Терміни конституційного права на літеру З

Закон — це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який приймається парламентом за встановленою процедурою, ре­гулює найважливіші суспільні відносини, і серед інших правових актів володіє верховенством.

Зміст закону повинен відповідати певним вимогам та стан­дартам. Лише законодавець здатний забезпечити формулювання єдиних правил, оскільки він на відміну від судді є більш поінфор­мований про реальний стан соціальних відносин. Парламентська процедура сприяє формуванню «загальної волі», втіленої у поло­женнях закону, шляхом досягнення згоди у результаті політичних дебатів про різні аспекти нормативного регулювання соціальних відносин. Відкритість та прозорість парламентської процедури, очевидно, є істотною перевагою перед правотворчістю суддів. Від­повідно до принципу верховенства права дії юстиції повинні носи­ти підзаконний характер, бути пропорційними та передбачуваними. Тому лише положення закону можуть адекватно регулювати режим застосування норм права у конституційній державі. Положення за­кону не можуть мати довільний зміст на догоду певній політичній кон'юнктурі.

Закон «ніби охоплює всі аспекти правопорядку», хоча мож­ливі прогалини в актах законодавства. Закон є формально визначе­ним джерелом права, оскільки він існує тільки у формі писаного акту, положення якого повинні бути сформульовані чітко і одно­значно. Водночас закон «утворює скелет правопорядку». Закон є вираженням суверенітету народу, він має загальну юридичну силу, його норми носять загальний характер, тобто він регулює типову поведінку учасників правовідносин.

Поняття закону у європейській традиції права. У концеп­цію закону закладені «загальні і вічні принципи розуму і справед­ливості», які виражають загальні історичні, соціальні, національні, культурні та інші цінності, спільну правову культуру та правові традиції країн Європи. Закон у європейській традиції права розгля­дають не у вузькому значенні як акт парламенту, а як загальний термін і поняття, якими визначаються всі законодавчі акти, що ви­ходять від уповноважених на їх видання органів держави і місцево­го самоврядування. Важливо при цьому, щоб усі ці акти виходили тільки від конституційно визнаних органів влади і такі приймалися у суворо регламентованому порядку, особливо у випадку делегова­ного законодавства. З іншого боку закон не ототожнюється із пра­вом чи з правопорядком.

Водночас поняття «закон» може мати різні значення. Закон можна розуміти у формальному значенні як акт правотворчості, схвалений парламентом та промульгований главою держави, так і в матеріальному — як визначена Конституцією сфера законодавчого регулювання. В останньому випадку спостерігається поширення поняття «закон» також і на акти делегованого законодавства, оскі­льки вони на практиці функціонують у правовому режимі, подібно до закону.

Європейська доктрина передбачає формальне закріплення верховенства закону у системі джерел права і наявність системи політико-правових гарантій верховенства закону (поділ влади, не­залежність суду, конституційний контроль), а також і низки непра- вових умов (певний рівень матеріального благополуччя та інфор- мованості членів суспільства, цивілізований характер відносин між класами та соціальними групами).

Легітимність закону. Верховенство закону нерозривно пов'язано з його легітимністю. У радянській теорії права проблема легітимності протягом багатьох років замовчувалася у зв'язку з її невідповідністю теорії класової боротьби. Верховенство закону реальне лише при неясності і формально-юридичного та сутнісного критерію легітимності. Критерієм легітимності закону служить Конституція, тобто його конституційність, яка базується на засадах свободи, рівності та справедливості.

Основні вимоги до законодавчої техніки. У правовій державі законодавство повинно бути систематизованим, що є гарантією його правового характеру і стабільності. При систематизації зако­нодавства правові акти приймаються системно і не вносять додат­кових суперечностей у правове регулювання, інакше це може за­грожувати правовій безпеці (певності) індивіда. З цих міркувань сьогодні обґрунтовується ідея про визнання антиконституційною практики законодавчого упущення (відсутності законодавчого ре­гулювання за прямим приписом Конституції).

Згідно з принципом верховенства права законодавство не може регулювати конкретні життєві випадки, оскільки це є преро­гативою адміністрації та органів юстиції (правосуддя). Правова норма означає те, що законодавець встановлює загальні рамки по­ведінки, які можуть конкретизуватися у договорі, у адміністратив­ній практиці чи судовому прецеденті.

Виходячи з цього, європейська практика виробила такі основі критерії до законодавчих положень: принцип рівності; заборона сваволі; принцип пропорційності (співмірності); заборона нерозум­ного застосування права; заборона надформалізму.

Тому очевидним здається, що над законом стоять певні над- позитивні цінності, ідеї та ідеали, які загальновизнані у суспільстві. Конституціоналізм дає на це вірогідну відповідь, оскільки вже бі­льше 200 років такими загальнолюдськими цінностями визнаються основні права, проголошені в Декларації прав людини і громадяни­на. У цілому, система законів ґрунтується на їх ієрархії, серед яких в літературі виділяють конституційні, органічні та звичайні.

Види законів. В Україні законом вважають нормативний акт, який приймається виключно парламентом. Таким чином, закон — це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який прийма­ється Верховною Радою (парламентом) за спеціальною процеду­рою, регулює найважливіші суспільні відносини, і серед інших правових актів володіє верховенством.

1) Конституційний закон — це нормативно-правовий акт, який вносить зміни і доповнення до конституції, приймається в особливому, ускладненому порядку, має таку є юридичну силу, що і Конституція. Теоретичною основою виділення конституційних законів в особливу категорію є концепція про установчу і законо­давчу владу. В порядку здійснення першої — приймається Консти­туція і вносяться поправки до неї, в порядку здійснення другої — всі інші закони.

2) Органічний закон — це нормативно-правовий акт, який приймається за прямим приписом Конституції в порядку, який від­різняється від порядку прийняття як конституційних, так і звичай­них законів. Такі закони приймаються з питань, передбачених Кон­ституцією (визначення статусу окремих органів влади, громадян та інших категорій фізичних осіб тощо). В Україні відсутня диферен­ціація процедури прийняття органічних законів на відміну від про­цедури прийняття звичайних законів, тому органічні закони можна виділити тільки за предметним критерієм, а не процедурним.

3) Референдний закон приймається на всеукраїнському рефе­рендумі і володіє високим ступенем легітимності, тому такий закон володіє вищою юридичною силою у поточному законодавстві. Віт­чизняна практика правотворення не знає прийняття референдних законів і прийняття референдних законів є також рідкісним явищем для світової практики. Зазвичай, референдні закони мають рамко­вий характер, делегуючи уряд регулювати деталі. У Швейцарії прийняття референдних законів фактично означає надання юриди­чної сили правовим актам представницьких органів влади та вико­навчої влади.

4) Звичайний закон (поточне законодавство) — закон, який приймається за звичайною законодавчою процедурою і є основою поточного законодавства. Стан розвитку поточного законодавства у романо-германській правовій сім'ї зумовлений особливостями його систематизації у формі кодифікації.

4а) Кодекси — правові акти, що регулюють комплекс суспі­льних відносин, які складають основу певного конституційного правового інституту (виборчі кодекси у Франції, Коста-Ріці, Сене­галі). Сьогодні в Україні є чинним Бюджетний кодекс, а також дис­кутується питання про необхідність прийняття Виборчого кодексу і Податкового кодексу.

5) Надзвичайне законодавство. Світова практика знає інсти­тут надзвичайного законодавства, тобто прийняття законів, вихо­дячи із міркувань забезпечення національної безпеки, за спроще­ною парламентською процедурою або в обхід парламенту (прези­дентом, урядом, спеціальним комітетом тощо). Згідно з Конститу­цією України при введенні надзвичайного або воєнного стану Вер­ховна Рада продовжує здійснювати свої функції. Рада скликається по праву за два дні з моменту оголошення Президентом воєнного або надзвичайного стану. Парламент не підлягає розпускові при цих обставинах, а у випадку, якщо закінчення його повноваження припадає на період дії цих обставин, такі вважаються пролонгова­ними.

Воєнний і надзвичайний стан, виходячи зі змісту частини 2 статті 64 Конституції України, не є підставою для прийняття зако­нів, які б обмежували основні права і свободи. Це суперечить стат­тям 22 та 157 Конституції України, які забороняють звужувати зміст або обсяг існуючих прав і свобод та вносити поправки до Конституції України, які б приводили до звуження змісту основних прав і свобод та ступеня їх гарантованості.

6) Делеговане законодавство. Не завжди закон виступає ак­том парламенту, що пов'язано із розширенням сфери делегованого законодавства. Наприклад, згідно з французькою Конституцією 1958 р. поряд із Національними Зборами законодавчими повнова­женнями, так званою «регламентарною владою» наділені Рада Мі­ністрів і Державна Рада. За висловом Р. Давида французький пар­ламент «здійснює лише ті повноваження, які він має можливість здійснити фактично», тобто визнається наявність «регламентарної влади, не підпорядкованої законодавчій владі, а автономної за са­мою своєю природою». Французька концепція раціоналізованого парламентаризму знайшла своє відображення також у конституціях Іспанії, Італії.

7) Підзаконні нормативно-правові акти міністерств, відомств, місцевих органів виконавчої влади прийняті на основі Конституції, з метою конкретизації і деталізації законів. Це випливає з аналізу системи нормативних актів. В Україні також можна виявити еле­менти раціоналізованого парламентаризму. Зокрема, у Конституції України у статті 92 є перелік законодавчих повноважень, оскільки з деяких питань Верховна Рада може регулювати лише «засади», «основи» з окремих сфер суспільного життя, а більш детально ці питання регламентуються на рівні підзаконних нормативно- правових актів.

З цього приводу Конституційний Суд України у своєму рі­шенні від 02 березня 1999 р. № 2-рп/99 визначив, що розподіл пра- вотворчих повноважень випливає із конституційних приписів, від­повідно до яких Верховна Рада з окремих питань приймає закони, в яких регулює визначених конституцією «засади», «основи» окремих сфер суспільного життя, які конкретизуються у формі постанов Кабінету Міністрів.

Аналіз положень конституції України дає змогу зробити ви­сновок, що Президент України реалізує свої правотворчі повнова­ження, виходячи із свого конституційного статусу як гаранта дер­жавного суверенітету, територіальної цілісності України, додер­жання Основного Закону, забезпечення основних прав і свобод (ст. 102 Конституції України). Основою легітимності реалізації право- творчих повноважень Президента України є підготовка його указів Радою національної безпеки і оборони України, який є координую­чим органом з питань національної безпеки й оборони при главі держави.

Основну питому вагу підзаконні нормативно-правові акти у галузі поточної політики держави розробляє та приймає Кабінет Міністрів України. Правотворчі повноваження Кабінету Міністрів України на рівні конституційних органів влади є додатковим інсти­тутом правотворчих повноважень, який у зарубіжній доктрині кон­ституційного права характеризується як «регламентарна влада». Сутність інституту регламентарної влади полягає у прийнятті нор­мативно-правових актів на виконання та розвиток законів, а також на конкретизацію та деталізацію «рамкових законів». Регламентар- на влада також знаходить свій прояв при нормативному регулю­ванні у сфері, яка згідно з Конституцією не підлягає регулюванню законом.

Як вищий орган виконавчої влади Кабінет Міністрів України володіє повнотою регламентарної влади з конкретного регулюван­ня різних сфер суспільного життя на основі Конституції та законів України. Владні прерогативи уряду закріплені у статті 116 Основ­ного Закону. Сутність правотворчих повноважень уряду полягає у забезпеченні державного суверенітету й економічної самостійності України, здійснення зовнішньої і внутрішньої політики держави, забезпечення основних прав і свобод (пп. 1, 2 ст. 116 Конституції України). Водночас засновано механізм співпраці між парламентом та урядом щодо розробки та втіленню загальнодержавних програм, який дозволяє узгодити правотворчої політики у державі за основ­ними напрямами її діяльності. Щодо правотворчості міністерств та відомств, то важливою гарантією виступає механізм реєстрації їх нормативно-правових актів (ч. 2 ст. 117 Конституції України).

8) Специфічним джерелом конституційного права є акти ор­ганів місцевого самоврядування, зокрема, статути територіаль­них громад, рішення місцевих рад та вищих посадових осіб терито­ріальних громад, розпорядження виконавчих органів місцевих рад, якщо вони містять норми конституційного права.

Література: Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне пра­во України. Академічний курс: В 2 т. Т. 1. К., 2006; Тихомиров Ю.А. Тео­рия закона. М., 1982; Теория права и государства / Под ред. Г. Н. Манова. М., 1996.

Законодавство — ієрархічна система нормативно-правових актів, якими регулюються суспільні відносини. У сутнісному (вузь­кому) розумінні законодавство трактується як сукупність законів, які складають єдину систему із властивими взаємними зв'язками та ієрархією (конституційні — органічні — ординарні — надзвичайні закони). У широкому розумінні законодавство складають закони, нормативно-правові акти Президента, Кабінету Міністрів, мініс­терств, відомств, місцевих державних адміністрацій та органів міс­цевого самоврядування.

Конституційний Суд зазначив, що в законах залежно від ва­жливості і специфіки суспільних відносин, що регулюються, тер­мін законодавство вживається в різних значеннях: в одних мають­ся на увазі лише закони; в інших, передусім кодифікованих, в по­няття «законодавство» включаються як закони та інші акти Вер­ховної Ради, так і акти Президента, Кабінету Міністрів, а в де­яких випадках - також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади. Однак орган конституційної юстиції ви­знав З закони, чинні міжнародні договори, згода на обов 'язковість яких надана Верховною Радою, а також постанови Верховної Ра­ди, укази Президента, декрети і постанови Кабінету Міністрів, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції і законів України (Рішення КСУ від 09 липня 1998 р. № 12-рп/98)

Форми законодавчої діяльності. Законодавча діяльність здійснюється не тільки парламентами, що пов'язано з конституцій­ним установленням та визначенням правотворчої сфери легіслатур, поєднання такої із формами безпосередньої (плебісцитної) демок­ратії, а також зростанням правотворчої ролі уряду та адміністрації в силу технократичних та соціальних факторів. Можна виділити такі основні форми законодавчої діяльності.

1) У механізмі публічної влади парламентська правотворчість є провідною, інші форми правотворчості є зв'язані правовою політи­кою парламенту. Згідно з такою системою парламентам належить мо­нополія на правотворчість, хоча фактично спостерігається делегуван­ня деяких законодавчих повноважень урядові та регіональним влас­тям (Велика Британія, Італія, Словаччина, Угорщина, Японія).

2) Референдні закони. Однак можливість прийняття законів безпосередньо народом на референдумі або внесення народної пра- вотворчої ініціативи на розгляд парламенту обмежує законодавчу владу легіслатур. Такий спосіб здійснення законодавчої діяльності конкурує із законодавством парламенту. Тому часто у зарубіжній практиці предмет референдуму є суттєво обмеженим (ФРН) або ли­ше окремі питання є предметом вирішення за допомогою плебісцит­них процедур, серед яких, насамперед, виокремлюють внесення змін до конституції (США, Росія, Україна).

3) Противагою цьому з юридично-технічної точки зору є кон­ституційне закріплення виключної сфери законодавчих повноважень парламенту, в яку не вправі втручатися ніякий орган публічної влади. У статті 92 Конституції України закріплено питання, які регулюються виключно законами, тобто визначаються Верховною Радою.

4) У системі раціоналізованого парламентаризму законодав­ча сфера парламенту обмежена можливістю визначати засади пра­вового регулювання у певних сферах за допомогою «законів- рамок» та регламентарними повноваженнями уряду (Франція). Згі­дно зі статтею 92 Конституції України Верховна Рада з окремих питань приймає «засади» й «основи», а тому закони з цих питань можна розглядати як рамкові. Про це також констатував Конститу­ційний Суд у справі про регулювання тарифів і цін на житлово- комунальні та інші послуги.

5) Делеговане законодавство — практика делегування зако­нодавчих повноважень парламентами уряду та адміністрації, яким ці акти за юридичною силою прирівнюються до закону. В Україні було два прецеденти делегованого законодавства — наприкінці 1993 р. такі повноваження Верховна Рада делегувала Кабінету Мі­ністрів Л. Кучми на півроку, а також така делегація Президентові була передбачена у Перехідних положеннях Конституції України 1996 р. на три роки з економічних питань. Згідно з практикою Кон­ституційного Суду делеговане законодавство не відповідає Консти­туції України.

Література: Конституция, закон, подзаконный акт. М., 1994; Боб- ровник С. В., Богінич О. Л. Система законодавства України: актуальні проблеми та перспективи розвитку. К., 1994.

Законодавча влада — інститут представницької демократії, який, зазвичай, є колегіальним органом державної влади, основною функцією якого є прийняття законів. Окрім законодавчої функції законодавча влада здійснює установчі та контрольні функції. Носі­ями законодавчої влади є парламенти, монархи, інколи такі повно­важення належать урядам. Здійснення законодавчої влади парла­ментом є типовим явищем конституціоналізму, якщо у здійсненні законодавчої влади бере монарх, то це є особливістю конституцій­ної традиції конкретної країни, однією із засад державного конти- нуїтету (Велика Британія).

Парламент є представницьким інститутом влади народу, яко­му народ делегує на основі конституції законодавчі, а також уста­новчі та контрольні функції. Як інститут представницької демокра­тії законодавча влада забезпечує відкриті політичні дебати щодо змісту законодавства, його реформування і модернізації. Основою цього виступає легітимний політичний процес у конституційних рамках, відповідна конституційним традиціям виборча система, яка забезпечує належне представництво народу в парламенті як основ- ному носію законодавчої влади. Відповідно до принципу поділу влади парламент є самостійним органом у системі державної влади, який здійснює контрольні функції щодо виконавчої влади та бере участь у формуванні низки органів державної влади. Відповідно до статті 75 Конституції України носієм законодавчої влади в Україні є однопалатний парламент — Верховна Рада України.

Законодавчий процес — це упорядкована діяльність уповно­важених суб'єктів у парламенті щодо підготовки, обговорення та прийняття законів. Законодавчий процес є основною парламентсь­кою процедурою, яка займає провідне положення серед різних форм правотворчості. Це зумовлено вищою юридичною силою законів, які приймаються внаслідок законодавчої процедури. Прийняття урядом регламентарних актів повинно бути засновано на законах, не супе­речити їм, розвивати і конкретизувати їх положення, якщо про це є вказівка або прямо випливає зі змісту законів. Законодавчий процес є процедурою, яка спричиняє виникнення певних юридичних нас­лідків — формалізує необхідність правового регулювання певної сфери суспільного життя.

Законодавчий процес — це порядок діяльності по прийняттю законів. Така діяльність за своєю природою є процесуальною і здійс­нюється у формі послідовності певних стадій. Зміст цих стадій поля­гає в тому, що через встановлений процесуальний порядок забезпечу­ється ретельне вивчення і обговорення законопроектів у парламенті, для того щоб обмежити зловживання з боку виконавчої влади.

Внесення законопроекту у парламент тісно пов'язаний із колом суб'єктів законодавчої ініціативи, тому її ще називають ви­явом законодавчої ініціативи. Таке право належить Президентові України, народним депутатам і Кабінету Міністрів України. Згідно із останніми поправками до Конституції України від 8 грудня 2004 р. право законодавчої ініціативи втратив Національний банк. Вне­сення законопроекту у парламент означає, що він повинен бути обов'язково розглянутий народними депутатами. Парламент не обме­жений змістом законопроекту — він може бути відхилений або при­йнятий в іншій редакції.

Конституція України детально не регулює черговість розгля­ду внесених законопроектів та визначення їх категорій залежно від суб'єкта ініціативи. Конституція України обмежується кількома застереженнями. Законопроекти, визначені Президентом як невід­кладні, розглядаються Верховною Радою негайно. При розробці законопроектів необхідне їх фінансово-економічне обґрунтування, з якого б випливало, які асигнування з державного бюджету необ­хідні для втілення в життя такого закону. При внесенні законопроек­тів також необхідно дотримуватися певних технічних умов (наявність супровідної записки, обґрунтування необхідності прийняття такого законопроекту тощо), при додержанні яких законопроект реєструється у Секретаріаті Верховної Ради. При недотриманні цих вимог законо­проект повертається ініціатору із відповідним обґрунтуванням.

1....в інших нормах Конституції встановлюється вичерпний перелік законопроектів, які можуть подавати до Верховної Ради ли­ше окремі суб 'єкти права законодавчої ініціативи, зокрема, проект закону про Державний бюджет на наступний рік подає Кабінет Міністрів (частина друга статті 96 Конституції), законопроект про внесення змін до Конституції можуть подавати Президент або не менш як третина чи дві третини народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради (ст. 154, ч. 1 ст. 156 Кон­ституції) (Рішення від 13 січня 2009 року № 1-рп).

2. Конституція АРК та зміни до неї затверджуються зако­нами, щодо яких Конституція передбачила особливий порядок їх прийняття. Так, підставою для ухвалення Верховною Радою таких законів прийняття Верховною Радою АРК Конституції АРК або змін до неї. Як випливає зі змісту статей 85, 135 Конституції, без відповідних рішень Верховної Ради АРК такі закони не можуть бути прийняті (Рішення від 18 вересня 2008року № 17-рп).

Розгляд законопроектів у парламенті. Верховна Рада розгля­дає законопроекти у трьох читаннях на пленарних засіданнях, а та­кож на засіданнях профільних комітетів. Для забезпечення належно­го опрацювання законопроекту, його текст розповсюджується се­ред народних депутатів.

Перше читання законопроекту полягає у вирішенні питання чи потрібен такий закон взагалі. Парламентарії, заслухавши ініціа­тора законопроекту, повинні визначитися, чи існує пробіл або не­долік у законодавстві, який соціально-економічний ефект цього законопроекту, які наслідки прийняття цього законопроекту. Вирі­шується питання, чи вирішує в цілому законопроект якусь актуаль­ну суспільну проблему.

Друге читання законопроекту означає обговорення законо­проекту по суті. Воно здійснюється на основі доповіді члена комітету, який опрацьовував законопроект. У ході другого читання йде процес постатейного обговорення законопроекту, під час якого народні депу­тати вправі вносити пропозиції і доповнення до законопроекту.

Третє читання завершує процес обговорення закону, який приймається у цілому. Третє читання за своєю природою виключає внесення додаткових пропозицій і доповнень, окрім правок редак­ційного характеру. Під час третього читання можливе прийняття рішення про відхилення законопроекту.

1. Верховна Рада правомочна приймати закони і реалізовува­ти інші конституційно визначені повноваження за умови присут­ності на її пленарних засіданнях на момент голосування не менше тієї кількості народних депутатів, яка згідно з Конституцією не­обхідна для прийняття відповідного рішення (Рішення від 17 жов­тня 2002 року № 17-рп).

2. Прийняття рішень Верховною Радою здійснюється виклю­чно на її пленарних засіданнях і являє собою процес формування та вираження волі парламенту. Рішення Верховної Ради є результа­том її волевиявлення і ухвалюються на колегіальній основі. Волеви­явлення Верховної Ради з питань, віднесених до її відання, реалізу­ється шляхом голосування народних депутатів (Рішення від 14 жовтня 2003 року № 16-рп).

3.... позачерговість розгляду на пленарних засіданнях Верхов­ної Ради законопроектів, визначених Президентом як невідкладні, означає, що відповідні законопроекти мають бути терміново включені до порядку денного її сесії. Водночас, як роз 'яснив Кон­ституційний Суд, реалізація конституційної вимоги щодо позачер­гового розгляду Верховною Радою законопроектів, визначених Пре­зидентом як невідкладні, потребує позачергового їх проходження через усі стадії законодавчого процесу у парламенті.

Отже, за змістом конституційної вимоги щодо позачергово­го розгляду Верховною Радою законопроектів вони повинні розгля­датися на кожній стадії законодавчого процесу у парламенті ра­ніше інших законопроектів (Рішення від 28 березня 2001року № 2-рп).

Промульгація закону (підписання закону Президентом та використання ним права відкладального вето). Президент протя­гом 15 днів після отримання законів приймає рішення про підпи­сання або повернення закону у парламент для повторного розгляду. Цю процедуру ще називають промульгацією і вона не має виключ­но формального характеру. Президент вивчає закон на предмет, чи відповідає він Конституції, чи не вносить додаткових колізій у за­конодавство, чи відповідає він засадам зовнішньої і внутрішньої політики тощо. Президент володіє не абсолютним, а правом від- кладального вето. У випадку не підписання закону Президентом, його вето може бути подолано парламентом.

У разі накладання вето Президент повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради (ст. 94, ч. 2 Конституції України). Президентське вето дола­ється не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради. Президент зобов’язаний підписати і оприлюднити такий закон про­тягом десяти днів. Закон № 2222 також передбачав механізм згідно доктриною компенсації повноважень, якщо глава держави не про- мульговував закон, то закон підписувався й оприлюднювався Го­ловою Верховної Ради невідкладно (це положення визнано нечин­ним згідно з рішенням КСУ № 20-рп/2010). Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом але не раніше дня його оприлюд­нення.

1. Президент відповідно до пункту 30 частини 1 статті 106 Конституції України має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради, додавши до них, згідно з частиною другою статті 94 Конституції України, свої вмотивовані і сформульовані пропо­зиції. Застосоване Президентом вето щодо прийнятого закону своїм юридичним наслідком має скасування останніх результатів голосування за нього і відкриття процедури його повторного роз­гляду у Верховній Раді, яка має право враховувати або не врахову­вати пропозиції Президента до закону і прийняти його знову. Вра­хування цих пропозицій Верховною Радою виступає як конститу­ційна передумова підписання та офіційного оприлюднення закону Президентом (ч. 4 ст. 94 Конституції України).

З викладеного випливає, що дія частини 4 статті 94 Консти­туції України поширюється лише на випадки, коли Верховна Рада, згідно з частиною 4 статті 94 Конституції України, під час по­вторного розгляду повністю чи частково відхиляє пропозиції Прези­дента. У таких випадках вона має прийняти цей закон у цілому не менш як двома третинами від її конституційного складу, і Прези­дент, відповідно до частини 4 статті 94 Конституції України, зобов’язаний підписати та офіційно оприлюднити його протягом 10 днів.

[Це]...не поширюється на випадки, коли Верховна Рада під час повторного розгляду закону врахувала пропозиції Президента повністю (у пропонованій ним редакції). У цьому разі при прийн­ятті закону під час повторного розгляду Верховна Рада не може бути пов’язана вимогою двох третин від її конституційного скла­ду, а Президент, відповідно до частини 4 статті 94 Конституції України, повинен підписати та офіційно оприлюднити повторно прийнятий закон протягом десяти днів.

Однак якщо Верховна Рада, відхиливши пропозиції Президен­та або повністю врахувавши їх, вносить за своєю ініціативою до­даткові зміни до закону, не передбачені пропозиціями Президента, то змінений у такий спосіб закон підпадає під дію частини 2 статті 94 Конституції України: Президент має право повернути цей закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиція­ми для нового розгляду Верховною Радою або підписати його, взя­ти до виконання та офіційно оприлюднити (Рішення КСУ від 7 липня 1998 року).

2. Навіть якщо всі пропозиції Президента України відхилено, і закон текстуально залишається незмінним, він має бути прийня­тий повторно шляхом голосування народними депутатами України кількістю голосів, визначеною у частині 4 статті 94 Конституції України, оскільки результати останнього голосування скасовано у зв’язку із застосуванням Президентом України права вето щодо оспорюваного закону. За таких обставин датою прийняття закону слід вважати дату його остаточного голосування за результата­ми повторного розгляду. Саме ця дата повинна бути вказана при оприлюдненні закону та його опублікуванні (Рішення від 7 липня 2007р. № 17-рп).

Література: Проблеми реалізації Конституції України: Теорія і практика. К., 2003; Ющик О.І. Теоретичні засади законодавчого процесу. К., 2004.