Терміни конституційного права на літеру Л
Легітимність (від лат. Іедаїіз — законний, Іедійшиз — правомірний) — ґрунтується на демократичних засадах і виражає довіру громадян до інститутів публічної влади та здатність влади ефективно впроваджувати свої рішення в життя відповідно до засад правової держави і верховенства права.
Згідно з М. Вебером, у процесі історичного розвитку склалися три типи влади, а саме харизматична, традиційна та легітимна. Такі типи легітимації влади не існують у чистому вигляді, а залежно від особливостей певного суспільства спостерігається поєднання їх елементів. Питання легі- тимності публічної влади розглядають за такими критеріями: а) співвідношення континуїтету і дисконтинуїтету; б) взаємне визнання прав і обов’язків та соціальний дискурс щодо засобів їх забезпечення; в) способи виявлення і забезпечення балансу інтересів у соціальних патернах (моделях, зразках поведінки, соціальних зв’язках); г) забезпечення балансу у механізмі розподілу владних повноважень по горизонталі і вертикалі; ґ) конституційні засоби впровадження компетентних владних рішень.У конституційному праві питання легітимності завжди пов’язано зі специфікою розуміння та дії принципу верховенства права. Саме конституційне право найбільш ефективно дає змогу вирішити проблему континуїтету/дисконтинуїтету та формування системи соціальних цінностей, на основі чого формується національна правова система та функціонує система органів публічної влади. За таких умов визнається, що при наявності конституції не може прийматися нова конституція, а лише вносять зміни до неї або переглядається. Такі дії можна розглядати як революцію, переворот чи узурпацію влади.
У сфері приватного права договірний механізм слугує основним засобом установлення правових зв’язків між контрагентами, за допомогою якого забезпечується урівноваження їх волі. Однак у публічному праві ідея конвенціоналізму як основи правовідносин вважається сумнівною.
Ідея конвенціоналізму у конституційному праві пов’язана зі специфікою конституції як основного закону держави і суспільства.З формального боку це проявляється двояко: щодо визнання повноважень діє позитивістська максима, що вони повинні визначатися законом, який також визначає чіткі межі дискреції (свободи розсуду органу публічної влади); щодо домагань приватних осіб необхідно визначати межі їх прав і обов’язків, а також способів і засобів їх забезпечення. У матеріальному розумінні необхідною умовою цього є демократична конституційна держава, яка має опиратися на належну ринкову інфраструктуру або має, принаймні, забезпечити проведення компетентних ринкових реформ у перехідних суспільствах. Цьому процесові передує сам механізм визнання взаємних прав і обов’язків через обґрунтування лояльності як передумови легітимності владних інститутів. Згідно з доктриною політичного лібералізму такий механізм зумовлений моральними чинниками, які лягають в основу прийняття розумних і раціональних рішень, що дає змогу забезпечити процес прийняття розсудливих управлінських рішень, які не можуть мати виключно утилітарний характер, а повинні задовольняти вимоги середньої корисності.
Згідно з концепцією деліберативної демократії Ю. Габермаса легітимність владних інститутів ґрунтується на демократичному дискурсові щодо передбачуваних наслідків владних рішень. Відповідно до розуміння громадянина у аристотелівській традиції він наголошує, що такий суспільний дискурс передує нормативному прочитанню процесу влади: норми є лише наслідком такого дискурсу. Звідси важливість процедурного забезпечення демократії, якому може сприяти і позитивне право. Подібний висновок висуває Р. Даль, проте він наголошує на гарантіях демократичного процесу як процесу ухвалення владних рішень, які забезпечують баланс інтересів у неоднорідному суспільстві.
Однак цього недостатньо, оскільки не можна прослідкувати, як визнання та виконання таких владних рішень спирається на реальну підтримку громадян.
Згідно з концепцією демократичної легі- тимності прав людини легітимність ґрунтується на зв’язку демократії із соціально-культурними, політично-структурними та етичними передумовами суспільства. З огляду на це демократія не може розглядатися як бездоганний тип легітимації у конкретно визначеному суспільстві. Однак без визнання прав людини процес легітимації імпліцитно відсутній, оскільки сьогодні лише у демократич- ному устрої можна забезпечити гідність людини та приватну автономію.Концепція демократичної легітимності розглядає процес впровадження владних рішень принаймні на чотирьох рівнях: установчої легітимності — як процесу установлення конституційного порядку, що пов'язано зі змістом установчої влади та законодавством; легітимної безсторонності — як розуміння гарантій рівного доступу до публічної служби, яка має забезпечити суспільний інтерес на засадах компетентності і безсторонності, впровадженої на діяльності відносно автономних інститутів, наділених відповідними владними повноваженнями; рефлективної демократії — через інститут судового конституційного контролю, який відповідно до соціальної динаміки забезпечує перевірку владних рішень щодо їх конституційності; наближеної легітимності — як процесу залучення до вироблення управлінських рішень громадян. Ця концепція легітимності розвиває окремі положення концепцій деліберативної легітимності та демократичної легітимності прав людини.
За таких умов легітимність публічної влади досягається через певні моделі досягнення консенсусу та пов'язані із ними моделі прийняття владних рішень. Роль конституції як інструменту соціального контролю розглядається як інструмент забезпечення соціального порядку. Звідси можна визначити різні підходи досягнення консенсусу. По-перше, конституція може розглядатися як нейтральний інструмент для соціального контролю. Така модель виходить з уявлень про індиферентність права до соціальних процесів і воно розглядається як інструмент владної політики. Елементи такого конвенціоналізму проявляються у тому, що групи інтересів, які не узгоджуються з конституцією, не підлягають правовому захистові або підлягають такому лише частково.
По-друге, відповідно до моделі унітарного консенсусу через конституцію та акти законодавства встановлюється загальний інтерес, і відповідно правова система функціонує для їх захисту на противагу певним індивідуальним інтересам, які не узгоджуються із загальним інтересом. Унітарний консенсус будується на уявленнях про роль парламентської більшості у процесі ухвалення законів. У разі узгодження за допомогою права різних групових інтересів, виходять з позиції, що правові інститути забезпечують ненасильницьке вирішення соціальних конфліктів у формі законодавчих процедур або застосування загальних принципів права судовими установами (плюралістична модель).
По-третє, узгодження інтересів за допомогою права тягне за собою вирішення проблеми оціночних понять (громадський порядок, публічний порядок, національна безпека, моральність тощо). Егалітарна тенденція права у даному випадку також тісно пов'язана із категоріями рівності і справедливості, які за своєю природою взаємодоповнюються. Отже, захист прав і свобод повинен узгоджуватися із національним правопорядком, цьому сприяють конституційні застереження щодо меж суб'єктивних прав і свобод. Зрозуміло, якщо розглядати механізм легітимації публічної влади, то його інструментами будуть демократичні вибори, гарантії вільного доступу до публічної служби, режим парламентаризму, професійність і нейтральність публічної служби, судовий конституційний контроль. Кумулятивним ефектом цих інститутів та процедур є становлення механізму консолідованої демократії.
Література: Вебер М. Избранные произведения. М., 1990; Розан- валон П. Демократична легітимність. Безсторонність, рефлективність, наближеність. К., 2009; Савчин М. В. Конституціоналізм і природа конституції. Ужгород, 2009; Тихонравов Ю. В. Основы философии права. М., 1997; Bogdandy A. von, Haussler S., Hanschmann F., Utz R. State-Building, Nation-Building, and Constitutional Politics in Post-Conflict Situations: Conceptual Clarifications and an Appraisal of Different Approach // Max Planck Yearbook of United Nations Law, Volume 9, 2005, p.
579 — 613.Лібералізм (фр. liberalisme, від лат. liberalis — вільний) — 1) політична течія, яка обґрунтовує ідеї ринкової економіки і вільної конкуренції, свободи політичної діяльності та парламентаризму; 2) конституційна доктрина мінімального втручання публічної влади у приватну автономію, яка має відповідати засадам забезпечення цивільних (civil rights) та політичних прав і свобод. Виник у другій половині XVII — першій половиніХІХ ст. у країнах Західної Європи та Північної Америки. За цими поглядами держава є легітимною, оскільки заснована на суспільному договорі, який визначає засади мінімального втручання у приватну автономію індивіда і покликана забезпечувати природні і невідчужувані права і свободи людини. Лібералізм ставив за мету обмеження абсолютизму монарха, обґрунтувавши засади впровадження республіканізму. Також лібералізм виходить із невідчужуваності прав і свобод людини, які з народження до смерті є рівними і вільними у своїх правах. Ця вимога обґрунтовується необхідністю легалізації прав третього стану, зокрема гарантій недоторканності права приватної власності, скасування привілеїв і запровадження рівності та недопущення дискримінації.
Лібералізм є предтечею сучасного конституціоналізму, оскільки він визначив його основні параметри: гарантії прав і свобод людини, поділ влади, місцеве самоврядування, незалежність судової влади, верховенство права, свобода політичної діяльності. Інтелектуальним підґрунтям лібералізму є ідея про спонтанний процес формування правил у суспільстві у відповідності до процесуальної справедливості. Сьогодні ця ідея також обґрунтовується гарантіями рівного доступу до інформації як необхідної умови додержання засад процесуальної справедливості (Дж. Стіґліц, Е. де Сото).
За таких умов Ф. фон Гаєк як основу суспільного порядку розглядає співвідношення між стихійним порядком (kosmos) та правилами організації (taxis). Kosmos побудований на засадах свободи і виникає спонтанно в ході взаємодії людей та організацій.
За такої соціальної системи виникає проблема управління: «Структура сучасного суспільства досягла нинішньої складності, яка набагато перевищує все, що могло бути досягнуто в рамках обдуманої організації, що управляється, саме тому, що не залежала від організації, а розвивалася як стихійний порядок». Також підтверджує тезу про спонтанний характер соціального устрою Д. Боаз як основи виникнення засад громадянського суспільства, яке не є організацією та немає власної мети. Натомість Ф. фон Гаєк зазначає, що у соціальній системі на перше місце висуваються правила, а не цінності чи структурна побудова (організація). Справедливість розуміється ним з процедурної точки зору як розподіл ролей щодо трактування абстрактних правил, соціальна справедливість не може бути встановлена із визначеною достовірністю. По суті неолібералізм Ф. фон Гаєка має елементи постмодернізму і схиляється до синергетичного трактування соціального порядку, оскільки цінності мають відносний та утилітарний характер — «абстрактний порядок може бути метою правил поведінки». За таких умов закон виражає той самий «абстрактний порядок», а судове рішення забезпечує підтримання та покращення існуючого порядку. Отже суддя перетворюється у реального дистриб’ютора між абстрактними правилами у сенсі концепції «невидимої руки» А. Сміта.Загалом конституційні цінності (свобода, рівність, справедливість, гідність індивіда тощо) у лібералізмі розглядаються як засіб забезпечення конституції. Натомість конституційна система розглядається як певна процедура забезпечення балансу інтересів, як певна система соціальної дистрибуції. Лібералізм наголошує на сумнівності справедливості в якості складової конституційного порядку, яка містить як дистрибутивні (процедурні), так і сутнісні (матеріально-правові) аспекти.
Література: Леони Б. Свобода и закон. М., 2008; Лібералізм: Антологія. 2-ге видання (перероблене) К., 2009; Хайек Ф. А. фон. Право, законодательство, свобода: Современное понимание либеральных принципов справедливости и политики. М., 2006.