Територія як предмет дослідження політичної науки

Територія як багатоаспектний феномен є предметом вивчення низки не лише природничих, а й суспільних наук. Так, сучасні дослідники Д. Делані та Д. Сторі¹ представляють територію як загальний вимір соціального життя, який асоціюється не тільки виключно з державою.

Розвиваючи ідеї Р. Сека, який описував територію як «геогра­фічну стратегію для контролю людей та речей шляхом контролю над площею»^[33], Д. Делані розширює розуміння території за межі стратегії контролю простору. «Її краще розуміти як... спосіб мис­лення, дії та перебування у світі — способи світогляду, сформова­ні віруваннями, бажаннями, культурним та історичним контек­стом способів мислення». В свою чергу, територія «формує клю­чові аспекти колективної та індивідуальної ідентичності» ^[34].

У цьому розумінні територія є центральним елементом для розуміння соціального порядку і того, як влада представлена у матеріальному світі. Д. Делані концептуалізує її як продукт соці­ального простору, соціальних смислів та влади¹. Він наполягає на тому, що територія є чимось більшим, ніж просто стратегією контролю простору. Недоліком підходу Д. Делані є те, що досить складно відрізнити «просторовий» вимір території від «соціально­го». Про територію держави як культурний феномен писав і П. Сорокін^{[35] [36]}.

У соціологічній літературі останніх десятиліть досить часто зустрічаються твердження, що соціологія завжди ігнорувала дослідження територіального аспекту соціальної взаємодії, і цей недолік слід ліквідувати. Одним з перших таку ідею висловив С. Лаймен та М. Скотт^[37], а Ф. Лехнер пізніше відзначав: «Простір ніколи не посідав центрального місця у соціологічній думці...

На сучасному етапі проблематикою території і простору в соціології займаються кілька відомих теоретиків — Е. Гідденс^[40], Дж. Уррі¹ та до певної міри Дж. Александер^{[41] [42]}. Так, Е. Гідденс, послуговуючись постулатами Т. Парсонса, вважає, що проблемою соціології є соціальний порядок, але порядку він протиставляє не дезінтеграцію соціальних систем, а «хаос і безформність». Для нього поява форми у соціальних відносинах є «поєднанням про­стору і часу». Е. Гідденс розглядає соціальну взаємодію в просторі й часі^[43], приділяючи увагу не так простору як такому, скільки «територіальності»: «особистій територіальності» та значенню території у соціології сучасної держави^[44].

У свою чергу, Дж. Александер вважає, що «соціальні системи існують у реальному просторі, оскільки вони сконструйовані у реальному часі й повинні виконувати функції, які виходять за межі самої солідарності»^[45]. Проблему простору він пов’язує насам­перед із становленням громадянського суспільства у його сучас­ному розумінні: “Громадянське суспільство ідеалізоване як філо­софами, так і його членами, уявляється універсалістським і абстрактним «простором», відкритим світом без кордонів, нескін­ченним горизонтом. Насправді для будь-якого історично реаль­ного суспільства фундаментальною характеристикою є територія.

Цікаве осмислення території на стику соціології та географії представлене у працях Г. Лефевра^{[46] [47]}, Д. Грегорі^[48], Б. Верлена^[49] та П. Бурдьє^[50]. Аналіз взаємозв’язку між територією та формуванням колективної ідентичності дав поштовх для формування цілого напряму наукових досліджень — етносоціології^[51]. В свою чергу, І. Сойя звернув увагу на важливість дослідження проблеми «полі­тичної організації простору», під якою він розумів простір та вза­ємодію людей в його рамках, підпорядковану виконанню полі­тичних функцій^[52].

Найбільш повно територія як ключовий елемент державних утворень вивчається геополітикою. Центральним елементом гео­політики є ідея, що держава як живий організм вимагає збільшен­ня свого простору для того, щоб забезпечити зростаюче населен­ня усім необхідним^[53].

Німецький геополітик Ф. Ратцель розглядав територію як вираження динамічної влади держави. На його думку, територія держави — це не визначена площа, закріплена на віки, а держава, це живий організм, який не може утримуватися в жорстких межах, тому залежить від своєї форми та мешканців^[54]. Чим більш розвиненою є держава, вважав Ф.

Саме він вперше вжив термін «життєвий простір» (ЕеЬепзгаиш) для позначення потреби націй у місці для зростання і життя, виправдавши таким чином експансію держав. На його думку, динамічне територіальне зростання відрізняє процвітаючі держа­ви від занепадаючих. Оскільки кожен народ і кожна держава мають свою «просторову концепцію» (Яаишзіпп), що полягає насамперед у розумінні меж свого «життєвого простору», то осла­блення просторової концепції, просторового відчуття і «життєвої енергії» (ЬеЬепзепегдіе) має закономірним наслідком крах держа­ви. Таким чином, Ф. Ратцеля можна вважати основоположником органістичного підходу до зв’язку між територією і державою.

Процвітання держави, стверджував Ф. Ратцель, повністю зале­жить від властивостей її території. Для свого існування держава повинна забезпечити себе достатнім життєвим простором, який може забезпечити провідні позиції в світі, до чого і повинна праг­нути держава, щоб з часом перетворитися на світову державу (’МеИшасШ) і досягти світового панування. Експансія держави, включаючи війну, розглядалася ним як природна тенденція в роз­витку держави-організму. В праці «Про закони просторового росту держави» Ф. Ратцель визначив сім законів експансії^[55]: 1. Простір росте разом із зростанням культури нації. 2. Зростання держави супроводжується такими аспектами розвитку, як ідеї, торгівля та місіонерська діяльність. 3. Зростання держави здій­снюється шляхом приєднання і поглинання малих держав.

4. Кордон — це периферійний орган держави, в якому проявля­ються її сила або слабкість, всі зміни в організмі держави. Сильна держава — та, яка в змозі підтримувати тісні зв’язки між своїми прикордонними зонами і центральною частиною. Будь-яка тен­денція до ослаблення цієї взаємодії неминуче ослабить державу і

приведе до втрати прикордонної зони, яка може проголосити незалежність від центру або приєднатися до сусідньої держави.

5. У своєму зростанні держава прагне увібрати в себе найбільш цінні елементи фізико-географічного середовища: берегові лінії, русла річок, рівнини, райони, багаті природними ресурсами.

6. Перший імпульс до територіального зростання приходить до примітивних держав ззовні, від вищих цивілізацій. 7. Загальна тенденція до злиття територій, розгалужуючись, переходить від держави до держави і набирає силу. На думку Ф. Ратцеля, держави в своєму просторовому розширенні прагнуть до природно- замкнених конфігурацій. І це прагнення до вростання в природні межі може бути реалізовано в межах континентів.

Своє розуміння співвідношення між етносом і простором німецький геополітик виклав у «Політичній географії»: «Держава формується як організм, прив’язаний до певної частини поверхні землі, а його характеристики розвиваються з характеристик наро­ду і ґрунту. Найбільш важливими характеристиками є розміри, місце розташування і кордони. Далі йдуть типи ґрунту разом з рослинністю, іригація і, нарешті, співвідношення з іншими кон­гломератами земної поверхні, і насамперед з прилеглими морями і незаселеними землями, які, на перший погляд, не представля­ють особливого політичного інтересу. Сукупність усіх цих харак­теристик становить країну (das Land). Але коли говорять про «нашу країну», до цього додається все те, що людина створила, і всі пов’язані із землею спогади. Так спершу чисто географічне поняття перетворюється на духовний та емоційний зв’язок жите­лів країни та їх історії.

Іншими словами, Ф. Ратцель розглядав держави на всіх стадіях їх розвитку як організми, які змушені зберігати зв’язок зі своїм ґрунтом. Такий підхід орієнтований на синтетичне дослідження всього комплексу явищ, незалежно від того, чи стосуються вони антропологічної чи природної сфери. Простір, як конкретне вира­ження природи та навколишнього середовища, розглядається через безперервне життєве тіло етносу, який заселяє цей простір.

Пізніше Р. Хартшорн у «Функціональному підході до політич­ної географії» визначив територію як «політично організовану 20 площу».

Також варто згадати працю Дж. Готтмана, в якій «територія заявляється як матеріальне, просторове поняття, що встановлює сутнісний зв’язок між політикою, населенням та природними умовами». За такого підходу територія розглядається «як одиниця політичної організації простору, що визначає хоча б тимчасово відносини між спільнотою та її сусідами»^{[56] [57]}. Він також запровадив термін «іконографія простору»^[58], що включає різні просторові картини світу, котрі виникли як результат впливу релігій, тради­цій, різного історичного минулого, різних соціальних моделей, характерних для певних територій. Міфи і образи минулих сто­літь, матеріальні й нематеріальні символи культури топографічно локалізовані в певному просторі та певним чином формують його іконографію. Іншими словами, можна говорити про іконографію політичного простору як про типові форми прояву політичного буття, систему політичних інститутів і різноманітних форм полі­тичного життя, а також символічний світ політичної культури, який включає його характерні імплікації, алюзії, символізм вира­ження політичних ідей та емоцій, що формують смисловий, зна­чущий простір культури^[59]. Він також висунув ідею про «циркуля­цію іконографії» — динамічний вплив територіальних культур одна на одну протягом тривалого часу.

Зв'язок між територією та суверенітетом держави є важливим, але може також змінюватися з часом як «основа для реалізації закону, що поступово переходить від лояльності конкретному суверену до контролю, що здійснюється суверенною владою у географічному просторі. Отже, поділ простору має дедалі більше значення, і територіальний суверенітет стає природним виражен­ням закону, що співпадає з ефективним судочинством»¹. Іншими словами, значення території лежить у просторовому структуру- ванні державного суверенітету, що є основою для концептуаліза- ції міжнародних відносин. Досить поширеною є думка, що «полі­тика» у вузькому сенсі слова може мати місце у межах територі­ально визначеної політичної спільноти. Різноманітні «відносини» між суверенами (у просторі) не зовсім точно описуються словом «політика», тут швидше йдеться про мистецтво управління дер­жавою. Іншими словами, слід вивчати «порядок у межах держав­них кордонів»^{[60] [61]}.

Якщо взяти до уваги те, що територія сама по собі не є про - дуктом сучасності, західної культури чи пов'язаною виключно з державою, то у результаті прискорення процесів глобалізації потрібно по-новому подивитися на співвідношення між сувере­нітетом і територією, що є визначальною характеристикою сучасних держав.

У міжнародному праві територія розуміється як просторова сфера дії державного суверенітету, сфера територіальної юрис­дикції держави. В юриспруденції прийнято виділяти кілька осно­вних підходів до розуміння території:

1) об'єктна теорія (Г. Гейльберн, Й. Гертнер, Х. Зайдель, А. Цорн) розглядає територію не лише як елемент держави, а й як об'єкт публічно-речового права власності держави і обґрунтовує право приватних осіб на набуття території. Іншими словами, від­носини з приводу державної території зводяться до рівня публіч­но-речового права;

2) просторова теорія (Г. Еллінек, Л. Дюгі, Ф. Ліст, Ф. Кокошкін) виходить з того, що територіальне верховенство є сферою публіч­ного права і не включає права приватної власності, яким є земельна власність. При цьому територіальне верховенство дер­жави поширюється на населення, а не на територію. Тобто тери­торія виступає не як реальний об’єкт, річ, а як просторове обме­ження державної влади;

3) патримоніальна теорія (Л. Оппенгейм, Д. Донаті) ототож­нює державу з територією, яку розуміє як об’єкт реального права власності. Територія, з одного боку, розглядалася як сфера діяль­ності держави для внутрішнього права, а з іншого — як власність держави з точки зору міжнародного права;

4) теорія лімітованого простору і теорія компетенції обмежува­лися дослідженням просторової компетенції держави;

5) теорія міжнародної власності вважає, що територія держави є не внутрішньодержавною, а міжнародно-правовою власністю держави і розглядається у двох аспектах: 1) державно-правовому як влада держави в межах своєї території; 2) міжнародно-право­вому як влада держави на певній території, яка, в свою чергу, виступає як об’єкт права власності в цивільно-правовому розу­мінні.

Як випливає з доповіді Комісії міжнародного права ООН, у міжнародному праві під територією розуміються «області, над якими держава здійснює суверенну владу»^[62]. Більше того, вона є однією із суттєвих характеристик держави. Згідно із ст. 1 Конвенції Монтевідео 1933 року про права та обов’язки держав держава як суб’єкт міжнародного права «має володіти такими характеристи­ками: а) постійне населення, б) певна територія, в) уряд, г) здат­ність вступати у відносини з іншими державами».

До складу державної території входять: сухопутна територія (поверхня суші), включаючи острови; водна територія (аквато­рія), що включає внутрішні води і територіальне море; земні надра; повітряний простір, розташований над перерахованими просторами¹.

Територіальне верховенство є однією з важливих характерис­тик державного суверенітету, що передбачає вищу, повну та виключну владу держави на своїй території. Таке розуміння пов'язане з концепцією Вестфальського суверенітету, що закрі­пив за державою повне верховенство в межах її території, полі­тичну незалежність у внутрішній і зовнішній політиці, юридичну рівноправність у міжнародних відносинах.

Дж. Сіммонс виділив п'ять основних складових територіаль­них прав держави^{[63] [64]}:

— право здійснювати юрисдикцію (повну або обмежену) над усіма індивідами, які перебувають на її території, контролювати їх і примушувати до деяких дій, навіть негромадян;

— право повного контролю над землею і ресурсами в своїх кор­донах, що не належать до приватної власності;

— право встановлювати податки і регулювати економічну діяльність приватних осіб, які перебувають на території держави;

— право контролювати або забороняти рух через свої кордони;

— право обмежувати або забороняти поділ державної тери­торії.

Як правило, більшість цих прав зводиться до юрисдикції, яка тісно пов'язана з поняттям суверенітету, визначає обсяг і сферу дії державної влади. Проект Декларації прав і обов'язків держав, роз­глянутий Генеральною асамблею ООН у грудні 1949 року, закрі­пив за державами право «здійснювати юрисдикцію над своєю територією і над усіма особами та речами, що знаходяться в її межах, з дотриманням визнаних міжнародним правом імунітетів»^[65] (ст. 2).

Ст. 11 цього проекту Декларації вимагає від держав утримува­тися від визнання будь-яких територіальних надбань іншою дер­жавою, отриманих силою. Існують різні походи до класифікації юрисдикції, наприклад:

— за обсягом: повна (дозволяє встановлювати правила пове­дінки і забезпечувати реалізацію своїх приписів усіма наявними в її розпорядженні законними засобами) і обмежена (дає можли­вість встановлювати правила, але припускає менший арсенал засобів для забезпечення їх виконання);

— за сферою дії (територіальна, екстериторіальна — щодо своїх громадян, які перебувають за межами держави),

— за характером влади (законодавча, судова, виконавча);

— за суб’єктами: державна (територіальна і національна) і між­народна.

Однак редукувати територіальні права тільки до юрисдикції було б занадто просто, оскільки це дало б підстави розглядати їх виключно як право на колективну власність. Це, в свою чергу, обмежує наше розуміння природи територіальних прав. Так, якщо прийняти точку зору таких прихильників концепції гло­бальної справедливості, як Дж. Брок¹, Д. Меллендорф^{[66] [67]}, К. Тан^[68], то слід визнати, що ресурси Землі належать усьому людству. Тобто жодна держава не може висувати претензії на їх одноосібний видобуток і використання, якщо не буде підписано взаємну угоду між сторонами, що передбачатиме сплату державою певного гло­бального податку в обмін на отримання повних прав на ресурси. Виходячи з цієї ж позиції, держава, хоч і має юрисдикцію над усіма фізично присутніми на її території людьми, але не може вирішувати, хто може перетинати її кордони або ж повинен поки­нути територію країни.

Як слушно зазначає В.М. Шаповал, державна територія фак­тично уможливлює саме існування держави. Проте такий зв’язок між ними було визнано лише у процесі суспільного розвитку. За античних часів держава розглядалась як громадянська община і не ототожнювалося з місцем розселення людей, які її складали. У Стародавньому Римі була поширена ідея imperium, за якою дер­жава існувала там, де була наявна її влада. Водночас визнавалася публічна власність народу (власне держави) на землі, які відповід­но вважалися підвладними. Згодом це право трансформувалося у право власності окремих індивідів на землю як річ (dominium)^[69].

За часів феодалізму саме речове право власності на землю слу­гувало визначенню природи державної влади. При цьому територія, як і раніше, не виділялася як окремий інститут, а права феодала чи монарха щодо неї сприймалося виключно як права власника на землю. За такого підходу такі операції із землею, як купівля, дарування, успадкування визначали її юридичний статус без урахування волі населення. З іншого боку, власність феодала на землю вважалася основою його публічної влади над населен­ням.

Поєднання права власності на землю й повноважень на дер­жавне владарювання повною мірою характеризувало погляди на державу і в подальшому. У XVI—XVIII століттях прихильники ідеології природного права, розглядаючи державу як союз індиві­дів, фактично визнавали за територіальним верховенством речо­вий характер. З поширенням теорії народного суверенітету тери­торію почали розглядати як об’єкт права власності саме народу, але згодом суб’єктом такого права визначили державу.

Уявлення про територію як про так звану публічну міжнарод­но-правову власність держави характерні для міжнародного права. Традиційним є посилання на належність території кон­кретній державі, що зумовлює можливості відповідного розпоря­дження нею, яке, однак, не має цивільно-правового характеру. Наприклад, при зміні державної належності території шляхом її передачі за міжнародним договором (цесія) змінюється суверен щодо території, а не власник землі.

На початку ХІХ століття було сформульовано концепцію тери­торії як основи існування держави. Пізніше державу почали характеризувати як поєднання трьох елементів — території, насе­лення і державної влади, а саму територію — як простір, в межах якого здійснюється державне управління суспільством. Тим не менше не втратило своєї актуальності питання про те, кому нале­жить пріоритетне право на землю: людям, які проживають на ній, або державі, що управляє ними. Якщо прийняти другу точку зору, то виникає питання про те, чи володіють держави територіальни­ми правами безпосередньо чи опосередковано, як представники народу, яким вони керують.

У літературі зустрічаються два основних підходи до розуміння пріоритету територіальних прав: одні дослідники закріплюють його за фізичними особами або групою осіб, інші — за державою та її інститутами. Прихильники права індивідів вважають, що окремі особи мають право на володіння частиною землі й, об’єднуючи свої володіння, вони створюють територіальне право щодо неї. Свої позиції вони обґрунтовують локківським розумін­ням власності. Дж. Локк розглядав два варіанти виникнення таких прав. Перший, індивідуальний, формувався в результаті реалізації індивідами свого права на власність. Володіючи зем­лею, вони укладали угоду, що давала можливість державі отрима­ти територіальну юрисдикцію над їх індивідуальною власністю¹. Другий варіант передбачав існування колективного права, згідно з яким група осіб, у тому числі в особі держави, може отримати територіальні права на конкретну землю завдяки колективній праці на ній^{[70] [71]}.

Дж. Локк стверджував, що держава має право здійснювати юрисдикцію над певною територією, оскільки: 1) окремі громадя­ни мають дополітичне, природне право на частину землі; 2) кожен із цих громадян уповноважив державу, віддавши свою землю під її юрисдикцію. Як і інші прихильники теорії природних прав, Дж. Локк виходив з припущення про спільне володіння землею: він стверджував, що жодна людина не відповідальна за створення земельних ресурсів і, оскільки ми всі рівні, у нас є рівне право заявляти претензії на їх використання. Ідея спільного володіння стосується важливої проблеми в теорії приватної власності: якщо земля є спільною власністю, то як можна володіти приватною власністю, не запитавши дозволу в інших власників. Дж. Локк відповідає на це питання так: ми отримуємо право на власність одночасно з обов’язками щодо інших дотримуватися цих прав, обробляючи шматочок землі доти, доки це не завдає шкоди іншим¹.

Природне право власності включає безліч елементів, у тому числі право використовувати й отримувати вигоду від землі, здій­снювати юрисдикцію над нею, контролювати вхід і вихід тощо. Деякі дослідники вельми критично сприймають можливість застосування концепції Дж. Локка, оскільки, як стверджує Т. Мейзельс, «всі звернення до аргументації власності і до робіт Локка... не містять прямого і неоднозначного застосування аргу­ментів Локка з приводу власності... до національного випадку»^{[72] [73]}. Тим не менше, вчені періодично роблять спроби обґрунтувати прийнятність підходу Дж. Локка, доповнюючи його критеріями свободи, прагнення і ефективності ^[74].

Теорія Дж. Локка, що акцентує увагу на тісному взаємозв’язку між власністю і територіальними правами, також не здатна дати відповідь на кілька важливих питань: 1) як держава може забез­печити незмінність складу своєї території, адже власники окре­мих земельних наділів з часом міняються? 2) Чому наступні поко­ління погоджуються прийняти юрисдикцію держави? 3) Чому власники землі, не згодні з колективним договором, не можуть вийти з держави?

Другий підхід закріплює пріоритет територіальних прав безпо­середньо за державою або її утвореннями. Обґрунтування такого трактування міститься в працях утилітаристів. На їх думку, держа­ва претендує на територіальні права, оскільки вона може підтри­мувати порядок на території і сприяти процвітанню людей, які проживають на ній. Як зазначав Г. Сіджвік, «головним виправ­данням закріплення території за урядом є запобігання взаємним збиткам між людьми, які використовують її, чого не можна адек­ватно забезпечити іншим способом»^[75].

Однак підтримка соціального порядку на належному рівні є необхідною, але недостатньою умовою отримання державою права на територію. Існують інші способи досягнення цієї мети: через поділ території між декількома державами, вступ у союз з іншою країною. Йдучи за логікою утилітаризму, можна стверджу­вати: якщо держава не може ефективно управляти громадськими справами або робити це краще, ніж можливі конкуренти, то вона втрачає право на територію. Таким чином, створюється можли­вість для виправдання сепаратизму чи колоніалізму.

Але утилітаристи не беруть до уваги той факт, що конкретна держава безпосередньо пов’язана з конкретною територією. Отже, потрібно сформулювати додаткову умову легітимності, яка поєднує державу з людьми, які заселяють територію. Це приво­дить нас до так званого кантівського підходу. І. Кант стверджував, що держава має територіальні права у випадку, якщо вона відпо­відає трьом умовам: 1) держава ефективно здійснює систему пра­вового регулювання власності на даній території, 2) законодавча система відповідає мінімальним вимогам для забезпечення згоди народу, гарантуючи дотримання основних прав; 3) держава не є узурпатором.

На відміну від Дж. Локка німецький філософ наполягає на тому, що підпорядкування юрисдикції держави — це єдиний спо­сіб для індивіда отримати безумовні права власності, тобто не існує жодних природних прав власності. Виправдання необхід­ності існування держави полягає в тому, що право на власність може бути узгоджене з правами інших людей тільки годі, коли публічна влада встановлює і підтримує кордони приватних володінь. І. Кант припускав, що люди зобов’язані прийняти владу держави, щоб ці зв’язки з їх власністю були встановлені. Більше того, вони можуть бути примушені визнати владу держа­ви навіть проти власної волі. Тому саме держава, а не індивіди або групи, має юрисдикцію над територією. Право держави на територію не походить від делегування прав індивідами, а при - таманне їй із самого початку.

Запровадження критерію легітимності, запропоноване І. Кантом, дає змогу позбавити прав на територію колонізаторів, які не є законними представниками народу, котрий вони підко­рили собі, навіть якщо їм вдасться побудувати ефективну державу. Однак він дає шанс сепаратистам вибудувати нове утворення, якщо вони зможуть надати переконливі докази нелегітимності держави, в складі якої вони перебувають.

Слід зазначити, що критерії легітимності не зводяться до ефективного управління, оскільки слід мати на увазі спосіб, яким держава отримала право керувати народом, що перебуває під його юрисдикцією. А. Стілз стверджує, що народ, який представляє державу, має право проживати на землі, якщо конкретний інди­від: проживає на ній зараз або раніше; законне проживання на території має фундаментальний вплив на цілісність структури особистих відносин, цілей, прагнень; його зв’язок з конкретною територією сформувався не з його ініціативи^[76].

Остання умова стосується проблеми, пов’язаної із загарбника­ми, які виганяють мешканців з території і створюють на ній влас­ну, внутрішньо легітимну державу. Загарбники можуть жити на захопленій землі й почати розбудову своїх відносин, цілей, праг­нень, але оскільки ці очікування сформувалися в результаті несправедливого розвитку подій — вигнання старих жителів, які мали право на проживання, — третя умова не виконана, отже, держава-загарбник не має територіальних прав.

Обидва утилітаристських підходи до територіальних прав, представлені Г. Сіджвіком та І. Кантом, орієнтовані на існуючий статус: їх цікавить виконання державою, що претендує на ці права, критеріїв ефективності та легітимності на поточний момент. Попередня історія існування даної держави не береться до уваги, за винятком екстраполяцій досвіду виконання нею своїх функцій на сьогодення і майбутнє.

Хоча деякі дослідники вважають, що держава своїми діями в минулому надає цінності землі, якою управляє (наприклад, шля­хом створення стабільної системи сільського господарства). Однак важко погодитися з твердженням, що держава може пре­тендувати на цінності, створені в результаті її ж діяльності, але в минулому. Можна також стверджувати, що держава, отримавши територіальні права, може користуватися ними вічно, до кінця свого існування. Але таку позицію не можна вважати переконли­вою, оскільки на кожному етапі розвитку цивілізації домінують свої уявлення про ефективність і легітимність.

Тобто основна помилка дослідників, які стверджують про прі­оритет держави на територіальні права, полягає в тому, що їх кри­терії законності таких прав дозволяють закріпити їх за державою- загарбником чужих територій. Отже, потрібно визнати, що дер­жава є легітимним представником групи людей, нації, що про­живає на даній території, і створює конкретні державні інститути відповідно до своїх інтересів і з урахуванням міжнародної обста­новки. Таким чином, введення поняття нації, інтереси якої пред­ставляє легітимна і ефективна держава, дає змогу визнати за нею пріоритет територіальних прав.

Отже, для суспільних наук, на відміну від природничих, тери­торія є відносно новим предметом дослідження, що має соціаль­ний, культурний, геополітичний, міжнародний, політичний та правовий вимір. Соціологічний аналіз території та простору закладає підвалини розуміння колективної ідентичності (етніч­ності) та еволюції становлення громадянського суспільства. З точки зору геополітики, територія має вирішальне значення для формування держави, її розвитку та суверенітету, а у зв’язку з при­скоренням темпів глобалізації виникає необхідність переосмис­лення останнього. Певні особливості до аналізу території має політико-правовий підхід, який розглядає її у контексті внутріш­нього устрою держави, її правового статусу тощо.

1.2.