Терміни конституційного права на літеру Г

Гідність людини — конституційна цінність як вираження свободи волі індивіда у соціумі, його можливість вільно обирати свою поведінку відповідно до усталених правил і процедур в суспі­льстві.

Згідно із засадами християнської етики людська гідність є самодостатньою соціальною цінністю, оскільки людина розгляда­ється як вінець Творця, створеного за Його подобою. Природничо- правова теорія розглядає гідність як наділене природою фундамен­тальне право людини, яке має вічну природу і покликане реалізува­ти її здібності у суспільстві. Згідно з категоричним імперативом І. Канта людська гідність розглядається через призму вартості люди­ни у суспільстві: людину слід розглядати як мету і ніколи не можна сприймати як засіб. Відповідно до цього перелік прав людини слід розглядати як політичне трактування, яким чином людина розгля­дається як мета. Вітчизняний правознавець П. Рабінович розглядає гідність людини як моральну категорію, яка визначає її самоцін- ність як родової біосоціальної істоти, зумовленої існуючими суспі­льними відносинами та іншими факторами людського буття; абсо­лютною, об’єктивно недоторканною, яка не може бути об'єктом порушення. У кінцевому результаті гідність виражає гарантовану правовими засобами здатність людини реалізувати свої здібності як індивіда, що вступає у суспільні відносини.

Конституція України двояко підходить до визнання людської гідності як соціальної цінності. Згідно зі статтею 3 Конституції України визнається гідність людини у якнайширшому розумінні через формулу «найвищої соціальної цінності». Особливістю тех­ніки викладу юридичної конструкції в статті 3 Конституції України є те, що вона окрім гідності людини охоплює й окремі засадничі права людини (право на життя, право на здоров’я, право на особис­ту недоторканність, які гарантують безпеку індивіда).

Виходячи із визнання гідності людини як найвищої соціаль­ної цінності, в Конституції України конкретизується її сутність як через принцип свободи розвитку особистості (ст. 23), так і через конкретні права і свободи, які гарантуються за допомогою консти­туційних засобів. Конституційний Суд України розглядає гідність людини через призму зв’язаності держави правом, за яким держава несе обов’язки перед людиною за свою діяльність, про що він не­одноразово зазначав у своїх рішеннях шляхом прямого звернення до формули частини першої статті 3 Конституції України. Отже, у конституційній юриспруденції гідність людини інтерпретується як принцип права, який переплітається із верховенством права і є най­вищою конституційною цінністю. Якщо ж порівнювати спосіб за­кріплення гідності як конституційної цінності, він є відмінним в Україні порівняно із конституціями деяких європейських країн.

Гідність людини конкретизується у відповідних правах і сво­бодах, які забезпечені засобами правового захисту. Права і свободи людини є можливістю особистості вимагати від держави захистити конкретні особисті, матеріальні чи духовні блага з метою задово­лення своїх певних потреб та інтересів. Права людини визначають міру втручання держави у приватну автономію, що не мають пося­гати на можливість її вільного розвитку у суспільстві. Реальність будь-якого суб’єктивного права полягає в його гарантованості (Рі­шення КСУ від 10 жовтня 2001 р. № 13-рп/2001); зниження рівня гарантованості окремих конституційних прав і свобод, звуження їх змісту та обсягу є їх обмеженням (Висновок КСУ від 14 березня 2001 р. № 1-в/2001).

Конституційна юриспруденція:

Конституція закріпила принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, який проявляється передусім у конститу­ційному визначенні обов’язків держави (статті 3, 16, 22).

...забезпечення реалізації конституційного принципу, за яким голо­вним обов 'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (проце­дур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним грома­дянином прав і свобод (Рішення КСУ від 24 грудня 2004 року № 22-рп).

Література: Гьофнер Й. Християнське суспільне вчення. Львів, 2002; Кант І. Обґрунтування метафізики моралі. К., 2006; Kommers D.P. The Constitutional Jurisprudence of the Federal Republic of Germany. 2^nd Ed. Durham and London: Duke University Press, 1997.

Горизонтальний ефект конституції (далі — ГЕК) —

1) концепція, за якою конституція рівною мірою має бути конкре­тизована і деталізована як у публічному, так і в приватному праві;

2) вимоги щодо якості поточного законодавства, яке має належним чином розвивати положення конституції і втілювати її цінності. Основним критерієм ГЕК є основні права і свободи людини та ви­моги верховенства права (справедливість, пропорційність, свобода, рівність, правова визначеність, правомірність очікувань).

Вперше цю концепцію було застосовано у 1953 році Федера­льним Конституційним Судом ФРН у справі Lueth, відповідно до якої права і свободи людини становлять особливу цінність консти­туційного ладу, тому основні права і свободи пронизують та визна­чають зміст норм приватного права, і, насамперед, цивільного пра­ва. Тому не зважаючи на те, що між ГЕК та прямою дією конститу­ції є певні спільні риси, насамперед йде мова про те, що конститу­ція закладає фундаментальні цінності для приватного права.

Положення конституції, що вчиняють ГЕК, підпорядковують приватних фізичних і юридичних осіб цим конституційним нор­мам. У конституції існують основоположні правила, які визнача­ють зміст інститутів речового, договірного та зобов’язального пра­ва. Згідно з рішенням Федерального Конституційного Суду ФРН у справі Lueth положення конституції сповнені загальнолюдськими цінностями, відповідно до якоих конституція:

«встановлює об’єктивний порядок цінностей, що істотно зміцнює ефективність чинності основоположних прав. Цю систе­му цінностей, у центрі якої знаходиться індивід, що вільно розви­вається, та її гідність, слід розглядати як основоположне, фунда­ментальне конституційне рішення, яке здійснює вплив на всі галузі права і служить пріоритетом розвитку законодавства, держав­ного управління та правосуддя. Таким чином, ця система ціннос­тей здійснює вплив на цивільне право. Кожна цивільно-правова но­рма повинна бути сумісною з цією системою і трактуватися у відповідності до її духу».

ГЕК у приватному праві визначає критерії законодавчого втручання у приватноправові відносини, виходячи із критерію вер­ховенства прав і свобод фізичних та юридичних осіб, забезпечення принципу рівності і недопущення дискримінації у будь-яких фор­мах її прояву. ГЕК тісно пов’язаний із змістом принципу прямої дії Конституції, однак не вичерпує свого змісту. ГЕК визначає свободу розсуду законодавця та режим конституційності при регулюванні особистих немайнових прав особи. У приватноправовій сфері кон­ституція визначає баланс публічних та індивідуальних інтересів. Тому існує необхідність забезпечення належних гарантій гідності та особистої свободи індивіда. Основою цього виступає свобода договору, що передбачає добросовісність вступу особи у правовід­носини.

Література: Савчин М. В. Конституціоналізм і природа конституції. Ужгород, 2009; Ташнет М. Соотношение судебного контроля над нормотвор­чеством и толкования законов применительно к «горизонтальному эффекту» // Сравнительное конституционное обозрение.

Громадська об’єднання (далі — ГО) — вільне об’єднання, засноване на спільності прав і законних інтересів приватних осіб, спрямоване на їх задоволення та захист. Загальні засади створення і діяльності ГО закріплені статтею 36 Конституцією України.

За спрямованістю і характером діяльності ГО в Україні розрі­зняють: організації для задоволення особистих потреб (спортивні товариства, спілки книголюбів, товариства мисливців і рибалок, га­ражні кооперативи тощо); організації для задоволення суспільних

інтересів (профспілки, наукової, та науково-технічні товариства, творчі спілки, дитячі, молодіжні, жіночі, ветеранські, благодійні організації тощо); організації із захисту прав національних меншин та інших соціальних груп. Порядок створення ГО, їх права та обов'язки регулюються Законом України «Про об'єднання грома­дян» (1992), з Ісічня 2013 р. - Законом України «Про громадські об'єднання». Закон про громадські об'єднання встановлює такі їх різновиди: (1) громадська організація, заснована фізичними особа­ми; (2) громадська спілка, заснована юридичними особами приват­ного права, членами якої можуть бути і фізичні особи. Дія Закону про громадські об'єднання не поширюється: 1) політичні партії; 2) релігійні організації; 3) непідприємницькі товариства, що утворю­ються актами органів публічної влади; 4) асоціації органів місцево­го самоврядування та їх добровільних об'єднань; 5) саморегулівні організації, організації, які здійснюють професійне самоврядуван­ня; 6) непідприємницькі товариства (які не є громадськими об'єд­наннями), утворених на підставі інших законів. Гарантуючи грома­дянам право на об'єднання у ГО, Конституція України водночас забороняє створювати такі організації, мета і діяльність яких спря­мовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіа­льної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, розпалювання міжетнічної, ра­сової та релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення.

Держава захищає права і законні інтереси легалізованих ГО. Легалізація (офіц. визнання) їх обов'язкові і здійснюються шляхом реєстрації або повідомлення про заснування. Після реєстрації ГО набуває статусу юридичної особи і діє на основі статуту, який не повинен суперечити законодавству України. Всі основні питання її діяльності повинні вирішуватися на зборах членів або представників членів організації. Членами ГО, крім молодіжних та дитячих, можуть бути особи, яким виповнилося 14 років. Вік членів молодіжних та дитячих організацій встановлюється статутами останніх в межах, встановлених законом України. У їх діяльності можуть брати участь і їх колективні члени. ГО можуть не мати фіксованого індивід, членства. В Україні можуть утворюватися ГО із всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом. Вони мають право на доброві­льних засадах засновувати або вступати між собою у спілки (союзи, асоціації тощо), укладати угоди про співпрацю та взаємодопомогу. ГО, їх спілки відповідно до своїх статутів, можуть засновувати або вступати в міжнародні громадські (неурядові) організації, утворюва­ти міжнародні спілки громадських організацій, підтримувати прямі міжнародні контакти і зв'язки, укладати відповідні угоди, а також брати участь у здійсненні заходів, що не суперечать міжнародним зобов'язанням України.

Ознаки ГО: а) некомерційний характер, який не передбачає отримання прибутку ГО; б) політична участь ГО не виступає їх ос­новною метою, а лише додатковим засобом для досягнення їх цілей. Головна мета ГО — реалізація та захист інтересів своїх учасників. Зокрема, згідно з абзацом 1 статті 12 Конституції Болгарії: «Об'єднання громадян служать задоволенню та захисту їх інтересів».

У політичній системі сучасних держав ГО здійснюють функ­ції з виявлення спільних інтересів окремих груп населення; орієн­тують органи влади на врахування цих інтересів у ході прийняття владних рішень; активно організовують громадську думку; об'єднують виборців біля депутатів або кандидатів у депутати то­що. ГО мають право: виступати учасником цивільно-правових від­носин, набувати майнові та немайнові права; представляти і захи­щати свої законні інтереси та своїх членів; брати участь у політич­ній діяльності, у мітингах, зборах, маніфестаціях, демонстраціях; створювати установи й організації; одержувати від органів публіч­ної влади інформацію, необхідну для досягнення своїх статутних цілей; вносити пропозиції до органів публічної влади, розповсю­джувати інформацію, пропагувати свої ідеї та цілі; засновувати ЗМІ; користуватися іншими правами згідно із законами України.

Молодіжні громадські організації (далі — МГО) — ГО, до яких вступають члени віком від 14 до 35 років. Метою МГО є дія­льність, спрямована на задоволення та захист своїх законних соціа­льних, економічних, творчих, духовних та інших спільних інтере­сів. Особливості організаційних і правових засад утворення та дія­льності МГО і державні гарантії забезпечення їх діяльності визнача­ються Законом України «Про молодіжні та дитячі громадські орга­нізації» (1998). Вони утворюються і діють на засадах добровільнос­ті, рівноправності їх членів, самоврядування, законності та гласно­сті. Засновниками цих організацій можуть бути громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, які досягли 15-річного віку. Членст­во в МГО може бути індивідуальним і колективним, фіксованим і нефіксованим. Індивідуальними членами МГО можуть бути особи від 14 до 35 років. Особи старшого віку можуть бути членами МГО за умови, якщо їх кількість у цих організаціях не перевищує третини загальної кількості членів; у складі виборних органів МГО кількість осіб старшого віку не може перевищувати третини членів виборних органів. Колективними членами МГО можуть бути колективи ін­ших МГО. Колективні члени МГО можуть брати участь у діяльності таких організацій у випадках, передбачених їх статутами.

МГО та їх спілки користуються правами, наданими їм Закона­ми України «Про об’єднання громадян» (1992), «Про молодіжні та дитячі громадські організації», іншими законодавчими актами. МГО та їх спілки не можуть утворювати та вступати у виборчі блоки. Мо­лодіжний рух в Україні координується Українським національним комітетом молодіжних організацій, який є незалежною неурядовою організацією і має статус всеукраїнської спілки молодіжних та дитя­чих громадських організацій. Органи публічної влади залучають МГО до розробки і обговорення проектів рішень, з питань державної політики щодо дітей та молоді. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування надають фінансову підтримку діяльності МГО і їх спілок у межах повноважень, визначених законом; залуча­ють в установленому порядку до виконання замовлень для держав­них та місцевих потреб. При затвердженні місцевих бюджетів пе­редбачаються видатки на реалізацію програм МГО. МГО та їх спіл­ки, які одержують фінансову або іншу матеріальну підтримку, зо­бов’язані подавати звіти про цільове використання фінансових і ма­теріальних цінностей органам, що їх надавали, у строки, встановлені цими органами.

Творча спілка (далі — ТС) — добровільне об’єднання профе­сійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галу­зі культури та мистецтва, яке має фіксоване членство і діє на під­ставі статуту. Особливості організаційних і правових засад утво­рення та діяльності ТС і державної гарантії забезпечення їх діяль­ності визначаються Законом України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» (1997). Діють на принципах доброві­льного об’єднання їх членів, які належать до одного фахового на­пряму культури і мистецтва, самоврядування, взаємодопомоги і співробітництва, невтручання у творчий процес, вільного вибору форм і методів творчої діяльності, визнання авторських прав. Чле­нами ТС можуть бути професійні творчі працівники — громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які досягли 18 років. Професійний творчий працівник — фізична особа, творча діяль­ність якої є її основним заняттям, що завершується створенням і оприлюдненням творів або їх інтерпретацією в галузі культури та мистецтва, а також є головним джерелом її доходів, незалежно від того, має вона чи ні юридично оформлені трудові відносини. Пи­тання про надання спілці професійних творчих працівників статусу ТС як суб’єкта творчої діяльності вирішується при реєстрації спіл­ки Мін’юстом України, відповідними органами виконавчої влади на місцях. Усі ТС підлягають державній реєстрації. ТС України можуть мати всеукраїнський або регіональний (місцевий) статус. Всеукраїнським ТС може надаватися статус національного всеукра­їнського ТС утворюється групою професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтва у складі не менше як 100 осіб; регіональна (місцева) — не менш як 20 осіб, що має у своєму доробку завершені та оприлюднені твори культури та мистецтва чи х інтерпретації.

Відповідно до своїх статутів ТС можуть засновувати міжнар. творчі організації чи об’єднання або вступати до них, підтримувати прямі між нар. Контакти і зв’язки, укладати відповідні угоди, а та­кож брати участь у здійсненні заходів, що не суперечать міжнар. зобов’язанням України. Діяльність ТС припиняється згідно з рі­шенням загальних зборів (з’їзду, конференції) спілки або на підста­ві рішення суду.

Асоціації підприємців. Серед громадських організацій особ­ливе місце посідають асоціації підприємців. Все це пов’язано із підвищенням ділової активності, правовою регламентацією бізнесу. Закріплюючи та гарантуючи право власності, законодавець також намагається утвердити статус громадських організацій, що сприя­ють реалізації даного права. Серед асоціацій підприємств виділя­ють: економічні союзи, союзи роботодавців, промислові та торго­вельні палати, лобістські організації.

Союзи споживачів забезпечують захист прав споживачів в умовах подальшої глобалізації економіки світу. До таких прав спо­живача належать такі права: на задоволення основних потреб; на безпеку; на вибір; на інформованість про якість продукції та послуг; на компенсацію збитків; бути вислуханим; на споживчу освіту та на здорове довкілля. Союзи споживачів виробляють тактику боротьби із зростанням цін, виступають від імені споживачів у суді.

Релігійні організації (далі — РО) — організації, утворені з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і по­ширювати віру. РО діють відповідно до своєї ієрархічної та інсти- туційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно зі своїми статутами (положеннями). В Україні порядок утво­рення РО, їхні права та обов'язки регулюються Законом «Про свобо­ду совісті та релігійні організації» (1991). РО є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські то­вариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання РО, що мають свої центри (управління). Релігійна громада — місцева РО віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідан­ня, напряму або течії, які добровільно об'єдналися з метою спільно­го задоволення релігійних потреб. Держава визнає право РО на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким дію­чим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості.

Статут РО приймається на загальних зборах віруючих грома­дян або на релігійних з'їздах, конференціях. Згідно із Законом про свободу совісті та релігійні організації статут РО повинен містити відомості про: 1) вид РО, її віросповідну приналежність і місцезна­ходження; 2) місце РО в організаційній структурі релігійного об'єднання; 3) майновий стан РО; 4) права РО на заснування під­приємств, засобів масової інформації, інших РО, створення навча­льних закладів; 5) порядок внесення змін і доповнень до статуту РО; 6) порядок вирішення майнових та інших питань у разі припи­нення діяльності РО. Статут може мати й інші відомості, пов'язані з особливостями діяльності даної РО. Документи, які визначають віросповідну діяльність, вирішують інші внутрішні питання РО, не підлягають реєстрації в державних органах.

В Україні РО відокремлені від держави. Держава не втруча­ється у здійснювану в межах закону діяльність цих організацій, не фінансує жодну з них. РО не виконують державних функцій, не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політич­ним партіям фінансову підтримку, не висувають кандидатів до ор­ганів державної влади, не ведуть агітації або фінансування вибор­чих кампаній кандидатів до цих органів, хоча кожен священнослу­житель як громадянин України має рівне з усіма іншими громадя­нами право на участь у політичному житті. РО мають право брати участь у громадському житті, використовувати (нарівні з громадсь­кими організаціями) ЗМІ. Держава захищає права і законні інтереси РО, бере до відома і поважає їхні традиції та внутрішні настанови, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Діяльність РО мо­же бути припинено у зв'язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією. Реорганізація або ліквідація РО здій­снюється згідно з її власними настановами. У разі порушення РО, що є юридичною особою, законодавства України її діяльність може бути припинено також за рішенням суду.

Література: Про громадські об'єднання: Закон України від 22 бе­резня 2012 р. № 4572-17; Про об'єднання громадян: Закон України від 16 червня 1992 року № 2460-ХІ; Про свободу совісті і релігійні організації: Закон України від 23 квітня 1991 року.

Громадянство — стійкий правовий зв'язок певної особи із державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи своїм громадянином, що зумовлює їх взаємні права і обов'язки на основі закону. Такий зв'язок виражається у поширенні на громадянина суверенної влади держави незалежно від місця її проживання — в межах чи за межами цієї держави. Отже, грома­дянство втілюється насамперед на правових зв'язках особи із дер­жавою, завдяки чому громадянин користується можливістю вима­гати свого захисту від держави і нести перед нею відповідальність, а держава зобов'язана надати захист прав і свобод своєму громадя­нинові.

Розуміння людини як громадянина є надзвичайно важливим у характеристиці її соціальної сутності, її правового становища, як особи, яка має правову належність до тієї чи іншої держави, підпа­дає під дію її законодавства та узгоджує з ним свою поведінку. Право на громадянство належить до основних прав і свобод люди­ни. Згідно зі статтею 15 Загальної декларації прав людини і грома­дянина кожна людина має право на громадянство; ніхто не може бути свавільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство. Проблема взаємовідносин держави зі своїми громадянами — ключове питання конституційного ладу.

Принципи громадянства України. Згідно зі статтею 2 Зако­ну громадянство України засновано на таких основних принципах: 1) єдине громадянство; 2) запобігання випадків безгромадянства; 3) неможливість позбавлення громадянства України; 4) визнання пра­ва на зміну громадянства України; 4) рівність громадян незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства Украї­ни; 5) збереження громадянства України незалежно від місця про­живання громадянина України.

Особливості правового статусу закордонних українців. Україна, як і будь-яка інша держава, котра має багатомільйонну діаспору, зацікавлена у підтримці контактів зі своїми співвітчиз­никами, які перебувають за її межами і не є її громадянами. Нині правове становище закордонних українців визначається Законом України «Про правовий статус іноземців і осіб без громадянства» від 04.02.1994 р. і Законом України «Про правовий статус закор­донних українців» від 04.03.2004 р.

Підстави та способи набуття громадянства. Вирішення питань про надання чи припинення громадянства належить до предмета відання Президента України, органів з питань грома­дянства (нині їх виконують відповідні структурні підрозділи Мініс­терства внутрішніх справ та Міністерства зовнішніх справ).

Способи набуття громадянства. У теорії конституційного права виділяють такі способи набуття громадянства: філіація, нату­ралізація, поновлення (реінтеграція), оптація та інші способи на підставі міжнародних договорів. Законодавство про громадянство конкретизує ці способи, інколи передбачає їхню комбінацію, ви­значає особливий режим здійснення цих процедур зважаючи на статус особи як представника діаспори (типу закордонного україн­ця, угорця, росіянина) тощо. Відповідно до статті 6 Закону про гро­мадянство громадянство України набувається у такі способи: за народженням; за територіальним походженням; внаслідок понов­лення у громадянстві; внаслідок усиновлення; внаслідок встанов- лення над дитиною опіки чи піклування; внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; у зв'язку з пере­буванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; внаслідок встановлення батьківства; за іншими підставами, перед­баченими міжнародними договорами України.

Вихід з громадянства. Припинення громадянства — це при­пинення постійного правового зв'язку особи з певною державою. У світовій практиці громадянство може припинятися, як правило, за наявності таких підстав: по-перше, правовий зв'язок особи з дер­жавою може припинятися внаслідок виходу особи із громадянства за власним бажанням, що визначається як репатріація; по-друге, у деяких країнах однією з підстав припинення громадянства є при­мусове позбавлення громадянства.

Згідно зі статтею 4 Конституції України підстави припинення громадянства України визначаються законом. Перелік підстав, за якими може бути припинено українське громадянство та порядок його припинення, визначено у Законі громадянство України. Від­повідно до статті 17 Закону громадянство України може припиня­тися за такими підставами: 1) внаслідок виходу з громадянства України; 2) внаслідок втрати громадянства України; 3) за підстава­ми, передбаченими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Література: Даниленко Г. М. Международная защита прав чело­века. — М., 2000; Колодій А. М., Олійник А. Ю. Права людини і громадя­нина в Україні. К., 2004; Міжнародний і національний захист прав людини та права біженців / За ред. Буром енського М. В. Х., 2004; Міжнародно- правові та національні засоби захисту прав біженців: практикум для сту­дентів юридичних клінік / За ред. Буром енського М.В. Х., 2004; Рабіно- вич П. М., Хавронюк М. І. Права людини і громадина. К.: Атіка, 2004.

Громадянське суспільство (далі — ГС) — це саморегулюю­ча система, яка у взаємовідносинах із державою становить сукуп­ність рівноправних та вільних громадян, їх добровільних об'єднань, які перебувають у відносинах конкуренції та солідарно­сті поза безпосереднім впливом держави, яка через механізм пра­вового регулювання опосередковано забезпечує рамки самореалі- зації інтересів громадян, їх об'єднань та підтримку інфраструктури.

Основні концепції ГС. Вперше про ГС згадується у працях Аристотеля, в яких він розкривав поняття «громадянин» і відповід­но державу як сукупність громадян. У роботі «Політика» він зазна­чав, що «громадянин тільки той, хто знаходиться у певному відно­шенні до державного життя, хто має або може мати повноваження щодо піклування про державні справи або одноособово, або разом з іншими». Більшої уваги розробці проблем ГС приділялося у працях Гуго Гроція, Т. Гобса, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Ш.-Л. Монтеск'є, Дж. Віко та інших мислителів.

Наприклад, Т. Гобс розглядав людину у двох площинах: як вла­сне людського індивіда з точки зору його природних, психофізичних властивостей, тобто як фізичну особу, а з іншого — як громадя­нина, носія соціально-політичних функцій, себто політичну особу. Один із авторів концепції ГС І. Кант розглядав ГС як одну із пере­думов виникнення правової держави, однак відділяв безпосередньо саме ГС від політичних структур.

Г. В. Ф. Гегель не вважав державу чимось зовнішнім щодо ГС і пояснював їх взаємозв 'язок діалектично. Він зазначав, що ГС є єдністю різних осіб, які його складають. З метою забезпечення узгодження протилежних інтересів індивідів функціонує держава, що є організацією загального зв'язку між приватними особами. Подібної думки притримувався російський мислитель М. Бердяєв: «Держава — це об'єктивна, природна та історична реальність, яка не може бути ні створена, ні зламана через людське свавілля».

Концепція «відкритого суспільства», запропонованого К. Поп­пером, передбачає відкритий характер організації суспільства, де кожна людина є вільною у своїй поведінці і зобов 'язана приймати самостійні рішення. Відкритому суспільству притаманна егалітарна справедливість, віра у людський розум. Воно гарантує людям сво­боду і безпеку, панування права, яке ґрунтується на засадах гуман­ності, справедливості та раціональності. Вільне демократичне суспільство не є досконалим, але в історії людства ще нічого кра­щого не відкрили. Таким чином, ступінь втручання держави у життя ГС як самоорганізуючу систему повинен бути мінімаль­ним, оскільки соціальна інженерія завжди носить спекулятивний характер. Це стало основною причиною формування тоталітар­них суспільств, процесів одержавлення суспільства, їх тотального поглинання державою, що в кінці кінців привело до їх саморуйнації.

Німецький правознавець Р. Циппеліус вважає, що людська спільнота стає скоординованою «не на підставі природних законів або суто психічних механізмів, а завдяки тому, що вони [люди] свої дії узгоджують з нормативними зразками поведінки: спільнота утворюється як структура смислово зорієнтованих вчинків». Він же з іншого боку людську спільноту трактує у правовому відно­шенні як «суто нормативну», оскільки люди свої вчинки співмірю- ють з правилами, фактичне здійснення яких «приводить у дію пев­ний нормативний порядок і дає змогу існувати певній державній спільноті».

Структура ГС. ГС існує відносно відособлено від політичної та економічної систем суспільства, по відношенню до них воно є основним резервуаром ресурсів для їх динамічного розвитку. На основі цього можна виділити наступні структурні елементи ГС: а) сукупність добровільно сформованих первинних елементів само­врядних спільнот людей (сім'я, асоціації, господарські товариства, інші громадські об'єднання); б) сукупність недержавних, неполіти- чних суспільних відносин; в) сукупність сфер виробничого і прива­тного життя людей, їх звичаї, традиції; г) сфера самоврядування вільних індивідів та їх об'єднань, захищена правом від можливого втручання з боку держави.

Конституційні гарантії ГС. Виділяють три основні напрямки конституційно-правового захисту інститутів ГС. Перший напрям — це нормативно-правовий, який втілюється у системі конституцій­них принципів, що визначають зміст та форми державного втру­чання у діяльність інститутів ГС. До них належать: а) принцип вер­ховенства права і основних прав і свобод (ст. 3, ч. 1 ст. 8); б) гаран­тія місцевого самоврядування (ст. 7); в) визнання української мови як державної та гарантія вільного розвитку російської мови, мов національних менших або регіональних мов (ст. 10); г) баланс роз­витку української нації та національних меншин (ст. 11); д) прин­цип природної монополії держави на управління землею, природ­ними ресурсами тощо та принцип їх належності народу України (ч. 1 ст. 13); е) соціальна функція власності (ч. 3 ст. 13); є) дозвільний принцип: дозволено все, що не заборонено законом (ч. 1 ст. 19); ж) гарантія права приватної власності (ст. 41).

Другий напрям — це організаційно-правові засади діяльності інститутів ГС, які визначають їх самоорганізацію, економічну, со­ціальну, культурну, ідеологічну свободу від імперативного втру­чання з боку публічної влади. Обмеження вказаних сфер з боку держави має здійснюватися виключно на основі положень Консти­туції України у формі парламентського акту — Закону України, переслідувати суспільно корисну мету для забезпечення балансу індивідуальних, корпоративних та публічних інтересів.

Організаційно-правові засоби конституційного захисту інсти­тутів ГС визначені через організаційні гарантії реалізації основних прав і свобод, які визначаються у розділі ІІ Конституції України. Відповідно до цих гарантій: а) церква і релігійні організації відо­кремлені від держави, а школа — від церкви (ч. 3 ст. 35); б) гаран­тується рольова автономія інститутів громадянського суспільства (ст. 36, ч. 3 ст. 37); в) гарантується свобода економічної діяльності (ч. 1 ст. 42, ч. 1-3 ст. 43); г) встановлюється обмеження монополіз­му та захист економічної конкуренції (ч. 2-4 ст. 42); д) державна підтримка недержавних установ соціального захисту, лікувальних закладів тощо; е) гарантія державної охорони шлюбу, сім'ї, мате­ринства і батьківства; є) доступність освіти та підтримка недержав­них навчальних закладів (ст. 53).

Третій напрям — це процесуальні засоби конституційного захисту інститутів громадянського суспільства, які опосередкову­ються у діяльності органів судової влади, наділеними повноважен­нями вирішувати спори та здійснювати тлумачення правових норм. Відповідно до Основного Закону монополія по тлумаченню кон­ституційних норм належить Конституційному Суду України. Суди загальної юрисдикції уповноважені лише належним чином застосо­вувати конституційні норми.

Література: Кант И. Сочинения: В 6 т. М., 1966. Т. 6; Кин Дж. Демо­кратия и гражданское общество. М., 2001. Циппеліус Р. Філософія права. К., 2001.