом скасування рішень судів касаційної інстанції, які неоднаково засто­совують закон, та надання відповідних керівних роз’яснень, юри­дичну силу яких ще цілком адекватно не визначено законом.

Фінансування судів. Можливість повного і незалежного функціонування судової системи безпосередньо пов’язана з поряд­ком фінансування судів. Конституція України гарантує, що держа­ва забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності судів. Особливий порядок фінансування судів і діяльності суддів є однією з конституційних гарантій їх незалежно­сті, і спрямований на забезпечення належних умов для здійснення незалежного правосуддя. Тому за Рішенням Конституційного Суду України від 11 березня 2010 року № 7-рп/2010 у Державному бю­джеті України мають визначатися окремо для всіх судів України видатки на їх утримання не нижче рівня, що надає можливість не­залежного здійснення правосуддя, з подальшим забезпеченням по­вного і своєчасного виділення таких видатків.

Судова реформа. Судова система України — перехідного ти­пу: з 1991 року вона поетапно реформується. Виокремлюють чоти­ри етапи реформування судової системи України: перший його етап розпочався після прийняття постанови Верховної Ради Украї­ни «Про Концепцію судово-правової реформи в Україні» 28 квітня 1992 року; другий етап — з прийняттям Конституції України 28 червня 1996 року; третій етап — з прийняттям Верховною Радою України пакета змін до нормативно-правових актів 21 червня 2001 року та Закону «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 року, що дістав назву «малої» судової реформи. Новий, четвертий, етап розпочався прийняттям Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року, який модернізував діючу судову си­стему. За 20 років Незалежності України її судова система пройшла значну еволюцію і стала одним з головних стабілізуючих факторів у житті держави та суспільства. Незавершеність процесу реформу­вання судової системи дається взнаки, але сьогодні є всі передумо­ви для просування її інноваційної конституційної моделі, яка б від­повідала завданням ХХІ століття та враховувала позитивне минуле.

Література: Бринцев В. Д. Стандарти правової держави: втілення у національну модель організаційного забезпечення судової влади : моно­графія. Х., 2010.

Територіальний устрій — це сукупність правових принци­пів і норм та відповідна практика взаємовідносин між державою та територіальними колективами, заснованими на визначенні ступеня децентралізації і деконцентрації публічної влади. Інститут терито­ріального устрою є важливим елементом форми публічної влади і визначає порядок публічного управління на місцях. Конституцій­ний інститут територіального устрою складають правові норми та порядок їх застосування, що визначають: визначення території і кордонів держави, адміністративного устрою країни; ступеня деце­нтралізації і деконцентрації публічної влади та статусу територіа­льних колективів; розмежування компетенції між державою та її частинами; механізм зворотних зв'язків між державою та її части­нами, адміністративного і судового контролю за актами місцевих органів влади.

Онтологічну, аксіологічну й гносеологічну основу територіа­льного устрою обумовлює феномен території. Територія в її кон­ституційно-правовому розумінні — це найбільш зрима іпостась держави. У ній найбільше відчуваєтна така ознака системної орга­нізації, як цілісність, що є умовою існування держави як системи, вираженням усіх інших її ознак. Цілісність території, як елемент цілісності держави, є неодмінною умовою стабільності, стійкості відповідного суспільства. Проблема державної території та терито­ріального устрою насамперед пов'язана з тим, що державна тери­торія має складну структуру: вона включає як сухопутну терито­рію, так і територіальне море, внутрішні води, надра, повітряний простір; має відповідну внутрішню організацію — поділяється на окремі територіальні (політико-територіальні, самоврядні чи адмі­ністративно-територіальні) одиниці, система яких утворює адмініс­тративно-територіальний поділ держави. При цьому до політико- територіальних належать територіальні одиниці, що характеризу­ються визначеною політичною самостійністю, мають окремі атри­бути державності (конституцію, власне законодавство, систему ор­ганів державної влади, громадянство тощо), що дає підстави визна­чати їхній статус як державноподібних утворень (наприклад, суб'єкти федерації, політичні автономії). Самоврядними є такі те­риторіальні одиниці, що є просторовою (територіальною) основою місцевого (регіонального) самоврядування, а адміністративно- територіальними — одиниці, які штучно створені центральною владою з метою визначення просторових кордонів для діяльності місцевих органів державної влади.

Загалом територіальний устрій держави визначається її істо­ричною і культурною еволюцією, становленням і розвитком еко­номічної системи, політичних і правових інститутів. У соціально- економічному розвитку суспільства він одночасно виступає і чин­ником розвитку, і результатом цього розвитку. Формування тери­торії держави та її територіального устрою займає тривалий час та залежить від таких чинників: економічних — історично сформова­них форм господарського зв'язку між територіями; демографічних — кількості населення, його складу, густоти населення; географіч­них — розмірів території і навіть клімату та ландшафту; історич­них — спільності мови, культури, укладу життя; політичних — способу «збирання» земель (територій) у єдину державу (це могло бути добровільне об'єднання дрібних держав до складу єдиної вели­кої держави, насильне приєднання та утримання певних територій — анексія та ін.). У сучасну епоху на вибір форми територіального уст­рою потужний вплив має національний чинник. Під його безпосере­днім впливом нації і народності, що компактно проживають, утво­рюють власні національні держави або національно-державні утво­рення (автономії, засновані за національною ознакою).

Для характеристики територіальної організації держави у за­рубіжних конституціях використовують терміни «устрій» (напри­клад, «федеративний устрій» у Конституції Російської Федерації), «організація держави» (розділ 3 Конституції Бразилії), «структура держави» (глава 4 Конституції Ефіопії). Іноді використовуються сло­восполучення «державний устрій», «національно-державний устрій» (Конституція Узбекистану). Однак, оскільки слова «устрій» держави, «державний устрій» мають дуже широке значення (вони характери­зують те, як загалом побудована держава), у сучасній юридичній науці для характеристики організації території держави та територі­ально управління іноді застосовують термін «державно- територіальний устрій», але найбільш вживаною та адекватною тому явищу, яке вона характеризує є категорія територіального устрою.

Використовуючи термін територіальний устрій, слід зважати, що територія є не тільки просторовою межею держави, а й матеріа­льною основою її діяльності, формою прояву державного суверені­тету, а територіальний устрій — одна з генезисних, структурних, і функціональних ознак держави. Тому державний устрій не можна ототожнювати ні з територією, ні з організацією, ні з адміністрати­вно-територіальним устроєм. Це складне системне державно- правове утворення, що має (має мати) соціально-економічні, полі­тичні, національно-етнічні, культурологічні й екологічні підстави.

Розрізняють два основних види територіального устрою: по- літико-територіальний і адміністративно-територіальний. Політи- ко-територіальний устрій передбачає поділ території держави на окремі самостійні складові. Він є характерним для федеративних держав (Бразилія, Індія, Мексика, Сполучені Штати Америки, Фе­деративна Республіка Німеччини та ін.). Адміністративно- територіальний устрій — це внутрішній поділ території держави на адміністративно-територіальні одиниці. Він притаманний унітар­ним державам (Великобританія, Китай, Польща, Франція, Японія та ін.). Це зумовлено тим, що в державах із федеративним устроєм територіального устрою характеризується наявністю політичних зв'язків між державою і суб'єктами федерації, а в унітарних держа­вах зв'язок між державою і адміністративно-територіальними оди­ницями має адміністративний характер.

Також територіальний устрій може бути симетричним або асиметричним. За симетричного територіального устрою держави адміністративно-територіальні або політико-територіальні одиниці, які його складають, мають рівний статус. Наприклад, Німеччина складається з 16 земель з однаковим конституційно-правовим ста­тусом, тобто має симетричний федеративний територіальний устрій. До складу Сполучених Штатів Америки поряд із 50 штата­ми входять федеральний округ Колумбія, вільно приєднана держа­ва Пуерто-Ріко, деякі інші острівні території, які не мають статусу штату, з чого можна зробити висновок про асиметричний територі­альний устрій цієї країни. Що стосується унітарних держав, то суто симетричний устрій наявний дуже рідко: столиці, як правило, ма­ють дещо або суттєво інший статус порівняно з іншими територіа­льними одиницями вищого рівня. Асиметрія територіального уст­рою держави нерідко зумовлена тим, що в ній компактно прожи­вають інонаціональні групи, яким надана національно- територіальна автономія.

Основоположний Закон конституює Україну як унітарну державу (ст. 2), що передбачає децентралізацію публічної влади на засадах організаційної самостійності місцевого самоврядування. Оскільки Україна за своїми масштабами є середньою державою, Конституція України визначає також статус територіальних колек­тивів як на базовому, так і на регіональному рівні. Таким чином визначається певна модель територіальної організації публічної влади в Україні. Питання територіального устрою, не вичерпують зміст конституційного регулювання територіальної організації пу­блічної влади. Тому необхідно мати на увазі, що положення розді­лів І, ІХ-ХІ Конституції України знаходяться у взаємозв’язку. У Розділі І визначають фундаментальні засади територіальної органі­зації публічної влади, Розділ ІХ визначає засади по суті адміністра­тивно-територіального поділу України, наступні — конституцій­ний статус Автономної Республіки Крим та місцевого самовряду­вання. Лише комплексний аналіз цих положень може дати повну картину про територіальну організацію публічної влади.

Конституційний статус територіальних колективів. Те­риторіальні колективи в Україні конституюються згідно з принци­пом унітаризму як територіальні громади, субрегіони та регіони — райони, області, міста, міста зі спеціальним статусом — місто- герой Севастополь, місто-столиця Київ та Автономна Республіка Крим. Субрегіональний рівень територіальної організації публічної влади складають райони, міста обласного підпорядкування, а регі­ональний — області, міста Київ і Севастополь та Автономна Рес­публіка Крим. У Конституції України не дається тлумачення тер­міну «регіон», хоча є згадка про них. Основний Закон визначає ли­ше засади адміністративно-територіального устрою встановлюючи перелік областей та видів регіонів, субрегіонів та поселень (ст. 133, ч. 1 Конституції України). Встановлення конституційного переліку областей дещо нагадує конституційне регулювання засад федералі­зму, оскільки визначення у Конституції переліку регіонів властиве для федерацій.

Конституційні засади унітаризму в Україні. Унітарний державний устрій в Україні є своєрідним. Вітчизняний унітаризм базується на адміністративно-територіальному поділі, який перед­бачає уніфікацію законодавства про місцеву владу та уніфікацію системи органів державної влади та органів місцевого самовряду­вання. До основних засад територіального устрою належать: єднос­ті і суверенності публічної влади (ст. 1, 2 Конституції України); універсальності; єдності національної правової системи (ст. 5, 8 Конституції України); єдності державної території; цілісність тери­торії України; недоторканність території України; поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади; збала­нсованість соціально-економічного розвитку регіонів з урахуван­ням їх різноманітності (когерентність); ж) гарантія місцевого само­врядування (ст. 7 Конституції України).

Система територіального устрою та адміністративно- територіальний устрій. Окрім визначення поділу України на те­риторіальні складові, що є змістом адміністративно- територіального поділу, система адміністративно-територіального устрою включає в себе також організацію влади у цих територіаль­них складових та розподіл повноважень між органами публічної влади проміжного і місцевого рівня. Адміністративно- територіальний устрій зумовлений географічними, історичними, економічними, соціальними та іншими чинниками, які поклада­ються в основу територіальної організації держави. Відповідно ад­міністративно-територіальні одиниці є частиною території України, яка є просторовою основою для організації та діяльності органів місцевого управління та органів місцевого самоврядування. В ос­нові адміністративно-територіального устрою є поділ держави на адміністративно-територіальні одиниці.

Адміністративно-територіальна одиниця — це компактна ча­стина єдиної території України, що є просторовою основою для ор­ганізації і діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Цей орган також констатував, що Верховна Рада зобов 'язана прийняти закону про територіальний устрій не зважаю­чи на прямий конституційний припис (ст. 92, ч. 1, п. 13 Конституції України). (Рішення КСУ від 13 липня2001 р. № 11-рп/2001)

Систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Конституція визначає перелік обла­стей (ст. 133, ч. 2 Конституції України), яких всього налічується всього двадцять чотири. Міста Київ і Севастополь мають спеціаль­ний статус, який визначається законом. Кількість інших адмініст­ративно-територіальних одиниць не є постійною і час від часу змі­нюється.

Література: Адміністративно-територіальний устрій України. Шляхи реформування. К., 2007. Верменич Я. В. Адміністративно- територіальний устрій України: еволюція, сучасний стан, проблеми рефо­рмування: у 2 ч. К., 2009; Кравченко В. І. Територіальний устрій та місце­ві органи влади України. К., 1995; Орзіх М. П. Державний устрій України: концепція конституційної моделі // Вісник Академії правових наук Украї­ни. 1993. № 1; Орзих М. Государственное устройство Украины в условиях государственно-правовой реформы // Юридический вестник. 1999. № 2; Проміжний рівень управління в європейських державах: складність проти демократії? / За ред. Т. Ларсона, К. Номдена, Ф. Петітвіля. К., 2003.

Тлумачення конституції — інтелектуально-вольова діяль­ність, спрямована на з’ясування і роз’яснення справжнього змісту положень конституції, результатом чого є конкретизація, деталіза­ція та забезпечення однакового застосування положень конститу­ції. У процесі застосування конституції виникає необхідність її ін­терпретації у контексті конкретної історичної ситуації. У цьому процесі провідна роль належить парламентові та органам консти­туційної юстиції, що у цілому впливає на ефективність механізму правового захисту конституції. Якщо процедура внесення змін до конституції складна, то роль органів конституційної юстиції в ін­терпретації конституційних норм зростає.

Тлумачення конституції та принцип поділу влади. Важли­вою у тлумачення конституції є роль законодавства. Особливістю структури конституційної норми є її «подовження» у актах поточ­ного законодавства; санкції конституційних норм часто є предме­том регулювання інших галузей права, які таким чином «компен­сують», «доповнюють» модель конституційного регулювання.

Відповідно до приписів частини другої статті 8 Конституції України визначено ієрархію законів, на вершині якої стоїть консти­туція, яка підлягає також конкретизації і деталізації в звичайних (ординарних) законах парламентом. При цьому згідно зі сформу­льованою Конституційним Судом України доктрини політичної доцільності парламент самостійно визначає моделі правового регу­лювання певної законодавчої сфери, визначеної статті 92 Консти­туції України. Визначення певної моделі законодавчого регулю­вання (ліберального, ліберально-демократичного, соціал- демократичного, консервативного) є не що інше як тлумачення конституції парламентом. Таким чином, тлумачення конституції забезпечується не лише шляхом тлумачення її положень судовими установами.

Конституційна юриспруденція про свободу розсуду парламенту при тлумаченні конституції:

Конституційний Суд України при вирішенні питання про консти- туційність встановлення 4-відсоткового виборчого бар 'єру для політич­них партій (їх блоків) визначив, що це є питанням політичної доцільності. Тому Верховна Рада України діє виключно в межах конституційних пов­новажень з питань визначення механізму окремих процедур у ході вибор­чого процесу. (Рішення від 26 лютого 1998 р. КСУ № 1-рп/98 у справі про вибори народних депутатів України.) Зокрема, ця доктрина деталізована в ухвалі від 5 березня 1999 р., у якій Конституційний Суд України зазна­чив, що вирішення політичних питань суперечить його призначенню як єдиного органу конституційної юрисдикції, оскільки будь-яка політична діяльність є несумісною з діяльністю як суддів загальносудової юрисдикції, так і суддів КСУ. (Огляд ухвал КСУ//ВКСУ. — 1999. — №4. — С. 36).

Конкретизація конституційних норм парламентом не може обмежу­ватися лише формальними критеріями, які визначають юридичну силу положень ординарних законів. Закони, що приймаються парламентом, мають відповідати принципам верховенства права, справедливості, рівно­сті, відповідати конституційним гарантіям недопущення обмеження існу­ючого обсягу основних прав і свобод.

Законодавець володіє широкою свободою розсуду у визначенні за­гальних моделей правового регулювання. Від цього залежить також ефек­тивність конституційних норм та їх застосування. Законодавець зв’язаний конституцією, однак конституція дає широку свободу політичного розсу­ду формулювання правові припису у формі закону. Така зв’язаність зако­нодавця конституцією полягає в тому, що парламент у поточному законо­давстві повинен «розвивати» і «доповнювати» зміст конституційних цін­ностей і принципів, однак він може обирати модель правового регулю­вання: ліберальну, соціальну чи змішану. Така діяльність парламенту під­лягає конституційному контролю.

Тлумачення конституції у діяльності Конституційного Суду України. Форма та зміст інтерпретаційної діяльності консти­туційних судів як одного із етапів застосування конституційних норм та провідної форми діяльності конституційного судочинства впливає на юридичну природу рішень цього органу, на загальні напрями діяльності органу конституційної юстиції. Зокрема, на ін- терпретаційну діяльність конституційної юстиції впливає статична та динамічна методики тлумачення конституції

Інтерпретаційна діяльність Конституційного Суду України є іманентною характеристикою його діяльності. Конституційний Суд України надає тлумаченню конституції при розгляді будь-якої справи, оскільки це необхідно для належного обґрунтування його рішень і висновків (ст. 4 та ч. 3 ст. 63 Закону № 422/96-ВР. Консти­туційне закріплення повноваження Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення Конституції і законів України як і в багатьох інших пострадянських країн було лише засобом подолан­ня концепції суверенітету парламенту, яка була надто гіпертрофо- вана у радянській доктрині державного права.

Природа тлумачення конституції у діяльності Конституційно­го Суду України диференційована: в одному випадку мова йде про офіційно сформульовані підстави у статтях 93, 94 Закону № 422/96- ВР («практична необхідність», «неоднозначність застосування»); з другого боку — формулювання певних критеріїв у конституційній юриспруденції (доктрини відмови у заповненні прогалин у законо­давстві, відмова від вирішення колізій у праві тощо) на основі ана­лізу положень Конституції і законів України, які є предметом кон­ституційного контролю.

Для виявлення змісту правової норми застосовуються насту­пні способи тлумачення: значення слів, граматична конструкція, змістовні зв'язки закону, мета регулювання в історичному контекс­ті та об'єктивно цільові елементи. Водночас важливими при інтер­претації є критерії забезпечення єдності конституції, відповідність практиці та функціонально-правової адекватності, яке охоплюється системним тлумаченням. Однак конституційна юрисдикція пови­нна обережно застосовувати реалістичну інтерпретацію конститу­ції, що лежить в основі забезпечення соціальної та інтегративної функції основного закону. Саме тому ставиться під сумнів така ін­терпретація, яка приноситься у жертву ситуативним політичним інтересам. Такі методи тлумачення та засоби юридичної техніки свідчать про те, що при тлумаченні не стоїть як головне завдання з'ясування волі законодавця. Такий стан пояснюється часовим роз­ривом між моментом прийняття правового акту та тривалістю його застосування з урахуванням еволюції суспільства.

Традиційне тлумачення конституції. Необхідність тлума­чення зумовлено тим, що закон та інші нормативно-правові акти мають загальний характер і вони не призначені для регулювання конкретних життєвих випадків, а спрямовані на регулювання типо­вої (у абстрактному) вигляді поведінки. Тлумачення зумовлено та­кож складністю передбачення результатів правової норми, що за­кріплюється в тексті правового акту (застосування правової норми передбачає певний соціальний контекст). Також об'єктивно право­вий акт може містити прогалини, які потрібно подолати, інструме­нтом подолання яких служить зокрема й тлумачення правових норм. Насамкінець, тлумачення є необхідним для подолання де­яких недоліків правових актів, пов’язаних із юридичною терміно­логією, його структурою та формою.

Основними способами тлумачення конституції є: граматич­ний, історичний, системний, телеологічний (цільовий), функціона­льний тощо. Сутність цих способів тлумачення необхідно з’ясувати та вміти застосувати, виходячи із особливостей конкретної пробле­ми та правової норми, зміст якої необхідно визначити. При тлума­ченні правових норм щодо конкретних проблем конституційного права виявляється, що можна поєднувати ці способи тлумачення залежно від особливостей цієї ситуації. Відповідно не існує якоїсь ідеальної моделі тлумачення Конституції і законів України, можна обирати лише ту чи іншу методику тлумачення. У залежності від ситуації може застосовуватися певні способи тлумачення консти­туції, які володіють притаманними їм перевагами та недоліками.

Тлумачення конституції має формально-юридичний характер. Застосовуються при ній переважно граматичний, системний спосо­би тлумачення, деякою мірою історичний метод, а також зрідка — телеологічний та функціональний. Сутністю ТТК є використання «золотого правила» тлумачення, широкого застосування правил формальної юридичної логіки, взаємозв’язків між правовими нор­мами, структурними частинами певного правового акта/правових актів. Застосування історичного способу тлумачення зводиться до з’ясування волі органу, що прийняв правовий акт. ТТК має значен­ня для роз’яснення змісту юридичної термінології, пошуку логіч­них зв’язків між конституційними нормами. Іншими словами ТТК тлумачення стосується статики конституційних норм.

Динамічне тлумачення конституції ґрунтується на розу­мінні природи конституції як відкритої та рухливої правової мате­рії, яка змінюється відповідно до конкретної історичної обстанов­ки. За таких умов конституція вже розглядається «не лише як пра­восвідомість, але й як правотворчість», як «керівні ідеї розподілу свободи», «оптимізації» та «практичного узгодження» конститу­ційних положень і цілей. Тому зростає роль конституційного суду у забезпеченні розвитку конституції шляхом її конкретизації при ви­рішенні конституційно-правових спорів, що виключає неправомір­ність прогалин у законодавстві, оскільки це не відповідає консти­туційним цілям та «керівної ідеї розподілу свободу» як засад німе­цького конституціоналізму.

Як свідчить досвід конституційних судів більшості країн Центральної та Східної Європи, які запозичили германську модель конституційної юстиції, вони також схильні до здійснення динамі­чного тлумачення конституції. Існують такі способи тлумачення конституції: семантичний (граматичний), системний (контекстуа­льний), телеологічний, історичний та еволюційний. Тому тлума­чення конституції є процесом конкретизації конституційних поло­жень.

Динамічне тлумачення конституції застосовується у ситуації правової невизначеності, коли правове регулювання відстає від со­ціальної реальності. Це може бути пов'язано із застарілістю зако­нодавства, конфліктом/колізією правових норм, динамічним розви­ток суспільних відносин і нездатністю політичних інститутів адек­ватно вирішувати ці своєрідні правові виклики. Це також може бу­ти пов'язано із обструкцією у парламенті необхідності деяких соці­альних реформ, внаслідок чого поточне законодавство не дає адек­ватної відповіді на питання щодо захисту прав людини й основопо­ложних свобод. Динамічне тлумачення конституції може застосо­вуватися судовими установами та у доктрині. Таким чином, його сутністю є подолання розриву між положеннями правових актів та практикою його застосування шляхом тлумачення неоднозначних положень законодавства, звертаючись до соціальних цінностей, принципів права, закладених у Конституції України. Досить часто динамічне тлумачення конституції застосовується Європейським Судом з прав людини з метою забезпечення гнучкого застосування Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод. Та­кож динамічне тлумачення конституції застосовується Конститу­ційним Судом України з метою подальшого розвитку змісту поло­жень Конституції України.

При застосуванні методики динамічного тлумачення консти­туції граматичний та системний спосіб тлумачення має значення для виявлення існуючих проблем, зокрема прогалин у позитивному законодавстві. Тому при його застосуванні насамперед акцентуєть­ся увага переважно на телеологічний та функціональний способи тлумачення. У такому випадку інтенсивно застосується науковий апарат та доробок конституційної доктрини, принципи конститу­ційного права, які не завжди є позитивно закріплені (наприклад, принцип пропорційності, довірливості, правової визначеності, не­допущення владної сваволі, субсидіарності тощо). Досить часто при динамічному тлумаченні конституції використовується істори­чний спосіб тлумачення для того, щоб з'ясувати особливості ево­люції певного конституційного інституту, принципу, норми у кон­тексті розвитку соціальних, політичних чи владних інститутів.

Динамічне тлумачення конституції має важливе значення для розвитку змісту таких абстрактних конституційних положень, як правова соціальна демократична держава, гідність людини, свобода, справедливість, поділ влади тощо. Важливе значення динамічного тлумачення має при визначенні меж суб'єктивного права особи, яке визначається судом виходячи із загальних критеріїв, визначених у Конституції і законах України (верховенство прав і свобод людини, пряма дія Конституції, пропорційність, національна безпека, громад­ський порядок, права і свободи інших людей, незалежність та неупе­редженість правосуддя, моральність населення тощо).

Конформне тлумачення конституції (verfassungkonforme Interpretation/Auslegung, consistent interpretation, la sentence interpretative, reserves d’interpretation) полягає у обранні компромі­сного варіанта інтерпретації конституційних норм, за яким навіть у випадку виявлення неконституційності положень правового акта, що є предметом конституційного контролю, він визнається чинним у частині, в якій він відповідає конституційним принципам і нор­мам. Така практика є широко розповсюдженою у країнах Європи та Північної Америки. Це трапляється у випадках, коли інтерпретова­не положення правового акту викликає неоднозначне тлумачення і виходячи із конкретної юридичної ситуації йому надається тлума­чення виключно у контексті конституційних принципів і норм. На­далі орган конституційної юстиції не бере до уваги положення пра­вового акта, які є сумнівними з точки зору його конституційності.

Конформне тлумачення конституції є дискусійним з точки зору легітимності судового активізму, оскільки виражає правотво- рчу функцію конституційної юстиції у випадках правової невизна­ченості. Згідно із засадами конституційності у діяльності органів конституційної юстиції тлумачення конституції має базуватися на засадах поділу влади і не може містити потенціальне втручання у сферу законодавця.

У конституційній доктрині виділяють такі форми конформно­го тлумачення конституції: у взаємозв'язку із міжнародними дого­ворами; у контексті установчих актів ЄС та правових актів органів ЄС; у контексті Конвенції про захист прав людини й основополож­них свобод та прецедентного права Європейського суду з прав лю­дини; у взаємозв'язку із положеннями нормативно-правових, які є предметом конституційного контролю і викликають неоднозначне тлумачення.

Конституційна юриспруденція.

Конституційний суд Чеської республіки у своєму рішення РІ. КР 48/95 від 26.03.1996 р. визнав правомірним «принцип пріоритету консти­туційного конформного тлумачення перед визнанням нечинним закону». На основі цього Суд зазначив, що «у ситуації, коли конкретне положення правового акту (ргахпійо ргесірізи) уможливлює два різних тлумачення, при чому одне з них відповідає конституційному закону та міжнародним договорам відповідно до статті 10 Конституції Чеської республіки, а інше — суперечить, не надається висновок про нечинність цього поло­ження. При його вирішенні завданням суду є тлумачення цього положен­ня у конституційно конформний спосіб.»

Тлумачення конституції та неконституційність прога­лин і колізій у поточному законодавстві. Виходячи із розуміння конституції як цілісного правового акта, якому притаманна правова єдність, слід говорити про відсутність в ній прогалин, оскільки кон­ституція інтегрує позитивістську і природно-правову правові док­трини. Писаний характер конституції зумовлений вимогою право­вої визначеності. Згідно з цими вимогами конституційні положення підлягають конкретизації і деталізації у поточному законодавстві, особливо, що стосується організації та діяльності органів публічної влади. Водночас її текст є «відкритим» через інститут прав людини й основоположних свобод, які лише визнаються через позитивне закріплення у Конституції та їх каталог не обмежується лише її приписами. З цих же міркувань у Конституції не можуть мати міс­це прогалини чи колізії.

Саме з цих міркувань є проблемною правова позиція КСУ, відповідно до якої існують конституційні прогалини (рішення № 16-рп/2008 від 17 вересня 2008р ). Це не сумісно із принципами вер­ховенства права (зокрема, справедливості, правової визначеності та правомірності очікувань), найвищої юридичної сили Конститу­ції та принципу законності. Аналіз конституційної юриспруденції свідчить про застосування Конституційним Судом України пря­мого чи непрямого посилання на свої попередні рішення.

Вирішення конституційних спорів Конституційним Судом України слід розглядати засобом забезпечення динамічного розви­тку розуміння норм права відповідно до існуючих соціально- політичних умов та надбань конституційної традиції. Згідно висно­вками Генеральної доповіді XIV Конгресу Конференції європейсь­ких конституційних судів (Вільнюс, Литва, червень 2008) органи конституційної юстиції у випадку виявлення прогалин чи колізій у праві може використовувати різні методи тлумачення конституції: виправити прогалини у поточному законодавстві шляхом тлума­чення стану правого регулювання з наступним подоланням прога­лин у поточному законодавстві; визнати наявність прогалин у по­точному законодавстві неконституційним і зобов'язати суб'єкт правотворчості усунути таке упущення; їх не визнавати законодав­чі прогалини неконституційними, однак критично оцінивши, реко­мендувати суб'єкту правотворчості виправити його і надати для судів зобов'язуюче тлумачення, вказавши про преюдицію свого рішення.

Література: Бирмонтене, Т., Ярашюнас, Э., Спруогис, Э. Генера­льный доклад XIV Конгресса Конференции европейских конституцион­ных судов // Конституционное правосудие: Вестник Конференции орга- ныв конституционного контроля старн молодой демократии. Выпуск 2 (40) 3 (41), 2008. Ереван, 2008. С. 70 — 245; Про Конституційний Суд України: Закон України № 422/96-ВР від 16.10.199б р.; Савчин М. В. Кон­ституціоналізм і природа конституції. Ужгород, 2009; Сліденко І. Тлума­чення конституції: проблеми теорії і практики. Одеса, 2004; Тодыка Ю. Н. Толкование Конституции и законов Украины: теория и практика.Х., 2001; Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції. К., 2000; Klein, Hans H. Das Parlament im Verfassungsstaat. Ausgewahlte Beitrage. Herausgegeben von Marcel Kaufmann und Kyrill-A. Schwarz. Tubingen: Mohr Siebeck, 2006; Klima, K. Constitutional Law in the Czech Republic. Plzen, 2008.

Толерантність (від лат. «tolerantia» — терпимість) — принцип права, в сонові якого лежить терпимість до культурних, історичних, етнічних, мовних особливостей представників інших народів, етніч­них, соціальних груп, забезпеченні їх представників рівності доступу до матеріальних і духовних благ, забезпечених правовим захистом.

Згідно Декларації принципів толерантності, прийнятою Гене­ральною конференцією ЮНЕСКО (1995), «толерантність означає пошана, ухвалення і правильне розуміння багатоманітності куль­тур нашого світу, наших форм самовираження і способів проявів людської індивідуальності..., це гармонія в різноманітті, це чесно­та, яка робить можливим досягнення миру і сприяє заміні культу­ри війни культурою миру...».

Принцип толерантності безпосередньо не закріплений у Кон­ституції України, однак випливає із системного тлумачення статей 11 та 15. Даний принцип імпліцитно включає в себе конституційні гарантії балансу вільного розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури та розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і націона­льних меншин України (ст. 11 Конституції України). Також толе­рантність включає засади політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності та гарантії свободи політичної діяльності (ст. 15 Контституції України). Водночас гарантії балансу української нації та розвитку корінних народів і національних меншин, застосування мов, засади плюралізму та свободи політичної діяльності містять також деякі аспекти, які не повною мірою охоплюються змістом принципу толерантності.

Загалом конституційне оформлення таких правових принци­пів per se виражає цілі державної політики у відносинах між різни­ми соціальними спільнотами з метою досягнення загального блага. Конкретні заходи щодо впровадження засад толерантності у склад­но структурованому суспільстві визначають через конституційні гарантії свободи вираження поглядів, свободи світогляду та віро­сповідання, свободи зібрань, свободи об'єднань, гарантій права на участь в управлінні публічними справами, свободи підприємниць­кої діяльності, академічної свободи.

Література: Валитова Р. Р. К истории понятия толерантности. М., МГУ, 1994; Shapiro A. The Theme of the Family in Contemporary Society and Positive Family Psychology //Family Therapy Around the World: A Festschrift for Florence Kaslow. Ed.: William Nichols. Haworth Press, 2004