Терміни конституційного права на літеру Є

Європейський Союз (далі — ЄС) є державою новітнього типу, оскільки за формою державного устрою він займає проміжне положення між федерацією та конфедерацією, яку можна умовно назвати «мережевою державою»; «асоціація суверенних держав» згідно з рішенням Федерального конституційного суду Німеччини.

ЄС створений на основі Європейського об’єднання вугілля та сталі (Паризький договір про заснування ЄОВС 1951), Європейсь­кого економічного співтовариства та Європейського співтовариства з атомної енергії (Римські договори про заснування ЄЕС і Єврато- му 1957). З утворенням ЄС Європейські співтовариства ввійшли до нього як один із структурних компонентів — перша опора, при цьому ЄЕС було перейменоване в Європейське співтовариство (в 2002 ЄОВС було ліквідовано у зв’язку з тим, що термін дії його установчого договору скінчився). Другу опору ЄС становила Спі­льна зовнішня політика та політика безпеки (СЗППБ); третю — Співробітництво поліцій і судових органів у кримінально-правовій сфері (СПСКС).

Право ЄС об’єднує правопорядки, що склалися в рамках ДОВС, Є(Е)С, Євроатому. Право ЄС становить системоутворюю­чий правопорядок, який забезпечує інтеграцію європейських спів­товариств з метою одночасного забезпечення єдиної європейської правової традиції (acquis communautaires) та національної ідентич­ності держав-учасниць. Право ЄС має дуалістичну природу, яка зумовлена особливостями механізму утворення ЄС та взаємовідно­синами між структурами ЄС та державами-членами.

Оскільки цілями та предметом підписання Конвенції ЄЕС є створення єдиного ринку, у створенні та належному функціону­ванні якого напряму зацікавлені обидві сторони в межах Співтова­риства, це означає, що ця конвенція являє собою дещо більше, ніж просто домовленість, яка накладає на країни-члени, що її підписа­ли, певні зобов 'язання. Це твердження підтверджується в преам­булі до Конвенції, яка стосується не тільки урядів але й народів. Більш дієво ця концепція підкріплюється створенням організацій Співтовариства, яким було передано незалежні права та діяль­ність яких має прямий вплив як на країни-члени, так і на їх грома­дян. З цього випливає висновок, що Співтовариство являє собою нову юридичну систему міжнародного законодавства, для блага якого країни-члени погодились обмежити — хоч і частково, тоб­то, в певних сферах — свої суверені права, та предметом поши­рення цього законодавства є не тільки країни-члени, а й їхні грома­дяни.

Як внутрішньодержавне право, насамперед конституційне й адміністративне, право ЄС є результатом формування європейської традиції права, його спадщина — aequis comunitaurais. Політичні та публічні інституції діють як самодостатні утворення з урахуванням спільності інтересів держав-учасниць.

Правова позиція Суду ЄС (Andrea Francovich & Danila Boni- faci & oth. v. Italian Republic (1991) ECR 1-5357) про юридичну природу Європейських Співтовариств зезначено:

1. Договір про заснування Є(Е)С створив власний оригіналь­ний правопорядок, свою особливу систему права; 2.

Правовою базою ЄС є Договір про Європейський Союз, під­писаний 7.02.1992 у місті Маастрихті (Нідерланди), що набув чин­ності 1.ХІ.1993; за місцем підписання цей договір неофіційно нази­вають Маастрихтський договір про ЄС 1992. Протягом існування ЄС була укладена низка договорів про внесення змін і доповнень до Договору про Європейський Союз, Договорів про заснування Європейських співтовариств і деяких пов’язаних з ними актів — Амстердамський договір (підписаний 2.10.1997, набув чинності 1.05.1999), Ніццький договір (підписаний 26.02.2001, набув чинно­сті І.02.2003) і Лісабонський договір або так «Договір про рефор­ми» (підписаний 13.12.2007, набув чинності 1.12.2009), яким на сьогодні визначаються правові засади функціонування ЄС. Ліса­бонський договір розроблений і прийнятий замість проекту Кон­ституції ЄС 2004 (Договору, що встановлює Конституцію для Єв­ропи від 29.10.2004), яка не набула чинності внаслідок прийняття негативних рішень щодо її ухвалення на референдумах у Франції і Нідерландах. Реформа, проведена Лісабонським договором, спря­мована на спрощення, демократизацію та підвищення ефективності правових та інституційних механізмів функціонування ЄС у зв’язку з розширенням протягом 2004—2007 рр.

Основними цінностями Європейського Союзу є такі: 1) Асдиіх communautaires — концептуальні засади, основні досягнення Євро­пейського співтовариства, які необхідно зберігати та примножу вати. 2) Основні права і свободи (германська доктрина) — верховенство прав і свобод індивіда, неприпустимість зниження ступеня їх гаран­тій з мотивів недоліків чи прогалин у законодавстві. 3) Солідаризм — справедливий і рівномірний перерозподіл між країнами-членами переваг та тягаря в рамках ЄС. 4) Принцип «чотирьох свобод»: а) свобода руху капіталів; б) свобода руху товарів; в) свобода руху по­слуг; г) свобода руху робочої сили. 5) Визнання національної автен­тичності держав-учасниць. 6) Принцип безпеки та правової безпе­ки. 7) Демократія — гарантії балансу інтересів більшості і меншос­ті, участі народу в управлінні публічними справами.

Компетенція ЄС. Компетенція ЄС за своїм походженням но­сить похідний (делегований) характер: вона утворюється за раху­нок поступки державами-членами частини своїх суверенних прав на користь ЄС. Сфери діяльності ЄС поділяються на 2 групи: 1. Внутрішньополітична (внутрішня) компетенція, що має своїм предметом суспільні відносини, які складаються всередині ЄС: внутрішній ринок; сільське господарство і рибальство; простір сво­боди, безпеки і правосуддя, у тому числі боротьба зі злочинністю; транспорт; конкуренція й оподаткування; економічна і фінансова політика; зайнятість; соціальна політика; освіта, молодь і спорт; культура; охорона здоров'я; захист споживачів; транс'європейські мережі; промисловість; наукові дослідження, технологічний розви­ток і космос; довкілля; енергія; туризм; цивільна оборона; співробі­тництво в адміністративній сфері тощо.

Залежно від співвідношення з компетенцією держав-членів розрізняють такі категорії компетенції ЄС: 1) виключна компетен­ція — охоплює питання, вирішення яких повністю вилучено з ві­дання держав-членів і здійснюється ЄС через систему власних ін­ститутів та інших органів (наприклад, «митний союз», зокрема, встановлення єдиного митного тарифу в торгівлі з третіми країна­ми; грошова політика держав, грошовою одиницею яких є євро то­що); 2) спільна компетенція, в рамках якої держави-члени, разом з ЄС, повноважні здійснювати власні заходи на національному рівні, зокрема приймати правові акти; водночас, національні правові акти повинні відповідати законодавству ЄС, а у випадку суперечності — законодавство ЄС має пріоритет (до цієї категорії компетенції на­лежить переважна більшість напрямів діяльності ЄС, наприклад, внутрішній ринок; соціальна політика; простір свободи, безпеки і правосуддя; сільське господарство тощо); 3) допоміжна компетен­ція ЄС — обмежується підтримкою (у тому числі фінансовою) та координацією заходів, що здійснюються на національному рівні (наприклад, охорона здоров'я; промисловість; туризм; освіта, мо­лодь та спорт; цивільна оборона тощо).

Джерела права ЄС. Правове регулювання суспільних відно­син в рамках ЄС здійснюється на підставі власної системи джерел права, основними складовими якої є джерела первинного та вто­ринного права ЄС.

1. Джерела первинного права ЄС наділені вищою юридичною силою у правовій системі ЄС. Джерелами первинного права ЄС є установчі документи: 1. Договір про ЄС (Маастрихтський договір (1992) в редакції Лісабонського договору (2007), який закріплює базові принципи устрою ЄС. 2. Договір про функціонування ЄС (колишній Римський договір «Про заснування Європейського спів­товариства» (1957), перейменований Лісабонським договором (2007), який визначає межі компетенції ЄС у різних галузях і пра­вові засади функціонування його інститутів та інших органів; 3.

2. Джерела вторинного права ЄС — це нормативні й інші пра­вові акти, що ухвалюються його керівними інститутами. До джерел вторинного права ЄС належать: а) регламенти (юридично обов'язкові нормативні акти прямої дії, що можуть бути порівняні із «законами» у матеріальному змісті, інструмент уніфікації націо­нального права); б) директиви (юридично обов'язкові нормативні акти, що підлягають трансформації у правові акти держав-членів — так звані «основи законодавства» у матеріальному змісті, інстру­мент гармонізації національного права); в) рішення (юридично обов'язкові акти, адресовані конкретній особі чи державі, або при­значені для здійснення інших організаційних чи практичних захо­дів); г) рекомендації й висновки (акти, що не мають обов'язкової сили, за допомогою них інститути ЄС висловлюють пропозиції або офіційні позиції з різних питань). До джерел права ЄС належать також прецедентне право СЄС та міжнародні договори ЄС з треті­ми країнами і міжнародними організаціями.

Загальні принципи права — правові позиції Європейського суду — Суду ЄС (Люксембург), які є його прецедентним правом («прецеденти тлумачення»).

- Принцип захисту основних прав людини.

- Принципи конституційного і адміністративного права (пов'язані з основними правами), спільні для правопорядків дер- жав-членів: а) non bis in idem: ніхто не може притягатися до відпо­відальності двічі за одну й ту саму провину; б) audi alteram partem: особа має право бути вислуханою з метою власного захисту від по­карання або заходу, що може серйозно зашкодити її інтересам; в) принцип, згідно з яким особа має право на юридичну допомогу та ефективний судовий захист; г) принцип, згідно з яким особа має право не свідчити проти себе; д) юридичний професійний привілей тощо.

- Принцип законності (legality).

— Принцип справедливості.

- Принцип рівності або недискримінації. Цей принцип зокре­ма, включає: а) ґендерну рівність (рівність чоловіків і жінок); б) політичну рівність (рівність незалежно від державної приналежно­сті); в) соціальну рівність (рівність незалежно від приналежності до соціальної групи чи категорії) тощо.

- Принципи права, які походять з природи права ЄС та на яких базується діяльність його інститутів: а) принципи пропорцій­ності і субсидіарності (будь-які дії Співтовариства не повинні йти далі того, що необхідно для досягнення цілей даного Договору); б) принцип інституційного балансу (рівномірний розвиток держав- членів ЄС і узгодження всіх заходів в окремих сферах політики.);в) принципи правової визначеності (принцип правової безпеки, зворо­тна сила, закріплені (позитивні) права, законні очікування); г) прин­цип солідарності; ґ) принцип верховенства та прямої дії права ЄС; д) принцип партиципаторної демократії (participatory democracy) — участі народу у прийнятті рішень на всіх щаблях публічної влади.

Інститути ЄС. Інституційну основу ЄС складають його ор­гани та установи, які наділені повноваженнями в силу делегування державами-учасницями ЄС частини своїх суверенних прав. Органі­заційний механізм ЄС включає: інститути — найважливіші керівні інстанції; органи — інстанції, що здійснюють допоміжні та консу­льтативні функції (наприклад, Економічний і соціальний комітет, Комітет регіонів) та установи — інстанції, наділені самостійною правосуб'єктністю, тобто статусом юридичної особи (наприклад, Європол, Євроюст, Європейський інвестиційний банк). Загальне керівництво ЄС здійснюють інститути, до яких належать: Європей­ська рада, Рада ЄС, Європейський парламент, Європейська комісія, Суд ЄС, Європейський центральний банк і Рахункова палата.

Європейська Рада (Брюссель) (далі — ЄР) — в інституційній структурі ЄС є вищим інститутом політичної координації. До скла­ду ЄР входять по одному представнику від кожної держави-члена на вищому рівні (глави держав та урядів 27 держав-членів) і Голова Європейської комісії — всього 28 членів. Очолює ЄР Голова, що обирається членами даного інституту терміном на 2,5 роки (у прое­кті Конституції ЄС ця посада носила назву «Президент ЄС»). На ЄР покладено здійснення функції стратегічного планування щодо всіх сфер діяльності як ЄС в цілому, так і його держав-членів. Міс­цеперебування ЄР — Брюссель (Бельгія).

Рада ЄС (далі — РЕС) — головний законодавчий інститут. До складу РЄС входять по одному представнику від кожної держа- ви-члена на міністерському рівні тобто, 27 членів. Залежно від то­го, які галузеві міністри засідають у РЄС, вона поділяється на 9 складів — «формацій». Посаду Голови РЄС держави-члени за­ймають почергово, у порядку ротації (кожна протягом 6 місяців). Повноваження РЄС у сфері законодавчої влади реалізуються через ухвалення законодавчих та інших правових актів, а також через здійснення бюджетної і контрольної функцій. До компетенції РЄС належать також повноваження з формування органів і призначення посадових осіб ЄС, виконавчі, зовнішньополітичні та іншиі повно­важення. Місцеперебування РЄС — Брюссель (Бельгія), Люксем­бург (Люксембург).

Європейський парламент (далі — ЄП) — законодавчий ін­ститут. Водночас, його законодавчі повноваження завжди реалізу­ються спільно з РЄС. ЄП є наддержавним представницьким інсти- тутом ЄС. Члени ЄП (депутати) обираються громадянами ЄС пря­мим загальним голосуванням терміном на 5 років. Кількість ЄП — 751 депутатів від кожної держави-члена визначається залежно від кількості населення держави-члена. Повноваження ЄП у законода­вчій сфері реалізуються через ухвалення законодавчих та інших правових актів. Форми участі ЄП у законодавчому процесі залежать від процедур, за допомогою яких ухвалюються нормативно-правові акти в ЄС («звичайна законодавча процедура», «спеціальна законода­вча процедура»). ЄП також наділений правом здійснювати бюджетну функцію (прийняття бюджету ЄС і контроль за його виконанням) та низкою інших повноважень: контрольних, з формування органів і призначення посадових осіб ЄС, зовнішньополітичними повноважен­нями тощо. Місцеперебування ЄП — Страсбург (Франція).

Європейська Комісія (Брюссель) (далі — ЄК) — головний виконавчий інститут. ЄК формується терміном на 5 років. До її складу входять по одному представнику від кожної держави-члена ЄС, всього 27 членів: Голова і 26 комісарів (з 1.11.2014 кількість членів ЄК має складати % від кількості держав-членів, тобто, 18 з 27). Кожен комісар здійснює управління конкретною галуззю чи групою галузей. Повноваження ЄК у сфері виконавчої влади вклю­чають: виконання бюджету; збір інформації; розслідування право­порушень та накладання штрафів; проведення колективних перего­ворів з профспілками і роботодавцями та інші. ЄК володіє також низкою правотворчих повноважень, які реалізуються шляхом ухва­лення делегованих і виконавчих актів. Крім того, ЄК наділена пра­вом на законодавчу ініціативу. Місцеперебування ЄК — Брюссель (Бельгія), Люксембург (Люксембург).

Суд ЄС (далі — СЄС) — головна судова установа. До його складу входять 2 категорії членів, що призначаються терміном на 6 років: 1) судді, (по одному представнику від кожної держави- члена ЄС, всього — 27), члени суду, повноважні розглядати і розв’язувати справи; 2) генеральні адвокати (11 членів): посадові особи, які проводять паралельне дослідження матеріалів у справи; і подають за ними свої мотивовані висновки суддям. Юрисдикція СЄС включає три групи повноважень: 1) пряма юрисдикція: розв’язання спорів з правовідносин, які виникають на підставі установчих договорів і правових актів ЄС (в рамках цієї юрисдикції СЄС повноважний розглядати: а) позови до держав-членів про не­виконання (неналежне виконання) ними зобов’язань; б) позови до органів ЄС та їх посадових осіб); 2) преюдиціальна (непряма) юрисдикція: розгляд запитів судових органів держав-членів щодо тлумачення і застосування права ЄС; 3) справи попереднього конт­ролю: розгляд запитів щодо правомірності юридичних актів ще до їх здійснення (наприклад, про відповідність установчим договорам підписаних, але таких, що не набули чинності угод ЄС з третіми країнами і міжнародними організаціями). СЄС був утворений як єдиний інститут. У процесі організаційних змін його було перетво­рено на трирівневу інституцію: власне Суд ЄС як найвища ланка в системі правосуддя ЄС, Суд першої інстанції та спеціалізовані су­дові палати. Місцеперебування СЄС — Люксембург (Люксембург).

Європейський центральний банк (далі — ЄЦБ) — керівний інститут Європейської системи центральних банків (далі — ЄСЦБ), до складу якої входять також 27 центральних банків держав-членів: 16 національних центральних банків держав, що перейшли на єди­ну валюту євро як повноправні учасники та 11 — переважно з до­радчим статусом. До основних функцій ЄЦБ належать: розробка і здійснення єдиної валютної політики держав-членів, які перейшли на євро; емісія грошових знаків євро; прийняття нормативно- правових актів, необхідних для реалізації завдань ЄСЦБ; консуль­тування інститутів ЄС і органів держав-членів з питань своєї ком­петенції тощо. Місце перебування ЄЦБ — Франкфурт-на-Майні (Німеччина).

Рахункова палата (далі — РП) — інститут, який здійснює фінансовий контроль в ЄС. 27 членів РП (по одному від кожної держави-члена) призначаються на посади РЄС після консультацій з ЄП терміном на 6 років. Зі свого складу вони обирають Голову. До повноважень РП входить здійснення аудиторських перевірок, спри­яння контролю за виконанням бюджету, надання РЄС і ЄП розра­хункових відомостей тощо. Місце перебування РП —Люксембург (Люксембург), Брюссель (Бельгія).

Література: Европейское право / Под ред. Л. М. Энтина. М., 2001; Мусис Н. Усе про політики Європейського Союзу. К., 2005; Европейский Союз: Основополагающие акты в редакции Лиссабонского договора с комментариями. М., 2010, 698 с.; Муравйов В. І. Правові засади регулю­вання економічних відносин Європейського Союзу з третіми країнами (теорія і практика). К., 2002. 426 с.; Hartley T.C. The foundation of European Community Law: An introduction to the constitutional and administrative law of European Community. Oxford university press, 1998. 495p. Walter C. Introduc­tion to European Union Law. 2^nd ed. L., 2002. 414 p.

Європейський суд з прав людини (далі — ЄСПЛ) — органі­зація створена для контролю за дотриманням прав людини і осно­воположних свобод закріплених у Конвенції про захист прав лю­дини й основоположних свобод, яка була прийнята в 1950 році.

Склад ЄСПЛ. У статті 20 Конвенції визначається кількість суддів Суду, яка відповідає кількості Високих Договірних Сторін Конвенції. Вибори суддів належать до компетенції Парламентської асамблеї РЄ. Вибори є альтернативними: кожна держава-учасник представляє список з трьох кандидатів, один з яких більшістю по­даних голосів обирається суддею. Термін повноважень суддів, згі­дно з Конвенцією в редакції Протоколу № 14 становить 9 років без права повторного обрання на посаду.

Судді, які засідають у ЄСПЛ у своїй особистій якості, пови­нні відповідати таким критеріям: мати високі моральні якості, ква­ліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду, чи бути юристами з визнаним авторитетом. Протягом строку своїх повноважень судді не можуть займатися ніякою діяльністю, що є «несумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або вимогами виконання посадових обов’язків на постійній основі». Усі питання, які виникають у зв’язку із застосуванням цього пункту, вирішують­ся ЄСПЛ.

Структура ЄСПЛ. Внутрішня організація ЄСПЛ визнача­ється Конвенцією і Регламентом. Вона включає наступні структур­ні підрозділи: 1) пленум — об’єднує всіх членів ЄСПЛ; вирішує тільки адміністративні питання, пов’язані з організацією і діяльніс­тю цього органу; 2) секції (або відділення) — у їх рамках створю­ються палати для розгляду конкретних справ; 3) палати утворю­ються всередині кожної секції для розгляду справ. Кожна палата включає 5 або 7 суддів. Поряд зі звичайними палатами у складі ЄСПЛ є Велика палата, що включає 17 суддів; її очолює безпосере­дньо Голова ЄСПЛ. Цей структурний підрозділ є своєрідною апе­ляційною інстанцією всередині ЄСПЛ. Тут оскаржуються ухвали, винесені звичайними палатами. Відповідне звернення має право подавати будь-яка зі сторін справи протягом трьох місяців від дати

винесення ухвали. Розглянувши звернення, Велика палата виносить остаточну ухвалу; 4) комітети з трьох суддів формуються в рамках кожної секції (строком на 1 рік). Вони можуть своїми рішеннями припиняти провадження по індивідуальних скаргах, які є не­прийнятними, а також мають право розглядати індивідуальні скар­ги і виносити щодо них остаточні ухвали, якщо питання тлумачен­ня чи застосування Конвенції, що стосується справи, до цього вже було розв’язано в судовій практиці (прецедентному праві) ЄСПЛ (це повноваження комітети з трьох суддів набули згідно з Протоко­лом № 14); 5) одноосібні судді (нова структурна одиниця в ЄСПЛ, введена Протоколом № 14). Вони відіграють роль своєрідного «фі­льтру» — мають право без додаткового розгляду скарги оголошу­вати її неприйнятною та виключати зі списку справ, якщо скарга явно не відповідає необхідним умовам.

Юрисдикція ЄСПЛ. Стаття 34 Конвенції дає змогу Комісії приймати заяви «від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, що вважають себе потерпілими від порушення однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у цій Конвенції». Юрисдикція ЄСПЛ включає повноваження щодо розгляду трьох категорій справ: 1) розгляд і розв’язання індивідуальних скарг. З такими скаргами до нього можуть безпосередньо звертатися «будь- яка фізична особа, будь-яка неурядова організація або будь-яка група приватних осіб». Індивідуальні скарги можуть подаватися тільки проти держав-учасниць Конвенції. Предметом скарги може бути порушення тих основних прав, які закріплені в Конвенції і в Протоколах до неї (за умови, що держава-відповідач ратифікувала відповідний Протокол). 2) розгляд міждержавних справ, які має право порушувати кожна держава-учасниця Конвенції проти іншої держави-учасниці відносно будь-якого порушення її положень. 3) винесення консультативних висновків за запитом Комітету міні­стрів Ради Європи.

Важливо, що ЄСПЛ може прийняти до розгляду лише ті за­яви, які стосуються вимоги щодо захисту прав людини, які перед­бачені Конвенцією (вимога ratione materiae).

ЄСПЛ може розглянути лише ті звернення, які стосуються обставин, що виникли після того, як Україна ратифікувала Конвен­цію (з 1 листопада 1998 р.) і визнала юрисдикцію Європейського Суду з прав людини (вимога ratione temporis).

Порушення права повинно відбутися на території, яка знахо­диться під юрисдикцією Європейського Суду (вимога ratione loci). Це означає, що українська фізична та юридична особа можуть по­дати заяву до ЄСПЛ на дії не тільки України, а й інших держав, які визнали юрисдикцію Суду, у випадку порушення їхніх основних прав і свобод. Скарга може бути подана лише тією особою, чиє право було порушено (вимога ratione persona).

Критерії прийнятності скарг до ЄСПЛ:

1. Вичерпання національних засобів правового захисту. Тер­мін «вичерпання національних засобів правового захисту» перед­бачає обов’язкове використання заявником всіх засобів, як адмініс­тративних, так і судових, які передбачені в національному законо­давстві (Садик проти Греції). Однак від індивідуального заявника вимагається вичерпати всі ті засоби, якими він може скористатись як правом, а не як привілеєм (Кучеренко проти України). Заявнико­ві повинно бути гарантовано ефективний засіб правового захисту, щоб не було можливості свавільного перегляду судових рішень через значний проміжок часу або за допомогою «екстраординарних засобів» (Совтрансавто-Холдинг проти України, Рябих проти Ро­сії, Брумареску проти Румунії). Не завжди засіб правового захисту повинен бути судовим. Зокрема, це стосується оскарження дій спецслужб, які, наприклад, можуть вести зовнішнє спостереження за особою (Класс проти Німеччини).

2. Правило шестимісячного строку. Від заявників вимагаєть­ся подавати заяви до Комісії протягом шести місяців від дати при­йняття остаточного рішення на національному рівні (п. 1 ст. 35). Це положення, яке є обмеженням на право подавати індивідуальну заяву, потребує вузького тлумачення. Просте повідомлення (лист) від заявника розглядається як «заява» з огляду на правило шестимі­сячного строку, коли обставини заяви є достатньо чіткими (Папа- георгіу проти Греції). Відлік шестимісячного строку починається не тільки від дати прийняття національного рішення, але також і від дати, коли заявникові стало відоме це рішення і він отримав можливість звернутися із заявою до ЄСПЛ.

Вимога стосовно шестимісячного строку дії «закону про дав­ність позову» може застосовуватися тільки у випадках, коли мова йде про конкретні та визначені події. У випадках коли не можна оскаржити рішення чи дію органів державної влади, строк почина­ється з моменту вступу в силу остаточного рішення або дії. Якщо у заяві йдеться про застосування положення закону, результатом якого є порушення, що продовжується протягом тривалого часу, в такому разі не існує «точки відліку», з якої починається шестиміся­чний строк.

3. Правила розгляду анонімних звернень та звернень, що міс­тять нову інформацію (пп. 2 та 3 ст. 35 Конвенції). У цих пунктах Конвенції визначено умови прийняття до розгляду індивідуальних заяв. Згідно з цими пунктами ЄСПЛ не розглядає анонімні заяви, а також заяви, які за своєю суттю порушують питання, яке вже було розглянуте ЄСПЛ або вже було подане на розгляд за іншою проце­дурою міжнародного розслідування чи врегулювання. У двох останніх випадках ЄСПЛ може прийняти заяву, якщо вона містить відповідну нову інформацію. Умова, що передбачена у підпункті б пункту 2 статті 35 Конвенції, відображає правило гез /иЛсаїа — принцип, згідно з яким одна і та сама справа не розглядається двічі.

Процедура розгляду справи по суті. Після того, як Суд ви­знає заяву прийнятною, вступає в дію стаття 38 Конвенції. Ця стат­тя передбачає дві цілком конфіденційні процедури.

1. Розгляд справи. Суд розглядає справу разом із представни­ками сторін (п. 1 ст. 38 Конвенції). Це положення також надає ЄСПЛ дискреційні повноваження, в разі необхідності, проводити розслі­дування. Якщо це має відбутись, то заінтересовані держави, «ство­рюють усі необхідні умови». Якщо не йде мова про «виняткові об­ставини», усі слухання в ЄСПЛ є відкритими для публіки. За будь- яких обставин рішення ЄСПЛ оголошується публічно. ЄСПЛ не обов'язково ухвалює свої рішення одноголосно, і кожен суддя має право висловити власну думку, яка буде опублікована разом із ду­мкою більшості суддів.

2. Процедура дружнього врегулювання. Сторонам пропону­ється використовувати ЄСПЛ «з метою забезпечення дружнього врегулювання спору на основі поваги до прав людини, визначених у Конвенції і протоколах до неї» (п. 2 ст. 38 Конвенції). Ця проце­дура має конфіденційний характер. Роль ЄСПЛ у будь-якій проце­дурі врегулювання полягає у гарантуванні поваги до спільного ін­тересу щодо прав людини, навіть у конкретній справі, коли сторони домовляються залагодити її поміж собою. Під час здійснення про­цедури дружнього врегулювання у багатьох випадках вдавалось досягти того, що уряд держави-відповідача вживав належні адміні­стративні або у деяких випадках законодавчі заходи з метою попе­редження можливих порушень Конвенції.

Стаття 55 Конституції України передбачає, що кожен має право після використання всіх національних засобів правового за­хисту звертатися щодо захисту своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до органів міжнародних організа­цій, членом або учасником яких є Україна. Україна набула членст­ва в РЄ 26. 09.1995, ратифікувала Конвенцію 17.07.1997 (і Прото­коли до неї). Ратифікація Україною Конвенції й Протоколів, у тому числі Протоколів № 11 і 14, дає можливість усім особам, які пере­бувають під її юрисдикцією, звертатися безпосередньо до ЄСПЛ щодо захисту своїх прав. 23.02.2006 в Україні був прийнятий Закон «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини», згідно з яким практика ЄСПЛ визнається в Україні джерелом права.

У 2010 суддею від України до складу Суду було обрано Г. Юдківську.

Місцеперебування ЄСПЛ — Страсбург (Франція).

Література: Европейское право / Под ред. Л.М. Энтина. М., 2001. Манукян В. И. Европейский суд по правам человека: право, прецеденты, комментарии. К., 2007.; Гердеген М. Європейське право. К., 2008.