Терміни конституційного права на літеру К

Кабінет Міністрів України (уряд, далі — КМ) — це колегі­альний орган загальної компетенції, що здійснює керівництво дер­жавним управлінням. Він очолює адміністративну, тобто виконав­чу діяльність держави.

Згідно зі статтею 113 Конституції України КМ є вищим орга­ном у системі органів виконавчої влади, до якої також входять мі­ністерства та інші центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. Як вищий колегіальний орган у системі ви­конавчої влади КМ здійснює виконавчу владу безпосередньо та через центральні і місцеві органи виконавчої влади, спрямовує, ко­ординує та контролює їх діяльність. Визначення КМ як вищого ор­гану виконавчої влади відображає його роль і місце не лише у сис­темі органів виконавчої влади, а й у системі державної влади Укра­їни в цілому і характеризує його діяльність як органу, який здійс­нює виконання законів парламенту та нормативних актів глави держави.

Конституційно-правовий інститут КМ складається із норм та практики, які регулюють: а) місце і роль уряду у системі виконав­чої влади; б) порядок його формування; в) його структуру та орга­нізацію; г) повноваження; д) порядок взаємодії з іншими органами державної влади.

Згідно зі статтею 114 Конституції України до складу КМ вхо­дять Прем’єр-міністр, перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр- міністр та міністри. Як правило, віце-прем’єр-міністри відповідальні за окремі блоки-напрями урядової політики, а міністри несуть галу­зеву відповідальність за діяльність своїх відомств. Важливу роль у КМ займає Прем’єр-міністр, оскільки він відповідно до статті 112 Конституції України тимчасово виконує функції глави держави до обрання і вступу на посаду нового Президента України.

Інвеститура (формування) КМ уряду. Порядок формування КМ визначається формою правління. Загально прийнято виділяти по­запарламентську та парламентську моделі формування уряду, які ма­ють різні варіації. Перша має місце при президентській формі прав­ління, інші при дуалістичній та парламентській формі правління.

Позапарламентська модель характерна тим, що глава держави фактично одноосібно формує склад уряду. Наприклад, в США пер­сональний склад адміністрації формується «за згодою і порадою» Сенату, однак при цьому головна роль належить президентові. Го­ловна ознака у цьому випадку полягає в тому, що згідно з жорст­кою моделлю поділу влади парламент не володіє контрольними повноваженнями за діяльністю уряду.

Парламентська модель характерна тим, що процедуру форму­вання уряду слід розглядати в контексті парламентського контро­лю. За загальним правилом, глава держави призначає главу уряду, відповідно до якого є підстави вважати, що він і очолюваний ним уряд будуть користуватися довір'ям парламенту або його нижчої палати. Отримавши мандат, глава уряду формує склад уряду і представляє його разом із програмою діяльності на затвердження парламенту. У Німеччині Бундестаг повинен обрати Федерального канцлера за пропозицією Федерального президента, а якщо це не вдається, то може зробити свій вибір на власний розсуд протягом 14-денного строку.

Класичною моделлю парламентської процедури можна вва­жати британську. При формуванні уряду велику роль може зіграти монарх, який пропонує після консультацій парламентові главу — представника лідера парламентської більшості. Однак і в цьому випадку глава держави використовує свої «приховані» прерогати­ви. У середині 1950-х рр. у Великій Британії монарх не дотримався даної конвенційної угоди і призначив главою уряду «довірену» особу, яка і сформувала уряд меншості. Головне в даному випадку є те, що парламент може виразити урядові вотум недовіри або не підтримати його програму, «не провести» рішення уряду, що має своїм наслідком його відставку.

Якщо партія або коаліція не володіють підтримкою більшості парламенту, то можливі інші варіанти формування уряду. Тому у цьому випадку процес формування уряду може затягуватися і його наслідки не відображають результати парламентських виборів. Зо- крема, у Нідерландах «можна виграти вибори, але програти процес формування уряду». Подібна ситуація спостерігається і у Австрії, Данії, Італії, Бельгії. Під час формування коаліційних урядів полі­тичні партії, що входять у коаліцію, делегують своїх представників в уряд відповідно до визначеної за результатами консультацій між головами відповідних парламентських фракцій та главою держави квоти. За допомогою цього механізму забезпечується розподіл мі­ністерських портфелів між ними.

Згідно зі статтею 114 Конституції уряд формується шляхом призначення на посаду Прем’єр-міністра Президентом за згодою більшістю від конституційного складу Верховної Ради; персональ­ний склад уряду призначається Президентом за поданням Прем’єр- міністра. Необхідною умовою легітимності завершення інвеститу­ри є затвердження парламентом Програми діяльності КМ (хоча Конституція України це прямо не зобов’язує Верховну Раду).

Склад КМ. КМ складається із Прем’єр-міністра, Першого ві- це-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністра та міністрів. КМ відпо­відно до Конституції та законів України реалізує свої функції та повноваження шляхом проведення засідань, роботи урядових комі­тетів, діяльності міністрів та в інших передбачених законом фор­мах. Питання структури та організації роботи КМ регулюються в законі.

У Законі про КМ лише опосередковано визначено засади за­гальної та галузевої відповідальності Прем’єр-міністра та міністрів. Спеціальної норми щодо цього в Законі не існує. Закон визначає поділ загальної і галузевої відповідальності Прем’єр-міністра і мі­ністрів. Так, Прем’єр-міністр керує роботою КМ, «спрямовує її за­безпеченням здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держа­ви» (ст. 45, ч. 1, п. 1 Закону), забезпечує виконання законів, актів Президента та Програми діяльності КМ, представляє КМ у зноси­нах з іншими органами державної влади.

Міністри несуть відповідальність за доручену їм сферу управлінської діяльності. Ні Конституція, ні Закон про КМ не ви­значають чітко гарантії функціональної автономності та відповіда­льності міністрів. Відповідно до функціональної самостійності мі­ністр повинен нести повноту відповідальності за доручену йому сферу управлінської діяльності. З цією метою міністр повинен во­лодіти достатніми інституційними, кадровими та ресурсними мож­ливостями.

Вимоги щодо несумісності міністрів. Конституція визначає засади несумісності міністерського портфеля із іншими видами ді­яльності опосередковано. Члени КМ України не мають права сумі­щати свою службову діяльність з іншою роботою (крім викладаць­кої, наукової та творчої роботи у позаробочий час), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або ор­ганізації, що має на меті одержання прибутку (ст. 7, ч. 2 Закону). Міністерські посади є несумісними з парламентською діяльністю (Рішення КСУ від 04 липня 2002 р. № 14-рп/2002), з діяльністю в органах місцевого самоврядування. Закон про державну службу прирівнює статус міністрів до державних службовців, тому на міні­стрів поширюється заборона займатися підприємницькою діяльніс­тю та входити в склад керівних органів та наглядові ради підпри­ємств (Рішення КСУ від 17 жовтня 2002 р. № 16-рп/2002).

Конституційно-правова відповідальність уряду буває двох видів: солідарна (колективна) і галузева.

При реалізації парламентом своїх контрольних повноважень щодо діяльності КМ у формі винесення йому резолюції недовіри, що має своїм наслідком його відставку, останній відповідальний за реалізацію засад зовнішньої та внутрішньої політики, які визнача­ються парламентом, або така визначається рівнем компетентності складу КМ. З політичної точки зору КМ може піти у відставку вна­слідок зміни складу парламентської більшості. Відповідно до статті 87 Конституції України КМ несе колективну відповідальність пе­ред парламентом не за критеріями законності його дій, а додержан­ня певних напрямів політики, яка визначається насамперед на під­ставі волевиявлення депутатів парламенту, політичної оцінки дій уряду тощо. Так, заслуховування діяльності КМ на Днях уряду по­лягає у не застосуванні заходів нормативного характеру, а в оцінці його роботи з точки зору додержання цієї програми, а звідси і полі­тики, яка прийнята Верховною Радою після інвеститури уряду.

Розпуск КМ може ґрунтуватися на політичній основі, а в кон­ституційному аспекті це може виражатися у неузгодженості полі­тичного курсу уряду з офіційним політичним курсом глави держа­ви (ч. 2 ст. 113 Конституції України) чи із загальнодержавними програмами розвитку (п. 6 ст. 85 Конституції України). Отже, стан конституційно-правової відповідальності КМ насамперед пов’язаний з належним функціонуванням публічної влади, його взаємодією з іншими конституційними органами влади і триває з моменту інвеститури КМ до моменту його примусового розпуску чи припинення повноважень Президента.

Компетенція КМ. Більшість конституцій не містять розгор­нутих положень, які би визначали сферу повноважень уряду. На­приклад, згідно Конституції Франції уряд «визначає та здійснює політику нації» і «в його розпорядженні знаходяться адміністрати­вні органи і збройні сили» (ст. 20). Необхідність у детальній регла­ментації повноважень уряду у країнах з парламентською формою правління часто відпадає тому, що він на практиці здійснює біль­шість повноважень, що формально належать главі держави. У краї­нах з федеративним політико-територіальним устроєм повнова­ження уряду часто виводяться із розмежування предмета відання федерації і суб'єктів федерації.

1. Предмет відання КМ. Предмет відання КМ визначається конституційними принципами поділу влади та законності управ­ління (ст. 6 та ст. 19, ч. 2 Конституції України). Загалом предмет відання КМ визначено як вищого органу у системі органів вико­навчої влади (ст. 113, ч. 1 Конституції України). Право КМ видава­ти акти нормативно-правового характеру випливають із його кон­ституційного обов'язку забезпечувати здійснення зовнішньої та внутрішньої політики нації. Це опосередковується через делегацію у законах здійснювати конкретні заходи на виконання закону. У законі може бути визначено форми реалізації компетенції та вказа­но правові засоби досягнення цілей закону. При цьому можуть ви­никнути питання щодо меж законодавчого регулювання парламен­том та меж президентського втручання в рамках арбітражу. Право­ві позиції Конституційного Суду дають часткову відповідь на ці питання. Парламент при законодавчому регулюванні не вправі де­тально вторгатися у сферу здійснення зовнішньої і внутрішньої по­літики уряду. Зокрема, Президент не може втручатися у здійснення конкретних заходів у сфері управлінської діяльності уряду (Рішен­ня КСУ від 05 жовтня 2005 р. № 7-рп/2005). Верховна Рада не вправі втручатися у здійснення заходів на реалізацію зовнішньої і внутрішньої політики; законодавець вправі лише визначати рамкові положення у цій сфері (Рішення КСУ від 02 березня 1999 р. № 2-рп/99 та від 10 лютого 2000р. № 2-рп/2000).

Хоча Конституційний Суд формально тлумачить такі межі втручання, однак можливі конституційні спори щодо розуміння понять повноти (щільності) законодавчого регулювання, доцільно­сті конкретизації і деталізації у законах повноважень органів вико­навчої влади чи визначення загальних рамок здійснення повнова­жень органів виконавчої влади; розмежування понять «рамки регу­лювання» та «вироблення правил»; «нормативно-правові акти» та «прості адміністративні дії». Отже, повноваження КМ є остаточ­ними. Якщо предмет відання не закріплений за іншими конститу- цінними органами, уряд вправі на основі закону вживати відповідні заходи.

2. Повноваження КМ. Конституція України не встановлює вичерпного переліку повноважень КМ, а фактично визначає пред­мет відання КМ за остаточним принципом. Серед повноважень КМ можна виділити такі окремі сфери (ст. 116 Конституції України): управлінська діяльність; координація діяльності органів виконавчої влади; зовнішньоекономічна діяльність та зовнішня політика дер­жави; бюджетні та фіскальні повноваження; виконання комплекс­них загальнонаціональних програм; управління державною власніс­тю та природними ресурсами.

Згідно зі статтею 116 Конституції України до повноважень КМ належить: 1) забезпечення державного суверенітету і економі­чної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; 2) вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; 3) забезпечення проведення фінан­сової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сфері праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, на­уки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природоко­ристування; 4) розробка і здійснення загальнодержавної програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного роз­витку України; 5) забезпечення рівних умов розвитку усіх форм власності; здійснення управління об'єктами державної власності відповідно до законів; 6) розробка проекту закону про Державний бюджет і забезпечення його виконання, звітування перед парламе­нтом про хід його виконання; 7) здійснення заходів зі забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю; 8) організація і забезпечення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи; 9) спря­мування і координація діяльності міністерств, відомств, місцевих державних адміністрацій; 10) утворення, реорганізація та ліквідація на основі закону міністерств та інших центральних органів вико­навчої влади в межах бюджетних коштів; 11) призначення на поса­ди та звільнення з посад за поданням глави КМ керівників центра­льних органів виконавчої влади, які не входять до складу КМ; 12) виконання інших функцій, визначених Конституцією та законами України, актами Президента України.

Критерії конституційності правових актів КМ. При ви­значенні конституційності правових актів КМ необхідно насампе­ред визначати, як прийняття аналізованого правового акту забезпе­чує розвиток положень Конституції і законів України відповідно до конституційних цілей, принципів і норм. При цьому необхідно ви­значати, чи було додержано принципи поділу влади та ієрархії но­рмативно-правових актів, зокрема співвідношення законодавчої сфери парламенту та регламентарної самостійності уряду, поваги уряду до режиму парламентаризму, здійснення арбітражних функ­цій Президентом. Важливе значення має додержання конституцій- ності процедури прийняття актів КМ. При розробці та прийнятті правих актів КМ необхідно забезпечити доступ до його актів гро­мадськості та опозиції для їх можливого обговорення громадськіс­тю або критики опозиції.

...основною формою реалізації завдань та функцій органів виконавчої влади є видання ними правових актів управління. Право­ві акти управління характеризуються рядом ознак, однією з яких є належне оформлення таких актів, яке означає, що акт управління є письмовим документом певного виду, підготовленим за правилами юридичної техніки та виданим з дотриманням нормативно встанов­леної процедури. (Рішення від 19 жовтня 2009року № 26-рп).

Література: Авер’янов В. Б. Органи виконавчої влади в Україні. К., 1997; Коліушко І. Виконавча влада та проблеми адміністративної ре­форми в Україні. К.: Факт, 2002.

Київ — Конституцією і законами України передбачається можливість встановлення спеціального правового статусу, крім Ав­тономної Республіки Крим, ще й для окремих адміністративно- територіальних одиниць, зокрема для міст Києва та Севастополя, а також визначати режим певних територій чи зон. У відповідності з Конституцією України прийнято Закон України «Про столицю України — місто-герой Київ» від 15.01.1999 р., яким визначено спеціальний статус міста Києва як столиці України, функції, пов­новаження й особливості здійснення в Києві місцевого самовряду­вання і державної виконавчої влади.

Як столиця України (ст. 20 Конституції України) місто Київ є: політичним та адміністративним центром держави, а також ду­ховним, культурним, історичним та науково-освітнім центром

України; місцем розташування резиденції глави держави, парламе­нту та інших центральних органів державної, виконавчої та судової влади, а також місцем розташування дипломатичних представ­ництв іноземних держав та міжнародних організацій; місцем роз­ташування Київської обласної ради та Київської обласної держав­ної адміністрації та їх органів, а також місцем розташування відпо­відних органів виконавчої влади і місцевого самоврядування.

Такий особливий столичний статус міста Києва передбачає надання місцевим органам самоврядування й органам виконавчої влади додаткових повноважень, які забезпечують здійснення від­повідно до законодавства столичних функцій. До таких функцій належать: 1) створення належних умов для діяльності у місті ви­щих і центральних органів державної влади, офіційних представ­ництв іноземних держав і міжнародних організацій; 2) вирішення питань про розміщення нових центральних органів, що утворю­ються вищими органами державної влади; 3) надання на договір­них засадах комунальних, інженерних, соціально-культурних та інших послуг державним та іншим органам, які розміщені у місті Києві; 4) здійснення заходів щодо збереження та відновлення па­м’яток історії культури, релігії, архітектури та містобудування, за­повідних та природних зон і ландшафтів, що мають національне значення, та ряд інших функцій, що визначаються законодавством України (ст. 4 Закону «Про столицю України — місто-герой Київ»).

Систему адміністративно-територіального устрою міста Киє­ва складають райони у місті, а межі міста Києва визначає Верховна Рада. У законодавчому акті про столичний статус міста Києва ви­значено систему місцевого самоврядування, основні форми його здійснення, функції і повноваження посадових осіб та органів міс­цевого самоврядування, виконавчої влади. Загальний порядок фор­мування та повноваження міської, районних у місті рад визнача­ються Законом України про місцеве самоврядування, а особливості передбачаються в законодавчому акті про статус міста Києва. Зок­рема, статтею 15 цього закону встановлено, що голова, заступник голови районної у місті Києві ради обираються відповідною радою з числа її депутатів у межах строку повноважень ради таємним го­лосуванням.

Поряд із загальними повноваженнями, які встановлені для мі­ських рад і голів у Законі України про місцеве самоврядування, За- коном про статус міста Києва, визначені додаткові повноваження Київського міського голови (ст. 17), додаткові права Київської мі­ської ради, пов'язані із здійсненням містом Києвом столичних фу­нкцій (ст. 22), а також визначена матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування (ст. 18-19 Закону). У законодавстві вста­новлені також особливості взаємодії органів місцевого самовряду­вання та органів виконавчої влади у місті Києві з іншими органами влади, підприємствами та представництвами, а також передбачена відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядуван­ня та органів виконавчої влади за наслідки своєї діяльності (бездія­льності).

Конституція уповноважила визначити законом, якими ма­ють бути особливості здійснення виконавчої влади і місцевого са­моврядування в місті Києві порівняно із загальним порядком здійс­нення виконавчої влади в областях і районах та із загальним по­рядком здійснення місцевого самоврядування в інших, ніж міста Київ та Севастополь, населених пунктах.

...створення в місті Києві єдиного в організаційному відно­шенні органу, який виконує функції виконавчого органу Київської міської ради та паралельно функції місцевого органу виконавчої влади відповідає положенням частин першої, другої статті 118, частин першої, другої статті 140 Конституції та узгоджується з Європейською хартією місцевого самоврядування, яка визначає місцеве самоврядування як право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання і управ­ління суттєвою часткою державних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення.

Київський міський голова виконує функції голови Київської мі­ської державної адміністрації за законом. У такий спосіб реалізо­вані особливості здійснення виконавчої влади у місті Києві, зокре­ма те, що особа, обрана Київським міським головою, відповідно призначається головою Київської міської державної адміністрації, і це не призводить до сумісництва. Тим самим положення частини першої статті 120 Конституції про те, що керівники місцевих органів виконавчої влади не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, на даний випадок не поширюється.

Київську міську державну адміністрацію може очолювати лише особа, обрана Київським міським головою, яка Президентом призначається головою Київської міської державної адміністрації. Як голова Київської міської державної адміністрації Київський мі­ський голова з питань здійснення виконавчої влади є відповідальним перед Президентом і Кабінетом Міністрів, підзвітним і підконт­рольним Кабінету Міністрів (Рішення від 25 грудня 2003 року №21-рп).

Консерватизм (фр. сопзегуайзше, від лат. сопзегуаге — збері­гати, охороняти) — 1) течія конституціоналізму, яка розглядає кон­ституцію як надбання суспільної спадщини, яка відтворює відпо­відну правову традицію та стан суспільно-політичних інститутів; 2) суспільно-політична течія, спрямована на збереження історичних традицій, форм і принципів політичного устрою та на протидію перетворення й інновації в суспільстві. Термін консерватизм вів у обіг Ф.Р. де Шатобріан, основні постулати викладені у працях Л. де Бональда, Е. Бьорка, Ж. де Местра. Один із ідеологів консерватиз­му в якості реакції на неоднозначні події в період Французької бу­ржуазної революції Е. Бьорк говорив, що конституційний устрій є не настільки результатом революцій, як продуктом поступового розвитку конкретного суспільства, утвердження і відтворення його традицій і практик. На думку Ж. де Местра, конституцію не слід чітко прив’язувати із наявністю писаного тексту, оскільки засади політичної організації суспільства вже існують до їх нормативного оформлення. Конституція, як писаний акт, є результатом відповід­них суспільно-політичних інститутів і більшою мірою виражається у послідовному відтворенні усталених практик конституційного правління. Писані правила є лише відображенням цих природних процесів і їх розширення містить потенційну загрозу конституцій­ної інфляції. За таких умов людина не може написати жодної легі­тимної конституції, оскільки це є втручанням людини у фундамен­тальні закони соціального буття.

Консервативна традиція розглядає конституцію як історич­ний процес, який спирається на емпіричний досвід практики кон­ституційного правління; їй чужі абстрактні й довільні концепції чи уявлення про конституцію. Часто консерватизм розглядають як спротив ліберальній традиції та реакцію на буржуазні революції з метою збереження феодального порядку, якому власне передував лібералізм. Загалом концепція консерватизму є спротивом змін у суспільстві, не враховує динамічні аспекти розвитку конституцій­ної традиції, яка є не лише відтворенням певних інституцій, правил і процедур, а також прямована на перспективи їх розвитку, що імп- ліцитно містить в собі правову визначеність та правомірність очі­кувань. Саме з таких міркувань ліберальна концепція почала об­ґрунтовувати ідею писаної конституції, оскільки у період XVII­XVIII ст. вже було недостатньо опиратися лише на традицію кон­ституційного правління в умовах посилення абсолютизму та зрос­тання соціальної диференціації.

Неоконсерватизм (друга половина ХХ ст.) увібрав деякі ідеї лібералізму і набув поширення у країнах Західної Європи та Півні­чної Америки. Для сучасного консерватизму характерні: поєднання традиції й інновації; відмова від соціальних потрясінь, орієнтація на еволюційні та виважені соціальні зміни; збереження традицій­них людських цінностей та форм спільнот; заперечення провідної ролі держави у розвитку суспільства; поєднання цінностей прав і свобод людини, сім'ї, релігії, закону, порядку.

Література: Валіцький А. В полоні консервативної утопії. К., 1998; Консерватизм: Антологія. 2-ге вид. К., 2008.

Конституційна держава — вимоги, відповідно до якої носії основних прав (приватні особи), яким гарантується право вимоги до їх адресатів (органів публічної влади) забезпечити фундамента­льні цінності — гідність людини, приватну автономію та право лю­дини на розвиток як соціально значущої особистості.

У зміст конституційної держави вкладають: а) наявність кон­ституції як правового акту найвищої юридичної сили; б) визнання непорушності та невідчужуваності основних прав і свобод; в) зу­мовленість конституційного порядку основними правами і свобо­дами; г) конституювання законодавчої і виконавчої влади на основі їх взаємодії та співпраці; ґ) гарантії незалежності судової влади та суддів; д) гарантії періодичних демократичних виборів та правона- ступність інститутів публічної влади й визнання їх попередніх рі­шень; е) діяльність конституційного суду щодо гарантування вер­ховенства конституції; є) інститут конституційної скарги.

Така організація публічної влади визначає механізм пошуку консенсусу щодо стратегій та тактичних заходів з метою забезпе­чення прав людини шляхом правової політики (законодавства) та соціальної політики (управління). За таких умов, у рамках рефлек­сивної демократії, конституційні суди покликані забезпечити ба­ланс приватних і колективних інтересів у руслі поваги до гідності людини та права на розвиток. Головним у конституційній державі є забезпечення балансу між парламентаризмом та судовим конститу­ційним контролем, оскільки існує подвійна небезпека: сповзання до диктату парламентської більшості або здійснення судового прав­ління у випадку неефективності парламентаризму. Конституційна держава в Україні є інституційною цінністю, оскільки сьогодні по­стає питання реалізації народного суверенітету через публічно- владні інститути та забезпечення самодостатності української дер­жавності.

Конституційна держава поєднує у собі ознаки правової дер­жави, демократичної держави та соціальної держави. За конститу­ційної державності визнається недостатнім забезпечення громадян­ських та політичних прав, держава також несе обов'язок по забез­печенню соціальних прав та прав на розвиток. Важливою складо­вою конституційної держави є судовий конституційний контроль та захист прав людини за допомогою конституційної скарги.

Література: Конституційна держава та права людини й основопо­ложні свободи: проблеми формування та розвитку в Україні: Монографія / Ващук О. М., Мазурок І. О., Навроцький В. В., Савчин М. В. (керівник автор. кол.), Трачук П. А. Ужгород, 2008. — 348 с.; Dyzenhaus D. The Constitution of Law. Legality in a Time of Emergency. Cambridge University Press, 2006. — P. 54 - 59; Habermas J. Faktizitat und Geltung. Frankfurt aM: Suhrkamp, 1992. — S. 295 f., 323;

Конституційна доктрина — 1) інтелектуальна спадщина, яка лягає в основу законодавства та судової практики і набуває якостей джерела права; 2) сукупність панівних ідей, концепцій, теорії та уяв­лення з проблем конституційного права, які містяться у працях авто­ритетних вчених, у висновках та рекомендаціях фахівців, експертів; 3) консенсус у наукових колах щодо шляхів вирішення проблем кон­ституційного права, які покладаються в основу правових актів пар­ламенту, глави держави, уряду та органів правосуддя.

Позитивне конституційне право завжди коригується доктри­ною, оскільки судові установи у європейських країнах вважають за необхідне враховувати останні доктринальні досягнення. Інакше це може призвести до небезпеки, коли суд буде констатувати наявний стан речей, фактично, відмовляючи особі у правовому захистові, правосудді. Конституційна доктрина відіграє важливу роль під час розробки та прийнятті законодавчих актів. Під час прийняття зако­нів парламент sui generis здійснює правову політику, що означає певну свободу розсуду під час обрання певної моделі правового регулювання. Думка фахівців, експертів, робочих груп має істотне значення для визначення змісту закону. Оскільки основна право- творча робота парламенту сконцентрована у його профільних комі­тетах і їх роботу без залучення експертів, фахівців уявити складно, то роль конституційної доктрини здається важливою.

При здійсненні конституційного судочинства важливу роль відіграє своєрідний інститут amicus curiae. Таким статусом володі­ють експерти, спеціалісти, які сприяють здійсненню конституцій­ного правосуддя. Згідно § 15 Регламенту КСУ для з'ясування об­ставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань Колегія суддів, КСУ можуть призначити експертизу. У разі необхідності суддя-доповідач, Колегія суддів, КСУ мають право запросити до підготовки та розгляду матеріалів справи також спе­ціалістів, не заінтересованих у результатах розгляду справи. Оскі­льки змагальність у конституційному провадженні є обмеженою, роль висновків та виступів на пленарному засіданні незаангажова- них, незалежних фахівців сприяє розгляду справи з різних її право­вих аспектів, що дає змогу виявити різні точки зору на правову проблематику, зближує КСУ із громадськістю.

Конституційна доктрина розглядається як нейтральний ін­струмент у забезпеченні конституційних перетворень, конститу­ційної динаміки. Принаймні її складають основоположні теорії і вчення у галузі конституційного права, щодо яких існує згода в юридичному співтоваристві та постулати якої втілюються у рішен­нях органів публічної влади.

Конституційна реформа — зміна конституційного ладу, пов'язана із структурними перетвореннями політичної, економічної системи суспільства, формуванням громадянського суспільства та якісних змін форми держави. Конституційна реформа тісно пов'язана із континуїтетом і, зазвичай, є провідним елементом пра­вової реформи і забезпечує перетворення конституційного ладу на якісно нових засадах. Це може проявлятися у формуванні нових інститутів правового захисту (як це було із заснуванням інститутів конституційної юстиції та омбудсмана у 1996 р.), якісних змін еко­номічної системи (запровадження ринкової економіки в зв'язку з її лібералізацією на початку 1990-х рр.), інститутів суспільства (ви­знання самоврядних прав громад, відмова від тотального втручання у самоврядні права об'єднань громадян), зміни виборчої системи (із наступними змінами ступеня легітимації органів публічної вла­ди), зміни форми державності або окремих її елементів. Це є необ­хідні елементи для проведення конституційної реформи, пов'язаної із формуванням або переходом конституційного ладу на якісно но­вий ступінь розвитку — поглиблення реалізації народного сувере­нітету та засобів захисту прав людини й основоположних свобод, результатом чого є посилення раціональної організації публічної влади та її легітимності. Конституційна реформа є результатом консенсусу на рівні суспільних інститутів, політичних партій і ру­хів, інститутів публічної влади, а також між цими рівнями органі­зації суспільства; іншими словами конституційну реформу не мож­на розглядати виключно як продукт діяльності органів публічної влади.

Конституційна реформа і конституційна модернізація. Конституційну модернізацію можна розуміти у двох значеннях. З точки зору дискусії між прибічниками модерну та постмодерну конституційна модернізація може супроводжуватися такими рисами: лінійністю, догмою, універсалізацією, стандартизацією, ідеологі­зацією, централізацією, формалізмом, статикою, схематизмом, поля­ризацією, дегуманізацією, замкненістю, конструюванням реальності, прогресом як мети процесу. Натомість конституційний постмодерн може виражатися через такі модальності — нелінійністю, дискурсом, мозаїчністю, поліваріантністю, соціалізацією, децентралізацією, неформальністю, соціальною динамікою, новим ступенем синтезу, конвергенцією, забезпеченням людської гідності, відкритістю, мо­делюванням реальності, розвиток соціуму як безмежного процесу. Це дає змогу зрозуміти основні елементи природи конституційної модернізації як певного продукту розвитку (динаміки) конституцій­ної системи. Таким чином, розуміння конституційної модернізації полягає в тому, що вона є рефлексією існуючих інститутів публіч­ної влади на суперечності, які притаманні конституційним яви- щам і процесам на певних етапах розвитку національних консти­туційних систем з метою їх оптимізації, приведення у відповід­ність із конкретною історичною ситуацією.

Прикладом спроби проведення конституційної модернізації є внесення змін до Конституції України у формі конституційного закону і№ 2222-ІУ від 8 грудня 2004 р. З його аналізу видно, що загалом він не призвів до зміни конституційного ладу, як про це твердять деякі науковці та аналітичні центри. Як вже було зазначе­но вище, така конституційна модернізація призвела до дисбалансу у конституційному механізмі поділу влади, насамперед у системі стримувань і противаг. Отже, цей закон не можна характеризувати як прояв конституційної реформи. За своїм змістом це є невдала спроба конституційної модернізації, яка не відповідала засадничим положенням легітимності установчого процесу.

Конституційна модернізація виражає внесення змін до кон­ституції та відповідно до поточного законодавства з урахуванням динаміки розвитку соціально-економічних процесів та раціоналіза­ції організації інститутів публічної влади, які не зачіпають засад конституційного ладу. Конституційна модернізація переважно є результатом раціоналізації та посилення ефективності діяльності органів публічної влади.

Соціально-політичні процеси щодо конституційної модерні­зації чи конституційної реформи в Україні пов'язані із відстоюван­ням прав і вольностей, демократичними традиціями, традиціями народоправства, ідеями доступу до справедливого і безстороннього суду, балансом між лібералізмом та комунітаризмом, оскільки вони виражають сутність змісту конституційної традиції України.

Для впровадження і завершення конституційної реформи є важливо досягти консенсусу, який можна втілити трьома шляхами: 1) внесення змін відповідно до розділу ХІІІ Конституції України; 2) перегляд процедури внесення змін до Конституції України та її ре­алізації Установчими зборами (Конституційною асамблеєю); 3) прийняття законів, які прямо передбачені конституцією, та рефор­мування місцевого самоврядування, виборчого і референдного за­конодавства.

Література: Горбатенко В. П. Політичне прогнозування: Теорія, методологія, практика. К., 2006; Ющик О. І. Правова реформа: загальне поняття, проблеми здійснення в Україні. К., 1997.

Конституційна традиція — 1) виражає правонаступність (континуїтет), стійкі історичні, філософські, релігійно-етичні вито­ки конституційного права, а також усвідомлення та відношення людей до ролі цього права у суспільстві; 2) суспільний консенсус щодо місця і ролі конституції у суспільному житті та зміст інститу­тів, правил і процедур, що дають змогу ідентифікувати національну конституційну систему на правовій карті світу. Основою конститу­ційної традиції є такі основні елементи: 1) місце і роль конституції в якості соціального регулятора; 2) система фундаментальних принципів і цінностей, які лежать в основі конституційної системи; 3) особливості моделі конституційного контролю та правового за­хисту конституції; 4) механізм демократії та здійснення народом контролю над владою; 5) ступінь втручання публічної влади у при­ватне життя особи та гарантії прав людини й основоположних сво­бод; 6) ступінь конституційного регулювання політичної, економі­чної, соціальної та культурної сфери суспільного життя; 7) меха­нізм установчої влади, тобто особливості процесу прийняття та внесення змін до конституції; 8) особливості режиму парламента­ризму та парламентського контролю над діяльністю уряду.

На формування ліберальної конституційної традиції впли­нули ідеї верховенства основних прав і свобод над публічною вла­дою, поділ влади, істотна роль у суспільному середовищі юристів, парламентаризм, демократія, система правового захисту конститу­ції тощо. Характерними рисами ліберальної традиції конституцій­ної традиції також є високий рівень правової культури, заснованої на легітимних та пуританських принципах, а також підтримка зага­льного поняття правової держави, сформованого під впливом філо­софії природного права. Фундаментальними цінностями західного права є верховенство права, стабільність і наступність правових інститутів, демократія у її політичному та економічному розумінні, висока роль юристів у суспільному житті, засади ринкової еконо­міки у її ліберальному та соціальному трактуванні, цілісний харак­тер правової системи. Відділення права від політичної сфери дає змогу забезпечити гарантії незалежності судової влади та юристів, а також розвиненість процесуального права.

Релігійно-звичаєва конституційна традиція заснована на ін­тенсивному використанні у механізмі соціального регулювання морально-етичних, релігійних та корпоративних норм, які тісно пов'язані з правовими нормами. Сутність цих конституційних тра­дицій полягає в тому, що соціальні процедури регулювання суспіль­них інтересів забезпечуються через релігійні, морально-етичні взірці соціальної поведінки, які обумовлені традиційною структурою сус­пільства. Зокрема, оцінка легітимності та стійкості норм релігійного права стала неможливою без з'ясування чинників, що належать до духовної культури і соціальної психології, які за силою свого впливу не тільки не уступають, але часто переважають юридичні інститути європейського походження. Це свідчить про синтетичний характер конституції, яке як свідчать тенденції розвитку глобального права, очікують поглиблення процесів секуляризації.

Р. Давид справедливо зазначає, що «західний спосіб мислен­ня не є ні панівним, ні безспірним у сучасному світі». Настороже­ність до європейських процесуальних механізмів обумовлена коле­ктивними (корпоративними) формами соціального співжиття, уяв­леннями індивіда про гармонію його існування у соціальному сере­довищі, необхідністю мобілізації значних суспільних ресурсів, пов'язаних із викликами, які поставали перед суспільством відпо­відно до природного середовища, геополітичних, демографічних і навіть антропологічних чинників. Тому такий механізм регулюван­ня соціальної поведінки та забезпечення правопорядку є більш придатним для суспільства з його традиційною структурою. Саме з цих причин оцінка традиційних правових сімей виключно, з пози­цій західного права, є занадто вразливою. У зв'язку із процесами глобалізації традиційні правопорядки зближуються із західними у сфері матеріального права.

Конституційна традиція ґрунтується також на правонаступ- ності, яка виражається у тому, що система законодавства має від­носно стабільний характер, нове законодавство розробляється і приймається на основі «старих» норм. На думку К. Осакве, правова традиція — це глибоко укорінені у свідомості людей та історично зумовлені їх відношенням до ролі права у суспільстві, природі пра­ва та політичної ідеології, а також до організації і функціонування правової системи. Наприклад, він виділяє в якості компонентів за­хідної традиції права сильний вплив римського приватного права, що виражалося у його рецепції. На формування західної традиції права також вплинуло канонічне право, відокремлене оформлення якого, сприяло секуляризації права, тобто його позбавленню від релігійно-етичних норм. Характерними рисами західної традиції права також є високий рівень правової культури, заснованої на ле­гітимних та пуританських принципах, а також підтримка загально­го поняття правової держави, сформованої під впливом філософії природного права.

Література: Берман Г. Дж. Западная традиция права. Эпоха фор­мирования. М., 1998; Давид Р. Основные правовые системы современнос­ти. М., 1988; Осакве К. Сравнительное правоведение в схемах: Общая и Особенная части. М.:, 2002.

Конституційна угода — субсидіарне джерело конституцій­ного права, яке доповнює положення конституції. Для конститу­ційного права характерним є те, що конституційна угода формуєть­ся переважно у політичній сфері, насамперед у взаємовідносинах між конституційними органами влади. Конституційна угода харак­теризується досягненням консенсусу щодо окремих організаційних та процедурних аспектів діяльності конституційних органів влади, взаємовідносин між урядом та опозицією. Конституційну угоду складають у тій сфері, яка складно піддається нормуванню у пра­вових актах і вона виражає високу ступінь самоорганізації взаємо­відносин між учасниками конституційних правовідносин. Важли­вою ознакою конституційної угоди є її тяглість, одноманітне і бага­торазове застосування учасниками конституційних правовідносин. Юридична сила конституційної угоди базується на тому, що зазви­чай міститься посилання в актах законодавства та підзаконних ак­тах і є джерелом обґрунтування владних рішень. Судова влада, як правило, в якості джерела права не визнає конституційну угоду в зв'язку із невизначеністю результатів чинності її положень.

Важливе значення мають конституційні угоди у практиці британського парламентаризму, оскільки вони визначають практи­ку формування уряду, здійснення прерогатив монархом, відносин між фракціями парламенту, між правлячою більшістю та опозиці­єю. Тому такі конституційні угоди називаються конвенційними, які виражають консенсус щодо правил політичної діяльності між пред­ставниками різних політичних сил. До правил конституційних угод у Великій Британії належать: призначення монархом на посаду прем'єр-міністра особи, що має підтримку парламентської більшо­сті; прем'єр-міністр визначає склад уряду; відповідальність уряду перед парламентом (як колективна, так і окремих міністрів); ви­знання прерогатив монарха (розпуск Палати громад, право на утримання, право на привілеї).

На практиці українського конституціоналізму конституцій­них угод можна виділити два прецеденти їх застосування. Вперше в результаті конституційних угод було досягнуто згоди між Прези­дентом Л. Кучмою та Верховною Радою в результаті чого частково була розв’язана криза владних інститутів шляхом укладання Кон­ституційного Договору від 8 червня 1995 року. Цей правовий акт діяв як тимчасова, своєрідна «мала конституція», чинність якої припинялася із прийняттям нової Конституції України. Юридична сила Конституційного Договору ґрунтувалося на тому, що він був прийнятий у формі закону, який мав тимчасовий характер і відо­бражав консенсус Верховної Ради та Президента щодо конститу­ційних засад діяльності органів публічної влади. Специфікою Кон­ституційного Договору було також те, що встановлювалося прави­ло щодо чинності Конституції України 1978 року лише у частині, що не суперечить йому.

Іншою формою конституційних угод в Україні можна розгля­дати підписання Універсалу національної єдності у серпні 2006 р. Практика укладання цього акту показує специфічний характер сис­теми політичних консультацій між центрами влади в Україні. За своїм змістом Універсал виражав консенсус провідних політичних сил, що отримали своє представництво у парламенті, щодо фунда­ментальних напрямків державної політики. На основі Універсалу був сформований коаліційний уряд В. Януковича, який поєднував широкий спектр політичних сил. Укладання такого договору мало окремі елементи, які характерні для британських конвенційних угод. Підписання Універсалу свідчить також про формування тра­диції відповідального парламентського правління. Зваженість і збалансованість у діяльності політичних та владних інститутів спрямовується на досягнення суспільного консенсусу, що є змістом вільного демократичного ладу. Якщо політичні і владні інституції діють всупереч таких стандартів, то це підриває юридичну силу конституційних угод.

Література: Marshall G. Constitutional Conventions. The Rules and Forms of Political Accountability. Oxford: Claredon Press, 1984.

Конституційне право — галузь національного права, яка ви­значає засади організації інститутів публічної влади та політичних інститутів, а також інститутів громадянського суспільства, встанов­лює механізм узгодження публічних і приватних інтересів, визнача­ючи міру втручання публічної влади у приватну автономію індивіда.

Предмет конституційного права — відносини з приводу державного управління, судового контролю над актами органів пу­блічної влади на предмет їх конституційності, гарантії основних прав індивіда та критеріїв їх легітимного обмеження тощо. До ос­новних його груп належать: а) поняття та основні форми здійснен­ня суверенітету народу; б) обсяг та зміст прав людини й основопо­ложних свобод, їх гарантії; в) засади організації громадянського суспільства та економічної системи; г) засади політичної системи та виборча система; ґ) засади організації публічної влади.

Згідно з класичним підходом конституційне право є складовою частиною публічного права, оскільки його предметом є відносини владарювання, учасники якого знаходяться у взаємозв’язку «прави­тель — підпорядкований». Така концепція передбачає, що конститу­ційне право забезпечує легітимацію державного втручання у приватне життя з метою захисту публічних інтересів. З цією метою здійсню­ється конституювання (закріплення конституційного статусу) полі­тичних інститутів та публічної влади. Для забезпечення легітимності публічної влади конституція виражає формалізацію повноважень і відповідальності органів публічної влади. Здійснення ефективного публічного управління залежить від зворотних зв’язків із народом та визначення форми впливу народу на управлінські рішення у суспіль­стві. З цього робиться висновок, що конституційне право є провід­ною галуззю публічного права у національній правовій системі.

За посткласичним підходом конституційного права за своїм обсягом ширше публічного права (оскільки воно містить фундаме­нтальні принципи, що стосуються і приватного права), однак воно глибоко не визначає та не регулює ряду питань публічного права (управління, фінансову систему, оподаткування, процесуальне пра­во тощо). Зокрема, конституційне право виражає легітимність (ме­жі) державного втручання у приватну автономію індивіда. Консти­туційне право виконує функцію узгодження, збалансування прива­тних і публічних інтересів. Співвідношення політичних інститутів та публічної влади розглядається, зазвичай, на засадах автономії. Організація публічної влади зумовлена принципами обмеженого правління, поділу влади та збалансованого конституювання повно­важень органів публічної влади. У свою чергу публічна влада трак­тується як вираження правової традиції із здійснення влади народу, здійснення народом ефективного контролю за діяльністю уряду. Тому конституційне право є сукупністю загальновизнаних суспіль­них цінностей і принципів національної правової системи та пра­вил діяльності конституційних органів влади, заснованих на повазі до гідності людини та верховенстві права.

Конституційне право і публічне право. У системі публічно­го права конституційне право встановлює баланс (співвідношення) загальних та корпоративних (групових) інтересів. Відносини під­порядкування між окремими індивідами, соціальними групами та публічною владою базуються на засадах вільної ініціативи, соціа­льної диференціації, поділу влади та збалансованого правління. Правління більшості здійснюється при повазі інтересів меншості, якій гарантована вільна критика діяльності правлячої більшості та вільне обговорення заходів політичного характеру. Влада пов'язана правом і зобов'язана поважати конституційні цінності. Вона здійс­нює керівництво виключно на основі закону, що гарантується су­довим контролем дій органів публічної влади. Приписи органів пу­блічної влади мають імперативний характер, що базується на пре­зумпції законності актів органів публічної влади. У свою чергу га­рантується право особи на оскарження дій та актів органів публіч­ної влади.

Конституційне право і приватне право. У приватноправо­вій сфері конституційне право визначає баланс публічних та інди­відуальних інтересів. Тому є необхідність забезпечення належних гарантій гідності та особистої свободи індивіда. Основою цього є свобода договору, що передбачає добросовісність вступу особи у правовідносини. Приватна особа повинна обачливо та розсудливо визначати моделі своєї поведінки, щоб мінімізувати негативні нас­лідки своєї діяльності. У приватноправові відносини сторони всту­пають на засадах рівності, що не допускає надання переваг чи при- вілегій іншій стороні, якщо це не виправдовує міркування загаль­ного інтересу. Тому від індивіда передбачається соціальна актив­ність та відповідальність, тобто він повинен володіти право- суб'єктністю, що включає в себе правоздатність, дієздатність і де- ліктоздатність.

Конституційне право і міжнародне право. У зв'язку із по­ширенням міжнародних стандартів у галузі прав людини, держава також не може ігнорувати вимоги міжнародної спільноти дотриму­ватися мінімальних стандартів щодо забезпечення прав людини, що також є об’єктивним критерієм самообмеження суверенітету дер­жави. У зв’язку з цим виникає необхідність визначення механізму делегування суверенітету держав, з метою їх вирішення та наділен­ня представницьким мандатом національних органів влади, у над­національних інституціях.

Питання взаємовигідного міжнародного співробітництва стають дедалі актуальнішим предметом конституційного регулю­вання. Зокрема, конституції визначають природу чинності загально визнаних норм і принципів міжнародного права у національній правовій системі, механізм делегування частини суверенних дер­жавних повноважень наднаціональним інститутам. Конституції акцентують увагу на питаннях участі національних держав у між­державних та наддержавних об’єднаннях, формах співробітництва у межах цих інституцій.

Доктрина «горизонтального ефекту» конституційного права (Drittwirkung, Horizontal Effect, Third Party Effect). Вперше цю концепцію було застосовано у 1953 році Федеральним Консти­туційним Судом Німеччини (далі — ФКС Німеччини) у справі Lueth, відповідно до якої права і свободи людини складають особ­ливу цінність конституційного ладу, тому основні права і свободи пронизують та визначають зміст норм приватного права, і, насам­перед, цивільного права. Конституція закладає фундаментальні цінності для приватного права. Положення конституції, що вчиня­ють «горизонтальний ефект», підпорядковують приватних фізич­них і юридичних осіб цим конституційним нормам. У конституції існують основоположні правила, які визначають зміст інститутів приватного права. Згідно з рішенням ФКС Німеччини у справі Lueth положення конституції просякнуті загальнолюдськими цін­ностями, відповідно до якої конституція «встановлює об’єктивний порядок цінностей, що істотно зміцнює ефективність чинності ос­новоположних прав».

Література: Дорохин С. В. Деление права на публичное и частное: конституционно-правовой аспект. М., 2006; Межі державного втручання К., 2001; Ташнет М. Соотношение судебного контроля над нормотворчес­твом и толкования законов применительно к «горизонтальному эффекту» // Сравнительное конституционное обозрение. 2006. № 2; Федоренко В. Л. Система конституційного права України: теоретико-методологічні аспек- ти. К., 2009; Kommers D.P. The Constitutional Jurisprudence of the Federal Republic Germany. 2^nd ed. Durham, 1997.

Конституційний Суд України (далі — КСУ) — єдиний ор­ган конституційної юрисдикції, який вирішує конституційно- правові спори з метою забезпечення верховенства Конституції України. Статус цього органу влади врегульовано в ХІІ Розділі Конституції. Відповідно до якого КСУ є конституційним органом спеціалізованої компетенції і визначається як єдиний орган консти­туційної юрисдикції. Це означає, що КСУ наділений самостійними повноваженнями і ніякий орган влади не може втручатися у його діяльність.

КСУ не є додатковою інстанцією щодо рішень судів загальної юрисдикції, зокрема і щодо рішень Верховного Суду. КСУ розгля­дає саме конституційно-правові спори. Згідно з частиною 2 статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі; КСУ визначається єди­ним органом конституційної юрисдикції в Україні (ч. 1 ст. 147 Конституції України). У Основоположному Законі виділяється окремо характер конституційного судочинства (ч. 3 ст. 124 Консти­туції України), одночасно відсилаючи на закон щодо порядку орга­нізації, діяльності та процедури у КСУ (ст. 153 Конституції Украї­ни). Відповідно до засад правової державності та логічного зв'язку між частиною 1 та частиною 2 статті 6 (поділ влади) і законності (ч. 2 ст. 19 Конституції України) КСУ є спеціалізованим органом кон­ституційної юрисдикції, який покликаний гарантувати за допомо­гою правових засобів баланс інтересів у вільному демократичному суспільстві.

Конституційне правосуддя в Україні побудовано за європейсь­кою (австрійською, кельзенівською) моделлю, за якою виключні по­вноваження щодо перевірки конституційності законодавчих актів надаються спеціалізованим судовим (квазісудовим) органам. Вод­ночас головна відмінність європейської моделі від іншої загальнові­домої (американської) у тому, що до виключних повноважень органу конституційної юрисдикції належить вирішення питань конститу­ційності правових актів органів публічної влади, а судів загальної юрисдикції — їх законності.

Порядок формування КСУ. КСУ складається з вісімнадцяти суддів, з яких по шість суддів призначаються Президентом України, Верховною Радою України та з'їздом суддів України (ч. 2 ст. 148 Кон­ституції України, ст. 5-8 Закону про КСУ).

Належна правова процедура формування КСУ визначає його самостійність у системі вищих конституційних органів влади. Це має суттєве значення у конституційному судочинстві і проявляєть­ся у самому складі КСУ, уповноваженого розглядати конкретні справи. Формування КСУ трьома гілками влади підвищує консти­туційно-правовий статус цього специфічного судового органу. Віт­чизняна модель формування КСУ виражає національні традиції державотворення, підіймає роль органу конституційної юстиції на якісно новий рівень. Формування КСУ за участю трьох гілок влад забезпечило їх зв'язаність та співпідпорядкування, зважаючи на юрисдикцію (предмети відання) органу конституційної юстиції. Новопризначені судді КСУ вступають на посаду шляхом складання Присяги на пленарному засіданні Верховної Ради.

1. Конституція не передбачає здійснення Президентом попе­редніх консультацій з Прем 'єр-міністром та Міністром юстиції щодо кандидатур на посади суддів Конституційного Суду, Кон­ституційний Суд дійшов висновку, що частина перша статті 6 Закону не відповідає частині першій статті 106 Конституції (Рі­шення від 7 липня 2009 року № 17-рп).

2. Встановлення Конституцією та законами певних кваліфі­каційних вимог не порушує конституційного принципу рівності (стаття 24), адже всі громадяни, які відповідають конкретним кваліфікаційним вимогам, мають право займати відповідні посади....визначені законом кваліфікаційні вимоги повинні відповідати по­ложенням частини другої статті 24 Конституції. Критерієм у законодавчому встановленні кваліфікаційних вимог є доцільність (Рішення від 18 квітня 2000року № 5-рп).

Правові акти КСУ можна поділити на дві самостійні групи: акти регламентного характеру та інтерпретаційні акти. Такий поділ актів вітчизняного органу конституційної юстиції випливає із по­ложення КСУ у механізмі поділу влади та його функціональних завдань щодо забезпечення верховенства Конституції як Основного Закону на всій території України.

Акти регламентного характеру КСУ. До таких актів належать зокрема такі: Регламент Конституційного Суду; Положення про Се­кретаріат, про Постійні комісії, про Архів, про Бібліотеку; акти орга­нізаційного характеру, що приймаються на засіданнях КСУ.

Рішення і висновки. Юридична сила рішень КСУ зумовлена тим, що вони приймаються виключно на основі Конституції Украї­ни та в рамках процедури конституційного провадження, визначе­ної Законом про КСУ та його Регламентом як внутрішньо організа­ційним актом. За своєю юридичною природою, в якості критерію правосудності рішень, КСУ виступають положення Конституції України. Як правові акти, рішення, висновки КСУ мають такі озна­ки: а) виражають владну діяльність єдиного органу конституційної юрисдикції щодо забезпечення верховенства Конституції як най­вищого джерела права України; б) забезпечують верховенство Конституції України; в) субсидіарний характер по відношенню до Конституції України; г) є обов’язковими до виконання, їх чинність поширюється на всю територію України; д) є преюдиціальними актами. Рішення КСУ є особливим різновидом актів судової влади, що ухвалюється цим органом влади при розгляді та вирішенні кон­ституційно-правових спорів. У них офіційно закріплюються висно­вки КСУ з усіх питань, що виникають у ході процесу з питань ма­теріального та процесуального права.

Конституційний статус суддів КСУ. До суддів конститу­ційних суддів, як правило пред’являються підвищені вимоги щодо їх особистих та ділових якостей. Такі вимоги об’єктивно зумовлені міркуваннями забезпечення високого рівня здійснення конститу­ційного судочинства, оскільки правові акти конституційної юстиції істотно впливають на розвиток національної правової системи. Оскільки КСУ може визнавати певні правові акти неконституцій­ними, а також давати тлумачення Конституції і законом України, набуває важливого значення особистість судді, який бере участь у розгляді справи.

А. Вимоги щодо суддів КСУ. Суддею КСУ може бути грома­дянин України, який на день призначення досяг сорока років, має юридичну освіту, стаж практичної, наукової або педагогічної дія­льності за фахом не менше десяти років, володіє державною мовою і проживає на території України протягом останніх двадцяти років. Особливі вимоги до кандидатів суддів КСУ гарантують високий рівень компетентності і відповідальності відповідно до ролі органу конституційної юрисдикції у суспільстві та системі поділу влади. Ні Конституція України, ні Закон про Конституційний Суд ніяк не обумовлюють вимоги щодо ділових і особистих якостей суддів КСУ. Напевно, визначення вікового цензу та цензу осілості вважа­ється адекватним правовим засобом визначення особистих якостей судді КСУ. Однак визначення моральності судді, його ступеня під­готовки в галузі конституційного й процесуального права, здатнос­ті незалежно ухвалювати рішення, є важливою складовою належ­ного здійснення конституційного судочинства.

Зокрема, згідно з Основними принципами незалежності судо­вих органів (схвалено резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року) «особи, відібрані для судових посад, повинні мати високі моральні якості та здібності, а також відповідну кваліфікацію у галузі права. Будь-який метод підбирання суддів мусить гарантувати від призначення суддів за неправомірними мотивами. При підборі суддів не повинно бути дискримінації щодо цієї особи за ознаками раси, кольору шкіри, ста­ті, релігії, політичних та інших переконань, національного чи соціа­льного походження, майнового стану та інших; однак вимога про те, щоб кандидат на юридичну посаду був громадянином відповідної країни, не повинна розглядатися як дискримінаційна».

Згідно з правовою позицією КСУ, кваліфікаційні вимоги зумо­влені родом і характером діяльності зазначених посадових осіб, а то­му не можуть розглядатися як обмеження громадян у користуванні рівним правом доступу до державної служби. Встановлення Консти­туцією та законами України певних кваліфікаційних вимог не по­рушує конституційного принципу рівності (ст. 24 Конституції України), адже всі громадяни, які відповідають конкретним кваліфі­каційним вимогам, мають право займати відповідні посади (Рішення від 18 квітня 2000 року № 5-рп).

Б. Незалежність суддів КСУ. При здійсненні конституційного правосуддя судді КСУ керуються тільки Конституцією та законами України (ст. 27 Закону про КСУ). Зі статусом судді несумісне поєд­нання політичної діяльності, участь у громадських організаціях, пред­ставництво інтересів державних чи органів місцевого самоврядування інтересів окремих посадових осіб чи окремих підприємств, установ, організацій, соціальних, етнічних чи територіальних спільнот.

Незалежність судді має функціональний та етичний аспекти. Згідно з функціональним аспектом не допускаються будь-які зов­нішні форми впливу на правову позицію КСУ. Тиск на суддю може здійснюватися у різній формі: шляхом надання додаткових пільг і преференцій, пов’язаних із результатами розгляду справи; вчинен­ня погроз або шантажу у різній формі на суддю, його родичів і бли­зьких; вчиненні перепон у здійсненні функціональних обов’язків, що може виражатися у недопускові до виконання функцій судді тощо. Відповідно до етичного аспекту суддя не може висловлюва­тися щодо різних аспектів справи, що знаходиться у провадженні КСУ, поки по ній не буде прийнято остаточне рішення. Суддя та­кож не може висловлюватися щодо правової позиції своїх колег, які наприклад виклали свою позицію у вигляді окремої думки до рішення КСУ.

Принцип незалежності суддів КСУ гарантується їх імуніте­том (ст.18), незмінюваністю на протязі строку перебування на по­саді, належним матеріальним забезпеченням (ст. 28, 29). Повнова­ження конституційного судді та його конституційні права і свободи не можуть бути обмежені при введенні воєнного чи надзвичайного стану (ч. 2 ст. 18 Закону). Отже, принцип незалежності КСУ в ор­ганізаційному аспекті проявляється у самостійності, спеціалізова­ній ролі конституційного правосуддя.

В. Недоторканність суддів КСУ. Обсяг недоторканності суд­дів КСУ такий самий, як і у народних депутатів. Тобто суддя КСУ не може бути затриманим або заарештованим без згоди Верховної Ради до постановлення судом обвинувального вироку. Суддівський імунітет спрямований на забезпечення нормального здійснення фу­нкцій правосуддя суддями КСУ та їх неупередженої позиції при голосуванні у ході прийняття судових рішень. Суддівський імуні­тет є важливим правовим засобом попередження випадків переслі­дування з боку виконавчої влади окремих суддів за характер і зміст рішень, які постановляються суддями. Судді КСУ не несуть юри­дичної відповідальності за результати голосування чи висловлю­вання на засіданнях, пленарних засіданнях та на колегіях КСУ, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень і дачі висновків.

Г. Вимоги несумісності суддів КСУ. Конституційні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, мати пред­ставницький мандат, брати участь у будь-якій політичній діяльнос­ті, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Вимоги несумісності до конституційних суддів встановлюються для того, щоб зменшити сторонній вплив на їх суддівську діяльність. Не у всіх країнах діє заборона належності конституційних суддів до по­літичних партій. У Німеччині суддям ФКС заборонено лише займа­тися активною політичною діяльністю, у Литві судді конституцій­ного суду можуть бути членами громадських організацій, однак вони не можуть використовувати своє право на шкоду честі і гідно­сті, об’єктивності і незалежності.

Природною є заборона для конституційних суддів мати ін­ший представницький мандат, оскільки йде мова про додержання принципу поділу влади та незалежності суду. Суміщення представ­ницьких функцій із функцією правосуддя може зашкодити судді в об’єктивному і незалежному розглядові справи. Обіймання оплачу­ваних посад та виконання оплачуваних робіт тягне за собою втрату незалежності конституційним суддею; він також не вправі надавати оплачувані юридичні консультації, окрім консультацій родичам чи близьким.

Ґ. Дострокове припинення повноважень суддів КСУ. Суддя КСУ призначається на посаду строком на дев’ять років без права бути призначеним повторно. Обмеження в часі перебування на по­саді конституційних суддів є необхідним для попередження явища «зростання з посадою» та надмірного консерватизму КСУ. Питання про можливість перебування на посаді конституційного судді про­тягом двох строків підряд обговорювалася у 2002 р. як президент­ська ініціатива, однак вона не отримала підтримки в юридичної громадськості та серед політичних кіл. Судді КСУ припиняють свої повноваження у разі: а) закінчення строку призначення або досяг­нення граничного віку (65 років); б) неможливості виконувати свої обв’язки за станом здоров’я; в) порушення вимог несумісності; г) порушення присяги; ґ); д) визнання судді безвісти відсутнім або оголошення померлим; е) смерті; є) подання заяви про відставку або звільнення з посади за власним бажанням.

Конституційна відповідальність суддів КСУ настає за пору­шення вимог несумісності, порушення присяги та набрання закон­ної сили обвинувального вироку щодо нього. Порушення таких вимог констатується на засіданні постійної комісії з питань регла­менту та етики КСУ, про що приймається висновок. Постійна комі­сія виносить судді попередження і пропонує йому припинити дія­льність, несумісну із посадою конституційного судді. Якщо після попередження протягом місяця суддя не припиняє таку діяльність то у триденний строк з моменту закінчення строку попередження відповідні матеріали направляються на розгляд Верховної Ради.

З приводу фактів порушення присяги суддею проводиться розслідування постійною комісією з питань регламенту та етики. КСУ на основі висновків постійної комісії приймає рішення про наявність підстав для зміщення з посади судді голосами не менше як дванадцяти суддів. У разі позитивного рішення відповідні мате­ріали направляються у Верховну Раду у триденний строк.

Д. Заміщення вакансій конституційних суддів здійснюється Президентом та Верховною Радою у місячний строк, а З'їздом суд­дів — у трьохмісячний. З метою забезпечення належного функціо­нування КСУ є важливим дотриманням вимог щодо кворуму КСУ і своєчасне заміщення вакансій суддів сприяє цьому. У Росії у випа­дку оголошення вакансії судді, строк повноважень якого сплинув або він досяг граничного віку, то він продовжує виконувати свої функції до того часу, поки не буде призначено та приведено до присяги іншого суддю.

Структура КСУ. Особливістю української моделі організації конституційної юрисдикції полягає в тому, що КСУ функціонує та приймає рішення у вигляді єдиної палати. При вирішенні питання про відкриття провадження у справі та підготовці матеріалів спра­ви до судового розгляду КСУ функціонує у вигляді колегій суддів.

А. Голова КСУ та його заступники. Голова КСУ обирається на спеціальному пленарному засіданні не пізніш ніж протягом двох місяців з моменту оголошення вакансії цієї посади. Суддя обира­ється на посаду Голови КСУ лише на один трирічний строк. Ново­обраний Голова КСУ вносить на затвердження кандидатів двох за­ступників Голови. У разі відсутності Голови його функції виконує найстарший за віком суддя КСУ. У випадку необхідності функції Голови здійснюють його заступники. Вони також обираються лише на один трирічний строк. Вони виконують за дорученням Голови КСУ окремі його повноваження.

Голова КСУ очолює КСУ та організовує його діяльність, до його повноважень: а) організація роботи колегій суддів КСУ, комісій та Секретаріату КСУ; б) скликання і проведення засідань, пленар­них засідань КСУ; в) розпорядження бюджетними коштами на утримання і забезпечення діяльності КСУ відповідно до кошторису, затвердженого КСУ; г) здійснення інших повноважень, передбаче­них цим Законом і актами КСУ, що регламентують організацію його внутрішньої роботи.

Положення про те, що Голова КСУ очолює цей орган влади та­кож означає, що він представляє КСУ у відносинах з органами дер­жавної влади, органами місцевого самоврядування та на міжнарод­ній арені. Повноваження Голови КСУ щодо організації діяльності КСУ полягають у забезпеченні планування роботи КСУ, здійсненні кадрових призначень, виданні правових актів у межах своїх повно­важень.

Б. Колегії суддів. У структурі КСУ діють колегії суддів (нині їх три), які розглядають питання щодо відкриття провадження у спра­вах за конституційними поданнями та зверненнями, засідань та пленарних засідань КСУ. Вони розглядають, вивчають подання чи звернення і при наявності або відсутності підстав приймають від­повідну процесуальну ухвалу. Утворення колегій відбувається на засіданні КСУ протягом першого місяця кожного календарного року. На ньому затверджується склад КСУ, призначаються секре­тарі колегій суддів, про що приймається відповідне рішення. Сьо­годні діють три колегії суддів. Очолює роботу колегії Секретар із числа суддів, що входять до її складу.

В. Комісії КСУ є допоміжними органами з питань організації внутрішньої діяльності КСУ, яків утворюються з числа його суддів. Голови постійних комісій призначаються із числа їх членів Голо­вою КСУ на строк своїх повноважень. Кількісний склад постійних комісій визначається КСУ, а їх кандидатури висуваються його су­ддями. Сьогодні у складі КСУ діють комісії з питань регламенту та етики, бюджету та кадрів, наукового та інформаційного забезпе­чення, з міжнародних зв'язків.

Г. Апарат та допоміжні служби КСУ. Апарат КСУ склада­ється з Секретаріату, служби Голови та його заступників, служби кожного з суддів, інших підрозділів. Серед них Секретаріат є по­стійно діючим апаратом, який здійснює адміністративні функції, пов'язані із забезпеченням нормального функціонування КСУ. Служби Голови КСУ та його заступників, служби кожного з суддів є патронатними і безпосередньо їм підпорядкованими. Вони здійс- нюють науково-аналітичне, консультативне та інформаційне забез­печення діяльності суддів, а також допомагають суддям у підготовці рішень і ухвал.

Організація роботи КСУ. Закон про Конституційний Суд опосередковано визначає питання про повноважність свого складу. КСУ здійснює свою діяльність у формі засідань, пленарних засі­дань, засідань постійних комісій.

На засіданнях КСУ розглядає питання про відмову у відкрит­ті конституційного провадження. Засідання КСУ є повноважними, якщо на ньому присутні не менше одинадцяти суддів, про що ви­носиться процесуальна ухвала. Також на засіданнях КСУ прийма­ються рішення з питань, які не належать до предмета розгляду на пленарних засіданнях. Рішення приймаються на засіданні КСУ бі­льшістю суддів, які брали участь у засіданні.

На пленарних засіданнях КСУ розглядаються справи, з яких відкрито конституційне провадження та ухвалюються рішення та висновки за результатами розгляду конституційного спору. Плена­рне засідання КСУ є повноважним, якщо на ньому присутні не ме­нше дванадцять суддів. Рішення приймаються на пленарному засі­дання, якщо за них проголосувало не менше десяти суддів.

Повноваження і предмет відання КСУ. Конституцією встано­влено виключний перелік повноважень КСУ і їх зміст не підлягає звуженому або розширеному тлумаченню. Владні форми та засоби розгляду конституційно-правових спорів органом конституційної юс­тиції конкретизовано у Законі про КСУ (ст. 13, 14, глави 9-16).

Предмет відання КСУ. КСУ як єдиний орган конституційної юрисдикції правової та демократичної держави бере безпосередню участь у забезпеченні зазначених засад її державного устрою. Зок­рема, перевіряючи конституційність законів та інших правових ак­тів, КСУ виходить із необхідності дотримання основних принципів діяльності правової держави.

КСУ в правовій, демократичній, конституційній державі є важливою складовою системи державної влади, рівний поряд з та­кими інститутами влади, як парламент, глава держави, уряд. Його рішення, як зазначених органів державної влади може стати предме­том суспільних дебатів, оскільки такі дії мають політичний резонанс і впливають на хід політичного процесу. Однак майже п’ятнадця­тирічний досвід діяльності КСУ свідчить, що тільки цей КСУ шля­хом прийняття правових рішень може ввести цей політичний про­цес у конституційні рамки, захищаючи тим самим права й свободи людини. Як справедливо зауважують німецькі конституціоналісти, орган конституційної юрисдикції за своєю природою «не бере уча­сті у політичній боротьбі за владу, а приймає рішення щодо її кон­ституційно-правових аспектів». У конституційній державі демокра­тія й права людини взаємозалежні, саме тому й існує конституцій­ний контроль за діями законодавця, уряду з метою забезпечення прав людини.

Цей механізм безпосередньо передбачений статтею 3 Консти­туції України, яка визначає, що затвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. КСУ, опираючись на положення частини 3 статті 22 Конституції України, визнає не­конституційною практику внесення змін у законодавство, які зумов­люють звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод. Таким чином, КСУ сформулював оригінальний підхід у захисті сутності змісту основних прав і свобод, що сьогодні визнається європейсь­кою конституційною доктриною.

Конституційний контроль над правовими актами органів пу­блічної влади. КСУ як єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні здійснює конституційний контроль шляхом виконання своїх повноважень, які визначено положеннями розділу XII Конституції України. Зокрема, пунктом 1 частини 1 статті 150 Конституції України визначено перелік актів органів державної влади, щодо яких КСУ може застосовувати такий конституційний контроль (закони та інші акти парламенту, акти глави держави та уряду, правові акти Верховної Ради АРК). Зазначений перелік об’єктів конституційного контролю є вичерпним. Це означає, що на відміну від конституцій­них судів багатьох європейських країн (Польщі, Словаччини, ФРН та інших) юрисдикція КСУ не поширюється на перевірку конституцій- ності правових актів інших органів влади.

До повноважень КСУ не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республі­ки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питан­ня, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції (стаття 14 Закону про КСУ).

Повноваження КСУ. КСУ вирішує питання щодо: 1) консти- туційності законів та інших правових актів Верховної Ради Украї- ни, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) відповідності Конституції України чинним міжнародним догово­рам України або тим міжнародним договорам, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість; 3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпіч­менту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції Украї­ни; 4) офіційного тлумачення Конституції та законів України; 5) відповідності проекту закону про внесення змін до Конституції України статтям 157 і 158 Основного Закону; 6) щодо наявності у правових актах, діях чи бездіяльності Верховної Ради Автономної Республіки Крим порушення Конституції і законів України.

Питання щодо підсудності єдиному органу конституційної юрисдикції окремих нормативно-правових актів органів державної влади в аспекті їх конституційності КСУ конкретизовано у його правових позиціях, відповідно до яких до його повноважень нале­жить розгляд питань конституційності:

а) нормативних актів Президії Верховної Ради України, що ви­пливає з її особливого статусу в системі органів державної влади України до 14 лютого 1992 року (Рішення від 23 червня 1997р. № 2-зп), при цьому ознаками нормативності правових актів є невизначеність дії у часі та неодноразовість їх застосування (Рішення від 27 грудня 2001 р. № 20-рп);

б) правових актів Верховної Ради України та Президента Украї­ни незалежно від того, мають вони нормативно-правовий чи індивіду­ально-правовий характер, зокрема, перевірці на предмет конституцій­ності підлягають правові акти Верховної Ради України, акти Президе­нта України. При цьому серед них не виділено нормативно-правових або індивідуально-правових, у тому числі акти парламенту та глави держави про обрання (призначення) суддів на посади та про звільнен­ня їх з посад (Рішення від 27 березня 2002р. № 7-рп);

в) нормативно-правових актів, що формально втратили чин­ність, однак породили правовідносини, які існують на час розгляду справи, що випливає з припису статті 58 Конституції України про незворотність дії законів та інших нормативно-правових актів у часі, яка полягає в тому, що дія законів та інших нормативно-правових актів поширюється на ті відносини, які виникли після набуття ними чинності (Рішення КСУ від 13 травня 1997 р. № 1-зп), і не поши­рюється на правовідносини, які виникли і закінчилися до набуття такої чинності (Рішення КСУ від 5 квітня 2001 р. № 3-рп).

Водночас КСУ установив, що не підпадають під його юрисди­кцію:

а) правові акти Верховної Ради України регламентного характе­ру, зокрема Постанова «Про прийняття в першому читанні проекту Земельного кодексу України» (Ухвала від 28 лютого 2001 р. № 1-у);

б) правові акти, які не породжують певних правових наслідків і не зумовлюють виникнення будь-яких правовідносин, зокрема: По­станова Верховної Ради України «Про звернення Верховної Ради України до Президента України щодо звільнення Савенка О. М. з посади Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України» (Ухвала від 12 січня 2000 р. № 11-у);

в) правові акти, які не входять до переліку в пункті 1 частини першої статті 150 Конституції України, зокрема постанов Центра­льної виборчої комісії (Ухвала від 13 липня 2000 р. № 49-у) та позов­них заяв (Ухвала від 11 вересня 2003 р. № 41-у);

г) правові акти, втрата чинності якими зумовила припинення правовідносин, що виникли в результаті їх дії, зокрема, постанови Уряду СРСР з питань прописки громадян, які визнані такими, що втратили чинність згідно з постановою Ради Міністрів СРСР «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких рішень Уряду СРСР з питань прописки громадян» від 8 вересня 1990 року № 907 та ви­сновками Комітету конституційного нагляду СРСР від 26 жовтня 1990 року, від 11 жовтня 1991 року (Рішення від 14 листопада 2001 р. № 15-рп).

КСУ сформулював критерії самообмеження своїх повнова­жень, відповідно до них до КСУ не вирішує:

а) питання законності нормативно-правових актів, наприклад (Ухвали від 20 квітня 1999р. № 5-у, від 12 листопада 1997р. № 58- у, від 27 березня 2002р. № 7-рп, від 1 червня 1999р. № 20-у, від 20 листопада 2003 р. № 56-у, від 20 листопада 2003 р. № 58-у).

б) питання, пов'язані з наявністю неузгодженості (колізії) по­ложень нормативно-правових актів (Ухвали від 27 січня 2000 р. №20-у, від 4 березня 1998 р. № 6-у, від 6 червня 2000 р. № 39-у, від 27 вересня 2005р. № 28-у, від 19 лютого2004р. № 14-у);

в) питання, які виникли внаслідок наявності прогалин у зако­нодавстві (Ухвали від 10 липня 1998 р. № 41-у, від 14 березня 2002 р., від 21 березня 2002р. № 9-у, від 18 червня 2002р. № 12-рп);

г) питання, вирішення яких потребує встановлення та дослі­дження фактичних обставин справи (Ухвали від 21 жовтня 1997р. № 53-у, від 14 жовтня 1997 р. № 43-у, від 4 листопада 1998 р. № 43-у, від 8 травня 1997р. № 12-у, від 8 липня 1999р. № 31-у);

д) питання, які по-суті є клопотаннями про надання юридич­них консультацій (Ухвали від 13 квітня 2000 р. № 32-у, від 3 грудня 1997р. № 60-у, від 29 квітня 1998р. № 22-у);

е) питання, вирішення яких потребує дослідження обставин політичного характеру (Ухвали від 27 червня 2000 р. № 2-уп, від 5 березня 1998 р. № 15-у, від 1 лютого 2005 р. № 12-у).

ж) питання пов'язані з дослідження нормативно-правових актів, які втратили чинність (Ухвали КСУ від 4 грудня 1997р. № 62-у).

Офіційне тлумачення Конституції і законів України. Відпо­відно до частини другої статті 147, пункту 2 частини першої статті 150 Конституції України офіційне тлумачення Конституції та зако­нів України віднесено до виключних повноважень єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні. Це спеціальне повноваження було вилучено з відання Верховної Ради України та передано до пов­новажень КСУ з прийняттям Конституції 1996 року.

Як свідчить аналіз практики діяльності органів конституцій­ної юрисдикції зарубіжних країн, наявність повноважень щодо офі­ційного тлумачення правових актів характерна переважно для кон­ституційних судів пострадянських країн, а також певних постсоці- алістичних країн Східної Європи (Болгарія). У країнах з усталени­ми демократичними традиціями таке повноваження органів кон­ституційної юрисдикції ні на рівні конституції, ні на рівні закону не закріплюється. Це пов'язано з тим, що тлумачення конституції для органів конституційної юрисдикції є іманентною ознакою їх діяль­ності.

Як зазначено у Рішенні від 11 липня 1997 р. № 3-зп, впрова­дження такого конституційного припису було зумовлене переходом до нового порядку здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ч. 1 ст. 6 Конституції України), органи яких взаємодіють між собою на підставі конституційно за­кріпленої системи стримувань і противаг, здійснюючи свої повно­важення у межах, встановлених Конституцією України, і відповід­но до законів України (ч. 2 ст. 6 Конституції України).

Звернення стосовно офіційного тлумачення Конституції та за­конів України є єдиним засобом для безпосереднього доступу для захисту порушеного права з боку фізичних та юридичних осіб до конституційного правосуддя. За відсутності інституту конституційної скарги можливість внесення конституційного звернення щодо офі­ційного тлумачення Конституції й законів України частково вирішує проблему ефективності засобів правового захисту в державі.

Підставою для конституційного подання щодо офіційного тлу­мачення Конституції та законів України є практична необхідність у з’ясуванні або роз’ясненні, офіційній інтерпретації їх положень (ч. 1 ст. 93 Закону); підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України є наявність неоднозначного застосування їх положень судами, іншими органа­ми державної влади, якщо суб’єкт права на конституційне звернен­ня вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод (ст. 94 Закону).

Завданням КСУ при здійсненні цього повноваження є тільки з’ясування або роз’яснення та офіційна інтерпретація норм зазначе­них правових актів, і єдиний орган конституційної юрисдикції не уповноважений займатися формулюванням правил у процесі ухва­лення рішень із цих питань.

КСУ, керуючись положеннями Конституції України і Закону та враховуючи досвід конституційного судочинства, сформулював певні правові позиції щодо умов, недотримання яких унеможлив­лює вирішення питань щодо офіційного тлумачення положень від­повідних правових актів.

Зокрема, КСУ визначив, що оскільки частина 2 статті 147, пункт 2 ч. 1 статті 150 Конституції України містять вичерпний пе­релік нормативно-правових актів, тлумачення положенням яких на­лежить до повноважень КСУ, а саме — Конституцію й закони Укра­їни, то єдиний орган конституційної юрисдикції не уповноважений надавати офіційне тлумачення положень інших правових актів. КСУ при цьому наголосив, що тлумачення інших правових актів, у тому числі постанов Верховної Ради України, не належить до його компетенції. Механізм реалізації правового акта чи окремих його положень визначається не КСУ, а органом, який прийняв зазначе­ний акт, чи уповноваженим ним органом або ж правозастосовним органом (Ухвала від 5 березня 1998р. № 7-у).

КСУ також визначив, що конституційне звернення про одно­часне офіційне тлумачення кількох статей Конституції України пра­вомірне лише у тому разі, коли ці статті нерозривно пов'язані між собою і мають спільний предмет правового регулювання (Ухвала від 17 червня 1997р. № 25-у). Єдиний орган конституційної юрисдикції в України також не має повноважень щодо усунення шляхом офі­ційного тлумачення існуючого протиріччя між положеннями зако­нів та інших нормативно-правових актів (Ухвала від 20 квітня 1999 р. № 2-у) та заповнення прогалин у законодавстві, в тому числі у випадках, коли ці прогалини виникли у зв'язку з визнанням КСУ неконституційними положень цих актів (Рішення від 25 березня 1998 р. № 3-рп). Однак ці правові позиції КСУ є проблемними з точки зору конституційної гарантії кожного знати про свої права і обов'язки, які мають бути доведені до його відома належним чи­ном (ст. 57)

Крім цього КСУ встановив, що до його компетенції не нале­жить тлумачення законів, які втратили юридичну силу (Ухвала від 5 червня 1997 р. № 18-у). Ця правова позиція є проблемною з точки зору конституційних гарантій права на судовий захист (ст. 55) і права на відшкодування шкоди, заподіяної неправомірними актами органів публічної влади при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56), оскільки Основоположний закон не пов'язує їх гарантії лише перевіркою чинних правових актів і такий критерій, сформу­льований КСУ, звужує сутність змісту цих конституційних прав.

Згідно зі статтею 94 Закону підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є наявність неоднозначного застосування поло­жень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб'єкт права на консти­туційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод.

КСУ конкретизував це положення Закону, визначивши, що неоднозначність — це коли одна й та сама норма правового акта застосовується органами державної влади по-різному за однакових обставин. Відмінність судових рішень, пов'язаних із наявністю різ­них обставин, а не різним застосуванням одних і тих же правових норм, не може вважатися неоднозначним застосуванням Конституції та законів України (Ухвала від 16листопада 2006р. № 13-у).

Водночас слід зазначити, що хоча реалізація права звернення громадян до КСУ обмежена лише випадками, коли мають місце факти неоднозначного застосування положень Конституції або за­конів України судами, іншими органами державної влади, існує можливість навіть за таких умов розглянути конституційність поло­жень правового акту, що підлягають тлумаченню.

Зокрема, згідно з частиною другою статті 95 Закону у разі якщо при тлумаченні закону (його окремих положень) була встановлена наявність ознак його невідповідності Конституції, КСУ у цьому ж провадженні вирішує питання щодо його неконституційності. КСУ у своїй практиці неодноразово застосовував цю норму, визнавши низку законів неконституційними.

Конституційний контроль за конституційністю міжнарод­них договорів України. Конституцією України встановлено правило, за яким не допускається можливість укладення договорів, які супе­речать Основному Закону, а також передбачено інститут перевірки конституційності чинних міжнародних договорів або тих договорів, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов’язко­вість. Висновки щодо відповідності зазначених договорів Консти­туції України, надає Конституційний Суд України (ч. 1 ст. 151 Кон­ституції України). Отже, КСУ уповноважений здійснювати консти­туційний контроль за міжнародними договорами у двох формах: по­переднього (превентивного) і остаточного (наступного) контролю.

Конституційний контроль за дотриманням процедури імпі­чменту Президента України. Згідно з частиною 6 статті 111 Кон­ституції України рішення про усунення Президента з поста в по­рядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після перевірки справи КСУ і отримання його висновку щодо додержання консти­туційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент, містять ознаки державної зради або іншого злочину. Предметом розгляду КСУ є виключно питання, які стосуються визначеної Конституцією України процедури розгляду справ, тобто питання процесуального характеру; наявність у діях Президента України ознак складу державної зради чи іншого злочи­ну є предметом розгляду Верховного Суду України.

Згідно з правовою позицією КСУ встановлена Конституцією України процедура імпічменту є «єдиним способом притягнення Президента України до конституційної відповідальності і за своєю правовою природою не аналогічна обвинуваченню особи відповідно до норм Кримінально-процесуального кодексу України».

Тому немає підстав вважати досудовим слідством проведення розслідування тимчасовою слідчою комісією, яка створюється пар­ламентом. У разі порушення кримінальної справи проти глави дер­жави на нього поширювалася б юрисдикція уповноважених органів протягом усього періоду досудового слідства та розгляду справи в судах, що позбавило б його права недоторканності та можливості належним чином виконувати покладені на нього конституційні пов­новаження.

Отже, імпічмент у системі конституційних інститутів за своєю правовою природою є позасудовим конституційним процесом, за змістом якого парламент у разі вчинення злочину Президентом України може достроково припинити його повноваження, усунув­ши з поста» (Рішення від 10 грудня 2003 р. № 19-рп).

Конституційний контроль над проектами закону про внесення змін до Конституції України. Згідно зі статтею 159 Конституції України законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку КСУ щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Кон­ституції. До повноважень КСУ належать здійснення превентивного (попереднього) конституційного контролю за дотримання вимог до змісту законопроекту про внесення змін до Основного Закону дер­жави та конституційно визначеної процедури його розгляду, ухва­лення та набрання чинності.

Предметом розгляду КСУ є дотримання вимог матеріального і процедурного характеру до законопроектів про внесення змін до Конституції України. Згідно із статтею 157 Основоположного Зако­ну України предметом перевірки КСУ є питання матеріального ха­рактеру: чи не допускає законопроект скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина; чи не спрямовані зміни на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України;

чи існує або існували умови воєнного або надзвичайного стану при прийнятті рішення про внесення змін до Конституції України.

Статтею 158 Конституції України визначено вимоги процесуа­льного характеру щодо процедури прийняття законопроектів про внесення змін до Конституції України, які досліджує КСУ, а саме: чи розглядався Верховною Радою України законопроект про внесення змін до Основоположного Закону України раніше і чи приймалося рішення щодо нього раніше, ніж за рік до повторного розгляду зако­нопроекту, що є предметом перевірки КСУ; чи вносила Верховна Рада України зміни до одних і тих самих положень Конституції України протягом строку своїх повноважень.

Залежно від висновків щодо законопроекту про зміни до Кон­ституції України, їх можна поділити на дві групи.

До першої групи належать висновки, які дозволяють подаль­ший розгляд законопроектів Верховною Радою України у зв'язку з їх відповідністю вимогам статей 157 і 158 Конституції України.

Друга група висновків унеможливлює подальший розгляд Вер­ховною Радою України законопроекту про зміни до Конституції України з огляду на:

1) Визнання КСУ пропоновані зміни такими, що не відповіда­ють вимогам частини першої статті 157 Конституції України, оскі­льки вони:

- передбачають скасування чи обмеження прав і свобод люди­ни і громадянина;

- або (та) спрямовані на ліквідацію незалежності чи на пору­шення територіальної цілісності України.

2) Констатація наявності порушень вимог частини другої статті 157 - 158 Конституції України, які можуть полягати у такому:

- введення в державі чи в окремих її місцевостях воєнного чи надзвичайного стану;

- розгляд та неприйняття Верховною Радою України цього законопроекту менш, ніж рік тому;

- зміна Верховною Радою України протягом своїх повнова­жень конституційних положень, щодо яких знову пропонуються зміни.

У цих випадках Верховна Рада України не може розглядати пропоновані зміни до Конституції України, однак, ця заборона не стосується змісту пропонованих змін та не виключає можливість у майбутньому перетворення їх на конституційні приписи, оскільки зазначені підстави для блокування зміни Конституції України ма­ють тимчасовий характер.

Необхідно зазначити, що висновок КСУ про дотримання по­ложень частини 2 статті 157 Конституції України не виключає по­дальшу можливість порушення вимог цих конституційних норм, оскільки надання такого висновку є лише стадією процесу внесення змін до Основного Закону України.

На практиці, за наявності позитивного висновку щодо законо­проекту, який внесено до Верховної Ради України пропоновані ним зміни до Конституції України можуть бути внесені набагато пізні­ше, що не виключає наявність на той час в державі або окремій її мі­сцевості воєнного або надзвичайного стану.

3) Неможливість надання висновку у зв'язку із істотними недо­ліками цих змін або самого законопроекту, наприклад, КСУ, роз­глянувши справу про надання висновку щодо відповідності проекту Закону України «Про зміни до Конституції України за результата­ми всеукраїнського референдуму 16.04.2000 року», поданого народ­ними депутатами, вимогам статей 157 і 158 Конституції України, зазначив, що відсутність комплексних, системних змін до Конститу­ції України у зв'язку із запровадженням двопалатного парламенту в запропонованому народними депутатами варіанті вже сама по собі унеможливлює всебічний аналіз пропонованих змін до Основного Закону України на предмет їх відповідності статті 157 Конституції України та припинив провадження у цій справі в тій частині законо­проекту (Висновок від 11 липня 2000 р. № 2-в).

Конституційний контроль щодо додержання Конституції і законів України у діяльності Верховної Ради АРК. Відповідно до пункту 28 частини першої статті 85 Конституції України до повно­важень Верховної Ради України належить дострокове припинення повноважень Верховної Ради АРК за наявності висновку КСУ про порушення нею Конституції України або законів України. Наяв­ність висновку, в якому підтверджено факт (факти) порушення Вер­ховною Радою АРК Конституції або законів України, є обов'яз­ковою умовою для дострокового припинення парламентом її пов­новажень. Виходячи з аналізу зазначених конституційний поло­жень та практики конституційного судочинства, можна дійти ви­сновку, що до таких порушень з боку Верховної Ради АРК належать: а) вирішення питань у спосіб, не передбачений Конституцією або законами України; б) видання нормативно-правових актів, які за змістом суперечать Конституції або законам України; в) вирішення питань, які не віднесено до відання АРК; г) видання нормативно- правових актів з питань, які не підлягають нормативному регулю­ванню АРК; д) прийняття нормативно-правових актів з порушенням процедури, встановленої Конституцією або законами України; е) вчинення інших дій, які суперечать вимогам Конституції або зако­нів України, у тому числі тих, що призвели до невиконання приписів Конституції або законів України.

Законом не передбачено особливостей конституційного про­вадження с правах про порушення Верховною Радою АРК Консти­туції або законів України. Однак виходячи з того, що повноваження КСУ щодо надання висновку із зазначеного питання вирізняються від інших, насамперед тим, що у даному випадку КСУ вирішує пи­тання законності та встановлює факт (факти), певні відмінності, на наш погляд мають існувати. Тому у резолютивній частині висновку КСУ повинен зазначити, які саме норми Конституції або законів України були порушені правовими актами або діями Верховної ради АРК. Крім цього, слід зважати, що Конституція або закони України можуть бути порушені не лише внаслідок видання неконс­титуційних чи незаконних правових актів або вчинення певних дій, а й шляхом невиконання конституційних чи законних приписів, тобто шляхом бездіяльності.

Конституційне провадження. Правове регулювання проце­дури розгляду справ у КСУ є особливими, оскільки Закон про КСУ визначає лише загальні засади здійснення конституційного судо­чинства, а його положення конкретизуються у Регламенті. КСУ як орган судової влади здійснює свою діяльність у рамках судової процедури. Конституційне провадження є різновидом судочинства і виражає специфічну природу розгляду справ у КСУ. Конститу­ційне судочинство в загальних рисах подібне до адміністративного судочинства. Водночас воно має свої особливості: а) окремі елеме­нти конституційного провадження регулюються Конституцією України, зокрема, суб’єктного складу заявників, які мають право на звернення до КСУ, предмета розгляду та юридичної сили схвалю­ваних рішень; б) процесуальні норми викладені у розділі ІІ Закону про КСУ та деталізуються у Регламенті; в) ступінь юридичної де­талізації конституційного провадження є меншою у порівнянні з цивільним, господарським, адміністративним чи кримінальним су­дочинством.

Закон про КСУ визначає особливості КП. Його предметом є забезпечення верховенства Конституції як Основного Закону на всій території України. Обмеженим є коло учасників конституцій­ного провадження; обсяг їх процесуальних прав і обов’язків дещо відмінний від процесуального положення учасників процесу у су­дах загальної юрисдикції. Відповідно процесуальне положення сторін конституційного процесу зумовлено завданням КСУ — за­безпечення публічного інтересу шляхом правового захисту верхо­венства Конституції України. Суб’єкти конституційного подання, конституційного звернення пов’язані завданнями КСУ, що впливає на зміст та критерії допустимості їх звернень.

Також для конституційного провадження характерні й інші специфічні риси: в особливостях реалізації принципу диспозитив- ності сторін; щодо формування матеріалів справи та порядку вмо­тивування правової позиції КСУ; порядку ухвалення та виконання рішень, висновків КСУ.

Закон докладно не регулює питання стадій КП, оскільки бага­то його положень конкретизовано у Регламенті. Із системного ана­лізу Закону про КСУ та Регламенту можна визначити такі стадії конституційного провадження: 1) внесення до КСУ конституційних подань і конституційних звернень і їх попередній розгляд; 2) вирі­шення питання про відкриття конституційного провадження, при­значення і підготовка справи до слухання на пленарному засіданні КСУ; 3) розгляд справи на пленарному засіданні КСУ; 4) прийнят­тя остаточного рішення, висновку КСУ; 5) виконання рішення, ви­сновку КСУ.

Закон визначає: загальні вимоги до КП (ст. 50, 51, 54, 56, 58­60), строки КП (ст. 57), питання відповідальності за порушення по­рядку проведення пленарного засідання (ст. 53), процесуальні пра­ва і обов’язки учасників КП (ст. 55).

Першою стадією конституційного провадження є внесення до КСУ конституційних подань і конституційних звернень і їх попе­редній розгляд. На першій стадії відповідний підрозділ Секретаріа­ту досліджує, чи відповідає конституційне подання (звернення) фо­рмальним вимогам, які визначені статтями 39-43 Закону. За ре­зультатами попереднього розгляду Секретаріат направляє Голові КСУ для вирішення питання про передачу матеріалів справи до колегії суддів, яка приймає рішення про призначення судді- доповідача, на якого покладаються обов'язки з підготовки матеріа­лів справи. З прийняттям цього рішення завершується власне стадія конституційного провадження — попереднє дослідження матеріа­лів конституційного подання, конституційного звернення, за якою йде стадія прийняття рішення щодо відкриття або відмову у від­критті конституційного провадження (ст. 45 Закону).

Другою стадією є вирішення питання про його відкриття, призначення і підготовка справи до слухання на пленарному засі­данні КСУ. Після завершення вивчення та підготовки матеріалів конституційного подання, конституційного звернення секретар ко­легії суддів за пропозицією судді-доповідача у справі вносить ці матеріали на розгляд колегії суддів для вирішення питання про від­криття у справі чи про відмову у його відкритті. Вирішення питан­ня про відкриття або відмову у відкритті приймається колегією су­ддів (ст. 48) та на засіданні КСУ, якщо колегія не може прийняти таке рішення або відмовляє у відкритті (ст. 50). На засіданні КСУ вирішується питання про форму слухання справи, про необхідність розгляду справи як невідкладної.

Третьою стадією є власне розгляд справи на пленарному засі­данні КСУ. Закон в загальних рисах регулює порядок проведення пленарних засідань, положення якого деталізуються у Регламенті.

Четвертою стадією є прийняття рішення, надання висновку КСУ, яке здійснюється відповідно до Регламенту на його закрито­му пленарному засіданні (ст. 63), до якого суддя має право додати окрему думку (ст. 64). Закон встановлює вимоги до рішень, висно­вків КСУ, які є обов'язковими до виконання на всій території Укра­їни для всіх суб'єктів права.

Останньою стадією є виконання рішення, висновку КСУ. Розпочинається ця стадія офіційним оприлюдненням рішення, ви­сновку КСУ (ст. 67). З моменту офіційного оприлюднення рішення, висновку КСУ він набуває чинності і компетентні органи влади повинні вжити необхідних заходів, що випливають його змісту (ст. 70). Закон також передбачає можливість перегляду рішень, виснов­ків КСУ у разі виявлення нових обставин (ст. 68). Однак на практиці КСУ ще не застосовував цю процедуру.

Література: Бисага Ю.М., Палінчак М. М., Чечерський В. І. Кон­ституційно-процесуальне право. Ужгород, 2002; Витрук Н. В. Конститу­ционное правосудие. М., 1998; Тесленко М. В. Судебный конституцион­ный контроль в Украине. К., 2001; Штайнбергер Х. Структурные элемен­ты западноевропейской юрисдикции // Современный немецкий конститу­ционализм. М., 1994.

Конституціоналізм — є сукупністю ідей та уявлень про роль конституції у суспільстві, зміст конституційних інститутів і норм та відповідне їх втілення у політико-правових відносинах. Інтелек­туальною основою конституціоналізму є ідеї обмеження публічної влади та забезпечення основних прав і свобод. Пізніше виникають ідеї про необхідність організаційного та процедурного забезпечен­ня основних прав і свобод, що зв'язує форму та організацію публі­чної влади. Відповідно до цього формується конституційна право- творчість та правозастосування. При конституційній правотворчос- ті важливе значення мають погляди на природу парламентської де­мократії, про способи делегування законодавчих повноважень та засоби парламентського контролю за діяльністю уряду. Досліджен­ня ідей про закономірності конституційного правозастосування ве­де до формування поглядів на роль правового і соціального захисту основних прав і свобод, інтерпретації конституції та ролі у цьому процесі органів конституційної юстиції.

Рівні конституціоналізму: 1) сукупність певних доктрин, концепцій та теорій про природу конституції; 2) політично-правова практика втілення цих ідей в життя; 3) стан конституційного регу­лювання відповідних соціальних явищ і процесів.

Структурні елементи конституціоналізму: 1) наявність суспільного консенсусу щодо визначення меж легітимності діяль­ності публічної влади у правових рамках, як правило, у вигляді конституції як кодифікованого/частково кодифікованого правового акта (верховенство конституції); 2) народний суверенітет як основа легітимності установчої влади, формування інститутів публічної влади та прийняття владних рішень; 3) верховенство права, яке включає правову визначеність, правомірність очікувань, пропор­ційність (сумірність), рівність, справедливість; 4) зв'язаність публі­чної влади у своїй діяльності правами людини й основоположними свободами; 5) поділ влади як по-горизонталі (розмежування влад­них функцій), так і по-вертикалі (організації місцевого, регіональ­ного та національного рівня влади на засадах субсидіарності); 6) незалежність судової влади від законодавчих і виконавчих орга­нів влади, неприпустимість будь-яких форм тиску на здійснення правосуддя; 7) цивільний, у тому числі й парламентський контроль, над силовими структурами (армією, поліцією, спецслужбами).

Типи конституціоналізму. Сьогодні склалися різні типи конституціоналізму, які впливають на відповідні конституційні традиції. Зокрема, в основі англо-американського конституціоналі­зму лежать ідеї лібералізму, які виражають засади мінімального втручання публічної влади у приватне життя індивіда; конституція вважається інструментом обмеження публічної влади правовими рамками, основним елементом якого є режим парламентаризму (Велика Британія) або судовий конституційний контроль (Сполу­чені Штати Америки).

Ліберально-демократичний конституціоналізм притаманний країнам континентальної Європи. Після кризи лібералізму у період між двома світовими війнами, яка виразилася, насамперед, у кризі парламентаризму і відповідального парламентського правління змінилися акценти щодо визначення сфери легітимності втручання публічної влади у приватне життя індивіда. Для ліберально- демократичного конституціоналізму притаманна ідея соціального захисту, яка виражається в інституті соціальної держави. Водночас французька модель конституціоналізму спирається на раціоналізо­ваний парламентаризм, специфічний інститут конституційної юс­тиції та елементи авторитарної традиції, що виражається у значній ролі президента у системі публічної влади. Натомість германська модель конституціоналізму базується на ідеях поваги гідності лю­дини, парламентаризмі, невід’ємним елементом якого є конструк­тивний вотум, міністеріальному правлінні та значній ролі консти­туційного суду у забезпеченні верховенства конституції.

Розвиток ліберально-демократичного конституціоналізму мав істотний вплив на трансформацію конституційних систем країн Центральної та Східної Європи після падіння комуністичних ре­жимів у результаті «оксамитових революцій». Такі соціальні про­цеси ґрунтувалися на досвіді мирного переходу країн Південної Європи від авторитарного до демократичного правління за допомо­гою інструментів консенсусної демократії.

Сьогодні стає актуальним соціетальний конституціоналізм, який ґрунтується на забезпеченні соціогуманітарного розвитку конституційного права, вирішення складних питань біоетики (ев- таназії, клонування, трансплантації органів тощо), збереження до­вкілля, гарантії прав індивіда і спільнот на розвиток, обмеження консюмеризму та утилітарного використання прав і свобод люди­ни, забезпечення стійкого розвитку суспільства та балансу приват­них колективних і публічних інтересів, тобто суспільного інтересу.

Етапи конституціоналізму. Перший етап конституціоналі­зму є періодом становлення та утвердження ідей конституційної держави в обмежених просторових рамках (країни Західної Європи та Америки з кінця ХУІІІ — початку ХХ ст.). В основі конституцій лежить ліберальна модель, відповідно до якої конституція макси­мально обмежує можливість втручання держави у життя громадян­ського суспільства та індивіда. У конституціях того часу закріп­люються принципи поділу влади, природні права і свободи люди­ни, яких є порівняно невеликим. Класичною на той час вважається Конституція Сполучених Штатів Америки, якою було запровадже­но жорстку модель поділу влади, заснованої на системі стримувань і противаг. Роль держави зводилася до виконання функцій політич­ного арбітражу, здійснення соціальних функцій державою було не­відомо. Американський досвід запозичено країнами Латинської Америки, однак практика показала непридатність американської моделі до латиноамериканського ґрунту, що привело існування ав­торитарних режимів у цих країнах та нестабільності конституцій­них систем.

На відміну від американської моделі у країнах Західної Євро­пи реалізується поступово французька модель конституціоналізму (Італія, Іспанія та ін.). Самостійно формується германська модель, яка реалізується у Конституції Німецької імперії 1871 р., в якій вперше у практиці світового К закріплено соціальні зобов’язання держави.

Кінець ХІХ — початок ХХ ст. є періодом інституціоналізації політичних партій, профспілок та інших громадських організацій, які знаходять закріплення свого статусу принаймні на рівні поточно­го законодавства. Зростає доктринальна дискусія про межі консти­туційно-нормативного втручання, що насамперед пов’язано із поши­ренням марксистських, соціал-демократичних ідей, а також із зрос­танням ролі профспілок, робітничого руху у суспільному житті.

Другий етап конституціоналізму (1918-1946) характеризуєть­ся розколом ідей та уявлень про роль конституції у суспільно- політичному житті. На тлі конкуренції ліберальної та тоталітарної моделей у деяких країнах Західної та Центральної Європи прийма­ються конституції, які закріплюють певні елементи соціальної дер­жави (Німеччина, Чехословаччина). У деяких країнах під впливом ідей Г. Кельзена закріплено інститут конституційних судів (Австрія, Чехословаччина). Разом з тим більшість режимів країн Центральної і Східної Європи в 1930-х рр. стають авторитарними і державні інсти­туції не дотримуються конституційних положень. У країнах Західної Європи спостерігається криза парламентської демократії, що насам­перед пов'язано із надмірними соціальними зобов'язаннями держави та слабкістю політичних систем перед радикальними політичними рухами і течіями. На хвилі цього спостерігається очевидний розрив між змістом конституційних норм і практикою втілення їх в життя. Очевидною є криза ліберальної концепції конституції, що проявля­ється у «новому курсі» уряду Ф. Д. Рузвельта в Сполучених Штатів Америки, практиці Народних фронтів у Франції та Іспанії тощо.

Як комуністичний, так і фашистські й нацистські режими апелюють до вичерпання соціально-політичного потенціалу ідей лібералізму, парламентської демократії, основних прав і свобод, ринкової економіки та інших конституційних цінностей. Прибічни­ки тоталітарної моделі обґрунтовували ідею тотального державно­го втручання у життя громадянського суспільства, своєрідної кон­ституційної інженерії, спрямованої на забезпечення переваги неви- значеного інтересу панівної еліти (партійної номенклатури, апарату та їх громадських організацій-сателітів) поряд із відсутністю демо­кратичних процедур прийняття управлінських рішень.

Для третього етапу конституціоналізму (1946-1989) харак­терним є інтелектуальний шок від другої світової війни і тісно пов'язаної з нею результатів втілення тоталітарної моделі консти­туції. На цьому тлі спостерігається достатньо успішний «експорт» останньої Радянським Союзом у ряд країн-сателітів, так званих «країн народної демократії», «країн що розвиваються».

Відхід від ліберальної моделі конституції втілюється шляхом оптимізації засад конституційного регулювання засад парламент­ської демократії, універсалізації інституту основних прав і свобод, формування цілісної системи правової охорони конституційного ладу.

Конституції цього періоду поділяють на дві хвилі. Конститу­ції «першої хвилі» репрезентують ті основні закони (Італія, Авст­рія, Греція, ФРН), які містять лише «основні права ліберального та політичного характеру... а широкий спектр соціальних прав... від­носиться до області звичайного законодавства» (С. Морсшер), а тому не підлягають на відміну від перших конституційному захис­тові у судах. «Друга хвиля» конституцій характерна для тоталітар­них та авторитарних режимів Радянського Союзу та «країн народ­ної демократії». Поряд із широким декларуванням прав і свобод система їх гарантій функціонує крайнє неефективно, в якості осно­вних визнаються соціальні права, а не традиційні громадянські та політичні права і свободи.

Інтелектуальна інфляція тоталітарних конституцій, їх відвер­то декларативний характер пізніше спричинила суттєвий підрив ідей конституціоналізму в ряді посттоталітарних країн (Узбекис­тан, Казахстан, нещодавно Албанія, Югославія). Сьогодні це су­проводжується формуванням авторитарних форм державності із неконституційною практикою обмеження основних прав і свобод, непропорційним їх обмеженням у діяльності поліцейських струк­тур та судових установ, а також у негласній практиці вибіркового захисту порушених прав в залежності від соціального статусу по­терпілих.

Четвертий етап конституціоналізму (1989 — донині) харак­теризується зламом тоталітарних та диктаторських режимів. Сьо­годні спостерігається поглиблення гарантій основних прав і свобод, виникнення наднаціональних структур, закріплення комплексу де­мократичних принципів та інститутів. Основними тенденціями су­часного конституціоналізму є такі: а) розширення організаційних та процедурних гарантій основних прав і свобод з одночасним розширенням їх «каталогу»; б) підвищенням ролі політичних пар­тій у політичній системі; в) посилення ролі конституційної юстиції у забезпеченні верховенства основного закону; г) розширення між­народного співробітництва і конституційного закріплення його форм; д) встановлення конституційного механізму делегування держави частини суверенітету наднаціональним інститутам (EU, NAFTA, MERCOSUR).

Література: Савчин М. В. Конституціоналізм і природа конституції. Ужгород, 2009; Стецюк П. Б. Основи теорії конституції та конституціоналі­зму. Львів, 2003. Ч.1; Шайо А. Самоограничение власти (краткий курс кон­ституционализма). М., 2001; Шаповал В. М. Сучасний конституціоналізм. К., 2005; Henkin L. New Birth of Constitutionalism: Genetic Influence and Genetic Defects. Cordozo Law Review, 1991; McIlwain C. Constitutionalism: ancient and modern. Ithaca, 1940.

Конституція — система правових засобів забезпечення прав людини й основоположних свобод та легітимації публічної влади на основі загального блага (суспільних інтересів), яка ґрунтується на усталених цінностях, інститутах, процедурах і нормах конкрет­но-історичного типу суспільства. Термін конституція (від лат. constitutio — встановлення, устрій) знаходиться в обігу вже багато віків — від часів Давньої Греції та Стародавнього Риму. Він зустрі­чався, зокрема, ще в актах, що видавалися римськими імператорами. Проте в науковій літературі до XVIII ст. цей термін вживався пере­важно як синонім форми держави, а точніше, її устрою. Таке розу­міння конституції започатковане Арістотелем, який визначав її як устрій держави (полісу). Перше нормативне визначення конститу­ції було дано у Декларації прав людини і громадянина 1789 р., згі­дно з якою тільки те суспільство має конституцію, в якому гаран­товано права людини і забезпечено поділ влади.

Природно-правова (звичаєво-правова) теорія трактує консти­туцію як результат еволюції публічно-владних форм життя, накопи­чення народом досвіду управління та його оформлення у певні ін­ститути. Зокрема, Ш.-Л. Монтеск'є звертав увагу на демографічні, економічні, географічні чинники, які впливають на «дух народу», на основі якого й побудована конституція. Водночас накопичення на­родом практики управління зумовлює необхідність обмеження прав­ління, встановлення балансу між центрами влади, тобто поділу вла­ди, забезпечення основних (природних) прав людини тощо.

Договірна теорія. Конституція є актом установчої влади, яка виражає компроміс між політичними силами у суспільстві та за природою є суспільним договором, що виражає визнання публічної влади пов’язаною основними правами і свободами. Основні права і свободи визначають організаційні та процедурні основи функціо­нування публічної влади.

Соціологічна теорія розглядає конституцію як джерело солі­дарності в суспільстві (Л. Дюгі) та визначає роль інститутів влади у політичному житті суспільства (інституційний напрям — М. Оріу). Закон соціальної солідарності розглядається як універсальний за­кон розвитку суспільства. Український вчений С. Дністрянський розглядав державу як публічну корпорацію, яка організована на громадських засадах та самообмеженні членів корпорації.

Політологічна школа права розглядає конституцію як засіб забезпечення стійких «правил політичної гри», як регулятор полі­тичних відносин. Ж.-П. Жакке визначає конституцію так: «Будь- яке політичне суспільство володіє сукупністю правил, писаних чи неписаних, які призначені для встановлення, умов набуття і здійс­нення політичної влади. Такі правила складають конституцію.»

Позитивістська (нормативістська) теорія трактує консти­туцію як систему правових норм, що мають найвищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною і суспільством, з одного боку, і державою — з другого, а також засади організації самої держави та її відносин зі світовим співтовариством. Зокрема, конституція розкривають як «установчий правовий акт, основний закон держави, що приймається в ускладненому порядку, володіє у сучасних умовах особливим об'єктом регулювання, вищою юриди­чною силою і є юридичною базою для правотворчості, правозасто- сування і правосвідомості.»

Поняття конституції є багатомірним, однак основна дискусія зводиться щодо її нормативного та сутнісного змісту. Тому з одно­го боку конституцію розглядають як певний нормативний акт, а з іншого — як певний тип правопорядку, який забезпечує правове оформлення публічної влади та свободу вільного розвитку індивіда у демократичному суспільстві.

Конституція в матеріальному змісті засновує певний тип політичної організації суспільства та інтеграції його інститутів з метою досягнення суспільного блага. Відповідно до загальних со­ціальних установок та цінностей, щодо яких в суспільстві існує за­гальна згода і їхнє здійснення приймається за природний порядок речей, установлюється конституція конкретної країни. Нормативне наповнення конституції залежить від панівної правової традиції, забезпечується через режим демократії, парламентаризму та кон­ституційну юриспруденцію (судовий конституційний контроль).

Конституція виконує функцію легітимізації суспільного по­рядку. Тому у формі конституційних принципів визначається де­мократичний доступ до посад через демократичні вибори та засад- ничих принципів поділу влади (переважно через парламентаризм та судовий конституційний контроль), а також щодо обмеження влади, які здійснюються переважно через правові гарантії прав і свобод людини. З інституційної точки зору конституція втілюєть­ся у забезпеченні консолідації демократії, представництва народу шляхом проведення вільних і періодичних виборів, режимі парла­ментаризму та судовому конституційному контролі.

За своїм змістом конституція виражає: а) суспільний консен­сус щодо соціальних цінностей, які забезпечуються правовим захи­стом; б) способи здійснення демократичних процедур та контролю народу над публічною владою; в) легітимацію публічної влади; г) межі втручання публічної влади у приватну автономію особи; д) правовий механізм міжнародного співробітництва держави. Та­ким чином, конституція за змістом є певним типом соціального порядку, заснованому на визначенні легітимних рамок правління з метою забезпечення суспільного блага (балансу публічних і прива­тних інтересів).

Конституція у формальному змісті — розуміють як основ­ний закон, який має установчий характер і володіє верховенством. Як нормативно-правовий акт Конституція України володіє такими властивостями:

а) установчий характер — конституція є актом установчої влади. Отже, конституцію не можна розглядати як результат зако­нотворчості парламенту, який власне і засновується конституцією і зв'язаний її приписами. Конституція закладає засади організації суспільства і держави, визначає основи правового статусу особи, зміст і напрями діяльності органів державної влади і місцевого са­моврядування, засади діяльності інститутів політичної системи та засади демократичного ладу в країні;

б) основний закон — конституція є ядром правової системи, на її основі розробляються і приймаються нормативно-правові ак­ти, вона закладає програму, загальні напрямки правотворчої роботи у державі, консолідує систему джерел національного права;

в) найвища юридична сила — ніякий інший нормативний акт не може викривляти зміст конституції, вона створює такий поря­док, коли право і закон не повинні розходитися; конституція займає найвище положення серед нормативно-правових актів, які не пови­нні суперечити їй, а відповідати її основним принципам та духові, гарантією чого є судовий конституційний контроль нормативно- правових актів.

Однією з найважливіших умов визначеності відносин між громадянином і державою, гарантією закріпленого у статті 21 Конституції України принципу непорушності прав і свобод людини є стабільність Конституції, яка, крім інших чинників, значною мі­рою визначається правовим змістом Основного Закону. Наявність у Конституції України надто деталізованих положень, місце яким у поточному законодавстві, породжуватиме необхідність частого внесення змін до неї, що негативно позначатиметься на стабіль­ності Основного Закону (Висновок від 2 червня 1999 р. № 2-в/99).

г) горизонтальний ефект — конституція є основою для норм публічного і приватного права; такий нормативний вплив консти­туції на правову систему країни втілюється через конкретизацію конституційних принципів та прав і свобод людини на рівні поточ­ного законодавства та конституційної юриспруденції;

ґ) верховенство конституції щодо міжнародних договорів, які вносяться у парламент для проходження процедури ратифікації; це положення стосується також щодо належним чином ратифікованих парламентом міжнародних договорів;

д) пряма дія конституційних норм означає обов'язок органів державної влади і місцевого самоврядування, їх посадових осіб за­стосовувати безпосередньо положення конституції при наявності прогалин у праві або у випадку суперечності між конституційними нормами та нормами закону; якщо у ході правозастосування немо­жливо зняти таку суперечність, тоді таку колізію остаточно вирі­шує КСУ;

е) особлива процедура прийняття — внесення змін до кон­ституції здійснюється у відмінному порядку від законодавчої про­цедури. Це проявляється в обмеженнях матеріального і процесуа­льно-правового характеру, а також у поєднанні парламентської і референдної процедури прийняття нової конституції, яка може бу­ти ухвалена тільки з дотриманням цілої низки вимог, які визначен­ні розділом ХІІІ Конституції України.

Зміст конституції зумовлений станом соціального регулю­вання та сукупністю інститутів конституційного права.

Залежно від стану соціального регулювання формується пев­ний тип втручання держави в життя громадянського суспільства. Якщо для конституція є традиційним порівняно детальне регламен­тування статусу провідних політичних інститутів та публічної вла­ди, то мінімальне регулювання сфери індивідуальної свободи та інститутів громадянського суспільства вказують на ліберальну за змістом конституцію, надмірне втручання у приватне життя індиві­да — про антиконституційну практику та існування авторитарно- го/тоталітарного політичного режиму, якщо держава зв'язує себе певними соціальними зобов'язаннями щодо громадян — говорять про соціальну за змістом К.

Зміст конституції втілюється у принцип мінімальної достат­ності конституційно-правового регулювання. Даний принцип вті­лює здобутки конституційного права конкретної країни у контексті світового розвитку конституціоналізму. Конституція як загально­суспільна цінність закріплює певні панівні ідеї та уявлення, націо­нальні традиції та цінності конституціоналізму, є відображенням демократизму, гуманізму, наступності, історизму, наукової обґрун­тованості у праві. Конституція не може вторгатися у всі сфери сус­пільного й державного життя, а лише закладає основи правового регулювання у поточному законодавстві через норми-цілі, норми- принципи, установчі норми тощо.

Принцип мінімальної достатності визначає основні конститу­ційні інститути з урахуванням конкретно-історичного стану розвитку суспільства. Серед таких можна виділити інститути основних прав і свобод, інститути власності та свободу підприємницької діяльнос­ті, сім'ї, націй та національних меншин, форми та організації пуб­лічної влади, інститути парламенту, глави держави, уряду, судової влади, конституційної юстиції, місцевого самоврядування тощо.

Форма конституції. Прийнято вважати, що конституції за формою поділяються на писані і неписані. Згідно з такими уявлен­нями писані конституції існують у вигляді єдиного правового акту. Неписані конституції існують у вигляді кількох правових актів, які мають силу конституційного закону. Приклад такої конституції — конституційний порядок Великої Британії.

Однак поділ конституцій на писані і неписані є підміною по­нять. У сучасних умовах публічне управління неможливе без вста­новлених правил. Тому фундаментальні правила про порядок управління мають характер конституційних, які і складають кон­ституційну матерію. Отже, варто говорити про ступінь системати­зації конституційних норм. Тому термін «писана/неписана консти­туція» сьогодні здається анахронізмом. Саме політичними і згада­ними вище чинниками зумовлена форма і структура конституції. Найбільш актуальним є поділ конституцій за формою на кодифіко­вані та некодифіковані. Існування некодифікованих конституцій пов'язано насамперед із політичним компромісом (Ізраїль — гро­мадська дискусія про світський чи релігійний характер Держави Ізраїль), традиціями конституціоналізму (Велика Британія — спе­цифіка джерел права та правовий стиль юристів) тощо. Зрозуміло, що кодифікована конституція є більш оптимальним варіантом кон­центрації нормативного матеріалу. Цілком очевидно, що Консти­туція України є кодифікованою за формою. Про це свідчить також те, що конституційний закон № 2222-ІУ є невід'ємною частиною Конституції.

Структура конституції. Конституція України складається з Преамбули, основної частини (містить 14 розділів — Загальні заса­ди, Права, свободи та обов'язки людини і громадянина, Вибори. Референдум, Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Інші органи виконавчої влади, Прокуратура, Правосуддя, Територіальний устрій України, Автономна Республі­ка Крим, Місцеве самоврядування, Конституційний Суд України, Внесення змін до Конституції України) та Перехідних положень.

Преамбула Конституції визначає мету прийняття Основного Закону, легітимність її прийняття, основні програмні параметри розвитку інститутів суспільства і держави. Оскільки у Преамбулі стисло викладено філософію Конституції України, то важливим є природа її юридичної сили. Юридична сила Преамбули Конститу­ції полягає в тому, що у ній визначено найважливіші конституційні цінності (конституційна традиція України, основні права і свободи, громадська злагода, формування соціальної правової демократич­ної держави). Тому таке закріплення зумовлює те, що при тлума­ченні конституційних норм може виникнути необхідність звернен­ня до положень Преамбули. Відповідно її положення володіють юридичною силою, а не є декларативними, в якості певних полі­тичних орієнтирів.

Основну частину Конституції становлять положення, які ре­гулюють традиційні інститути конституційного права (основні права і свободи, інститути безпосередньої демократії, парламенту, президента, уряду, судової влади, місцевого самоврядування тощо). Основні принципи конституційного ладу відображає Розділ І «За­гальні засади», які тлумачаться у своїй сукупності. Специфікою цього розділу є те, що його положення відображають саме принци­пи конституційного права України і вони розвиваються у інших розділах Конституції та є основою для поточного законодавства.

Головна увага приділяється інституту основних прав і свобод (Розділ ІІ Конституції України). Відсутність спеціальних розді- лів/глав, присвяченим політичним, економічним, соціальним інсти­тутам напевно зумовлено тим, що їх правові засади оформлені че­рез конституційне регулювання прав і свобод людини і громадяни­на. Основні права мають пряму дію, тобто вони повинні застосува­тися як безпосередньо чинне право органами публічної влади. У Розділі ІІ також визначаються конституційні обов'язки, однак це скоріше данина існуючій традиції. Ці положення Конституції Укра­їни не володіють зобов'язуючою силою щодо приватних осіб, не мають характеру прямої норми, оскільки вони потребують свого розвитку у поточному законодавстві.

Правові засади інститутів безпосередньої демократії визначе­но у Розділі ІІІ. Конституційне регулювання обмежується встанов­ленням принципів загального, вільного, рівного, прямого, таємного виборчого права, визначення предмета референдуму у загальних рисах. Зокрема, Конституція залишає відкритим питання про сис­тему виборчих адміністрацій, виборчу систему, здійснення вибор­чих процедур.

Детальним є блок положень Конституції України, що регу­лює статус конституційних органів влади та місцевого самовряду­вання, територіального устрою. Існує логічний зв'язок між розді­лами, присвяченими визначенню статусу Конституційного Суду та порядку внесення змін до Конституції.

Особливість структури Конституції України зумовлена також і особливим порядком перегляду її положень — внесення змін до Основного Закону здійснюється за змішаною процедурою. До роз­ділів І, ІІІ, ХІІІ зміни вносяться попередньо 2/3 від конституційного складу парламенту, а остаточно затверджуються на всеукраїнсько­му референдумі. Інші положення Конституції переглядаються у рамках парламентської процедури — попередньо абсолютною бі­льшість, а остаточно вносяться зміни 2/3 від конституційного скла­ду парламенту. Ускладнення перегляду конституційних положень про принципи конституційного ладу, засади демократії та порядку внесення змін до Конституції України зумовлюють їх особливе по­ложення у структурі Основного Закону.

Література: Савчин М. В. Конституціоналізм і природа конститу­ції. Ужгород, 2009; Стецюк П. Б. Основи теорії конституції та конституці­оналізму. Львів, 2003. Ч.1; Шайо А. Самоограничение власти (краткий курс конституционализма). М., 2001; Шаповал В. М. Сучасний конституціона­лізм. К., 2005; Klima Karel a kolektiv. Encyklopedie ustavniho prava. Praha, 2008; Modern Constitutional Theory: A Reader. / 3^rd Ed. By John H. Garvey and T. Alexander Aleinikoff. St. Paul, Minn, 1994.

Конституційний лад — це конкретний історичний стан полі­тичної та соціальної інтеграції демократичного суспільства та пуб­лічної влади виключно на засадах верховенства права, солідарності (громадської злагоди) та справедливості з метою забезпечення за­гального блага (балансу приватних і публічних інтересів). Катего­рія конституційного ладу охоплює найважливіші інститути держа­ви і суспільства, виражає співвідношення конституції і політики, держави і права, визначає організацію та процедурні засади кон­ституційної держави. Система суспільних відносин у механізмі конституційного ладу втілюється у принципові мінімальної достат­ності конституційно-правового регулювання.

Засади конституційного ладу. Засади конституційного ладу зумовлені структурою Конституції України, яка має: положення конституції, що не підлягають переглядові — положення, які по­требують особливої процедури перегляду і вони виступають крите­рієм для конкретних приписів конституції — основні вимоги до законодавства, адміністративної та судової практики, які ґрунту­ються на положеннях конституції.

Відповідно до статті 157 Конституції України не можуть бути предметом конституційної ревізії зміни, які передбачають скасу­вання чи обмеження прав і свобод людини або якщо вони спрямо­вані на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілі­сності України.

1. У розділі І Конституції України закріплюються основи конституційного ладу. Зокрема, визнання статусу української мо­ви в якості державної відповідає державотворчій ролі української нації, яка історично проживає на території України, складає аб­солютну більшість її населення і дала офіційну назву державі (Рі­шення КСУ № 10-рп/99 від 14 грудня 99 р.).

2. Положення «носієм суверенітету... є народ» закріплює принцип народного суверенітету, згідно з яким влада Українського народу є первинною, єдиною і невідчужуваною, тобто органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійсню­ють владу в Україні, що походить від народу.

На думку Конституційного Суду України, положення части­ни третьої статті 5 Конституції України треба розуміти так, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади може реа­лізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі (Рішення КСУ№ 6-рп/2005 від 05 жовтня 2005р.).

Положення розділів І «Загальні засади», ІІІ «Вибори. Рефере­ндум» та ХІІІ «Внесення змін до Конституції України» володіють підвищеним ступенем конституційного захисту, оскільки внесення змін до них можливе за умови попереднього схвалення відповідно­го конституційного законопроекту не менш як третиною народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України з остаточним його затвердженням за результатами голосування на всеукраїнському референдумі.

Конституція України як ядро конституційного ладу також розглядає права і свободи людини. Згідно зі статтею 3 Конституції України права і свободи людини визнаються найвищою соціаль­ною цінністю, їх пряму дію (ч. 3 ст. 8 Конституції України), невід­чужуваність та непорушність (ч. 2 ст. 21 Конституції України), за­бороняє при прийнятті нових законів або внесення змін до чинних законів звужувати зміст та обсяг існуючих прав і свобод (ч. 3 ст. 22 Конституції України).

Структура конституційного ладу. Політична інтеграція у суспільстві ґрунтується на досягненні консенсусу між політичними інститутами. Інституціональною основою політичної і соціальної інтеграції в умовах демократичного суспільства є основні права і свободи, гідність та свобода індивіда. У власному сенсі, конститу­ційний лад не існує у тому суспільстві, в якому влада не є обмеже­ною та не існують ефективні гарантії прав людини.

Тому структуру конституційного ладу складають компонен­ти, серед яких можна виділити конституційну традицію, континуї- тет, належну організацію публічної влади, належну правову проце­дуру, його гарантії тощо.

За своєю суттю конституційний лад становить певний уста­лений тип конституційно-правових відносин і за своїм змістом вті­лює системи легітимації соціальних цінностей, систему демократи­чного устрою, конституційно-правовий статус особи, що забезпечу­ється конституційним захистом. Тобто конституційний лад є каркасом конституційної державності, визначає основні напрямки організацій­них та правових форм діяльності суб'єктів конституційно-правових відносин.

Принципи конституційного ладу України. Конституційний лад України базується на фундаментальних положеннях, які можна визнавати за цінності, які лежать в основі Конституції України і можуть бути критерієм її тлумачення. Зокрема, при внесенні змін до Конституції України або її перегляду, критерієм перевірки цього проекту є невідчужуваність та невід'ємність основних прав і сво­бод, державного суверенітету і територіальної цілісності України (ст. 158 Конституції України). Ці конституційні цінності встанов­люють непорушність засад конституційної державності та системи гарантій основних прав і свобод, режиму здійснення влади в Україні.

У власному розумінні принципи конституційного права є конституційними нормами-принципами другого порядку, відповід­но до яких здійснюються повноваження органами публічної влади і є критерієм перевірки конституційності їх правових актів. Серед принципів конституційного ладу можна виділити дві групи: а) но­рмативні, що закріплені у тексті Конституції України та б) доктри- нальні, які виводяться із положень Конституції України.

До основних нормативних принципів належать такі: 1) вер­ховенство права; 2) рівність і справедливість; 3) солідаризм (баланс індивідуального і колективного інтересу, громадська злагода); 4) свобода політичної діяльності; 5) демократія (балансу інтересів правлячої більшості та прав опозиції); 6) верховенство основних прав і свобод; 7) рольова автономії елементів конституційної сис­теми та поділу влад; 8) суверенність та співпідпорядкованість гілок влад; 9) ідеологічна свобода (ідеологічна багатоманітність, гарантії свободи слова та друку, заборона проявів цензури у будь-якій фор­мі та встановлення за такі факти конституційної відповідальності) тощо.

До основних доктринальних принципів (тобто обґрунтованих наукою конституційного права) належать такі: 1) обмежене прав­ління (режим установчої влади, що визначає засади діяльності кон­ституційних органів публічної влади); 2) континуїтет; 3) когерент­ність (вирівнювання можливостей розвитку, балансу розвитку української нації та національних меншин, гарантії функціонуван­ня української мови як державної); 4) партиципація (забезпечення участі народу в управлінні суспільними справами на всіх рівнях публічної влади); 5) субсидіарність та пропорційність; 6) змагаль­ність; 7) економічна демократія (гарантії приватної власності, сво­бода вибору професійної та підприємницької діяльності, свобода договору та розумні рамки примусу, гарантія участі працівників в управлінні підприємством).

Сьогодні такі принципи конституційного ладу України забез­печені лише частково, що саме і характеризує фрагментарність віт­чизняної конституційної системи, перехідний зміст конституційно­го ладу. Багато в чому ефективність інститутів конституційного ладу залежить від системи його гарантій та засобів конституційної відповідальності.

Гарантії конституційного ладу України — це система пра­вових, інституційних та процедурних засад забезпечення осново­положних цінностей українського суспільства, закріплені Консти­туцією України, та пов'язані з ними конституційно-правові відно­сини.

Література: Кабышев В. Т. Становление конституционного строя России. Саратов, 1993; Конституційне право України / За ред. В. Ф.Погорілка. К., 1999; Тодыка Ю. Н. Основы конституционного строя Украины. Х, 1999.

Континуїтет — 1) спадкоємність у праві, правонаступництво держави у міжнародному праві, пов'язане із соціальною революцією, виникненням нової держави та як правило парламентської проце- дури; 2) у міжнародному праві правонаступництво держави- продовжувача, за яким вона визнає себе пов’язаною міжнародними зобов’язаннями іншої держави, наступником якої вона є; 3) раніше у конституційному праві під континуїтетом мали на увазі правило парламентської процедури, за якою не схвалений протягом черго­вої сесії законопроект продовжували розглядати на наступній сесії на відповідній стадії законодавчого процесу, не перериваючи його розгляд.

Континуїтет у конституційному праві пов’язаний із ідеями тяглості, компонентами якої є правонаступність, народний сувере­нітет і територіальна цілісність України. Відповідно дисконтинуї- тет є порушенням тяглості таких елементів конституційного уст­рою. Континуїтет також можна розглядати як фундаментальну конституційну цінність України.

Континуїтет будь-якої країни ґрунтується на національній конституційній традиції, яка визначає усталені погляди на природу конституції, її призначення у суспільстві, відповідну конституційну культуру та свідомість. Континуїтет частково пояснює сутність конституційних трансформацій, зокрема логіку конституційних реформ та проблему самоідентифікації нації на правовій географії світу. Континуїтет має три аспекти — державний, територіальний і правовий.

Державний континуїтет. Преамбула Конституції України визнає наявність державного континуїтету і визначає його як «ба­гатовікову історію українського державотворення», яке було втіле­но в життя шляхом реалізації Українським народом права на само­визначення. Таке втілення континуїтету було оформлено шляхом прийняття 24 серпня 1991 року Верховною Радою Акту проголо­шення незалежності України, який був схвалений 1 грудня цього ж року за результатами голосування на всеукраїнському референдумі.

Згідно із Законом «Про правонаступництво» від 12 вересня 1991 р. № 1543-ХІІ Україна визнала себе правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать інтересам Конституції України та інтересам республіки. Цим рес­публіка відзначала тяглість своєї міжнародної правосуб’єктності як держави-засновниці ООН. У цьому Законі також визначалися пра­вові засади діяльності органів публічної влади до прийняття нової Конституції України, правового статусу державних кордонів, вер­ховенства права України щодо правових актів СРСР та законів, прийнятих в УРСР до проголошення незалежності України.

Територіальний континуїтет. означає, що суверенітет України поширюється на всю її територію, яка у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Стаття 17 Конституції Украї­ни забороняє розташування іноземних військових баз на території України. У Перехідних положеннях Конституції України передба­чається, що використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових фор­мувань можливе на умовах оренди на основі міжнародного догово­ру, ратифікованого Верховною Радою.

Згідно із Будапештським меморандумом про гарантії безпеки від 5 грудня 1994 року у зв'язку з приєднанням України до догово­ру про нерозповсюдження ядерної зброї підтверджено гарантії су­веренітету і територіальної цілісності України у випадку посягання на них з боку третіх держав, а також підтверджено зобов'язання Російської Федерації, Сполученого Королівства та Сполучених Штатів Америки не здійснювати таких дій.

Правовий континуїтет (правонаступність) — Конститу­цією України закладаються засади подальшої модернізації націона­льної правової системи, що випливає насамперед із її характерис­тики як Основного Закону суспільства і держави. Перехідні поло­ження Конституції України передбачають, що закони та інші нор­мативні акти, прийнятті до набуття нею чинності, є чинними у час­тині, що не суперечить їй. Це накладає обов'язок на парламент за­безпечити системне приведення поточного законодавства у відпо­відність до Конституції України. З другого боку, узгодження пото­чного законодавства із конституційними положення є тривалим процесом, який також, як свідчить практика, залежить від особли­востей політичного процесу.

Література: Klima K. Constitutional Law of the Czech Republic. Plzen: Ales Cenek, 2008. — P. 125 — 129.