Статус позитивний
Із позитивного статусу випливають ряд можливостей для приватних осіб, пов'язаних насамперед з правом останніх вимагати від держави вчинення дій, спрямованих на забезпечення реалізації належних їм основоположних прав.
Позитивний статус, якщо розглядати його крізь призму права на участь у мирних зібраннях, означає, що приватні особи мають право вимагати від адміністративних органів надання їм у безоплатне користування громадських вулиць та площ для проведення відповідних заходів без отримання для цього будь-яких спеціальних дозволів. Разом із тим варто враховувати, що викладене не може поширюватися на випадки проведення мирного зібрання на земельних ділянках, що належать приватним особам. У подібних випадках необхідним є укладання договору оренди земельної ділянки з уповноваженою особою (власником, орендарем тощо).
У цілому, власники можуть на законних підставах та на свій розсуд обмежувати доступ до своїх володінь будь-яким особам. При цьому в багатьох країнах спостерігається явна тенденція до приватизації публічного простору, що може мати серйозні наслідки для зібрань, вираження поглядів та протестів. У деяких випадках держава зобов'язана забезпечувати доступ до приватних володінь для сприяння проведенню зібрань або висловлення поглядів. У справі «Епплбі та інші проти Об'єднаного Королівства», що стосувалася свободи вираження поглядів у торговельному центрі, який перебував у приватній власності, ЄСПЛ постановив, що ефективна реалізація права на свободу вираження поглядів «може вимагати активних заходів захисту навіть у сфері відносин між приватними особами». Захист свободи зібрань у місцях, що перебувають у приватній власності, може бути необхідним у випадку порушення власне суті цього права[98].
Разом з цим принциповим залишається питання про те, чи покладає ст. 39 Конституції України на державу в особі її уповноважених органів обов'язок захищати учасників мирного зібрання від неправомірних дій з боку третіх осіб. На поставлене запитання, безперечно, необхідно відповісти ствердно.
Це пов'язано з тим, що без існування державних гарантій реалізації та захисту цих прав останні швидко перетворяться на юридичну фікцію. Необхідність реалізації державою відповідних заходів, спрямованих на захист (забезпечення реалізації) основоположних прав взагалі та права на участь у мирному зібранні зокрема, випливає також і з положення ч. 2 ст. 3 Конституції України, де зазначено, що «утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».Досягнення поставленої мети може здійснюватися або шляхом прийняття законів, що забороняють приватним особам порушувати права та свободи інших осіб (наприклад, КК України), або (у разі потреби) через реалізацію відповідних правозастосовних дій, спрямованих, наприклад, на запобігання вчиненню правопорушень, затримання осіб, які порушують громадський порядок, забезпечення фізичного захисту учасників мирного зібрання тощо. Разом із тим, однак, необхідно наголосити на тому, що компетентні органи держави так само зобов'язані вживати необхідних примусових заходів і щодо учасників мирного зібрання в разі, якщо вони порушують права та свободи інших осіб.
Обов'язок держави, насамперед в особі правоохоронних органів, забезпечувати реалізацію основоположних прав громадян шляхом усунення/припинення можливих небезпек, випливає і з положень інших законів. Так, наприклад, у ст. 2 Закону України «Про міліцію»[99] зазначено, що забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів є одним із основних обов'язків міліції. Зрозуміло, що процитоване положення так само стосується і права приватних осіб на участь у мирному зібранні, реалізація якого теж має перебувати під захистом міліції.
2.3.