Конституційно-правова свобода людини як мета сучасного українського конституціоналізму

Людина в доктрині та практиці конституціоналізму посідає провідне місце. Адже людина — це енергетичний центр парадигми конституціоналізму, головний ціннісний орієнтир його подальшого розвитку, індикатор перевірки на можливість реалізації конституційної теорії, ідеології і практики, а визнання, забезпечення та захист конституційно-правової свободи, її вираження в правах та законних інтересах людини є практично кінцевою метою функціонування систе­ми конституціоналізму.

Концепція свободи є однією з ключових у концептуальній пара­дигмі сучасного конституціоналізму. Свобода як стан особистості в суспільстві це одна з найважливіших та дискусійних проблем у право­вій науці. Водночас ця проблема є об єктом та предметом дослідження філософії. Свобода завжди належала до вищих соціальних та політико- правових цінностей. Так, існує точка зору, згідно з якою «дійсна, справжня демократія — це демократія розвитку, де всі механізми дер­жавного регулювання, громадянського суспільства і приватної ініціа­тиви відповідають демократичним цінностям»^[56]. При цьому визначен­ня демократичних цінностей соціуму набуває гносеологічного значення для розкриття сутності свободи людини як цінності сучасно­го українського конституціоналізму. Так, у працях мислителів минуло­го (Платона, Арістотеля, Н. Макіавеллі, Дж. Локка, ідеологів Нового і Новітнього часу) можна знайти згадку про три найважливіші цінності політично організованого суспільства, без яких неможливо досягти соціальної справедливості та стабільності, — це свобода, рівність і власність.

Таким чином, ґрунтуючись на історії та теорії демократії, можна виділити три її постулати, значущі для сучасного конституціоналізму і навколо яких тією чи іншою мірою обертаються всі концептуальні ідеї і доктрини, а саме: свобода, рівність і влада, що виражає волю більшос­ті (народовладдя). Однак ці «вічні цінності» в різні історичні епохи, у різних державах, у різних умовах набувають різного значення, тобто їх зміст уявляється не статичним, а схильним до перманентних змін діа­лектичного характеру, відповідних розвитку конституціоналізму.

Із зазначених категорій найбільшою мірою вимагає своєї конкре­тизації з юридичної точки зору «свобода», оскільки це запозичена юриспруденцією філософська категорія і, крім того, саме вона най­ближча до юридичних фікцій. Тим паче, що Платон, міркуючи про свободу як про «благо демократії і до чого вона ненаситно прагне», застерігав, що «саме це (надмірна свобода. — А. К.) її і зруйнує». «Адже надмірна свобода, — міркував філософ, — мабуть, і для окре­мої людини, і для держави перетворюється не на що інше, як на над­мірне рабство», «інакше кажучи, з крайньої свободи виникає найбіль­ше і найлютіше рабство»^[57]. Проте свобода разом з рівністю і владою має безперечну цінність як для особи, так і для суспільства. Свобода більшою мірою, ніж інші демократичні цінності, потребує захисту, оскільки через об єктивні та суб'єктивні чинники понад усе схильна до посягань.

Про свободу як соціальну цінність міркували кращі уми людства. Так, у творах «отця класового компромісу», видатного англійського мислителя Дж. Локка розкриваються питання про сутність і ступені свободи (несвободи) людини. У «Двох трактатах про правління» Локк розрізняє «природну свободу людини», яка полягає в тому, «щоб не бути нічим пов’язаним, окрім закону природи», і «свободу людини в суспільстві», зокрема «свободу людей в умовах існування системи правління», яка полягає в тому, «щоб жити відповідно до постійного закону, спільного для кожного в цьому суспільстві й установленого законодавчою владою, створеною в ньому; це — свобода додержувати­ся мого власного бажання у всіх випадках, коли цього не забороняє закон, і не бути залежним від непостійної, невизначеної, невідомої са­мовільної волі іншої людини»^[58].

Аналізуючи наведені ліберальні ідеї, англійський політолог В. Гринліф у своїй праці «Британська політична традиція» резюмував, що в працях Локка «ми знаходимо вимоги свободи і недоторканності особи», при цьому першорядне значення має свобода окремої людини як самостійної розумної істоти, незалежної і рівної серед собі подіб­них одиниці утворення і соціально-політичної дії^[59].

Водночас, трактуючи свободу людини з юридико-правової точки зору, у контексті конституціоналізму, принципового значення набуває розкриття концепту свободи через визначення її співвідношення не тільки із законом, але й з правом. Зв язок свободи та права знайшов своє обґрунтування в працях класиків правової думки. Так, за Гегелем, «підґрунтя права — це загалом духовне, а його найближче місце й ви­східна точка — це воля, яка вільна; тим-то її субстанцію й визначення становить свобода; система права — це царство здійсненої свободи, світ духа, породжений ним самим, мовби другою натурою»^[61]. Таким чином, здійснення свободи відбувається в системі права, а свобода є субстанцією волі: «адже свобода — це таке саме визначення волі, як вага — основне визначення тіла»^[62]. Право в гегелівської філософії ви­значається через «вільну волю». «У тому, що буття взагалі — це буття вільної волі, — визначає філософ, — якраз і полягає право. Таким чи­ном, право — це взагалі свобода у формі ідеї»^[63].

Розвивав ідею щодо взаємозалежності свободи та права представ­ник історичної школи права Г. Ф. Пухта, який обґрунтовував вихідний тезис: «основне поняття права є свобода». На його думку, саме «вна­слідок свободи людина — суб'єкт права.

Таким чином, свобода людини в суспільстві має безпосередньо відображення в праві. Вона затверджується, втілюються та реалізуєть­ся через право.

У сучасній конституційно-правовій науці дослідники найчастіше визначають свободу людини через її співвідношення з об'єктивним правом. Так, А. Ю. Олійник розрізняє поняття «суб'єктивна свобода» та «конституційна суб'єктивна свобода». Порівняно-правовий аналіз цих концептів дозволяє зробити висновок, що вони співвідносяться як ціле та частина. Так, і суб'єктивна свобода, і конституційна суб'єктивна свобода - обидві означають «юридичні можливості» особи, з тією різ­ницею, що в першому разі вони (юридичні можливості) «закріплені об'єктивним правом» у цілому, а в другому — вони закріплені норма­ми безпосередньо конституційного права. Крім того, розкриваючи по­няття конституційної суб'єктивної свободи, підкреслюється, що ці юридичні можливості «здійснюються людиною без втручання в про­цес їх реалізації з боку держави, її органів і посадових осіб, об'єднань громадян, громади, органів, посадових і службових осіб місцевого са­моврядування та гарантуються ними»^[67].

Отже, суб'єктивна свобода та конституційна суб'єктивна свобода припускають певні межі поведінки людини, яка має тільки ті можли­вості, що «закріплені» об'єктивним (та, зокрема, конституційним) правом.

Конституційно-правова свобода — це свобода в межах, окресле­них правом і основаною на ньому конституцією держави. У сучасному конституціоналізмі свобода має конституційно-правові межі. Як спра­ведливо констатує М. П. Орзіх, право акумулює соціальний досвід спілкування людей, регулює, корегує взаємовідносини людей у сус­пільстві. Право забезпечує, і це є особливо важливим для торжества конституціоналізму, не тільки «свободу для» — для активної діяльнос­ті, дійового самовираження особистості, але й «свободу від» — від обмежень та втручання в життєдіяльність особистості^[68].

Виходячи з теорії та практики конституціоналізму, доктринально­го значення набуває концепт конституційно-правової свободи людини, яка визначає не межі поведінки, тобто робити тільки те, що передбаче­но (закріплено) об'єктивним правом, а межі свободи, яка окреслена правовими нормами та яка існує незалежно від того, законодавчо за­кріплена вона чи ні. Тому слушною уявляється думка А. М. Колодія, що конституційна свобода людини — це її можливість діяти в межах чинного законодавства за власним розсудом^[69]. Водночас у демократич­ному, правовому, конституційно-організованому суспільстві межі сво­боди дії людини мають бути визначені Конституцією — Основним Законом держави та конституційним законодавством.

Свобода людини в контексті сучасного конституціоналізму — це конституційно-правова свобода, й іншої свободи в системі сучасного конституціоналізму бути не може при дії принципів: «дозволено все, що не заборонено законом» та «свобода однієї людини обмежена сво­бодою іншої людини». Сутність та система конституціоналізму вста­новлюють характер і міру взаємовідносин публічної влади і людини, забезпечуючи тим самим для людини конституційно-правову свободу як відносини «проникаючих» можливостей права і «правовільного простору»^[70], а для публічної влади — правовий простір, вихід за межі якого означає неправомірне втручання публічної влади в життєдіяль­ність людини.

Конституційно-правова свобода належить людині й не залежить від держави, яка, обмежуючи (самообмежуючи) свою владу, визначає та конституційно закріплює межі невтручання у сферу індивідуальної свободи людини.

Конституційно-правова свобода людини як мета конституціоналіз­му виражається в існуванні сфери індивідуальної свободи від будь-яких неправових (неконституційних) обмежень та втручання. Крім того, конституційно-правова свобода людини забезпечує свободу індивіда (індивідуальну свободу) щодо активної дії, самовираження особистос­ті, тобто можливості індивідуального вибору варіанта поведінки.

Таким чином, індивідуальна свобода — це реально існуюча неза­лежність від неправового (неконституційного) втручання держави та інших соціальних суб'єктів (як зазначається в правовій літературі, од­нією з реалій сучасного життя виступає поява нових центрів влади — таких, як асоціації різнопланового характеру, політичні партії, проф­спілки, корпорації тощо, а це означає, що індивід тепер зазнає тиску й відчуження не лише з боку державного апарату^[71]) у сферу індивідуаль­ної життєдіяльності людини, можливість індивідуального вибору варі­анта правової поведінки та його здійснення в особистих чи корпора­тивних, колективних, інших соціальних інтересах.

Конституційно-правова свобода людини, зміст якої виражається в індивідуальній свободі, у теорії та практиці конституціоналізму озна­чає відсутність свавільного державного втручання у сферу індивіду­альної життєдіяльності особи. У зв'язку з цим набувають принципово­го значення взаємовідносини, що складаються між державою та людиною. Проблема взаємовідносин між державою та людиною не втрачає своєї актуальності протягом усієї історії організованого соціу­му. В історичному розвитку підходів до цієї проблеми можливо відо­кремити системоцентристський та персоноцентристський напрями. Персоноцентризм визначає людину як найвищу точку та «мірило всіх речей», а в системоцентристському (соціоцентристському) підході людина чи зовсім відсутня, чи розглядається як щось допоміжне, яке у змозі принести більшу чи меншу користь лише для досягнення якихсь надособистісних цілей^[72], — при цьому підході держава домінує над особистістю^[73]. Звідси виникає важливе питання щодо пріоритету прав людини перед державою чи навпаки. У науці існують різноманітні точки зору на цю проблему. Так, І. І. Лукашук підкреслює, що «зна­чення визнання прав людини вищою цінністю особливо очевидно з урахуванням загальної закономірності: інтереси держави тією мірою, в якій вони представляють інтереси суспільства в цілому, завжди бу­дуть пріоритетними. Без цього є неможливим ні суспільство, ані держава»^[74]. Другий напрям вирішення цієї проблеми ґрунтується на універсальності та необоротності затвердження пріоритету прав і сво­бод людини перед правами колективними, будь то нація, держава, між­народне співтовариство^[75].

У сучасній юридичній літературі набуває поширення та дедалі більше прихильників третій напрям, сутність якого в тому, що він, за­перечуючи гіпертрофовані уявлення про індивідуальні чи колективні витоки в концепції прав людини та її взаємовідносини із суспільством, державою та іншими формами колективного буття, що були притаман­ні минулому, визнає необхідність органічного поєднання у змісті прав та обов'язків людини як особистих, так і колективних начал^[76]. Цей під­хід ґрунтується на «законі рівноваги індивідуального та колективного», який є умовою еволюційного (а не революційного) розвитку суспіль­ства та носить універсальний характер^[77]. В українській конституційно- правовій науці такого підходу додержуються Ю. М. Тодика та О. Ю. Тодика, вважаючи, що при цьому «важливо дотримати баланс інтересів громадянина та держави. Правове регулювання їх взаємовідносин по­винно бути спрямовано на оптимальне поєднання публічних та при­ватних інтересів, але при цьому в жодному разі не можна принижувати роль держави»^[78]. Такі наукові напрями можна охарактеризувати як концепцію балансу (рівноваги) інтересів людини та держави.

Безумовно, баланс інтересів держави та людини, партнерство між цими суб’єктами є привабливими науковими концепціями розвитку сучасного суспільства. Проте важко конструювати партнерські відно­сини між суб'єктом (державою), який має владу та всі притаманні їй засоби та атрибути, і суб’єктом (людиною), який не має такої влади, а тільки є носієм свободи. Тому в їх взаємовідносинах завжди буде при­сутнім елемент субординації. Водночас природні права людини дають їй суверенне право вимагати від держави визнання, забезпечення та гарантування індивідуальної свободи в системі взаємозв язків з інши­ми людьми, суспільством та державою. Міра цієї свободи залежить від міри обмежень (наприклад, у формі встановлення відповідних юри­дичних обов'язків), які держава встановить як для себе, так і для інших суб'єктів соціальних зв язків. Тому в даному разі необхідна інша кон­цепція, яка б пов язувала в єдину конструкцію обмеження (самообме­ження) публічної влади та конституційно-правову свободу особистості.

Звідси заслуговує підтримки позиція В. М. Селіванова. Так, роз­глядаючи проблему взаємовідносин індивідів та держави, вчений вва­жав: «Дійсно правовий порядок як організація взаємовідносин суб'єктів права у сфері правової регуляції в суспільстві можливий лише на основі чіткого розмежування сфер діяльності держави та ак­тивності індивідів, що певним чином впливає на визначення всіх прав і свобод людини й громадянина: як приватних громадянських прав, так і суб єктивних публічних та політичних прав»^[79]. При цьому аргументу­ється концепція, згідно з якою «як окремий індивід у своїх правах та свободах має бути обмеженим публічними інтересами суспільства, закріпленими в нормах публічного права, так і держава не є всевлад­ною щодо людини, бо у своїй діяльності вона має бути обмеженою, «пов'язаною» конституційно закріпленими правами і свободами лю­дини, нормами приватного права»^[80].

Уявляється, що таке обмеження є можливим тільки на основі ви­знання та конституційного закріплення принципу пріоритету прав та інтересів людини у відносинах з державою. Тільки за цих умов держа­ва не буде мати глобального контролю над людиною, буде позбавлена можливостей свавільних дій, самоправства, неправового насильства тощо.

Конституційно-правова свобода пов’язана не тільки з проблемою взаємовідносин людини та держави, вона передбачає й відповідні від­носини між вільними індивідами. Як слушно відмітили А. М. Колодій та А. Ю. Олійник, «кожен індивід дорівнює кожному і жоден не має переваг... Це положення фіксується в принципі рівності». В. М. Ша­повал вважає, що «як філософські категорії свобода і рівність взаємопов'язані й навіть взаємодоповнювані. Разом із тим, — уточнює вчений, — юридичні категорії «свобода» і «рівність» відмінні... Якщо про рівність можна говорити стосовно як людини, так і громадянина, то категорія свободи, по суті, позначає людину»^[81]. У цілому, погоджу­ючись з тим, що ці категорії за своїм юридичним змістом різняться, все ж уявляється, що вони і пов’язані не тільки як філософські концепти, але і як юридичні. Правова (юридична) рівність забезпечує правову свободу людини.

Рівність стосовно конституціоналізму є не просто станом, за якого «ніхто не має більше іншого» (Дж. Локк), а уявляється таким принци­пом організованого суспільства, в якому сприйнятий і функціонує принцип справедливості.

Справедливість як філософсько-правова категорія і як прояв сут­ності конституціоналізму означає неупередженість органів правосуд­дя; політичну та ідеологічну нейтральність органів публічної влади та управління; непосягання індивідів на взаємні права і можливість за­конної протидії в разі подібних посягань; відплата по заслугах, осо­бистих здібностях і якостях при гарантованості надання рівних мож­ливостей; врахування взаємних інтересів.

Встановлення загальної рівності є несправедливим, що зумовле­но природною сутністю і різними персоніфікованими, особистими якостями кожної окремої людини. Тому з метою встановлення спра­ведливості об'єктивно необхідні обмеження рівності для «вирівню­вання становища тих осіб, які через незалежні від них причини не можуть мати рівні з іншими права»^[82]. Подібні справедливі обмеження рівності слід відрізняти від дискримінації як нелегітимного утиску прав людини.

Конституційна рівність, основана на принципі справедливості, означає в розумінні демократично-правової сутності конституціона­лізму: рівні конституційні (основні, фундаментальні) права й обов'язки; надання гарантованих конституцією рівних правових, економічних, політичних та ін. можливостей; відсутність будь-якого прояву дискри­мінації. Конституція України досить повно і багатогранно закріплює принцип рівності (у ст.ст. 21, 24, 51, 52 Конституції України).

Змістом (проявом) конституційної свободи людини є її індивіду­альна свобода. При цьому індивідуальна свобода має певні сфери свого прояву, які логічно виявляти за принципом виділення матеріального (фізичного) та нематеріального (духовного) буття людини. Для забез­печення матеріального існування людини необхідні фізична та еконо­мічна свободи. Нематеріальна (духовна) частина життєдіяльності інди­віда залежить від його духовно-культурної та політичної свободи.

Проявом офіційного визнання конституційно-правової свободи людини в Україні є конституційне закріплення, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції). При цьо­му філософська категорія «цінність» перетворюється на юридичний концепт (людина як найвища соціальна цінність), що набуває значен­ня: основної конституційно-правової ідеї; принципу взаємовідносин між людиною, суспільством та державою; принципу, що визначає зміст і спрямованість діяльності суспільства і держави в інтересах людини з метою створення необхідних економічних, політичних, со­ціальних, інших умов для забезпечення всіх сфер індивідуальної сво­боди людини.

Забезпечення конституційно-правової свободи — це юридичне закріплення відповідного правового статусу людини, що забезпечує свободу для активної діяльності людини у всіх сферах індивідуальної свободи та свободу від свавільного втручання у всі ці сфери. Звідси для забезпечення фізичного, духовного існування та розвитку людини необхідно створення умов перш за все правового характеру, тобто конституційне закріплення та гарантування відповідних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина.

При цьому сучасна концепція прав і свобод людини та вся система відповідного українського законодавства мають бути спрямовані на забезпечення конституційно-правової свободи як основної цінності та мети сучасного конституціоналізму. Виходячи з цього, концепція прав і свобод людини в контексті сучасного конституціоналізму повинна ґрунтуватися на оптимальному поєднанні (а не протистоянні) при­родно-правової та позитивістської теорій прав людини. Сутність тако­го симбіозу полягає в тому, що невід'ємні природні права і свободи людини мають бути закріплені в позитивному праві, тобто держава, як владний суверен, має визнавати (а не «дарувати») подібні права і сво­боди, забезпечувати їх реалізацію, охороняти та захищати від проти­правних посягань. Уявляється, що підтвердженням цього висновку є думка М. Кепелетті, який зазначив, що «сучасний конституціоналізм... є єдиною реалістичною імплементацією цінностей природного права в нашому сучасному світі... Точніше... сучасний конституціоналізм є спробою зняти суперечності між позитивним та природним правом. Сучасні конституції, біллі про права, що їх складають, та судовий контроль становлять собою синтез між позитивним та природним правом. Вони відбивають найважливішу спробу тисячоліть щодо «по- зитивації» цих цінностей, але без їх абсолютизації чи передачі їх під повний контроль ситуативних бажань парламентської більшості, що змінюються»^[83].

Таким чином, на конституційному рівні має бути закріплений та­кий обсяг прав і свобод людини, який би забезпечував усі сфери її ін­дивідуальної свободи. Вони повинні ґрунтуватися на загальнолюд­ських цінностях та відповідати міжнародно-правовим стандартам у галузі прав людини.

У конституційно організованому суспільстві забезпечення цих свобод набуває юридичної форми у вигляді відповідних (кореспонду­ючих) прав та свобод людини і громадянина. Найбільш поширеною в теорії конституційного права є класифікація прав і свобод за галузями життєдіяльності людини. Виходячи з такої класифікації, з урахуванням змісту суб'єктивних потреб та інтересів, що зумовлюють відповідні сфери індивідуальної свободи людини, можна провести таку кореля­цію цих сфер індивідуальної свободи з конституційними правами і свободами людини.

Так, для забезпечення фізичної свободи необхідним є закріплення на конституційному рівні таких прав і свобод, якими наділяється чи може наділятися кожна людина для забезпечення її фізичного існуван­ня, захисту від незаконного втручання у сферу особистої життєдіяль­ності. Оскільки характер цих прав безпосередньо пов'язаний з приро­дою людини, то їх вважають належними до природних прав людини. Як справедливо підкреслюється в правовій літературі, «природні права людини світовою спільнотою визнаються як явище об'єктивне і неза­лежне від визнання чи ігнорування їх державою та визначаються са­мим фактом людського буття»^[84]. В юридичній науці існують різні на­йменування цих прав: фізичні (життєві), особисті, громадянські, індивідуальні та ін. Конституція України закріплює їх у ст.ст. 27, 28, 29, ЗО, 31, 32, 33 (право на життя, на повагу до людської гідності, на свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла та корес­понденції, невтручання в особисте і сімейне життя, свободу пересу­вання, вільний вибір місця проживання). Крім того, для фізичного буття людини необхідним є безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на яке передбачене у ст. 50 Конституції України. Фізична свобо­да людини потребує і відповідного соціального захисту, який забезпе­чує система соціальних прав і свобод людини і громадянина, закріпле­них в Основному Законі держави (ст.ст. 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49).

Забезпечення духовно-культурної сфери індивідуальної свобо­ди набуває юридичної форми в закріпленні в Конституції України права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35), а також у закріпленні культурних прав і свобод, які надають доступу до знань та інших духовних та культурних здобутків люд­ства (ст.ст. 53, 54).

Сфера політичної свободи юридично оформлюється в сукупності політичних прав і свобод, які спрямовані на участь особи в політично­му житті суспільства і держави (ст.ст. 36, 38—40 Конституції України).

Однак у сучасних умовах глобалізації (політичної, економічної, культурно-правової) сфери свободи особи розширюються, зокрема конституційно-правова свобода не обмежується конституційно закрі­пленими і гарантованими державою правами і свободами особи щодо забезпечення фізичної, політичної та духовно-культурної сфер, а включає й економічну свободу особи. Як справедливо відмічається в літературі, «економічну основу демократичної держави складають ви­робничі відносини, які ґрунтуються на багатоукладності економіки, на різних формах власності і, перш за все, на економічній свободі особи»^[85]. Сутність конституціоналізму виражається, крім усього іншого, у сим­біозі власності та свободи.

Конституція України закріплює право кожного володіти, користу­ватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелек­туальної, творчої діяльності. Конституція гарантує, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної влас­ності проголошується непорушним (ст. 41 Конституції України). Крім цього, Основний Закон держави встановлює право кожного на підпри­ємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42). Таким чином, ці конституційні права спрямовані на забезпечення економічної свобо­ди людини. Проте існує чимало проблем, що пов'язані з процесом формування в Україні інституту приватної власності. Наприклад, за­лишається проблема формальної характеристики власності в Україні, існують недоліки в законодавстві про порядок реєстрації прав власнос­ті на нерухоме майно, актуальною є проблема набуття права приватної власності на землю та ін.

Як уже було аргументовано, конституційно-правова свобода не може бути необмеженою, бо свобода не означає повного зневаження інтересів і прав інших людей, суспільства та держави. Більш того, держава, беручи на себе зобов'язання щодо утвердження і забезпечен­ня прав і свобод людини (ч. 2 ст. З Конституції України), набуває права вимагати правомірної поведінки від людини і громадянина. Звідси ло­гічним є конституційне закріплення обов'язків людини і громадянина. Тут доречний висновок про те, що включення обов'язків до правового статусу особистості не порушує принципу правової держави, оскільки права одних осіб, не підкріплені обов'язками інших, не можуть бути реалізовані^[86]. Крім того, положення щодо діалектичного поєднання свободи та обов'язків набуває статусу міжнародного стандарту (див., наприклад: ст. 29 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р.). Уявляється, що Конституція України відповідає цим міжна­родним стандартам, закріпивши обов'язки людини і громадянина (ч. 1 ст. 51, ч. 1 ст. 52, ст.ст. 65—68).

Таким чином, конституційно-правова свобода людини як мета су­часного конституціоналізму — це юридичний (конституційно- правовий) та фактичний стан людини в суспільстві та державі, за якого людина є фізично, економічно, політично, духовно незалежною (віль­ною) від будь-яких неправових (неконституційних) обмежень та втру­чань у всі сфери індивідуальної свободи з боку публічно-владних та інших соціальних суб'єктів.

Водночас щодо реальності конституційно-правової свободи недо­статньо її юридично «оформити» навіть на самому високому рівні — шляхом закріплення відповідних прав і свобод людини і громадянина в Основному Законі держави, необхідний захист цієї свободи, механізм якого є невід'ємним проявом сучасного українського конституціона­лізму. Отже, кінцевою метою сучасного конституціоналізму є забез­печення конституційно-правової свободи.

Захист конституційно-правової свободи людини в контексті су­часного конституціоналізму лежить у двох площинах: захист конституційно-правової свободи державою та захист конституційно- правової свободи від держави (її можливого свавілля).

Захист конституційно-правової свободи людини державою поля­гає в існуванні механізму захисту прав і свобод людини і громадянина.

До складу механізму захисту прав і свобод людини і громадянина в контексті сучасного українського конституціоналізму входять норма­тивні (матеріальні й процесуальні) та інституціональні форми й засоби захисту.

Нормативна частина представлена великою кількістю норматив­них актів: Конституцією України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, законами та підзаконними нормативно-правовими актами.

При цьому звертають на себе увагу такі недоліки нормативної частини механізму захисту прав людини. По-перше, рівень виконання цих нормативних актів є незадовільним. Так, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини констатує численні порушення в цій сфері^[87]. По-друге, нестабільність законодавства, адже фактично кожен закон, що встановлює права і свободи людини і громадянина та визначає їх реалізацію, зазнав змін, доповнень або ревізії чи тлумачен­ня органом конституційної юрисдикції. По-третє, серед нормативних актів, що стосуються прав людини, значну кількість становлять акти підзаконного характеру, що є порушенням ст. 92 Конституції України. Наприклад, низка підзаконних (відомчих) актів щодо реалізації еконо­мічних, соціальних прав, а також прав на свободу об'єднання в громад­ські організації, свободу пересування, вільний вибір місця проживання та ін. По-четверте, у правових актах зберігається більше половини (60%) норм-заборон, що не відповідає світовим стандартам^[88]. По-п'яте, невирішеною є проблема гармонізації законодавства про права людини з міжнародно-правовими стандартами та дотримання цих стандартів. Тут важливого значення набуває процес інтернаціоналізації законодав­ства про права людини, яка виражається перш за все у зближенні на­ціонального конституційного права з міжнародним публічним правом.

Міжнародні правові документи, отримавши визнання світової спільноти, стають так званими міжнародно-правовими стандартами, зокрема у сфері прав та свобод людини, які сприймаються і закріплю­ються в національних правових системах окремих країн. Так, Україна є учасницею 220 угод у рамках Організації Об'єднаних Націй, 64 угод у рамках Ради Європи (ще 27 угод підписано, але не ратифіковано). Важливим є те, що ратифіковано також 55 конвенцій Міжнародної ор­ганізації праці. Водночас, за даними Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в Україні існує чимало проблем щодо дотри­мання міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини. Насамперед це стосується дотримання Міжнародного пакту про еко­номічні, соціальні та культурні права. Зокрема, Комітет ООН з еконо­мічних, соціальних та культурних прав зазначив, що перехід держави- учасниці до ринкової економіки негативно вплинув на реалізацію та здійснення прав, передбачених у Міжнародному пакті, призвів до ви­сокого рівня бідності переважної більшості населення (близько 30% населення України перебуває у стані бідності, а якщо застосовувати критерії бідності, що встановлені Світовим банком, то — 70% її насе­лення). Таким чином, важливим є вдосконалення законодавства та його дотримання згідно з міжнародними стандартами.

На гармонізацію законодавства України з міжнародним правом спрямована ст. 9 Конституції України, яка закріплює, що чинні міжна­родні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливо тільки після внесення відповідних змін до Конституції України. Таким чином, як відмічається в юридичній літературі, «Конституція України, виходячи з суверенітету і незалежності держави як основних засад її організації і функціонування, з метою захисту і зміцнення такого її статусу, обмежила можливість безпосереднього застосування норм міжнародного права на своїй території, що в нових історичних умовах є цілком виправданим»^[89]. Крім того, виходячи зі змісту цього конститу­ційного положення, міжнародні договори, що є частиною національ­ного законодавства, за ієрархією розташовуються нижче Конституції, при цьому вони не прирівнюються за юридичною силою до законів чи інших нормативних актів. Це, як відмічає М. П. Орзіх, лишає Кон­ституційний Суд України можливості тлумачення міжнародних актів (що підтверджується практикою Суду) та утруднює пряме правозасто- сування (виконання) міжнародних актів у межах національного право­вого простору^[90]. Внаслідок цього вірним є висновок, що питання дії міжнародних договорів «зависло на рівні доктрини»^[91].

Важливе значення для створення ефективного механізму захисту прав і свобод людини має вдосконалення процесуальної частини зако­нодавства України. Слід повністю погодитися з висновком М. П. Ор- зіха, що процес має важливе значення для охорони та захисту прав людини, бо найбільш суттєвим у будь-якому законі є процесуальна технологія дії закону, правовий механізм регулювання та захисту цін­ностей, що охороняються законом^[92]. Неприйняття необхідних проце­суальних законів або недосконалість існуючих може призвести до не­можливості здійснення прав людини і громадянина чи до конфліктних ситуацій, а в окремих випадках — і до порушення прав людини. Наприклад, відсутність закону про конституційне судочинство (про необхідність прийняття якого йдеться ще з початку 90-х років) при­зводить до певних ускладнень процедурно-процесуального характеру в діяльності органу конституційної юстиції в Україні, що негативно впливає і на ефективність захисту прав людини Конституційним Судом України.

Недосконалість процесуального законодавства є однією з проблем правосуддя в Україні.

Зокрема, невиконання або несвоєчасне виконання рішень судів є однією з найважливіших проблем правосуддя (точніше, виконавчого провадження). На це неодноразово вказував Європейський Суд з прав людини. Наприклад, у справі «Півень проти України» (Заява № 56849/00) Суд констатував порушення ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини та зазначив, що невиконання судового рішення не може бути виправданим унаслідок недоліків законодав­ства, які унеможливлюють його виконання. Був зроблений висновок про відсутність у законодавстві України необхідної нормативної бази щодо завдань, покладених на органи виконавчої влади (зокрема, було встановлено, що бюджетне законодавство держави не передбачає від­повідного виду витрат (компенсаційного характеру) та відсутня від­повідна нормативна база щодо завдань, покладених на міністерства в разі відсутності бюджетних коштів). Водночас Суд нагадав, що право на судовий розгляд, гарантоване ст. 6 Конвенції, також захищає і ви­конання остаточних та обов язкових судових рішень, які в країні, що поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи шкоди одній із сторін (див.: рішення у справі «Бурдов проти Росії» (Воигсіос с. Яиззіе) № 59498/00, 34 від 7 травня 2002 р.; рішен­ня у справі «Ясіньєне проти Литви (Іазіипіепе с. Іліиапіе) № 41510/ 98, ТІ від 6 березня 2003 р.; та рішення у справі «Руйану проти Румунії» (Киіапи с. Коишапіе) № 34647/97 від 17 червня 2003 р.)^[93].

Відсутність необхідних нормативно-процесуальних актів в окре­мих випадках компенсується рішеннями органу конституційної юрис­дикції. Наприклад, у зв'язку з відсутністю Закону про порядок прове­дення демонстрацій Конституційний Суд України повинен був прийняти рішення у справі щодо офіційного тлумачення ст. 39 Конституції України^[94]. Безумовно, рішення Конституційного Суду України мають важливе значення, проте це не може вважатися виходом із ситуації, необхідно вдосконалення процесуального законодавства з метою створення дійового механізму захисту прав і свобод людини і громадянина.

Нормативна частина цього механізму безпосередньо пов'язана з інституціональною, яка представлена державними інституціями. Виходячи з того, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження і забезпечен­ня прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ч. 2 ст. З Конституції України), всі органи державної влади повинні виконувати функцію держави щодо захисту прав, свобод людини і громадянина. Так, Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади в Україні приймає закони, що визначають права і свободи людини і гро­мадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина (п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України). Президент України є гарантом додержання прав і свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 102 Конституції України). Кабінет Міністрів України здійснює функцію захисту прав і свобод людини через виконання своїх повноважень, закріплених у Конституції України, а саме: вживає заходів для забезпечення прав і свобод людини і громадянина (п. 2 ст. 116); забезпечує проведення по­літики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури (п. З ст. 116); забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності (п. 5 ст. 116). Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують додержання прав і свобод грома­дян (п. 2 ст. 119 Конституції України). Прокуратура України здійснює: представництво інтересів громадянина в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів при­мусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи гро­мадян; нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органа­ми місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами (пп. 2, 4, 5 ст. 121 Конституції України).

Важливе місце в механізмі захисту прав людини посідає Упов­новажений Верховної Ради України з прав людини, який здійснює парламентський контроль за додержанням прав і свобод людини і гро­мадянина (ст. 101 Конституції України).

Водночас, як слушно відмічає М. П. Орзіх, «жоден з цих та інших органів та організацій не володіє настільки універсальною компетенці­єю та засобами захисту прав людини, як судові інстанції»^[95]. Цей висно­вок ґрунтується на функціональній характеристиці суду як єдиного органу, що здійснює правосуддя в Україні (ст. 124 Конституції України).

Проте стан здійснення судочинства в Україні потребує суттєвих змін з метою насамперед забезпечення самостійності та незалежності судової влади.

С. В. Ківалов слушно підкреслює, що центральними проблемами судової влади є низький рівень громадської довіри до судової системи, порушення права громадян на належний судовий захист, непоодинокі випадки корупції в судах, занадто тривалий судовий процес, неефек­тивність процедур судового розгляду, перегляду і виконання судових рішень^[96].

Для подолання цих «перешкод» нагальним є подальше здійснення судової реформи в Україні, з урахуванням європейських стандартів.

Особливе місце в захисті прав людини посідає Конституційний Суд України. Особливість у тому, що, з одного боку, він не розглядає індивідуальних скарг громадян, це не входить до його повноважень (ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України»), сам він не може ініціювати конституційне провадження, зокрема, з привиду за­хисту прав людини (ст.ст. 40,42,43 Зако ну України«Про Конституційний Суд України). Його рішення мають негативний характер, тобто анулю­ють норми, а не встановлюють їх. Крім того, як аргументовано відмі­чається в юридичній літературі, «Конституційний Суд є судом права — тобто він не досліджує фактів і навіть не дає правової оцінки обставинам, а оцінює саме право, надає правову настанову щодо пра- ворозуміння положень Конституції чи законів»^[97].

Проте, з іншого боку, Конституційний Суд України здійснює функцію захисту прав і свобод людини і громадянина, незважаючи на те що чинним законодавством вона прямо не передбачена. Позиція про фактичну наявність цієї функції, більш того, визнання її провідної ролі в діяльності органу конституційної юрисдикції, є поширеною серед учених і практиків та набуває статусу аксіоми^[98]. Хоч обґрунтування цієї позиції має концептуальне значення і полягає в тому, що здійснен­ня захисту прав і свобод людини Конституційним Судом України ви­пливає з положень Закону України « Про Конституційний Суд України». Зокрема, зі ст. 2 цього Закону, що закріплює завдання Конституційного Суду України гарантувати верховенство Конституції України, яка, у свою чергу, містить норми про права та свободи людини і громадяни­на. Крім того, здійснення цієї функції обґрунтовується положеннями ст. 17 Закону, яка закріплює зміст присяги судді Конституційного Суду України, а саме: «... захищати... конституційні права і свободи людини і громадянина». Не потребує доказів, виходячи з існуючої практики Конституційного Суду України, і те, що реалізація Конституційним Судом України функції захисту прав і свобод людини і громадянина здійснюється в таких аспектах (виходячи з його компетенції та повно­важень): шляхом здійснення перевірки законопроектів про внесення змін до Конституції України (ст. 159 Конституції України) на предмет того, чи не передбачають такі зміни скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина (ст. 157 Конституції України); шляхом перевірки на конституційність законів та інших правових актів (п. 1 ст. 13, ст. 82 Закону України «Про Конституційний Суд України»); шляхом офіційного тлумачення Конституції та законів України (п. 4 ст. 13, ст.ст. 42,94 Закону України «Про Конституційний Суд України»),

Водночас існують деякі фактори, які не дають можливості ствер­джувати, що орган конституційної юрисдикції в Україні є безперечно та бездоганно ефективним, дійовим інститутом у механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина. Перш за все це фактично обмеже­ний доступ громадян до конституційної юстиції (правосуддя), що ви­являється у двох аспектах: відсутність інституту конституційної скарги та неконкретність підстави для конституційного звернення, яка закрі­плена у ст. 94 Закону України «Про Конституційний Суд України».

Щодо необхідності законодавчого закріплення права на звернення громадян до Конституційного Суду України зі скаргою, то в кон­ституційно-правовій науці існують протилежні точки зору з цього приводу. Так, А. Ю. Олійник вважає, що ні Конституція, ані закон не позбавили громадянина права на звернення до Конституційного Суду, але встановлено межі, в яких фізична приватна особа повинна діяти, не доводячи до абсурду свого конституційного права на скаргу, коли неприборканий потік звернень фактично дезорганізував би діяльність цієї інституції та вихолостив її головне завдання — забезпечення кон- ституційності в діяльності органів державної влади, перетворивши цю інституцію на чергове бюро з питань розгляду скарг". Безумовно, справи за конституційними скаргами збільшать навантаження Консти­туційного Суду України. Водночас конституційні принципи верховен­ства права, визнання людини найвищою соціальною цінністю, оголо­шення України демократичною, правовою, соціальною державою передбачають та опосередковують переваги інтересів людини над ін­тересами держави, вимагають ефективного механізму захисту прав і свобод людини і громадянина. Крім того, можливою є рецепція пози­тивного досвіду зарубіжних країн щодо правового регулювання кон­ституційної скарги (Польщі, Німеччини, Іспанії та ін.)^{[99] [100]. Звідси слуш­ною є точка зору щодо важливості впровадження інституту конституційної скарги в Україні[101]. Справедливою, у контексті теорії та практики конституціоналізму, уявляється теза, що «в основу права на конституційну скаргу покладено принцип обмеження державної влади фундаментальними правами та свободами, і це дозволяє стверджувати, що цей фундаментальний конституційний принцип має конкретне правниче значення в країнах розвинутої демократії»[102].}

Таким чином, уявляється, що з метою поширення можливостей громадян щодо захисту своїх прав і свобод, зокрема Конституційним Судом України, доцільним та таким, що відповідає меті сучасного українського конституціоналізму, який «спрямований» на людину, є закріплення в законодавстві України (шляхом унесення відповідних змін до Конституції України, Закону України «Про Конституційний Суд України» та Регламенту Конституційного Суду України) такого повноваження Конституційного Суду України, як розгляд справ щодо конституційних скарг.

Заважає захисту прав і свобод людини і громадянина й певна неви­значеність критеріїв «неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України», що є підставою для консти­туційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України (ст. 94 Закону України «Про Конституційний Суд України»), 3 метою ефективізації діяльності Конституційного Суду України у цій сфері доцільним буде визначити критерії такої «неодноз­начності», виходячи з практики Конституційного Суду України^[103]. Зокрема, закріпити (наприклад, шляхом внесення відповідних допов­нень до ст. 94 Закону України «Про Конституційний Суд України» чи передбачити таку норму в проекті закону про конституційне судочин­ство), що «неоднозначність» стосується: однієї і тієї самої правової норми (Конституції або законів України); однакових ситуацій (за одна­ковими фактичними обставинами у справі); виключно правозастосу- вання, тобто здійснення в процедурно-процесуальному порядку владно-організаційної діяльності уповноважених державних органів та їхніх посадових осіб щодо реалізації положень Конституції або за­конів України стосовно персоніфікованих суб'єктів шляхом винесення індивідуально-правових рішень.

Уявляється, що з метою акцентування ролі та значення Консти­туційного Суду в механізмі захисту прав людини слід закріпити як один з принципів його діяльності — принцип пріоритету прав і свобод людини перед іншими соціальними цінностями та інтересами (шляхом унесення відповідних змін до ст. 4 Закону України « Про Конституційний Суд України»),

Механізм захисту конституційно-правової свободи людини буде повним за умови можливості захисту прав і свобод людини не тільки з боку держави, але й від держави. Як відмітив Ю. С. Шемшученко, «головним питанням є те, що закріплені Конституцією України права та свободи людини і громадянина належним чином не реалізуються, а в багатьох випадках порушуються. Внаслідок цього ми маємо високий рівень злочинності та корупції і низький рівень законності і правопо­рядку в країні»^[104]. Існує чимало прикладів порушення прав і свобод людини з боку органів державної влади. Тому важливого значення на­буває захист конституційно-правової свободи від свавілля держави, що полягає насамперед у можливості людини особисто звертатися до міжнародних судових інстанцій для захисту своїх прав. Конституція України закріплює право кожного після використання всіх національ­них засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповід­них органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ч. 4 ст. 55). Таким чином, людина наділяється міжнародно- правовими засобами захисту своїх прав і свобод. При цьому такий за­хист є самостійним, тобто без втручання держави.

При звернені індивіда до компетентних міжнародних інстанцій між ними виникають конкретні правовідносини, пов'язані з відновлен­ням порушеного права. Такі правовідносини виникають, зокрема, на основі Європейської конвенції про захист прав і основних свобод лю­дини від 4 листопада 1950 року та інших міжнародних договорів і тому носять міжнародно-правовий характер. Як відмічається в юридичній літературі, при аналізі правовідносин, що складаються внаслідок до­ступу індивіда до міжнародних судів, практично не викликає сумнівів те, що ці правовідносини, як матеріальні (право на позов, прийняття обов язкового для сторін рішення), так і процесуальні, носять міжнародно-правовий характер^[105]. Відносно існування міжнародної правосуб'єктності індивіда писав ще у 80-х роках Хіменес де Аречага: «Реальним доказом міжнародної правосуб єктності індивіда було б надання йому не тільки певних прав та привілеїв... а також можливос­тей захисту цих прав від свого власного імені без посередництва дер­жави. Держави... можуть... встановити такий порядок через укладен­ня відповідного договору... Найбільш важливий з них — Європейська конвенція з прав людини, яка надає індивідам право звертатися до Європейської комісії з прав людини зі скаргою навіть на свою власну державу; таким чином, визнається повна міжнародна правосуб 'єктність індивіда»^[106]. Сучасний механізм судового захисту прав людини в Європейському суді з прав людини на основі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є реальним підтвердженням міжнародної правосуб'єктності людини. Як свідчить статистика, кіль­кість звернень громадян України до Європейського суду з прав людини щороку зростає.

Крім Європейського суду з прав людини, існують і інші міжнарод­ні інституції в механізмі захисту прав людини, до яких можуть зверта­тися індивідуальні особи, зокрема й громадяни України, за умови ра­тифікації Україною відповідних актів міжнародного законодавства. Основна роль у питаннях захисту прав людини в ООН належить Генеральній Асамблеї, Економічній і Соціальній Раді та конвенційним, договірним органам (комітетам). Так, відповідно до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права утворений і діє Комітет з прав людини. Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (прийнятий і відкритий для підписан­ня, ратифікації та приєднання резолюцією 2200 (XXI) Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1966 р., до якого приєдналася Україна згідно з постановою Верховної Ради УРСР від 25 грудня 1990 р. № 582-ХХІ) передбачає, що держава — сторона Пакту, яка стає учас­ницею цього Протоколу, визнає компетенцію Комітету приймати та розглядати повідомлення від осіб, що підпадають під його юрисдикцію та твердять, що вони є жертвами порушень даною державою-стороною якогось із прав, викладених у Пакті (ст. 1). Виходячи з того, що зверну­тися зі скаргою може саме людина, уявляється, що це також підтвер­джує реальність міжнародної правосуб'єктності людини. Водночас слід ураховувати, що ця інституція не є судовим органом, на відмінну від Європейського Суду з прав людини, рішення якого мають юридич­но обов'язковий характер. Завдяки цьому дотримання та виконання норм Конвенції про захист прав і основних свобод людини країнами- учасницями перебуває під безпосереднім контролем Ради Європи, що у свою чергу «зумовлює можливість швидкого й ефективного реагу­вання на порушення прав та основних свобод людини в тій чи іншій державі»^[107].

Таким чином, визнання міжнародної правосуб'єктності людини дає підстави стверджувати про її рівноправність (зокрема, у процесу­альному плані) з державою. Це обґрунтовує наявність та реальність існування механізму захисту прав і свобод людини від держави (її не­правомірних, свавільних дій або бездіяльності чи втручання у сферу індивідуальної свободи людини тощо), що є необхідним у контексті сучасного конституціоналізму, «спрямованого» на людину як основну цінність, на забезпечення її конституційно-правової свободи — мети сучасного українського конституціоналізму.

1.3.