Сучасний український конституціоналізм: теоретичні основи

Сучасний конституційний розвиток України в контексті європей­ського виміру політичних перетворень детермінує потребу пере­осмислення ролі та значення конституційного права (фундаментальної галузі права та юридичної науки) в процесі формування нової правової реальності.

Конституціоналізм належить до тих фундаментальних цінностей світової культури, які людство вдосконалює протягом усієї його історії. Теоретичні витоки конституціоналізму закладено в юридико-правових, філософських, історичних, культурологічних поглядах мислителів минулого. Історично вони збагачуються, наповнюються якісно новим змістом, перманентно розвиваючись, відбивають реалії сучасності.

У генезисі конституціоналізму як соціально-правового феномена можна виокремити три періоди (з відповідними етапами): становлення (передісторію), розвиток (історію) і системне формування^[4].

Основою запропонованої періодизації є хронологічний принцип, відповідний історичній логіці виникнення та розвитку конституційно- правових ідей, теорій, принципів та їх інституціонального оформлення.

Витоки конституціоналізму простеляються з античних часів. Період до появи перших буржуазних конституцій — це передісторія конститу­ціоналізму.

У рамках періоду становлення (передісторії) виокремлюються етапи: античність; раннє Середньовіччя (ІУ-Х ст.ст.); класичне Се­редньовіччя (друга половина XI — кінець XV ст.); пізнє Середньовіччя — ранній Новий час (ХУІ-ХУП ст.ст.). Цей період ха­рактеризується таким: формуються перші уявлення щодо правил, принципів та форм організації суспільства, соціально-правового устрою життя людей, їх взаємовідносин із владою, які були оформлені в біблейські істини (заповіді), міфологічні епоси, трактати мудреців та філософів періоду античності, які стали витоками (предтечею) осно­вних принципів конституціоналізму, а саме: ідеї справедливості, сво­боди, загального добробуту, непорушності закону; формується та до­сягає свого розквіту афінська демократія, досягнення якої ввійшли до інтелектуального багажу конституціоналізму; формується римське право та виникає римська юриспруденція, їхні основні принципи та положення належать до витоків правової основи конституціоналізму; розвивається правова культура Візантії (ІХ-ХІ ст.ст.), здобутки якої, а саме: посилення ролі законів, що були запроваджені замість неписаних місцевих звичаїв, установлення принципів «справедливого» право­суддя та їх гарантій, вплинули на формування концептуальної парадиг­ми конституціоналізму; виникає міське право, з виникненням якого пов язані формування міської демократії, громадянського суспільства, поява «конституційно-договірного» джерела права — міського статуту, що були витоками місцевого самоврядування як публічної (муніци­пальної) влади, так і інституту громадянського суспільства, без якого неможливими є реалії конституціоналізму; приймаються перші право­ві документи (Велика Хартія Вольностей 1215 р.

Розвиток конституціоналізму (початок власне історії) припадає на період Нового часу (ХУІІ-ХІХ ст.ст.) та характеризується таким: від­буваються революційні зміни феодальної форми правління, подолання абсолютистських режимів республіканськими, аксіоматизуються ідеї свободи і рівності, права людини проголошуються природними і не- відчужуваними, що відображується в перших конституційних актах англійської, американської та французької революцій, у цих умовах конституційний лад стає об'єктивною реальністю, появляються еле­ментні складові сучасного конституціоналізму; появляються перші конституції в сучасному їх розумінні — як основні закони держави і суспільства; формуються теорії, доктрини та концепції, що стали під­ґрунтям теорії сучасного конституціоналізму, а саме: теорія природно­го права (Кант, Гегель, Вольтер, Руссо, Гоббс, Локк, Гроцій, Спіноза); концепція природних прав людини та три їх «стрижні» — свобода, рівність, власність, що стали тими основами, на яких будується грома­дянське суспільство, яке є передумовою сучасного конституціоналіз­му; теорія поділу влади (Д. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є), яка є однією з фундаментальних у концептуальній парадигмі конституціоналізму; розвивається теорія народного суверенітету в працях Ж.-Ж. Руссо; спостерігається розвиток української національної конституційної думки (середина XVIII — початок XX ст.).

Системне формування конституціоналізму починається з Новіт­нього часу і триває в сучасності. У цей період український конституці­оналізм набуває власних, характерних («українських» у державниць­кому сенсі) ознак, що детермінує необхідність і можливість створення власної моделі українського конституціоналізму.

У генезисі науково-практичної парадигми українського кон­ституціоналізму в новітній історії виокремлюється чотири історичних періоди.

На основі дослідження формування парадигми українського кон­ституціоналізму в рамках першого періоду (1917-1921 рр.), коли Україна вперше у XX столітті намагалася вибороти незалежність, слід визначити, що цей період відзначився перш за все створенням та дією Української Центральної Ради, що мало прагматичне значення для формування парадигми конституціоналізму; процесами конституціо- налізації, що відбувалися в той час та мали історичне значення для створення моделі українського конституціоналізму, а саме: прийняття таких важливих актів, як Універсали Центральної Ради, Конституція УНР, ряд законів, прийнятих Центральною Радою, тощо.

Другий, радянський період (1921-1991 рр.) формування парадиг­ми українського конституціоналізму характеризується таким: дією ра­дянських конституцій (Конституції У СРР 1919р., 1929 р. та Конституції УРСР 1937 р., 1978 р.), які підвели необхідну конституційно-правову базу під ті докорінні зміни, які відбулися в державі та суспільстві на той історичний період, водночас ці Основні Закони зробили певний внесок у формування науково-практичної парадигми українського конституціоналізму, зокрема в радянських конституціях було закріпле­но демократичні принципи, прийоми і методи управління, було закріп­лено окремі політичні, соціальні, економічні, культурні права громадян тощо (при об єктивній констатації суттєвих розбіжностей негативного характеру між юридичною та фактичною конституціями); прагненням створення в Україні соціалістичного типу держави і права на основі теорії соціалізму, постулати якої суперечать теорії конституціоналізму та, зокрема, загальним принципам лібералізму, які становлять ідеоло­гічну основу сучасного конституціоналізму.

Третій, пострадянський період формування науково-практичної парадигми конституціоналізму починається з моменту проголошення незалежності України, її самостійності. Часові рамки цього періоду — з 1991-го по 1996 р. (прийняття Конституції України) — збігаються з початком конституційної реформи в Україні.

Четвертий період формування парадигми конституціоналізму — сучасний, він характеризується здійсненням конституційної реформи та конституційно-правовим забезпеченням політичної реформи в на­прямі формування сучасного українського конституціоналізму^[5].

Незважаючи на глибокі історичні, ідейно-теоретичні витоки, ні у вітчизняній, ані в зарубіжній науці немає єдності щодо визначення по­няття та місця цього складного політико-правового феномена. Втім, у сучасних умовах всебічного оновлення України, утвердження нового становища України в сучасному світі та з урахуванням необхідності конституційно-правової, економічної, політичної, духовної-ідеологіч- ної модернізації українського суспільства важливого значення набуває розкриття поняття та змісту конституціоналізму, який є дороговказом поступового, сталого розвитку України. З цією метою, враховуючи гносеологічні витоки конституціоналізму, який своїм корінням сягає в західну правову культури, методологічно обґрунтованим є звернення до аналізу визначення конституціоналізму в зарубіжній правовій науці.

Так, згідно з висновками американських учених, до основних ознак конституціоналізму належать: 1) його базування на суверенітеті народу, який проголошується конституцією; її вища юридична сила — результат волевиявлення народу; воля народу є основою легітимації діяльності держави; тільки народ приймає конституцію, створює сис­тему правління і відповідає за її належне функціонування (демокра­тичне самоврядування); 2) визнання конституції вищим правом, а не програмним політичним документом; діяльність держави повинна здійснюватися відповідно до конституції і згідно з конституційними обмеженнями; представницьке правління, що приписано конституці­єю і яке відповідально перед народом на основі загального всенарод­ного періодичного волевиявлення; 3) юридично гарантовані принципи верховенства права, державного управління на демократичних заса­дах, а також принцип обмеженого правління, поділу влади із системою стримувань і противаг; громадський контроль за збройними силами; поліція здійснює свою діяльність на підставі закону, а суд контролює її діяльність; незалежність суддів, делегування законодавчих повнова­жень на підставі Конституції, контроль за діями уряду з боку демокра­тичних інститутів; 4) наявність інституту конституційного контролю як судової гарантії конституції, функції якого покладаються на суд або інший незалежний орган із спеціальними повноваженнями щодо на­гляду за здійсненням державної влади відповідно до конституції та ефективних юридичних санкцій за можливі порушення; 5) неможли­вість призупинення або відміни дії конституції, її тлумачення політич­ними органами і партіями; можливість її зміни тільки відповідно до певної процедури, яка відповідає вибраній конкретним суспільством конституційній моделі й забезпечує її жорсткість і верховенство щодо інших правових актів; 6) гарантування конституцією можливості пев­ного лавірування, яке є необхідним для врахування конституційної традиції країни з метою конституціоналізації фундаментальних цін­ностей суспільства; 7) гарантованість та захист з боку держави консти­туційних прав і свобод, захист особистих свобод від державного або іншого примушення^[6].

На відміну від американського конституціоналізму, у французько­му спостерігається історична варіабельність, що частково обумовлено тим, що французькою історією з моменту прийняття Декларації прав і свобод людини та громадянина 1789 р. накопичено багатий досвід «концептуальних перетворень» (Р. Єллінек). «Франції відомо 17 кон­ституційних систем... При цьому послідовність конституцій не пови­нна, однак, приховувати елементів стабільності, яка підтримується постійністю державної адміністративної структури та організацією територіальних колективів»^[7].

Типову для німецького конституціоналізму позицію Е. Кляйна до­сить детально розглядає С. В. Шевчук, акцентуючи увагу на тому, що основу німецького конституціоналізму становлять: формування волі більшості народу, яка не може стримуватися і повинна здійснюватися вільно, а меншість повинна мати можливість створювати політичну опозицію і потенційний шанс стати більшістю; більшість у парламенті повинна поважати свободу і права меншості; необхідно передбачати конституційні засоби для запобігання централізації і зловживання владою, з цією метою Конституцією передбачено інституціональні га­рантії (поділ влади, федералізм, автономія муніципальних органів влади); норми Основного Закону повинні мати статус вищого права; федеральний конституційний суд повинен здійснювати судовий кон­ституційний контроль щодо правової і фактичної поведінки держави та її органів; повага до прав людини, закріплених у Основному Законі; для забезпечення рівної свободи для всіх Конституція передбачає, якщо це необхідно, правові можливості обмеження індивідуальних прав для захисту прав інших, а також на користь суспільства, але при цьому автономія індивіда повинна бути гарантована, та ін.^[8]

Таким чином, у сучасній зарубіжній юридичній літературі кон­ституціоналізм розглядається в нерозривному зв’язку з обмеженням влади держави на користь прав, свобод та інтересів людини, як «віра в існування конституційних способів щодо встановлення державних обмежень», «юридичне обмеження держави і повна протилежність свавільному правлінню»^[9], сукупність принципів, порядку діяльності й інституційних механізмів, які традиційно використовуються з ме­тою обмеження державної влади^[10].

Водночас проблеми конституціоналізму розглядалися і в радян­ській юридичній літературі. Зокрема, Ю. П. Єрьоменко, сприймаючи конституціоналізм як багатоаспектне поняття, зазначав, що «під кон­ституціоналізмом, по-перше, необхідно розуміти систему певних знань, поглядів. Конституціоналізм — це теорія, ідеологія, тобто спе­цифічна форма відображення об єктивної дійсності, що розглядається крізь призму конституції. По-друге, конституціоналізм — це су­спільно-політичний рух, основним питання якого виступає конститу­ція як засіб досягнення класових цілей, задоволення класових інтересів. По-третє, конституціоналізм означає певний стан суспільних відносин, що досягається внаслідок точного та неухильного дотримання консти­туційних приписів»^[12]. Таким чином, учений акцентував на класових аспектах функціонування конституціоналізму.

У сучасній юридичній науці класовий характер конституціоналіз­му обґрунтовано «відкидається», проте розгляд його як багатоаспек- тного поняття залишається домінуючим.

Найтиповішим визначенням конституціоналізму в російській конституційно-правовій науці є його трактування як складного явища, яке містить: а) конституційні ідеї та категорії, що відображають пер­винні базові цінності суспільства; б) масову конституційну свідомість громадян, населення в цілому; в) конституційні норми, акти та інститу­ти як нормативно структуроване вираження двох вищезазначених елементів; г) конституційний порядок як процес і стан реалізації кон­ституційних норм^[13].

Аналогічний підхід простежується й у викладі цього феномена Н. О. Бобровою, яка вважає, що конституціоналізм — це: конституцій­на ідеологія (система ідей і концепцій); процес (політичний процес навколо конституційних питань, за чи проти прийняття тієї або іншої конституції, а також політико-юридичний процес щодо прийняття і зміни конституції); мета (встановлення певного конституційного ладу як певного механізму влади); політико-юридична реальність (існуван­ня конкретного конституційного ладу, сама наявність конституції, ре­альність чи фіктивність її соціальної дії); юридичний результат (реалі­зація конкретних норм, принципів та інститутів конституції); засіб (вирішення політичних криз, стримування позаконституційних форм опозиції, встановлення форм діалогу між народом і владою); тип нор­мативної основи правової системи країни (вихід конституційного регу­лювання за рамки тексту Основного Закону і можливість постановки проблеми про рівні конституції); тип конституційних основ у системі відносин «суспільство — держава — особа» (обмеження державної влади за ліберальним типом у вигляді «мінімізації» держави чи за со­ціальним типом у вигляді відповідальності держави й особи перед суспільством); тип взаємодії в системі «конституційність — демокра­тія — народовладдя»; тип конституційного ладу (ліберальний — формально-юридичне здійснення державної влади від імені народу, соціальний, різновидом якого є державний патерналізм — здійснення державної влади на користь народу, державницький — здійснення влади державою від імені народу, часто за типом «заміщення» соціу­му — Суспільства і Народу)^[14]. Погоджуючись з наведеними тезами, виникає думка, що ці положення важко назвати визначенням конститу­ціоналізму, яке повинно перш за все лаконічно відображати сутність цього явища.

Російська правова наука представляє конституціоналізм у широко­му і вузькому смислах. Конституціоналізм у широкому смислі — це теорія конституції, історія і практика конституційного будівництва в тій або іншій країні, групі країн, світовій спільноті в цілому. У вузько­му смислі — цілісна система знань про базові загальнолюдські політико-правові цінності, які відображаються в демократичних кон­ституціях і демократичній конституційній теорії, їх змісті, формах, методах і ступені реалізації^[15]. Тут презюмується теорія конституції, основана на загальнолюдських цінностях, без визначення її практич­ного цілепокладання.

Зазвичай, визначаючи поняття конституціоналізму, основний ак­цент робиться на ролі конституції як обмежувача влади держави. Так, викладаючи конституціоналізм як одну з теорій, положення якої «най­більш серйозно вплинули на процес формування сучасної теоретичної моделі правової держави», автори монографії «Государство, общество, личность: проблемы совместимости»^[16] наводять думки вчених, згідно з якими конституціоналізм — це «сукупність таких соціально- економічних, політичних, юридичних, культурно-історичних і т. д. умов, за яких конституція функціонує як досить ефективний правовий обмежувач державної влади»^[17]. При цьому підкреслюється, що «кон­ституція первинна», вона передує формуванню і функціонуванню по­хідних від неї органів державної влади, а особи, які перебувають при владі, пов'язані її положеннями, що сприймаються як верховенство права^[18]. Безумовно, конституціоналізм є ідейним, інституціональним антиподом необмеженої вседозволеності влади, але не тільки влади державної, а й будь-якої публічної влади, за необхідності акцентування уваги на тому, що подібне обмеження повинно здійснюватися на ко­ристь конкретних суб'єктів — громадянського суспільства й особи.

І. О. Кравець при визначенні конституціоналізму як правового явища також підкреслює основоположне значення Основного Закону, вважаючи, що «конституціоналізм означає, перш за все, факт наявнос­ті конституції та її активного впливу на політичне життя країни...». Водночас учений розглядає конституціоналізм і як історичне і політич­не явище. На його думку, конституціоналізм, як історичне явище, є «продуктом Нового часу, тісно пов'язаним з доктриною і практикою лібералізму», передумовами якого був «соціальний та ідейний перебіг епохи Відродження, Реформації, Великих географічних відкриттів». Як політичне явище конституціоналізм, вважає І. О. Кравець, «одно­часно виявляє себе і як політичний рух, що ставить за мету побудову правової держави і цивілізованого громадянського суспільства, і як сукупність правил політичної практики... які сприяють широкій участі мас в управлінні справами держави...». Крім того, далі конституціона­лізм розглядається «як соціальне явище, оскільки є частиною ширшого соціального порядку». У цьому аспекті конституціоналізм «гарантує саморозвиток інститутів громадянського суспільства і забезпечує пра­вові форми взаємовідносин між державою, суспільством і особою, спирається на розвинену соціальну структуру та інститути громадян­ського суспільства...»^[19].

Крім того, конституціоналізм розкривається в ідеологічному ас­пекті як сукупність певних ідеалів, цінностей, цілей та поглядів^[20].

У політологічному аспекті феномен конституціоналізму пов'я­зується з ідеєю культурного, філософсько-релігійного характеру, зо­крема в науковій літературі зазначається, що «конституціоналізм виріс на багатющому релігійно-філософському ґрунті європейського хрис­тиянства і пов'язаний з останнім тисячею видимих і невидимих ниток. Тепер цій «імпортній квітці» належить адаптуватися до абсолютно інших умов...»^[21]. Цей висновок є справедливим і щодо України, оскіль­ки Україна володіє багатою спадщиною в культурному, філософсько­му, ідейно-релігійному сенсі. Тому ідея українського конституціона­лізму може стати реальністю тільки в тому разі, якщо її буде сформульовано в умовах суто української «культурної парадигми». Тільки за цих обставин можна формувати модель сучасного україн­ського конституціоналізму.

В українській конституційно-правовій науці конституціоналізм також не отримав єдиного визначення та інтерпретується по-різному. Так, В. М. Шаповал, досліджуючи проблему сучасного конституціона­лізму, у своїй фундаментальній праці «Сучасний конституціоналізм» констатує можливості його різних інтерпретацій, а саме: конституціо­налізм — «це, передусім, політико-правова ідеологія, інтелектуальні узагальнення, притаманні певному етапу історичного розвитку». «Водночас, — зазначається далі, — конституціоналізм нерідко сприй­мають як суспільно-політичний рух, спрямований на реалізацію відпо­відних ідей». Крім того, «конституціоналізм також розглядають як державне правління в широкому сенсі (управління державними спра­вами), обмежене за змістом конституції. Нарешті, конституціоналізм іноді ототожнюють з практикою конституційного регулювання сус­пільних відносин»^[22]. Висновок про різноманітність визначень консти­туціоналізму є аксіоматичним.

Отже, з метою критичного аналізу та осмислення вітчизняних на­укових трактувань конституціоналізму є потреба в їх систематизації.

В українській спеціальній літературі конституціоналізм розкри­вається в політичному аспекті як особливий характер відносин між державою і суспільством на основі консенсусу, як ідейно-політична доктрина і рух. На думку Ю. М. Тодики, «конституціоналізм у полі­тичному розумінні — це особливий характер відносин між державою і суспільством. Він є оформленням суспільної згоди щодо відповід­них цінностей, принципів і механізмів»^[23].

У політичному контексті витримано визначення українського кон­ституціоналізму як «скарбниці національної ідейно-політичної думки і державно-правової практики, яка створювалася на світовому досвіді вітчизняними мислителями і діячами впродовж століть і спрямована на конституційну регламентацію державного устрою, політичного ре­жиму, прав і свобод людини, взаємовідносин особи, громадян, суспіль­ства і держави»^[24].

Крім того, конституціоналізм розглядається у філософсько- історичному контексті як учення про конституцію, включаючи перед- конституційні ідеї божественного, природного права, договірного по­ходження держави, вчення про плутократію, тиранію, деспотію, демократію тощо. При цьому конституціоналізм як «учення про кон­ституцію» розглядається з двох позицій — широкої і вузької. «У широ­кому плані він (конституціоналізм. — А. К.) еволюціонує, починаючи від міфологічних форм світобачення — параполітології IV—III тис. до н. е.... до раціонально-логічних форм мислення, тобто до ознак те­оретичного знання, виникнення політико-правової науки». У вузькому розумінні конституціоналізм трактується як комплекс політико- правових ідей і практики державного будівництва буржуазії XVII­XVIII ст., яка орієнтувалася на створення інституційно-правових умов функціонування держав, у яких забезпечувалося б «верховенство на­роду, виключне правління законів, широкі права і свободи особи, демо­кратична виборча система...»^[25].

Безумовно, політична і філософсько-історична характеристики конституціоналізму становлять інтерес, але в їх рамках, як правило, затверджуються тези, що мають достатньо абстрактний характер. Тому найбільш прийнятним бачиться юридичний підхід, який дає змогу сформулювати чітку дефініцію цього явища, що є методологічно необ­хідним для наукового дослідження конституціоналізму, оскільки одна з найважливіших категорій сучасної науки конституційного права не може визначатися іп аЬзітасїо.

Юридичного напряму дотримується у своїх поглядах С. В. Шевчук, який досліджує конституціоналізм як «режим функціо­нування державної влади відповідно до конституції, причому термін «конституціоналізм» у суспільстві, в якому існує конституційна дер­жава (діяльність держави спрямовано тільки для забезпечення кон­кретних, нормативно визначених суспільних цілей відповідно до за­гальновизнаних правових принципів і норм), розуміється в широкому смислі — як Конституція, основана на ідеології конституціоналізму»^[26]. Проте ця позиція є дискусійною, оскільки ототожнення конституціо­налізму з «режимом функціонування державної влади», навіть при «існуванні конституційної держави», не повною мірою відповідає іде­ям лібералізму, що лежать в основі «ідеології конституціоналізму».

A. 3. Георгіца розглядав конституціоналізм як «новий політико- правовий режим», який ґрунтується «на верховенстві прав і свобод людини та громадянина»^[27]. Здається, що в цьому понятті відобража­ється перш за все один з основних принципів сучасного конституціо­налізму — пріоритет прав людини над іншими соціальними цінностя­ми та інтересами. Крім того, в одній із своїх ранніх праць А. 3. Георгіца у співавторстві з І. Є. Словською пропонував розгорнуте визначення конституціоналізму: «Конституціоналізм... — складна і специфічна політико-правова категорія, що включає як складові структурні еле­менти доктрину, чинне законодавство та юридичну практику реалізації відповідних ідей і норм, що їх закріплюють»^[28]. Такий широкий підхід до дефініції конституціоналізму розкриває його зміст та структуру.

B. Ф. Мелещенко розуміє конституціоналізм як «складне системне утворення», елементами якого є: фактична і юридична конституція, конституційна теорія, конституційні відносини, конституційна право­свідомість, конституційна законність і правопорядок^[29]. Проте це визна­чення не стільки характеризує конституціоналізм, скільки містить пе­релік можливих складових його змісту.

C. П. Головатий розглядає конституціоналізм також в юридичному аспекті, додержуючись класичного розуміння цього феномена як ідеї про обмеження влади держави. На його думку, «конституціоналізм — це результат ідеї, згідно з якою жодна гілка державної влади не є віль­ною від обмежень». При цьому вчений виділяє «три загальні риси», властиві конституціоналізму, а саме: «обмежена влада; дотримання верховенства права; захист основоположних прав і свобод людини»^[30]. Аналогічний підхід щодо розуміння конституціоналізму простежуєть­ся в працях М. О. Давидової, на думку якої «конституціоналізм обмеж­ує простір для влади». При цьому до його базових цінностей віднесено «громадянську і політичну свободи, служіння держави суспільству і праву, громадянська згода»^[31]. Наведені тези в цілому не викликають заперечень, проте їх важко розглядати як розкриття концепту консти­туціоналізму, оскільки в них містяться не сутнісні, а оцінні характе­ристики цього явища.

Отже, огляд різних характеристик сучасного конституціоналізму дає змогу зробити висновок, що в науці склалися три основні підходи до його визначення: політичний, філософсько-історичний та юридич­ний. Водночас при юридичному підході конституціоналізм у вузькому сенсі розуміється як особливий режим функціонування державної влади на основі конституційних методів, а в широкому — як складна політико-правова система.

Типовими визначеннями конституціоналізму, що переважають у вітчизняній науковій літературі, є визначення, побудовані на основі категорій політико-правового режиму й обмеженої державної влади, а не на категоріях «особа», «суспільство», «народовладдя». Крім того, наведені дефініції містять або оцінні поняття, або перелік елементів змісту чи системи конституціоналізму, що характеризує окремі його сторони.

Формулювання дефініції конституціоналізму (в юридичному сен­сі) уявляється можливим, маючи за точку відліку (опори) його осно­вну мету, тобто те, для чого потрібна парадигма конституціоналізму. Гносеологічні витоки конституціоналізму і теоретичні підходи дають підстави стверджувати, що телеологічно конституціоналізм є теорією, ідеологією і практикою обмеження (самообмеження) публічної влади на користь громадянського суспільства, прав, свобод та інтересів осо­би. При цьому слушною є точка зору М. С. Бондаря, що «аналіз про­блем конституціоналізму відображає єдність теорії і практики, зако­нотворчості й правозастосування, конституційно-правової аксіології та онтології у найширшому їх прояві, у тому числі в державно-владної діяльності»^[32].

Отже, сучасний український конституціоналізм є складною публічно-правовою системою конституційної організації сучасного суспільства на основі права та демократії, що цілеспрямована на утвердження конституційно-правової свободи людини. Змістом цієї системи є сукупність необхідних і достатніх елементів, до яких нале­жать, зокрема, конституція (при цьому конституція разом з її доктри- нальними основами, системою політико-правових цінностей, які відо­бражають її концепцію, філософію, сутність) та конституційне законодавство. Крім цих складових політико-правової системи консти­туціоналізму, важливе значення мають такі його елементи, як консти­туційна правосвідомість, конституційні правовідносини і конституцій­ний правопорядок. Здається, що такий «набір» елементів системи конституціоналізму є якнайповнішим і відображає зміст цього соціально-правового явища повною мірою, а головне — саме ці еле­менти, «працюючи» спільно (в єдиній системі), дадуть змогу забезпе­чити досягнення соціально значущої мети конституціоналізму.

Конституція є ядром конституціоналізму. Це обумовлено насампе­ред тим, що вона є носієм трьох ідеалів: а) обмеження влади держави; б) закладення механізмів і процедур здійснення владних функцій; в) визначення юридичних меж втручання держави у сферу політичної, економічної і соціальної свободи людини. У цьому зв’язку слушним є висновок, що «за історично сформульованим визначенням, яке ґрунту­ється на ідеях природного права, конституцією вважалася система об­межень державної влади у вигляді відповідно встановлених прав і свобод, а також юридичних гарантій їх реалізації»^[33]. О. В. Скрипнюк справедливо характеризує конституцію і як «захисний бастіон від сва­вілля держави», і як «основу суспільного визнання легітимності дер­жави і державної влади»^[34].

Таким чином, конституція, яка є «фундаментальною основою всіх правових регуляторів у державі» ^[35]та будучи, за своєю сутністю, голо­вним об'єднуючим джерелом права і демократії, повинна містити норми, принципи та інститути, що регулюють суспільні відносини, які визначають демократичну і правову організацію публічної влади та суспільства, а «закріплені в ній принципи демократизму, їх неу­хильна реалізація становлять дух справжнього конституціоналізму»^[36].

Разом із Конституцією України нормативною основою системи сучасного українського конституціоналізму та складовою його змісту є конституційне законодавство. Конституція в повному обсязі виконує свої функції, якщо на її основі формується і функціонує конституцій­не законодавство.

Незважаючи на те що категорія «конституційне законодавство» дедалі частіше застосовується сучасною конституціоналістикою, вона трактується по-різному. Така ситуація частково зумовлена невизна­ченістю змісту законодавства як такого. Цю проблему на сьогодні не вирішено. Можна констатувати наявність декількох підходів, що сформувалися. Найпростішим, мабуть, є той, згідно з яким законодав­ство подано як система нормативних актів, що видаються найвищими органами законодавчої та виконавчої влади (тобто законодавчі акти та урядові рішення нормативного характеру), або як «тільки закони»^[37]. Це — «вузький» підхід. Водночас у науці й практиці значною мірою поширено широке розуміння законодавства («широкий» підхід)^[38].

Саме виходячи з широкого підходу, тлумачить термін «законодав­ство» Конституційний Суд України. Зокрема, «законодавство», на думку Суду, «охоплює закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети та постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень і відповідно до Конституції України та законів України» ^[39].

У сучасній українській конституційно-правовій науці досліджен­ню проблеми конституційного законодавства не приділено належної уваги, тоді як визначення змісту і принципів структурування системи конституційного законодавства є теоретично необхідним для форму­вання сучасного українського конституціоналізму і практично важли­вим для оптимального функціонування його системи, для якої консти­туційне законодавство є нормативною основою, тобто відіграє основоположну роль.

Аналіз чинних в Україні нормативно-правових актів, що містять конституційно-правові норми, дає змогу зробити висновок про недо­статню ефективність існуючого конституційного законодавства в Україні. Найвагомішими причинами подібного стану системи консти­туційного законодавства є: колізійність норм різних актів конституцій­ного законодавства, неузгодженість положень, що регулюють одно­рідні суспільні відносини; відсутність офіційної видової класифікації законів залежно від предмета правового регулювання (зокрема, неви- окремлення конституційних законів у системі конституційного законо­давства); недостатність наукових характеристик конституційного за­конодавства як цілісної системи (відсутність єдиної наукової концепції конституційного законодавства); відсутність стійкої правової культури законотворчості й недотримання ієрархії нормативно-правових актів у системі конституційного законодавства.

Конституційне законодавство України слід визначати з урахуван­ням низки особливостей. До числа цих особливостей належить те, що конституційне законодавство має регулювати особливі суспільні від­носини, які відзначає основоположний, базовий характер (тобто осо­блива сфера регулювання), що обумовлює іншу особливість — провід­не місце конституційного законодавства в загальній системі українського законодавства.

Теоретично і практично обґрунтованим є визначення конституцій­ного законодавства України у вузькому розумінні, як сукупності ви­ключно законів. Таке вузьке розуміння конституційного законодавства, на відміну від широкого, дає змогу виокремити особливості законів, роль і число яких у сучасній Україні значно зросли. Конституція через її специфічні властивості, в яких розкривається її сутність не тільки як правового, але й соціально-політичного документа, посідає особливе місце щодо системи конституційного законодавства. Конституція як правове явище — це основний закон, що має особливі юридичні влас­тивості. Основний закон є первинною основою конституційного права і, відповідно, конституційного законодавства.

Конституція як основний закон, що має найвищу юридичну силу, очолює систему конституційного законодавства. В юридичній літера­турі підкреслено, що конституція — «це не «надзаконний» акт, а закон, що реально діє, має характер основного закону»^[40].

Водночас конституція — це основний закон не тільки держави, але й суспільства, що обумовлює його характеристику як документа, котрий поєднує соціально-політичні, ідеологічні та правові риси. Так, А. О. Селіванов слушно відмічає, що «конституція як правова основа держави і суспільства завжди концентрувала в собі правову політику, виконуючи завдання ідеологічного документа розвитку суспільства»^[41]. Це визначає місце та призначення конституції щодо системи конститу­ційного законодавства і конституціоналізму. Так, ціннісні характерис­тики держави і суспільства на певному етапі їх історії, цілі й тенденції подальшого розвитку становлять соціальні, ідеологічні й політичні настанови конституції, які мають формальне вираження в нормах- принципах, нормах-цілях, нормах-завданнях, відображуючи ідеї, тео­рії і погляди, сприйняті суспільством на певному етапі його розвитку. Справедливим є твердження про те, що «створення конституції... є... інтелектуальним продуктом, а закріплені в ній юридичні формули — вираженням філософії права певної епохи»^[42]. За своїми соціально- політичними та ідеологічними характеристиками конституція перебу­ває за межами системи конституційного законодавства, є ширше за неї.

Таким чином, ураховуючи особливості соціально-правової при­роди конституції, зокрема сутності Конституції України як акта уста­новчої влади народу, можна дійти висновку, що вона виходить за межі конституційного законодавства. На цій підставі, а також ураховуючи функціональне призначення та основоположну роль конституції у змісті й системі конституціоналізму, під час характеристики норма­тивної основи системи конституціоналізму є обґрунтованим викорис­товувати вербальну конструкцію «конституція і конституційне законо­давство».

Конституціоналізм — це політико-правове явище, правову (юри­дичну) сутність якого обумовлено насамперед нормативно-правовою основою тієї системи, якою є конституція і конституційне законодав­ство. Конституція має змішану політико-правову природу, як і консти­туційні відносини, що можуть бути охарактеризовані як політичні й правові одночасно^[43].

Конституційні правовідносини «оживляють» постулати конститу­ційного права, перетворюючи їх на конституційно-правову реальність, виходячи із загальнотеоретичного уявлення про те, що правова реаль­ність «утворюється в суспільстві в результаті існування і функціону­вання в ньому права і правових явищ, суспільно-правових наслідків і процесів, породжуваних правом»^[44].

Ідеологічні постулати і сутність конституціоналізму обумовлюють справжню цінність людської особи, наділеної вільною свободою, яка використовує останню в організованому соціумі. Тому в сучасних умовах створення вітчизняної моделі конституціоналізму важливого значення набуває формування суспільних відносин, у центрі яких лю­дина як найвища соціальна цінність. Ці суспільні відносини вимагають нового конституційно-правового поля. Сучасні конституційні право­відносини відрізняються від тих, що існували (наприклад, декілька років назад), і можна прогнозувати тенденцію їх майбутньої зміни, що безпосередньо пов’язано з розвитком системи конституціоналізму.

Сучасний етап розвитку конституційного права в умовах станов­лення вітчизняного конституціоналізму характеризується виникнен­ням нових конституційних правовідносин у системі «держава — гро­мадянське суспільство», «держава — людина». Акценти в цих правовідносинах, випливаючи із сутності конституціоналізму, зміню­ються в бік пріоритету прав людини, її інтересів. Крім того, формуєть­ся громадянське суспільство, що також обумовлює появу нових соці­альних відносин, які вимагають свого конституційно-правового регулювання.

Розглядаючи конституційні правовідносини в системі сучасного конституціоналізму, слід виходити з того, що ці правовідносини поряд із загальними ознаками, які є характерними для всіх правовідносин, мають певні особливості, а саме: виникають в особливих сферах, на­самперед у сфері публічно-правової діяльності, у сфері організації і здійснення владних повноважень народом (народовладдя), у сфері юридичної організації держави і суспільства, у сфері забезпечення прав і свобод людини; відзначаються своїм змістом, який є складним (слід підкреслити, що виокремлення складного, тобто юридичного і матеріального змісту правовідносин є традиційним, що, на думку С. С. Алексєєва, дає змогу зрозуміти механізм впливу права на сус­пільне життя, і якщо матеріальний зміст пов’язує правовідносини з реальними відносинами, фактичними соціальними процесами, то юридичний зміст служить правовим засобом забезпечення, а нерідко й формування матеріального змісту^[45], тому ця ознака має важливе (особливе) значення щодо конституційних правовідносин у контексті конституціоналізму); характеризуються особливим складом суб'єктів, кожен з яких наділено специфічним колом прав і обов'язків; харак­теризуються різноманітністю видів.

Специфіку конституційних правовідносин як складових змісту сучасного українського конституціоналізму визначають їх суб’єкти, які становлять суб'єктну основу (вираження) системи конституціона­лізму. Серед цих суб'єктів особливе місце посідають: особа (людина, громадянин), виходячи з людського вимірювання конституціоналізму, у центрі якого — людина, її права, свободи, законні інтереси; народ як владний суверен, джерело влади в демократичній державі; колективні суб'єкти, що відіграють важливу роль при формуванні громадянського суспільства (юридичні особи публічного права).

У контексті конституціоналізму важливим є те, що правоздатність народу в конституційному праві є абсолютною. Виключність статусу народу як суб'єкта конституційно-правових відносин обумовлено тим, що народ є «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні» (ст. 5 Конституції України). Право визначати і змінювати конституцій­ний лад в Україні належить виключно народу. Народ може бути суб’єктом як загальних конституційних правовідносин, реалізуючи своє право здійснювати владу, так і суб'єктом конкретних правовідно­син, наприклад при проведенні референдумів.

Відзначається особливостями конституційна правосуб'єктність держави. Держава як єдина політична організація може бути учасни­ком виключно загальних конституційних правовідносин. У конкретні конституційні правовідносини можуть вступати тільки органи держа­ви. На цей нюанс Н. В. Бутусова звертає увагу у своїй праці, але при цьому проводиться концептуальна ідея «багатоструктурності», «бага­тошаровості» конституційно-правових відносин за участю держави. Згідно з цією теорією, держава бере участь у правовідносинах як без­посередньо (участь держави в загальних конституційних правовідно­синах), так і тоді, коли від імені держави у правовідносинах беруть участь органи держави (участь у конкретних правовідносинах)^[46]. Із цією позицією не можна погодитися з тієї причини, що органи держави є самостійними суб'єктами конституційно-правових відносин, отже, володіють самостійною конституційною правосуб'єктністю, відмін­ною від держави.

Крім народу і держави, суб'єктами наведених правовідносин є на­ції, корінні народи і національні меншини (народності), адміністра­тивно-територіальні одиниці, органи державної законодавчої, виконав­чої і судової влади, Президент України, депутати представницьких органів, службові та посадові особи, політичні партії, громадські об'єднання, виборчі комісії всіх рівнів, територіальні громади, органи місцевого самоврядування, дипломатичні представництва та консуль­ські установи (при вирішенні питань громадянства), громадяни України, іноземці, особи без громадянства, тимчасові надзвичайні ор­гани. Цей перелік не є вичерпним. Більше того, в умовах подальших конституційно-правових перетворень в Україні коло суб'єктів консти­туційно-правових відносин може розширятися.

У сучасних умовах наповнення публічного права новим смислом і змістом, відповідно до парадигми сучасного конституціоналізму, ви­правданим буде принципово інший ракурс визначення суб'єктів кон­ституційних правовідносин. Так, актуальною є проблема юридичної особи публічного права в конституційних правовідносинах.

Можна визначити певні особливості юридичних осіб публічного права як суб'єктів конституційних правовідносин із позицій сучасної конституціоналістики.

Юридичні особи публічного права за своїм походженням — це публічні утворення, наділені державно-владними, самоврядними і корпоративними повноваженнями.

Юридичні особи публічного права виражають публічні, а не при­ватні інтереси. Публічний інтерес — це форма прояву потреб певної соціальної спільноти, яка опосередковує спрямованість її діяльності з метою досягнення загального блага, що є можливим виключно через загальне об'єднання (спільними зусиллями).

Юридичні особи публічного права, на відміну від юридичних осіб приватного права, створюються в особливому порядку: шляхом вибо­рів (представницькі органи державної влади і місцевого самовряду­вання) або призначення (розпорядчий характер створення). Деякі юридичні особи публічного права, наприклад політичні партії, ство­рюються шляхом їх реєстрації, передбаченої чинним законодавством. Крім того, в юридичній літературі як один із способів створення юри­дичних осіб публічного права виділено «визнання явища, яке вже існує (державу, громаду — муніципальне утворення)»^[47].

Особливістю цих суб'єктів є й те, що вони діють не тільки на підставі статутів, але й на підставі нормативних актів. Основним до­кументом держави, що є юридичною особою публічного права, є її конституція^[48].

Подальшою характеристикою таких суб'єктів є їх відповідаль­ність. Питання деліктоздатності юридичних осіб є дискусійним, проте безперечним є те, що відповідальність цих юридичних осіб «у своїй основі має не приватноправовий, а публічно-правовий характер»^[49]. Так, окремі юридичні особи публічного права є суб'єктами конститу­ційної відповідальності, тобто володіють конституційною деліктоздат- ністю.

Юридичні особи публічного права володіють певними (правови­ми в загальних рисах) ознаками юридичної особи приватного права (мають у власності, господарському віданні або оперативному управ­лінні відокремлене майно, відповідають за своїми зобов'язаннями цим майном, можуть від свого імені набувати та здійснювати майнові та немайнові права, виконувати обов'язки, мають свої установчі доку­менти).

Таким чином, до юридичних осіб публічного права, які володіють конституційною правосуб'єктністю, належать: держава, органи пу­блічної влади, територіальні громади, Автономна Республіка Крим, політичні партії, інші громадські формування (організації) некомер- ційного характеру. Ці суб'єкти мають важливе концептуальне значення в теорії конституціоналізму і здійснюють функціональну роль у його практиці, оскільки опосередковують створення та ефективну дію такої інституціональної складової конституціоналізму, як публічна влада, і беруть участь у реалізації функціонального механізму сучасного укра­їнського конституціоналізму.

Таким чином, до кола суб'єктів конституційних правовідносин разом із таким суб'єктами, як народ, нації, корінні народи і національні меншини, депутати представницьких органів державної влади і місце­вого самоврядування, службові та посадові особи, належать юридичні особи публічного права і фізичні особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства).

За допомогою конституційних правовідносин реалізуються кон­ституційні норми, втілюються в життя принципи конституціоналізму, функціонує його система.

Конституціоналізм онтологічно пов'язаний з людиною. Особа іманентно властива системі цього політико-правового феномена, оскільки тільки через реального діяча, здатного до розуміння, визна­ння і відтворення цінностей конституціоналізму, вона знаходить своє буття, смисл, функціональне та аксіологічне значення. Крім того, кон­цепт конституційної правосвідомості також виконує важливі морально- політичну і духовно-світоглядну функції, беручи участь у відтворенні конституційної реальності через визначення місця і ролі людини у структурах сучасного конституціоналізму.

Процес створення та ефективність дії системи конституціоналіз­му будуть успішнішими при свідомому ставленні індивіда, соціальної групи, суспільства в цілому до конституції як до основного закону, до її ролі в правовому регулюванні суспільних відносин, до конституцій­них цінностей. Тому велике значення в системі конституціоналізму має конституційна правосвідомість як особливий вид правової свідо­мості.

Розглядаючи конституційну правосвідомість як елемент змісту сучасного українського конституціоналізму, є обґрунтованим у струк­турі конституційної правосвідомості виокремлення чотирьох осново­положних елементів: конституційно-правової психології; конститу­ційно-правової ідеології; конституційно-правової духовності та конституційно-правового світогляду.

Конституційно-правова психологія — це психічне (суб'єктивне) відображення елементів конституціоналізму в процесі індивідуальної і колективної соціальної діяльності, їх сприйняття і ставлення до них. Конституційно-правова психологія простежується через емоційні на­станови і переживання індивідуальних суб'єктів, а також через масові психологічні стереотипи юридичної поведінки і ставлення до консти­туційних явищ.

Конституційно-правову ідеологію в контексті конституціоналізму слід розглядати як систему поглядів, що відображають цінності, прин­ципи, процеси формування і функціонування конституціоналізму, його роль і значення в житті держави, суспільства, людини.

Основні ідеологічні постулати відображено в конституції держа­ви, яка позначає як досягнутий рівень розвитку суспільства, так і ті цілі й завдання, які належить досягти й вирішити. Конституція — це не тільки нормативно-правовий акт, що має особливі юридичні власти­вості, але й ідеологічний документ, що здійснює ідеологічну функцію, у рамках якої можна виокремити світоглядну і виховну підфункції. При цьому конституція як ідеологічний документ виходить із презумп­ції, що цілі суспільства є завданнями держави. Адекватне відображен­ня суспільних цілей у конституції припускає наявність адекватної конституційної ідеології. Незважаючи на оголошену на початку 90-х років минулого століття ідею деідеологізації держав на пострадянсько­му просторі й часткове її сприйняття сучасною Україною, що мало своє вираження в закріпленні на конституційному рівні ідеологічної різноманітності (ст. 15 Конституцій України), певні духовні та ідеоло­гічні цінності відображено в Основному Законі держави. Деідеологізація в цьому разі виявилася засобом «розчищення» ідеологічного ґрунту для утвердження нових світоглядних ідей. Ідеологічний плюралізм справедливо розглядається як одна із сторін духовного життя суспіль­ства, яке повинно мати конституційні основи^[50].

Конституція не може не містити певних ідеологічних (світогляд­них) переконань. Як підкреслює Н. О. Боброва: «Конституція — «згус­ток» державних і суспільних ідей, які держава і суспільство (через ре­ферендум) проголошують основними»^[51]. Кожна норма конституції пронизана певним духом, ідеями, сприйнятими суспільством на певно­му етапі його розвитку. Так, утвердження принципів демократичної правової держави, різноманітності форм власності, закріплення при­родних прав людини, визнання державою людини найвищою соціаль­ною цінністю, відповідальність держави перед людиною за свою ді­яльність та інші положення Конституції України відображають ідеологічні основи сучасного українського конституціоналізму. При цьому конституціоналізм коригує їх з такими базовими цінностями конституційного ладу, як народовладдя, верховенство права, конститу­ційна законність тощо. Саме ці конституційні ідеї і принципи є засада­ми єдиної національної конституційної ідеології, покликаної служити інтересам українського народу.

Конституційно-правова ідеологія безпосередньо пов язана з духовністю як усього суспільства, так і окремих його членів. У зв’язку з цим актуалізується такий компонент конституційної правосвідомос­ті, як конституційно-правова духовність (ментально-аксіологічний компонент конституційної правосвідомості). На відміну від двох на­званих елементів, він характеризується значною стійкістю, охоплює глибинний рівень конституційної правосвідомості та є системою ду­мок, вірувань, навичок, правового духу, що створює цілісну картину конституційно-правового життя. Конституційно-правову духовність спрямовано передусім на утвердження віри у право. Як зазначив Р. Берман: «... у право треба вірити, інакше воно не працюватиме; а це включає не тільки розум, але також почуття, інтуїцію та віру»^[52]. Саме невіра у право, неповага до конституції як до основного закону держа­ви, до конституційних цінностей і пріоритетів є проявом кризи конституційно-правової духовності та, як наслідок, призводить до де­формації правосвідомості. Як свідчить сучасна політико-правова практика, в Україні спостерігається найважча форма деформації про­фесійної правосвідомості серед окремої частини державних службов­ців — корупція і хабарництво.

Із конституційно-правовою духовністю тісно пов’язаний інший компонент конституційної правосвідомості — конституційно-

правовий світогляд, який є різновидом юридичного світогляду і відо­бражує вихідну світоглядну позицію суб'єкта (індивідуального чи ко­лективного) щодо конституційно-правових теорій і реалій. У світовій юридичній думці існує декілька напрямів юридичного світогляду (по­зитивістський, природно-правовий та ін., що насамперед пов’язано з праворозумінням). Залежно від них формується і відповідний конституційно-правовий світогляд.

Формування конституційної правосвідомості як складової систе­ми сучасного українського конституціоналізму потребує створення відповідного конституційно-правового світогляду, основаного на інте­гративному розумінні права, з'ясуванні та сприянні демократично- правової сутності конституціоналізму.

Таким чином, конституційна правосвідомість сприяє як форму­ванню, так і функціонуванню системи конституціоналізму, спрямова­ного на встановлення конституційного правопорядку.

Парадигма конституційного правопорядку не набула свого розви­тку в юридичній науці. Багато аспектів цього політико-правового фе­номена залишається малодослідженими або дискусійними. До їх числа належать поняття, основні характеристики конституційного правопо­рядку, способи і заходи щодо його зміцнення й забезпечення в умовах конституційної і політичної реформ, що тривають, ускладнення соціально-політичної обстановки в країні. У наукових працях, присвя­чених проблемам конституційно-правового характеру, як правило, йдеться про необхідність забезпечення і захисту конституційного пра­вопорядку. Безумовно, це має важливе практичне значення для зміц­нення конституційності в державі та суспільстві. Водночас з метою розкриття концептуальної парадигми сучасного конституціоналізму важливим є визначення поняття та характерних рис конституційного правопорядку в контексті змісту конституціоналізму. Теоретично узго­джені визначення цього правового феномена зустрічаються рідко. Наприклад, у російських енциклопедичних джерелах пропонується дефініція «конституційний порядок», під яким розуміється «такий хід державних справ і організації життя людей, який випливає з норм конституції і відповідає їй»^[53]. Здається, що в такій інтерпретації кон­ституційний порядок, по суті, зводиться до стану (режиму) конститу­ційної законності в державі та суспільстві. Безумовно, конституційний правопорядок нерозривно пов'язаний з конституційною законністю. Вони в певній частині свого змісту пересікаються, проте конституцій­на законність у всіх своїх проявах повністю змісту конституційного правопорядку не вичерпує.

В українській науці теорії держави і права конституційний право­порядок розглядається як «галузевий різновид правового порядку»^[54]. На думку вчених, конституційний правопорядок створюється «сукуп­ною правовою поведінкою суб’єктів права» на основі «конституційно­го права як провідної галузі права». Його особливостями називають: законодавчий рівень правового регулювання, специфічний суб'єктний склад (громадяни, державні органи, посадові особи, органи місцевого самоврядування, політичні партії тощо), характер предмета регулю­вання суспільних відносин, що мають політичну складову. Крім того, до «важливого виразника конституційного правопорядку» належать «суспільна легітимація системи державної влади, її органічна ціліс­ність (єдність) і ефективність»^[55]. Це поняття не викликає заперечень, у ньому відображено особливості конституційного правопорядку як різновиду правопорядку, зазначено, як він створюється («спільною правовою поведінкою суб’єктів права»), проте потрібно викласти па­радигму конституційного правопорядку в контексті сучасного україн­ського конституціоналізму, оскільки в рамках системи конституціона­лізму він має власну визначеність і значущість.

Отже, логічно виокремити основні характеристики конституцій­ного правопорядку, а саме: урегульованість суспільних відносин конституційно-правовими нормами; функціонування державних і гро­мадських інститутів у режимі конституційної законності (конституцій- ності); легітимність публічної влади; поєднання (гармонічність) дер­жавних, колективних (суспільних) та особистих інтересів. Звідси, конституційний правопорядок — це якісний стан суспільних відносин, урегульованих конституційно-правовими нормами, який досягається в результаті правомірної поведінки (і діяльності) всіх суб’єктів консти­туційного права.

Конституційний правопорядок є завершальним елементом змісту сучасного українського конституціоналізму, який становить оптималь­но достатню сукупність необхідних елементів (Конституція і консти­туційне законодавство, конституційні правовідносини, конституційна правосвідомість, конституційний правопорядок).

Таким чином, наведена системно-змістовна характеристика кон­ституціоналізму, а також його демократично-правова сутність дають змогу визначити конституціоналізм як публічно-правову систему кон­ституційної організації сучасного суспільства на основі права, демо­кратії та утвердження конституційно-правової свободи людини, зміс­том якої (цієї системи) є конституція та конституційне законодавство, конституційні правовідносини, конституційна правосвідомість, кон­ституційний правопорядок, функціонування якої спрямовано на обме­ження (самообмеження) публічної влади на користь громадянського суспільства, прав і свобод людини.

1.2.