Терміни конституційного права на літеру Н

Народна правотворча ініціатива (далі — НПІ) — це право встановленої кількості (частини) виборців вносити проект закону на розгляд представницького органу. Вперше даний інститут виник в окремих штатах Сполучених Штатів Америки у ХІХ ст., а надалі він отримав поширення в країнах Європи.

Форма і критерії здійснення НПІ. НПІ повинна мати форму законопроекту. В Іспанії така ініціатива не поширюється на проек­ти органічних законів, законів про оподаткування, міжнародні від­носини, а також з питань помилування. Ініціатива повинна мати підтримку певної кількості виборців. Наприклад, в Іспанії — 500 тис., Румунії — 250 тис., Киргизстані, Сербії та Чорногорії — 30 тис., Латвії — десятої частини виборців тощо.

Процедура референдуму за народною ініціативою (стаття 72 Конституції України). Ця процедура є подібною до НПІ, однак складність її проведення істотно обмежує можливості народу без­посередньо впливати на прийняття рішень органами публічної вла­ди Згідно із Законом про всеукраїнський та місцеві референдуми (ст. 17) створюються ініціативні групи виборців, які забезпечують зібрання встановленої Конституцією України кількості голосів ви­борців на підтримку ініціативи, що пропонується. З цією метою на зборах виборців у кількості не менше 200 виборців за умови попе­реднього повідомлення про місце, час та мету за 10 днів до їх про­ведення створюється ініціативна група у кількості 20 громадян України, що володіють правом голосу (виборців), що оформлюєть­ся протоколом загальних зборів.

Для реєстрації ініціативної групи до місцевої Ради за місцем проведення зборів необхідно надіслати такі документи: 1) протокол зборів виборців; 2) перелік питань, що виносяться на референдум (проект нової Конституції України); 3) персональний склад ініціа­тивної групи з вказівкою їх персональних даних. Створення ініціа­тивних груп можливе в інших регіонах України, що дає змогу за­свідчити громадську підтримку законопроекту про внесення змін до Конституції України.

Місцева Рада в особі сільського, селищного чи міського голо­ви у 10-денний строк від дати надходження таких документів при­ймає рішення про їх надіслання у Центральну виборчу комісію. Центральна виборча комісія у 15-денний строк з дня надходження таких документів від місцевої Ради приймає рішення про реєстра­цію ініціативної групи, про що у триденний строк видає свідоцтво про реєстрацію ініціативної групи та посвідчення її членів.

Зареєстровані ініціативні групи виборців не менш ніж у трьохмісячний строк повинні зібрати на підтримку законопроектів не менше 3 мільйонів підписів виборців, не менш ніж у 2/3 облас­тей України та не менше ніж 100 тисяч підписів виборців у кожній області, про що складається підсумковий протокол та акт про про­ведення всеукраїнського референдуму і такі мають бути передані до Центральної виборчої комісії у трьохденний строк.

При дотриманні цих умов ініціативні групи подають необхід­ні документи до Центральної виборчої комісії, яка здійснює пере­вірку дотримання референдного законодавства при збиранні голо­сів виборців у 10-денний строк. У разі необхідності Центральна виборча комісія може надати ініціативним групам 5-денний строк для усунення недоліків документів. Разом з тим Центральна вибор­ча комісія у відповідності до рішення Конституційного суду Украї­ни у справі щодо всеукраїнського референдуму за народною ініціа­тивою (27.03.2000 р.) зобов’язана здійснити консультації з Прези­дентом України щодо конституційності вимог, які будуть виноси­тися на всеукраїнський референдум.

У разі позитивного висновку Центральної виборчої комісії Президент ухвалює рішення про призначення всеукраїнського ре­ферендуму за народною ініціативою, про що видає відповідний указ. Суб'єкти права на конституційне подання, конституційне зве­рнення вправі його внести у Конституційний Суд України щодо вирішення питання про відповідність Указу Основного Закону. При позитивному висновку Конституційного суду України прово­диться процедура референдуму за народною ініціативою.

У разі підтримки законопроекту за результатами голосування на всеукраїнському референдумі, Президент України як гарант до­тримання основних прав і свобод зобов'язаний внести відповідний законопроект на розгляд Верховної Ради України. Згідно зі згада­ним рішенням Конституційного суду України акт, прийнятий у ре­зультаті всенародного голосування, повинен бути обов'язково роз­глянутий парламентом, однак парламент не пов'язаний цим рішен­ням і може відхилити таку ініціативу.

Народний депутат України — представник народу України у Верховній Раді. НД може бути громадянином України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років. Не може бути обраним до Верхов­ної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку (ст. 76 Конституції України). НД обирається строком на п'ять років на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Набуття повноважень народним депутатом починається з моменту складення присяги (ст. 79 Конституції України). Під при­сягою розуміють офіційну й урочисту обіцянку у вірності і належ­ному виконання обов'язків покладених на народних обранців. При­сяга складається на урочистому засіданні першої сесії новообраної Верховної Ради України.

Припинення повноважень народного депутата. Повнова­ження НД припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України. Відповідно до статті 81 Конституції Укра­їни встановлено підстави дострокового припинення повноважень НД: 1) за особистою заявою НД про складання ним депутатських повноважень; 2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо НД; 3) визнання НД судом недієздатним або безвісно відсут­нім; 4) припинення НД громадянства України або виїздом його на постійне проживання за межі України; 5) смерті НД.

Рішення про дострокове припинення повноважень НД при­ймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Повноваження НД можуть бути також достроково припинені на підставі відповідного рішення суду за поданням Голови Верхов­ної Ради України, якщо НД обрано або призначено на посаду, за­йняття якої несумісне з виконанням повноважень НД України, і якщо при цьому депутат не виконує вимоги щодо несумісності де­путатського мандата з іншими видами діяльності. Відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про статус народного де­путата України» НД не може бути членом Кабінету Міністрів України чи керівником центрального органу виконавчої влади.

Мандат народного депутата. В основу конституційної мо­делі представницького мандату НД покладені такі принципи: віль­ного мандата НД України; незалежності НД України; професійнос­ті НД України; несумісності мандата НД України.

Принцип вільного мандата народного депутата України. Конституція України 1996 р. внесла суттєві зміни до змісту статусу народного депутата. Раніше НД мав імперативний мандат. Він був зобов’язаний не тільки підтримувати тісні зв'язки із виборцями у своєму окрузі, але й виконувати накази виборців.

Принцип незалежності народного депутата України перед­бачає унеможливлення будь-яких протиправних впливів на депута­тів, що забезпечується певними гарантіями, зокрема депутатською недоторканістю.

Принцип професійності народного депутата України вира­жається в тому, що народні депутати України здійснюють свої пов­новаження на постійній основі та оплатності депутатської діяльності.

Принцип несумісності мандата народного депутата України з іншими посадами або видами діяльності. НД здійснює свої пов­новаження на постійній основі. Він не може мати іншого представ­ницького мандата, тобто не може бути одночасно обраний депута­том Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатом міс­цевих рад. Статус депутата несумісний із зайняттям будь-якою ін­шою діяльністю за сумісництвом з отриманням винагороди за ви­нятком викладацької, наукової та літературної роботи, художньої і мистецької діяльності у вільний від роботи час. У разі виникнення обставин, які порушують вимоги щодо несумісності мандата, НД у 20-денний термін з дня виникнення таких обставин має припинити відповідну діяльність або подати заяву про складання ним депутат­ських повноважень.

Депутатська недоторканність (імунітет). НД не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований без згоди Верховної Ради України. Кримінальну справу щодо НД України може бути порушено тільки Генераль­ним прокурором України.

Вмотивоване рішення Верховної Ради України за поданням Генерального прокурора України щодо одержання згоди Верховної Ради на притягнення НД до кримінальної відповідальності, арешт або застосування заходів адміністративного стягнення, що накла­даються у судовому порядку, приймається більшістю голосів на­родних депутатів від конституційного складу Верховної Ради Укра­їни.

Недоторканність для певної категорії посадових осіб не є привілеєм для цих осіб; вона пов 'язана з виконанням ними важливих державних функцій, а тому відповідно до Конституції і міжнаро­дно-правових зобов 'язань України не може розглядатися як гаран­тія їх безкарності. Недоторканність НД, Президента, суддів перед­бачає лише спеціальні умови притягнення їх до кримінальної відповіда­льності (Висновок КС від 11 липня 2001 р. № 3-в).

Гарантії депутатської недоторканності відповідно до по­ложень частини третьої статті 80 Конституції поширюються на НД з моменту визнання їх обраними за результатами виборів, засвідченими рішенням відповідної виборчої комісії, і до моменту припинення у встановленому порядку депутатських повноважень. Якщо громадянина обрано народним депутатом після пред 'явлення йому обвинувачення у вчиненні злочину чи після ареш­ту, подальше провадження у кримінальній справі стосовно такого депутата може бути продовжено за наявності згоди Верховної Ради на притягнення його до кримінальної відповідальності або арешт відповідно до процедури, передбаченої статтею 28 Закону. Такий підхід забезпечує реалізацію принципу рівності всіх НД що­до гарантій депутатської недоторканності. депутатська недо­торканність поширюється на НД з моменту визнання його обра­ним за результатами виборів, засвідченими рішенням відповідної виборчої комісії, і до моменту припинення у встановленому поряд­ку депутатських повноважень (Рішення КС від 27 жовтня 1999 р. № 9-рп).

Депутатський індемнітет. НД не несуть юридичної відпо­відальності ні перед ким за результати голосування, їх зміст висло­влювань у парламенті, його органах. Але вони підлягають відпові­дальності за образу чи наклеп. На засіданні Верховної Ради Украї­ни НД не повинен вживати образливі висловлювання, непристойні та лайливі слова, закликати до незаконних і насильницьких дій, заважати промовцям і слухачам діями, які перешкоджають викла­денню або сприйманню виступу, заважати своєю поведінкою про­веденню засідання Верховної Ради України.

Притягнення до кримінальної відповідальності, як стадія кри­мінального переслідування, починається з моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину. Згідно з положеннями час­тини другої статті 80 Конституції НД не несуть юридичної відпо­відальності за результати голосування або висловлювання у парла­менті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Це означає, що НД і після припинення депутатських повно­важень не може бути притягнений до юридичної відповідальності за зазначені дії (Рішення від 27 жовтня 1999р. № 9-рп).

Гарантії статусу народних депутатів. Закон про статус народних депутатів визначає такі основні їх права: 1) обирати і бу­ти обраним до органів Верховної Ради — комітети, тимчасові спе­ціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань, які вносяться на розгляд Верховної Ради, і тимчасові слідчі комісії для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний ін­терес; 2) право об’єднуватися у депутатські фракції; 3) залучати до своєї роботи фахівців, експертів; 4) набирати помічників- консультантів у межах встановленого фонду; 5) отримувати необ­хідну інформацію для здійснення своїх функцій; 6) здійснювати прийом громадян; 7) звертатися із депутатськими запитами і звер­неннями.

Народному депутату, після закінчення строку його повнова­жень, а також у разі дострокового їх припинення за особистою за­явою про складання ним депутатських повноважень, надається по­передня робота (посада), а у разі неможливості цього (ліквідація підприємства, установи, організації) він зараховується до резерву кадрів державної служби або відповідного міністерства, відомства, в системі якого працював НД на попередній роботі для заміщення посади, що відповідає його професійному рівню, з урахуванням рангу державного службовця. Верховна Рада України наступного скликання не пізніше трьох місяців від початку своєї роботи роз­глядає питання щодо дотримання вимог законодавства України у наданні НД попередньої роботи (посади) і приймає відповідне рі­шення.

На НД поширюється дія Закону України «Про державну слу­жбу» від 16 грудня 1993 р. № 3723-ХІІ в частині, що регулює пи­тання службової кар’єри, матеріального, соціально-побутового за-

безпечення державних службовців. Верховна Рада встановлює роз­мір щомісячних оплат праці НД України.

Література: Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне пра­во України. Академічний курс: Підруч.: у 2 т.-Т.1 / За ред. В.Ф.Погорілка. К.: ТОВ Видавництво «Юридична думка», 2006.— 544 с. Конституція України. Науково-практичний коментар / редкол.: В. Я. Тацій (голова ре- дкол.), О. В. Петришин (відп. секретар), Ю. Г. Барабаш та інш.; Нац. акад. прав. наук України. — 2-ге вид., переробл. і допов. Х.: Право, 2011. — С.143

Наука конституційного права (далі — НКП) — галузева правова наука, головною особливістю якої є формулювання основ­ного понятійного апарату, наукових категорій, що їх застосовує, аналізує чинне конституційне законодавство, роль, функції та при­значення конституційно-правових інститутів, а також аналіз відно­син між публічною владою та індивідом, їх специфіки, основи їх виникнення, розвитку і припинення.

Предмет НКП — дослідження природи відносин владарю­вання, зокрема таких його окремих аспектів, як: правового механі­зму установлення публічної влади; меж державного втручання на основі конституції та формального закону у сферу приватної авто­номії індивіда; обов'язку публічної влади захищати основні права і свободи людини; співвідношення політичних інститутів та публіч­ної влади; конституційні засади організації публічної влади.

Позитивістське (легістське) розуміння НКП поділяють на класичний позитивізм та неопозитивізм. Згідно з позитивістським уявленням право у суспільстві вважається системою норм та пра­вил поведінки, що прийняті або санкціоновані авторитетним дер­жавним органом. Таким чином норми права можуть існувати у ак­тах законодавства та судових прецедентах, причому акти законо­давства можуть розумітися як акти монарха, парламенту, одкро­вення Бога чи певна соціальна практика, що зумовлює структуру права. На думку позитивістів, право — це команда суверена, якому належить публічна влада, а завдання юриспруденції полягає у ви­значенні генезису та причинно-наслідкового зв'язку між формаль­ними правовими нормами в існуючому правопорядку. Спроби по­долати складність змісту права у позитивізмі спостерігаються серед представників неопозитивізму (Кельзен, Гарт, марксизм-ленінізм). Марксизм-ленінізм шукає своєї опори у владній волі панівного класу, не приносячи у позитивізм нічого оригінального, лише під­носячи на більш високий рівень владну сваволю. Чиста теорія пра­ва Кельзена, в якій лежать уявлення про природу Grundnorm, фор­мує ієрархію джерел позитивного права.

Соціологічне розуміння НКП ототожнює право із судовим та адміністративним прецедентом, а також статутним правом як ви­раженням волі парламентської більшості. Соціологічне розуміння права набуло свого поширення у країнах загального права, автори­тет якого походить від звичаю. Саме на цій основі формується пре- цедентне право, яке має свою соціологічну природу в яку певну діяльність сукупності адміністративних та судових установ. Стату­тне право парламентів повинно отримати свій авторитет щляхом його застосування у судовій практиці. Суди наділені повноважен­нями інтерпретувати статутне право, пристосовуючи його до змін у реальному житті і використовувати його як інструмент впливу на суспільне життя.

Етичне розуміння НКП виходить із розмежування права і закону через категорію справедливості як сукупності ціннісних уявлень людини про те, якими повинні бути правовідносини. Кате­горія справедливості була в центрі уваги ще у часи античності. Арістотель пов’язував поняття права і справедливості, у латинській термінології jus означає право, справедливу претензію, justitia — справедливість, правосуддя. Справедливість може бути опосеред­кована у праві, зміст якої корелюється через зміст свободи і рівно­сті. Отже, категорія справедливості, в юридичному розумінні, по­винна випливати із формул свободи та рівності між учасниками правовідносин.

Природно-правове розуміння НКП. Фундаментально ідея природного права була сформульована І. Кантом. Згідно з катего­ричним імперативом І. Канта людина повинна вчиняти так, як у цій конкретній ситуації вчинив би законодавець. І. Кант також відомий як один із засновників концепції міжнародного правопорядку, в основі якого має бути взаємовигідна співпраця між народами. Зага­лом природно-правове розуміння НКП обґрунтовує ідею невідчу­жуваності прав людини й основоположних свобод як об’єктивних меж втручання публічної влади у сферу приватної автономії інди­віда.

Функції НКП — напрямки впливу на еволюцію галузі кон­ституційного права, на конституційні явища і процеси, зокрема на вироблення критеріїв правомірності рішень органів публічної вла­ди. До основних функцій НКП належать гносеологічна, онтологіч­на, аксіологічна, інтегративна, прогностична, методологічна тощо.

Методологія НКП — вчення про методи пізнання конститу­ційно-правових реалій, теоретичне обґрунтування методів і спосо­бів пізнання цих реалій, що ними послуговується НКП. До основ­них методів НКП належать методи загальної філософії права, діа­лектичної логіки, порівняльно-правовий, системний, синергетич­ний, історично-правовий, соціології права, формальної юридичної логіки, статистичний, правового моделювання, юридичної герме­невтики тощо.

Література: Конституційне право України /За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. К.,1999; Федоренко В. Л. Система конститу­ційного права України: теоретико-методологічні аспекти. К., 2009. Скри- пнюк О. В. Курс сучасного конституційного права України. К., 2010.

Німецький конституціоналізм базується на тому, що реальна конституція не зводиться лише до тексту Основного закону 1949 р. Конституція базується на ієрархії цінностей, серед яких на першо­му місці — положення, які характеризуються як принцип «вірності федерації», партійної держави та войовничої демократії. На друго­му — положення писаної конституції, а на третьому — надпозити- вні принципи — наприклад, правосуддя, гідність, моральний закон тощо. Така структура конституції зумовлює специфічну роль кон­ституційної юстиції. На відміну від американської практики поєд­нання конституційного тексту із мінливою політичною практикою, німецька конституційна юриспруденція заснована на «більшому підкресленні значення формального тексту для вчинення впливу на політичну практику». На цій основі Федеральний конституційний суд забезпечує єдність конституції та державний суверенітет.

Після об’єднання Німеччини Основний закон в 1990 році на­брав всієї повноти значення, як національної конституції, не зва­жаючи на те, що у період його прийняття він розглядався як тимча­совий установчий акт. Основний закон ціннісно-орієнтований до­кумент, оскільки він базується на ієрархії цінностей, гарантом чого виступає німецьке конституційне судове право (case law). Основ- ний закон, ніби, оформлює німецьку державність, оскільки держава існує до його прийняття. Проте існує твердження, що «держава як така, взята незалежно від своєї конституції, — не більше ніж ідеа­льна конструкція, штучне творіння думки, абстракція із області за­гальної теорії держави». Тому німецька конституційна традиція звертає увагу саме на конституційне оформлення державності.

Серед цінностей німецького конституціоналізму виділяють права людини та людську гідність, державність та моральність. Ці елементи розглядають нерозривно, оскільки вони взаємодоповню­ючі. Згідно зі статтею 1 Основного закону: «Гідність людини є не­порушною. Її повага та захист є обов’язком всіх державних орга­нів». Такі положення лежать в основі конституційного ладу, про що неодноразово Федеральний конституційний суд вказував у сво­їх рішеннях. Положення конституції про повагу до людської гідно­сті та основних прав черпають свою легітимність з веймарської конституції. Разом з тим, у дусі поєднання природно-правового та позитивістського підходів прийнято вважати, що Основний закон визначає всі основні права, оскільки принцип соціальної держави (welfare state) гарантує права й третього покоління — права на роз­виток.

Основою німецького конституціоналізму є спеціалізація кон­ституційної юрисдикції, носій якої — Федеральний Конституцій­ний Суд Німеччини, що наділений широкими повноваженнями що­до вирішення конституційних спорів: позбавлення основних прав, конституційності політичних партій, перевірки результатів виборів, імпічменту федерального президента, спорів між вищими держав­ними органами, абстрактного судового контролю, конкретного су­дового контролю, конфліктів між федерацією та землями, зміщення з посади судді, конституційних спорів між землями, дій у сфері міжнародного публічного права, повноважень конституційних су­дів земель, застосування федерального права, розгляду конститу­ційних скарг, інших спеціальних спорів згідно із законом. Це є си­льна модель конституційної юстиції, яку ще характеризують як мо­нополію на вирішення конституційних спорів. Вона запозичена бі­льшістю країн Центральної та Східної Європи, на які германська конституційна доктрина має значний вплив. Конституційні суди країн регіону також запозичили багато елементів правового стилю й окремі вироблені правові доктрини Федерального Конституцій­ного Суду Німеччини.

Література: Государственное право Германии. В 2-х т. М.: ИГП РАН, 1994; Хессе К. Основы конституционного права ФРГ / Пер. с нем. М.: Прогресс, 1981; Kommers, Donald P. The Constitutional Jurisprudence of the Federal Republic of Germany. 2^nd Ed. Durham and London: Duke University Press, 1997.