Терміни конституційного права на літеру Д

Деліберативна демократія (далі — ДД) — концепція здійс­нення влади на основі поєднання інтересів більшості і меншості, здійснення управління публічними справами у поєднанні з діяльніс­тю дорадчих структур при органах публічної влади, яка дає змогу оперативно реагувати на суспільні потреби і запити.

Згідно з концепцією ДД Ю. Габермаса соціальна структура побудована на розмежуванні владних і суспільно-політичних інсти­тутів, оскільки лише на цій засаді будуються відносини у вільному демократичному суспільстві. Тому необхідно відрізняти комуніка­тивну діяльність суспільно-політичних інститутів і власне публіч­ної влади, що впливає на форму державного режиму. «У діяльності політичної громадськості зустрічаються і перехрещуються два про­тилежні процеси: з одного боку, комунікаційне формування легітим­ної влади, яка породжується у вільному від будь-якої репресивності процесові комунікації політичної громадськості, а з іншої — таке забезпечення легітимності через політичну систему, за допомогою якої адміністративна влада намагається управляти політичними ко­мунікаціями». Невизначеність щодо параметрів суспільного устрою у різних соціальних системах досягається через досягнення балансу між вірою та знаннями. Для його подолання здійснення публічної влади має ґрунтуватися на поєднанні діяльності органів публічної влади із мережею інститутів громадянського суспільства, які вико­нують дорадчі функції і забезпечують рефлексію публічної влади.

Література: Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. М., 1992; Хабермас Ю. Философский дискурс о модерне. Двенадцать лекций М.: 2008; Habermas J.

Демократія (від гр. — влада народу, демос — народ, кратос — влада) — система правління, заснована на визнанні народу єдиним джерелом публічної влади, забезпечення рівного доступу громадян до посад у публічній службі, формування інститутів публічної вла­ди на засадах вільних і чесних виборів, підзвітність і відповідаль­ність перед народом публічної влади. Згідно з принципом демокра­тії у суспільстві забезпечується баланс інтересів більшості і мен­шості, в механізмі якого інтереси останніх на рівні конституції або органічних законів конкретизується у правах опозиції. Баланс інте­ресів більшості і меншості випливає із принципу рівності. Демок­ратія — це відкрито структурована система суспільно-політичних інституцій, що мають забезпечувати динамічний і гнучкий поділ влади та контроль громадянського суспільства над здійсненням публічної влади, спрямованої на забезпечення упорядкованості су­спільства, його цілісності.

Форми демократії. Демократія виступає у двох формах: по­літичній (як спосіб організації та здійснення державної влади й управління) та соціальній (як участь громадян у вирішенні суспіль­них справ, їхнє самоврядування та вплив на державну політику). Важливим у демократичній діяльності є не тільки здійснення полі­тичних та формування владних інститутів, а й обмеження влади. Одні вбачають найбільшу цінність демократії в залученні громадян до самоврядування, інші — в можливості ненасильницької зміни уряду й ефективного врядування. Залежно від того, як люди уяв­ляють собі демократичний ідеал, що найбільше цінують та на чому акцентують у понятті демократія, залежить їхня прихильність до певних концепцій чи певних різновидів демократії.

Зміст демократії. Сьогодні загальновизнаним виміром зміс­ту демократії як форми політичної організації суспільства є ви­знання народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади, наяв­ність у суспільстві загального виборчого права, виборність (безпо­середньо або опосередковано) органів усіх гілок влади, рівноправ­ність усіх громадян, забезпечення прав людини, прав меншості на власну думку, що знаходить своє відображення у пануючих у сус­пільстві принципах конституціоналізму.

Сутнісним змістом демократії є баланс інтересів більшості та меншості, законодавче забезпечення правовими процедурами при­йняття політичних рішень. Свій прояв демократія знаходить у по­літичному та ідеологічному плюралізмі, парламентаризмі, місце­вому самоврядуванні, участі громадян в управлінні публічними справами (партиципації), закріпленні основних прав людини, про­веденні регулярних і вільних виборів, референдумів та багатьох інших інститутах і процедурах.

Згідно зі статтею 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює свою владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Отже, Основний Закон визначає два види демок­ратії — безпосередню і представницьку. У своєму поєднані безпо­середня і представницька демократія становлять цілісний механізм формування політичних рішень у державно організованому суспі­льстві. Згідно з Конституцією України право визначати та змінюва­ти конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими осо­бами. Основний Закон забороняє будь-якому окремо взятому учас­никові політичного процесу узурпувати державну владу (ст. 5 ч. 2, 3 Конституції України). Ці положення розкриваються додатково у статтях 6 та 19 Конституції України. Органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи здійснюють свої пов­новаження тільки на основі Конституції України і відповідно до законів України, а також зобов’язані діяти лише на підставі, в ме­жах та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

Структура демократії. Разом із поділом демократії на без­посередню та представницьку, виділяють інші види демократії, які дають більш повну уяву про її суть.

До політичної демократії належать такі засади: політичний та ідеологічний плюралізм, змагальність елементів політичної сис­теми та відділення політичних і державних структур, гарантії де­мократичної структури політичних партій, гарантії участі громадян в управлінні публічними справами (партиципація).

До економічної демократії належать такі засади: рівність ви­дів власності та гарантії права приватної власності, свобода еконо­мічної діяльності, зокрема підприємницької діяльності та вибору професії або виду занять, свобода конкуренції та гарантії прав спо­живачів, гарантії участі працівників в управлінні справами підпри­ємства.

Конституційні принципи демократії: свобода волевияв­лення громадян; партиципація; рівноправність; політичний плюра­лізм; рольова автономія; змагальність; самоврядування; верховенс­тво права; свобода агітації; гласність та публічність; неупередже­ність з боку органів публічної влади та посадових осіб; невтручан­ня з боку органів публічної влади, посадових осіб при волевияв­ленні громадян; гарантованість прав громадян на участь в управ­лінні публічними справами.

Література: Визначення і вимірювання демократії / За ред. Д. Бі- тема. Львів, 2005; Конституційно-правові форми безпосередньої демокра­тії в Україні: проблеми теорії і практики. К., 2001; Основи демократії / За ред. А.Колодія. К., 2002; Даль Р. Демократия и ее критики. М., 2002; Сар- торі Дж. Порівняльна конституційна інженерія.

Демократія войовнича (militant democracy, wehrhafte/ street- bare Demokratie) — концепція, спрямована на боротьбу із радика­льними політичними партіями, проти зловживань із демократією та як превентивний засіб проти тероризму. Згідно з цією концепцією не лише радикальні партії становлять загрозу демократії. Ця загроза полягає у відвертому популізмі, що може стати інституційною основою авторитарних режимів, які можуть стати результатом сповзання до тоталітаризму. А. Шайо визначив такі структурні еле­менти войовничої демократії: розпуск політичних партій; консти­туційні засоби обмеження зловживання демократією, насамперед, належна правова процедура; конституційні обмеження окремих по­літичних прав — свободи асоціацій (об'єднань), зібрань, вираження поглядів; лояльність державних службовців. Демократія войовнича передбачає, що напруження між народним суверенітетом та права­ми людини у системі демократії необхідно долати через призму концепцій антиекстремізму, негативного республіканізму, мораль­ності громадянського суспільства.

Концепція антиекстремізму найбільше пов'язана з ідеями толерантності, яка як принцип у вітчизняній теорії ліберально- демократичного конституціоналізму є засадничим принципом конституційної держави. Дана концепція передбачає недопущення функціонування партій екстремістського типу за допомогою юри­дичних засобів, насамперед судового конституційного контролю. Прикладом цього є практика Федерального конституційного суду (ФКС) Німеччини визнання неконституційними НСДАП та Кому­ністичної партії Німеччини (КПН). Визнаючи неконституційною комуністичну ідеологію та практику політичної боротьби КПН, ФКС шляхом складної та розлогої аргументації (на 50 сторінках ФКС було проаналізовано цілі марксистсько-ленінської ідеології та на близько 180 — цілі саме КПН, які несумісні із цінностями Бонн­ського Основного закону) по суті визнав її такою, що суперечить демократичним цінностям, і прирівняв її до теорії і практики наци­зму за цілями і методами політичної боротьби за владу: «позиція Основного закону щодо політичних партій...

Негативний республіканізм передбачає формування таких ра­мок врядування та політичної практики, які б звузили можливості зловживання демократією та загрози переходу до безправ'я. У кон­тексті дискурсу вітчизняного пострадянського конституціоналізму демократичне врядування інколи розглядають як систему із розми­тими соціальними цінностями. Однак це не має ніякого стосунку до демократії, оскільки така політична практика межує на грані оліга­рхії та охлократії. По суті концепція негативного республіканізму передбачає конституційну заборону функціонування партійних структур тоталітарного характеру та правові механізми боротьби зі зловживанням правом. Також із неї випливає необхідність визна­чення прозорого механізму фінансування партій, насамперед шля­хом їх періодичної звітності щодо джерел фінансування та їх ви­трат, заборони фінансування партій за рахунок анонімних пожерт- вовувачів чи наявності джерел фінансування з-за кордону.

Конституційна держава має поєднувати ліберальний підхід із посиленням засобів конституційного контролю, захищаючи кон­ституційні цінності шляхом моніторингу відповідної політичної практики партій та адекватно реагуючи на виклики і загрози кон­ституційному порядку. Звідси демократична вимога щодо визна­чення допустимих меж щодо методів і засобів політичної діяльнос­ті партій.

Конституційний Суд вважає цілком легітимним, з міркувань суспільної необхідності у демократичному суспільстві, можливість обмеження свободи політичної діяльності партій, виходячи із кон­ституційних критеріїв (ст. 36, 37 Конституції України) та керую­чись принципами пропорційності, допустимості обмежень, збере­ження сутнісного (основоположного) змісту прав і свобод людини (Рішення КСУ від 12 червня 2007 р. № 2-рп/2007). Оскільки відпо­відність діяльності політичних партій конституційним цілям, цін­ностям і принципам є важливою засадою конституційного ладу України, то функції щодо визначення конституційності партій та їх окремих територіальних структур мав би вирішувати Конституцій­ний Суд України. Засобів адміністративної юстиції для цього недо­статньо, оскільки ці питання мають комплексний, — як правовий, так і соціологічний, етнологічний, політологічний характер тощо.

Також слід зазначити, що не завжди суб'єкти політичного процесу спрямовують свою діяльність на досягнення загального блага шляхом компромісу між собою і досягнення консенсусу з принципових владних рішень. Конституційна заборона партіям ви­користовувати неправові способи здобуття та здійснення політич­ної влади спрямована на формування поваги до конституційних цінностей, які є основою демократичного правового порядку: права людини та її гідність, повага до прав національних менших та ін­ших соціальних спільнот, толерантність, плюралізм тощо.

Література: Шайо А. Самозащита конституционного государства // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. 2004. № 3; Meier H. Parteiverbote und demokratische Republik. Zur Interpretationen und Kritik von Art. 21 Abs. 2 des Grundgezetzes. Baden-Baden, 1993; Sajo A(ed.). Militant Democracy. Utrecht: Eleven International, 2004.

Джерело конституційного права (далі — ДКП) — витоки змісту конституційних норм, які гарантуються за допомогою пра­вових засобів. ДКП базується на його юридичній силі, яка зумов­лена чинністю положень конституції та похідних від неї правопо- ложень, приписів, норм. Тому основним джерелом конституційно­го права є письмовий документ, правовий акт. Поняття ДКП вклю­чає в себе такі аспекти: а) історичні, соціологічні, філософські ас­пекти виникнення конституційного права; б) формально-юридичне вираження правових норм, що обов’язкове «не тільки для простих громадян, але й для суддів»; в) формально-юридичне вираження конституційних норм, зумовлене чинниками правової дійсності — історія права, філософія права, загальна конституційна і правова теорія, порівняльне правознавство та соціологія права; г) серед форма­льно-юридичних джерел верховенство надається законові у його власному розумінні (як акту парламенту); д) жорсткий вплив кон­цепції верховенства права та державного суверенітету (сувереніте­ту парламенту).

Ознаки ДКП: а) правові засоби вираження конституційних норм; б) юридична сила конституційних норм; в) соціальна значу­щість; г) ефективність правового закріплення.

Система ДКП — це сукупність правових засобів забезпечення юридичної сили конституційних норм відповідно до їх соціальної значущості та ефективності юридичного закріплення. Залежно від співвідношення між джерелами права можна виділити такі системи ДКП: 1) нормативну, яка характерна для романо-германської пра­вової сім’ї; 2) прецедентну, характерну для системи загального права; 3) доктринальну, яка притаманна для релігійних правових систем, оскільки в них релігія є панівним видом ідеології, тобто доктрини, та соціалістичного права, оскільки у ньому в якості офі­ційної доктрини закріплюється марксистська ідеологія у різних її варіантах.

Класифікація ДКП. Найпоширенішою є класифікація за ком­плексним принципом — критеріями юридичної сили, соціальної значущості та ступенем їх поширення серед інших джерел права. Розрізняють такі ДКП: 1) первинні — «містять норми, що володі­ють обов’язковою силою для судів»: нормативні акти та звичаї; 2) вторинні — інколи називаються «просто джерелами або докумен­тами»: судове прецедентне право, доктрина та загальні принципи права. Серед ДКП виділяють також такі: а) нормативно-правові акти на чолі із конституцією; б) усталена судова практика (консти­туційна юриспруденція); в) міжнародні договори, які мають юри­дичну силу закону; д) загальні принципи права, відповідно до яких повинна будуватися діяльність судових та інших державних орга­нів; г) доктрина; ґ) конституційні звичаї та традиції.

Конституція України — це кодифікований нормативно- правовий акт, за допомогою якого народ або органи держави, що виступають від його імені, встановлюють основні принципи уст­рою суспільства і держави, форми безпосередньої демократії, ви­значають статус органів публічної влади, механізми їх здійснення, закріплюють права і свободи людини і громадянина. Конституція оформлює національну правову систему, об'єднує чинне законо­давство, визначає основи законності і правопорядку в країні. Як нормативно-правовий акт Конституція України володіє такими властивостями: а) установчий характер; б) основний закон суспіль­ства і держави; в) верховенство; г) найвища юридична сила; ґ) верховенство Конституції щодо міжнародних договорів України; д) пряма дія конституційних норм; е) горизонтальний ефект; є) особлива процедура прийняття.

Конституційний Суд у висновку від 02 червня 1999 р. № 2-в/99 витлумачив принцип найвищої юридичної сили конституції так: «Однією з найважливіших умов визначеності відносин між грома­дянином і державою, гарантією закріпленого у статті 21 Кон­ституції України принципу непорушності прав і свобод людини є стабільність Конституції, яка, крім інших чинників, значною мі­рою визначається правовим змістом Основного Закону. Наявність у Конституції України надто деталізованих положень, місце яким у поточному законодавстві, породжуватиме необхідність частого внесення змін до неї, що негативно позначатиметься на стабіль­ності Основного Закону». Відповідно КСУ сформулював два основ­ні положення, якими він себе вважає пов 'язаним: принцип правової визначеності (правової безпеки) та принцип ієрархії нормативно- правових актів.

Принцип правової визначеності (певності, правової безпеки) передбачає чіткий і зрозумілий виклад закону, одноманітний ре­жим його застосування, пропорційність та адекватність викори­стання засобів для досягнення цілей конституційної юстиції. У матеріальному значенні принцип правової визначеності втілюєть­ся у фундаментальному характері конституційних принципів і норм, які не можуть тлумачитися довільно. У процесуальному значенні цей принцип полягає, як безпосередньо зазначив Консти­туційний Суд, у стабільності конституційних норм у сенсі склад­ної процедури внесення змін до Конституції України та встанов­лення певних процесуальних обмежень по суб’єктному, процедур­ному складу.

Конституційний Суд України визнає, що Конституція Укра­їни «зумовлює їх [законів] субординацію відносно Конституції України», «Конституція України як головне джерело національної правової системи є... базою поточного законодавства», яке «конк­ретизує закріпленні в Основному Законі положення». І далі: «у пра­вовій державі існує сувора ієрархія нормативних актів, відповідно до якої постанови та інші рішення органів виконавчої влади мають підзаконний характер і не повинні викривляти сутність і зміст законів».

Конституційна юриспруденція — основні висновки Кон­ституційного Суду України, які складають обґрунтування правопо- ложень, що є сутнісним ядром змісту його рішень і висновків і міс­тяться у мотивувальній та резолютивній їх частинах. Як правові акти, рішення та висновки Конституційного Суду: а) виражають владну діяльність єдиного органу конституційної юрисдикції щодо забезпечення верховенства Конституції як найвищого джерела пра­ва України; б) забезпечують верховенство Конституції; в) мають субсидіарний характер відповідно до Конституції; г) є обов’язковими до виконання, їх чинність поширюється на всю те­риторію України; ґ) є преюдиціальними актами.

Рішення і висновки КСУ є загальнообов ’язковими на всій те­риторії України і не потребують додаткового підтвердження з боку інших органів влади. Згідно з юриспруденцією КСУ його рі­шення мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади. Обов ’язок виконання рішення КСУ є вимогою Конституції України (частина друга статті 150), яка має найвищу юридичну силу щодо всіх ін­ших нормативно-правових актів (частина друга статті 8) (Рі­шення КСУ № 15-рп/2000 від 14.12.2000 р.)

Міжнародні договори та загальновизнані принципи між­народного права. Конституційна формула про дію міжнародних договорів, належним чином ратифікованих парламентом, як не­від’ємної частини національного законодавства (ст. 9 Конституції України), фактично, означає пріоритет міжнародних договорів відповідно до законів України. Згідно з принципом добросовісного виконання положень міжнародних договорів Україна зобов’язані насамперед забезпечити їх виконання. Про це свідчать положення багатьох законів, а саме у випадку суперечності норми закону і міжнародного договору, застосовуються положення останнього. З іншого боку положення міжнародних договорів при їх ратифікації підлягають судовому конституційному контролю на предмет від­повідності Конституції України.

У висновку від 11 липня 2001 року № 3-в/2001 у справі про Римський статут КСУ визначив Міжнародний кримінальний суд як установу, що доповнює національні органи кримінальної юсти­ції, юрисдикція якої на відміну від юрисдикції Європейського Суду з прав людини пов 'язана з ініціативою не тільки держави-учасниці, а й з власної ініціативи, коли держава, під юрисдикцією якої перебу­ває особа, підозрювана у вчиненні передбаченого Статутом злочи­ну, «не бажає або не здатна проводити розслідування чи поруши­ти кримінальне переслідування належним чином».

Закон — це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який приймається парламентом за встановленою процедурою, ре­гулює найважливіші суспільні відносини, і серед інших правових актів володіє верховенством. Закон можна також розуміти у широ­кому значенні як загальний термін і поняття, яким визначаються усі законодавчі акти, що ухвалюються уповноваженими на це орга­нами законодавчої і виконавчої влади. Зміст закону повинен відпо­відати певним вимогам та стандартам: а) повнота (щільність) пра­вового регулювання; б) організаційно-процедурна забезпеченість; в) фінансово-ресурсна обґрунтованість; г) загальні, абстрактні пра­вила; ґ) правова визначеність, чіткі й однозначні правила.

Згідно з юриспруденцією Конституційного Суду України: «у частині першій статті 92 Основного закону України закріплений принцип пріоритету (верховенства) закону в системі інших нор­мативно-правових актів, за допомогою якого здійснюється право­ве регулювання найважливіших суспільних відносин. Перелік пи­тань, що мають регулюватися виключно законами України, перед­бачений цією нормою, має імперативний характер, а це означає, що всі рішення щодо них повинні прийматися у формі закону» (Рі­шення КСУ від 01 квітня 2008 р. № 4-рп/2008). Відповідно право приймати закони, коли воно не здійснюється безпосередньо наро­дом України, належить виключно Верховній Раді і не може пере­даватися іншим органам чи посадовим особам (Рішення КСУ від 14 грудня 2000 р. № 15-рп/2000); права делегування законодавчої функції парламентом іншому органу влади Конституцією України не передбачено (Рішення КСУ від 23 червня 2009 р. № 15-рп/2009).

Закони бувають конституційні, референдні, органічні, поточ­ні, надзвичайні. Практика українського конституціоналізму обме­жено визнає органічні закони (лише щодо державних символів) та не знає надзвичайних законів. Надзвичайне законодавства прямо суперечить Конституції України.

Конституційний звичай характеризується досягненням кон­сенсусу щодо окремих організаційних та процедурних аспектів дія­льності конституційних органів влади, взаємовідносин між урядом та опозицією. Конституційні звичаї складаються у тій сфері, яка складно піддається нормуванню у правових актах і вони виража­ють високу ступінь самоорганізації взаємовідносин між учасника­ми конституційних правовідносин. Важливою ознакою конститу­ційного звичаю є тяглість, одноманітне і багаторазове застосування учасниками конституційних правовідносин. Юридична сила кон­ституційного звичаю базується на тому, що на звичай є відсилка в актах законодавства та судової влади, що є джерелом обґрунтуван­ня владних рішень.

Конституційна доктрина — сукупність панівних ідей, кон­цепцій, теорій та уявлень з проблем конституційного права, які мі­стяться у працях авторитетних вчених, у висновках та рекоменда­ціях фахівців, експертів, які є основою правових актів парламенту, глави держави, уряду та органів правосуддя.

Література: Савчин М. В. Конституціоналізм і природа конститу­ції. Ужгород, 2009; Цоклан В. І., Федоренко В. Л. Система сучасних дже­рел конституційного права України. К., 2009; Шаповал В. М. Сучасний конституціоналізм: Монографія. К., 2005; Шевчук С. Судова правотвор- чість. Світовий досвід і перспективи в Україні. К., 2006.