Терміни конституційного права на літеру П

Парламент (англ. parliament, фр. parlement (первісно) — роз­мова, parler — говорити) — загальнонаціональний, представниць­кий, постійно діючий орган законодавчої влади, який у механізмі публічної влади визначає основні напрями зовнішньої і внутрі­шньої політики, бере участь у формуванні державного апарату та здійснює контроль за діяльністю уряду й адміністрації.

1. Представницький характер Верховної Ради визначається тим, що вона володіє високим ступенем легітимності поряд із Пре­зидентом як орган влади, що сформований народом України за ре­зультатами прямих виборів; виступає політичним форумом нації. Шляхом публічного обговорення та прийняття засад зовнішньої і внутрішньої політики, законів парламент істотно впливає на полі­тичний курс держави. Народні депутати не пов'язані з наказами виборців і не підлягають відкликанню. Також народні депутати не є представниками виборчого корпусу політичних партій, за спис­ками яких вони є обраними. У ході голосування та прийняття зако­нів депутати керуються своїми уявленнями про політичну доціль­ність тих чи інших рішень, що гарантується їх індемнітетом й іму­нітетом. Режим парламентаризму гарантує забезпечення консенсу­су і соціального миру в суспільстві.

2. Верховна Рада — конституційний орган влади. Парламент є основою конституціоналізму та системи публічної влади. Іншими словами Верховна Рада як і Президент, Кабінет Міністрів, Консти­туційний Суд є основою найвищого рівня органів публічної влади — конституційного. Принцип поділу влади (ст. 6 Конституції Украї­ни) визначає конституційні основи статусу цих органів влади і пар­ламент як законодавчий орган призначений для регулювання по­рядку діяльності цих органів влади шляхом прийняття відповідних законів.

3. Законодавчий орган. У системі поділу влади (ст. 6 Консти­туції України) парламент є конституційним органом, основною ме­тою діяльності якого є прийняття законів. Саме парламент шляхом прийняття законів надає імпульс розвитку усіх політичних процесів та створює правові засади для діяльності уряду й адміністрації. За­кон визначає статус учасників правовідносин і вказує на засоби і форми здійснення ними своїх прав-домагань чи повноважень і на­кладає відповідальність належно діяти. Закон як результат дискусії провідних політичних сил у парламенті, насамперед урядової біль­шості та опозиції, є виразником суспільного консенсусу. Такий ре­гулятивний вплив закону впливає на учасників правовідносин, які можуть планувати і передбачати можливі наслідки своєї діяльності. Відповідно до цих умов парламент пов’язаний своїми попередніми рішеннями, не зважаючи на зміну розстановки політичних сил все­редині нього, тобто законодавство повинно бути стабільним і від­повідати критеріям суспільного консенсусу. Закони також є основ­ним критерієм суддівського розсуду при виникненні спорів щодо тлумачення та застосування правових норм.

4. Колегіальний характер діяльності Верховної Ради виража­ється в тому, що в її склад входять 450 народних депутатів, які представляють народ України. Парламент обирається строком на п’ять років і є повноважним за умови обрання не менш як двох тре­тин від його конституційного складу. Верховна Рада приймає свої рішення колегіально, абсолютною більшістю голосів депутатів від свого конституційного складу. Це є гарантією додержання проце­дури публічного обговорення законів і постанов як правових актів парламенту. Відповідно до засад колегіальності окремі процедури можуть здійснюватися за рішенням депутатів, які можуть складати і парламентську меншість: зокрема, у порядку парламентського контролю — не менше третини від конституційного складу.

Література: Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України. Академічний курс: Підруч.: у 2 т.-Т.1 / За ред. В. Ф. По- горілка. К.: ТОВ Видавництво «Юридична думка». 2006. Конституція України. Науково-практичний коментар / редкол.: В. Я. Тацій (голова ред- кол.), О. В. Петришин (відп. секретар), Ю. Г. Барабаш та інш.; Нац. акад. прав. наук України. 2-ге вид., переробл. і допов. Х.: Право, 2011.

Парламентаризм — режим діяльності публічної влади, зу­мовлений провідною роллю у її механізмі представницького зако­нодавчого органу влади. Парламентська демократія є провідною формою представницької демократії і дана концепція парламента­ризму вступає у конкуренцію з концепцією повноважень глави дер­жави як політичного арбітра нації, авторитарною доктриною в ці­лому. Загрозою концепції парламентаризму є плебісцитна демокра­тія, що передбачає можливість глави держави в обхід загальнонаці­онального представницького органу законодавчої влади — парла­менту — ухвалювати найпринциповіші рішення, підриваючи легі- тимність останнього та засади конституційної державності.

Парламентаризм є вразливим, оскільки сьогодні все далі ускладнюється законодавча діяльність та юридично-технічні вимо­ги до законів, що зумовлює перенесення центру законотворчої ро­боти до уряду, а також до профільних комітетів парламентів. Слаб­кі політичні системи також є одним із чинників кризи парламента­ризму. Зокрема, це проявляється у політичній фрагментації парла­ментів, що є причиною як парламентських, так і урядових криз. Такі проблеми долаються різними шляхами: наприклад, через деле­гування законодавчих повноважень, або конструктивному вотумі недовіри урядові з боку парламенту.

Сучасна концепція парламентаризму виражає роль представ­ницьких органів законодавчої влади (легіслатур) у визначенні зага­льних напрямів зовнішньої і внутрішньої політики держави, найваж­ливіших сфер суспільного життя у формі законів, здійсненні контро­лю за діяльністю уряду та адміністрації.

1. Концепція верховенства парламенту визначає головну роль легіслатури у механізмі публічної влади, якому належить вся повнота законодавчої влади та провідна роль у формуванні апарату держави та контролю за його діяльністю. Легіслатура є домінантою у бюджетному процесі, встановлює податки і визначає податкову політику в державі. Уряд формується та контролюється парламен­том, який затверджує програму діяльності кабінету. Кабінет у своїй діяльності є зв'язаний загальними засадами зовнішньої і внутріш­ньої політики, які ухвалюються парламентом. Це не виключає мо­жливості розпуску парламенту, що здійснюється фактично за ініці­ативою глави уряду. Такий механізм зумовлює концентрацію полі­тичної влади в руках політичних партій, які мають більшість пар­ламентських мандатів. Така концепція ще називається системою парламентського (відповідального) правління.

2. Концепція раціоналізованого парламентаризму виникає у результаті кризи ліберальної демократії, зокрема і самого режиму парламентаризму. Ідеї, що лягли в основу раціоналізованого пар­ламентаризму, зумовлені переосмисленням ролі парламенту у пра­вовій політиці держави, визначення парламенту як своєрідного «політичного форуму нації». У сфері правотворчості за парламен­том залишаються визначення засад зовнішньої та внутрішньої по­літики. Законодавчі повноваження конституційно гарантуються шляхом закріплення за парламентом виключної їх сфери, у здійс­нення яких не вправі втручатися ніякий орган публічної влади. По­за цією законодавчою сферою виникає сфера регламентарної пра- вотворчості уряду та адміністрації, а в деяких випадках і глави держави. Ускладнення суспільних процесів призводить до того, що з окремих питань згідно з конституцією парламенти приймають закони-рамки (Іспанія, Франція), детальна регламентація яких фак­тично здійснюється урядом.

В залежності від ступеня впливу парламентів на процес фор­мування і діяльність урядів, а також формування ними засад дер­жавної політики можна виділити такі основні типи легіластур: 1) режим парламентського правління (країни з парламентською фор­мою правління — Велика Британія, Португалія, ФРН, Чехія, Япо­нія); 2) режим законодавчої влади (Сполучені Штати Америки, Бразилія, Аргентина, Нігерія); 3) режим представницької демокра­тії (Франція, Польща, Росія, Україна); 4) режим радянського прав­ління (Китай, В’єтнам, Куба, раніше — СРСР); 5) режим дорадчого правління (принцип аш-шура у мусульманських країнах). Останні два типи легіслатур можна розглядати лише в якості форм прото­парламентаризму.

Плюралізм (нім. Ріигаїізшш, від лат. Ріигаііз — множинний) — основоположний принцип права, за яким гарантується різноманіт­ність поглядів, концепцій, позицій у правовій, політичній, економі­чній, культурній та інших сферах діяльності суспільства. Принцип плюралізму є важливою складовою демократичного ладу і перед­бачає рівні можливості і свободу вибору напрямів та стратегій роз­витку у різних сферах суспільного життя.

У статті 15 Конституції України зазначено, що «суспільне життя України ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності». Цей принцип виключає можливість існування в країні державної або іншої обов’язкової для всіх ідео­логії; створює можливості впливати на політичний процес громад­ським об’єднанням, діяльність яких пов’язана з політикою, але в рамках Конституції України. Згідно з принципом плюралізму дер­жава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Кон­ституцією і законами України.

Серед системи принципів конституційного ладу важливе міс­це посідає принцип політичного плюралізму, який визначає засади багатопартійності, яка стосується конституційно-правового регу­лювання участі політичних партій в політичному житті, у тому чи­слі в боротьбі за завоювання та використання державної влади. Під політичним плюралізмом розуміють гарантовані Конституцією України і законами рівні можливості боротьби за державну владу, а також впливу на неї різних соціальних груп через відповідні полі­тичні партії. Тобто він передбачає існування різноманітних позицій учасників політичного процесу та можливість їх інституціалізації й представництва на владному рівні.

Економічний плюралізм має забезпечити умови для розвитку демократії в економічній сфері, зокрема вільного розвитку всіх ви­дів власності, гарантії права приватної власності, свободи підпри­ємницької діяльності, захисту прав споживачів, обмеження моно­полізму та недопущення недобросовісної конкуренції.

Визнання ідеологічного плюралізму означає право кожної лю­дини, політичної партії і громадської організації вільно розробляти, сповідувати і пропагувати ідеї, теорії, концепції про економічний, соціальний, політичний устрій людського суспільства, пропонувати практичні рекомендації владі і суспільству, публічно захищати свої погляди тощо. Перешкоджати цьому всьому, даючи перевагу од­ним перед іншими, правова держава не має права.

Особливу небезпеку становить встановлення однієї ідеології в якості державної чи обов’язкової, що якраз забороняється в Кон­ституції України. У цьому полягає одна з головних гарантій проти сповзання держави до тоталітаризму. Ідеологічна нейтральність державних структур не виключає можливості приходу до влади шляхом вільних виборів тих чи інших політичних сил зі своєю ідеологією. Недопустимі чистки державного апарату, армії і право­охоронних органів з ідеологічних критеріїв. Водночас, недержавні навчальні заклади (наприклад релігійні) і ЗМІ зберігають право пропагувати тільки свою ідеологію. Така діяльність прямо відображає гарантовану Конституцією України свободу вираження поглядів.

Парламентський контроль — система правових засобів, які встановлюють порядок проведення перевірки діяльності органів виконавчої влади, який здійснюється парламентською більшістю, опозицією, допоміжними органами легіслатури і спрямований на оцінку цієї діяльності із можливим застосуванням санкцій (вотуму недовіри, резолюції осуду, імпічменту тощо). Верховна Рада України безпосередньо, через свої органи (як правило, комітети) здійснює контроль за діяльністю уряду, міністрів та посадових осіб, що при­значаються нею. До системи парламентського контролю також на­лежить контрольна діяльність народних депутатів, а також омбуд- смана і Рахункової палати, які формуються Верховною Радою.

Парламентський контроль розуміють у широкому і вузькому значенні. У першому випадку йде мова про діяльність, яку здійс­нює Верховна Рада, її внутрішні органи, посадові особи, народні депутати та допоміжні інституції — омбудсман та Рахункова палата; у вузькому розумінні — як один із напрямів діяльності парламенту, його структурних підрозділів, посадових осіб і парламентаріїв.

Об'єктом парламентського контролю є діяльність органів виконавчої влади, а також призначуваних Верховною Радою поса­дових осіб з метою виявлення неправомірності їх діяльності або неефективності. Парламентський контроль необхідно розглядати у взаємозв’язку із політичною системою України. Проблеми станов­лення системи парламентського контролю в Україні пов’язані із невисокою правовою і політичною культурою депутатського кор­пусу, частими випадками недодержання ними режиму конститу- ційності тощо. Закон України «Про статус народних депутатів України» від 17.11.1992 р. надмірно розширює коло об'єктів запи­тів і звернень народних депутатів, що зумовлює неправомірне втру­чання парламентаріїв у діяльність органів слідства та суду.

Підставами парламентського контролю є повноваження па­рламенту здійснювати нагляд за діяльністю органів та посадових осіб, яких призначає Верховна Рада, за належним здійсненням Програми діяльності уряду, загальнонаціональних програм розвит­ку. Метою парламентського контролю є визначення ефективності та належного здійснення повноважень органами влади і посадових осіб, що формуються або призначаються парламентом, додержання основних прав і свобод людини, забезпечення національної безпеки і оборони.

Парламентський контроль здійснюється через певні процеду­ри. Виділяють такі парламентські контрольні процедури: парламе­нтські слухання; діяльність тимчасових слідчих комісій; внутрі­шній парламентський контроль; імпічмент Президента; оголошен­ня недовіри Кабінету Міністрів; контроль омбудсмана у сфері ос­новних прав і свобод; контроль Рахункової палати.

1. Контроль за виконанням Державного бюджету, Програми діяльності уряду та загальнодержавних програм економічного, соціального, національно-культурного розвитку.

2. Парламентські слухання. Предметом парламентських слу­хань можуть стати будь-які питання, що відносяться до компетенції Верховної Ради. Парламентські слухання можуть проводитися без­посередньо у Верховній Раді, так і в комітетах (комісіях) парламен­ту. Метою парламентських слухань є визначення ефективності та належного стану реалізації законодавства, діяльності органів вико­навчої влади та її посадових осіб. Серед парламентських слухань можна виділити щорічні парламентські звіти уряду, відповіді уря­ду, міністрів та посадових осіб, що призначаються Верховною Ра­дою, на запити народних депутатів.

Конституційний Суд у низці своїх рішень визначив консти­туційні рамки запитів парламентаріїв, оскільки виникали випадки неправомірного втручання народних депутатів у діяльність органів слідства, прокуратури та судів:

«Народні депутати не можуть звертатися із запитами, які суперечать закону... народний депутат України не може адресу­вати свої вимоги і пропозиції до суду, судді, органів безпеки, а може у такий спосіб звертатися лише до керівників цих органів, зокрема до голів судів як керівників органів державної влади, при­чому з питань, не пов’язаних з конкретними судовими справами». (Рішення КСУ від 19 травня 1999 р. № 4-рп/99) Далі Суд розвинув свою правову позицію, визнавши неправомірними запити парламе­нтаріїв до прокурорів у сфері повноважень прокуратури, визначе­них у Конституції та законах України, та стосовно конкретних справ, що знаходяться у провадженні прокуратури (Рішення КСУ у справі про запити народних депутатів України до прокуратури). Аналогічно Конституційний Суд виніс рішення щодо депутатських запитів до органів дізнання та досудового слідства (Рішення КСУ у справі про запити і звернення народних депутатів України до органів дізнання та досудового слідства).

Сьогодні є актуальним запровадження зарубіжного досвіду інтерпеляції замість депутатських запитів і звернень. Наприклад, Регламент нижньої палати італійського парламенту визначає ін­терпеляцію як звернення «у письмовій формі до уряду щодо моти­вів його діяльності та його подальших намірів з питань, що відно­сяться до певних аспектів урядової діяльності». Конституція Іс­панії визначає: «Всяка інтерпеляція може дати привід для оголошен­ня резолюції, якою палати виражає свою позицію» (ст. 111, ч. 2 Кон­ституції України).

3. Процедура оголошення резолюції недовіри уряду (ст. 87 Конституції України). Парламент вправі за результатами слухань здійснити оцінку ефективності діяльності уряду. За результатами таких слухань може бути оголошено резолюцію недовіри уряду. Підставами для такого рішення можуть бути різні обставини: нена­лежне виконання урядом загальнонаціональних програм, власної програми діяльності, здійснення політичного курсу всупереч заса­дам зовнішньої і внутрішньої політики. Це питання може бути іні­ційовано кількістю народних депутатів не менш 1/3 від конститу­ційного складу парламенту. Конституція визначає, що Верховна Рада не може розглядати питання про відповідальність уряду біль­ше одного разу протягом однієї сесії (ст. 87 Конституції України).

4. Процедура імпічменту Президента. Відповідальність ін­ших посадових осіб. Імпічмент вищих посадових осіб є поширеним інститутом конституційного права, який дозволяє притягати до відповідальності вищих посадових осіб. В Україні він поширюється лише на главу держави, інші посадові особи притягаються до від­повідальності у відмінному порядку.

5. Місце і роль інституту омбудсмана у процедурах парламе­нтського контролю. Щорічні та спеціальні парламентські звіти омбудсмана є політичним інструментом, за допомогою якого дово­диться до відома громадськості про стан додержання прав і свобод людини і громадянина в Україні за попередній рік. Верховна Рада також може вживати певні заходи на виконання вимог актів реагу­вання омбудсмана. Акти реагування омбудсмана можуть стати юридичною основою для проведення парламентських слухань, ви­рішення питання про відповідальність вищих посадових осіб, яких призначає парламент.

6. Діяльність Рахункової палати у системі парламентського контролю. Рахункова палата є конституційним органом спеціалізо­ваної компетенції, статус якого визначається спеціальним законом. Згідно із законом до завдань Рахункової палати належить: органі­зація і здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету, витрачанням бюджетних коштів; здійснення контролю за утворенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргу України, визначення ефективності та доцільнос­ті видатків державних коштів, валютних та кредитно-фінансових ресурсів; контроль за фінансуванням загальнодержавних програм; аналіз ходу виконання Державного бюджету та регулярне інформу­вання про це Верховної Ради, її структурних підрозділів (ст. 2 За­кону України «Про Рахункову палату України» від 11.07.1996 р.). Сьогодні актуальними питаннями діяльності Рахункової палати є розширення кола повноваження, розширення апарату та більш де­тального регулювання процедур її діяльності.

Література: Барабаш Ю. Г. Парламентський контроль в Україні (конституційно-правовий аспект). Х., 2004; Коврякова Е. В. Парламентс­кий контроль: зарубежный опыт и российская практика. М., 2005.

Партійна система — політична структура, що утворюється із сукупності політичних партій різних типів з їх стійкими зв'язками і взаємовідносинами між собою, а також державою та іншими інститутами влади, близькими за характером, умовами діяльності, поглядами на базові цінності політичної культури сус­пільства та ступенем узгодженості цих поглядів під час реалізації прийнятих ними ідеологічних доктрин, форм і методів практичної політичної діяльності. Типологія партійної системи здійснюється на базі різних критеріїв. Один із найпоширеніших — виділення одно-, дво- і багатопартійних систем. Однопартійною системою вважається неконкурентний тип партійної системи, що складаєть­ся з представників або членів однієї політичної партії; двопартій­ною — система, в якій реальну боротьбу за владу на виборах ве­дуть тільки дві партії. Одній з них забезпечується більшість голо­сів виборців, а отже, місце в парламенті, що створює однорідну і стабільну парламентську більшість.

Кількість діючих партій у країні може бути різною. Йдеться тільки про те, що дві головні партії є найвпливовішими. Під багато- партійною розуміють систему, за якої більше двох партій мають змогу впливати на функціонування урядових інститутів. Загальним критерієм визначення кількості партій прийнято вважати кіль­кість партій, що мають своє представництво в парламенті в ре­зультаті проведення демократичних, прямих, загальних виборів. Виділяють такі основні види партійної системи, як: однопартійні (колишні СРСР, Китай, Куба); з партією — гегемоном (Мексика, колишні країни соцтабору); з домінуючою партією (Японія, Індія в окремі періоди своєї історії); двопартійні (Сполучені Штати Америки, Канада, Велика Британія); поміркованого плюралізму (Німеччина, Нідерланди, Франція); поляризованого плюралізму (Бельгія, Італія, Фінляндія).

У світовій політичній практиці найчастіше використовуєть­ся партійна система поміркованого плюралізму, яка характеризу­ється наявністю трьох - п'яти партій, жодна з яких не переважає і не може самостійно утворити правлячу коаліцію. Відтак вони змушені йти на досягнення компромісів щодо формування уряду згідно з кількістю отриманих депутатських мандатів у парламенті. Поширеною вважається і поляризована партійна система, за якої боротьбу за політичну владу ведуть шість і більше партій. За ве­ликої кількості невеликих політичних партій, зазвичай, вони утворюють блоки або коаліції на час ведення передвиборної бо­ротьби. Всі інші типології партійної системи є варіантам зазначе­ної базової класифікації.

Багатопартійна система в Україні відтворює весь ідейно- політичний спектр партій, який існує у світі. За ідеологічним спрямуванням в Україні діють комуністичні, соціал-демократичні, консервативні, християнські, націоналістичні партії, за політич­ним спрямуванням — ліві, центристські, праві. Партійна система в Україні є атомізованою, що характеризується наявністю великої кількості маловпливових нечисленних політичних партій. Станом на 28.09.2010 Міністерством юстиції України зареєстровано 185 політичних партій.

Література: Дюверже М. Политические партии. М, 2000; Шведа Ю. Р. Теорія політичних партій та політичних систем. Львів, 2001.

Податки — безвідплатні безумовні індивідуальні платежі фі­зичних та юридичних осіб, які сплачуються обов’язково в установ­леному законом порядку у місцевий або/та державний бюджети. Основними функціями податків є: фіскальна — формування бюдже­ту для виконання завдань держави; регулююча — вплив на рівень виробництва і споживання населення; розподільча — визначення рівня доходів державного і місцевих бюджетів; стимулююча — за­провадження диференціації в оподаткуванні впливу на рівень ви­робництва окремих категорій товарів, надання робіт чи послуг; ко­нтролююча — забезпечення єдиного правового режиму сплати по­датків у країні.

Податкова система — це сукупність встановлених у країні податків, зборів та обов’язкових платежів, які взаємопов’язані, ор­ганічно доповнюють один одного та мають різну цілеспрямова­ність. Податковий кодекс містить перелік принципів системи опо­даткування. До них належать: загальність оподаткування; невідво­ротність відповідальності, встановленої законом; презумпція пра­вомірності рішень платника податків; соціальна справедливість; фіскальна достатність; соціальна справедливість; економічність оподаткування; нейтральність оподаткування; стабільність; рівно­мірність та зручність оплати; єдиний підхід до встановлення подат­ків і зборів.

За формою оподаткування всі податки поділяються на прямі й непрямі. Прямі податки встановлюються безпосередньо щодо платників, їх розмір залежить від масштабів об’єкта оподаткуван­ня, непрямі — в цінах товарів і послуг, їх розмір для окремого пла­тника прямо не залежить від його доходів. За економічним змістом об’єкта оподаткування податки поділяються на: податки на доходи, споживання і майно. За суб’єктом оподаткування податки поділя­ються на такі, що справляються з юридичних осіб, з фізичних осіб та змішані (справляються як з юридичних, так і з фізичних осіб).

Залежно від рівня публічної влади податки поділяються на загальнодержавні та місцеві. Згідно з чинним законодавством до загальнодержавних податків належать прибуткові податки з юри­дичних та фізичних осіб, податок на додану вартість та акцизний збір, податок з власників транспортних засобів та плата за землю, єдиний податок тощо. До місцевих податків належать податок з реклами та комунальний податок. Закон України «Про систему оподаткування» від 25.06.1991 р. містить також перелік чотирнад­цяти місцевих зборів, у тому числі збір за припаркування автотранс­порту; ринковий збір; збір за видачу ордера на квартиру; курортний збір тощо. З 2003 р. Верховна Рада України виключила з переліку місцевих зборів готельний збір.

Конституційна юриспруденція

1. Відповідно до ч. 1 статті 67 Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Сис­тема оподаткування, податки і збори встановлюються виключно законами (п. 1 ч. 2 ст. 92 Конституції України). «Виконання конституційного обов’язку, передбаченого статтею 67 Конституції України, реалізується сплатою кож­ним податків і зборів. Встановлення системи оподаткування, податків і збо­рів, їх розмірів та порядку сплати є виключною прерогативою закону» (Рі­шення КСУ від 24 березня 2005 р. № 2-рп/2005).

2. Оскільки делегування законодавчої функції парламентом іншому органу влади Конституцією України не передбачено. Визнано неконсти­туційними положення підпункту 3.6 пункту 3 статті 3 Розділу «Прикінцеві положення» Закону «Про Митний тариф України», у частині делегування повноважень Кабінету Міністрів України щодо продовження тимчасової процедури (процедури запровадження, змін та скасування тимчасової над­бавки до діючих ставок ввізного мита на деякі товари).

Відповідно до Конституції України право встановлювати (скасову­вати) загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі), включаючи ввізне мито та розмір тимчасової надбавки до діючих ставок ввізного ми­та, належить до законодавчих повноважень Верховної Ради України. Це виключне повноваження передбачає і право парламенту визначати всі елементи правового механізму регулювання податків і зборів (обов’язкових платежів), у тому числі податкову ставку (розмір податку на одиницю оподаткування) та строки справляння податку.

До повноважень Кабінету Міністрів України належать, зокрема, за­безпечення проведення податкової політики (п. 3 ст. 116 Конституції України). З огляду на конституційно визначені повноваження Верховної Ради України у сфері оподаткування Конституційний Суд України дійшов висновку, що це конституційне повноваження Кабінету Міністрів України не передбачає права встановлювати загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі) або визначати окремі елементи правового механізму їх регулювання (Рішення КСУ від 23 червня 2009 р. № 15-рп/2009).

3. Відповідно до пунктів 1 та 2 частини першої статті 14 Закону «Про систему оподаткування» податок на додану вартість (пункт 1) і ак­цизний збір (пункт 2) належать до загальнодержавних податків і зборів (обов’язкових платежів), порядок зарахування яких до Державного бю­джету, бюджету Автономної Республіки Крим згідно з частиною 3 цієї статті Закону визначається законами. Згідно з пунктом 1 статті 5 Закону «Про Державний бюджет України на 1998 рік» до доходів Державного бюджету на 1998 рік зараховуються в повному обсязі: податок на додану вартість; акцизний збір, незалежно від того, де зареєстровано платника податку на додану вартість та акцизного збору.

Таким чином, серед податків, зборів, обов’язкових платежів, що в 1998 році зараховуються до бюджетів Автономної Республіки Крим, об­ластей, міст Києва і Севастополя, податку на додану вартість та акцизного збору немає.

З огляду на зазначене Конституційний Суд України ухвалив, визна­ти такими, що не відповідають Конституції, положення нормативно­правового акта Верховної Ради Автономної Республіки Крим «Про респу­бліканський бюджет Автономної Республіки Крим на 1998 рік», за якими до республіканського бюджету Автономної Республіки Крим зарахову­ються податок на додану вартість та акцизний збір, затверджуються нор­мативи та встановлюється порядок їх зарахування до бюджетів міст і ра­йонів Автономної Республіки Крим (пункт 3 частини першої статті 3, статті 5, 6) (Рішення КСУ від 02 червня 1998 р. № 7-рп).

Література: Податкове право / Г. В. Бех, О. О. Дмитрик, Д. А. Кобильнік та ін. ; за ред. М. П. Кучерявенька. К., 2003; Податковий кодекс України від 07.08.2011 р.

Поділ влади — політико-правова доктрина (засада, елемент сучасного конституціоналізму), яка передбачає механізм раціоналі­зації та обмеження влади на засадах розмежування владних функ­цій та забезпечення взаємодії між органами влади. Метою запрова­дження поділу влади є раціоналізація у діяльності владних інститу­тів. Цей механізм виражає основну ідею конституції — обмеження сваволі публічної влади та забезпечення легітимності владних рі­шень. Взагалі, ідею поділу влади можна розглядатися у широкому і вузькому розумінні. У першому випадку він означає певний кон­ституційно-правовий принцип, відповідно до якого організація держави має формуватися на засадах розподілу повноважень між законодавчою і виконавчою гілками гілки, гарантіях незалежності і безсторонності судових установ. У вузькому розумінні ідея поділу влади найчастіше розглядається у юридичній літературі з позицій поділу та структурно-функціонального розмежування діяльності органів законодавчої та виконавчої гілок влади.

Таким чином, ідея поділу влади знаходить свій вираз у двох формах: по горизонталі та вертикалі. Горизонтальний поділ влади має функціональний характер (розподіл функцій законодавства, управління та правосуддя); вертикальний поділ влади — втілюється через децентралізацію та субсидіарність. Поділ влади забезпечу­ється через певні засоби.

1. Урівноваження статусу органів влади. Урівноваження ста­тусу органів влади визначає механізм взаємодії між законодавчою і виконавчою владою. Урівноваження статусу органів влади означає, що вони конституюються на рівні Основного Закону. Водночас це не виключає конфліктів між органами влади. Це може бути пов'язано із різним трактуванням конституції у діяльності різних органів влади. Оскільки ці конфлікти не завжди вирішуються на­лежним чином у рамках політичного процесу, то набувають легі­тимної основи правові процедури вирішення спорів між органами влади, які вирішуються незалежними і безсторонніми судовими установами. Тому така система виключає домінування певного орга­ну влади та володіння ним монополії на інтерпретацію конституції.

2. Відособленість та самостійність органів влади. Вона вті­люється у функціональній самостійності, що передбачає наділення органу публічної влади повноваженнями, які здійснюються ви­ключно цим органом влади і у їх здійснення не мають права втру­чатися ніякі інші органи влади. Отже у конституційній державі вла­да здійснюється за допомогою спеціально створених органів, що функціонують за окремими напрямами роботи для того, щоб попе­редити зловживання владою. Поділ влади є не тільки засобом по­передження виникнення авторитарної влади, а й відправним дже­релом раціональної організації системи публічної влади, що дає можливість взаємного контролю через відповідну систему стриму­вань і противаг.

3. Забезпечення балансу відносин між органами влади. Поділ влади у контексті балансу відносин можна розглядати у двох аспе­ктах: раціональний спосіб розподілу владних функцій у системі публічної влади; умова попередження узурпації всієї повноти вла­ди будь-яким із органів публічної влади чи посадовими особами. Недопущення концентрації влади в одних руках або присвоєння монополії з прийняття/внесення змін до конституції є метою забезпе­чення балансу у системі поділу влади. Різноманітні підходи до орга­нізації публічної влади зумовлено тим, що органи влади для ефек­тивного здійснення своїх функцій мають взаємодіяти між собою.

4. Розподіл владних функцій та визначення механізму узго­дження рішень. Відповідно до принципу поділу влади орган влади має приймати владні рішення лише у визначеній сфері. Коли є су­перечки щодо застосування закону та його розуміння учасниками правовідносин, то ця суперечка вирішується незалежним і безсто­роннім судом. Це свідчить про те, що не має ідеальних моделей поділу влади, на що впливає конституційна традиція конкретної країни та практика конституціоналізму.

5. Механізм стримувань і противаг (checks and balances). Впровадження принципу поділу влади доповнюється певною сис­темою стримувань і противаг. Якщо вони відсутні або порушують­ся, тоді поділ влади перетворюється не просто в пусту декларацію, а стає перешкодою на шляху забезпечення ефективності реалізації державної влади, державного управління, утвердження і захисту політичної свободи в суспільстві, прав людини і громадянина. Го­ловною метою конституційного принципу поділу влади є насампе­ред сприяння забезпеченню прав і свобод людини.

Література: Заєць А. П. Правова держава у контексті новітнього українського досвіду. К., 1999; Лок Дж. Два трактати про врядування. К., 2001.

Політична партія — добровільне об’єднання громадян, які є прихильниками загальнонаціональної програми розвитку суспіль­ства, метою якого є сприяння формуванню та вираженню політич­ної волі громадян шляхом участі у періодичних виборах органів публічної влади та боротьби за оволодіння та утримання політичної влади в суспільстві.

Структура конституційного статусу політичних партій. Зростання ролі політичних партій у суспільному та державному житті вилилось у закріпленні їх конституційного статусу та формуванні від­повідного законодавства. Інституціоналізація політичних партій пе­редбачає правове регулювання наступних елементів їх конститу­ційного статусу: 1) поняття політичних партій, визначення їх місця і ролі у політичній системі суспільства та механізмі публічної влади; 2) умов та порядку створення та припинення діяльності; 3) вимог до ідеології та програмних положень політичних партій; 4) вимог до їх організаційної структури та порядку діяльності; 5) фінансово- економічна база політичних партій; 6) взаємовідносини з публічною владою, насамперед їх участі у виборах та у діяльності представни­цьких органів влади.

Політичні партії можуть утворюватися лише із всеукраїнсь­ким статусом. Вони є рівними перед законом і мають, зокрема, такі права: вільно проводити свою діяльність у межах Конституції і за­конів України; брати участь у виборах; використовувати державні ЗМІ; ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об’єднання громадян; підтримувати міжнародні зв'язки з політичними партіями інших держав. Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності.

Конституційне регулювання статусу політичних партій. Чинна Конституція України заклала основи діяльності політичних партій як вагомого елементу утвердження в суспільстві вільного демократичного ладу. Фрагментарно питання організації політич­них партій визначаються виборчими законами, Законом «Про полі­тичні партії в Україні» від 05.04.2001 р. Однак законодавче регу­лювання явно недостатнє, оскільки залишаються нерегламентова- ними чимало питань територіальної організації політичних партій, структурних утворень всередині партій, гарантій реалізації прав членів партії та їх обов’язків. Важливою також є проблема врегу­лювання внутрішньопартійних конфліктів.

Згідно зі статтею 37 Конституції України політичні цілі та дії політичних партій повинні відповідати вимогам конституційності. Зокрема, партії не можуть здійснювати діяльність, спрямовану на зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильс­тва, розпалювати міжетнічну, расову, релігійну ворожнечу, посяга­ти на права і свободи людини, здоров’я населення.

Членами політичних партій не можуть бути, зокрема, судді, працівники прокуратури та органів внутрішніх справ, співробітники Служби безпеки України, військовослужбовці, працівники органів державної податкової служби, персонал Державної кримінально- виконавчої служби України.

Політичні партії в Україні утворюються і діють тільки із все­українським статусом. Вони підлягають обов’язковій реєстрації Мін'юстом України і набувають статусу юридичної особи. Рішення про утворення партії приймається на її установчому з’їзді (конфере­нції, зборах) і має бути підтримане підписами не менше 10 тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у 2/3 районів не менш як 2/3 областей України, містах Києві та Севастополі та не ме­нше як у 2/3 районів Автономної Республіки Крим. Політична партія повинна мати статут і програму. Реєстрація її обласних, міських і районних організацій або інших структурних утворень, передбаче­них статутом, здійснюється відповідними органами юстиції на міс­цях (якщо інший порядок не передбачений законом) лише після ре­єстрації політичної партії Мін’юстом України.

Політичні партії є рівними перед законом. Вони мають право: вільно проводити свою діяльність у межах, передбачених чинним законодавством; брати участь у виборах Президента України, до Верховної Ради України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб; використовувати державні ЗМІ; ідейно, організаційно і матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об’єднання громадян, подавати допомогу в їх утворенні: підтримувати міжнародні зв’язки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнарод­ними та міжурядовими організаціями тощо. Політичні партії мо­жуть засновувати міжнародні спілки чи вступати до таких спілок, ста­тутами яких передбачено утворення лише консультативних або коор­динаційних центральних органів. Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності.

Легітимність діяльності політичних партій полягає у можливості переслідування ними певних політичних цілей, які не суперечать засадам конституційного порядку (ч. 1 ст. 36, ст. 37 Конституції України). Такі цілі та засоби діяльності партії повинні відповідати також засадам демократичного ладу (ст. 8, ч. 2 ст. 19, ч. 1 ст. 17 Конституції України). Функції політичної партії: представ­ництво інтересів; комунікативна; формування і підбір кадрів; роз­робка політики та здійснення політичного курсу; соціальна інтег­рація. Забороняється утворення та діяльність політичних партій, якщо їх програмні цілі або дії спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення су­веренітету і територіальної цілісності України, підрив безпеки держа­ви, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, наси­льства, розпалювання міжетнічної, релігійної чи расової ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення.

Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. За­боронено утворення і діяльність структурних осередків політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та в інших держав­них установах і організаціях. У разі порушення політичними партія­ми Конституції України, Закону України «Про політичні партії в Україні», інших законів України, до них можуть бути вжиті такі заходи, як попередження про недопущення незаконної діяльності; заборона політичних партій. Діяльність П11 може бути заборонена лише за рішенням суду.

Юриспруденція Конституційного Суду України:

5.1....статтею 37 Конституції України заборонено утво­рення і діяльність політичних партій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конститу­ційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і те­риторіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне за­хоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпа­лювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини та здоров 'я населення.

Частина перша статті 36 Конституції України передбачає певні обмеження, в тому числі і права громадян на свободу об’єднання у політичні партії, відповідним законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Встановлені статтею 15 Закону обмеження, відповідно до яких не допускається фінансування політичних партій органами державної влади та місцевого самоврядування (крім випадків, за­значених законом), державними та комунальними підприємствами, анонімними особами та іншими суб’єктами, насамперед заклада­ють рівні передумови для діяльності всіх політичних партій, ма­ють забезпечити захист прав і свобод інших людей, які не є членами цих політичних об ’єднань.

Обмеження у фінансуванні політичної діяльності іноземними державами, їх громадянами, підприємствами, установами, організа­ціями, введене пунктом 3 статті 15 Закону саме в інтересах наці­ональної безпеки, повністю відповідає зазначеним конституційним положенням та нормам міжнародно-правових актів і узгоджу­ється з принципом справедливості та розмірності, визнаного критерієм ідеології справедливості у демократичній державі.

Оскільки ці застереження поширюються і на процес ство­рення політичних партій, Закон встановлює відповідні обмеження в інтересах національної безпеки. У цьому контексті абсолютно об­ґрунтованими є норми Закону, які передбачають загальнодержавний характер одного з різновидів об'єднань громадян — політичних партій, а також впровадження на законодавчому рівні системи контролю за утворенням і діяльністю політичних партій (Рішення КСУ від 12 червня 2007р. № 2-рп).

Прецедентне право Європейського Суду з прав людини:

45. Суд і раніше стверджував, що однією із основних харак­терних рис демократії є можливість, яку вона відкриває для вирі­шення проблем країни через діалог, не схиляючись до насильства, навіть коли цей діалог викликає роздратування. Демократія про­цвітає в умовах свободи висловлювання думок. З цієї точки зору не може бути ніякого виправдання створенню перепон політичній групі виключно лише тому, що вона намагається обговорювати публічно ситуацію, що стосується частини населення держави, і брати участь у політичному житті, щоб, керуючись демократич­ними правилами, знайти рішення, здатні задовольнити кожну за­інтересовану людину.

...На думку Суду, той факт, що така політична програма [вимога Соціалістичної партії про забезпечення «курдської нації» на самовизначення та її право на «відділення», на думку Суду, є намаганням «підкреслити, що запропонована федеративна систе­ма не може виникнути без вільно вираженої годи курдів через ре­ферендум»] оцінюється не як несумісна з існуючими принципами та структурами турецької держави, не робить її несумісною з принципами демократії. Сутність демократії полягає в тому, щоб дозволити висувати та обговорювати різноманітні політичні про­грами, навіть ті, які піддають сумніву той порядок, відповідно до якого організована у цей час держава, при умові, що вони не нано­сять шкоди самій демократії (Socialistic Party & others v. Turkey).

Конституційна відповідальність політичних партій. Пи­тання про відповідальність політичних партій вирішується Мініс­терством юстиції та у судовому порядку. До політичних партій можуть бути застосовані такі конституційні санкції: попередження про недопущення незаконної діяльності; заборона політичних пар­тій. Питання про заборону політичних партій вирішується у судо­вому порядку.

Література: Дюверже М. Политические партии. М, 2000; Про по­літичні партії в Україні: Закон України № 2365-ІІІ від 05.04.2001 р. // Офіц. вісн. України. 2001. № 17. — Ст. 728; Політико-правові інститути сучасності: Структура, функції, ефективність / За заг. ред. М. І. Панова, Л. М. Герасіної. К., 2005.

Політична система — взаємопов’язана сукупність держав­них і суспільних інститутів, які реалізують владу шляхом управ­ління суспільством з метою досягнення суспільного блага на основі політичних принципів і норм на основі належного рівня політичної культури та свідомості.

Структура політичної системи: інститути публічної влади; політичні (недержавні) інститути суспільства; політичні відносини — реалізація суспільної (політичної влади); наявність мети — управління суспільними (публічними) справами з метою забезпе­чення балансу інтересів у складно організованому суспільстві; ко­мунікативні зв’язки; політичні принципи і норми; політичну свідо­мість; політична культура.

Класифікація політичних систем. Найбільш поширеною є класифікація політичних систем на демократичні, авторитарні та тоталітарні. Водночас у літературі зустрічаються інші їх класифі­кації (відкриті і закриті, однопартійні і багатопартійні, теократичні, світсько-ліберальні, мобілізаційні системи тощо). Зокрема Л. Дей- монд класифікує політичні системи на шість видів: дві демократи­чні — ліберальної демократії та виборчої демократії; виділяє окре­мо невизначені режими та три недемократичні режими — конкуре­нтний авторитаризм, виборчий авторитаризм із гегемонією та полі­тично закриті режими. Різниця між режимами ліберальної та вибо­рчої демократії полягає у відмінності ступеня втручання держави у діяльність політичних інституцій та у виборчий процес. У юридич­ному відношенні має суттєве значення інституціоналізація елемен­тів політичних систем та засади взаємовідносин між ними. Отже, по-перше, закладається широка основа структурної характеристики політичних систем, визначаються найважливіші її інститути, до яких входять політичні партії та неполітичні асоціації (профспілки, асоціації підприємців, релігійні організації тощо), які суттєво впли­вають на їх функціонування. По-друге, сукупність конституційних норм і принципів визначають засади відносин між інститутами по­літичних систем, складають основи їх правопорядку.

Межі втручання публічної влади у політичні системи. Взаємодія між політичними інститутами та публічною владою є центральною проблемою конституційного права. Конституційне право не може надмірно втручатися у регулювання політичних си­стем, які є саморегулятивними та самоорганізуючими. Достатньою є функція соціального контролю, відповідно до якого будь-яка по­літична діяльність повинна бути підпорядкована праву. З цією ме­тою у статті 37 Конституції України встановлюються заборони що­до цілей та дій політичних структур, що передбачає накладання адекватних санкцій та розпуску у судовому порядку, включаючи, і визнання їх неконституційними. Відповідно до ч.2 ст. 19 2 Консти­туції України органи публічної влади також здійснюють політичну діяльність, оскільки вони володіють свободою розсуду (дискреці- єю) щодо реалізації своїх предмета відання і повноважень.

Межі втручання держави у політичні системи тісно пов 'язана із співвідношенням конституційних норм та корпоратив­них норм організації. Державне втручання у внутрішні справи полі­тичних організацій допустиме через законодавство та правосуддя. Виконавча влада може лише звернутися у суд з метою встановлен­ня фактів порушення правових норм, на підставі чого суд може за­стосувати відповідні санкції до організації-правопорушника. Кон­ституційний Суд України частково вирішив цю дилему. Оскільки законодавство встановлює заборону втручання у внутрішню діяль­ність політичних партій і об 'єднань громадян, окрім випадків вста­новлених законом, тому таке втручання повинно бути легітимним:

«... внутрішня організація, взаємовідносини членів об'єднань громадян, їх підрозділів, статутна відповідальність членів цих об'єднань регулюються корпоративними нормами, встановленими самими об'єднаннями громадян, які базуються на законі; визнача­ються питання, які належать до їх внутрішньої організації або ви­ключної компетенції і підлягають самостійному вирішенню. Отже, втручання органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання, їх посадових і службових осіб у здійснювану в рамках закону діяльність об 'єднань громадян не допускається.

...Визначення належності питань до внутрішньоорганізаційної діяльності або виключної компетенції об 'єднання громадян у кож­ному конкретному випадку вирішує суд в разі оскарження громадя­нином актів і дій таких об'єднань» (Рішення КСУ від 23 травня 2001 р. № 6-рп/2001 у справі щодо конституційності статті 248³ ЦПК України).

Конституційні принципи політичних систем. Конституція не може надмірно втручатися у політичні системи. Водночас, не виключена можливість поміркованого конституційного регулю­вання з мотивів коректування окремих її параметрів. Політичні си­стеми можна корелювати безпосередньо через законодавче визна­чення демократичних параметрів функціонування політичних пар­тій, забезпечення прав членів партії, свободи вираження поглядів членами партій, встановлення загальних засад демократичних про­цедур вирішення внутрішньопартійних суперечок тощо. Політичні системи можна корелювати опосередковано за допомогою вибор­чого законодавства, яке може встановлювати параметри допуску партій до виборчого процесу, встановлення мінімального порогу виборчого бар'єру, необхідного для участі партії у розподілі пар­ламентських мандатів. На динаміку розвитку політичних систем може впливати вибір виборчої системи. До основних конституцій­них принципів політичних систем належать такі: демократії; пар- тиципації; політичного плюралізму; організаційної та рольової ав­тономії елементів політичних систем; змагальність у політичному процесі; самоврядування колективів (асоціацій та територіальних громад); верховенства права.

Література: Демократическое правовое государство и гражданс­кое общество в странах Центрально-Восточной Европы. М., 2005; Кин Дж. Демократия и гражданское общество. М., 2001; Політико-правові інститути сучасності: Структура, функції, ефективність / За заг. ред. М. І. Панова, Л. М. Герасіної. К., 2005; Селіванов В. М. Право і влада суверенної України. Методологічні аспекти. К., 2002; Тодыка Ю. Н. Основы конституционного строя Украины. Х., 1997.

Постмодерний конституціоналізм — доктрина, заснована на ідеї поєднання вертикальних і горизонтальних зв'язків у системі конституційних правовідносин, самовідтворенні правил і процедур у конституційній системі, яка припускається як закрита нормативна система. На цій основі поряд із традиційними формами впровадження юридичних рішень (законодавство, регламентна і судова правотвор- чість), формується мережа примирювальних та узгоджувальних про­цедур прийняття рішень. Постмодерний конституціоналізм перед­бачає релятивний характер конституційних цінностей та процедур у прийнятті рішень, що вимагає враховувати існуючий стан речей, конкретно історичну ситуацію.

З проголошенням незалежності України, завершився етап радянської традиції державного права та розпочалося становлення модерної доктрини конституціоналізму. Сьогодні в Україні спосте­рігається конституційний транзит, який має постмодерністський характер. Постмодернізм українського конституціоналізму полягає у необхідності поєднання класичної ліберальної концепції прав людини з традиційним тяжінням українського суспільства до соці­альних прав; забезпеченні становлення конституційної держави, заснованої на доступності населення до належних управлінських послуг та справедливого і неупередженого суду з урахуванням не­гативного досвіду патерналізму радянського періоду; становленні ефективної системи проміжної публічної влади та місцевого само­врядування, що потрібно поєднувати із адміністративно- територіальною реформою; забезпеченні державного суверенітету України з урахуванням формуванням молодої самодостатньої дер­жавності, що входить у напругу з майбутньою потребою делегу­вання частини суверенних повноважень наднаціональним інститу­там (Supranational Power); визначенні самоідентифікації української нації, тобто вирішення проблеми щодо позаблокового статусу України, можливості її інтеграції в європейські та євроатлантичні структури або інтеграції у євразійські структури.

Водночас необхідно мати на увазі, що концепція постмодерніз­му характеризуєся зневірою у можливості якісного оновлення чи мо­дернізації суспільно-політичних інститутів, вироблення певних кон­цептуальних підходів, які б відзначали якісні ознаки вітчизняної док­трини конституціоналізму. Постмодерністський дискурс несе у собі потенційну загрозу також у тому, що він зосереджується на вузькій функціональності, оперуванні символами та образами, що у результаті ірраціоналізації конституційного дискурсу, коли він зводиться до об­міну образами, символами, поглиблення диференціації, в якій розчи­няється ціле, тобто ідея консолідації суспільства та політичної інтег­рації на основі консенсусу щодо соціальних цінностей. Цінність пост­модернізму в українських умовах полягає у тому, що він дозволяє зро-

бити перевірку конкретного стану конституційних правовідносин і порівняти їх із досягненнями конституційної доктрини.

Постмодернізм розглядає правову систему як закриту саморе­гулюючу систему, яка на основі соціальних патернів формує певну структуру правопорядку, вироблення процедур і рішень. За своїм характером постмодернізм у праві звертається до його витоків, має ознаки критичного скептицизму та правового релятивізму. У резуль­таті це може призвести до розмивання змісту правової норми, оскі­льки соціальні патерни розуміються як результат конвенціонізму у конкретній життєвій ситуації, а в контексті порівняльного право­знавства — веде до невизначеності предмета компаративістики. Ма­буть, недарма відмова від християнських цінностей при розробці Конституції для Європейського Союзу, а потім Лісабонського дого­вору, є результатом постмодерного правового дискурсу, який сього­дні вельми поширений у європейській традиції права. За таких під­ходів досить складно говорити про формування розуміння конститу­ціоналізму і конституції як політико-правових феноменів, оскільки вони розпадаються на окремі дискурси в межах окремих цивілізацій людства.

Література: Ладер К.-Х. Теория аутопойезиса как подход, позво- ляюший личше понять право постмодерна (от иерархии норм к гетерар­хии изменяющихся паттернов правовых интеротношений) // Правоведе­ние. 2007. № 4; Richers D. Postmoderne Theorie in der Rechtsvergleichung? // ZaoeRV, 67 (2007), 509 — 540.

Права людини — це можливість їх носія (приватних фізич­них та юридичних осіб) вільно розвивати свою особистість та здій­снювати вимоги до адресата (органів публічної влади) щодо вико­нання обов'язку забезпечити захист належних їм матеріальних і духовних благ, які складають конституційну цінність (див. Ціннос­ті конституційні). Права людини становлять фундаментальну конституційну цінність; саме гарантії прав людини є змістом кон­ституційної держави та критерієм легітимності дій органів держа­ви. Права людини визнаються сьогодні надпозитивними цінностя­ми, які складають фундамент конституціоналізму і сучасних кон­ституцій. Саме права людини виступають головним критерієм при перевірці конституційними судами нормативно-правових актів на предмет їх конституційності. Власне без надійних гарантій прав людини сучасна конституція є немислимою. Методологічною ос­новою визначення змісту прав людини є людська гідність, яка є багатогранною і проявляє свої грані у різноманітних сферах життя індивіда. Тому перелік, прав людини є невичерпним. Прийнято вважати, що право людини є суб'єктне право індивіда домагатися від держави захисту її матеріальних і духовних інтересів та ціннос­тей. У свою чергу у держави виникає позитивний обов'язок забез­печити належний захист прав людини і негативний обов'язок утримуватися від вчинення дій, якими порушуються або обмежу­ються права людини. Інституційною гарантією цього є діяльність широкої мережі неурядових організацій, які забезпечують громад­ський контроль за ефективністю діяльності уряду.

Еволюція прав людини. Перше покоління прав людини вира­жалося в тому, що у перших конституційних актах фіксувалися лі­беральні права людини, які стосувалися її особистого та політично­го статусу. Насамперед, були визнані право на гідність, свободу людини та її особисту недоторканність, а також відповідні проце­суальні гарантії (habeas corpus, недоторканність житла тощо). У політичній сфері визнавалася свобода совісті і віросповідання, сло­ва і друку, виборче право.

Друге покоління прав людини. У першій половині ХХ ст., як правило у країнах «соціалістичного табору» з'являються права со­ціально-економічного характеру, які за своєю природою є програ­мними положеннями, а не керівництвом до конкретних юридично значущих дій. У країнах Західної Європи та Північної Америки ви­знається принцип соціальної держави (концепція «держави благо­денства» у країнах загального права). Певними конституційними гарантіями забезпечуються окремі культурні права — доступ до освіти, право на доступ до досягнення науки і культури, право на інформацію, гарантії захисту результатів творчої та інтелектуаль­ної діяльності тощо.

Третє покоління прав людини. У зв'язку з виникненням глоба­льних проблем у другій половині ХХ ст. починають визнаватися права третього покоління, які за своєю природою є колективними. До них належать право націй на самовизначення, національно- культурні права, право на безпечне довкілля тощо. У цей період з'являється низка міжнародно-правових актів у галузі прав людини, які засновують більш-менш ефективні системи захисту прав людини.

Сучасні концепції прав людини. Західна концепція прав люди­ни сьогодні поділяється на дві основні течії — ліберальну та соціаль­ну. Згідно з цією концепцією допускається мінімальне втручання держави у приватне життя індивіда. У правах людини переважають інтереси держави і вони можуть бути обмежені у демократичному суспільстві з мотивів суспільної необхідності з метою досягнення суспільно значущого результату.

Згідно з ліберальною концепцією основною цінністю у суспі­льстві визнається свобода та гідність людини. Права людини не даруються державою, а повинні визнаватися і гарантуватися нею. Закріплення переліку прав людини у конституції лише визначає обов'язок держави захищати їх у випадку порушення та легітимні межі державного втручання у їх здійснення. Таке «позитивне» за­кріплення прав людини є лише є умовою, гарантією правової ви­значеності статусу індивіда, що розглядається сьогодні як фунда­ментальний принцип-гарантія статусу особи.

В процесі еволюції, ліберальна концепція трансформується у соціальну концепцію прав людини. Розвиток положень концепції прав людини про гарантії гідності особистості набувають зобов'язуючого характеру з урахуванням засад справедливості. Згідно з концепцією «держави благоденства», державні інститути не можуть залишатися осторонь від вирішення гострих соціальних проблем — здійснення соціального захисту на випадок безробіття, старості, втрати праце­здатності тощо.

Марксистська концепція ґрунтується на верховенстві соціа­льно-економічних прав та провідній ролі держави у забезпеченні прав людини. На практиці це втілюється у свавільному втручанні держави у приватну сферу особи та масових порушень прав люди­ни. У такій системі інтереси держави, колективу ставляться вище інтересів особи. Права людини гарантуються особі лише в колек­тиві, в інтересах колективу. Держава може їх забезпечувати навіть у формі примусу.

Мусульманська концепція прав людини носить персональний характер, що пояснюється приналежністю особи до релігійної гро­мади — умми. Особиста свобода подарована людям Аллахом і вона обмежується інтересами коллективу (М. Афіфій). Індивіду гаранту­ється свобода поведінки, насамперед в с особистій сфері пов'язаній із відносинами власності, шлюбу тощо. Відповідно Загальна іслам­ська декларація прав людини заснована на шаріаті. Декларація, за­кріплюючи стандартний перелік прав людини, ставить їх реалізацію у залежність від норм шаріату. Згідно зі статтею 24 Декларації всі закріплені в ній права людини обмежуються нормами шаріату, який є єдиним джерелом для тлумачення та роз’яснення положень цього документа.

У звичаєвому праві правовий статус особи може залежати від її приналежності до певного колективу (племені, роду), хоча офі­ційно діють норми загальнодержавні. Таким чином, традиційна концепція прав людини також має персональний характер. Поведі­нка особи регулюється подвійно — законодавством у її відносинах з державою та нормами звичаєвого права у громаді. При цьому за­конодавство часто містить застереження про перевагу законодавст­ва над племінними звичаями та звичаєвим правом. Люди у повсяк­денному житті найчастіше керуються не писаним правом, а звичає­вим. У традиційній системі прийнято вважати, що особі не нале­жать певні права, вона є носієм колективних прав громади.

Сутність змісту прав людини — концепція, за якою консти­туція визначає вимоги щодо якості змісту законодавства, адмініст­ративної та судової практики у сфері прав людини. Вона є продук­том практики конституційного судочинства країн Європи та Євро­пейського суду з прав людини. Згідно із нею не допускається при­йняття законів чи такої адміністративної та судової практики, вна­слідок якої вчинялися такі істотні обмеження у здійсненні права людини, які призводили до унеможливлення їх реалізації та пере­творювали фактично на декларацію, не підкріплену відповідними інституційними чи процесуальними гарантіями правового захисту. Сутність змісту прав людини стосується обсягу правомочностей індивіда, які визначають межі його свободи у певній сфері життєді­яльності та правових засобів доступу до матеріальних та духовних благ, які забезпечуються конституційним захистом. Сутність змісту прав людини опосередковано визнано у статті 22 Конституції України та у конституційній юриспруденції.

Стаття 22 Конституції України містить положення про: невичерпність переліку ПЛ; гарантованість і заборону скасування ПЛ; заборону при прийнятті нових законів або внесенні змін до чин­них законів звужувати зміст та обсяг існуючих прав і свобод. Згідно з конституційною юриспруденцією скасування ПЛ — це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація. Звуження змісту та обсягу ПЛ є їх обмеженням. Обсяг ПЛ — це їх сутнісна властивість виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені від­повідними правами, що не є однорідними і загальними (Рішення КСУ № 5-рп від 22.09.2005 р. у справі про постійне користування земель­ними ділянками). Далі Суд розвинув це положення, за яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена (Рішення КСУ від 22 травня 2008 р. № 10-рп).

Позитивні і негативні права. Цей поділ є новим для вітчиз­няної конституційної доктрини і усталений в європейській кон­ституційній доктрині. Такий поділ ґрунтується на визначенні ефе­ктивності чинності основних прав і свобод, насамперед ефективно­сті їх судового захисту.

Позитивні права гарантують певні дії держави, спрямовані на благо людини. До позитивних прав належить право на працю, жит­ло, достатній рівень життя. Оскільки ці права вимагають дій з боку держави, забезпечення дотримання та їхній захист може поставити суд у такі умови, коли треба зобов’язувати державу витратити певну суму грошей або надати якусь послугу... Більше того, можна перед­бачити, що гарантування у будь-якій конституції позитивних прав становить загрозу легітимності такої конституції, адже неспромож­ність судів захистити ці права може призвести до послаблення судо­вої влади та зменшення поваги до Конституції.

Негативні права — це ті, які захищають людину від втручан­ня з боку держави, вони є підґрунтям для встановлення основних особистих прав та свобод. Свобода слова, преси, віросповідання та зібрань є прикладами негативних прав. Оскільки негативні права, зазвичай, формулюються простими термінами на зразок «чого не дозволяється робити державі», то у системі з верховенством права забезпечення їх дотримання є порівняно нескладним процесом: суд має лише оголосити державну політику чи дії неправомірними, не­законними або неконституційними.

Обмеження прав людини. Відповідно до принципу зв’язаності держави правом, сутність обмеження прав людини по­лягає у забезпеченні легітимного втручання держави у приватну автономію індивіда з метою забезпечення загального блага. Саме критерії обмеження прав людини свідчать про те, що сучасна кон­цепція основних прав і свобод не може тлумачитися вузькими рам­ками лібералізму. Згідно з принципом верховенства права, обме­ження прав людини може бути обґрунтованим, виключно на право­вих засадах із додержанням пропорційності. Такі обмеження пови­нні переслідувати легітимну мету. До цих критеріїв належать: до­сягнення певної легітимної мети; необхідність у демократичному суспільстві; пропорційність. З аналізу Конституції України випли­ває, що підставами для обмеження прав людини (тобто в якості їх легітимної мети) можуть бути: суспільна необхідність, національна безпека, громадський порядок і безпека, права і свободи інших лю­дей, моральність населення, неупередженість і незалежність право­суддя. Пропорційність в обмеження прав людини означає додер­жання принаймні таких умов: адекватність засобів спрямованих на досягнення (легітимній) мети; неприпустимість надмірних обме­жень прав людини, які посягли на сутність його змісту; неприпус­тимість сваволі; заборона формалізму.

Прецедентне право Європейського суду з прав людини

При розгляді Європейським судом з прав людини справи Совтранса- вто-Холдинг проти України було встановлено низку фактів формального застосування права судами загальної юрисдикції, що призвело до пору­шення права на справедливий і неупереджений суд: «Суд відзначає, що після першої касації арбітражні суди, здається, не виконали вказівки, викладені Вищим арбітражним судом у своїй постанові.., тоді як, відпо­відно до українського законодавства, ці вказівки були обов 'язковими для судів нижчої ланки. Вищий арбітражний суд зробив зауваження судам нижчої ланки, що ті недостатньо взяли до уваги факти у справі та ар­гументи заявника, однак арбітражний суд Київської області у своїх двох рішеннях... обмежився тим, що знову відхилив позов заявника, не конкре­тизувавши мотиви відхилення. Крім того, рішення у справі... було винесе­не судом без надання заявнику можливості подати свої пояснення на слу­ханнях».

Гарантії прав людини — це сукупність юридичних засобів і способів забезпечення прав і свобод людини і громадянина, які зо­бов'язують органи публічної влади діяти належним чином. Змістом конституційного захисту основних прав і свобод є захист особи від необгрунтованого державного втручання. Безпосередньо держава не може втручатися у процес захисту прав приватної особи, оскільки це є сферою приватноправових відносин, а не публічно-правових. Кон­ституційні норми, як норми вищого порядку, забезпечуються опосе­редковано. Насамперед конституція спрямовує законодавця належ­ним чином регулювати здійснення основних прав і свобод. У свою чергу це ніяк не звільняє суд від обов'язку долати прогалини у зако­нодавстві при тлумаченні актів у сфері приватного права. Структуру гарантії прав людини складають нормативно-правові, інституційні та процедурні гарантії.

1. Нормативно-правові гарантії прав людини складають певні вимоги-стандарти до конституційного регулювання та застосуван­ня прав людини відповідно до принципу верховенства права. Зок­рема низка вимог до законодавчої техніки, які зумовлюють юриди­чну силу закону, його чинність та перевірку судовими установами на предмет відповідності принципу верховенства права. Відповідно і застосування прав людини не може вести до вчинення штучних перепон у їх реалізації та звуження їх змісту. Нормативно-правові гарантії прав людини можна поділити на дві групи:

—Вимоги щодо змісту законодавчої техніки: правова визна­ченість (гарантії стабільності законодавства, правомірність очіку­вань, неприпустимість зворотної сили правових актів, належний порядок оприлюднення нормативно-правових актів, що стосуються прав людини); прозорість і гарантії участі опозиції у розробці зако­нопроектів; судовий контроль над законами.

— Вимоги щодо адміністративної та судової практики: за- снованість дій на закон; збереження сутності змісту прав людини; пропорційність і заборона надмірних обмежень прав людини; гара­нтії належної правової процедури (зв'язок із процесуальними гара­нтіями — право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази, non bis in idem, презумпція невинності, гарантії проти само- обмови у кримінальному процесі, nullum poena sine lege).

— Гарантії справедливого і чесного адміністративного про­цесу: законність та додержання правомірних рамок свободи розсу­ду адміністрації (див. Адміністрація); доступність до управлінсь­ких послуг; довірливість між індивідом та органом публічної вла­ди; публічність та прозорість адміністративних процедур; забезпе­чення ефективності засобів правового захисту; право на оскаржен­ня судових та адміністративних актів.

2. Інституційні гарантії прав людини. У силу конституційно­го обов'язку зв'язності держави правом (ст. 3 Конституції України) її організація та діяльність покликані забезпечити ефективний за­хист основних прав і свобод. Систему захисту основних прав і сво­бод визначають положення статей 29-32, 40, 55, 56, 59, 101, 121, 124 та 150 Конституції України. За захистом порушеного права можна звернутися до суду (ст. 55 Конституції України), який ви­ступає основним гарантом основних прав і свобод як інституція, яка є найбільш незалежною та неупередженою при розгляді фактів їх порушення. Важливою передумовою належного судового роз­гляду фактів порушень основних прав є організація правової допо­моги (діяльність адвокатури, правозахисних організацій), належна діяльність органів дізнання та досудового слідства, які забезпечу­ють розслідування злочинів, а також діяльність омбудсмана та ор­ганів прокуратури.

На вітчизняну систему правового захисту сьогодні впливає і міжнародне співтовариство. У силу конституційного застереження (ч. 4 ст. 55 Конституції України) кожен може звернутися за захис­том до міжнародних правозахисних установ, юрисдикція яких ви­знана Україною, у випадку, коли вичерпано усі національні засоби правового захисту.

3. Процесуальні гарантії прав людини формалізують та упо­рядковують механізм правового захисту. У системі процедур захи­сту прав людини виокремлюють такі елементи: основні права за­лежать від наявності певної організації чи дотримання певної про­цедури; вони впливають на процесуальне право; організація і про­цес є інструментами безпосереднього здійснення основних прав; організаційне і процесуальне регулювання є засобом, що усуває протиріччя в нормах конституційного права; із положень про осно­вні права випливають особливі вимоги до процесуального оформ­лення справ та участі громадян у процесі (К. Штерн). До числа процесуальних гарантій прав людини належать:

—Позасудові процедури захисту прав людини: Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (щорічні парламентські звіти, розслідування фактів порушення прав людини та інспектування орга­нів публічної влади, акти реагування); прокуратури (представництво інтересів особи у суді на основі закону; нагляд за додержанням зако­нів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнан­ня, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах; загальний нагляд).

— Судові засоби захисту прав людини: Конституційний Суд України (перевірка конституційності нормативно-правових актів та надання офіційного тлумачення Конституції і законів України); адміністративне судочинство (розгляд скарг на рішення, дії та без­діяльність органів публічної влади; вирішення спорів про додер­жання процедури виборів, референдумів); звернення до Європейсь­кого суду з прав людини.

Література: Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право у га­лузі прав людини: джерела і практика застосування. Київ — Будапешт, 1997; Заєць А. П. Правова держава у контексті новітнього українського досвіду. К., 1999; Колодій А. М., Олійник А. Ю. Права людини і громадя­нина в Україні. К., 2004; Права человека и политическое реформирование (юридические, этнические, социально-психологические аспекты) / Отв. ред. Е. А. Лукашева. М., 1997; Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Права людини і громадина. К., 2004; Стрижак А. Конституція України в актах Конституційного Суду України (аналіт. огляд та комент.). К., 2010; Футей Б. Становлення правової держави в Україні: 1991 — 2005. 2-е вид., допов. і перероб. К., 2005; Экштайн К. Основные права и свободы. М., 2004; За­гальна декларація прав людини і громадянина; Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і свободи; Міжнародний пакт про соціа­льні, економічні та культурні права і свободи; Конвенція про захист прав людини й основоположних свобод; Про Конституційний суд України: Закон України; Кодекс адміністративного судочинства України. К., 2005; Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Закон України; Про прокуратуру: Закон України.

Право на безпечне довкілля (ст. 50 Конституції України) є необхідною умовою права на здоров'я людини і визначається світо­вим співтовариством як один із найважливіших чинників існування людства. На конституційному рівні (ст. 16 Конституції України) за­безпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катаст­рофи, збереження генофонду українського народу визнано обов'язком держави. У сучасних умовах екологічні права людини в Україні регулюються і забезпечуються як Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» 1991 року, так і низкою інших законодавчих актів: «Про санітарне і епідемічне бла­гополуччя населення» 1994 р., «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» 1995 р., «Про захист людини від іонізуючих ви­промінювань» 1998 р., «Про екологічну експертизу» 1995 р. та ін. Важливим конституційним положенням є гарантія права вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчів і предме­тів побуту, а також право на її поширення. Засекречення такої інфо­рмації забороняється (ст. 50 Конституції України).

Право на відпочинок (ст. 45 Конституції України) — пози­тивне право, ступінь реалізації якого залежить від конкретних за­конодавчих, інституціональних і процедурних заходів держави. Право на відпочинок визначає мінімальні конституційні гарантії відпочинку людини і конкретизується у поточному законодавстві. Трудове законодавство визначає режим відпочинку шляхом вста­новлення: щотижневого відпочинку, оплачуваної щорічної відпус­тки, скороченого робочого дня щодо окремих професій і вироб­ництв та скороченої тривалості роботи у нічний час. Конституцією України визначається, що поточне законодавство повинно встанов­лювати мінімальну тривалість відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні. Трудовим законодавством вста­новлені такі види відпусток, як щорічні (основні і додаткові), твор­чі і соціальні відпустки, відпустки без збережені заробітної плати та мінімальна тривалість щорічної основної відпустки не менш 24 календарних днів за відпрацьований рік з часу укладення трудового договору. Право на відпочинок може бути обмежено в умовах во­єнного і надзвичайного стану.

Право на повагу гідності (ст. 28 Конституції України) — не­гативне право, яке передбачає мінімальний ступінь втручання дер­жави у сферу приватної автономії людини. Гідність людини захи­щається як найвища соціальна цінність, яка зумовлює конституцій­ні обов'язки держави (ст. 3 Конституції України). Відповідно особа володіє правом вимоги від інших поважати її гідність, гарантією чого є конституційна заборона катування, жорстокого, нелюдсько­го або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. З метою забезпечення фізіологічної і психічної цілісності людської гідності забороняється проведення дослідів над людьми без їх віль­ної згоди. Гідність людини виступає як основа суб'єктивного пуб­лічного права, права-вимоги індивіда до держави ефективно захи­щати основні права. Ступінь захищеності особи пропорційно вира­жає повагу до людської особистості з боку держави. Людська гід­ність є надпозитивною цінністю, яка зумовлює зміст конституцій­них норм і приписує державі діяти належним чином. Поняття люд­ської гідності є одним із критеріїв розуміння принципу соціальної правової держави. Право на повагу гідності людини є абсолютним, тому не може порушуватися навіть під час війни або іншої надзви­чайної ситуації.

Конституція України забороняє катування, жорстоке, нелюдське та таке, що принижує гідність особи, поводження чи покарання. Так формулюється абсолютна вимога щодо неприпустимості вчинення будь-яких дій, що посягають на гідність людини. Однак виникає пи­тання щодо мірила гідності людини, оскільки така оцінка тісно пов'язана із особистістю, поріг гідності якої у людей відрізняється. Тому зростає роль суду щодо надання оцінки з питання забезпечення права на повагу гідності особи. Водночас, суд не може відступати від загальних стандартів забезпечення прав людини від посягань на її гід­ність.

Існують міжнародні механізми попередження катувань і не­людського та такого, що принижує гідність, поводження або пока­рання. До них насамперед належать Комітет з прав людини, Комі­тет по забороні катувань, Комітет по попередженню катувань Ради Європи тощо.

ЄСПЛ в справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1979­1980) запропонував таке визначення: «Катування — це навмисне не­людське поводження, яке спричиняє особі тяжкі фізичні і психічні страждання». В ст. 1 Резолюції 3452 Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1975 р. катування розглядаються як «особливо жорстоку і навмисну форму нелюдського та принижуючого гідність поводжен­ня або покарання».

Більш чітке визначення терміну можна знайти в Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, ратифікова­ної Україною 26 січня 1987р.: Термін «катування» означає будь- яку дію, якою будь-якій особі навмисне заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюєть­ся, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь- якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними по­садовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди. В цей термін не включаються біль або страждання, що виникли внаслі­док лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи спричиня­ються ними випадково.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці визначив основні критерії кваліфікації поводження або покарання. Катуван­ня — це поводження або покарання, яке викликає значні фізичні і психічні страждання. Поводження або покарання, що принижує гідність — це поводження або покарання, яке викликає у потерпі­лого почуття страху, хвилювання і неповноцінності, що здатні при­низити і образити його, або зламати його фізичний чи моральний опір.

Право на повагу гідності — можливість людини усвідомлю­вати себе особистістю, поважати власні моральні принципи й етич­ні норми, вимагати поваги до себе від інших людей, посадових і службових осіб, наполягати, щоб будь-які сумніви щодо її мораль­них якостей і етичних принципів були належним чином обґрунто­ваними. Гідність в сучасному розумінні визначається як сукуп­ність високих моральних, світоглядних, професійних якостей лю­дини, що дають їй підстави для самоповаги, для усвідомлення своєї суспільної цінності. Вона завжди була і залишаються важливим морально-етичними стимулом поведінки людини, вагомим імпуль­сом до вищих прагнень та здобутків. Об’єктивно гідність розумі­ється як моральна цінність та суспільна значимість особистості, що визначається існуючими суспільними відносинами і не зале­жить від людини. Людина вже тільки тому, що вона є біологічною істотою, наділена певною об’єктивною гідністю.

Конституція України визнає гідність людини найвищою соці­альною цінністю (ст. 3 Конституції України) та право кожного на повагу до його гідності (ст. 28 Конституції України). Право на по­вагу до гідності та честі визнається у поточному законодавстві як таке, що ним особа володіє довічно (ст.297 ЦК).

Охорона гідності людини є обов’язком держави. Відповідно до конституційних положень, ніхто не може бути підданий кату­ванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослі­дам (ч.2, 3 ст. 28 Конституції України).

Згідно з Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р. ( набрала чинності для України з 26 січня 1987 р.) катування означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисно спричиняються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне з метою: отримати від неї або від третьої особи відомості чи зізнання; покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа, чи у вчиненні яких вона підозрюється; залякати чи примусити її або тре­тю особу до будь-якої дії; чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особа­ми, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. Під ознаки катування не підпадають біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, які не­віддільні від них чи викликані ними випадково. Ніякі виняткові об­ставини, якими б вони не були, чи-то стан війни чи її загроза, внут­рішня політична нестабільність або будь-який надзвичайний стан, не можуть бути виправданням катуванню.

Кримінальний кодекс України під катуванням визнає умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильни­цьких дій з метою спонукання потерпілого або іншої особи вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи інформацію свідчення або визнання, покарати за його дії, які він скоїв або у скоєнні підозрюється, або залякування його або інших осіб (ч.1 ст. 127 Конституції України). Не вважаються катуванням а роз­глядається як перевищення влади або службових повноважень, дії, які супроводжувались насильством, застосуванням зброї або болісними і такими, що ображають потерпілого особисту гідність (ч. 2 ст. 365 Кримінального кодексу України), хоча такі положення Кримінального кодексу України суперечать статті 28 Конституції України.

Згідно з Європейською конвенцію про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню і пока­ранню (1987 р.) визнається свобода особи від катувань чи нелюдсько­го або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання.

Серед конституційно-правових гарантій права на повагу гід­ності (ст. 62 Конституції України), зокрема, можна виділити, забо­рону обґрунтування обвинувачення на доказах, одержаних неза­конним шляхом; заборону кримінально-процесуальним законодав­ством домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які бе­руть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незакон­них заходів; кримінальну відповідальність за доведення до само­губства або до замаху на самогубство особи, що є наслідком жорс­токого з нею поводження, шантажу, примусу до протиправних дій або расової ненависті та ін.

Згідно зі ст. 297 ЦК України фізична особа має право зверну­тися до суду з позовом про захист її гідності та честі. Приниження честі, гідності, а також ділової репутації фізичної особи є одним із елементів змісту моральної шкоди (ст.23 ЦК), право на відшкоду­вання якої є особистим немайновим правом фізичної особи, яким вона володіє довічно. До спеціальних правових способів захисту відповідних можливостей належить, наприклад, право особи спро­стовувати відомості, що принижують честь, гідність чи ділову ре­путацію особи, а також право громадян на відповідь (коментар чи власне тлумачення) у випадку поширення ЗМІ відомостей, що не відповідають дійсності або порушують їх права і законні інтереси.

Право на житло (ст. 47 Конституції України) — позитивне право, яке передбачає обов'язок держави вживати законодавчі, ін- ституціональні та процедурні заходи, за яких кожен громадянин ма­тиме змогу збудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Реалізація права на житло залежить від фінансових та орга­нізаційних спроможностей держави та ринкової інфраструктури (рі­вень доходів населення, іпотечне кредитування тощо). Тим громадя­нам, що потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Конституція України встанов­лює заборону свавільного позбавлення особи житла, окрім як на ос­нові закону та за рішенням суду. Тому положення Житлового кодек­су України стосовно примусового виселення громадян і членів їх сімей поза судовою процедурою є неконституційними і не підляга­ють застосуванню. Житловий кодекс України також містить норми, які суперечать праву на недоторканність житла та іншого володіння особи.

Допоміжні приміщення, відповідно до пункту 2 статті 10 Закону, стають об ’актами права спільної власності співвласників багатоквартирного будинку, тобто їх спільним майном, одночасно з приватизацією громадянами квартир, що засвідчується єдиним документом — свідоцтвом про право власності на квартиру.

Для підтвердження набутого в такий спосіб права не потре­бується вчинення будь-яких інших додаткових юридичних дій. Вла­сникам квартир немає необхідності створювати з цією метою об ’єднання співвласників багатоквартирного будинку. Набуте гро­мадянами право на квартири державного житлового фонду та належні до них допоміжні приміщення є непорушним (ст. 41 Кон­ституції України), забезпечується державою і захищається судом (ст. 55 Конституції України). (Рішення від 2 березня 2004 № 4-рп).

Житловий кодекс Української РСР [2.12], визнаючи гарантії права громадян на житло, встановлює права і обов’язки наймача жилого приміщення та членів його сім 'ї, які проживають разом з ним, за договором найму, обов 'язковим елементом якого є плата за користування житлом та за комунальні послуги. Частина друга статті 64 цього Кодексу передбачає, що до членів сім 'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім 'ї най­мача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно прожи­вають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Ана­логічні положення щодо членів сім'ї власника будинку (квартири) містить частина четверта статті 156 Кодексу.

Отже, законодавець не встановив вичерпного переліку осіб, які належать до кола членів сім'ї наймача, але визначив критерії, за якими осіб, не пов'язаних шлюбними або родинними стосунками, віднесено до них (Рішення від 3 червня 1999 р. № 5-рп).

Право на життя (ст. 27 Конституції України) — негативне пра­во, яке має абсолютний характер: ніхто не може свавільно позбавляти людину життя, таке право є невід’ємне. В свою чергу, на державу по­кладається позитивний обов’язок захищати життя людини. Людина, її життя і здоров’я є найвищою соціальною цінністю, що служить кри­терієм ефективності діяльності держави у правоохоронній сфері, які накладають на державу певні позитивні і негативні обов’язки.

Негативні обов'язки держави полягають в утриманні вчи­нення дій щодо легітимації смертної кари як виду кримінального покарання. В Україні смертна кара була скасована в силу зо­бов’язань перед Радою Європи та ратифікації Європейської конве­нції з прав людини. З іншого боку, громадськість неоднозначно ставиться до ліквідації цього інституту, оскільки на думку деяких у такому випадку кримінальний закон не забезпечує каральну і попе­реджувальну функцію. На противагу цієї позиції, твердження про морально-духовні підвалини права, відповідно до яких держава взагалі не володіє правом розпоряджатися людським життям. А застосування інституту смертної кари не застраховує від суддівсь­кої помилки та винесення смертного вироку невинуватій особі, що може істотно дискредитувати правоохоронну політику держави.

Разом з тим, Європейська конвенція з прав людини визнає можливість заподіяння людині смерті при виняткових обставинах відповідно до статті 2, пункту 2: позбавлення життя не розгля­дається як порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключ­но необхідного застосування сили: а) при захисті будь-якої людини від незаконного насильства; б) при здійсненні законного арешту або при запобіганні втечі людини, що законно перебуває під вар­тою; в) у діях, законно вчинених з метою придушення бунту або заколоту.

... у звичному, а також в юридичному обігу термін «свавільно» вживається теж неоднозначно: необмежена влада; відсутність законності, справедливості; схильність діяти на власний розсуд, не зважаючи на волю й думку інших; самовілля тощо. Розкриваючи зміст невід 'ємного права на життя кожної людини, закріпленого у частині першій статті 27 Конституції України, варто враховува­ти і невідповідність смертної кари цілям покарання та можливість судової помилки, коли виконання судового вироку щодо особи, засу­дженої до смертної кари, унеможливлює виправлення її наслідків, що не узгоджується з конституційними гарантіями захисту прав і свобод людини і громадянина (стаття 55 Конституції України)...Позбавлення людини життя державою внаслідок застосування смертної кари як виду покарання, навіть у межах положень, визна­чених законом, є скасуванням невід 'ємного права людини на життя (Рішення від 9 грудня 1999р. № 11-рп).

Право на життя як і право на повагу гідності людини є вира­женням надпозитивного характеру інституту основних прав і сво­бод. Це зумовлено тим, що конституційне право на життя можна трактувати як право людини проявлятися як особистість у різнома­нітних аспектах свого життя. Виділяють такі аспекти права на жит­тя: право народитися; право вимагати усунення небезпеки, нанесе­ної життю і здоров'ю у результаті підприємницької чи іншої діяль­ності; право на самозахист від реальної небезпеки, у тому числі право на необхідну оборону; право на захист і на рятування життя кожної людини у випадку посягань на їх життя; право-вимогу до законодавства про неприпустимість смертної кари чи аналогічних інститутів; право розпоряджатися життям на власний розсуд. А. Колодій та А. Олійник розглядають право на життя в якості приро­дного права, яке включає можливість людини: існувати у часі та просторі, тобто діяти чи не діяти на власний розсуд; вимагати від зобов'язаних суб'єктів забезпечити їй таке існування; постійно ко­ристуватися життям як абсолютним життєвим благом; звертатися до компетентних органів та зобов'язаних суб'єктів з вимогою спра­ведливого відшкодування.

Особа може самостійно вчиняти дії, спрямовані на забезпечен­ня свого життя. Так, в рамках необхідної оборони особа може захи­щати своє життя від реально існуючої загрози її життю з боку інших осіб. З іншого боку, особа може захистити життя іншої особи шля­хом затримання правопорушника чи запобігання вчиненню злочину іншим шляхом.

Людина як соціальна істота може по різному реалізовувати своє право на життя, і воно може визначатися у різноманітних фор­мах. Однак у конституційному сенсі має значення вчинення таких дій особою, які вчиняються в умовах реальної загрози її життю або життю інших осіб. Держава, у свою чергу, зобов’язана утримуватися від запровадження смертної кари чи аналогічних інститутів. У випа­дку заподіяння смерті поліцією, спецслужбами для відвернення реа­льних посягань на життя інших людей держава зобов’язана забезпе­чити професійну підготовку відповідних служб, щоб мінімізувати можливі ризики, пов’язані із специфікою їх професійної діяльності. У випадку смерті особи у місцях позбавлення волі, тягар відповіда­льності лежить насамперед на адміністрації цієї установи і ці обста­вини підлягають ретельному розслідуванню.

1. Європейська конвенція з прав людини (далі — ЄСПЛ) звер­нула увагу держави на необхідність утримуватися від навмисного і незаконного заподіяння смерті особи. Будь-яка смерть, викликана діями держави в особі її уповноважених органів за відсутності обставин, передбачених пунктом 2 статті 2 ЄКПЛ, якщо вона спричинена обставинами, що перевищують абсолютно необхідні норми сили, є порушенням статті 2 ЄКПЛ. Даний обов ’язок сто­сується перш за все, органів безпеки, міліції. ЄСПЛ у судовому рі­шенні «Салман проти Туреччини» сформулював важливе положен­ня про те, що якщо громадянин, будучи здоровим, позбавляється волі, а після звільнення чи в період позбавлення волі вмирає, держа­ва зобов ’язана дати цілком обґрунтоване пояснення такої смерті (Справа ЛСБ проти Сполученого Королівства).

2. Конституція України не містить будь-яких положень про можливість застосування смертної кари як винятку з положення частини першої статті 27 Конституції України про невід’ємне право на життя кожної людини. Таким чином, смертну кару як вид покарання, передбачений у відповідних положеннях Кримінального кодексу України, не можна вважати винятком з невід'ємного права на життя кожної людини, закріпленої у Конституції України...

Розкриваючи зміст невід 'ємного права на життя людини, за­кріпленого у частині першій статті 27 Конституції України, треба враховувати і невідповідність смертної кари цілям покарання та можливість судової помилки, коли виконання судового вироку щодо особи, засудженої до смертної кари, унеможливлює виправлення її наслідків, що не узгоджується з конституційними гарантіями захи­сту прав і свобод людини і громадянина (Рішення КСУ у справі про смертну кару № 11-рп/99 від 29 грудня 1999 р.).

Позитивні обов'язки держави по забезпеченню права на життя полягають у таких аспектах: забезпеченні ефективних засо­бів захисту життя людини; вжиття оперативних заходів для захисту громадян, чиє життя перебуває під загрозою у результаті криміна­льно карних дій іншої особи чи у результаті власних дій; здійсню­вати підозрілі обставини смерті особи. Держава повинна вживати дієвих заходів щодо попередження та мінімізації можливих загроз життю людини в умовах надзвичайних ситуацій, епідемій та епізо- отій. У випадку акту зовнішньої агресії, війни, масових заворушень органи влади повинні вживати невідкладних заходів щодо забезпе­чення ефективного захисту людського життя.

Забезпечення права на життя тісно пов'язано із системою ме­дичного страхування та охорони здоров'я. У сфері охорони здо­ров'я сьогодні дискутується питання про правомірність евтаназії, оскільки йде мова про залишення людини без медичної допомоги. З іншого боку така медична допомога може заподіяти особі нестер­пні страждання або неприродний стан людини (на зразок положен­ня «людини-рослини», життєдіяльність якої підтримують штучно та підживлюють її тощо), що може посягати на гідність особи.

ЦК невід'ємне право на життя визнає у системі особистих немайнових прав (ст. 281) і встановлює повну заборону позбавлен­ня життя фізичної особи, що певною мірою відрізняється від кон­ституційних положень, за якими забороняється свавільне, тобто неправомірне, позбавлення життя людини. У зміст права на життя також входить можливість проведення медичних, наукових та ін­ших дослідів лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за вільною її згодою; заборона задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя та ін. (ст.281 ЦК). Це, зокрема, пов'язано з так званою проблемою евтаназії (від грец. — добре + смерть, що означає прискорення за допомогою медичних засобів за бажанням хворого безболісної смерті чи відмова від заходів, що продовжують життя пацієнта, який помирає), яке є дискусійним. Законодавство України забороняє будь-які форми евтаназії.

Література: Даниленко Г. М. Международная защита прав чело­века. М., 2000; Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування. Київ — Будапешт, 1997; Колодій А. М., Олійник А. Ю. Права людини і громадянина в Україні. К., 2004. Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Права людини і громадина. К., 2004. Экштайн К. Основные права и свободы. М., 2004.

Право на звернення (ст. 39 Конституції України) — це право особи на участь у суспільно-політичному житті, яке забезпечує можли­вість брати участь в управлінні державними та суспільними справами, впливати на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, відстоювати і захищати свої права та інтереси.

Згідно із принципом довірливості при розгляді звернень посадо­ва особа повинна вжити всіх заходів щодо забезпечення належної процедури проведення перевірки. Відповідно із статті 40 Конституції України будь-яка людина має право особисто звертатись або на­правляти індивідуальні або колективні письмові звернення до ор­ганів державної влади та місцевого самоврядування, а також до по­садових і службових осіб цих органів. Ці органи зобов’язані роз­глянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Закріплення права на звернення на конституційному рівні відповідає загальновизнаним міжнародним стандартам. При реалі­зації свого права на звернення особа має право: особисто викласти аргументи особі, що перевіряла звернення та брала участь у її пере­вірці; знайомитися з матеріалами перевірки; подавати додаткові матеріали; користуватися послугами захисника; одержати письмо­ву відповідь про результати розгляду заяви чи скарги; вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали результатом порушень встановленого порядку розгляду звернень. У Законі «Про звернен­ня громадян» від 02.10.1996 р. конкретизується питання форм і способів реалізації права на звернення, під якими розуміють викла­дені у письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви або скарги. Встановлений порядок, за яким звернення повинні роз­глядатися і вирішуватись у місячний строк з дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення — негайно, в усякому разі не пізніше п’ятнадцяти днів з моменту їх одержання.

...заборона звертатися до Центральної виборчої комісії зі скаргами, що стосуються підготовки і проведення виборів Прези­дента, у день голосування і наступні дні виборчого процесу, роз­глядати Центральною виборчою комісією такі скарги передбачена всупереч приписам статті 40 Конституції України, згідно з якою усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов 'язані розглянути звернення і дати обґрунто­вану відповідь у встановлений законом строк. За статтями 22, 64 Основного Закону це право гарантується і не може бути обмеже­не (Рішення від 19 жовтня 2009 р. № 26-р).

Право на інформацію (ч. 2 ст. 34 Конституції України) — негативне право, яке передбачає обов’язок держави утримуватися від здійснення перешкод щодо можливості будь-якої особи вільно, на свій вибір збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб.

Загальна декларація прав людини 1948 р. як складову права кожної людини на свободу переконань і на вільне їх вираження ви­значила свободу пошуку, одержання і поширення інформації та ідей (ст.19 ). Аналогічно закріплено право на інформацію і у інших між­народно-правових актах. Серед них — Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини (п.1 ст. 10), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (п.2 ст.19) та ін. Нині на рівні міжнародно-правових норм врегулюване широке коло інфор­маційних прав, свобод людини, стандартизовані основні засади пра­вового режиму доступу до різноманітних відомостей, їх поширення, механізм захисту тощо.

Складовими частинами конституційного права на інформа­цію є: право особи давати згоду на збирання, зберігання, викорис­тання та поширення конфіденційної інформації про неї; право кож­ного громадянина на доступ до відомостей про себе (крім тих, що становлять захищену законом таємницю) в органах державної вла­ди, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях; право кожного перевіряти достовірність інформації про себе і чле­нів своєї сім'ї; право спростовувати недостовірні відомості в судо­вому порядку; право вимагати вилучення будь-якої інформації про себе; право кожного на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поши­ренням недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї (ст. 32 Конституції України); право на забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України); право на вільний доступ і поширення інфор­мації про стан навколишнього середовища, про якість харчових продуктів і предметів побуту (ст.50 Конституції України); право знати свої права і обов'язки, право на вільний доступ до норматив­но-правових актів, що їх визначають (ст. 57 Конституції України), та ін. Отже, Конституція України значно розширила перелік інфо­рмаційних прав людини і громадянина, встановивши їх конститу­ційні гарантії.

Перелік інформаційних прав і свобод особи доповнюється правомочностями, встановленими поточним законодавством. Окре­мими з них є, зокрема, право власності на інформацію, право на заснування друкованих ЗМІ, на одержання через них масової інфо­рмації, право на заснування інформаційних агентств; право на на­уково-технічну інформацію; на захист від поширення відомостей, що не відповідають дійсності, право на їх спростування; право оде­ржувати інформацію про діяльність державної влади, органів міс­цевого самоврядування, об'єднання громадян та ін.

Об'єктом реалізації цього права є інформація як документо­вані або публічно оголошені відомості про події та явища, що саме відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому середовищі (ст. 1 Закону «Про інформацію» від 02.10.1992 р.). Основними видами інформації є статистична, адміністративна, масова інфор­мація, інформація про діяльність державних органів влади та орга­нів місцевого самоврядування, інформація про особу, правова ін­формація, інформація довідково-енциклопедичного характеру, со­ціологічна інформація.

Право на інформацію забезпечується визначенням правового режиму доступу до неї — порядку одержання (збирання), викорис­тання, поширення, зберігання інформації. За режимом доступу ін­формація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з об­меженим доступом (ст. 28 Закону «Про інформацію»). У більшості випадків інформація є відкритою, обмеження права на одержання подібної інформації забороняється

Згідно з конституційними положеннями з метою недопущення зловживання відповідним правом, його здійснення може бути об­межене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання завору­шенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню ін­формації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ч. З ст. 34 Конституції України).

Серед юридичних гарантій права на інформацію встановлені законодавством обов'язок органів виконавчої влади, органів місце­вого самоврядування інформувати про свою діяльність та приймати рішення; створення у державних органах спеціальних інформацій­них служб або систем, які б забезпечували у встановленому порядку доступ до інформації; створення механізму доступу до інформації; встановлення юридичної відповідальності за порушення законодав­ства про інформацію; здійснення державного контролю за його до­держанням та ін. (ст.10 Закону «Про інформацію»). До конституцій­них гарантій здійснення права на інформацію належать, зокрема, положення про заборону засекречення інформації про стан до­вкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту (ст. 50 Конституції України).

За конституційними нормами, спосіб реалізації права на ін­формацію кожен обирає самостійно. Ніхто не може обмежувати право особи у виборі джерел одержання інформації, за винятком випадків передбачених законом. Наприклад, відкрита інформація може бути одержана за інформаційним запитом. Порядок і умови надання можливості ознайомлення з офіційними документами та надання письмової або усної інформації за інформаційними запи­тами встановлює поточне законодавство.

Зловживання правом на інформацію у результаті може при­звести, зокрема, до застосування кримінальної відповідальності. Відповідно до Кримінального Кодексу України злочинами, що ка­раються, є, наприклад, незаконне збирання з метою використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю (ст. 231 Кримінального Кодексу України), а також розголошення цих видів таємниці (ст..232 Кримінального Кодексу України); при­ховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення службовою особою (ст. 238 Криміналь­ного Кодексу України); заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку (ст. 295 Кримінального Кодексу України); розголошення державної таємниці (ст. 328 Кримінального Кодексу України) та ін.

Право на мирні зібрання (збори, мітинги, походи і демон­страції) (ст. 39 Конституції України) — це право є однією з форм безпосередньої демократії, яка дозволяє громадянину брати участь в обговоренні чи вираженні ставлення до будь-яких економічних, по­літичних та інших питань. Носіями свободи зібрань є фізичні і юри­дичні особи. Конституційний захист поширюється і на юридичних осіб в зв'язку із необхідністю забезпечення правомірності прийняття рішень вищими керівними органами організації.

Обсяг захисту. Конституція України не містить обмежень щодо форм зібрань, тому вони можуть бути реалізовані у будь-якій формі прямо не забороненій законом. Зокрема, зібрання невизначе- ної тривалості (вахта миру, наметове містечко, пікетування, голо­дування тощо) також підпадають під конституційний захист. Голо­вним є колективне вираження думки. Конституційний захист по­ширюється на мирні зібрання. У випадку проведення демонстрації може виникнути колізія тлумачення, оскільки проведення демон­страцій може супроводжуватися певними провокаціями, безчинст­вом, що може загрожувати громадському порядку. Однак провоку­вання під час демонстрації не завжди означає посягання на мирне життя. Якщо ж збираються особи, що мають явний намір спрово­кувати масові заворушення, то таке зібрання не підпадає під кон­ституційний захист (ст. 39, ч. 2 Конституції України).

Необхідною умовою реалізації права на свободу зібрань до­держання порядку попереднього сповіщення. Необхідною умовою є додержання розумних строків попереднього сповіщення про про­ведення зібрання. Це є необхідним у демократичному суспільстві, щоб при проведенні зібрання було вжито заходів щодо забезпечен­ня громадського порядку та попередження провокацій та масових заворушень.

Конституційний Суд України визначив критерії правомірно­сті проведення зібрань: зібрання можна проводити «за умови обов 'язкового завчасного сповіщення про це органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування»; таке сповіщення слід прово­дити «через організаторів масових зібрань»; завчасне сповіщення має носити попередній характер; тривалість строків «має бути у розумних межах і не повинна обмежувати» свободу зібрань; ці стро­ки повинні «слугувати гарантією реалізації цього права громадян»; органи влади цього строку мають вжити ряд підготовчих заходів для безперешкодного проведення запланованого зібрання; у разі необхід­ності компетентні органи узгоджують з організаторами масових зібрань дату, час, місце, маршрут, умови, тривалість їх проведення. (Рішення КСУ від 19 квітня 2001 р. № 4-рп/2001)

Критерії обмеження. Щодо обмеження реалізації цього пра­ва, то таке обмеження може встановлюватись лише судом відпові­дно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадсь­кого порядку (з метою запобігання злочинам чи заворушенням, для захисту прав і свобод інших людей або для охорони здоров'я насе­лення). Основою обмежень свободи зібрань є конституційна вимо­га їх мирного і беззбройного характеру. Водночас конституційні норми мають загальний характер, що зумовлює необхідність ви­значення у спеціальному законодавчому акті вимог щодо умов і порядку здійснення цього права, встановлення відповідних органі­заційно-правових гарантій, тому існує об'єктивна необхідність прийняття закону з цього питання.

Право на недоторканність житла та іншого володіння особи (ст. 30 Конституції України) негативне право, яке полягає в гарантіях неприпустимості свавільного проникнення у житло осо­би; всяка особа зобов'язана ухилятися від незаконного проникнен­ня у чуже житло чи інше володіння. Конституцією України вста­новлено критерії правомірності обмеження недоторканності житла та іншого володіння особи: проникнення на основі вмотивованого рішення суду; проникнення з метою проведення огляду або обшу­ку; проникнення на основі закону; наявність невідкладних випад­ків; необхідність безпосереднього переслідування осіб, які підо­зрюються у вчиненні злочину.

Житлом може бути будинок, квартира та інше приміщення, в якому фактично проживає людини. Правда, згідно зі ст. 379 Ци­вільного кодексу України житлом вважається лише те приміщення, яке придатне для постійного проживання, що повністю відповідає змісту його конституційного захисту, адже Конституція України не визначає обмежень щодо визнання режиму володіння у значенні житла; тому у конституційному сенсі має значення факт проживан­ня людини у певному приміщенні, а не наявність ще додаткової умови — постійного проживання. Постійне проживання не має якогось значення з точки зору конституційного регулювання недо­торканності житла та іншого володіння. Достатньою умовою є його функціональне призначення для проживання.

Під володінням особи розуміють земельні ділянки, гаражі та інші будівлі господарського, виробничого, підсобного та іншого призначення та будь-які об'єкти, щодо яких людина здійснює право володіння. Тобто для захисту немає значення, на якій правовій осно­ві людина пов'язана із відповідним приміщенням: власність, оренда, прокат транспортного засобу тощо. Конституційний захист поши­рюється на будь-який цілісний простір, необхідний для розвитку ін­дивіда і який може також включати допоміжні приміщення — бал­кони, лоджії, мансарда, веранда, галерея, а також місця тимчасового проживання — номери готелів, гостелів, мотелів, палатки, житлові фургони у кемпінгах.

Під конституційний захист можуть підпадати робочі примі­щення, тісно пов'язані із приватним життям особи. Надання повно­го захисту для робочих приміщень є необхідним для особи, оскіль­ки ділові зв'язки та професійна діяльність особи має тісний зв'язок із приватністю, що зумовлює наявність обґрунтованих підстав для втручання. Суд Європейських Співтовариств вважає, що службові приміщення не підпадають під дію статті 8 ЄКПЛ; однак він визнає «в якості загального принципу права Співтовариства», що примі­щення для професійної або трудової діяльності фізичних і приват­них осіб «користуються захистом від свавільного або несумірного втручання з боку державних органів» (справа Hoechst). У справі Niemietz vs. Germany ЄСПЛ зазначив:

«30. Що стосується слова «житло» (home в англійському тексті), суд відмічає, що у деяких державах-учасницях, а саме в Німеччині, воно поширюється на службові приміщення. Більше то­го, таке тлумачення повністю співзвучне французькому варіанту тексту, так як слово «domicile» має навіть більш широке значен­ня, ніж «home», і може поширюватися на діловий офіс типу адво­катського.

Не завжди можна провести чітке розмежування також і тому, що вести діяльність, яку можна віднести до професійної або ділової, можна і зі свого місця проживання, і навпаки, можна за­йматися справами, які не відносяться до професійної сфери, в офісі або комерційних службових приміщеннях. Вузьке тлумачення слів «home» і «domicile» може привести до такої ж небезпеки нерівнос­ті, як і вузьке розуміння «особистого життя».

«31. Якщо говорити взагалі, тлумачення слів «особисте життя» та «житло», що охоплюють деяку професійну й ділову активність або службові приміщення, було б співзвучнішим із предметом та метою статті 8 ЄКПЛ, а саме із захистом окре­мих осіб від свавільного втручання влади. Таке тлумачення не буде особливо обмежувати Договірні Держави, так як вони зберігають своє право на «втручання» у тому ступені, який дозволяє статті 8 пункту 2; це право могло б стати більш широким, коли це стосу­ється професійної й ділової активності або службових примі­щень.»

Неприпустимість свавільного втручання у житло та інше володіння особи. Втручання у здійснення цього права повинно ґру­нтуватися на суспільній необхідність у демократичному суспільст­ві. Як правило, втручання можливе у формі обшуку приватних приміщень з метою виявлення інформації, предметів та певних осіб. Суспільною необхідністю у даному випадку є невідкладне попередження, розслідування та розкриття певного злочину. Кон­ституція передбачає, що у даному випадку процесуальними діями є огляд та обшук. Така процесуальна дія, як виїмка, повинна бути скасована як процесуальний засіб одержання інформації та предме­тів, оскільки він не підпадає під дію статті 30 Конституції України і це є неспівмірним втручанням в особисте життя особи.

Необхідною умовою для проведення обшуку є судове рішен­ня, на підставі якого компетентні органи можуть здійснювати про­никнення в житло та інше володіння особи. Таке проникнення мо­жливе лише з метою проведення огляду та обшуку. Конституційна вимога вмотивованості такого рішення є гарантією належної пра­вової процедури, оскільки суд зобов’язаний перевірити всі законні підстави для проведення цих процесуальних дій зважаючи на цілі ст. 30 Конституції України.

Втручання у невідкладних випадках. Легітимним є також втручання, пов'язане із забезпеченням захисту суспільних інтере­сів. У невідкладних випадках існує необхідність негайного проник­нення, оскільки це може бути пов'язано із ефективним відвернен­ням загрози життю і здоров'ю та майну інших осіб або необхідніс­тю негайного затримання осіб, які підозрюються у вчиненні злочи­ну. У такому разі особа, у житло чи інше володіння якої проникли, може оскаржити такі дії державних органів у судовому порядку.

Інші опосередковані форми проникнення в житло та інше во­лодіння особи. Не виключено, що може мати місце проникнення за допомогою різних технічних засобів. Це може виявлятися у розмі­щенні всередині захищеного житла або приміщення відеокамер або мікрофонів або у формі підслуховування чи підглядування за до­помогою технічних засобів. Проникнення може мати місце також і за допомогою акустичного і візуального контролю житла та іншого володіння особи і таке проникнення може мати триваючий харак­тер і заподіяти значну шкоду недоторканності житла в силу його характеру та тяжких наслідків із заподіювання страждань особі. Конституційна гарантія від свавільного проникнення у житло та інше володіння особи поширюється також і на ці випадки. Особа, яка підозрює таке проникнення, може подати відповідну заяву до прокуратури або омбудсмана для перевірки обставин проникнення. Лише після вичерпання цих засобів правового захисту вона може звернутися до суду.

Право на недоторканність особистого і сімейного життя особи (цілісність людини) (ст. 32 Конституції України) — негатив­не право, спрямоване на захист цілісності людини (individual integrity) від неправомірного втручання з боку третіх осіб. Консти­туційна гарантія поширюється на можливість вільного вибору осо­би визначати зміст особистого життя, формувати коло спілкування та соціальних зв'язків, самостійно визначати рід професійних за­нять. Конституційний захист надається сімейному життю, оскільки сім'я є найважливішим середовищем та необхідною умовою нор­мальної життєдіяльності людини. Так гарантується захист (утаєм­ничення) від свавільного втручання будь-кого (державних органів, окремих громадян) тих сторін особистого і сімейного життя, або ж як його називають, приватного життя людини, розголошення яких з тих або інших причин для особи є небажаними.

Право на приватність (right to privacy) відповідно до міжна­родно-правових стандартів в галузі прав людини є фундаменталь­ним правом. Вперше на міжнародному рівні це право було визнано Загальною декларацією прав людини 10 грудня 1948 р., відповідно до статті 12 якої: «Ніхто не може зазнавати безпідставного втру­чання в його особисте і сімейне життя безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію...» Подібне положення містить також статті 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. Європейська конвенція про захист основних прав і свобод людини 1950 р. закріпила, зокрема, право кожної людини на повагу приват­ного життя (ч.1 ст.8).

Обсяг захисту. Право на захист від втручання в особисте життя можна розуміти як недоторканність середовища життя лю­дини, захист її від свавільного втручання державних органів та будь-яких сторонніх осіб, у тому числі і членів сім'ї, в його спосіб життя взагалі. Згідно зі ст. 301 ЦК України поняття «особисте жит­тя» охоплює поведінку фізичних осіб поза межами виконання різ­номанітних суспільних обов'язків, тобто життєдіяльність людини в сфері сімейних, побутових, особистих, інтимних та інших стосун­ків. З цього приводу ЄСПЛ у справі Niemietz vs. Germany зазначив таке:

«29. Суд не вважає, що можливо чи необхідно дати вичерпне визначення поняття «особистого життя». Було б занадто суво­рим обмеженням його інтимною сферою, де кожний може жити своїм власним особистим життям, як він бажає, і тим самим ціл­ком виключити зовнішній світ з неї. Повага особистого життя повинна також включати до деякої міри право встановлювати і розвивати відносини з іншими людьми.

Більше того, здається, немає принципових підстав, щоб по­няття «особистого життя» виключало професійну діяльність і діяльність ділового характеру; саме у своїй роботі більшість лю­дей має велику можливість розвивати відносини з зовнішнім сві­том.»

Стаття 301 ЦК України передбачає такі елементи права на особисте життя:

право на особисте життя, яке включає в себе можливість фі­зичної особи бути носієм даного особистого блага;

право визначати своє особисте життя на вільний розсуд;

повноваження на ознайомлення з обставинами особистого життя. Це означає, що особа самостійно визначає коло осіб, які можуть володіти інформацією про її особисте життя. Фізична особа може дати дозвіл на поширення цієї інформації іншим особам у визначених нею межах поширення. Однак у випадках, коли це прямо передбачено в законі, в інтересах національної безпеки, еко­номічного добробуту та прав людини, таке особисте немайнове право може бути обмежене;

право зберігати у таємниці обставини свого особистого жит­тя. Це означає, що фізична особа має можливість не розголошувати обставини свого особистого життя самостійно, а також вимагати такого нерозголошення від інших осіб, що володіють такою інфор­мацією;

вимагати захисту права на особисте життя.

Законодавство України дає також визначення поняття «сім'я», яким охоплюється особи, що спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (ст. 3 Сімейного кодексу України). Відповідно до частини 3 статті 16 Загальної декларації прав людини сім'я є природними та основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави. Ст. 291 ЦК гарантує фізичній особі право на сім'ю. Це право включає такі елементи: право на створення сім'ї, право на вибір осіб для утворення сім'ї, право батьків обирати народжувати їм дітей чи всиновлювати і яку кількість, а також інші повноважен­ня; право на перебування в сім'ї; право на повагу до сімейного життя; право на підтримання зв'язків із членами своєї сім'ї.

Конституційний Суд України зазначив, що розуміння понят­тя «член сім'ї» слід диференціювати від галузі законодавства. Зо­крема, Суд під членом сім 'ї військовослужбовця, працівника міліції розуміє осіб, які відповідають таким критеріям: кровні (родинні) зв 'язки або шлюбні відносини; постійне проживання з цими особа­ми; ведення з ними спільного господарства. Тому до категорії чле­нів сім'ї належать: дружина (чоловік); батьки, діти незалежно від того, чи є ці діти будь-кого з подружжя, спільні чи усиновлені, народжені у шлюбі або позашлюбні; близькі родичі та інші родичі, які не перебувають у безпосередніх родинних зв 'язках; утриманці (Рішення КСУ від 03 червня 1999 р.№ 5-рп/99)

Підстави для втручання. Втручання можливе тільки на під­ставі Конституції України і повинно відповідати критеріям легіти- мності, пропорційності, забезпечення суспільних інтересів, перед­бачених ст.ст. 23, 29—32, 34, 35, 37, 41, 43, 44, 50—52, 54, 55 Осно­вного Закону (національної безпеки, територіальної цілісності, авто­ритету і неупередженості правосуддя, прав і свобод інших людей, здоров'я і моральності населення). Легітимність втручання означає, що воно здійснюється на основі закону та на підставі вмотивованого рішення суду. У випадку невідкладної необхідності, у разі переслі­дування осіб, що підозрюються у вчиненні злочину, допускається негайне втручання в особисте і сімейне життя, правомірність якого повинна бути перевірена судом у розумні строки.

Захист конфіденційної інформації про особу. Особа має пра­во на збереження в таємниці будь-якої конфіденційної інформації, що стосується її особистого і сімейного життя. До такої інформації належить лікарська таємниця, таємниця усиновлення, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонде­нції, адвокатська таємниця, таємниця вчинюваних нотаріальних дій, банківська таємниця, державна таємниця. Така інформація мо­же збиратися, зберігатися, використовуватися та поширюватися лише на основі закону в інтересах національної безпеки, економіч­ного добробуту та прав людини.

Конституційними гарантіями захисту особи від свавільного втручання в її життя є передбачена Основним Законом як обов'я­зкова умова збирання, використання та поширення інформації про особу, її згода (крім випадків, визначених законом) та обмеження подібних дій інтересами національної безпеки, економічного доб­робуту та прав людини (ч.2 ст. 32 Конституції України). Без попе­редньої згоди особи забороняється не лише збирання, а й зберіган­ня, використання і поширення конфіденційної інформації про осо­бу, крім випадків, визначених законом. Згода, зокрема, збирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздат­ної особи надається членом сім'ї або її представником. Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, мі­сцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною таємницею (ч. 3 ст. 32 Основного Закону), а також право знати в період збирання інформації, які відомості про нього і з якою метою збираються; як, коли і з якою метою вони використовуються; право заперечувати достовірність, повноту, доречність тощо зібраних відомостей.

Державні органи та органи місцевого самоврядування, інфо­рмаційні системи, які вміщують інформацію про особу, зобов’язані безперешкодно та безкоштовно надавати її на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом. Забороня­ється доступ сторонніх осіб до відомостей про особу, зібраних від­повідно до чинного законодавства державними органами і посадо­вими особами. Суб’єкти, що збирають інформацію про громадян, повинні вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому до­ступу до неї.

Використання і поширення інформації щодо особистого жит­тя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обов’язків, — під­става для притягнення винних у вчиненні таких порушень до юри­дичної відповідальності відповідно до чинного законодавства (ст.47 Закону «Про інформацію»). Кримінальна відповідальність встановлена за порушення недоторканності приватного життя, що виражається в незаконному збиранні, зберіганні, використанні або поширюванні конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у публічному виступі, творі, що публі­чно демонструється, чи в засобах масової інформації (ст.182 Кри­мінального кодексу України).

Конституційний Суд України відносить до конфіденційної інформації свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігій­ність, стан здоров 'я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані). Особа може оскаржити до суду протипра­вні дії органів публічної влади і посадових осіб, політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів масової інформації.

Конституційний Суд констатував, що в Україні існує про­блема приведення галузевого законодавства та правозастосовчої практики у відповідність до конституційних гарантій недотор­канності інформації про особу. Зокрема, Суд визнав неконститу­ційними порядок надання психіатричної допомоги та надання ві­домостей про психічний стан громадян, оскільки це не відповідає нормам і загальновизнаним принципам міжнародного права, кон­ституційним гарантіям, що призводить до порушення права на повагу особистого і сімейного життя особи.

... частину четверту статті 23 Закону [про інформацію] слід розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й збері­гання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. До конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігій­ність, стан здоров 'я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані). Згода на збирання, зберігання, використан­ня і поширення відомостей щодо недієздатної особи надається членом її сім 'ї або законним представником (Рішення КСУ від 30 жовтня 1997р. № 5-зп).

Право на спростування відомостей. Особа має право нас спростування недостовірної інформації про себе і членів сім'ї та право вимагати вилучення будь-якої інформації, а також на від­шкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Це є абсолютне право особи, відповідно на суди поши­рюється конституційна вимога неприпустимості відмови у консти­туційному захисті. Щодо політиків і державних діячів, то на них поширюється вимога про ширшу сферу допустимої критики, якщо має місце опублікування інформації про них та членів їхньої сім'ї, тому об'єм конституційного захисту є вужчим, ніж у приватних осіб.

Право на освіту (ст. 53 Конституції України) — позитивне право, яке забезпечується законодавчими, інституціональними і процедурними заходами публічної влади, спрямованої на реалізації публічної політики у сфері освіти. Важливою гарантією цього права є конституційний обов'язок держави забезпечити доступність і безо­платність дошкільної, повної загальної середньої, професійно- технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних за­кладах; розвиток цих видів освіти і різних форм навчання.

Обов’язковою визнана повна загальна середня освіта. Безоплатне здобуття вищої освіти мають громадяни в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Право на освіту включає такі позитивні обов’язки держави: підтримка мережі дошкільних навчальних закладів, системи серед­ніх шкіл, професійно-технічної та вищої освіти, системи підвищення кваліфікації, післядипломної освіти; гарантії рівних можливостей розвитку державних і приватних навчальних закладів; гарантії недо­пущення зниження рівня викладання у приватних навчальних закла­дах у порівняні із державними; гарантії отримання безоплатної сере­дньої освіти у державних навчальних закладах; надання стипендій і пільг учням і студентам; гарантії рівного доступу та отримання без­оплатної освіти у державних вищих навчальних закладах на конкур­сній основі; право національних меншин розвивати систему націо­нальної освіти у державних і комунальних навчальних закладах; право національних меншин розвивати свою культуру через націо­нальні культурні товариства.

Відповідно до конституційних вимог громадянам, які належать до національних меншин, гарантується право на навчання рідною мо­вою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчаль­них закладах або через національні культурні товариства:

- доступність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту на принципах рівності, визначених статтею 24 Конституції України, означає, що нікому не може бути відмовле­но у праві на освіту, і держава має створити можливості для ре­алізації цього права;

- безоплатність освіти як конституційна гарантія реаліза­ції права на освіту означає можливість здобуття освіти в держа­вних і комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь- якій формі за освітні послуги визначених законодавством рівня, змісту, обсягу і в межах тих видів освіти, безоплатність яких пе­редбачена частиною третьою статті 53 Конституції України.

Виходячи з положень частин другої, третьої статті 53 Конституції України, за якими повна загальна середня освіта є обов 'язковою і безоплатною, витрати на забезпечення навчально- виховного процесу в державних і комунальних загальноосвітніх на­вчальних закладах здійснюються на нормативній основі за рахунок коштів відповідних бюджетів у повному обсязі.

Безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути її відповідно до стандартів вищої освіти без вне­сення плати в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (частина четверта статі 53 Конституції Укра­їни в межах обсягу підготовки фахівців для загально суспільних потреб (державного замовлення) (Рішення від 4 березня 2004 року № 5-рп).

Право на охорону здоров’я і медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49 Конституції України) — позитивне право, яке забезпечується законодавчими, інституціональними і процедурни­ми заходами публічної влади, спрямованої на реалізації публічної політики у сфері попередження та боротьби із захворюваннями. Це право визначається також у статті 12 Міжнародного пакту про еко­номічні, соціальні та культурні права, де передбачено право кожно­го на досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я.

Право на охорону здоров'я передбачає вжиття державою за­ходів, спрямованих на: підтримання функціонування мережі меди­чних закладів, що знаходяться як у публічній, так і приватній влас­ності; підтримання загальної системи оздоровлення, профілактики захворювання, фізкультури і спорту; підтримання системи медич­ного страхування шляхом поєднання загальнообов'язкового і доб­ровільного страхування; надання медичної допомоги у державних і муніципальних медичних закладах на безоплатній основі; медична охорона материнства і дитинства. До обов'язків держави належить створення ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, сприяння розвиткові медичних закладів усіх форм власності. Крім того, Конституцією України передбачається вимога надання безоплатної медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров'я і встановлюється заборона скорочення наявної системи таких закладів.

На забезпечення права на охорону здоров'я також спрямовані закони України «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціа­льний захист населення» від 1991 р., «Про обіг в Україні наркотич­них засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів» від 1995 р., «Про фізичну культуру і спорт» та ряд інших.

...термін «медична допомога» широко вживається у націо­нальному законодавстві, є певні його визначення Всесвітньої органі­зації охорони здоров 'я, науковців, медичних університетів й акаде­мій, про суперечливість висновків яких йшлося у попередньому пунк­ті. Цілісна правова дефініція цього поняття у законах відсутня, а тому потребує нормативного врегулювання, що виходить за межі повноважень Конституційного Суду України.

Водночас поданий вище аналіз термінів «безоплатно» і «меди­чна допомога» у системному зв 'язку з іншими аналогічними понят­тями, що застосовуються в Конституції, законах України, міжна­родних договорах, дає можливість дійти висновку щодо загального змісту безоплатної медичної допомоги. Він полягає у відсутності для всіх громадян обов 'язку сплачувати за надану їм у державних і комунальних закладах охорони здоров 'я медичну допомогу як у мо­мент, так і до чи після її отримання.

Словосполучення «безоплатність медичної допомоги» означає неможливість стягування з громадян плати за таку допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров'я у будь-яких ва­ріантах розрахунків (готівкою або безготівкових): чи у вигляді «до­бровільних внесків» до різноманітних медичних фондів, чи у формі обов 'язкових страхових платежів (внесків) тощо.

На підставі викладеного Конституційний Суд України визна­чив, що частина перша статті 49 Конституції України закріплює право кожного на медичне страхування, тобто не обов'язкове, а добровільне медичне страхування громадян. Щодо державного ме­дичного страхування, то його запровадження не суперечитиме конституційному припису «у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно» лише у тому разі, коли платниками обов'язкових страхових платежів (внесків) будуть організації, установи, підприємства, інші госпо­дарюючі суб'єкти, які займаються підприємницькою діяльністю, державні фонди тощо. Стягнення таких платежів (внесків) з громадян у системі державного медичного страхування не відпо­відатиме конституційному положенню, що тлумачиться, оскільки буде однією з форм оплати за надання їм допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров'я.

Перелік таких платних послуг не може бути у безоплатній медичній допомозі і відповідно до вимог пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України має встановлюватись законом.

Безоплатність медичної допомоги у державних і комуналь­них закладах охорони здоров 'я не виключає такої можливості че­рез фінансування цієї галузі за рахунок розвитку позабюджетних механізмів залучення додаткових коштів, у тому числі і шляхом створення лікарняних кас (спілок, фондів), діяльність яких має бу­ти врегульована законом.

Положення частини третьої статті 49 Конституції «у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична до­помога надається безоплатно» варто розуміти так, що у держав­них та комунальних закладах охорони здоров 'я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попере­днього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги.

Поняття «медичної допомоги», умови запровадження меди­чного страхування, у тому числі державного, формування і вико­ристання добровільних медичних фондів, а також порядок надання медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги, на пла­тній основі у державних і комунальних закладах охорони здоров 'я та перелік таких послуг мають бути визначені законом (Рішення від 29 травня 2002 р. № 10-рп).

Право на працю (ст. 43 Конституції України) — позитивне право, яке забезпечується законодавчими, інституціональними і процедурними заходами публічної влади, спрямованої на реаліза­цію публічної політики у сфері зниження і мінімізації рівня безро­біття та підвищення добробуту народу. Це право взаємопов’язане зі свободою підприємницької діяльності, оскільки права працівників тісно взаємопов’язані зі здійсненням певних правомочностей робо­тодавцями, якими виступають суб’єкти підприємницької діяльнос­ті. Воно немає абсолютного характеру, оскільки залежить від фі­нансових та організаційних спроможностей держави та відповідної інфраструктури із подолання безробіття

Обсяг права. Як Конституція України, так і міжнародно- правові акти гарантують свободу вибору виду професійної діяльно­сті, не надаючи чітких гарантій зайнятості. Згідно зі статтею 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, кожен має право реалізувати можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає, або на яку він вільно погоджується. Свободу вибору професії слід обмежено тлумачити стосовно права особи займати посади в органах державної влади і місцевого само­врядування. Свобода вибору професійної діяльності у взаємо­зв’язку із приписами статті 53 Конституції України (право на осві­ту) накладає на державу позитивні обов’язки у створенні відповід­них умов для повного здійснення громадянами права на працю, забезпечення гарантій рівних можливостей у виборі професії та трудової діяльності, реалізація програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспі­льних потреб.

Право заробляти собі на життя є невід’ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріа­льно забезпечене. Право на працю закладено у самій людській приро­ді. Його має кожна людина, воно є невідчужуваним, тому особі на­лежить виключне право розпоряджатися своїми здібностями до праці.

Виходячи з викладеного, а також з конституційного принци­пу рівності прав громадян, Конституційний Суд України, визнав неконституційним, Закон «Про особливості звільнення з посад осіб, які суміщають депутатський мандат з іншими видами діяль­ності». Конституційний Суд України наголосив, що в Законі нада­но перевагу позитивному праву громадянина бути обраним до представницького органу державної влади над природним правом людини на працю шляхом покладення на суб’єкта владних повно­важень зобов’язань примусово виконати дії з припинення реалізації права (Рішення від 29 січня 2008 р. № 2-рп).

Конституція та закони встановлюють відповідні кваліфіка­ційні вимоги до претендентів на певні державні посади, однак їх мета повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що пе­реслідують таку мету, мають відповідати конституційним по­ложенням, бути об’єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. Інакше встановлення обмежень на зайняття поса­ди означало б дискримінацію.

Наведене тлумачення положень статті 43 Конституції України відповідає міжнародно-правовим актам. Так, згідно з Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні пра­ва 1966 року держава може встановлювати тільки такі обме­ження цих прав, які визначаються законом, і лише остільки, оскі­льки це є сумісним з природою зазначених прав, і виключно з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві (ст. 4). (Рішення від 7 липня 2004 р. № 14-рп).

... робота керівників вищих навчальних закладів третього та четвертого рівнів акредитації, як і всіх інших науково-педагогічних працівників, незалежно від посад, які вони займають, не обумовлена особливими вимогами, умовами або правилами професійної діяльно­сті, які б слугували об 'єктивним обґрунтуванням встановлення віко­вих обмежень для її виконання.

Оспорюване положення Закону ставить громадян, які однако­вою мірою відповідають вимогам професійної правосуб 'єктності, у нерівні правові умови щодо зайняття посади керівника вищого на­вчального закладу третього або четвертого рівня акредитації за ознакою віку і таким чином фактично обмежує встановлені Основ­ним Законом гарантії рівних можливостей реалізації конституцій­ного права громадян на працю.

Отже, викладене свідчить, що вікове обмеження для канди­дата на посаду керівника вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації не ґрунтується на спеціальних вимо­гах до праці на цій посаді, і оспорювана норма є дискримінаційною щодо реалізації права на працю, а тому суперечить положенням частин першої, другої статті 43, частин першої, другої статті 24 Конституції України (Рішення від 7 липня 2004 р. № 14-рп).

Заборона примусової праці. Згідно зі статтею 43 Конституці­єю України у відповідності з міжнародними угодами забороняється використання примусової праці. Не вважається примусовою пра­цею військова або альтернативна (невійськова) служба, передбаче­на спеціальними законами, а також робота чи служба, яка викону­ється відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан або за вироком чи іншим рішенням суду.

Право на належні, безпечні та здорові умови праці. Це право передбачає: профілактику і захист від професійних захворювань і виробничого травматизму; відмову від роботи у разі загрози життю і здоров'ю; надання достовірної інформації про небезпечні вироб­ничі чинники для життя і здоров'я; право на незалежну експертизу і контроль за додержанням законодавства про охорону праці.

Право на приватну власність (ст. 41 Конституції України) — основоположне право людини на мирне володіння власністю, яке має негативний характер, ступінь втручання публічної влади у здійснення якого може бути обґрунтовано суспільною необхідніс­тю. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Зміст права на приватну власність полягає у мо­жливості суб'єкта за власним розсудом здійснювати із власністю будь-які дії, не заборонені законом, і вимагати від третіх осіб, у то­му числі і держави, поваги до належної йому власності. Серед важ­ливих складових правомочностей власника є не лише володіння, розпорядження, отримання доходів, плодів з неї, а також майнові права можуть випливати із законних очікувань особи на оформлен­ня титулу власника і відповідних майнових благ, що випливають з цього. Зокрема, це є важливим при визначенні ступеня капіталізації у випадку вирішення питання про надання кредиту або при рести­туції власності, яка була колись націоналізована.

Обсяг захисту. Відповідно до цих конституційних вимог держава несе позитивний обов'язок забезпечити належний захист права на майно та інші пов'язані із ним права. Позитивний обов'язок держави полягає у захист: прав власника земельної діля­нки; прав добросовісного її володільця; прав на сервітут. Негатив­ний обов 'язок держави полягає у мінімальному втручанні у здійс­нення права володіння та права власності на землю. Принаймні та­ке втручання повинно здійснюватися з мотивів суспільної необхід­ності, бути пропорційним і не посягати на сутність такого права, здійснюватися на основі закону з додержанням належної процеду­ри обмеження такого права або вилучення такого майна лише за умови попереднього і повного відшкодування його вартості.

Конституційний Суд України трактував забезпечення гара­нтій громадянам на повернення їх знецінених вкладів як таке, що не може бути обмежене, виходячи із вікового критерію (Рішення КСУ від 10 жовтня 2001 р. № 13-рп/2001); визнав правомірним лік­відацію пільг для іноземних інвесторів як засіб усунення дискримі­нації, не зважаючи на те, що закон гарантував для них незмінюва­ність законодавства на протязі 10 років з моменту внесення інве­стиції (Рішення КСУ від 29 січня 2002 р. № 1-рп/200). Верховний Суд України більшою мірою звертає увагу на питання здійснення права власності та відчуження власності з мотивів суспільної не­обхідності (Постанова Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 р. № 7).

Обсяг захисту права власності та публічний економічний по­рядок. До елементів економічного порядку, що зумовлюють особ­ливості правового режиму власності в Україні, належать такі кон­ституційні засади: здійснення права власності, яке набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою на основі закону (ст. 14, ч. 2); зобов’язальна сила права власності; со­ціальна функція власності (ст. 13, ч. 3); свобода здійснення права власності; гарантії належної правової процедури при примусовому відчуженні власності (ст. 41).

Елементами публічного економічного порядку здійснення права власності є, зокрема, такі: здійснення права власності на свій розсуд відповідно до її правового режиму; ефективне використання власності відповідно до її призначення та забезпечення безпеки до­вкілля; належна правова процедура відчуження власності з мотивів суспільної необхідності на основі попереднього і повного відшко­дування власності; додержання рівності доступу до власності у ви­падку їх переходу із публічної у приватну власність на основі від­критого конкурсу або відкритої процедури розпаювання тощо; за­борона використання власності на шкоду довкілля, правам інших людей, публічним інтересам або на погіршення її природних якос­тей; обмеження монополізму та захист конкуренції на ринку рухо­мого і нерухомого майна; ведення земельного кадастру та держав­ного реєстру операцій з нерухомістю.

... передбачена Законом [про передачу колекції образотворчо­го мистецтва Акціонерного товариства «Градобанк» у державну власність] передача колекції у державну власність не може бути визнана винятковим правовим засобом у розумінні вимог частини п 'ятої статті 41 Конституції України щодо примусового відчу­ження об 'єкта права приватної власності. Крім того, в Законі не визначено виконання попереднього і повного відшкодування варто­сті відчужуваного об 'єкта приватної власності, що відповідно до частини п 'ятої статті 41 Конституції України є обов 'язковою умовою.

Отже, Конституційний Суд України установив, що законо­давцем не дотримано принципу непорушності права приватної вла­сності, й це мало наслідком протиправне позбавлення цього права, у зв ’язку з чим положення статті 1 в частині передачі колекції у державну власність, статей 2, 6 Закону щодо віднесення колекції до державної частини Музейного фонду України та передачі на по­стійне зберігання до Національного художнього музею України в місті Києві не відповідають статті 8, частині четвертій статті 13, частині четвертій статті 41 Конституції України (Рішення від 16 жовтня 2008р. № 24-рп).

Критерії обмеження. Згідно з Конституцією України приму­сове відчуження земель, що належать на праві приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необ­хідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості (ст. 41, ч. 6 Кон­ституції України).

Вітчизняна юриспруденція ще не виробила критеріїв правово­го змісту згаданої конституційної гарантії. Зокрема, Конститу­ційний Суд України ухвалив, що...наявні законодавчі положення про запровадження інституту податкової застави, а також що­до можливості настання певних негативних наслідків для платни­ка податків не суперечать вимогам статей 13, 41, 42 Основного Закону, оскільки факт несплати платником податків у визначений Законом строк суми податкового зобов’язання є підставою для вжиття відповідних заходів державою в особі її податкових ор­ганів з метою виконання боржником свого конституційного обов’язку.

Конституційний Суд України ухвалив, що згідно з цим Зако­ном підставою для виникнення права податкової застави є непо­дання або несвоєчасне подання платником податків податкової декларації. Тим самим законодавець фактично прирівнює неподан­ня або несвоєчасне подання податкової декларації до факту не­сплати податкового зобов’язання. Але зазначена підстава ще не свідчить про існування податкового зобов’язання у платника по­датків, а тим більше про виникнення податкового боргу. Встанов­люючи таку підставу для запровадження податкової застави, за­конодавець не врахував наявність чи відсутність існування подат­кового зобов’язання, а також наслідки, які можуть настати для платника податків у разі неподання або несвоєчасного подання податкової декларації і неправомірно обмежити право останнього розпоряджатися своєю власністю, що порушує частину першу статті 41 Конституції України. Це дає можливість Конститу­ційному Суду визнати таким, що не відповідає Основному Закону, положення абзацу другого підпункту 8.2.1 пункту 8.2 статті 8 Закону в цій частині (Рішення від 24 березня 2005 р. № 2-рп).

Європейський Суд з прав людини при розгляді справ визнає, що втручання у здійснення власності повинно бути виправданим міркуваннями суспільної необхідності, тобто бути пропорційним і не посягати на сутність права власності. Таке втручання є пра­вомірним у випадку додержання трьох умов: втручання не посягає на безперешкодне здійснення права власності; забезпечення нале­жної процедури відчуження майна; держава покликана забезпечи­ти всі необхідні заходи задля належного контролю здійснення вла­сності відповідно до інтересів суспільства (справа Споронг і Лон- рот проти Швеції). На цій правовій позиції ЄСПЛ також базу­ються рішення органів конституційної юстиції багатьох зарубі­жних країн. Зокрема, Конституційна рада Казахстану визначає, що відчуження власності повинно бути засновано на законові, прийнятому компетентним органом влади, здійснюватися з доде­ржанням принципу рівності, вимог належної правової процедури (Постанова Конституційної ради Казахстану № 12/2 від 09.07.2001 р.). Російський Конституційний Суд у серії своїх рішень визнавав, що відчуження власності в якості санкції при порушенні митних правил повинно здійснюватися виключно на основі рішення суду (Ухвала КС РФ № 3—О від 10.01.2002 р.); майно, яке включене у конкурсну масу на стадії санації/банкрутства підприємства і має значення для забезпечення життєдіяльності громади, може бути вилучене у власника у комунальну власність лише при умові попереднього відшкодування його вартості (Постанова КС РФ № 16—П від 16.05.2000 р.).

Таким чином, гарантії здійснення права власності тісно пов'язані з критеріями обмеження цього права. По-перше, обме­ження здійснення права власності може бути зумовлено суспіль­ною необхідністю. При цьому важливим є додержання принципу пропорційності, щоб таке обмеження не посягало на сутність здій­снення права власності. Принцип пропорційності також полягає у забезпеченні балансу між приватними і публічними інтересами. Серед таких підстав можна виділити національну безпеку, забезпе­чення прав та інтересів інших осіб, забезпечення доступу до майна іншим особам (право сервітуту); головним є те, щоб такі міркуван­ня були більш значущими, ніж здійснення самого права приватної власності на землю.

По-друге, обмеження права власності можливе виключно на основі закону, який повинен бути чітким і зрозумілим, не володіти зворотною силою, можливі наслідки його застосування бути пе­редбачуваними, його застосування не повинно бути свавільним. При цьому у випадку виникнення конфліктів щодо порядку обме­ження права власності або її відчуження повинен існувати ефекти­вний судовий контроль.

По-третє, необхідною умовою обмеження права власності або її відчуження є попереднє і повне відшкодування її вартості із за­безпеченням компенсації інших обмежень, пов’язаних із таким втручанням у здійснення власності. У випадку виникнення спорів питання про розмір компенсації остаточно вирішує суд.

Гарантії доступу до об'єктів публічної власності. Це право гарантовано Конституцією України у статті 41, частини 3, відпові­дно до якої громадяни можуть користуватися об’єктами державної та комунальної власності для задоволення своїх потреб відповідно до закону. Користуватися такими об’єктами громадяни можуть у переважній більшості випадків безоплатно. Це стосується, насам­перед, користування природними ресурсами та об’єктами загаль­нодержавної власності: водними, рослинними ресурсами, шляхами та місцями загального відпочинку, закладами освіти, охорони здо­ров’я тощо. Водночас громадяни можуть користуватися окремими об’єктами державної та комунальної власності за плату тимчасово чи на умовах оренди цього майна на певний строк.

Право на свободу асоціацій (ст. 36, 37 Конституції України) — негативне право, яке визначає свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації. Воно полягає у можливості громадян об’єднуватися у політичні партії та громадські організації для здійс­нення захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, еко­номічних, соціальних, культурних інтересів.

Обсяг захисту. Можливість об’єднання у різноманітні органі­зації є невід’ємною частиною сучасного демократичного ладу, оскі­льки люди через організації інтегруються за спільністю інтересів і ці організації є основним каналом впливу народу на прийняття та зміст рішень органів публічної влади. Це право дозволяє громадянам об’єднувати свої зусилля для здійснення своїх інтересів і захисту своїх прав та свобод. Сукупність такого роду об’єднань відображає можливість шляхом самоорганізації вирішувати свої справи без втручання держави. У конституційному значенні свобода асоціацій, як політичне право, поширюється на некомерційні організації, які засновані на добровільному членстві, мають демократичну структу­ру, можливість демократичного вирішення внутрішньоорганізацій- них спорів. Якщо організація має республіканський чи регіональний характер, закон встановлює вимогу наявності територіальних осередків, що свідчить про значний громадський вплив організації, наявності зворотних зв’язків із населенням, широких можливостей представ­ництва інтересів населення перед органами публічної влади і поса­довими особами.

Форми асоціацій. За своїм змістом і характером право на об’єднання передбачає можливість створення двох видів недержав­них об’єднань: політичних партій і громадських організацій. Вимоги щодо права громадян на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації та порядок їх створення на підставі статей 36 і 37 Конституції України, що конкретизовані законами про об’єднання громадян та про політичні партії. Ці положення відпові­дають Загальній декларації прав людини (ст. 22) та Міжнародному пакту про громадянські та політичні права (ст. 22) про право на сво­боду асоціацій.

Право на об’єднання у політичні партії мають тільки громадя­ни України з метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, участі у виборах органів державної влади та місцево­го самоврядування. Метою створення об’єднань громадян є задово­лення та захист законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національних, культурних, спортивних та інших інтересів. Деякі особливості має конституційне право громадян на участь у профе­сійних спілках з метою захисту своїх трудових та соціально- економічних прав та інтересів за родом їхньої професійної діяльнос­ті. Профспілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права; а обмеження щодо членства в них встановлюються виключно Консти­туцією та законами України. Законодавством передбачено, що ніхто не може бути примушений до вступу у будь-яке об’єднання грома­дян або обмежений у правах за належність або неналежність до них. Усі об’єднання громадян рівні перед законом.

Критерії обмеження. Обмеження можуть встановлюватися за­коном в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей (ст. 36 Конституції України). Забороняється створення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну консти­туційного ладу насильницьким шляхом, посягання на права і свобо­ди людини, здоров’я населення та інші (ст. 37 Конституції України). Також не допускається створення і діяльність організаційних струк­тур політичних партій в органах виконавчої та судової влади, вико­навчих органах місцевого самоврядування, у військових формуван­нях, а також на державних підприємствах, в установах, організаціях та навчальних закладах. Важливою гарантією для об’єднань грома­дян є встановлення судового порядку заборони їх діяльності.

Професійні спілки утворюються вільно і поточне законодавст­во не може встановлювати додаткові обмеження, не засновані на положеннях Конституції. Зокрема, на одному підприємстві можуть діяти кілька профспілок, не зважаючи на те, чи всі вони є стороною колективного договору, угоди; вони є рівними перед законом (Рішення КСУ від 29 жовтня 1998 р. № 14-рп/98.). Утворення профспілок не може буде покладено в залежність від кількості її членів, зайнятих у відповідній галузі, регіонах чи в Україні, оскільки це ставить перед новостворюваною профспілку в попередньої умови необхідності отримання попереднього дозволу на її створення, що є неконститу­ційним (Рішення від 18 жовтня 2000 р. КСУ № 11-рп/2000).

Право на свободу вираження поглядів (ст. 34 Конституції України) — негативне право, яке виражає свободу думки і слова, можливість вільного вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно на свій вибір збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб. По­ложення Основного Закону України стосується не будь-якої дум­ки, а тільки тієї, яку виражено, об’єктивно шляхом певних фізич­них дій, вчинків, оскільки лише така думка здатна торкатися інте­ресів інших учасників суспільного життя, набувати соціального значення. Таким чином визнається право людини на вільний вияв своїх думок, зокрема тих, які існують у вигляді поглядів, переко­нань.

Обсяг захисту. У Конституції України вживається не лише те­рмін «свобода слова», оскільки вираження поглядів і переконань може здійснюватися не лише в словесній формі, а також за допомо­гою жестів, рухів, через друковані чи електронні засоби інформації. Вираження поглядів може стосуватися різноманітних сфер людсько­го життя: політики, організації влади, економіки, освіти і культури, мистецтва і літератури, духовного життя тощо. Конституція України не встановлює обмежень стосовно сфери обміну думками, вона ли­ше визначає підстави для можливого обмеження режиму здійснення свободи вираження поглядів. Крім поглядів і переконань, існують й інші форми мислення, названа свобода стосується вираження й ін­ших «продуктів» мислення, психологічно-інтелектуальної діяльнос­ті: раціоналізованих почуттів, установок, концепцій, теорій. Свобо­да думки, зокрема, полягає також у гарантії захисту людини від об­меження його можливості мислити вільно і незалежно, не піддаю­чись якому-небудь неправомірному впливу на мозок або свідомість: технічними засобами, медичними препаратами чи за допомогою протизаконних медичних або інших експериментів.

Критерії обмеження. Свобода вираження поглядів може бу­ти обмежена законом в інтересах національної безпеки, територіа­льної цілісності територіальної цілісності або громадського поряд­ку з метою: запобігання заворушенням чи злочинам; охорони здо­ров’я населення; захисту репутації або прав інших людей; запобі­гання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно; під­тримання авторитету і неупередженості правосуддя.

...якщо посадові чи службові особи діють без правових під­став, то мають бути готовими до критичного реагування з боку суспільства. Водночас наявність у зверненнях до правоохоронного органу завідомо неправдивих відомостей тягне за собою дисциплі­нарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відпові­дальність згідно з законодавством України (Рішення від 10 квітня 2003 р. № 8-рп).

Зокрема, обмеження свободи діяльності друкованих ЗМІ чинне законодавство пов’язує насамперед, з неприпустимістю зловживання цією свободою як соціальною цінністю. Так, друковані ЗМІ не мо­жуть бути використані, зокрема, для: поширення відомостей, розго­лошення яких заборонено чинним законодавством; поширення за­кликів до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу або територіальної цілісності України; пропаганди війни, наси­льства та жорстокості; розпалювання расової, національної, релігій­ної ворожнечі; розповсюдження порнографії, а також з метою вчи­нення терористичних актів та інших караних діянь. Забороняється також використання друкованих ЗМІ для втручання в особисте жит­тя громадян, посягання на їх честь і гідність; розголошення будь-якої інформації, яка може призвести до вказання на особу неповнолітньо­го правопорушника без його згоди і згоди його представника.

Телерадіоорганізаціям забороняється у своїх програмах та­кож розголошувати дані, що становлять державну таємницю або іншу таємницю, яка охороняється законодавством, закликати до насильницької зміни або повалення існуючого державного і суспі­льного ладу, порушення територіальної цілісності України, вести пропаганду війни, насильства і жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, поширювати порнографію або іншу інформацію, яка підриває суспільну мораль або підбурює до правопорушень, принижує честь і гідність людини (ст.2 Закону «Про телебачення і радіомовлення» від 21.12.1993 р.).

Винні у недотриманні вимог законодавства особи притяга­ються до дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної або кримінальної відповідальності згідно з чинним законодавством України. Водночас, творчий працівник не може бути притягнутий за висловлення оціночних суджень. Під такими, за винятком образи чи наклепу, розуміються висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огля­ду на характер використання мовних засобів, зокрема, вживання гіпербол, алегорій, сатири (ст.47¹ Закону «Про інформацію» від 02.10.1992 р.). Оціночні судження не підлягають спростовуванню та доведенню їх правдивості.

Право на свободу пересування і поселення (ст. 33 Консти­туції України) — негативне право, яке виражає можливість кожно­го вільно пересуватися і обирати місце свого проживання на свій вільний розсуд, у межах визначених Конституцією і законом Укра­їни. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України, за винят­ком обмежень, які встановлюються законом.

Обсяг захисту. Дане право включає: право на свободу пере­сування; право на вільний вибір місця проживання; право вільно покинути території України; право будь-коли вільно повернутися на територію України.

...вільне пересування і вибір місця проживання є суттєвою гарантією свободи особистості, умовою її професійного і духовно­го розвитку. Це право, як і інші права і свободи людини, є невідчу- жуваним та непорушним;..закону, який би комплексно регулював реалізацію встановлених статтею 33 Конституції України прав і свобод, на момент розгляду справи (листопад 2001 року) не прийн­ято (Рішення від 14 листопада 2001 р. № 15-рп).

Основою змісту права на свободу пересування є те, що її об­меження завжди повинні бути об'єктом судової перевірки з метою недопущення свавільного обмеження цього права. Зокрема арешт, затримання особи для встановлення її особистості, взяття під варту як запобіжних захід повинні бути обґрунтованими і бути засновані виключно на законові.

ЄСПЛ пов 'язує гарантії права на свободу пересування із не­припустимістю триваючого обмеження можливості особи вільно пересуватися в залежності від його інтенсивності та масштабу. Якщо затримання проводилося з метою аналізу крові, то воно під­падає під статтею 5 ЄКПЛ навіть у тому випадку, коли воно мало місце навіть протягом нетривалого строку. Навіть повернення підозрюваного у літаку з метою його видачі є обмеженням свободи пересування. Захист навіть надається у тому випадку, коли осо­бам, що шукають притулку, в аеропорту забороняється в'їзд у країну, так що в них не залишається виходу, ніж знаходитись у транзитній зоні аеропорту.

Право особи на вільний вибір проживання накладає на держа­ву негативні обов'язки не вчиняти перешкод особі щодо вибору місця поселення. Держава несе позитивні зобов'язання із забезпе­чення такого режиму реєстрації фізичних осіб, який би не пере­шкоджав здійсненню права на вільний розвиток особистості, збе­реження цілісності сім'ї та родинних зв'язків, здійснення ділової та професійної діяльності людини.

Держава вправі обмежувати свободу поселення лише на основі закону та з мотивів суспільної необхідності. Відповідно до Протоко­лу № 4 до ЄКПЛ такі обмеження можуть вводитися в інтересах наці­ональної і громадської безпеки, з метою підтримання громадського порядку або запобігання злочинам, для захисту здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших людей. Зокрема, такі обмеження введе­но поточним законодавством України щодо: прикордонної смуги, де діє прикордонний режим; території прикордонних залізничних та автомобільних станцій, морських та річкових портів, аеропортів та аеродромів, відкритих для міжнародного сполучення; обмеження пересування і поселення осіб, що відбули кримінальне покарання у місцях позбавлення волі та перебувають під адміністративним на­глядом; обмеження проживання у зоні обов'язкового відселення з наслідками катастрофи на Чорнобильській АЕС; підозрюваного, об­винуваченого та підсудного у вигляді підписки про невиїзд або взят­тя під варту в якості запобіжного заходу.

Сьогодні також виникають питання щодо ліквідації елеме­нтів інституту прописки, який істотно обмежує свободу пересу­вання і поселення. Прописка передбачає необхідною умовою для реалізації цієї свободи отримання дозволу на зміну місця прожи­вання від органу, що здійснює реєстрацію фізичних осіб (сьогодні це органи внутрішніх справ). Тимчасова інструкція про порядок документування і прописки (реєстрації) громадян, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ від 3 лютого 1992 року, яка встановлює необхідність отримання дозволу органів внутрі­шніх справ на прописку (виписку) в усіх без винятку населених пун­ктах України. Саме такий порядок прописки, за яким вибір особою місця проживання залежить, як правило, від рішення паспортної служби органів внутрішніх справ, обмежує право особи на вільний вибір місця проживання.

Таким чином, положення підпункту 1 пункту 4 Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ, затвердженого по­становою Кабінету Міністрів України, згідно з яким паспортна служба органів внутрішніх справ застосовує дозвільний порядок ви­бору особою місця проживання, є неконституційним. Конституцій­ний Суд у цьому відношенні зайняв половинчасту позицію і таким чином остаточно не розв 'язав проблему. Визнавши у цілому неконс­титуційним інститут прописки (виписки), Суд так і не розглянув питання конституційності актів органів влади СРСР, які чинні на сьогодні і застосовуються у практиці органів внутрішніх справа, хоча вони суттєво обмежують право особи на свободу пересування і поселення (Постанови Ради Міністрів СРСР № 677 від 28.08.Р974 р. та від 28 серпня 1974 р. № 678.). Також Кабінет Міністрів не вжив по сьогодні ніяких заходів щодо реформування порядку реєст­рації фізичних осіб, хоча про таку необхідність констатував Кон­ституційний Суд. (Рішення КСУ від 14 листопада 2001 р. № 15- рп/2001).

Право на свободу підприємницької діяльності (ст. 42 Кон­ституції України) — негативне право, яке виражає можливості осо­би вільно визначати сферу економічної діяльності на основі Кон­ституції і законів України з метою отримання прибутку і реалізації своїх ділових якостей. Особа може вести будь-яку підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. У взаємозв’язку з правом приватної власності свобода підприємницької діяльності становить правову основу ринкової економіки.

Зміст свободи підприємницької діяльності. Свобода підпри­ємницької діяльності має інституційний, індивідуальний та публіч­ний аспект. За інституційною природою ця свобода пов’язана із вільною конкуренцією, недопущенням зловживання, неправомір­ного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції. Це пов’язано з тим, щоб мінімізувати необгрунтоване втручання дер­жави у ринкові відносини. Однак таке невтручання повинно базува­тися на певних правових гарантіях (антимонопольне, конкуренційне законодавство), розмежування сфер конкуренції та економічної по­літики держави. Держава через підприємства, які їй належать на ос­нові акціонерного капіталу чи в якості державних агентств, і висту­пають на ринку як учасники ринкових відносин, а не як суб’єкти владних повноважень. Однак із конституційного обов’язку забезпе­чувати засади ринкової економіки випливає вимога про неприпус­тимість зловживання «засобами монополізації» — субсидіюванням, передачею майна у безоплатне користування тощо.

З точки зору забезпечення індивідуальних прав індивіду нале­жить право бути зареєстрованим в якості суб’єкта підприємницької діяльності без додаткових перешкод та будь-яких ознак дискримі­нації. У цьому відношенні індивідуальні права можна трактувати як свободу вибору професії, виду професійної діяльності, визна­чення мети, програми і напрямів своєї підприємницької діяльності, вступ підприємців в асоціації для захисту своїх інтересів. Також відповідно до статті 43 частини 3 Конституції України важливе значення має заборона примусової праці. Публічний аспект свобо­ди підприємницької діяльності пов’язаний із публічним економіч­ним порядком, заснованим на обмеженні монополізму, захисті кон­куренції, здійсненні реєстрації суб’єктів підприємницької діяльнос­ті на єдиних правових засадах та ліцензуванням окремих видів під­приємницької діяльності.

Критерії обмежень. Втручання держави у підприємницьку діяльність може здійснюватися на основі закону з мотивів: забезпе­чення соціального захисту населення та соціальної спрямованості економіки; обмеженням монополізму, недопущення недобросовіс­ної конкуренції; недопущення поєднання зайняття підприємниць­кою діяльністю із публічною службою; додержання суб’єктами підприємницької діяльності права інтелектуальної власності; до­держання прав і свобод працівників; захист прав споживачів.

Конституційний суд України визначив, що державна політи­ка у сфері електроенергетики здійснюється шляхом формування тарифів, здійснення контролю за діяльністю та встановленням відповідальності суб 'єктів відносин за порушення правил оптового ринку електроенергії (Рішення КСУ від 12 лютого 2002 р. № 3- рп/2002). На ринку послуг поштового зв 'язку функціями держави є захист інтересів споживачів, забезпечення надання послуг пошто­вого зв 'язку встановленого рівня якості, доступність до ринку по­слуг поштового зв'язку (Рішення КСУ від 28 травня 2003 р. № 10- рп/2003).

Право на заняття підприємницькою діяльністю обмежується лише для окремих категорій осіб: народних депутатів, посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Крім того, держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція, а також зловживання монопольним становищем на ринку (ст. 42 Конституції України). Види і межі мо­нополій визначаються законом. Закріплюючи право на підприємни­цьку діяльність, Конституція України (ст. 42) встановлює обов’язок держави здійснювати контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, захищати права споживачів, сприяти діяль­ності їх громадських організацій.

Право на свободу совісті і віросповідання (ст. 35 Конститу­ції України). Це право включає в себе свободу сповідувати будь- яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і релігійні обряди та вести релігійну діяльність.

Обсяг захисту. Право кожної людини вільно сповідувати ту чи іншу релігію і безперешкодно відправляти культи та обряди означає свободу віросповідання. У власному розумінні віра стосу­ється питань божественного і трансцендентного, тому особу не можна примусити до визнання чи невизнання певної віри. Водно­час ця свобода накладає на державу позитивні обов'язки щодо за­безпечення захисту вільного здійснення релігійних культів і обря­дів, вести релігійну діяльність.

Свобода світогляду — 1) особливо якісна визначеність люд­ського буття, яка відображає здатність суверенного суб'єкта до ві­льного, не спровокованого зовнішніми чинниками самовизначення у духовній сфері, а також можливість його творчої і відповідальної самореалізації на основі ціннісно орієнтованого вибору. Часто сво­бода світогляду пов'язується із свободою совісті, під якою розумі­ють право людини вірити або не вірити в Бога, а відповідно до цьо­го — вільно вибирати релігію. Світогляд виражає бачення люди­ною оточуючого світу, її самовизначення в житті. Тому світогляд не можна віднести до абсолютного права. Хоча світогляд може ви­ражати особисті переконання особи, її життєві цінності та установ­ки, однак отримують правовий захист лише ті переконання, які во­лодіють «достатньою переконливістю, серйозністю, цільністю і важливістю». Свобода світогляду своїм змістом охоплює широку сферу духовного, світоглядного буття людини, в якій вона визнача­ється і самореалізується. Йдеться про всю сукупність переконань, поглядів на світ, на смисл життя, місце в ньому людини, про її мора­льні принципи, орієнтири і цінності. Поняття свободи світогляду багатоаспектне. Його суть визначається предметним полем дослі­дження: правом, філософією, релігієзнавством, етикою тощо (у ши­рокому значенні); 2) ставлення людини до реліг. та атеїстичного сві­торозуміння (у вузькому значенні).

Критерії обмеження. Здійснення права на свободу світогляду і віросповідання може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я, моральності населення або прав і свобод інших людей. Важливим конституційним прин­ципом є відокремлення церкви і релігійних організацій від держа­ви, а школи від церкви. Жодна релігія не може бути визнана держа­вою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від виконання законів та від своїх обов'язків перед державою за мотивами релігійних переко­нань. Інші рішення щодо цього правила можуть передбачатися тільки законом. Прикладом цього може бути Закон про альтернати­вну (невійськову) службу, згідно з яким обов'язкова військова слу­жба може бути замінена альтернативною (невійськовою) службою, якщо громадянин України має істинні релігійні переконання і на­лежить до законно діючої релігійної організації, віровчення якої не допускає користування зброєю та служби у Збройних силах.

Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29 Кон­ституції України) полягає у можливості вибору варіанту поведінки у рамках права — критерієм вибору є насамперед права і свободи інших людей та існуючий правопорядок. Тим самим право на сво­боду є абсолютним правом, у здійснення якого ніхто не може втру­чатися свавільно. З іншого боку, кожна людина є соціальною істо­тою і свобода волі людини виражається у юридичному сенсі через усвідомлення людиною наслідків своїх дій та їх узгодження з по­требами та інтересами інших людей. Саме повага потреб, інтересів та прав один одного є важливою складовою міжлюдського спілку­вання. У цьому відношенні людина щодня стикається із дією кор­поративних, релігійних, етичних, моральних норм, що в кінцевому результаті складає тло, своєрідну матрицю, мотивації та вчинків людини. Тому свободу не можна зводити до сваволі, тобто можли­вості вибору незалежно від якоїсь зовнішньої сили, в тому числі від держави. Концепція свободи волі полягає в тому, що людина може піддавати сумніву існуючий соціальний устрій, критикувати його, однак вона повинна усвідомлювати, що у випадку посягання на права та інтереси інших людей на неї можуть бути накладені відпо­відні обмеження, тобто може понести юридичну відповідальність. У юридичному сенсі свобода людини є негативною — вона означає не що інше, як неприпустимість свавільного втручання в особистий вибір особи щодо різноманітних аспектів недоторканності особис­тої свободи. Тому можна виділити індивідуальну, фізіологічну, статеву та психічну свободу людини.

...затримання треба розуміти і як тимчасовий запобіжний кримінально-процесуальний, як адміністративно-процесуальний заходи, застосування яких обмежує право на свободу та особисту недоторканність індивіда. Термін «арешт» у законах також вжи­вається у різних значеннях, зокрема, у Кримінальному кодексі — як вид кримінального покарання (пункт 8 статті 51) та як тотож­ний із взяттям під варту запобіжний захід (пункт 4 частини пер­шої статті 149, статті 158, 159, 161 та інші), а Кодексі про ад­міністративні правопорушення — як вид адміністративного стяг­нення (пункт 7 частини першої статті 24). (Рішення КСУ від 26 червня 2003 р. № 12-рп).

Індивідуальна недоторканність особи полягає у недопущенні існування рабства та аналогічних суспільних інститутів. Якщо воля людина підкорена волі іншої людини чи групи людей, то виникає небезпека втрати соціальних зв'язків, розпаду сім'ї, розбалансу- вання цілісності суспільства. Держава у цьому аспекті несе позити­вні й негативні зобов'язання. Позитивні зобов 'язання держави по­лягають: у недопущенні рабства та аналогічних суспільних інсти­тутів; боротьбі із нелегальною трудовою міграцією як із прихова­ною формою работоргівлі; попередженні випадків захоплення за­ручників та неприпустимості подібних методів із злочинними ор­ганізаціями. Негативні обов'язки держави полягають: у неприпус­тимості застосування кримінальних покарань, які можна прирівня­ти до рабського положення засудженого; утриманні від вчинення дій, що засновані на залежному положенні особи від держави у фо­рмі надання певних преференцій; неприпустимості функціонування злочинних організацій як приватних агентів держави, коли ці орга­нізації використовуються опосередковано спецслужбами як ін­струментом боротьби із опозицією, залякування своїх громадян.

Фізіологічна недоторканність заснована на забороні заподі­яння людині тілесних ушкоджень, застосування фізичної сили, жо­рстокого і нелюдського поводження, проведення над нею без віль­ного згоди медичних, наукових, а також вжиття певних медикамен­тозних, болісних чи безболісних засобів тощо. При здійсненні ліку­вання необхідне вільне волевиявлення особи на випадок проведен­ня певних дослідів, забору аналізів, імплантації донорських органів або вирішення питання про подальшу долю тіла та органів помер­лого тощо. Державне втручання у сферу фізіологічної недоторка­ності повинно бути передбачено законом, здійснюватися в інтере­сах суспільства і бути співмірним меті (пропорційним).

ЄСПЛ констатував відсутність порушення з боку України статей 3 і 13 ЄКПЛ, які гарантують, відповідно, заборону кату­вання і нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження та наявність у правовій системі держави ефективного засобу пра­вового захисту від порушення прав, гарантованих Конвенцією. Заяв­ник раніше засуджений до смертної кари, а згодом до довічного ув’язнення, скаржився на нібито незаконне лікування його пси­хотропними ліками та застосування наручників. Висновки ЄСПЛ ґрунтувалися на тому, що держава зобов ’язана дбати про здоров ’я і життя осіб, які знаходяться під вартою, і що застосування при­мусового лікування не вважатиметься порушенням статті З Кон­венції, якщо буде переконливо доведено, що була необхідність у та­кому лікуванні. Крім того, Суд констатував, що і застосування на­ручників у певних випадках, якщо це виправдовується інтересами безпеки інших осіб чи самої особи (у випадку спроб самогубства), не порушує вимоги статті З Конвенції (справа Науменко проти України).

Держава несе відповідальність у сфері забезпечення фізіоло­гічної недоторканості людини. Це виражається в обов’язкові орга­нів, що здійснюють поліцейські функції, невідкладно виїздити за викликом у випадку серйозної небезпеки для фізичної цілісності особи. З іншого боку, держава повинна вживати заходів, спрямова­ні на забезпечення захисту безпечного навколишнього середовища, попередження або здійснення заходів з боротьби зі стихійними ли­хами, епідеміями тощо.

Статева недоторканність полягає у вільному статевому до­зріванні особистості, захистові особи від довільної корекції статі, штучного переривання вагітності, штучного запліднення, стерилі­зації тощо. При цьому не допускається посягання на свободу стате - вого дозрівання особи, яке забезпечується відповідними заходами у галузі охорони здоров’я, проведенням періодичних медичних огля­дів для профілактики захворювань, освітніми заходами для непов­нолітніх для розуміння особливостей статевого життя (про роль протизаплідних засобів, про тендерні ролі тощо). Людина, що до­сягла статевої зрілості, може самостійно вирішувати питання про своє статеве життя. У випадку зміни статі особі повинно бути гара­нтовано додержання всіх необхідних медичних процедур, вона по­винна бути докладно проінформована про можливі наслідки зміни статі та зміни її гендерної ролі.

Психічна недоторканність передбачає заборону на застосу­вання детекторів брехні, наркотичних засобів, сироватки правди та інших методів встановлення істини, оскільки тим самим особа примушується до заяв або дій проти власної волі. Вона також озна­чає захищеність особи від можливих погроз їй або членам її сім'ї, шантажу та інших форм впливу на свідомість чи підсвідомість лю­дини. В якості форми посягання на психічну недоторканність особи є соціальний інститут дідівщини в Збройних силах, заснований на тиску на свідомість та волю військовослужбовців, які нездатні роз­цінювати правомірність і законність наказів і розпоряджень своїх командирів. Виникають також питання щодо примусового лікуван­ня осіб, які є наркотично чи алкогольно залежними.

Неприпустимість свавільного позбавлення свободи особи. Конституція України встановлює критерії правомірності обмежен­ня недоторканності особи: підстави та порядок, які встановлюють­ся законом; вчинення затримання компетентним і належним орга­ном влади; здійснення на основі вмотивованого рішення суду або у разі нагальної необхідності; правомірність тримання під вартою як тимчасового запобіжного заходу; встановлення підстав затримання особи судом протягом 72 годин з моменту затримання; гарантії не­відкладного повідомлення затриманого про мотиви арешту або за­тримання; гарантії затриманого знати про зміст своїх прав та на правову допомогу захисника.

Таким чином, Конституція України встановлює стандарти, від­повідно до яких особа може триматися під вартою на підставі судово­го рішення. А у випадку необхідності невідкладного затримання осо­би під час вчинення правопорушення чи безпосередньо після його вчинення, встановлюється конституційна гарантія судової перевірки наявності юридичних підстав тримання особи під вартою. У цьому контексті ЄСПЛ визначає правомірність втручання у приватне життя.

Автори Конвенції зміцнили захист людини від безпідставного позбавлення волі, створивши кодекс істотних прав, спрямованих на зменшення ймовірності сваволі, передбачивши, щоб акт позбавлен­ня волі був досяжним для незалежної судової перевірки, і забезпе­чивши відповідальність влади за цей акт. Параграфи 3 та 4 статті 5 з їх підкресленою вимогою швидкості та судового конт­ролю набувають особливого значення в цьому контексті. Негайне судове втручання може викрити загрозливі для життя дії або по­гане поводження, які порушують фундаментальні гарантії, вміще­ні в статтях 2 і 3 Конвенції, або запобігти цьому. Йдеться як про захист фізичної свободи людей, так і про їхню особисту безпеку, що за відсутності гарантій може зруйнувати принцип верховенс­тва права і залишити затриману особу поза дією навіть елемен­тарних засобів правового захисту.

В якості свавільного обмеження волі ЄСПЛ розцінює приму­сове поселення, утримання у центрах утримання іноземців, що очі­кують депортації, насильне утримання особи в готелі, віддання до дисциплінарного підрозділу є найбільш суворим покаранням за вій­ськовим дисциплінарним законом, поміщення особи у в 'язниці, у ви­тверезнику, поміщення особи у лікарню пов 'язаної із обмеженням контактів та можливостей пересування.

Згідно із чинним законодавством України передбачаються під­стави для затримання особи. Згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України передбачено взяття під варту як запобіжний захід, що застосовується до підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного. Кримінальне законодавство України встановлює такі види покаран­ня: арешт, обмеження волі, позбавлення волі.

Незаконне обмеження конституційного права на свободу та права особисту недоторканність є підставою для притягнення вин­них до кримінальної відповідальності (за заподіяння тілесних ушко­джень, незаконне позбавлення волі, викрадення людини, захоплен­ня її як заручника, завідомо незаконні затримання, привід або арешт ін.), відшкодування збитків і відтворення порушеного права.

Зокрема, підлягає відшкодуванню шкода, завдана внаслідок незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваче­ного, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного про­ведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; неза- конного застосування адміністративного арешту чи виправних ро­біт, незаконної конфіскації майна та ін. Завдана шкода відшкодову­ється в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.

Література: Бущенко А. П. Стаття 5 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Систематизований дайджест рішень Єв­ропейського Суду з прав людини. Х., 2003; Рабінович П. М., Хавро- нюк М. І. Права людини і громадина. К., 2004. Экштайн К. Основ­ные права и свободы. М., 2004.

Право на свободу творчості (ст. 54 Конституції України). Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, науко­вої і технічної творчості. Що стосується наукової творчості, то на державу покладено обов'язок сприяти розвиткові науки, встанов­ленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством (ст. 54 Конституції України). Правове регулювання цих питань перед­бачене законами України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» 1992 р., нова редакція якого прийнята Верховною Радою України 1 грудня 1998 р., «Про науко­ву і науково-технічну діяльність».

Право на соціальний захист та соціальне забезпечення (ст. 46 Конституції України) включає право на забезпечення працівників та інших громадян у разі втрати працездатності (повної, часткової або тимчасової), втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості в інших випадках, які передбача­ються законодавством. Основою права на соціальний захист є: роз­винуте соціальне законодавство; державна підтримка діяльності державних і приватних установ соціального захисту; державна під­тримка благодійництва і меценатства; наявність системи соціального страхування; надання адресної соціальної допомоги в зв'язку із втра­тою працездатності або годувальника, виходу на пенсію тощо.

Право на соціальне забезпечення — це одне з найважливіших соціально-економічних прав громадян. Це право визначається Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права (ст. 9), спеціальними конвенціями Міжнародної організації праці (Конвенція МОП про мінімальні норми соціального забезпечення, 1952) та окремими актами національного законодавства України.

...перелік випадків, з якими ця конституційна норма пов'язує право громадянина на соціальний захист, не є вичерпним. Соціаль­ний захист пов 'язується з неможливістю мати заробіток (трудо­вий дохід), його втратою чи недостатнім рівнем життєвого за­безпечення громадянина і непрацездатних членів його сім 'ї, зокре­ма у випадку безробіття як соціально-економічного явища (Рішен­ня від 6 липня 1999 р. № 8-рп).

Статтею 22 «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» визначено умови та трива­лість виплати допомоги по безробіттю. За змістом цієї статті, яка встановлює загальне правило щодо умов надання допомоги по безробіттю, особи, що припинили трудовий договір, зокрема від­повідно до пункту 1 статті 36 Кодекс законів про працю, належа­ли до категорії осіб, які звільнилися з поважних причин. Право на виплату допомоги по безробіттю відповідно до загального прави­ла, закріпленого у частині третій статті 22 Закону, у цих осіб ви­никало з восьмого дня після реєстрації їх в установленому порядку в державній службі зайнятості.

Відповідно до Закону в редакції Закону від 25 грудня 2008 ро­ку із категорії громадян, які мали право на виплату допомоги по безробіттю на загальних підставах, вилучено категорію осіб, що звільнилися за угодою сторін. Відповідно вони прирівняні до осіб, які втратили роботу без поважних причин.

Таким чином після внесення змін до зазначеного Закону у гро­мадян, які звільнилися за угодою сторін право на виплату допомоги по безробіттю виникає не з 8-го, а з 91-го календарного дня після їх реєстрації в установленому порядку в державній службі зайнято­сті (Рішення від 28 квітня 2009 р. № 9-рп).

Право на достатній життєвий рівень (ст. 48 Конституції) включає вимоги, за якими кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Це положення відповідає вимогам Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (ст. 11) щодо визнання державою права кожного на достатній життєвий рівень для нього та його родини. Водночас слід зазначити, що соціально-еконо­мічний стан країни в сучасних умовах не дозволяє повною мірою гарантувати і забезпечити реалізацію цього конституційного права кожній людині. Це право забезпечується через встановлення про­житкового мінімуму, величина якого покладається в основу розмі­ру соціальних допомог та субсидій громадянам. Законодавство ре­гулює питання мінімального споживчого бюджету, детально розмір якого регулює Кабінет Міністрів України. Соціальне законодавство спрямовується на вирівнювання розвитку різних верств населення.

...пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних зако­нів за статтею 22 Конституції України не допускається (Рішення від 11 жовтня 2005 р. № 8-рп).

Право на страйк (ст. 44 Конституції України). Якщо в ході колективних переговорів не досягнуто прийнятних результатів, то працівники можуть оголосити страйк. Це право мають всі, хто пра­цює, для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Разом з тим закон може встановлювати обмеження щодо реалізації права на страйк для деяких категорій публічних службовців (органів про­куратури, суду, Збройних сил, працівників міліції, безпеки і право­порядку). Право брати участь у страйку може здійснюватись лише добровільно, за власним бажанням працівника. Конституція Украї­ни передбачає, що ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.

Особливості і порядок здійснення права на страйк визначені у Законі України «Про порядок розгляду колективних трудових спо­рів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р. Згідно з цим Законом страй­ком визнається тимчасове колективне припинення роботи праців­никами (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов’язків) підприємства, установи, організації з метою вирішення колектив­ного трудового спору (конфлікту). Страйк застосовується як край­ній засіб, коли всі інші можливості вичерпано. Рішення про оголо­шення страйку приймається на загальних зборах більшістю голосів працівників або конференцією двома третинами голосів делегатів. Право на страйк може бути обмежено на основі закону з мотивів суспільної необхідності з метою забезпечення національної безпе­ки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей. Заборона страйку можлива лише на основі закону.

Право на судовий захист (ст. 55 Конституції України) вклю­чає право на справедливий розгляд справи незалежним і безсто­роннім судом у розумні строки. Включає в себе: право на оскар­ження рішень, дій чи бездіяльності органів публічної влади, поса­дових і службових осіб; розгляд протягом 72 годин обґрунтованос­ті підстав затримання особи або її тримання під вартою як застосу­вання запобіжного заходу в кримінальних справах; право на апеля­ційне, касаційне оскарження судових рішень (ст. 29 Конституції України); проведення обшуку та огляду житла чи іншого володіння особи за рішенням суду (ст. 30 Конституції України); проведення прослуховування розмов, перегляд кореспонденції особи на підста­ві рішення суду (ст. 31 Конституції України); право на спростову­вання недостовірної інформації про себе та членів своєї сім'ї і пра­ва вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на від­шкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ч. 4 ст. 32 Конституції України); остаточність судових рішень (res iudicata); визнання та невідворотність у виконанні су­дових рішень.

Прецедентне право ЄСПЛ

Статтею 6 ЄСПЛ закріплене право на справедливий суд. У частині 1 цієї статті зазначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи протягом розумного строку незалежним і безсто­роннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду, або його час­тини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолі­тніх або захист приватного життя сторін або — тією мірою, що визна­на судом суворо необхідною, — якщо за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Згідно зі статтею 6 ЄКПЛ є такі елементи права на судовий за­хист, як право на: розгляд справи; справедливість судового розгляду; пуб­лічність розгляду справи та проголошення рішення; розумний строк роз­гляду справи; розгляд справи судом, встановленим законом; незалежність і безсторонність суду.

Конституційна юриспруденція

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (Рішення КСУ від 30 січня 2003 р. № 3-рп).

Таким чином невиконання судом вимоги щодо розгляду справ у стис­лий строк (протягом двох днів з часу закінчення голосування на виборчих дільницях) не може бути підставою для залишення скарги судом без роз­гляду у зв 'язку із закінченням строків, оскільки є несумісним із суттю кон­ституційного права на судовий захист і призводить до порушення правової справедливості у реалізації виборчих прав громадян (Рішення КСУ від 19 жовтня 2009 р. № 26-рп).

... положення частини першої статті 55 Конституції України закріп­лює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так і інших прав та свобод людини і громадянина, а саме право кожного зверну­тися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, ство­рено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Ця загальна норма зобов 'язує суди приймати за­яви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положен­ня про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене (Рішення КСУ від 25 грудня 1997р. № 9-зп).

Частину 2 статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин, іноземець, особа без громадянства має гара­нтоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого само­врядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина, іноземця, особи без громадян­ства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захи­сту в суді.

Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах незалежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути встановлений інший по­рядок їх розгляду оскарження до органу, посадової особи вищого рівня по відношенню до того органу і посадової особи, що прийняли рішення, вчини­ли дії або допустили бездіяльність (Рішення КСУ від 25 листопада 1997р. № 6-зп).

.одним із способів реалізації права кожного будь-якими не забороне­ними законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і проти­правних посягань у сфері цивільних та господарських правовідносин є звер­нення до третейського суду (Рішення КСУ від 24 лютого 2004 р. № 3-рп).

Право на таємницю листування, телеграфної та іншої ко­респонденції (ст. 31 Конституції України). Приватні засоби зв'язку та обмін інформацією є важливою складовою особистого життя людини. Згідно з Конституцією України є два режими такого обмі­ну: шляхом листування та за допомогою технічних засобів теле­фонних розмов, телеграфна та інша кореспонденція. Функціональ­не призначення такого режиму обміну інформацією між приватни­ми особами є забезпечення їх конфіденційного, приватного харак­теру, щоб такого роду інформація не стала надбанням невизначено- го кола осіб. Конституційна гарантія таємниці листування, теле­фонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (бандеролей, поштових карток письмових повідомлень тощо), означає заборо­ну для будь-кого без згоди особи, яка здійснює пересилання по­штових відправлень, отримує їх, користується іншими технічними засобами телекомунікаційних послуг (телефоном, мобільним зв'язком, телеграфом, факсом, електронною поштою та ін.), на до­ступ до інформації, що міститься в листах чи іншій письмовій ко­респонденції, прослуховувати її телефонні розмови тощо, і відпові­дно — розголошувати їхній зміст.

Носії права. Носіями цього права є всі приватні особи — лю­ди та юридичні особи приватного права. Будь-яка юридична особа приватного права є заінтересованою у збереженні конфіденційної інформації, що виходить від неї, хоча б з метою забезпечення її конкурентноздатності на ринку, збереження режиму довірливості зі своїми клієнтами. У випадку вчинення передачі інформації з боку представників юридичної особи приватного права слід розмежову­вати інтереси представника від інтересу юридичної особи.

Зміст конституційного захисту. Під конституційний захист підпадають конфіденційність режиму обміну інформацією, яка мо­же передаватися як усно, так і письмово чи за допомогою техніч­них засобів. Сюди також необхідно віднести системи знаків, які мають інформаційну значимість для особи. До них належать пере­дача інформації через електронний зв'язок (Інтернет), пошту, теле­фон, телефакс, телеграма та інші подібні способи. Вимоги консти­туційного захисту поширюються також на операторів, провайдерів, які зобов'язані забезпечити режим конфіденційності шляхом вжит­тя технічних та організаційних заходів із захисту телекомунікацій­них мереж, засобів телекомунікацій, інформації з обмеженим до­ступом тощо (ст. 9 Закону про зв'язок). Під конституційний захист не підпадає інформація, яка передається на Інтернет-форум або, яка отримала широкий розголос через засоби масової інформації за во­лею однієї із заінтересованих осіб.

Обмеження. Винятки із сфери конституційного захисту мо­жуть стосуватися інтересів кримінальної юстиції. Винятки встано­влюються законом з метою запобігання злочинові чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи. Втручання є об­ґрунтованим лише у тому випадку, коли вичерпано інші засоби одержання інформації і її отримати неможливо. Із конституційного положення випливає, що закон не може встановлювати довільний режим таких обмежень конфіденційності. Можливе отримання ін­формації на основі закону лише тієї, яка безпосередньо стосується розслідування кримінальної справи та має значення для з'ясування істини. Конституція України вимагає, щоб при цьому була додержа­на судова процедура впровадження таких законних обмежень. Авто­матично поширюється вимога вмотивованості судового рішення у відповідності до критеріїв, встановлених статтею 30 Конституції України.

Заборона розголошення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції є одним із принципів неприпустимості зловживання права на інформацію, закріпленим Законом України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. (ст.46).

На підставі конституційних положень кожній людині гаранту­ється правовий захист інформації, яка передається, зберігається та обробляється за допомогою комунікаційних систем різних типів. Правові засади відповідних гарантій забезпечується галузевим за­конодавством. Відповідно до Закону України «Про поштовий зв'язок» від 4 жовтня 2001 р. забезпечення прав користувачів на тає­мницю інформації в сфері надання послуг поштового зв'язку — одна із основних засад такої діяльності (ст. 3 Закону). Оператори зв'язку зобов'язані вживати організаційно-технічних заходів щодо захисту поштових відправлень. Заборонена виїмка та огляд письмової ко­респонденції, вкладень в інших поштових відправленнях, одержан­ня будь-яких довідок щодо них, крім випадків, визначених зако­ном. У випадку виявлення заборонених до пересилання вкладень в поштових відправленнях (які, зокрема, становлять загрозу життю,

здоров'ю людей) оператори мають право вилучати їх із поштового відправлення в присутності відправника або уповноваженої ним особи (ст. 6 Закону).

Закон України «Про телекомунікації» від 18 листопада 2003 р. забороняє, зокрема, зняття інформації з телекомунікаційних ме­реж, окрім випадків, передбачених законом (ст. 9 Закону). Опера­тори, провайдери телекомунікацій повинні забезпечувати і нести відповідальність за схоронність відомостей про надані, отримані телекомунікаційні послуги, їх тривалість, зміст тощо. Окрім випад­ків, встановлених законом (огляд, обшук відповідно до встановле­них законодавством процесуальної процедури і підстав), зазначе­на інформація може поширюватися лише за наявності письмової згоди споживача (ст. 34 Закону). Арешт на кореспонденцію (листи всіх видів, бандеролі, посилки, поштові контейнери, перекази, те­леграми, радіограми тощо) і зняття інформації з каналів зв'язку може застосовуватися лише за наявності підстав вважати, що у ли­стах, телеграфній чи іншій кореспонденції підозрюваного чи обви­нуваченого, а також у інформації, якою вони обмінюються за до­помогою засобів зв'язку, є дані про вчинений злочин або докумен­ти і предмети, що мають доказове значення, і якщо іншими спосо­бами одержати ці дані неможливо.

Серед гарантій названого права, є, зокрема, встановлення кримінальної відповідальності за порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що пере­даються засобами зв'язку або через комп'ютер ( ст. 163 Криміналь­ного кодексу України), незаконне використання спеціальних техні­чних засобів негласного отримання інформації (ст. 359 Криміналь­ного кодексу) та ін.

Право на участь в управлінні публічними справами (ст. 38 Конституції України). Це загальне право громадян України, яке конкретно реалізується в різних організаційно-правових формах. Найголовнішими з них є передбачені на конституційному рівні право на участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, пра­во вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та місцевого самоврядування, мати рівні права доступу до служби в державних органах і органах місцевого самоврядування тощо.

Виборче право. Суб’єктивне виборче право громадян вільно обирати і бути обраним насамперед передбачено статтею 38 Кон­ституції України, а також у спеціально присвяченому цьому питан­ню третьому розділі (ст. ст. 69-71 Конституції України). Право го­лосу на виборах мають громадяни України, які досягли, на день їх проведення, 18-и років, за винятком громадян, яких визнано судом недієздатними. У той же час право обиратися, бути обраним в ор­гани державної влади та місцевого самоврядування може викорис­товуватися і здійснюватись громадянами України у разі досягнення ними певного віку. Так, право бути обраним народним депутатом України настає з досягненням 21 року, Президентом України — з 35 років. Крім вікових обмежень, законодавством встановлені та­кож вимоги щодо постійного проживання на території України протягом певного часу, знання державної мови, відсутності суди­мості тощо.

Наявність права голосу надає можливість громадянину здійс­нювати більш конкретні права: право бути внесеним до списку ви­борців, висувати кандидатів, підтримувати їх (агітувати за них) та інші. Щодо права бути обраним, то змістом цього права є право висувати свою кандидатуру чи бути кандидатом на виборну поса­ду, набуття статусу якого надає додаткові виборчі права, а саме: право на зустрічі з виборцями, користуватися засобами масової ін­формації, мати довірених осіб, проводити передвиборчу кампанію та інші. Водночас кандидат на виборну посаду, користуючись пра­вами обиратися і бути обраним, має і всі права обирати, у тому чи­слі і голосувати за свою кандидатуру та здійснювати всі інші права, надані виборцям.

Референдне право. Право голосу на референдумах, як і на ви­борах, мають громадяни України у разі досягненні вісімнадцятирі­чного віку (ст. 70 Конституції України). Референдум — це форма безпосередньої демократії, яка надає право кожному громадянину України брати участь у вирішенні найсуттєвіших питань суспіль­ного та державного життя. Це право здійснюється як у масштабах всієї країни (всеукраїнський референдум), так і в межах адміністра­тивно-територіальних одиниць. Право громадян України брати участь у референдумах передбачено статтею 38 Конституції Украї­ни. Крім того, правове регулювання реалізації цього права перед­бачено в Законі України «Про всеукраїнський та місцеві референ­думи» (1991). Законодавче регулювання референдуму не відповідає демократичним засадам.

Право на рівний доступ до публічної служби. Згідно зі стат­тею 38 Конституції України громадянам гарантоване рівне право на доступ до державної служби, а також служби в органах місцево­го самоврядування. Таким чином Основний Закон визначив сферу діяльності публічних службовців сферою державного управління та місцевого самоврядування. Конституційне положення про рівність у доступі до публічної служби можна трактувати у таких аспектах: гарантії рівних можливостей доступу до вакантної посади в орга­нах держави та місцевого самоврядування; презумпція відповіда­льності претендента на посаду, який повинен відповідати визначе­ним у законі критеріям допустимості на публічну службу, насампе­ред щодо належного рівня освіти, особистих моральних та ділових якостей; формування та забезпечення системи ефективної освіти та перепідготовки кадрів, які дають змогу претендентові здобути на­лежну освіту та практичні навички щодо здійснення функцій та завдань, покладених законом на публічного службовця; обов'язок пройти відкритий конкурсний відбір на вакантну посаду у відпові­дності до встановлених законом кваліфікаційних критеріїв.

Кваліфікаційні вимоги зумовлені родом і характером діяльно­сті... посадових осіб, а тому не можуть розглядатися як обме­ження громадян у користуванні рівним правом доступу до держа­вної служби... До... кваліфікаційних вимог належать, зокрема, життєвий досвід та соціальна зрілість, які набуваються з досяг­ненням певного віку. Критерієм у законодавчому встановленні ква­ліфікаційних вимог до віку є доцільність. (Рішення КСУ від 18 кві­тня 2000 р. № 5-рп)

Згідно зі статтею 25 Міжнародного пакту про цивільні та по­літичні права кожен громадянин повинен мати право і можливість допускатися у своїй країні на загальних умовах рівності до публіч­ної служби без будь-якої дискримінації та без необгрунтованих об­межень. У статті 2 цього пакту встановлено, що кожна держава має поважати та забезпечувати всім особам, які перебувають на її тери­торії та під її юрисдикцією, права, визнані у цьому пакті, без будь- якої різниці, зокрема стосовно раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціа­льного походження, майнового становища, народження або іншої обставини. Відповідно до принципу верховенства права рівний до­ступ до публічної служби є однією із засад демократичного ладу та забезпечення вільного розвитку індивіда.

Відповідно до конституційного принципу рівного доступу до служби в органах держави і місцевого самоврядування таким правом володіють громадяни України, які досягли повноліття, мають профе­сійну освіту, володіють на належному рівні українською (держав­ною) мовою. Згідно із конституційним принципом гарантованості вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов на­ціональних меншин України законом може встановлюватися вимога знання претендентом на посаду у публічній службі мови національ­ної меншини, у місцях її компактного проживання.

Не можуть бути прийняті на публічну службу особи, визнанні судом недієздатним або обмежено дієздатними, якщо вони позбав­лені судом права обіймати посади в органах публічної влади. Та­кож може перешкоджати прийняттю на державну службу наявність певного захворювання (підтвердженого висновком медичної уста­нови), родинні або близькі стосунки з іншими безпосередньо під­порядкованими державними службовцями, іноземне громадянство, відмова від проходження процедури допуску до державної таємни­ці (у випадку, якщо робота пов'язані з цим), відмова від надання відомостей про доходи і майно.

Основою для правового механізму забезпечення рівного до­ступу до публічної служби в Україні є відбірний характер процедур прийняття на посади публічної служби і процедур прийняття на посади публічної служби і процедур усіх подальших призначень при просування по службі. В Україні процедуру конкурсного замі­щення посад у публічній службі запроваджено вперше з 16 грудня 1993 року із прийняттям Закону «Про державну службу.

Право на участь у культурному житті та користуватися культурною спадщиною України (ст. 54 Конституції України). На державу покладено обов'язок забезпечувати збереження історич­них пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживати заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами. Право кожної людини на участь у культурному житті і право користуватись усіма досягнен­нями культури визнано як міжнародними актами (ст. 15 Міжнарод­ного пакту про економічні, соціальні та культурні права), так і за­кріплено у законодавстві України, зокрема в Основах законодавст­ва України про культуру в Законі України «Про музеї та музейну справу» від 29.06.1995 р. та в інших законах, які передбачають мо­жливість доступу кожної людини до культурних цінностей, які зна­ходяться на території України.

Правовий захист конституції — це організація і діяльність учасників конституційних правовідносин, яка втілюється в системі правових засобів і способів забезпечення непорушності правових цінностей і принципів, які складають сутнісний зміст засобів легі- тимності втручання в приватну автономію з метою забезпечення суспільного блага (конституціоналізму) на засадах верховенства конституції.

Специфіка правового захисту конституції полягає в тому, що її ядром є організація та діяльність конституційної юстиції, оскіль­ки будь-яка дія чи правовий акт учасника конституційних право­відносин може стати предметом розгляду у цих органах влади. У науці конституційного права в якості правових засобів захисту ос­новного закону виділяють: особливий порядок внесення змін до конституції; відповідальність вищих посадових осіб за порушення конституції та здійснення конституційного правосуддя (юстиція).

Систему правового захисту конституції складають: право народу на опір недемократичному правлінню (право на самоза­хист); процедура внесення змін до конституції (установча влада); арбітражні прерогативи глави держави; визнання діяльності полі­тичних партій неконституційним та їх розпуск; перевірка консти- туційності виборів та референдуму; встановлення факту зловжи­вання конституційними правами та їх позбавлення; діяльність кон­ституційної юстиції; конституційна відповідальність; надзвичайні засоби (інститути надзвичайного, воєнного стану, пряме президе­нтське правління, федеральне втручання тощо).

Право народу на самозахист. Відповідно до статті 5 Консти­туції України народ України є «носієм суверенітету і єдиним дже­релом влади», яку він здійснює «безпосередньо і через органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування». Лише народу України належить виключне право «визначати та змінювати кон­ституційний лад в Україні» і таке право «не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами».

Право народу на самозахист здійснюється у індивідуальній та колективних формах. Особа, права якої порушено у випадку виче­рпання всіх засобів правового захисту відповідно до частини п'ятої статті 55 Конституції України має право захищати їх у будь-який спосіб, який не заборонено законом. Таким чином, індивідуально особа може захищати свої права шляхом самозахисту у рамках необ­хідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні правопоруш­ника тощо. Такий самозахист особи повинен відповідати критеріям пропорційності, тобто не наносити більшу шкоду, ніж захищеним правовідносинам та бути адекватним самозахисту.

Колективними формами самозахисту є використання особою права на свободу зібрань у формі мітингів, маніфестацій, походів, демонстрацій, вчинення пікетів тощо. Фізичні та юридичні особи вправі використовувати такий інструмент самозахисту як право на колективні звернення (право петицій), які можна розглядати як своєрідну форму тиску народу на публічну владу. Конституція України визнає, що форми і способи самозахисту можуть обмежу­ватися законом. Такі обмеження повинні відповідати критеріям пропорційності та забороні надмірного втручання у приватну авто­номію.

Арбітражні функції глави держави посідають важливе місце у забезпеченні правового захисту конституції. Однак вони носять політико-правовий характер, що істотно знижує ступінь їх легітим- ності. Зокрема, французький президент своїм арбітражем «забезпе­чує належне функціонування публічної влади», російський прези­дент «забезпечує узгодження функціонування органів державної влади, суб'єктів федерації та місцевого самоврядування», в Україні, як вже зазначалось арбітражні функції глави держави оформлені че­рез конституційну конструкцію «гарант».

Відповідно до принципів поділу влади (ст. 6 Конституції України) та принципу законності (ч. 2 ст. 19 Конституції України) арбітражні функції глави держави забезпечуються через діяльність Ради національної безпеки і оборони України (далі — РНБО), яка є «координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України» (ч. 1 ст. 107 Конституції України) і по­кликана забезпечити функції по координації і контролю за діяльні­стю органів виконавчої влади у цій сфері національної безпеки і оборони (ч. 2 ст. 107 Конституції України). Згідно із принципом верховенства права здійснення арбітражних функцій глави держави повинно здійснюватися шляхом ухвалення рішень на засіданнях РНБО, які вводяться у дію указами Президента України.

Інститути надзвичайного і військового стану є екстраор­динарними засобами захисту конституції. Згідно з Конституцією України рішення про проголошення надзвичайного або військово­го положення приймає Верховна Рада за поданням Президента. З цією метою Президент скликає РНБО, яке ухвалює відповідне рі­шення, а при рішенні питання про необхідність введення надзви­чайного положення — необхідне представлення Кабінету Мініст­рів. Відповідне рішення Верховна Рада ухвалює протягом двох днів (п. 31 ч. 1 ст. Конституції України).

Не такі поширені в конституційній практиці України такі спо­соби правового захисту конституції, як визнання діяльності полі­тичних партій неконституційним і їх розпуск, встановлення факту зловживання конституційними правами і їх позбавлення, перевірка конституційності виборів і референдуму. Зокрема, перші два із зга­даних засобів захисту конституції передбачені конституціями ФРН і Австрії. Перевірка результатів виборів і референдумів здійсню­ється Конституційною радою Франції, також цей орган здійснює реєстрацію кандидатів на пост президента Франції.

Конституційна юстиція. Роль конституційної юстиції у правовому захисті Конституції України характеризується перева­гами, серед яких можна виділити: інцидентний характер, тобто на відміну від глави держави органи конституційної юстиції здійсню­ють ці функції лише за зверненням уповноваженої особи; заснова- ність дій конституційної юстиції на конституційних положеннях; правова визначеність, яка виражається у закріпленій компетенції розглядати конституційні спори за встановленою процедурою; на­явність формальних вимог до владних дій, які носять чітко визна­чений процесуальний характер і повинні відповідати стандартам належної правової процедури; передбачуваний характер владних дій конституційної юстиції у вигляді формально визначених судо­вих рішень; виключно правовий характер діяльності, тобто консти­туційна юстиція обґрунтовує свої рішення виключно на основі кон­ституційних норм і право розсуду в застосуванні цих норм є істот­но обмеженим порівняно із здійсненням арбітражних функцій гла­ви держави; за своїм змістом діяльність конституційної юстиції полягає в тлумаченні конституції, доповненні та конкретизації змі­сту конституційних норм.

Головним у діяльності органів конституційної юстиції є ви­рішення конституційно-правових спорів. Оскільки органи консти­туційної юстиції здійснюють функцію правосуддя, то така їх функ­ція є органічною. Відповідно до європейської правової традиції су­дова установа при вирішенні спору про право вирішує такі основні завдання: тлумачення правових норм, заповнює прогалини у праві, судовий контроль правових норм та захищає права та інтереси, які забезпечуються правовим захистом. Таким чином, таке повнова­ження є стрижнем діяльності органів конституційної юстиції. Од­нак конституційне правосуддя, тобто вирішення конституційно- правових спорів, у цілому зводиться не лише до перевірки консти- туційності нормативних актів, а також забезпечує верховенство конституції як основи національної правової системи, захищати основні права і свободи, дотримується принципу поділу влади у всіх його елементах.

Література: Белкин А. А. Три направления правовой охраны кон­ституции. С.-Пб., 1995; Савчин М. В. Конституціоналізм і природа кон­ституції. Ужгород, 2009; Стецюк П. Основи теорії конституції та консти­туціоналізму. Частина перша. Львів, 2003; Тесленко М. Правовая охрана Конституции Украины. Саратов, 2007; Хабриева Т. Я. Правовая охрана конституции. Казань, 1995.

Президент України — глава держави, який виступає консти­туційним органом влади, здійснює верховне представництво нації на міжнародній арені та внутрішньополітичному житті. Конститу­ційно-правовий інститут Президента України складають норми і принципи, що визначають: місце і роль глави держави у державно­му механізмі та його взаємовідносини з іншими органами держави; порядок заміщення цієї посади; повноваження глави держави; його відповідальність за державну зраду та порушення конституції.

Президент України є гарантом державного суверенітету, те­риторіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції України). Для здійснення своїх функцій Президент України може створювати консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби (п. 28 ст. 106 Конституції України). Згідно із Конституцією України Пре­зидент України забезпечує правонаступність і належне функціону­вання публічних інститутів. Президент України володіє високим ступенем легітимності, оскільки обирається народом шляхом зага­льних і прямих виборів.

Конституцією України за главою держави закріплено широкі повноваження як у вирішенні загальнодержавних проблем, котрі ви­магають поєднання політичних, економічних, соціальних та інших аспектів функціонування держави, так, рівнозначно, і у розгляді лока­льних питань, що стосуються захисту справедливості, прав, свобод та інтересів окремої людини в разі їх порушення будь-ким, в тому числі і державою. Для реалізації цих функцій Президент України при­ймає рішення, які мають силу законодавчих актів, а в разі необхідно­сті — безпосередньо втручається в критичну ситуацію з метою усу­нення будь-якої загрози для держави та її громадян.

Поряд з цим діє конституційний механізм розподілу прерогатив у галузі управління, який зв 'язує Президента України з різними ланка­ми державного апарату. Для забезпечення конституційного порядку, нормального функціонування держави існує структурована, багато­рівнева, ієрархічна система органів виконавчої і судової влади. Вони наділені відповідною юрисдикцією, мають свій предмет відання і реа­лізують повноваження через визначені законодавством процедурні рамки та технології (Ухвала КСУ від 8 травня 1997р. № 11-з).

Президент України забезпечує континуїтет правової держави, тобто правонаступність і забезпечення нормальної діяльності інститу­тів держави. Прийняття правових актів у рамках забезпечення конти- нуїтету та стабільності конституційного ладу пов'язано не лише із конституційно визначеними повноваженнями глави держави (ст. 106 Конституції України) чи міркуваннями недостатності законодавчого регулювання, а також його конституційним статусом.

Застосування Президентом України необхідних заходів у ра­мках частини 2 статті 102 Конституції України передбачає: вжиття заходів у рамках правових актів — указу, розпорядження, консти­туційного подання; такі заходи повинні відповідати критеріям про­порційності і не накладати надмірних обмежень у сфері основних прав і свобод; такі заходи повинні бути оперативними, своєчасни­ми і переслідувати соціальну значиму мету у рамках забезпечення засад конституційного ладу; порушення повинні мати принциповий характер і вжиття інших заходів не дає змогу забезпечити режим конституційності; підставою цього є забезпечення саме принципів верховенства права, поділу влади, належного функціонування пуб­лічної влади та правонаступності її інститутів; вжиття заходів, пов’язаних із обмеженням основних прав повинні стати предметом невідкладного парламентського або конституційного контролю у порядку, визначеному Конституцією і законами України.

Недоторканність Президента України (ст. 105, ч. 1 Кон­ституції України). На час виконання своїх обов’язків Президента України володіє правом недоторканності. Конституція не розкри­ває зміст недоторканності Президента України і очевидним є необ­хідність законодавчого регулювання цього питання. Президент України несе насамперед політичну і моральну відповідальність за політичний курс, який він здійснює. Главу держави можливо при­тягнути до відповідальності за процедурою імпічменту, яка поєд­нує ознаки політичної та юридичної відповідальності.

..під поняттями «право недоторканності людини» та «пра­во недоторканності Президента» розуміються різні конституцій­ні інститути. Суттєві властивості цього права Президента України надають йому ознак посадово-функціонального імунітету, що зумовлено публічно-правовим статусом Президента, встанов­леним виключно Конституцією...звання Президента охороняєть­ся законом і зберігається довічно за особою, яка обіймала цей по­ст, а за посягання на честь і гідність Президента винні особи притягаються до відповідальності на підставі закону (Рішення від 10 грудня 2003 р. № 19-рп).

Вибори Президента України. Для того, щоб стати кандида­том, необхідно, щоб він відповідав певним вимогам, зокрема віко­вому цензу та цензу осілості. Президент України може бути обра­ний громадянин України, який на день проведення виборів досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протя­гом десяти останніх перед днем виборів років та володіє держав­ною мовою.

Призначення виборів. Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю останнього місяця п’ятого року по­вноважень Президента України. Постанова Верховної Ради Украї­ни про призначення чергових виборів приймається не пізніше як за 180 днів до дня виборів. У разі дострокового припинення повнова­жень Президента України вибори проводяться в період дев’яноста днів з дня припинення цих повноважень (ст. 103 Конституції Укра­їни). Вибори Президента України призначаються Верховною Ра­дою України (ст. 85 Конституції України).

2. Висунення кандидатів у Президенти України. Право вису­вання претендента на кандидата у Президенти України належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізуєть­ся виборцями через політичні партії та їх виборчі блоки, а також через збори виборців. Ця процедура здійснюється у два етапи: спо­чатку висувають претендентів на кандидата у Президенти України, серед яких реєструють лише тих, які зібрали на свою підтримку визначену кількість підписів виборців. Право висувати претендента на кандидата у Президенти України належить партіям, що зареєст­ровані Міністерством юстиції України. Це право реалізується пар­тією як безпосередньо, так і через об’єднання кількох партій у ви­борчий блок. Претендент висувається партією на з’їзді, конферен­ції, що є найвищим статутним органом цієї партії. Порядок прове­дення з’їзду (конференції, загальних зборів) партії визначається її статутом.

Реєстрація претендента як кандидата у Президенти України здійснюється Центральною виборчою комісією (далі — ЦВК). ЦВК приймає рішення про реєстрацію претендента у 5-денний строк з дня подання заяви про реєстрацію та документів, передбачених Законом.

Передвиборна агітація. Особа, яка отримала посвідчення про реєстрацію її як кандидата у Президенти України, має право здійс­нювати передвиборну агітацію. Передвиборна агітація може здійс­нюватись у будь-яких формах і будь-якими засобами, що не супе­речать Конституції України та законам України. Громадяни Украї­ни, політичні та інші об’єднання громадян мають право вільно і всебічно обговорювати передвиборні програми кандидатів, їх полі­тичні, ділові та особисті якості, вести агітацію за або проти канди­датів на зборах, мітингах, у пресі, на радіо і телебаченні.

Голосування виборців. Голосування проводиться в день вибо­рів або в день повторного голосування з восьмої до двадцятої го­дини. Голосування проводиться у спеціально відведених примі­щеннях, де обладнуються в достатній кількості кабіни або кімнати для таємного голосування. Кожен виборець голосує особисто. Голо­сування за інших осіб не допускається. Виборчий бюлетень запов­нюється виборцем у кабіні або кімнаті для таємного голосування.

Визначення результатів виборів. Обраним Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах більше по­ловини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Якщо у першому турі голосування жоден з кандидатів не набрав більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, ЦВК призначає повторне голосування двох кандидатах, які одержали найбільшу кількість голосів. Обраним Президентом України вва­жається кандидат, який в результаті повторного голосування одер­жав більшу, ніж інший кандидат, кількість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Новообраний Президент України вступає на свій пост у ви­значений Конституцією термін: не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів і з моменту скла­дення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради. Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Кон­ституційного Суду України. Президент України складає присягу на урочистому засіданні Верховної Ради у присутності представників інших органів державної влади та місцевого самоврядування, полі­тичних партій і громадських організацій, почесних громадян Укра­їни та представників іноземних держав.

Мандат Президента України. Президент обирається на по­саду строком на п'ять років в лстанню неділю березня п'ятого року його повноважень. У деяких країнах (Франція до 2000 р., Казах­стан) строк повноважень президента складає сім років. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд. Таке обмеження спрямовано на те, щоб уникнути можливості узурпації влади з боку однієї особи.

Несумісність мандата Президента України. Відповідно до ст. 103 Конституції України Президент України не може мати ін­шого представницького мандата, обіймати посаду в органах держа­вної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Під представницьким мандатом на зовнішньополітичній арені мається на увазі мандат спеціального представника від України (наприклад, депутата) в інститутах Ради Європи, СНД, окрім випадків здійснення Президентом України власних представницьких функцій. На внутрішньополітичній арені мандат Президента України несумісний із мандатами народного депутата, депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів. Конституція України не забороняє Президенту України бути членом політичної партії, однак йому заборонено обіймати будь-які посади в об'єднаннях громадян, а також в органах державної влади. Очевидним є те, що Президент України не може обіймати посади в органах місцевого самоврядування, хоча про це немає прямої вказі­вки у Конституції України.

Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об 'єд­наннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або під­приємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку....Конституція України містить вичерпний перелік тих осіб, які, маючи представницький мандат, не можуть займатися іншими видами діяльності. Тобто йдеться про певне обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, яке, відповід­но до статті 64 Конституції України, встановлено Основним За­коном (Рішення від 13 травня 1998 р. № 6-рп).

Припинення повноважень Президента України та замі­щення його вакансії (ст. 108 Конституції України). Повноваження Президента України, як правило, припиняються по закінченні термі­ну п'яти років перебування на посаді. Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України. Разом з тим можливе дострокове припинення повноважень Президента України при наявності передбачених Конституцією України випадків, а також із додержанням конституційно визначеної процедури імпічменту. До таких випадків належать: відставка; не­можливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я; імпічмент; смерть. У випадку дострокового припи­нення повноваження Президента України або його смерті, повнова­ження Президента України здійснює Голова Верховної Ради. На пе­ріод до обрання і вступу на пост нового Президента України він не може здійснювати повноваження, передбачені пунктів 2, 6—8, 10—13, 22, 24, 25, 27, 28 статті 106 Конституції України.

Повноваження Президента України. Коло повноважень глави держави визначають конкретні сфери суспільного життя, на які в силу конституційних положень Президент України вправі впливати своїми правовими актами та управлінськими діями. Як правило, Президент України реалізує шляхом видання правових актів — указів і розпоря­джень. Однак він може реалізувати окремі повноваження за допомо­гою простих управлінських дій — представництво держави, ведення переговорів, прийняття вірчих і відкличних грамот дипломатичних представників іноземних держав тощо.

Згідно зі статтею 106 Основного Закону повноваження Пре­зидента як глави держави визначаються Конституцією України, що унеможливлює прийняття законів, які встановлювали б інші його повноваження (Рішення від 10 квітня 2003 р. № 7-рп; від 7 квітня 2004 року № 9-рп).

У пункті 31 частини 1 статті 106 Конституції України, в якому передбачено здійснення Президентом й інших, крім переліче­них у цій статті, повноважень, визначених Конституцією Украї­ни, законами не можуть встановлюватися будь-які повноваження глави держави, за винятком тих, що визначені Конституцією України, як і певні обмеження цих повноважень, оскільки вони та­кож повинні закріплюватися безпосередньо Конституцією Украї­ни (Рішення від 7 липня 2009 р. № 17-рп).

Арбітражні повноваження. Такі повноваження Президента України здійснюються шляхом забезпечення узгодженого функці­онування публічних властей, призначення виборів і референдумів та здійснення компенсуючих повноважень.

Установчі повноваження. Президент України володіє дискре­ційними повноваженнями щодо формування органів влади та призна­чення посадових осіб. З цією метою глава держави проводить відпові­дні консультації, щоб з'ясувати ділові та особисті якості претендентів на посаду. Такі консультації є необхідні при формуванні уряду, оскі­льки необхідно визначити склад кабінету, який був би здатен працю­вати злагоджено та приймати ефективні рішення.

Якщо йде мова про призначення посадових осіб, на яку необ­хідна згода Верховної Ради, тоді Президент України проводить консультації із Головою Верховної Ради та представниками фрак­цій з метою узгодження своїх позицій.

Зовнішньополітичні повноваження. Президент України воло­діє всією повнотою влади у сфері зовнішньої політики держави. Він є основним інститутом публічної влади, відповідального за зо­внішньополітичний курс. Зокрема, Президент України веде перего­вори та укладає міжнародні договори. Для забезпечення конститу- ційності процедури укладення міжнародних договорів Президент України звертається до Конституційного Суду України за виснов- ком про відповідність Конституції України міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов’язковість (ст. 151 Конституції України).

Повноваження Президента України пов'язані із Верховною Радою. Взаємодія Президента України з парламентом забезпечу­ється шляхом його участі у законодавчій роботі як суб’єкта законо­давчої ініціативи, який вправі наполягати на розглядові законопро­екту як невідкладного, що зобов’язує парламент розглянути його (ч. 2 ст. 93 Конституції України). Глава держави має право відкла- дального вето, яке долається не менш 2/3 народних депутатів від конституційного складу Верховною Радою. Підставою для накла­дання вето на прийняті закони не обов’язково повинно бути їх не­конституційність, це питання остаточно вирішує Конституційний Суд України. До таких питань належать: звернення зі щорічними та позачерговими посиланнями до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України; розпуск Верховної Ради із Законода­вчої ініціативи; право вето.

Повноваження Президента України пов'язані із державним управлінням. Контроль за діяльністю уряду. Нормотворчі повно­важення питання громадянства і притулку.

Відповідно до частини 2 статті 113 Основного Закону Кабінет Міністрів України є відповідальним перед Президентом України. Частиною третьою зазначеної статті встановлено, що Кабінет Мініс­трів України у своїй діяльності керується, зокрема, актами Президе­нта України. За положеннями статті 116 Конституції України Кабі­нет Міністрів України виконує певні функції, в тому числі здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону (пункт 5 Конституції України). Згідно з пунктом 10 цієї статті Кабі­нет Міністрів виконує інші функції, визначені, зокрема актами Пре­зидента України.

...із положень зазначених статей Основного Закону вбачаєть­ся, що Президент України у виданих ним актах може формулювати адресовані Кабінету Міністрів України відповідні вказівки (дору­чення), які мають надаватися главою держави лише в межах його конституційних повноважень.

При цьому Президент України не може змінювати визначені Конституцією функції Кабінету Міністрів України, в тому числі функцію управління об’єктами державної власності, а також підмі­няти вищий орган у системі органів виконавчої влади у здійсненні його функцій (Рішення від 5 жовтня 2005 р. № 7-рп).

Квазісудові повноваження Президента України. Глава дер­жави володіє повноваженнями, пов’язаними із здійсненням судової влади. Насамперед, Президент України бере участь у формуванні суддівського корпусу: він призначає на посади та звільняє з посад третину Конституційного Суду України, а також призначає вперше на посаду суддів судів загальної юрисдикції. Це дає змогу Прези­денту України впливати на судову владу.

Президент України вправі звертатися до Конституційного Суду України з приводу конституційності проекту закону про вне­сення змін до Конституції України, а також конституційності пра­вових актів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Також Президент України може оскаржити в адміністративний суд акти Ради Мініст­рів Автономної Республіки Крим.

Досить дивним є повноваження Президента України утворю­вати суди, оскільки суди мають утворюватися на основі закону.

Повноваження Президента України у сфері національної без­пеки і оборони. Відповідно до Конституції Президент України здій­снює керівництво у сферах національної безпеки та оборони дер­жави; очолює Раду національної оборони і безпеки; вносить до Верховної Ради подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил у разі збройної агресії проти України; відповідно до закону приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки держав­ній незалежності України; присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини.

Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України мають окремі конституційні повноваження у сферах націо­нальної безпеки і оборони держави, але лише Президент України на­ділений конституційними повноваженнями здійснювати керівництво у цих сферах. Це означає, що Президент України, здійснюючи таке керівництво, спрямовує діяльність суб'єктів забезпечення національ­ної безпеки і оборони держави, зокрема Збройних Сил України, Служ­би безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, інших військових формувань, утворе­них відповідно до законів, на реалізацію основ (засад), визначених у пункті 17 частини першої статті 92 Конституції України та Зако­ні України.

...Президент, реалізовуючи конституційні повноваження що­до керівництва у сферах національної безпеки і оборони держави, повинен вживати заходів для підвищення бойової та мобілізаційної готовності, боєздатності Збройних Сил України, інших військових формувань і підготовки їх до оборони України, захисту її суверені­тету, територіальної цілісності і недоторканності, у тому числі через безпосередню участь і здійснення контролю за проведенням навчань і тренувань (Рішення від 25 лютого 2009р. № 5-рп).

Екстраординарні повноваження Президента України. На ви­падок, коли вичерпані інші можливості гарантування додержання Конституції України, Президент України може звернутися з послан­ням до народу України. Президент України у разі необхідності при­ймає рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації з на­ступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України.

Відповідальність Президента України. Президент України не­се відповідальність виключно за процедурою імпічменту, яка поєднує в собі ознаки політичної і юридичної відповідальності. Імпічмент є політичним засобом контролю за діяльністю вищих посадових осіб від можливих зловживань при здійсненні своїх повноважень.

Підстави для порушення процедури імпічменту Президента України. Згідно з Конституцією процедура імпічменту може бути по­рушено у разі вчинення Президентом України державної зради та ін­шого злочину. Державна зрада є тяжким злочином і кваліфікується згідно із положеннями Кримінального кодексу. Формулювання «ін­ший злочин» означає, що Президента України можна притягнути до відповідальності за вчинення будь-якого злочину. Однак важливе зна­чення для діяльності парламенту є можливість притягнення до відпо­відальності Президента України за вчинення службових злочинів.

1) Ініціювання процедури імпічменту. Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється бі­льшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

2) Розслідування обставин вчинення Президентом України державної зради або іншого злочину. Розслідування цих обставин здійснює спеціальна тимчасова слідча комісія. До складу спеціаль­ної тимчасової слідчої комісії входять народні депутати з ураху­ванням принципу пропорційного представництва депутатських фракцій, спеціальний прокурор та троє спеціальних слідчих. У разі обрання спеціальним прокурором та спеціальним слідчим народно­го депутата враховується принцип пропорційного представництва депутатської фракції у спеціальній тимчасовій слідчій комісії.

Свою діяльність спеціальна тимчасова слідча комісія здійснює у формі здійснення слідчих дій та засідань. Спеціальна тимчасова слідча комісія за наявності відповідних підстав готує висновок про звинувачення Президента України з урахуванням вимог до обвину­вального висновку, передбачених Кримінально-процесуальним ко­дексом України. Висновок підписують спеціальний прокурор, спеці­альні слідчі, голова і секретар спеціальної тимчасової слідчої комісії.

3) Висунення обвинувачення Президенту України у порядку імпічменту. За наявності підстав Верховна Рада не менше як 2/3 від конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України. Висунення обвинувачення Президенту Украї­ни здійснюється за результатами обговорення висновку спеціальної тимчасової слідчої комісії.

У постанові Верховної Ради України про висунення звинува­чення Президенту України визначається про внесення подання про надання відповідного висновку до Конституційного Суду України та Верховного суду України.

4) Надання висновків Конституційним Судом України і Верхо­вним Судом України. Предметом розгляду Конституційного Суду України є додержання процедури імпічменту. Конституційний Суд України досліджує питання процесуального права: чи було додер­жано спеціальною тимчасовою слідчою комісією правової процеду­ри одержання доказів у справі, вчинення процесуальних дій тощо. Предметом розгляду Верховного Суду України є питання матеріаль­ного права: з’ясування чи було наявні у діях Президента України ознаки вчинення державної зради або іншого злочину.

5) Прийняття рішення про усунення Президента України з по­ста. Таке повноваження Верховної Ради України є дискреційним за своєю природою. Висновки Конституційного Суду України та Верхо­вного Суду України розглядаються разом із проектом постанови Вер­ховної Ради про усунення Президента України з поста у порядку імпі­чменту. Якщо з матеріалів справи та висновків Конституційного Суду та Верховного суду видно, що у діях Президента України є ознаки державної зради або іншого злочину, додержано процедури розсліду­вання у порядку імпічменту Верховна Рада може ухвалити постанову про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту. Го­лосування є таємним шляхом опускання бюлетенів у скриньку для голосування. Постанова Верховної Ради про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту вважається прийнятою, якщо за неї проголосувало не менш як три чверті народних депутатів від кон­ституційного складу Верховної Ради.

Література: Кресіна І. О., Коваленко А. А., Балан С. В. Інсти­тут імпічменту: Порівняльний політико-правовий аналіз. К., 2004; Са­харов А. Н. Институт президентства в современном мире. М., 1994.

Прокуратура (від лат. ргосигаге — піклуватися, забезпечува­ти, управляти) — незалежний конституційний орган влади спеціа­льної компетенції, який забезпечує сприяння у здійсненні правосу­ддя. Таку діяльність прокуратура здійснює переважно у сфері кри­мінальної юстиції. У літературі прокуратуру поряд із Конституцій­ним Судом, Рахунковою палатою та омбудсманом відносять до ко­нтрольно-наглядової влади; визначають як самостійну гілку держа­вної влади. У зарубіжних країнах питання про статус прокуратури вирішується по різному: в країнах англо-американської правової сім'ї та деяких країнах Європи (Польща, Франція) у складі мініс­терства юстиції функціонують підрозділи, що виконують окремі функції прокуратур; у країнах романо-германської правової сім'ї входять до системи судової влади (Австрія, Іспанія, Італія, Німеч­чина) або діють як спеціалізовані органи (Росія, Білорусь).

Конституційний статус прокуратури — це конституцій­ний орган спеціалізованої компетенції, який виконує владні повно­важення у сфері правосуддя. Прокуратура покликана забезпечити кримінальне переслідування осіб та підтримувати державне обви­нувачення в суді, а також здійснювати нагляд за законністю на ста­дії досудового слідства та у місцях тимчасового тримання осіб і в місцях позбавлення волі. Згідно з пунктом 9 Перехідних положень Конституції України прокуратура продовжує виконувати функції нагляду за додержанням і застосуванням законів і функцію попере­днього слідства до введення законів, що регулюють їх діяльність та сформування системи цих органів.

Систему органів прокуратури становлять: Генеральна про­куратура України, прокуратура Автономної Республіки Крим, об­ластей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, ра­йонні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові, транспортні, природоохоронні та інші спеціалізовані прокуратури. Таким чином, систему органів прокуратури станов­лять територіальні та спеціалізовані прокуратури. Територіальні прокуратури створені та функціонують відповідно до адміністра­тивно-територіального устрою України, а спеціалізовані — за пред­метно-галузевим принципом і функціонують в окремих сферах життєдіяльності. На сучасному етапі система органів прокуратури включає такі спеціалізовані прокуратури: військові, природоохо­ронні та прокуратуру з нагляду за виконанням кримінально- виконавчого законодавства.

Очолює систему органів прокуратури Генеральний прокурор, який призначається на посаду та звільняється з посади Президен­том України за згодою Верховної Ради. Він очолює також і Генера­льну прокуратуру України. Призначення на посаду Генерального прокурора здійснюється виходячи із результатів консультацій між Президентом, Головою Верховної Ради та його заступниками, а також представниками парламентських фракцій. Конституція України не визначає критеріїв щодо кандидатів на посаду Генера­льного прокурора, однак практика призначення цих посадових осіб свідчить, що призначаються на цю посаду особи, які мають знач­ний досвід прокурорської роботи і користуються авторитетом у системі прокуратури.

Особливі вимоги (віковий ценз, наявність визначеного стажу роботи) ставляться до осіб, які призначаються на посади керівників прокуратур. Прокурором Автономної Республіки Крим, прокуро­рами областей та прирівняних до них, прокурорами міст Києва та Севастополя призначаються особи не молодше 30 років, які мають стаж роботи в органах прокуратури або на судових посадах не ме­нше семи років.

Міськими, районними і прирівняними до них прокурорами призначаються особи не менше 25 років зі стажем роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше трьох років. Це до­зволяє уникнути випадків призначення на керівні посади осіб без достатніх знань, практичних навичок та життєвого досвіду.

На чолі прокурорської системи стоїть Генеральна прокурату­ра України. Другу ланку системи утворюють прокуратура Автоно­мної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а також прирівняні до них спеціалізовані прокуратури (наприклад, військо­ві прокуратури регіонів, військові прокуратури Чорноморського флоту і Військово-Морських Сил України). Третю ланку прокурор­ської системи становлять міські, районні, міжрайонні, районні у містах та інші прирівняні до них прокуратури (наприклад, військові прокуратури гарнізонів).

Повноваження прокуратури. Згідно зі статтею 121 Консти­туції України на прокуратуру покладаються: підтримання держав­ного звинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави у випадках, визначених законом; нагляд за додержан­ням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяль­ність, дізнання і досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Згідно із пунктом 9 Пе­рехідних положень Конституції визначається обов’язок держави щодо поступової ліквідації інституту загального нагляду прокура­тури (частково був поновлений Законом № 2222 у сфері прав лю­дини, однак скасований рішенням КСУ № 20-рп/2010) до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів.

Згідно із Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи Rec (2000) 19 від 6 жовтня 2000 р. хоч функції прокурорів і суддів є по­дібними, однак прокурори не є суддями, як і не може бути здійснен­ня впливу прокурорами на суддів. Відповідно відношення між двома професіями повинні відрізнятися взаємоповагою, об’єктивністю і дотриманням процесуальних вимог:

«17. Держави повинні вжити відповідних заходів, щоб право­вий статус, компетенція і процесуальна роль прокурорів були вста­новлені законом таким чином, аби не могло бути законних сумнівів щодо незалежності і неупередженості суддів. Зокрема, держави повинні гарантувати, що особа не може одночасно займати посаду і прокурора і судді.

Будь-яка невизначеність у відношенні до відповідного статусу і ролі прокурорів і суддів повинна бути виключена таким чином, щоб кожна професія чітко визначалася в очах суспільства, і не виникало ні якої плутанини серед тих, хто стає перед судом. Першим кроком до цього є встановлення чітких правил процедури, що стосується можливості прокурора виконувати свої посадові функції...

19. Прокурори повинні поважати незалежність і неупере­дженість суддів; а саме, вони ніколи не повинні ні ставити під сумнів судові рішення, ні перешкоджати їхньому виконанню, збері­гаючи використання їх прав на процедуру апеляції або на будь-яку іншу пояснювальну процедуру.

Близькі взаємовідносини між прокурорами і суддями не пови­нні впливати на неупередженість останніх. Прокурори, робота яких складається з гарантування застосування закону, повинні бути пи­льними щодо даного пункту і в той же час сумлінно поважати рі­шення суду, застосування котрих часто є їхнім обов ’язком, охоро­няти під час виконання їх звичайне право на оскарження.

Очевидно, що зворотній варіант також є правильним: судді повинні поважати прокурорів як представників зазначених профе­сійних органів і не втручатися у виконання їхніх функцій.

20. Під час судових розглядів прокурори повинні бути об’єк­тивними і справедливими. Зокрема, вони мають гарантувати, що суду надані відповідні факти і правові докази, необхідні для спра­ведливого здійснення правосуддя».

Відповідальність Генерального прокурора. Згідно зі статтею 122 Конституції України Верховна Рада може висловити недовіру Генеральному прокуророві, що може призвести до його відставки з посади. Як вид конституційної відповідальності відставка Генера­льного прокурора може ґрунтуватися на негативній оцінці депута­тів парламенту його діяльності на посаді. За результатами голосу­вання у парламенті Генеральний прокурор складає свої повнова­ження шляхом написання заяви про відставку. Таким чином за ре­зультатами консультацій між парламентськими фракціями може бути прийнято рішення про негативну оцінку діяльності прокура­тури, що маже мати наслідком висловлення недовіри Генеральному прокуророві.

Література: Суд, правоохоронні та правозахисні органи України / Відп. ред. Я. Кондратьєв. К.: Юрінком Інтер, 2003; Сухонос В.В. Органі­зація і діяльність прокуратури в Україні: історія і сучасність. Суми: Уні­верситетська книга, 2004.

Пропорційність — принцип права, за яким публічна влада в умовах демократичного суспільства може накладати тільки ті обов'язки, які є необхідними для досягнення суспільної мети. Тер­мін «необхідні засоби» тут розуміється як «вимушені» і з мінімаль­ними обмеженнями з боку державної влади основних прав людини. Принцип пропорційності можна сформулювати ще так: індивідуа­льний тягар покладатиметься на особу державним правовим актом тільки у тій мірі, яка необхідна для досягнення певної легітимної та суспільно необхідної мети.

Принцип пропорційності вперше був сформульований Євро­пейським судом, але своє нормативне закріплення дістав у статті 3б, яка була введена у Договір про Європейське співтовариство Мааст­рихтським договором 1996 року: «Будь-які дії Співтовариства не мають поширюватися далі того, що необхідно для досягнення цілей цього Договору».

Конституційна юриспруденція:

Принцип пропорційності неодноразово згадується у випадках вини­кнення спорів між державними органами та окремими особами стосовно порушень та обмежень їх прав і свобод. Наприклад, у Німеччині принцип пропорційності використовується Конституційним судом ФРН для ви­значення відповідності законодавства та інших державних правових ак­тів конституційним нормам, цінностям та принципам. Принцип пропор­ційності є суддівським критерієм визначення відповідності (сумірності) обраних засобів поставленим легітимним цілям. Проте, цей принцип пря­мо не закріплений в Основному законі ФРН 1949 року, тобто, він не є по­зитивною конституційною нормою.

У 1965 році Конституційний суд ФРН в одному зі своїх рішень за­значив: «У Федеративній Республіці Німеччині принцип пропорційності є неписаним конституційним принципом. Він походить від принципу верхо­венства права, а отже, з природи основних прав, оскільки вони відбива­ють загальне право на свободу громадянина від держави і можуть бути обмежені державними органами тільки у разі переслідування абсолютно необхідного публічного інтересу». Принцип пропорційності виступає як правова гарантія захисту основних прав. Оскільки він має конституційне значення, він є обов 'язковим не тільки для виконавчої та судової влади, а й для законодавчої.

У застосуванні принципу пропорційності у ФРН можна визначити три основні моменти: засоби, які обираються законодавцем у норматив­ному акті, оптимально слугують досягненню легітимної мети; обрані засоби мінімально обмежують гарантовані конституційні права та цін­ності; вказані засоби розумно та адекватно співвідносяться з пересліду­ваними цілями.

Наприклад, приймаючи рішення в дуже відомій справі керівника служби розвідки Німецької Демократичної Республіки М. Вольфа, який організував розгалужену шпигунську мережу у ФРН та координував ус­пішну шпигунську діяльність, Конституційний суд ФРН зазначив, що роз­відники Східної Німеччини не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за шпигунство проти Західної Німеччини, оскільки це по­рушує принцип пропорційності. Порушення полягало в тому, що криміналь­ним переслідуванням на обвинувачених покладається надмірний тягар у світлі об 'єднання Німеччини.

Згідно з позицією Конституційного трибуналу Польщі, принцип пропорційності співвідноситься з принципом справедливості й відповідає таким стандартам: правові акти мають ухвалюватися лише у випадку необхідності захисту публічного інтересу; правові акти мають бути ма­ксимально спрямовані на досягнення поставлених цілей; між цілями пра­вових актів та додатковими обов 'язками, що покладаються на громадян у результаті їх прийняття, повинен існувати баланс.

Згідно з Конституцією Російської Федерації, в якій, зокрема зазна­чено, що права і свободи людини і громадянина можуть бути обмежені лише у тій мірі, в якій це необхідно з метою захисту основ конституцій­ного ладу, моралі, здоров 'я, прав та законних інтересів інших осіб, забез­печення оборони країни та безпеки держави.

Конституційний суд Російської Федерації у низці своїх рішень роз­тлумачив значення цього принципу: будь-які обмеження можливі тільки на підставі закону в передбачуваних Конституцією цілях та лише в ме­жах, що є необхідними для нормального функціонування демократичного суспільства; законодавець, визначаючи засоби та способи захисту (дер­жавних інтересів), повинен використовувати лише ті з них, які у конкре­тній правозастосовчій ситуації виключають можливість несумірного обмеження прав і свобод людини і громадянина; держава, навіть маючи на меті запобігти випадкам зловживання правом, для того, щоб здійс­нення конституційних прав не порушувало прав та свобод інших осіб, повинна використовувати не надмірні, а тільки необхідні та суворо обу­мовлені цілями засоби. Цей принцип сумірного обмеження прав та свобод, що закріплений частиною 3 статті 55 Конституції Російської Федерації, означатиме, що публічні інтереси, перелічені у цій нормі, можуть випра­вдати правові обмеження прав та свобод, якщо вони адекватні соціально виправданим цілям.

Прецедентне право Європейського суду з прав людини:

Принцип пропорційності визнає й Європейський суд з прав людини, який розтлумачив окремі положення Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод (1950): «обмеження на свободи, що гарантують­ся Конвенцією, мають бути «пропорційні легітимній меті, яка пересліду­ється цими обмеженнями», а також «між засобами, що обираються, легітимною метою та встановленням відповідних обмежень має існува­ти розумне пропорційне співвідношення», оскільки «в основі всієї Конвен­ції лежить пошук справедливого балансу між загальними інтересами су­спільства і вимогами щодо захисту основних прав індивіда». Суд у Страсбурзі не тільки контролює здійснення органами державної влади країн, що підписали Конвенцію, своїх повноважень, у тому числі дискре­ційних, на предмет розумності, обережності та чесності, а й вимагає, щоб рішення цих державних органів ґрунтувалися «на належному сприй­нятті відповідних фактів», а державне втручання було розумно необхідне для досягнення переслідуваної легітимної мети».

З метою запобігання свавільним законам, на думку суду, необхідно дотримуватися двох основних вимог: закон має бути загальнодоступним, щоб громадянин знав: саме до цих конкретних дій та обставин застосо­вується саме цей закон; норма не є нормою закону, доки вона не сформу­льована достатньо чітко, щоб громадянин згідно з нею міг регулювати свою поведінку, а у разі надання йому кваліфікованої консультації — ро­зумно передбачити наслідки, до яких призведе певна його дія.

Принцип пропорційності згідно з Конституцією України:

Принцип пропорційності не закріплено безпосередньо у Кон­ституції України, однак він був присутнім у її попередніх проектах, зокрема, у статті 59 проекту в редакції від 26 жовтня 1993 року: «Конституційні права і свободи особи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених цією Конституцією і прийнятими на її основі законами, з метою захисту прав і свобод інших осіб, охоро­ни здоров'я і громадської безпеки. Такі обмеження мають бути мінімальними і відповідати засадам демократичної держави».

У висновку Венеціанської комісії «За демократію через пра­во» щодо Конституції України 1996 року, що прийнятий на 30 пле­нарному засіданні 7-8 березня 1997 року, окремо зазначається, що «на жаль, разом із загальними положеннями про можливі обме­ження прав людини у попередньому варіанті частини першої статті 64 вилучено і принцип пропорційності, передбачений у частині другій тієї самої статті.

Оскільки багато обмежень, передбачених окремими статтями Конституції України — наприклад обмеження свободи думки і сло­ва, передбачені частиною 3 статті 34, — є доволі широкими, то важ­ливо, щоб Конституційний Суд України тлумачив різні обмеження прав людини у світлі загальноправового принципу пропорційності».

Дотримання принципу пропорційності є обов’язковим для України при визначенні змісту обмежень «згідно з законом» на конституційні права, перелічені у статтях 29-36, 39, 41-44, 47, 54 Конституції України, відповідно до інтересів національної безпеки та охорони громадського порядку, здоров'я та моральності насе­лення, захисту прав і свобод інших людей тощо. Такий висновок ґрунтується на визнанні обов'язковою і без спеціальної угоди юрисдикції Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції для України, тоб­то для всіх державних і муніципальних органів, фізичних та юри­дичних осіб. Тому принцип пропорційності є обов'язковим для українських судів при визначенні змісту обмежень «згідно з зако­ном» на ці права відповідно до суспільних інтересів.

Література: Конституція незалежної України. Документи, комен­тарі, статті. К., 1995. Книга перша; Погребняк С.П. Основоположні прин­ципи права (змістовна характеристика). Х., 2008.

Публічна влада — юридичний режим реалізації сувереніте­ту народу шляхом вирішення справ суспільного (публічного) зна­чення, який заснований на єдності повноважень та відповідальності її суб'єктів (носіїв). Носіями публічної влади у розумінні статей 5 та 19 Конституції України виступають органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Інститут публічної влади скла­дають: континуїтет та конституційний характер; джерела легітим- ності та форми її здійснення; конституційне закріплення статусу органів публічної влади, що визначає її легітимний характер та правові форми діяльності; організаційна і територіальна структура; завдання та функції публічної влади як офіційного представника інтересів суспільства на внутрішній і зовнішньополітичній арені. Основні принципи організації та діяльності публічної влади скла­дають публічної влади: континуїтет, легітимність (конституцій- ність), верховенство права, суверенітет, поділ влади, субсидіар- ність, пропорційність.

Форми публічної влади. Основними формами організації пу­блічної влади є наддержавні об'єднання (типу ЄС), держава, місце­ве самоврядування, а у випадку федеративного устрою держави — також і суб'єкти федерації (штати, провінції, землі).

Місцеве самоврядування визнається однією з форм публічної влади на місцях. Концепція місцевого самоврядування виходить з того, що органами державної влади є лише центральні органи дер­жави (парламент, глава держави, уряд, та інші), органи суб'єктів федерації (у федераціях), їх представники на місцях (комісари, префекти, губернатори), а також суди, як особлива гілка державної влади. Державна влада, держава представляє все суспільство даної країни і діє від імені цього суспільства. Щодо виборних органів на місцях, і власної адміністрації, що ними формується, то вони роз­глядаються як вираження волі певного територіального колективу. Звичайно, що володіючи певною автономією, вони в той же час підкоряються волі територіального колективу, і їх статус регулю­ється законами, що приймаються державою — офіційним предста­вником суспільства. Органи місцевого самоврядування володіють власністю, наприклад, муніципальним житлом, муніципальними дорогами тощо.

Сутність місцевого самоврядування полягає у забезпеченні демократичних принципів організації і функціонування влади на місцях, тобто у створенні можливостей для максимального набли­ження управління до населення, залучення громадян до безпосере­дньої участі у вирішенні політичних, економічних, соціальних та інших проблем. Як елемент демократії місцеве самоврядування по­кликане забезпечувати шляхом самостійного вирішення територіа­льною громадою найбільш важливих питань місцевого значення реалізацію життєво важливих прав та інтересів громадян, їх соціа­льний захист.

Автономія передбачає надання самостійних прав регіонам для вирішення питань розвитку регіонів. В автономії діє представ­ницький орган влади, який формується прямими виборами і фор­мує місцевий уряд. Провідним чинником утворення автономії є пе­вні особливості регіону: історичні, національно-культурні, соціаль­но-економічні, демографічні тощо. Формування автономії інколи зумовлено історичними процесами та традиціями, Зокрема, поділ Іспанії на провінції, які володіють статусом автономії, зумовлено визнанням особливостей розвитку різних регіонів, їх культурної, мовної та етнічної самоідентифікації. Утворення автономії в Криму зумовлено неоднозначними етнічними процесами, специфікою економічного укладу півострова, необхідністю визначити статус кримських татар та вирівнювання можливостей їх національно- культурного розвитку.

Суб'єкт федерації. Федерація — це держава, в якій влада розподілена між центральними (федеральними) органами і органа­ми її складових частин, які являються суб’єктами федерації. Феде­рацію визначають як союзну державу, в якій територіальні одиниці мають статус конституційної автономії. Федералізм виникає або з необхідності інтеграції самостійних державних одиниць у більшу державу, або внаслідок децентралізації унітарних держав. Він є за­собом запобігання надмірній концентрації влади в центрі.

Розмежування компетенції у федеративній державі називають розподілом влади «по вертикалі». При цьому розмежовуються предмети відання федерації і суб'єктів федерації. Суб'єкти федера­ції здійснюють повноваження виконавчої влади: виконання феде­ральних законів покладається не лише на федеральні виконавчі ор­гани, а й на органи виконавчої влади суб'єктів федерації. Напри­клад, у ФРН землі самостійно виконують федеральні закони, оскі­льки інше не встановлено чи не допускається Основним законом. Суб'єкти федерації здійснюють владні повноваження і владні фун­кції, якщо Конституція не передбачає або не дозволяє іншого. Зага­лом, ця презумпція на користь суб'єктів федерації має силу в зако­нодавчих, виконавчих і судових сферах. Виключна компетенція суб'єктів федерації являє собою коло питань, у вирішення яких фе­дерація не вправі втручатися.

Принципові основи статусу суб'єктів федерації в зарубіжних країнах визначаються федеральною конституцією. Особливо це відноситься до федерацій, створених актами центральних органів держави, а не на основі об'єднання. Хоч в штатах (провінціях, зем­лях) нерідко є свої конституції, які дають достатню свободу суб'єктам у виборі своєї внутрішньої організації, все ж положення конституцій суб'єктів не можуть змінювати самого їх статусу в фе­дерації.

Держава — це політико-територіальна суверенна організація публічної влади, що володіє спеціальним апаратом з метою здійс­нення управління суспільством і яка здатна зробити свою волю обов'язковою для населення всієї країни. На певному етапі розвит­ку суспільства виникає потреба у його специфічній окремій органі­зації. Втрачаючи соціальну однорідність, суспільство розділяється на частини, які відрізняються місцем і роллю в системі суспільного виробництва і розподілу матеріальних благ, способом життя, духо­вною культурою, соціальним і майновим станом тощо. У кожної з таких суспільних груп, крім однакових спільних інтересів, поста­ють інтереси специфічні. Отже, виникає потреба в узгодженні, ко­ординуванні таких різноманітних інтересів, у регулюванні відносин між різними частинами суспільства. Саме ця потреба і викликає до життя специфічну організацію, основним призначенням якої є за­безпечення єдності, цілісності суспільства. Такою організацією є держава, яка сьогодні є основною формою публічної політичної влади.

Ознаками держави є: суверенітет, територія, наявність систе­ми державних органів (державного апарату), за допомогою яких здійснюються владні повноваження; наявність публічної влади, наявність загальнообов’язкових правил поведінки — правових норм, наявність податкової системи. Держава — це публічна (офі­ційна) організація, що представляє суспільство, виступає від його імені, і в такій якості визнана іншими державами. І саме держава визначає основні напрями розвитку суспільства в інтересах всіх і кожного, є офіційним представником всього населення всередині країни і на міжнародній арені.

Наддержавні об’єднання (далі — НДО). Сьогодні спостері­гається тенденція до укладання багатосторонніх міжнародних до­говорів, які утворюють НДО (ЄС, УЕИСОБиИ). Правосуб’єктність НДО ґрунтується на делегуванні частини суверенних прав держа­вами, які погоджують на визнання їх юрисдикції у визначених ме­жах. У склад НДО входять суверенні держави. Засновані інститути влади НДО володіють владними прерогативами щодо вирішення питань публічного управління утвореного співтовариства. На від­міну від конфедерації рішення у НДО приймаються не консенсу­сом, а більшістю. НДО мають дуалістичну природу. По-перше, ме­ханізм утворення НДО є міжнародно-правовим, тобто їх утворення засновано на укладенні міжнародного договору. Це означає, що держави-члени НДО делегують частину свого суверенітету його інститутам. По-друге, ці договори утворюють конститутивну (установчу) основу функціонування НДО, оскільки його держави- члени зобов’язані підпорядковуватися праву НДО. Правові акти органів-інститутів НДО мають пряму дію і держави-члени несуть всю повноту відповідальності за їх добросовісне виконання. Недо­ліки національного законодавства не можуть служити виправдан­ням для невиконання правових актів органів НДО.

Основні типи форм публічної влади. Досвід багатьох країн дозволяє виділити три основні форми держави: полікратичну («ба- гатовладну»), монократичну («єдиновладну») і перехідну (транзит­ну). Кожна з них може мати і республіканську, і монархічну форму правління, унітарний і федеративний територіально-політичний устрій, різний державний режим. Типологія форм публічної влади ґрунтується на синтетичному підході, який є результатом систем­но-синергетично тлумачення форм державного правління, устрою та режиму.

Полікратична публічна влада (роїі — багато, егаіоо — вла­да) існує в багатьох розвинутих країнах з багатими демократични­ми і правовими традиціями (Великобританія, Франція, ФРН, Япо­нія і т.д.), в усіченому виді вона діє в окремих країнах, що розви­ваються (наприклад Індія), складається в деяких постсоціалістич- них країнах (Латвія, Молдова, Чехія).

Полікратія — це сучасна консолідована плюралістична демо­кратія, в якій забезпечується розподіл владних повноважень по ве­ртикалі (пропорційність і субсидіарність) і горизонталі (поділ вла­ди), держава є зв'язана засадами верховенства права і справедливо­сті. Загалом полікратія має такі ознаки: органи державної влади формуються в результаті застосування тих чи інших демократич­них способів, а відносини між ними будуються на основі принципу поділу влади, системи стримувань і противаг, взаємозалежності і взаємодії влад; територіальна структура держави будується з ура­хуванням балансу інтересів різних національностей, центральної і місцевих властей; у діяльності органів держави акцент робиться на демократичні форми і методи ( в тому числі пошуки компромісу і консенсусу), хоч не виключається і примус, якщо створюється за­гроза конституційному устрою, вільному демократичному порядку; у тому чи іншому обсязі використовуються різні форми участі гро­мадян в управлінні державою, а політичні партії і групи тиску створюють умови для деконцентрації політичної державної влади; проголошуються і здійснюються на практиці основні демократичні права і свободи громадян, засновані на визнанні загальнолюдських цінностей (однак соціально-економічні права визнаються і забезпе­чуються в меншій мірі, ніж політичні і особисті).

Полікратична форма публічної влади має в різних країнах свої варіанти, відрізняється різним ступенем розвитку. Наявність однієї чи декількох ознак не обов'язково веде до створення такої форми, важливо врахувати «домінанту». Іноді ця форма публічної влади набуває олігархічної якості, що обумовлено роллю тих чи інших груп в структурі влади, іноді вона може включати окремі монократичні чинники (наприклад, домінування Президента в сис­темі органів держави). Останні можуть призвести до її переро­дження в іншу форму, до створення напівмонократичної держави. Такі явища спостерігаються в деяких суперпрезидентських респуб­ліках Латинської Америки, в постсоціалістичних країнах Сходу.

Монократична форма публічної влади (mono — єдиний, cratos — влада) передбачає концентрацію влади в одному центрі та заперечує ідею поділу влади. Концентрація влади забезпечується в силу належності її військовим, політичній партій, правлячій династії. Влада здійснюється як своєрідне jus potestas (право володіння, вот­чинне право), тобто розглядається як своєрідна власність. Як прави­ло, влада концертується в центрі, регіони не володіють самостійни­ми правами.

Ознаки монократії:

1) органи державної влади формуються або відкрито антиде­мократичним шляхом (наприклад, в результаті військового перево­роту), або псевдодемократичними методами, які є лише прикрит­тям фактичного єдиновладдя, що здійснюється різними шляхами (абсолютна монархія, президент-військовий, що очолив керівницт­во після перевороту, визначена конституціями керівна роль в сус­пільстві і державі однієї партії і т. д.), але система взаємних стри­мувань і противаг заперечується;

2) в територіальній структурі держави інтереси центру домі­нують над периферією, хоч остання може бути представлена «дер­жавними утвореннями» — штатами, автономією і навіть союзними республіками, які проголошують себе суверенними державами; інтереси пануючої нації і громадян, що їй належать домінують над іншими національними групами і особами, що не належать до ос­новної нації, які інколи, навіть, не отримують прав громадянства (наприклад, в Кувейті чи в Естонії, хоча останню не можна віднес­ти до монократії);

3) в діяльності органів держави або акцентується увага на пе­ревазі прямого примусу, так як він відповідає ідеологічному насил­лю, або супроводжується офіційними заявами про розвиток демок­ратії;

4) участь громадян в управлінні державою або зовсім не здій­снюється (наприклад, в умовах воєнних режимів), або практикуєть­ся мінімально має переважно «показовий» характер, оскільки май­же відсутні групи тиску різних верств населення, в результаті чого не створюються умови для деконцентрації політичної, а отже, і державної влади;

5) права і свободи громадян або взагалі не згадуються в зако­нодавстві (в деяких напівфеодально-теократичних державах нема конституції), або їх здійснення призупиняється (призупиняється дія відповідних статей конституції), або нарешті, їх проголошення в конституціях, іноді досить детальне, паралізоване практикою здій­снення влади, застосуванням репресивних методів з боку поліції та спецслужб. Соціально-економічні права інколи проголошуються і в деякій мірі здійснюються, але на базі «розподільних» методів за­звичай за рахунок зниження загального рівня життя населення.

Транзитна (перехідна) форма публічної влади умовно може бути охарактеризована як напівдемократична. В ній є елементи і демократії, і авторитаризму, а іноді й тоталітаризму. Органи дер­жавної влади формуються шляхом виборів, але число партій, які допускаються до участі в них, обмежене (наприклад, в Індонезії тільки три), вибори в парламент не мають принципового значення, оскільки традиційно вирішальна доля влади сконцентрована в ру­ках президента (багато президентських республік в Латинській Америці), іноді монарха (Йорданія, Марокко), або в інших струк­тур (військові у Пакистані, Таїланді тощо).

Поділ влади за конституцією може визнаватися, але насправді він є незбалансованим, як правило, на користь виконавчої влади. У територіальній структурі держави при можлива автономія, навіть політична (наприклад, Філіппіни), на місцях можуть існувати вибор­ні органи (ради, старости), але автономні повноваження насправді обмежуються (іноді використовуються війська), а виборні керівники рад або старости підлягають утвердженню і можуть бути не утвер­джені вищими органами.

В діяльності органів держави значне місце займає насилля, незначна участь громадян в управлінні державою (хоч її елементи мають місце), і хоч демократичні права і свободи в конституціях визнаються (іноді їх перелік досить широкий), діючі правові гаран­тії їх здійснення на практиці відсутні. Прикладом транзитної публі­чної влади є також більшість країн СНД, Індонезії, Марокко тощо.

Література: Чиркин В. Е. Государствоведение. М., 1999; Халипов В. Ф. Кратология как система наук о власти. М., 1999.