Терміни конституційного права на літеру Р

Рада Національної Безпеки і оборони (далі — РНБО) — ко­легіальний орган влади при Президентові України, який забезпечує координацію діяльності органів державної влади у сфері націона­льної безпеки й оборони.

Головою РНБО є Президент України, який формує персона­льний склад цього органу. Таке повноваження Президента України є дискреційним і він може залучати до формування РНБО відомих фахівців у галузі національної безпеки і оборони. До складу РНБО за посадою входять Прем’єр-міністр, міністри оборони, внутрішніх справ, зовнішніх справ, Голова Служби безпеки України. Членами РНБО можуть бути керівники інших центральних органів виконавчої влади.

Згідно зі статтею 107 Конституції України РНБО є координа­ційним органом з питань національної безпеки і оборони при Пре­зидентові України. Згідно зі спеціальним Законом на РНБО покла­дено такі функції (ст. 3): внесення пропозицій Президентові щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері націона­льної безпеки і оборони; координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час; координація та здійснення контролю за дія­льністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного і надзвичайного стану та при виник­ненні кризових ситуацій, що загрожують національної безпеки України; прогнозує наслідки рішень державних органів з питань внутрішньої та зовнішньої політики у галузі національної безпеки.

До складу РНБО входить: голова, секретар, постійні члени та члени РНБО. Президент здійснює загальне керівництво, безпосеред­ньо секретар забезпечує організацію та виконання рішень РНБО, тобто здійснює поточне керівництво діяльністю цього органу влади. Поточне керівництво діяльності РНБО здійснює Секретар РНБО.

Формою прийняття рішень є засідання РНБО, на яких може бути присутнім Голова Верховної Ради, а також можуть бути за­прошеними голови комітетів парламенту, народні депутати, керів­ники центральних органів виконавчої влади. Рішення РНБО при­ймаються не менш як двома третинами голосів її членів (ст. 10 За­кону України «Про Раду національної безпеки і оборони України» від 05.03.1998 р.), які вводяться указами Президента України. Для опрацювання і комплексного вирішення проблем міжгалузевого характеру, забезпечення науково-аналітичного та програмного су­проводження діяльності РНБО можуть утворюватися тимчасові міжвідомчі комісії, робочі та консультативні органи (ст. 14 Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України» від 05.03.1998 р.). Парламентський контроль за діяльністю РНБО здій­снює профільний комітет Верховної Ради (Комітет з питань держа­вної безпеки і оброни). Нагляд за законністю у діяльності РНБО забезпечує Генеральний прокурор.

Література: Конституційна конфліктологія (конституційні механі­зми подолання політичних криз): посібник / За ред. Савчина М.В., Федо- ренка В.Л. К., 2008; Закон України «Про Раду національної безпеки і обо­рони України» // ВВРУ. 1998. № 35. Ст. 237.

Радянська доктрина конституції — етатистська концепція конституції, яка за своєю природою не відповідала провідній ідеї будь-якої конституції — обмеження владного свавілля через механіз­ми поділу влади, судового контролю над правовими актами органів публічної влади і реального забезпечення гарантій прав людини й ос­новоположних свобод. Радянська правова доктрина, заснована на роз­гляді права як ідеологічного інструменту, не визнавала самодостатно­сті і цінності української конституційної традиції.

Радянські конституції не мали нічого спільного із конститу­ційною практикою, оскільки вони легітимували тоталітарний ре­жим правління. Так, ще згідно з конституцією маріонеткової УСРР 1919 р. встановлювалася «диктатура працюючих, пролетаріату та найбіднішого селянства». Пізніші конституції посилювали ці тен­денції. Згідно з цією тоталітарною конституційною моделлю обґру­нтовувалася ідея тотального державного втручання у життя грома­дянського суспільства, своєрідної конституційної інженерії, спрямо­ваної на забезпечення переваги інтересу панівної еліти (партійної номенклатури, апарату та їх громадських організацій-сателітів) по­ряд із відсутністю демократичних процедур прийняття управлінсь­ких рішень.

ДРК розглядала конституцію як політичний інструмент за­кріплення волі пануючого класу, як «надбудову» над «базисом»; радянська конституція розглядалася як «вираження дійсного спів­відношення класових сил в умовах, коли влада належить трудя­щим, об’єднаних в союз під керівництвом робочого класу, який бореться за побудову соціалізму і комунізму». Елементами радян­ського публічного порядку та конституції (основного закону) ДРК визнавала: повновладдя трудящого народу, серед якого компартії належала «керівна і спрямовуюча роль»; «масові представницькі органи влади трудящих», які складали ієрархію рад; усуспільнення власності у вигляді «соціалістичної власності», яка по ідеї покли­кана гарантувати «вільну від експлуатації працю»; «соціалістичний інтернаціоналізм... соціалістичний федералізм»; «надання» прав і свобод, реалізація яких покладалася у залежність від «умов. дося­гнень соціалістичного, комуністичного будівництва».

Таким чином, при відсутності гарантій обмеженості втручан­ня держави у приватне життя правом, права приватної власності, права на гідність і особистої недоторканості, свободи зібрань, сво­боди вираження поглядів, права на справедливий і чесний суд, такі складові публічного права мали відверто етатистський характер, тобто мало спільного із засадами правопорядку, побудованого на засадах конституціоналізму.

Етатизм радянського державного права також полягав у тому, що його засади «складають всю організацію соціалістичного суспі­льного ладу загалом». Конституція розглядалася як основний закон держави, «головний елемент правової частини соціалістичної над­будови».

Реалізація конституції залежить від прямої дії конституцій­них норм, стану поточного законодавства та механізму соціального захисту. Серед основних форм реалізації конституції можна виділи­ти здійснення основних прав і свобод, ефективну законодавчу полі­тику парламенту та соціальну політику уряду. Реалізація положень конституції зумовлена її основоположним характером. Ступінь уно­рмування засад конституційного ладу визначає характер діяльності органів публічної влади та ефективність системи юстиції, зокрема органів конституційної юстиції. Механізм реалізації конституції має два компоненти: нормативний — власне як реалізації конституцій­них норм та інституційний — як діяльність уповноважених суб'єктів конституційних відносин (Ю. Тодика). Соціальні, економічні, полі­тичні, культурні фактори є соціальним середовищем реалізації кон­ституції.

Виділяють такі способи впровадження конституційних при­писів у життя: прийняття законів; правові рішення, які виражають арбітражні функції глави держави; контроль; прийняття рішень про конституційність правових актів; поведінка індивідів, корпорацій та інших неурядових суб'єктів відповідно до Конституції; поведін­ка конституційних органів влади відповідно до конституційних приписів (К. Кліма). Складовою процесу впровадження конституції є конституційно-правові дебати щодо визначення напрямку політи­ки конституційних органів влади, регіональних органів влади та органів місцевого самоврядування, а також конституційні механіз­ми вирішення конфліктів та захисту прав людини.

Реалізація конституції і пряма дія конституційних норм. Реалізація конституції для фізичних осіб і юридичних осіб приват­ного права починається з моменту набрання нею чинності, оскільки конституційні права людини й основоположні свободи мають пря­му дію.

Публічна влада несе відповідальність за планомірний і раціо­нальний розвиток положень Конституції України на наукових заса­дах, виходячи із загальних цілей та завдань Основного Закону. Зок­рема, це втілюється у законодавчій діяльності парламенту, який у силу свого конституційного статусу покликаний забезпечити ефек­тивне законодавче регулювання. Відсутність законодавчого регу­лювання загрожує правовій безпеці суспільства чи окремого інди­віда, вносить елементи свавілля у діяльність органів публічної вла­ди і є неконституційним явищем.

Реалізація конституції у законодавстві. Належне втілення Конституції у поточному законодавстві можливе при умові його стабільності. Стабільність законодавства є елементом принципу верховенства права (правомірність очікувань), з якого випливає обов'язок держави забезпечувати чинність закону шляхом встанов­лення чітких, очевидних правил, які запрограмовані на майбутнє і не будуть змінюватися свавільно (правова визначеність). Дієвість таких приписів базується на легітимності законів, оскільки правові приписи переважно забезпечуються у силу визнання й авторитету, а не монополії держави на примус.

Закон має застосовуватися у контексті конституційних поло­жень, тобто при наявності суперечностей між нормами Конституції і законів, правові приписи застосовуються у контексті конститу­ційних положень. Недосконалість, зокрема, сумніви у конституцій- ності приписів поточного законодавства можна компенсувати шля­хом безпосереднього застосування приписів конституції.

Належне законодавче регулювання створює сукупність правил, необхідних для здійснення основних прав. Оскільки Конституція доручає законодавцю визначати модель правового регулювання (лі­беральної, ліберально-демократичної, соціал-демократичної) проце­дур реалізації основних прав, тому закон має забезпечувати необхід­ну гнучкість регулювання, яке б дозволило проводити урядові ефек­тивну соціальну політику.

Реалізація конституції у політиці уряду (управління). Стан соціальної політики уряду гарантується парламентським контро­лем, який є важливим засобом легітимності втілення соціальних, економічних, культурних прав у поточній діяльності компетентних органів влади та установ, які надають публічні послуги соціального характеру. Як конституційний орган влади Кабінет Міністрів Укра­їни має слідкувати за практикою втілення норм соціального зако­нодавства та пропонувати Верховній Раді України здійснення захо­дів щодо його удосконалення. Водночас соціальна політика держа­ви має відповідати реальності та міркуванням раціональності, щоб не виникало небезпеки надмірних соціальних зобов'язань з боку держави, оскільки це може надмірно обмежувати свободу економі­чної діяльності (підприємницької діяльності, вільного вибору тру­дової діяльності, професії тощо). Належне функціонування публіч­ної влади розглядається як необхідна умова реалізації конституцій­них норм. Даний механізм полягає у конструктивній діяльності ор­ганів публічної влади на реалізацію цілей та завдань, визначених конституцією.

Реалізація конституції згідно з концепцією компенсації по­вноважень. Конституційна юрисдикція покликана забезпечити правовий характер основного закону, вищу юридичну силу консти­туції, пряму дію конституційних норм і принципів, однакове засто­сування Конституції на всій території держави. Органи конститу­ційної юрисдикції у ході тлумачення конституційних положень здійснюють контроль норм над правовими актами органів публіч­ної влади. У комплексі з цього випливає, що орган конституційної юрисдикції нарівні із забезпеченням верховенства конституції та­кож покликаний забезпечити конституційність правотворення та правозастосування.

Згідно з теорією компенсації конституційних повноважень реалізація певних конституційних цілей та завдань здійснюється з боку різних органів влади. Тому у конституційній державі ніякому органу влади не належить монополія щодо визначення змісту кон­ституційних цінностей, принципів та правоположень. Зокрема, не­одноразово у літературі пропонувалося закріплення за конститу­ційними судами права законодавчої ініціативи (правоперетворюю- чої ініціативи) у тому випадку, якщо цей орган влади при розгляді справи констатуватиме стан законодавчого упущення (неякісного закону, прийнятого парламентом, або його відсутності взагалі). Однак у випадку констатації факту законодавчого упущення, кон­ституційний суд у своєму рішенні зобов'язаний вказувати парламен­тові на правові форми та засоби його усунення або корегування.

Література: Курс конституционного права Украины. Том 1. Об­щая часть: Основы теории конституционного права. Учебник (под ред. М. А. Баймуратова и А. В. Батанова). Х., 2008; Проблеми реалізації Консти­туції України: теорія і практика. К., 2003; Савчин М. В. Конституціона­лізм і природа конституції. Ужгород, 2009; Тодыка Ю. Н. Конституция Украины — основной закон государства и общества. Х., 2001; Klima K. Constitutional Law in the Czech Republic. Plzen, 2008.

Республіка (за лат. res publica — суспільна справа, від res — справа, предмет та publicus — суспільний, громадський). Відповід­но до республіканського принципу влада походить від народу, якому гарантується здійснення контролю над діяльністю уряду. Органи державної влади і місцевого самоврядування формуються шляхом демократичних виборів на засадах вільного, прямого, рів­ного виборчого права шляхом таємного голосування. Вибори здій­снюються на альтернативній основі, що передбачає доступ грома­дян до інформації про кандидатів на представницькі мандати та гарантії свободи здійснення передвиборної агітації. Призначення на посади у публічній службі здійснюється на конкурсній основі, що передбачає створення рівних можливостей доступу та справед­ливість процедури призначення на посади. Республіка пов'язана із демократією, оскільки спирається на волевиявлення більшості та принцип свободи. Демократична республіка є невід'ємним атрибу­том сучасного конституціоналізму, оскільки визначає в якості го­ловного джерела легітимності публічної влади — волю народу, яка опосередковується у їх рішеннях, механізмах підзвітності і підконтро- льності.

Республіка як форма правління втілюється у президентській, парламентській та змішаній (напівпрезидентській, парламентсько- президентській, президентсько-парламентській). Республіканський принцип передбачає певні засади формування конституційних ор­ганів влади, розподілу їх повноважень та механізму взаємодії між ними. При характеристиці форми правління визначається роль по­літичних партій у процедурі формування уряду та правового офор­млення відповідального органу. Якщо уряд формує та очолює пре­зидент, то це президентська республіка; парламент не має до цього процесу прямого відношення. Якщо уряд формується парламентсь­кою більшістю, сформованою у результаті перемоги партії (коаліції партій) за результатами виборів, має місце парламентська респуб­ліка. Однак тут існує небезпека: при неструктурованій політичній системі та слабких політичних партіях, реальні владі процеси конт­ролює олігархія або бюрократична еліта, що призводить до коруп­ції при здійсненні влади.

Президентська республіка. (існує у чистому вигляді у Сполу­чених Штатах Америки) передбачає: визнання президента одноча­сно главою держави і главою виконавчої влади; президент формує уряд та керує ним; парламент не може висловити недовіри урядові, однак може змістити президента з посади у порядку імпічменту; президент не може розпустити парламент; і президент, і парламент володіють однаковим ступенем легітимності — обираються наро­дом на виборах; забезпечується судовий конституційний контроль за актами парламенту. Якщо президент має можливість розпуску парламенту (як в більшості латиноамериканських країн), навіть якщо він формально не очолює уряду (Росія), має місце суперпре- зиденстька республіка.

Парламентська республіка. (Італія, Португалія, Словаччина, Угорщина, ФРН, Чехія тощо) має такі ознаки: визнання принципу верховенства парламенту; обрання президента переважно парламен­том, який, у свою чергу, обирається народом; парламент формує уряд; уряд підзвітний і відповідальний перед парламентом; прези­дент має право розпуску парламенту за результатами політичних консультацій.

Змішані республіки. (Франція, Польща, Україна) характери­зуються поєднанням ознак президентської і парламентської форм правління. Для неї є притаманним: президент і парламент, які фор­муються прямими виборами; президент бере участь у формуванні уряду поряд із парламентом; дуалізм виконавчої влади — уряд від­повідальний і перед президентом, і перед парламентом; президент володіє правом розпуску парламенту.

Конституція України про республіку. В Україні за чин­ною Конституцією склалася напівпрезидентська форма правлін­ня. Президент обирається на прямих виборах і є главою держави. Верховна Рада також формується прямими виборами. Глава держави бере участь у формуванні уряду: Президент призначає Прем’єр-міністра за згодою більшості від конституційного складу Верховної Ради, після чого призначає персональний склад уряду за поданням Прем’єр-міністра. В умовах атомізова- ної політичної системи важливу, навіть домінуючу, роль у фор­муванні складу Кабінету Міністрів відіграє Адміністрація Пре­зидента - режим суперпрезиденціалізму. Якщо політична сис­тема структуризована та існують сильні партії парламентського типу, то у залежності від результатів парламентських виборів може виникнути період «співіснування» - конкуренції між пар­ламентською більшістю та Президентом або за умови наявності у Президента підтримки парламентськї більшості - режим суперпре- зиденціалізму.

Таким чином, в умовах напівпрезидентської системи в Украї­ні конституюються два органи влади з однаковим ступенем легіти- мності. У випадку, коли за результатами виборів парламентську більшість складають пропрезидентські сили, президент володіє іс­тотним, навіть, вирішальним, впливом на формування та здійснен­ня політики уряду. Якщо за результатами виборів парламентську більшість складають опозиційні до президента партії, тоді виникає період співіснування. Президент не може проігнорувати співвід­ношення політичних сил у парламенті. Якщо він проігнорує волю парламентської більшості і за допомогою складного пасьянсу, різ­ного роду політичних комбінацій сформує пропрезидентський уряд, то парламент не схвалить програми його діяльності та за будь-якого приводу оголосить йому резолюцію недовіри. Тому президент змушений з метою забезпечення суспільного миру та демократичних засад прийняти рішення відповідно до природи ре­чей — визнати право опонентів сформувати уряд. Відповідно ви­никає стан конкуренції у здійсненні виконавчої влади, оскільки за президентом залишаються важелі впливу на діяльність уряду. Іс­нуюча модель республіки в Україні показала свій конфліктний по­тенціал, тому сьогодні розроблено низку пропозицій щодо удоско­налення форми правління у конституційних законопроектах.

Референдум — це сукупність конституційних принципів і норм, які визначають організацію та порядок прийняття народом або територіальним колективом рішень загального характеру, які мають значення для народу та відповідно територіального колекти­ву, виражають їх волю і підлягають обов’язковому втіленню у дія­льності органів публічної влади та посадових осіб. Як форма без­посередньої демократії референдум має імперативну, зобов’язуючу силу щодо органів публічної влади. Виконання його Р забезпечу­ється відповідними правовими та процедурними гарантіями, зок­рема за допомогою засобів юридичної відповідальності. У разі про­ведення консультативного референдуму компетентний орган пуб­лічної влади зобов’язаний розглянути питання, ухвалене на рефе­рендумі, однак він не зв’язаний із змістом цього рішенням і може прийняти відмінне за змістом рішення, тобто у такому випадку ор­гани публічної влади володіють свободою розсуду. Якщо ж прове­дено референдум, рішення якого має імперативний характер, то він не потребує додаткового санкціонуванні і підтвердження з боку ор­ганів публічної влади.

Зміст інституту референдуму. Конституційний інститут референдуму складає сукупність принципів і норм, що визначають: загальні вимоги щодо його формули (предмету, змісту питань та вимог щодо їх правового оформлення); статус учасників референд- ного процесу; порядок формування та діяльності органів, що без­посередньо здійснюють організацію і проведення референдуму; порядок роз’яснення змісту питань, що виносяться на голосування; порядок визначення результатів референдуму; порядок виконання рішень референдуму.

Формула референдуму включає в себе його предмет, який, як правило, тлумачиться зважено, вимоги щодо оформлення питань, які виносяться на референдум. Зокрема, згідно з Конституцією України предметом референдуму є питання про зміну території України та ос­таточне схвалення рішення Верховної Ради про внесення змін до роз­ділів І, ІІІ, ХІІІ Конституції України. Не можуть бути предметом ре­ферендуму законопроекти з питань податків, бюджету та амністії (ст. 74 Конституції України). За юридичною природою не може бути предметом референдуму питання про довіру до представницьких ор­ганів влади, оскільки це суперечить функціональному призначенню цього інституту, а також підміняє собою вибори.

Вимоги щодо оформлення питань, що виносяться на рефере­ндум, зводяться до: питання повинно бути чітким, зрозумілим і ви­значати однозначну відповідь — «так» або «ні»; питання не може містити (приховувати) у собі два або більше питань, оскільки це порушує принцип правової безпеки та демократії; про зміст поло­жень, що виносяться на референдум, їх позитивні і негативні сто­рони, повинні бути роз’яснені народові; якщо на референдум вино­ситься закон, то він повинен носити «рамковий» характер і перед­бачати можливість його конкретизації парламентом або уряд. До­цільно надавати перевагу референдним засобам остаточного схва­лення проекту Конституції, затвердженої парламентом, конститу­ційною асамблеєю чи установчими зборами.

Література: Визначення і вимірювання демократії / За ред. Д. Бітема. Львів, 2005; Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в Укра­їні: проблеми теорії і практики. К., 2001; Основи демократії / За ред. А. Коло- дія. К., 2002; Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» // ВВР України. 1991. № 33. Ст. 443.

Рівність — 1) рівна повага у межах певної системи процесу ухвалення рішень; об’єктивне ставлення; рівність розподілу; рів­ність результату; 2) рівність перед законом; рівність перед судом; рівність прав і свобод людини і громадянина; рівність обов’язків людини і громадянина (формальна рівність) і диференціація право­вого регулювання та принцип позитивної дискримінації (фактична рівність); 3) конституційний принцип, який визначає засади право­вого статусу особи. У своєму поєднанні принцип рівності і недо­пущення дискримінації наштовхується на внутрішню суперечли­вість: люди за своєю природою мають різні здібності, можливості та умови для реалізації своїх прав і свобод. Зокрема, рівність імплі- цитно включає в себе і диференціацію через певні якості людини як соціального індивіда, тому існує потреба у визначенні рівномірнос­ті розподілу соціальних благ з метою забезпечення потреб та інтере­сів індивіда. Тобто принцип рівності є тісно пов’язаний із справед­ливістю.

За статтею 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (сутність змісту рівності); не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (недопущення дис­кримінації). Перелік дискримінаційних ознак є невичерпним, тому особа, яка вважає, що до неї є дискримінаційні прояви, може вима­гати у судовому порядку встановлення цих обставин та вимагати відшкодування завданої шкоди.

За таких умов має гарантуватися доступ до справедливого і безстороннього судочинства, що є запорукою ефективного понов­лення у правах. Судам підвідомчі будь-які звернення фізичної осо­би щодо захисту своїх прав і свобод; суд не може відмовити у пра­восудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадян­ства вважають, що їхні права і свободи порушено або порушують­ся, або створено чи створюються перешкоди для їх реалізації, або має місце інше порушення прав і свобод (Рішення КСУ від 23 тра­вня 2001 р. № 6-рп/2001). Тому не відповідає таким засадам, зокрема, унеможливлення оскарження рішень, дій чи бездіяльності виборчих комісій після спливу відповідного строку, який обчислювався з дня голосування (Рішення КСУ від 03 липня 2003 р. № 13-рп/2003).

Література: Короткий оксфордський політичний словник. К., 2006; Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістовна харак­теристика). Х., 2008.

Романо-германський тип конституційної системи — краї­нах Західної Європи панує переважно французька модель консти­туціоналізму (Італія, Іспанія та ін.) та германська модель, яка реалі­зується у Конституції Німецької імперії 1871 р., в якій вперше у практиці світового конституціоналізму закріплено соціальні зо­бов'язання держави. На відміну від англо-американської конститу­ційної системи романо-германський тип конституційної системи має ліберально-демократичний характер. Романо-германський тип конституційної системи притаманний для країн континентальної Європи, зокрема для постсоціалістичних країн Центральної і Схід­ної Європи та Балтії. Щодо віднесення пострадянських країн, зок­рема України, Білорусі та Росії до романо-германського типу кон­ституційної системи існує дискусія, оскільки в цих країнах сьогодні існує радше перехідний тип конституційних систем. Зокрема, в Ро­сійській Федерації має істотний вплив доктрина суверенної демок­ратії, які відмінно трактує засади правової, демократичної держав­ності.