Терміни конституційного права на літеру В

Верховна Рада України (далі — ВР) — єдиний орган зако­нодавчої влади в Україні (стаття 75 Конституції України) — одно­палатний парламент, який формується шляхом прямих виборів строком на п'ять років.

Вибори до ВР. Порядок обрання народних депутатів регулю­ється законом України. Конституція України не визначає виборчої системи, обмежуючись лише встановленням принципів виборчого права (ст.ст. 69—71). Політичні партії забезпечують висування ка­ндидатів у депутати шляхом складання їх виборчого списку. Партії висувають своїх представників у виборчі комісії, які формуються із забезпеченням рівного представництва партій у складі комісій. Право висування кандидатів належить партіям, які є зареєстровані Міністерством юстиції України за 365 днів до дня виборів.

Згідно зі статтею 76 Конституції України народним депута­том може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає на території України протягом останніх п'яти років. Не можуть бути обрані особи, які мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому порядку. Конституцією України встановлено, що з моменту реєстрації Центральною вибор­чою комісією особи як кандидата у народні депутати, він повинен тимчасово зупинити виконання повноважень посадової особи в ор­ганах державної влади і місцевого самоврядування.

Законодавство про вибори народних депутатів України є не­стабільним, оскільки до кожних парламентських виборів прийма­ється нова редакція виборчого закону. Останні вибори до ВР про­ходили за пропорційною системою у загальнодержавному вибор­чому окрузі за закритими списками, які затверджуються вищим колегіальним органом політичної партії або блоку політичних пар­тій.

Структура ВР. ВР є однопалатним парламентом, який у своїй діяльності керується Законом про Регламент. Проект Конституції України 1996 р. містив альтеративне положення стосовно одно- чи двопалатності Верховної Ради. Це питання було досить контровер- сійним і викликало численні дискусії. У 2000 р. було підтримано на консультативному всеукраїнському референдумі ідею двопалатно- сті парламенту, однак вона не була втілена ВР шляхом прийняття відповідного закону про внесення змін до Конституції України.

Формування керівних органів ВР. За результатами парламент­ських виборів та набуття повноважень народними депутатами шля­хом складання присяги формуються керівні органи ВР. Питання формування керівних органів є внутрішньоорганізаційним питан­ням діяльності парламенту. Зазвичай, голова та інші посадові особи ВР обираються, виходячи із представництва політичних сил. На розподіл цих посад також може вплинути процедура формування уряду. Згідно зі статтею 88 Конституції України Голова і заступни­ки Голови ВР можуть бути відкликані народними депутатами. При призначенні керівників профільних комітетів ВР враховується чин­ник представництва фракцій у парламенті.

1. Голова ВР (спікер) забезпечує організацію роботи парла­менту та належне здійснення законодавчої роботи (ст. 88 Консти­туції України). Йому підпорядковуються апарат ВР, тобто всі слу­жби парламенту, зокрема і служба охорони парламенту. Основне призначення спікера полягає у забезпеченні якісної організації пар­ламенту та здійснення поліцейської функції у будинку ВР.

2. Перший заступник і заступник Голови ВР здійснюють функції і повноваження спікера у разі його відсутності. Таким чи­ном забезпечується безперервність діяльності парламенту. Перший заступник і заступник Голови ВР також обираються депутатами за результатами консультацій між парламентськими фракціями, в ході яких може бути враховано представництво фракцій у парламенті та ступінь їх участі у формуванні уряду. Дуже важливою гарантією демократії є обранням однієї із цих посадових осіб парламенту із числа опозиції.

Структурні підрозділи ВР. До структурних підрозділів ВР належать секретаріат, 26 профільних комітетів, Спеціальна комісія з питань приватизації, керівник апарату ВР та інші допоміжні слу­жби і підрозділи. У якості тимчасових органів парламенту діють спеціальні комісії та слідчі комісії.

1. Секретаріат забезпечує реєстрацію законопроектів та координує діяльність допоміжних служб стосовно підготовки ма­теріалів для сесії, пленарних засідань, засідань профільних коміте­тів, тимчасових спеціальних і слідчих комісій. Секретаріат забезпе­чує ведення стенограми та протоколу засідань ВР, забезпечує реда­гування законопроектів та протоколів засідань. Також на секретарі­ат покладено обов'язок перевіряти додержання депутатами вимог несумісності, оформляти їх працевлаштування. Секретаріат відпо­відальний за організацію та управління допоміжними службами ВР.

2. Профільні комітети забезпечують законопроектну роботу та розгляд законодавчих ініціатив. Профільні комітети забезпечу­ють підготовку та попередній розгляд питань, віднесених до пов­новажень ВР, виконання цим органом контрольних функцій відпо­відно до статті 89 Конституції України. Оскільки депутати парла­менту здійснюють свої повноваження на постійній основі, підгото­вка та попередній розгляд питань на засіданнях комітетів дає змогу забезпечити високий професійний рівень їх підготовки до розгляду на пленарному засіданні парламенту.

Профільний комітет є колегіальним органом парламенту, склад якого формується без обговорень на пленарному засіданні ВР шляхом поіменного голосування. До складу профільного комітету входять голова, перший заступник і заступники голови, а також члени. Профільні комітети проводять засідання відкрито лише у випадку проведення слухань.

За своїм конституційним статусом комітети Верховної Ради є органами, які мають предметно визначену компетенцію і забезпечу­ють здійснення парламентом його повноважень. Отже, діяльність комітетів Верховної Ради пов 'язана з вирішенням питань, віднесених до повноважень Верховної Ради. Організація і порядок діяльності ко­мітетів Верховної Ради встановлюються законом.

3. Тимчасові спеціальні комісії (далі — ТСК). Для підготовки і попереднього розгляду питань парламент може утворювати ТСК (ст. 89, ч. 2 Конституції України). ТСК можуть створюватися з метою під­готовки та опрацювання законопроектів, які мають комплексний ха­рактер і можуть стосуватися питань діяльності кількох комітетів пар­ламенту. Діяльність ТСК повинна регулюватися законом, що є гаран­тією додержання балансу прав більшості й опозиції у парламенті.

4. Тимчасові слідчі комісії (далі — ТСК). Для проведення роз­слідування з питань, що становлять суспільний інтерес, парламент утворює тимчасові слідчі комісії (ст. 89, ч. 3 Конституції України). Діяльність ТСК регулюється законом. ТСК створюється за рішен­ням народних депутатів, які становлять не менше 1/3 від конститу­ційного складу парламенту, про що ухвалюється відповідна поста­нова. Підставою для утворення ТСК є питання, що мають суспіль­ний інтерес. Суспільний інтерес — обставини, фактичні обставини, які стали предметом або суспільного обговорення, дискусії, або стосуються розвитку певних громадських інституцій, або виклика­ють певну напругу в суспільстві, яку необхідно попередити, або щодо якої необхідно вжити адекватних заходів політичного харак­теру.

5. Тимчасова спеціальна слідча комісія парламенту (далі — ТССК). Особливим статусом володіє ТССК парламенту, яка може утворюватися для розслідування обставин вчинення главою держа­ви державної зради або іншого злочину (ст. 111, ч. 3 Конституції України). На відміну від тимчасових слідчих комісій у склад ТССК входять спеціальний прокурор і спеціальні слідчі. За своїм проце­суальним положенням вони є прокурорами та слідчими у криміна­льному процесі. Тому у законі це має бути детально врегульовано. З конституційного положення випливає, що спеціальний прокурор повинен забезпечувати правовий контроль за дотриманням належ­ної процедури розслідування фактичних обставин.

6. Апарат, допоміжні служби та підрозділи парламенту. Ці структурні підрозділи створюють для забезпечення нормальної за­конодавчої та іншої роботи ВР. Зокрема, у склад апарату ВР вхо­дять Секретаріат, секретаріати комітетів, Управління справами, Центр правової інформації. До інфраструктури ВР також входять Інститут законодавства, Парламентська бібліотека, Парламентське видавництво.

Фракції ВР. У системі парламентаризму політичні партії за­безпечують структурування парламенту шляхом забезпечення фракційної дисципліни депутатів парламенту. У системі парламен­таризму фракції виконують виборчу, законодавчу, контрольну, гро­мадську функції (В. Багехот); формування думки та волевиявлення, вербування процесів у парламенті, підтримки уряду чи опозиції, представництва партії, виховання політичних керівників та ство­рення «домівки для депутата» (О. Фліднер); управління парламент­ською роботою, самостійного дієвого підрозділу парламенту, функ­цію статусу та забезпечення статусу депутатів.

Формально, не будучи органами парламенту, фракції відігра­ють важливу роль в організації законодавчого органу.

Коаліція депутатських фракцій (далі — КДФ). Статус КДФ був врегульований згідно із Законом № 2222 у ст. 83 Конституції, однак згідно з рішенням КСУ № 20-рп/2010 ці положення втратили чинність. Визначення статусу такого утворення у ВР було спрямо­вано на інституціоналізацію формування уряду на партійній основі. За цими правилами згідно з результатами парламентських виборів або протягом місяця з дня припинення діяльності попередньої коа­ліції фракцій утворювалася КДФ, яка складала парламентську більшість. На КДФ покладалися завдання сформувати уряд, який би опирався на більшість у парламенті.

Сьогодні КДФ є неформальною структурою у стінах парла­менту, яка має координувати діяльність парламентських фракцій і груп з метою формування уряду та впровадження його політики шляхом прийняття необхідних для цього законів. На діяльність КДФ поширюються корпоративні норми, які виражають консенсус між фракціями, які її утворюють. На цю діяльність поширюються положення статей 15, 36, 37 Конституції України, які визначають гарантії свободи політичної діяльності та демократичного ладу України. Водночас КДФ має регулювати свою діяльність шляхом прийняття свого Регламенту, який має реєструватися Головою ВР. Правове регулювання у статті 83 Конституції України у редакції Закону № 2222 не відповідало засадам правової визначеності і було прикладом невдалої імплементації у конституційний текст полі­тичних (корпоративних) норм, які обмежували свободу політичної діяльності.

Опозиція. Положення опозиції в парламенті не врегульовано Конституцією України, тривають політичні дебати щодо прийняття відповідного закону, хоча більш оптимальним здається визначення її прав у регламенті парламенту. Інституціалізація опозиції є важ­ливою складовою формування українського парламентаризму. Опозиція відіграє важливу роль у формуванні суспільного консен­сусу, оскільки артикуляція політичної позиції дає змогу визначати самій більшості певні аспекти конституційності схвалюваних нею рішень. Зокрема, така роль опозиції є актуальною у ході прийняття рішень парламентом і урядом у зовнішньополітичній сфері. Опози­ція забезпечує можливість контролю за діяльністю уряду. Зарубіж­ній практиці відома діяльність «тіньових кабінетів», які утворю­ються опозицією на противагу урядові, створеного парламентсь­кою більшістю.

До основних функцій опозиції належать: контроль за урядом включно з адміністративними діями, за які він відповідає; критика урядової політики та вплив на неї; розробка альтернативних пози­цій; селекція та підготовка кваліфікованих кандидатів в уряд; по-

стійна готовність сформувати уряд; критичні попередження до збе­реження свободи та захисту меншості, прав і порядку; інтеграція груп меншості у політичний процес; мобілізація громадськості як рушійної сили політики. Опозиція є елементом вільного демократи­чного ладу і забезпечує зворотні комунікаційні зв'язки між громад­ськістю та урядом. Згідно з принципом відповідального парламент­ського правління, опозиція повинна розробляти стратегію політич­ного процесу, зокрема законодавчі ініціативи, альтернативні законо­проекти, альтернативну програму діяльності уряду і бути готовою до приходу до влади та втілення своїх програмних положень.

Організація діяльності ВР. Парламент як загальнонаціона­льне представницьке зібрання у своїй діяльності керується певними процедурними правилами. Сукупність процедурних правил забез­печує легітимність і стабільність роботи парламенту. Важливим є додержання процедури в ході ухвалення рішень, оскільки це свід­чить про авторитет парламенту, його здатність впливати на полі­тичні процеси, що відбуваються у суспільстві.

... положення частини першої статті 82 Конституції, за яким Верховна Рада «працює сесійно», слід розуміти так, що вона працює не безперервно, а під час певних періодів — сесій, на які во­на збирається у конституційно визначені строки, як правило, двічі на рік.

..пленарні засідання, тобто регулярні зібрання народних де­путатів у визначений час і у визначеному місці, що проводяться за встановленою процедурою, є основною формою діяльності Верхов­ної Ради як єдиного органу законодавчої влади під час її сесій. На них розглядаються питання, віднесені Конституцією до повнова­жень Верховної Ради, і приймаються відповідні рішення з цих пи­тань шляхом голосування народних депутатів.

Отже, сесії і засідання Верховної Ради не є органами і тому не можуть мати власних повноважень. У зв 'язку з цим,... питання про повноважність сесії чи засідання Верховної Ради з юридичної точки зору змістовно збігається з питанням про повноважність Верховної Ради при прийнятті того чи іншого рішення на її пленар­ному засіданні під час певної сесії (Рішення від 17 жовтня 2002 року № 17-рп).

Принципове значення для організації діяльності ВР є її само­стійність у вирішенні питань процедури. Право регламентної само­стійності парламенту є складовим елементом парламентаризму, оскільки звужує можливості маніпулювання парламентом з боку уряду. За своєю природою регламент парламенту є внутрішньоор- ганізаційним актом, який розробляється і приймається на основі конституції. Регламентна самостійність парламенту не виключає можливості контролю положень регламенту на предмет його кон- ституційності.

Сесії ВР. Відповідно до статті 82 Конституція України ви­значає статус ВР як постійно діючого органу публічної влади, який працює сесійно. Отже Конституція України визначає, що парла­мент діє у формі засідань протягом визначеного періоду часу — сесії. Тривалість сесій є обмеженою, оскільки парламент не може функціонувати без перерв. В Україні в період сесійної роботи ВР включається робота у пленарних засіданнях та засіданнях у по­стійних комітетах. У деяких зарубіжних країнах немає поняття се­сії (Австрія, Німеччина) або під сесією розуміють лише роботу па­рламенту у формі пленарних засідань (Росія).

1. Повноважність ВР — необхідна умова належної діяльнос­ті парламенту. Конституцією України визначено, що ВР є повно­важною за умови обрання не менш як двох третин від її конститу­ційного складу (ст. 82, ч. 2). Це питання трактують по різному. На думку одних повноважність парламенту пов'язана із моментом йо­го формування за результатами виборів, оскільки повноважність залежить від «умови обрання» визначеної кількості народних депу­татів. Тому протягом своєї каденції не виключено зменшення гра­ничної кількості парламентаріїв менше ніж 300 у зв'язку з різними обставинами, що й надалі дають змогу проводити сесії ВР. На дум­ку інших, якщо гранична кількість парламентаріїв досягне менше ніж 300, то у глави держави можуть виникнути підстави для розпу­ску парламенту. Ця думка обґрунтовується насамперед тим, що та­ке зниження чисельності народних депутатів у ВР викривлює пред­ставництво політичних сил у парламенті. Юриспруденція Консти­туційного Суду така:

Верховна Рада є повноважною конституційно за умов об­рання не менш як двох третин від її конституційного складу і складення новообраними народними депутатами присяги. Ця кон­ституційна вимога є умовою повноважності Верховної Ради про­тягом всього періоду скликання і не може розглядатися лише як

Мала енциклопедія конституційного права підстава для відкриття її першого засідання першої сесії (Рішення від 17 жовтня 2002 року № 17-рп).

2. Чергові сесії ВР. Насамперед визначається початок першої сесії, яка розпочинається не пізніше ніж на тридцятий день після офіційного оголошення результатів парламентських виборів (ст. 82, ч. 3 Конституції України). Визначається також початок так званих весняних та осінніх сесій: весняна починається з першого вівторка лютого, осіння — з першого вівторка вересня кожного року. Такий механізм скликання сесій ВР визначають як скликання сесій пар­ламенту за його правом. Таке право не може присвоювати будь- який орган публічної влади.

Скликання сесій ВР за власним правом не може здійснюватися народними депутатами свавільно. ВР як представницький конститу­ційний орган повинна забезпечувати належне функціонування пуб­лічної влади. Превентивним засобом проти такого роду зловживань з боку парламентаріїв розглядається повноваження Президента оголо­сити рішення про розпуск парламенту, якщо народні депутати про­тягом 30 календарних днів чергової сесії не можуть розпочати пле­нарні засідання (ст. 90, ч. 2, п. 3 Конституції України).

3. Позачергові сесії можуть скликатися Головою ВР на вимо­гу Президента України або не менш 1/3 народних депутатів від конституційного складу ВР (ст. 83, ч. 2 Конституції України). По­зачергові сесії скликаються у виключних випадках. Водночас має бути попередньо узгоджений порядок денний сесії. Це є гарантією визначення суспільної важливості питань та недопущення випадків зловживання правом на скликання позачергової сесії. На позачер­гових сесіях не можуть розглядатися питання про повторне затвер­дження законопроекту про внесення змін до Конституції (ст. 155 Конституції України). Щодо інших питань, то Конституція України не встановлює обмежень, тому вони можуть бути розглянуті на по­зачерговій сесії.

4. Континуїтет парламенту. Відповідно до статті 64 Кон­ституції України в умовах воєнного і надзвичайного стану парла­мент не підлягає розпускові і він збирається на засідання у дводен­ний строк без скликання (ст. 83, ч. 3 Конституції України). ВР по­винна у дводенний строк з моменту звернення Президента розгля­нути питання про затвердження його Указу про оголошення воєн­ного або надзвичайного стану (ст. 85, п. 31, ст. 106, п. 21 Конститу-

ції України). Забезпечення безперервної роботи парламенту в таких екстраординарних обставинах є важливою складовою демократич­ного ладу, оскільки гарантує парламентський контроль за додер­жанням основних прав і свобод та дає змогу опозиції контролювати дії уряду, доводити до громадськості факти про порушення прав людини і оперативно вживати заходів щодо попередження або усу­нення шкідливих наслідків таких порушень. Складовим елементом континуїтету парламенту є також своєчасне проведення виборів у разі дострокового припинення його повноважень.

5. Припинення повноважень парламенту. Розпуск парламен­ту. За загальним правилом ВР припиняє повноваження у день від­криття першого засідання ВР наступного скликання. Для цього не­обхідне формування повноважного складу парламенту нового скликання, проведення підготовки першого пленарного засідання, прийняття відповідних процедурних рішень.

Згідно з принципом відповідального парламентського прав­ління ВР зобов’язана забезпечувати ефективну діяльність у сфері визначення засад зовнішньої та внутрішньої політики, законодав­ства, установчих повноважень. Згідно зі статтею 90 Конституції України право розпуску парламенту належить виключно Президен­тові. Таке повноваження глави держави сформульовано як дискре­ційне, яке використовується ним на власний розсуд. Президент України шляхом проведення консультацій зі спікером парламенту та керівниками фракцій може і не скористатися цим правом. ВР може бути розпущена Президентом у разі, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочати­ся. Така підстава розпуску парламенту також є превентивною і спрямована на попередження випадків обструкцій, які б перешко­джали нормальній діяльності ВР. Правом ініціювати розпуск пар­ламенту не володіють ні уряд, ні народні депутати. Повноваження ВР не можуть бути припиненні довільно також і з міркувань забез­печення сталості парламентаризму. Якщо ВР сформована за ре­зультатами позачергових виборів, які були проведені внаслідок розпуску її попереднього складу Президентом, то її повноваження не можуть бути припиненні протягом одного року з дня її обрання. Також повноваження ВР не можуть бути припинені Президентом достроково в останні шість місяців як своїх, так і парламентських повноважень.

Згідно із Законом № 2222 (визнаного нечинним рішенням КСУ № 20-рп/2010) підставами для дострокового припинення пов­новажень парламенту також були: 1) якщо протягом одного місяця у парламенті не сформовано коаліцію депутатських фракцій відпо­відно до ст. 83 Конституції України; 2) якщо протягом шестидесяти днів після відставки уряду не сформовано персональний склад ново­го уряду.

Засідання ВР є основною формою її діяльності. Необхідною умовою для проведення засідання парламенту є кворум — мініма­льно необхідна кількість народних депутатів для того, щоб засідан­ня ВР було правомочним приймати рішення. Безпосередньо це пи­тання Конституція України не вирішує. Оскільки склад ВР є пов­новажним у разі обрання не менш ніж 2/3 народних депутатів від її конституційного складу, це не означає, що на засіданні парламенту повинна бути мінімально саме така кількість народних депутатів. Про це також констатував Конституційний Суд у своєму рішенні № 17-рп/2002 від 17.10.2002 р. Це питання Конституція України визначає «методом від противного» — визначаючи, що парламент вправі приймати рішення більшістю від його конституційного складу.

1. Пленарні засідання. Відповідно до статті 84 частини 2 Кон­ституції України ВР ухвалює виключно на пленарних засіданнях. Тобто не можливо, як в Іспанії чи Італії, прийняття рішень парла­ментом на засіданнях профільних комітетів. На пленарні засідання забезпечується доступ акредитованих представників ЗМІ, що за­безпечує публічність у діяльності парламенту. Згідно з правовою позицією Конституційного Суду:

Пленарні засідання — основна форма діяльності Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади під час її сесій. Це — регулярні зібрання народних депутатів України у визначений час і у визначеному місці, що проводяться за встановленою проце­дурою. На них розглядаються питання, віднесені Конституцією України до повноважень Верховної Ради України, і приймаються відповідні рішення з цих питань шляхом голосування народних де­путатів України. (Рішення КСУ № 17-рп/2002 від 17.10.2002 р.)

ВР проводить свої пленарні засідання відкрито. Закриті засі­дання проводяться лише у виняткових випадках за рішенням біль­шості від конституційного складу парламенту. Конституцією Укра­їни не визначено підстав для приведення закритого пленарного за­сідання, залишаючи це питання для регулювання у Регламенті. Згі­дно з принципом пропорційності, закриті пленарні засідання пар­ламент може проводити лише у випадках суспільної необхідності, що може бути пов'язано із міркуваннями національної безпеки, додержанням державної таємниці, права особи на недоторканність особистого і сімейного життя. Оскільки діяльність парламенту сто­сується актуальних суспільних питань, тому його рішення про про­ведення закритого пленарного засідання має бути зваженим і не обмежувати надмірно права громадськості знати про ті чи ті пи­тання суспільного значення. Гарантією додержання парламентом таких стандартів є можливість звернення опозиції до Конституцій­ного Суду шляхом внесення конституційного подання 45 народни­ми депутатами.

Пленарні засідання можуть бути установчими та звичайними. Після обрання ВР проводиться установче пленарне засідання, ме­тою якого є формування керівних органів та структури парламенту. Це засідання парламенту відкриває найстарший за віком народний депутат, після чого формується тимчасовий керівний склад — під­готовча група та тимчасовий голова. На установчому пленарному засіданні визначається також порядок денний чергової сесії парла­менту. Цей перелік включає два розділи: перший — питання, які повністю підготовлені для включення до розкладу пленарних засі­дань; другий — питання, підготовку і доопрацювання яких ВР до­ручає профільним комітетам та відповідним органам.

Загальні пленарні засідання проводяться з питань, які нале­жать до повноважень ВР та включені у порядок денний її чергової сесії. Засідання ВР проводиться відкрито згідно із розкладом засі­дань. Рішення, окрім процедурних, приймається з питань, внесених до порядку денного засідання, окрім випадків, визначених Регла­ментом ВР. Засідання парламенту відкривають та ведуть Голова ВР та його заступники. Рішення ВР приймається, зазвичай, за резуль­татами обговорення. Голосування проводиться депутатами особис­то в залі засідань або у спеціально відведеному для цього місці біля зали засідань. Голосування, зазвичай, здійснюється відкрито за до­помогою електронної системи підрахунку голосів. З питань щодо обрання посадових осіб та в інших випадках, визначених Консти­туцією України та Регламентом, проводиться таємне голосування шляхом подачі бюлетенів. Голосування проводиться народними депутатами особисто.

ВР приймає свої рішення більшістю від свого конституційно­го складу. Питання про надсилання запитів уряду, міністрам, адмі­ністративним органам чи органам місцевого самоврядування при­ймаються не менш 1/3 від конституційного складу ВР.

2. Засідання постійних комітетів. Засідання комітету є пра­вомочним, якщо на ньому присутні більше половини від загального складу. За результатами обговорення комітет приймає рішення бі­льшістю голосів присутніх членів комітету шляхом поіменного го­лосування, окрім випадків, передбачених Регламентом ВР. Відпо­відно до напрямів своєї діяльності комітети здійснюють парламе­нтський контроль за урядом та адміністрацією, тобто вони вправі ініціювати запити та процедури зміщення з посади відповідального міністра або уряду.

На засіданні комітету головує голова або його заступники. Засідання комітету складає кворум, якщо на засіданні присутні бі­льшість членів від його загального складу. За результатами попе­реднього розгляду та обговорення питань комітет підбиває підсум­ки. Підсумки приймаються більшістю присутніх членів комітету. Підсумки комітетів розглядаються на пленарному засіданні ВР і щодо них приймається рішення: взяти їх за основу або повернути на доопрацювання у комітет.

3. Особливості процедури тимчасових слідчих комісій парла­менту. Законодавче регулювання тимчасових слідчих комісій сто­сується організації та процедурних питань їх діяльності. Важливим є питання про процесуальні права членів комісії. Процесуальні права членів комісії є подібними за природою до процесуального положення дізнавачів та слідчих у кримінальному процесі. Законо­давче регулювання цих питань призначене для того, щоб розмежу­вати особливості такої діяльності, зокрема різниці процесуального статусу членів комісії та дізнавачів і слідчих у кримінальному про­цесі. Згідно зі статтею 84 частини 4 Конституції України висновки і пропозиції комісії не є вирішальними для слідства і суду, тобто вони не мають преюдиційного значення. Отже, закон регулює осо­бливості вчинення слідчих дій членів тимчасової слідчої комісії, зокрема опитування свідків, витребування документів та інших ма­теріалів, що стосуються обставин розслідування, порядку допуску членів комісії у приміщення, будівлі тощо.

Засідання тимчасових слідчих комісій, зазвичай, закриті. Це пов'язано з тим, що необхідно зберігати таємницю розслідування, оскільки передчасний витік інформації щодо обставин розсліду­вання може перешкодити його ходу. Висновки тимчасової слідчої комісії приймається більшістю присутніх членів комісії.

Тимчасова слідча комісія у визначений ВР термін, але не піз­ніш як через 6 місяців з дня її утворення, подає у парламент звіт про виконану роботу, а також підготовлені нею проекти актів ВР та інші матеріали. Після обговорень результатів роботи тимчасової слідчої комісії на пленарному засіданні парламенту приймається остаточне рішення щодо них або доручає комісії продовжити тер­мін розслідування і визначає для цього новий строк. Повноваження тимчасової слідчої комісії припиняється з моменту прийняття пар­ламентом остаточного рішення щодо результатів роботи комісії.

Повноваження ВР є обмеженими відповідно до конститу­ційних принципів поділу влади (ст. 6 Конституції України) та за­конності (ст. 19, ч. 2 Конституції України). Згідно з принципом по­ділу влади ВР не вправі втручатися у сферу повноважень виконав­чої і судової влади, органів місцевого самоврядування, а також ін­ших спеціалізованих органів (прокуратури, Вищої ради юстиції, Рахункової палати тощо). Згідно з принципом поділу влади при творенні правових норм ВР також є обмеженою. Це пов'язано з тим, що у правовій державі за урядом і адміністрацією повинен за­лишатись певний простір для визначення правових засобів реаліза­ції положень законів у відповідності до принципу відповідального правління. Парламент не вправі надмірно деталізувати правову но­рму, оскільки тлумачення правових норм є компетенцією судової влади. Отже, повноваження ВР визначені у ст. 85 Конституції України та інших її положеннях, якими Основний Закон уповноважує ВР приймати закони (насамперед, ст. 92 та положення Розділу ІІ, яки­ми визначаються основні права і свободи людини і громадянина).

Конституція як головне джерело національної правової сис­теми є також базою поточного законодавства. Вона надає мож­ливість урегулювання певних суспільних відносин на рівні законів, які конкретизують закріплені в Основному Законі положення (Рі­шення від 12 лютого 2002 року № 3-рп).

Установчі повноваження. У цій сфері ВР реалізує своє верхо­венство, тобто повнота владних прерогатив щодо прийняття рішень з цих питань належить лише цьому органу влади. Їх здійснення пов'язано із внесенням деяких змін до Конституції України, призна­ченням всеукраїнських референдумів, призначенням посадових осіб, визначення засад зовнішньої і внутрішньої політики тощо.

Законодавчі повноваження сформульовані за моделлю пар­ламенту з дещо обмеженими повноваженнями. Це випливає безпо­середньо з конституційних засад поділу влади (ст. 6 Конституції України) та законності управління (ст. 19, ч. 2 Конституції Украї­ни). Законодавча компетенція ВР є обмеженою, оскільки Консти­туція України наділяє певними повноваженнями Президента, який здійснює арбітражні функції, регламентарними повноваженнями уряд (ст. 116 Конституції України), а також предметом відання ор­гани місцевого самоврядування (ст. 143 Конституції України).

Контрольні повноваження. ВР відповідно до своїх повнова­жень безпосередньо або через органи влади здійснює (має здійсню­вати) парламентський контроль за забезпеченням конституційних прав, свобод і обов'язків громадян України, додержанням законів та інших актів, за виконанням загальнодержавних програм і бю­джету, діяльністю органів, а також посадових осіб, яких вона оби­рає, призначає або затверджує.

Повноваження з питань зовнішньої політики дають змогу ВР впливати на формування зовнішньополітичного курсу держави та визначати необхідність її міжнародного співробітництва, а саме: визначати засади зовнішньої політики; вирішувати питання про надання зовнішніх позик та економічної допомоги; вирішувати пи­тання про надання згоди на використання військових контингентів України за кордоном; ратифікувати і денонсувати міжнародні до­говори.

Квазісудові повноваження. Під час своєї діяльності ВР взає­модіє із органами судової влади. На перший погляд це суперечить принципу поділу влади, оскільки органи публічної влади є тісно взаємопов'язаними. До них, зокрема, належать: висунення Прези­дентові звинувачення у порядку імпічменту та усунення його з по­сади; висловлення недовіри Генеральному прокуророві; зміщення з посади суддів Конституційного Суду. Призначити суддів здійсню­ється ВР безстроково за поданням Вищої ради юстиції.

Література: Кречмер Г. Фракції. Партії в парламенті. К., 2004; Український парламентаризм: минуле і сучасне. К., 1999; Шаповал В. За­рубіжний парламентаризм. К., 1993.

Верховенство права (далі — ВП) — це продукт розвитку ан- гло-американського конституціоналізму. Звідси взаємозв’язок вер­ховенства парламенту та верховенства права, оскільки вони є ґрун­том конституційної державності. Верховенство права — це джере­ло легітимності законодавства, оскільки цей орган влади представ­ляє все населення країни, яке наділяє своїх представників законо­давчими повноваженнями з метою досягнення загального блага. ВП звертає увагу на формальні та змістовні вимоги до законодав­ства, яке не повинно посягати на права і свободи людини і грома­дянина.

ВП, на думку А. Дайсі, притаманні принаймні три елементи: відсутність сваволі уряду; підпорядкування кожного загальному праву (common law), яке застосовується судами загального права; результатом дії загального права є норми конституційного права. Як і А. Дайсі, Т. Р. С. Аллан пов’язує принцип ВП із суверенітетом (верховенством) парламенту і визначає, що такий зв’язок висуває певні вимоги щодо застосування законодавства у судовій практиці.

Водночас існують формальні і матеріальні аспекти ВП. Б. Таманага визначає, що формальні концепції зосереджуються на належних джерелах і формі законності, а матеріальні включають окрім цього вимоги до якості закону. Як правило, змістовні теорії ВП ґрунтуються на ідеї невідчужуваності та невід’ємності прав і свобод людини, конституційне закріплення яких означає їх визнан­ня державою, оскільки вони засновані на рівності кожної людини. Однак існує небезпека надмірної активізації судів шляхом перевір­ки законів на предмет забезпечення прав людини, оскільки за таких умов може виникнути втручання у сферу законодавства.

До основних елементів ВП належать: справедливість, рів­ність, пропорційність і недопустимість надмірного обмеження ос­новних прав і свобод, правова визначеність, правомірність очіку­вань, законність і заборона сваволі, легітимність втручання у при­ватну автономію особи, обмеження свободи розсуду органів пу­блічної влади, процесуальні гарантії основних прав і свобод (вимо­га належної правової процедури) тощо.

Конституційна юриспруденція про зміст ВП

Конституційний Суд визначає верховенство права як панування права в суспільстві, яке вимагає від держави втілення його у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони (Рішення КСУ від 02 листопада 2004 р. № 15-рп/2004). Однак таке розуміння верховенства права є занадто абстрактним, оскільки не визначає його сутності. По суті Конституційний Суд розвиває доктрину верховенства права у на­прямах, які визначають: а) допустимі межі втручання держави у прива­тне життя індивіда; б) законності у здійсненні владних повноважень; в) вимог до якості законодавства; г) забезпечення єдності правової систе­ми, виходячи із верховенства Конституції України.

Справедливість. Згідно з конституційною юриспруденцією справедливість є критерієм розуміння допустимих меж втручання держави у приватне життя, через що визначаються критерії право­вого змісту діяльності органів публічної влади. Справедливість трактується Конституційним Судом як гуманітарний вимір права (повага до гідності людини) [У цьому контексті заслуговує на увагу юридична техніка на обґрунтування рішень у конституційній юриспруденції поєднання частини другої статті 3 та частини тре­тьої статті 22 Конституції України, які по суті у системному тлума­ченні відображають доктрину збереження сутності змісту основно­го права. Див.: Висновок КСУ від 14 березня 2001 р. № 1-в/2001; рішення КСУ№ 5-рп/2005 від 22.09.2005р.], забезпечення принципу рівності та виправдання диференціації (Рішення КСУ від 02 листо­пада 2004 р. № 15-рп/2004), однакове застосування законів і недо­пущення дискримінації.

Правова визначеність. До засад правової визначеності нале­жать: чіткість викладу положень правових актів, гарантія на право знати права і обов'язки (ст. 57), заборона зворотної сили закону (ст. 58), неприпустимість притягнення до відповідальності за одне і те ж правопорушення двічі (ст. 61), презумпція невинуватості (ст. 62), гарантія проти самообмови (ст. 63). Конституційний Суд визнає, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі. Такі вимоги зумовлюють певні організаційні та процедурні вимоги до організації держави (Відпо­відно до цих вимог «конституційний принцип правової держави передбачає встановлення правопорядку, який повинен гарантувати кожному утвердження і забезпечення прав і свобод». Див.: Рішення КСУ від 22 вересня 2005 р. № 5-рп/2005), зокрема неприпустимість наявність термінів у законодавстві, які будуть викликати двозначне тлумачення (Рішення КСУ від 10 жовтня 2001 р. № 13-рп/2001, від 22 вересня 2005 р. № 5-рп/2005).

Визнається неправомірною чинність законів, дія яких поши­рюється на ті правовідносини, які виникли і закінчилися до набуття такої чинності (Рішення КСУ від 13 травня 1997р. № 1-зп/1997, від 09 лютого 1999 р. №1-рп/1999, від 05 квітня 2001 р. №3-рп/200Г). Необхідною складовою правової визначеності є належне здійснен­ня правосуддя, яке має відповідати вимогам справедливості і забез­печувати ефективне поновлення у правах (Рішення КСУ від 30 січ­ня 2003 р. № 3-рп/2003, від 02 листопада 2004 р. №15-рп/2004).

Правомірність очікувань. Конституційним Судом у справі про скасування актів органів місцевого самоврядування (Рішення КСУ від 16 квітня 2009 р. № 7-рп/2009), в якій було визнано непра­вомірність скасування раніше прийнятих актів індивідуальної дії, які стосуються прав і свобод людини і на підставі яких виникли певні правовідносини. Для їх скасування органи місцевого само­врядування повинні звернутися до суду загальної юрисдикції з ме­тою вирішення питання щодо визнання їх нечинними.

Конституційний Суд поглибив свою правову позицію щодо формулювання критеріїв правової визначеності актів органів публі­чної влади (суддя Конституційного Суду В. Кампо у своїй окремій думці до рішення від 16.04.2009 р. у справі про скасування актів ор­ганів місцевого самоврядування зазначає, що практика скасування органами публічної влади своїх актів індивідуального характеру є порушенням принципу nemo iudex idoneus in propria causa, тобто не виступати суддею у власній справі). Отже, вітчизняна конституційна юриспруденція поступово формує критерії, які не дозволяють орга­нам влади скасовувати раніше прийняті акти індивідуальної дії, які стосуються прав і свобод фізичних і юридичних осіб.

Законність і недопустимість сваволі. Законність ґрунтуєть­ся на вимозі легітимності діяльності органів публічної влади. Орга­ни публічної влади у своїй діяльності повинні діяти на основі зако­ну, який має мінімізувати свободу розсуду його адресатів, обмежи­ти винятки у застосуванні закону, забезпечити вільний доступ до інформації, що має суспільне значення та приймати обґрунтовані рішення на розумних засадах. Зокрема Конституційний Суд визнає, що мета встановлення певних правових обмежень повинна бути легітимною та істотною, щоб не посягати на сутність змісту основ­ного права (Рішення КСУ від 07 липня 2004 р. № 14-рп/2004). Такі обмеження мають бути виправданими та обґрунтованими з мотивів суспільної необхідності, зокрема обмеження прав кредиторів кому­нальних підприємств, зважаючи на їх суспільну значущість та соці­альний ефект діяльності для територіальних громад (Рішення КСУ від 20 червня 2007р. № 5-рп/2007). Запроваджувані заходи повинні забезпечувати баланс приватних і публічних інтересів, зокрема об­ґрунтованості терміна для попереднього сповіщення місцевих ор­ганів влади щодо наміру реалізації права на свободу зібрань (Рі­шення КСУ від 19 квітня 2001 р. № 4-рп/2001).

Забезпечення конституційності і законності у діяльності органів публічної влади. Конституційний Суд виходить з консти­туційної формули, відповідно до якої органи влади повинні пова­жати принцип поділу влади (стаття 6) та діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України (ч. 2, ст. 19 Конституції України). Така формула використовується Конституційним Судом у переважній більшості справ, якими вирішують спори про компетенцію між органами пу­блічної влади.

Література: Аллан Т.Р.С. Конституційна справедливість. Лібера­льна теорія верховенства права. К., 2008; Дайси А. В. Основы государст- веннаго права Англии. Введение в изучение английской конституции. М., 1907; Головатий С. Верховенство права. В 3-х кн. К.: Фенікс, 2006; Заєць А. Принцип верховенства права (теоретико-методологічне обґрунтування) // Вісник Академії правових наук України. 1998. № 2; Козюбра М. Прин­цип верховенства права і конституційна юрисдикція // Вісник Конститу­ційного Суду України. 2000. № 4; Погребняк С.П. Основоположні прин­ципи права (змістовна характеристика). Х., 2008; Таманага Б. Верховенст­во права. Історія. Політика. Теорія. К., 2007; Шевчук С. Формальна та ор­ганічна характеристика принципу верховенства права: до нових методів тлумачення конституції // Українське право. 1998. № 2.; Venice Commission Report of the Rule of Law CDL-AD (2011)003rev, Strasbourg, April 4 2011.

Верховенство права над політикою — ідея підпорядкуван­ня ходу політичного процесу правилам і процедурам, що визначені Конституцією і законам України; засадам верховенства права у ці­лому. За таких умов здійснення політичної діяльності є легітимним при додержанні Конституції і законів України. Конституція Украї­ни встановлює диференціацію критеріїв легітимності свободи полі­тичної діяльності залежно від їх суб'єкта: чи це об'єднання грома­дян, чи це органи публічної влади.

В Україні гарантується свобода політичної діяльності, яка не заборонена Конституцією і законами України. Ці положення конк­ретизовані у конституційних вимогах щодо легітимності діяльності політичних партій та інших форм об'єднань. Статтею 36 Конститу­ції визначаються переважно критерії легітимності діяльності осно­вних форм об'єднань за їх функціональним спрямуванням: загальне застереження мети діяльності об'єднань — здійснення і захист сво­їх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціаль­них, культурних та інших інтересів; щодо політичних партій — сприяння формуванню та вираженню політичної волі громадян, участь у виборах; щодо професійних спілок — захист своїх трудо­вих і соціально-економічних прав та інтересів.

Частина перша статті 36 Конституції України містить загаль­не застереження про допустимі межі здійснення свободи політич­ної діяльності об'єднань. Такі обмеження можуть накладатися на об'єднання на основі закону в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. Згідно зі статтею 37 Конституції Укра­їни визначено окремо допустимі межі здійснення свободи політич­ної діяльності для політичних партій — забороняються програмні цілі або дії партій, спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильс­тва, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини; здоров'я населення.

Підстави для обмеження свободи політичної діяльності об'єднань мають оціночний характер і можуть встановлюватися на основі рішення компетентного суду. Нині такі питання належать до підвідомчості адміністративних судів. Водночас законодавець во­лодіє свободою розсуду при визначенні змісту цих оціночних по­нять, що має відповідати критеріям правової визначеності, право­мірності очікувань і звужувати обсяг і зміст права на об’єднання (сутність змісту цього права).

На органи публічної влади та їх посадових осіб поширюються вимоги частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Консти­туції України, відповідно до яких вони повинні здійснювати свої повноваження лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. На рішення і дії'/бездіяльність органів публічної влади, їх посадових осіб поши­рюються вимоги, які випливають із принципу верховенства права (вимоги заборони сваволі, законності, правової визначеності, пра­вомірності очікувань, пропорційності (сумірності), неприпустимос­ті зворотної дії закону, nullum crimen nullum poena sinea lege, non bis in idem). За таких умов органи влади зв’язані правом, тобто у своїй діяльності мають утверджувати і забезпечувати права і сво­боди людини (стаття 3 Конституції України). Не додержання таких вимог може стати підставою для винесення рішення судом про від­шкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконни­ми рішеннями, діями/бездіяльністю органами державної влади, ор­ганами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами при здійсненні своїх повноважень.

Вибори — це передбачена та врегульована нормами консти­туційного права форма прямого народовладдя, яка є волевиявлен­ням народу щодо формування конституційного якісного та кількіс­ного складу представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування, шляхом таємного голосування.

До предмету регулювання інституту виборів належать: 1) за­гальні принципи виборчого права; 2) вимоги, що пред’являються до виборців та кандидатів на виборні посади; 3) порядок форму­вання та діяльності органів, що безпосередньо здійснюють органі­зацію і проведення виборів; 4) статус учасників виборчого процесу — громадян та їх об’єднань; 5) процедура виборчої кампанії та голо­сування; 6) порядок визначення результатів виборів; 7) способи оскарження порушень у ході виборчої кампанії та голосування й опротестування результатів виборів.

Правове регулювання інституту виборів здійснюється джере­лами права. Зокрема такими: конституцією; міжнародними догово­рами; законами та підзаконними актами; статутами, політичними програмами політичних партій; неписаними нормами, що включа­ють в себе загальні принципи права, звичаї та тлумачення норм про вибори. У Конституції України положення, що стосуються виборів, розміщені не тільки в розділі ІІІ «Вибори. Референдуми», а також у розділах, присвячених основним правам і свободам та розділах про конституційні органи влади. Виборче законодавство існує у формі окремих законів про Центральну виборчу комісію та про вибори до окремих органів влади.

Класифікація виборів. Залежно від способу волевиявлення виділяють прямі і побічні вибори. Прямі вибори характеризуються тим, що питання про обрання вирішують громадяни. Прямими ви­борами обираються нижні або єдині палати парламентів, президен­ти у президентських та змішаних республіках тощо. Для побічних виборів характерно, що питання про обрання вирішують не грома­дяни, а обрані ними особи — виборщики, депутати і т. п. Побічни­ми виборами формуються верхні палати парламентів, інколи замі­щаються президенти, уряди та судді.

Вибори бувають загальними та частковими. Загальні вибори бувають у випадках, коли в них мають брати участь всі виборці країни. Часткові вибори проводяться, коли необхідно поповнити склад палати парламенту в зв'язку із достроковим вибуттям окре­мих депутатів. Залежно від територіальних меж проведення вибори бувають загальнонаціональними, які проводяться по всій країні, регіональні, місцеві (локальні), за допомогою яких обираються ор­гани місцевого самоврядування.

Виборче право (далі — ВП) розуміють як об'єктивне, так і суб'єктивне. Об’єктивне ВП — система конституційних принципів і норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані із організацією процесу формування органів публічної влади. Суб ’єктивне ВП — це гарантовані Конституцією і законами України рівні можливості особи, яка відповідає встановленим законам вимогам (виборчим цензам), брати участь у голосуванні (активне ВП) або бути висунутою на пред­ставницький мандат в органах публічної влади (пасивне ВП).

Активне ВП гарантується повнолітнім громадянам, які не є визнані судом недієздатними. У деяких зарубіжних країнах вво­диться також ценз осілості, як правило, на місцевих виборах (Авст­ралія, Бельгія, Канада, США, Фінляндія, Франція, ФРН), а інколи для загальнонаціональних виборів (Ісландія, Норвегія). Пасивне ВП гарантується громадянам певного віку залежно від виду виборів (для кандидатів у Президенти — 35 років із цензом осілості (безпе­рервного проживання на території України) не менше ніж протягом 10 років, народних депутатів — 21 рік із цензом осілості не менше 5 років, для депутатів місцевих рад — 18 років без встановлення окремих виборчих цензів). Також можливе обмеження активного і пасивного ВП для засуджених осіб. Згідно з рішенням КСУ таке обмеження ВП є неконституційним, оскільки воно не передбачено Основним Законом (Рішення КСУ від 26 лютого 1998 р. № 1-рп у справі про вибори народних депутатів).

Принципи ВП. У статті 71 Конституції України закріплено принципи виборчого права — керівні ідеї, покладені в основу рег­ламентації цього конституційного інституту. Відповідно до них існують такі принципи ВП: вільного, загального, рівного, прямого ВП і таємності голосування.

Принцип загальності виборів. Під цим принципом розумієть­ся суб’єктивне ВП, тобто можливість громадян при досягненні пе­вного віку брати участь у виборах. Цього права не мають лише громадяни, яких визнано недієздатними у судовому порядку. Сто­совно активного ВП, тобто право обирати то на сьогодні у світі іс­нує досить уніфікований підхід. Більшість країн в якості цензів за­кріплюють наявність громадянства, вік та дієздатність, а в якості формальних умов — включення до списку виборців. В більшості держав віковий ценз для активного ВП становить 18 років.

Є держави, в яких ВП мають громадяни і у меншому віці, а саме в Корейській народно-демократичній республіці — з 17-ти років, на Кубі — 16-тии років. В окремих державах право брати участь у виборах за певних умов надається також іноземним гро­мадянам. Такими умовами може бути проживання на території від­повідної держави протягом певного періоду та сплата податків. Наприклад, брати участь у місцевих виборах при дотриманні цих умов можна в Угорщині, Фінляндії, Іспанії. У Новій Зеландії інозе­мці можуть зареєструватися в якості виборців на виборах у парла­мент, в разі якщо вони постійно проживають в країні не менше ро­ку, причому не менше трьох місяців у тому окрузі, де вони хочуть зареєструватися. У Перу, Болівії допускається голосування грома­дян інших латиноамериканських держав відповідно до міжнарод­них договорів.

Відповідно до статті 70 Конституції України брати участь у виборах мають право усі громадяни України, які на день голосуван­ня досягли 18 років, за винятком осіб, визнаних судом недієздатни­ми. Активне ВП є універсальним для всіх видів виборів в Україні.

Принцип рівності ВП передбачає, що всі виборці мають од­накову можливість впливати на результати виборів.

Принцип прямого ВП визначає право громадян голосувати безпосередньо «за» чи «проти» кандидата на виборну посаду будь- якого рівня. На основі прямих виборів відповідно до Конституції України обираються Президент України; народні депутати Украї­ни; депутати сільських, селищних, міських рад, районних у містах, районних та обласних рад; сільські, селищні, міські голови.

Принцип таємності голосування встановлює недопущення будь-якого спостереження та контролю за волевиявленням вибор­ців. Кожний виборець голосує особисто, голосування за інших осіб не допускається. У сучасному світі таємне голосування здійсню­ється шляхом опускання в урну бюлетнів, у яких завчасно вказані прізвища кандидатів на виборну посаду. Виборець певним чином відмічає прізвище кандидата, за якого віддає свій голос.

Вибори є вільними — тобто забороняється будь-який тиск на виборців з метою змушувати їх голосувати всупереч своїм переко­нанням. Вільне волевиявлення виборців і таємність голосування забезпечуються, наприклад, встановленням кримінальної відпові­дальності за їх порушення.

Виборчий процес — це врегульована законодавством специ­фічна діяльність уповноважених органів і громадян, яка спрямова­на на формування якісного та кількісного складу органів публічної влади (державної влади та органів місцевого самоврядування). Роз­різняють такі стадії виборчого процесу: 1) проголошення або при­значення виборів; 2) затвердження або утворення виборчих оди­ниць; 3) утворення виборчих органів, які здійснюють керівництво виборчим процесом; 4) складання списків виборців; 5) стадія вису­вання і реєстрації кандидатів на виборні посади; 6) проведення пе­редвиборної агітації; 7) стадія голосування; 8) підрахунок голосів і встановлення результатів виборів.

Виборча система (далі — ВС) — порядок встановлення ре­зультатів виборів до представницьких органів публічної влади та розподілу мандатів між кандидатами. До основних видів ВС нале­жать: мажоритарна, пропорційна та змішана ВС.

1. Мажоритарна ВС — це голосування за кандидата по ви­борчому округу і визнання його обраним на основі одержаної ним більшості голосів виборців. Дана система є найстарішою серед ВС і застосовується більш ніж у 80 країнах світу, а саме: США, Франції, Великобританії, Канаді. Мажоритарна ВС є традиційною й найбільш прийнятною для країн з так званою двопартійною системою, тобто при наявності двох сильних політичних партій. Під час застосування мажоритарної системи виборчі округи найчастіше бувають однома­ндатними. Але бувають і багатомандатні округи. В одномандатних округах голосують, як правило персоніфіковано, у багатомандат­них — як за певних осіб, так і за партійними списками. Багатоманда­тні округи є в Японії, США, Росії, а також в Україні.

Розрізняють мажоритарні системи абсолютної та відносної більшості. Найбільш поширеною є система відносної більшості, оскільки вона є найпростішою і потребує мінімум затрат. Щоб кан­дидат був обраний, достатньо набрати більшу кількість голосів ви­борців від інших кандидатів-суперників. Така система передбачає суперництво впливових кандидатів в одномандатних округах і вона вигідна для великих та середніх партій, які володіють значними фінансовими та людськими ресурсами для проведення якісної ви­борчої кампанії. При системі абсолютної більшості обраним є кандидат, який набрав більше половини голосів виборців, що реа­льно відображає симпатії виборців та громадський вплив кандидата у виборчому окрузі. Ця система, як правило, передбачає проведен­ня другого туру голосування, оскільки нечасто певний кандидат здатен набрати в умовах конкурентної виборчої кампанії одразу абсолютну більшість голосів виборців.

Недоліками мажоритарної ВС є те, що у слабких і неструкту- рованих політичних системах вона не забезпечує у повній мірі реа­льного народного представництва. Якщо існує сильна і структуро- вана політична система, зазвичай, представництво і результати ви­борів істотно не відрізняються, хоча можлива різниця у деяких ви­борчих округах. У виборчому окрузі партії, які володіють значними фінансовими та адміністративними ресурсами, часто маніпулюють виборцями, що може стати джерелом зловживань. Разом з тим ма­жоритарна ВС має й свої переваги. Зазвичай, при їх застосуванні беруть до уваги такі міркування: вони дають змогу сформувати у парламенті стійку урядову більшість; вони зменшують партійну роздробленість і у разі послідовного їх застосування протягом ви­борчих кампаній призводять до появи двопартійної виборчої сис­теми; вони забезпечують безпосередній зворотній зв'язок між ви­борцями і їхніми представниками; вони підвищують якість обраних посадових осіб.

2. Пропорційна ВС. У деяких постсоціалістичних країнах Схі­дної Європи (Болгарія, Польща, Словаччина) вважають, що пропо­рційна ВС сприяє становленню політичних систем та структуриза- ції політичних партій парламентського типу, які є досить слабкими у порівняні із країнами Заходу. Такі міркування пов'язані із необ­хідністю на рівні закону впливати на: побудову ефективного парла­ментаризму, забезпечення відповідального парламентського прав­ління. Це має значення для побудови парламентських фракцій, здат­них ефективно здійснювати політичний курс у стінах парламенту і забезпечувати необхідну підтримку політиці уряду.

Застосування пропорційної ВС передбачає забезпечення реа­льного народного представництва. Це реалізується шляхом голосу­вання виборців за виборчі списки політичних партій. Відповідно кожна політична партія отримує представництво у парламенті про­порційно до кількості поданих за неї голосів виборців. Пропорцій­на ВС гарантує представництво навіть невеликих політичних пар­тій. Подібне дроблення політичного спектру може призвести до поляризації політичних сил. За результатами голосування, зазви­чай, утворюються коаліційні уряди, в яких часто його глава не зда­тен ефективно контролювати міністрів, а тому всередині уряду розмивається відповідальність, внаслідок чого є неефективність та/або нестійкість урядів.

Пропорційне представництво сприяє формуванню та струк- туризації політичної системи, дає змогу підвищити рівень політич­ної та електоральної культури виборця, визначити суспільні ніші для політичних партій. Пропорційна ВС забезпечує справедливе представництво народу, відповідно до підтримки політичних пар­тій за результатами голосування. Насамкінець при пропорційній ВС непотрібним є повторне голосування, оскільки його підсумки підбиваються за результатами голосування у виборчому окрузі в цілому. Для того щоб скоригувати недоліки пропорційних ВС у багатьох країнах застосують різноманітні методи. Серед цих ін­струментів можна виділити виборчий бар'єр та виборчі списки.

3. Змішана ВС. У деяких країнах вважають, що оптимальною є змішана ВС, яка дає змогу поєднати переваги мажоритарної ВС і пропорційної ВС. При цьому спостерігається їх поєднання із вису­ненням списків кандидатів у парламент за регіональними списка­ми, за допомогою чого забезпечується посилення впливу регіона­льних еліт та їх представництва у національному парламенті (Німеч­чина, Угорщина).

У літературі прийнято називати змішану ВС, яка побудована на поєднанні елементів мажоритарної ВС і пропорційної ВС. Змі­шана ВС передбачає, що одна частина мандатів здобувається за мажоритарною, а інша за пропорційною ВС. Наприклад, в Італії це співвідношення становить 75% на 25%, у Японії — 50% на 50%, в Угорщині 210 депутатів Національних Зборів обираються за про­порційним принципом, а 176 по одномандатним виборчим округам. Умовно змішану ВС можна вважати систему єдиного непередава- ного голосу, яка передбачає голосування виборців у багатомандат­ному окрузі. При цьому виборець голосує за конкретного кандида­та, а не за список кандидатів від партії. Така ВС змушує партію орієнтуватися на власний електорат, забезпечувати постійні тісні зв'язки з виборцями. Голосування здійснюється за методом обме­женого вотуму — виборець вправі віддати свій голос лише за од­ного кандидата.

Література: Конституційно-правові форми безпосередньої демок­ратії в Україні: проблеми теорії і практики. К., 2001; Романюк А., Шведа Ю. Партії та електоральна політика. Львів, 2005; Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія. Дослідження структур, мотивів і результатів. К., 2001. Сравнительное конституционное право: Уч. пособие / Отв. ред. В.Е.Чиркин. М.: Междунар. отношения, 2002.

Виконавча влада (далі — ВВ) — одна із гілок влади у дер­жаві за теорією поділу влади; сукупність повноважень і функцій по управлінню державою; система державних органів і посадових осіб, що здійснюють ці повноваження та функції. Конституційний статус органів ВВ є юридичною формою вираження положення учасників конституційних правовідносин у здійсненні владних по­вноважень і виражає статичний аспект їх правового положення. Процес формування органів ВВ, реалізації ними владних повнова­жень та засади юридичної відповідальності, визначає динамічну сторону їх правового положення.

Конституційно-правовий інститут ВВ — сукупність принци­пів і норм, а також практика їх застосування, що визначають: а) місце і роль ВВ у системі державної влади; б) завдання та зміст фу­нкцій, що притаманні ВВ; в) носіїв, їхню компетенцію та механізм реалізації ВВ; г) зміст правової форми діяльності ВВ суб'єктів; д) особливості управління суб'єктами ВВ окремими сферами суспіль­ного життя.

У механізмі держави ВВ здійснює управлінську діяльність через уповноважені органи з метою забезпечення належного вико­нання законів. Критерієм конституційності управлінських дій ВВ є забезпечення гідності людини, її життя і здоров'я (ст. 3 Конституції України), законності (ст. 19, ч. 2 Конституції України), державного суверенітету, територіальної цілісності України (ст. 158 Конститу­ції України), планомірне здійснення заходів щодо реалізації зовні­шньої і внутрішньої політики (ст. 116 Конституції України). ВВ є зв'язана правом і законом. Усі правові акти та адміністративні дії органів ВВ повинні відповідати принципові законності (ст. 19, ч. 2 Конституції України).

Основне навантаження у діяльності органів ВВ пов'язане із виконанням законів та необхідності формулювання правових норм на виконання законів у формі постанов уряду та регламентарних актів. Оскільки парламент не може приймати надмірно деталізова­них законів (це може мати наслідком порушення стабільності зако­нодавства), уряд і адміністрація мають забезпечувати розвиток за­конодавства шляхом прийняття регламентарних актів.

Зростання ролі ВВ у суспільному і політичному житті, у ме­ханізмі держави панує тенденція розвитку публічних і політичних інститутів суспільства. Найчастіше носіями ВВ виступають глава держави, уряд та адміністрація. Це зумовлено тим, що в багатьох країнах світу існують суттєві відмінності між нормами конституцій і фактичним положенням.

Регламентарна сфера уряду зумовлена необхідністю регулю­вати політику уряду та діяльність адміністрації в окремих сферах управлінської діяльності, а також реалізувати політику нації у різ­них галузях управління. При цьому уряд і адміністрація мають до­тримуватися принципів поділу влади та законності управління. Зо­крема, органи ВВ мають приймати рішення з питань, що належать до їх предмета відання, дотримуватися процедури їх прийняття, а також дотримуватися принципів пропорційності і субсидіарності. Згідно з принципом пропорційності рішення можуть прийматися відповідно до мети діяльності відповідного органу влади, передба­чати адекватні засоби і способи його реалізації, щоб не порушити сутність і зміст основних прав і свобод.

Власне у механізмі ВВ необхідно виділяти два аспекта: полі­тичний — уряд та технократичний — адміністративні органи (ад­міністрацію). Відмінність уряду від адміністрації полягає в тому, що уряд формується політичним шляхом за результатами парламе­нтських виборів, на нього покладено функції реалізації політики нації і він несе солідарну відповідальність за ефективну її реаліза­цію. Адміністрація складається з корпусу професійних чиновників і державних службовців, які призначаються на посади на конкурс­ній, а інколи на патронатній основі, на визначений законом термін, здійснюють виключно управлінські функції і несуть дисциплінарну відповідальність згідно із законодавством про державну службу.

Адміністрацію в Україні складають міністерства і відомства, яких ще іменують центральними органами виконавчої влади, та місцеві державні адміністрації, які забезпечують адміністративний контроль над актами органів місцевого самоврядування на регіона­льному рівні та покликані забезпечити координацію діяльності пра­воохоронних органів, прокуратури та спецслужб.

Література: Авер’янов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні. К., 1997; Ведель Ж. Административное право Франции. М., 1973; Коліуш- ко І. Виконавча влада та проблеми адміністративної реформи в Україні. К., 2002.

Виконання рішень (висновків) Конституційного Суду України (далі — рішення КС) — рішення (висновки) КС є загаль­нообов’язковими на всій території України і не потребують додат­кового підтвердження з боку інших органів влади. Згідно з право­вою позицією Конституційного Суду його рішення мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади. Обов'язок виконання рішення КС є вимогою Конституції України (ч. 2. ст. 150), яка має найвищу юри­дичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів (частина дру­га статті 8) (Рішення від 14 грудня 2000 р. № 15-рп/2000).

У загальному вигляді обов'язковість рішень КС означає не­ухильне виконання даного рішення на всій території України орга­нами публічної влади, посадовими особами, підприємствами, уста­новами, організаціями, громадянами та їх об'єднаннями.

Зобов'язуюча сила притаманна насамперед резолютивній час­тині рішення КС. Однак необхідно зазначити, що важливу роль ма­ють також вмотивування правової позиції Конституційного Суду, його висновки на обґрунтування рішення. Висновки на обґрунтуван­ня рішення виражають правову позицію Конституційного Суду та є орієнтиром при розгляді наступних справ, визначають функцію Кон­ституційного Суду щодо здійснення конституційного контролю.

Рішення КС є остаточними і вони не можуть бути оскарже­ними. Остаточний характер рішень, висновків КС означає, що вони не підлягають оскарженню ким-небудь, не можуть бути скасовані або змінені. Органи публічної влади, їх посадові особи мають не­ухильно дотримуватися рішень КС, а тому вони повинні ухилятися від їх критики. Рішення КС мають преюдиціальну природу і на їх основі за зверненням уповноважених осіб суди загальної юрисдик­ції можуть переглядати раніше ухвалені свої рішення, якщо вони ґру­нтуються на положеннях закону, визнаного Конституційним Судом неконституційним.

Якщо рішенням КС визнається неконституційним положення правового акта, яке згідно зі статтею 150 Конституції України є предметом його контролю, то компетентний орган влади зо­бов'язаний внести відповідні зміни до цих положень правового ак­та. Відповідно до правової позиції Конституційного Суду обов'язок органу державної влади, у тому числі Верховної Ради щодо вико­нання рішення полягає в тому, щоб згідно з конституційно встано­вленою законодавчою процедурою для забезпечення належної реа­лізації Закону внести відповідні зміни до нього у зв'язку з визнан­ням неконституційними його окремих положень (Рішення від 14 грудня 2000 року № 15-рп). У разі, якщо такий обов'язок не вико­нано органом публічної влади, рішення КС має пряму дію, оскільки його юридична сила ґрунтується на положеннях Конституції Украї- ни, на основі яких воно було прийнято і які мають пряму дію, у силу конституційного застереження у частині третій статті 8, що випливає із вимоги поваги органів публічної влади до принципу верховенства права і зв’язаності її правом (ст. 3 Конституції України).

Література: Закон України «Про Конституційний Суд України»: науково-практичний коментар / За ред. А. Стрижака. К., 2009; Шевчук С. Судова правотворчість. Світовий досвід і перспективи в Україні. К., 2006.

Вища рада юстиції (далі — ВРЮ) — колегіальний незалеж­ний орган сприяння правосуддю, який забезпечує формування суд­дівського корпусу та розгляд питань щодо дисциплінарної відпові­дальності суддів і прокурорів. Вища рада юстиції впливає на фор­мування суддівського корпусу, відає питаннями дисциплінарної відповідальності суддів і прокурорів. Конституція України визна­чає повноваження ВРЮ у таких правових сферах (ст. 131 Консти­туції України): 1) внесення подання про призначення суддів на по­сади або про звільнення їх з посад; 2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; 3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верхов­ного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про і при тягнення до дисциплінарної відповіда­льності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

ВРЮ складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та нау­кових установ призначають до ВРЮ по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури — двох членів ВРЮ. До її складу також входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України. Закон про ВРЮ визначає, що кандидат у члени ВРЮ повинен бути громадяни­ном України, не молодший тридцяти п’яти років і не старший шіст­десяти п’яти років, який проживає на території України не менш як десять років, володіє державною мовою, має вищу юридичну освіту та стаж роботи у галузі права не менше десяти років. Члени ВРЮ призначаються строком на шість років. Закон не встановлює обме­жень щодо можливостей перепризначення членів ВРЮ. Такий поря­док формування ВРЮ спрямований на забезпечення представництва основних суспільних інститутів, діяльність яких має важливе зна­чення для функціонування юридичного співтовариства та здійснення незалежного правосуддя.

Координує роботу ВРЮ її Голова, а за його відсутності — за­ступник Голови. Голова, заступник Голови, секретарі секцій ВРЮ працюють на постійній основі. Голова ВРЮ обирається з членів ВРЮ на три роки, без права переобрання, на першому засіданні ВРЮ таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів з будь- якою кількістю кандидатур, запропонованих членами ВРЮ. Голову ВРЮ не може бути обрано з тих членів ВРЮ, які входять до її складу за посадою.

Рішення щодо внесення ВРЮ подання про звільнення судді, що порушили вимоги несумісності або присягу, приймається не менш як двома третинами голосів членів ВРЮ, які взяли участь у засіданні, а у випадках набрання обвинувального вироку щодо суд­ді — більшістю голосів членів від конституційного складу ВРЮ.

Скаргу на рішення кваліфікаційної комісії у справі про при­тягнення до дисциплінарної відповідальності може бути подано до ВРЮ не пізніше одного місяця з наступного дня після вручення судді такого рішення. ВРЮ може продовжити строк для подачі скарги, якщо визнає, що місячний строк був порушений з поважних причин. ВРЮ розглядає скарги на рішення про притягнення до ди­сциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих су­дів не пізніше одного місяця з дня їх надходження, а за потреби додаткової перевірки обставин та матеріалів справи — не пізніше двох місяців з дня надходження скарги.

ВРЮ розглядає скарги суддів на рішення кваліфікаційних комісій про притягнення суддів до дисциплінарної відповідальнос­ті, за результатом розгляду приймає рішення за доповіддю члена дисциплінарної секції ВРЮ. Вирішуючи питання про дисциплінар­ну відповідальність судді, ВРЮ має заслухати його пояснення. Роз­гляд дисциплінарної справи щодо судді за його відсутності допус­кається лише у разі нез’явлення його на засідання ВРЮ без поваж­них причин.

ВРЮ розглядає скарги прокурорів на рішення про притяг­нення їх до дисциплінарної відповідальності, керуючись доповіддю члена ВРЮ, та постановляє рішення. Скарга прокурора може бути прийнята ВРЮ не пізніше одного місяця після дня вручення йому наказу про притягнення його до дисциплінарної відповідальності. ВРЮ може продовжити строк для подачі скарги, якщо визнає, що місячний строк був пропущений з поважних причин. Розгляд дис­циплінарної справи щодо прокурора за його відсутності допуска­ється лише у разі нез’явлення його на засідання ВРЮ без поважних причин.

...тільки Вища рада юстиції має виключне конституційне повноваження вносити подання про звільнення суддів з посади і що будь-яких застережень чи обмежень у реалізації цього повно­важення Конституція не передбачає (Рішення від 21 травня 2002 року № 9-рп).

Відповідальність конституційна (далі — ВК) — різновид юридичної відповідальності, яке полягає у настанні негативних на­слідків за порушення конституційних норм, пов’язаних із обме­женнями особистого та майнового характеру правопорушника.

Підстави ВК — сукупність нормативних і фактичних обста­вин, які містять склад конституційного делікту і виникають лише у зв’язку з правовим приписом або на підставі рішення правозасто- совного органу. Нормативною підставою ВК є закон, який перед­бачає можливість та умови настання даного виду відповідальності. Фактичною підставою ВК є склад конституційного правопору­шення (делікту), тобто юридичний акт неправомірної поведінки в конституційно-правовій сфері.

Превентивні види ВК — відставка уряду, розпуск парламен­ту, президентське вето, превентивний конституційний контроль з боку органу конституційної юстиції). Репресивні види ВК — імпі­чмент Президента, розпуск парламенту, розпуск політичних партій, відповідальність органів публічної влади (відшкодування матеріа­льної та моральної шкоди), скасування правового акта органу пуб­лічної влади.

Санкції ВК виражають засіб владного впливу на учасників конституційних правовідносин у разі, коли орган судової влади встановить у їх діях склад конституційного делікту та визначить міру владного впливу, який полягає в обмеженні доступу до певних матеріальних чи духовних благ, що гарантується Конституцією України. Конституційні санкції дають змогу забезпечити стабіль­ність та упорядкованість конституційних правовідносин, однакове застосування конституційних норм.

Конституційними санкціями можуть виступати: а) визнання правового акту (або його частини) неконституційним; б) встанов­лення складу конституційного делікту у діяльності посадової особи та її імпічмент; в) встановлення факту неналежного виконання сво­їх повноважень регіональним представницьким (законодавчим) органом та його розпуск; г) резолюція недовіри урядові та його від­ставка; д) визнання діяльності політичної партії антиконституцій- ною та її розпуск; е) встановлення фактів зловживання основними правами та тимчасове їх позбавлення на основі конституції і зако­ну; є) висновок про неможливість виконання своїх обов’язків гла­вою держави за станом здоров’я та зміщення його з посади; ж) встановлення фактів систематичних порушень виборчого процесу, які унеможливлюють визначення результатів голосування, і ви­знання результатів голосування неконституційними.

Література: Батанова Н. М. Конституційно-правова відповідальність як вид конституційно-правових відносин // Часопис КУП. 2009. № 2. С. 60-65; Батанова Н. М. Конституційні делікти в Україні: проблеми теорії та практики: Автореф. дис. канд. юрид. наук. К., 2007; Мелащенко В. Основи конститу­ційного права України. К., 1995.