Соціоінженерний методологічний підхід у теорії і практиці сучасного конституціоналізму

Сучасний конституціоналізм як політико-правова система теорії, ідеології та практики конституційного будівництва держави та громадянського суспільства, як мета конституційної модернізації та реформування в Україні потребує нових підходів до пізнання та пере­творення конституційно-правових явищ та процесів.

Завдання конституційно-правового реконструювання, що стоять перед пострадянськими державами, мають комплексний характер, оскільки їх вирішення передбачає вплив на складну сукупність полі­тичних, соціальних, економічних, культурних процесів, які впливають один на одного. Це означає, що практичні дії, спрямовані на впровад­ження конституційно-правових новацій, вимагають ґрунтовного теоретико-методологічного забезпечення, що передбачає розширення рамок вузько дисциплінарного погляду на політико-правові проблеми. Навіть у тих випадках, коли кожну зі сфер суспільного життя успішно «обслуговує» відповідна наукова дисципліна, «міжсферний» характер політико-правового буття вимагає міждисциплінарної організації до­сліджень, що забезпечують відповідну практику. Йдеться про міждис­циплінарну методологію, під якою мається на увазі створення методо­логічних засобів міждисциплінарних досліджень, вироблення підходу до проблем, що «виростають» із комплексних сфер діяльності та спо­чатку формулюються мовою практики^[289]. При цьому в контексті сус­пільних змін міждисциплінарне дослідження розуміється не тільки як опис проблемної ситуації, але і як установлення рамок можливих пере­творень соціальних, у тому числі політичних і правових, інститутів.

Відсутність міждисциплінарної методології безпосередньо за­чіпає дослідження та перетворення конституційно-правових явищ та процесів. У той момент, коли суспільству найбільше потрібні науково обґрунтовані реформи та адекватне перенесення на вітчизняний ґрунт деяких запозичених у сталих демократій політичних і правових інсти­тутів, вітчизняна наука опинилася в ситуації методологічного дефіци­ту, коли відсутні адекватні способи їх пізнання та перетворення.

Спроба побудови методологічного підходу, придатного для органі­зації міждисциплінарного політико-правового дослідження, опираєть­ся на припущення про те, що найбільш ефективною стратегією поді­бної організації й одержання необхідних у цьому разі системних уявлень про ціле є так звана «юридизація», тобто імплементація нею- ридичних методів у конституційно-правову матерію, їх нове прочитан­ня з позиції юриспруденції.

Прикладом методологічного міждисциплінарного запозичен­ня та юридизації, що здійснюється сучасним конституціоналізмом для відображення нових граней конституційно-правової дійсності, є інже­нерний підхід, який є природним для техніко-виробничої сфери, але давно вже вийшов за межі традиційної схеми «наука — інженерія — виробництво» і вдало застосовується до різноманітних соціальних практик за рахунок пристосування методологічного інструментарію та понятійного апарату до нових умов. Соціологія, політичний маркетинг та менеджмент, юриспруденція — кожна з цих соціальних наук пред являє претензії на використання інженерного підходу, який, буду­чи застосований до соціальних сфер, набуває нового — соціоінженер- ного наповнення.

Аналіз наукових досліджень свідчить про наявність інтересу до соціоінженерного підходу представників різних наук, звертають на себе увагу праці: В. Бебіка, М. Камінського, В. Коматовського, В. Курбатова, О. Курбатової, В. Лукова, О. Петрова, В. Полторака, Р. Паунда, К. Поппера, К. Рихтаржика, Дж. Сарторі, Н. Стефанова, Ф. Хайєка, Ю. Шведи, О. Юсупова та ін. Однак тематика особливостей застосування соціоінженерного підходу в теорії та практиці сучасного конституціоналізму залишається комплексно недослідженою.

Запозичення інженерного підходу з техніко-виробничої сфери та застосування до соціальних практик обумовлено метою «підкреслення відмінності практичних функцій, виконуваних різними фахівцями у сфері управління, від діяльності фахівців фундаментальної науки, що виконують когнітивну функцію»^[290].

Центральною проблемою соціоінженерного підходу є обґрунту­вання можливості внесення усвідомлених і запланованих змін у соці­альні системи, що функціонують на різних рівнях життєдіяльності суспільства, визначення способів, масштабу, обмежень реалізації цих змін.

Соціоінженерний підхід у сучасному конституціоналізмі — це теоретико-методологічна настанова на застосування, з одного боку, наукових знань, а з іншого — емпіричних даних та практичного до­свіду в процесі цілепокладання, прогнозування, конструювання пара­метрів конституційно-правових систем та процесів, оцінки їх резуль­тативності з точки зору оптимізації та підвищення ефективності.

Соціоінженерний підхід ґрунтується на можливості внесення за­планованих, прогнозованих змін у конституційно-правову дійсність, що потребує обґрунтування цілей суб'єкта конституційно-правового конструювання з точки зору їх реалізованості; вивчення факторів, які впливають на стан конституційно-правової сфери в теперішній час, правильне виокремлення тенденцій її розвитку, визначення оптималь­них та дієвих правових засобів перетворення конституційно-правової дійсності, а також оцінки ефективності отриманих результатів. Це по­требує поєднання накопиченого позитивного досвіду та методологіч­ного інструментарію різних соціальних практик, тобто соціоінженер­ний підхід відзначається не лише міждисциплінарним, але й кумулятивним ефектом, оскільки інтегрує раціональні, прагматичні методи пізнання та перетворення. Будучи застосованим у сучасному конституціоналізмі, соціоінженерний науковий підхід збагачується за рахунок взаємопроникнення та взаємодії з такими підходами, як: праксіологічний, прагматичний, телеологічний, інструментальний, конструктивний. Крім того, застосування соціоінженерного підходу до пізнання та перетворення конституційно-правової дійсності потре­бує додаткового використання методологічного арсеналу таких соці­альних практик, як: цілепокладання, що передбачає визначення мети, глибоке та комплексне вивчення вихідної ситуації, врахування всієї інформації при складанні завдання на конструювання; конституційно- правове конструювання, результатом якого є спроектована конституційно-правова модель та розроблені ефективні правові техно­логії; прогнозування соціальних наслідків та моніторинг (оцінка) ефективності отриманого політико-правового результату, з метою ви­значення необхідності його подальшої корекції або проведення нового конституційно-правового конструювання.

Соціоінженерний підхід у сучасному конституціоналізмі пред­метно втілюється в конституційній інженерії — діяльності з цілеспря­мованого конструювання конституційно-правових явищ та процесів. Конституційна інженерія забезпечує еволюційне та поступове пере­творення існуючих конституційних інститутів, вона може бути ефек­тивно працюючим інструментом для створення нового конституційно­го порядку, якщо ґрунтується на соціоінженерному підході до модифікації існуючих конституційних інститутів. Соціоінженерний підхід розкриває конституційно-правове регулювання як акт раціо­нальної, науково обґрунтованої, прагматичної діяльності, яка засно­вана на певній системі цілей, концептуальних ідей, спрямована на ідеальне передбачення результатів перетворення об єктивної політи- ко-правової дійсності та надання їй бажаних властивостей; пов язана з визначенням системи правових інструментів та конструюванням правових технологій її здійснення, а також з оцінкою отриманого політико-правового результату, на досягнення якого вона спрямована.

Суб'єкт конституційної інженерії, як правило, опиняється в епі­центрі стикання протиборчих політичних інтересів, які претендують на законодавче визнання та закріплення. Ці інтереси виявляють себе в активності політичних партій та течій, що мають своїх представників у законодавчому корпусі, у діяльності лобістських груп у парламенті та за його межами, у позапарламентських формах впливу на законо­давця, включаючи вплив на нього з боку vox populi. Поряд із цим у сучасних умовах відсутня така соціальна група, задоволений інтерес якої, при ігноруванні інтересів інших соціальних груп, міг би забезпе­чити стабільність суспільства та держави.

Для вітчизняного конституціоналізму актуальним є питання вирі­шення об єктивної суперечності інтересів особистих, суспільних та державних. Завдання законодавця в тому, щоб серед приватних та пу­блічних інтересів виявити ті, що мають істотне значення для суспіль­ного розвитку та не можуть бути реалізовані без допомоги права.

У процесі своєї діяльності парламент постійно стикається з питан­нями, консенсусне вирішення яких не завжди можливо. Всупереч ши­роко поширеній точці зору парламент, приймаючи закони, що регла­ментують конституційно-правову сферу, не стільки виражає волю народу, скільки керується «інстинктом політичного самозбереження», а суспільні інтереси підчас беруться до уваги, тільки якщо вони не за­важають реалізації інтересів провладних сил. Позиція, згідно з якою представницький характер парламенту обумовлює збіг волі народних обранців з народною волею, фактично є теоретичною основою для ви­правдання будь-яких рішень парламенту та породжує презумпцію конституційності правотворчості, оскільки законодавчий орган у тако­му разі не більш ніж провідник апріорі заданої та добре відомої йому волі народу. З метою протистояння зазначеній тенденції необхідні га­рантії того, що держава, визначаючи, затверджуючи та забезпечуючи певні інтереси, виявить необхідну компетентність, добросовісність та об'єктивність. Подібні гарантії можуть бути виключно конституційни­ми. Погоджуємося з точкою зору В. І. Крусса, що загальною категорією щодо особливих категорій інтересів публічного та приватного має ви­ступити конституційний інтерес. Конституційні інтереси людини, суспільства (народу), держави, залишаючись різними за змістом, об­сягом, інтенсивністю і навіть будучи конкуруючими, проте залиша­ються якісно тотожними, тобто конституційними^[291].

Необхідність задоволення інтересів веде до постановки цілей. Саме через мету об'єктивні інтереси «вплітаються» у зміст свідомої конституційно-правової діяльності та отримують свою суб'єктивацію. У цьому сенсі прав М. І. Ропаков, який уявляє мету як «форму свідомо­го вираження потреб та інтересів»^[292]. Говорячи про співвідношення інтересу та мети, важливо підкреслити, що остання лише приблизно відбиває інтереси, ніколи не охоплюючи їх повністю.

Процес вибору однієї або декількох цілей конституційної інжене­рії здійснюється під час цілепокладання, яке полягає у формулюванні основних завдань, настанов, кінцевих результатів, заради досягнення яких суб'єкт вживає ті або інші дії.

Будучи подумки існуючим результатом людських дій, мета вплі­тається в них, визначаючи їх зміст. Вона завжди пов'язана з констру­юванням передбачуваного результату діяльності, на який вона спря­мована. Це бажаний результат реалізації суб'єктом вибраних ним можливостей, що підлягає практичному здійсненню, вона становить собою особливу форму знання, спрямованого на перетворення реаль­ності.

Цілі конституційної інженерії дуалістичні, вони становлять со­бою єдність суб'єктивного та об'єктивного. Об'єктивізація цілей суб'єктів конституційної інженерії обумовлена їх органічним та функ­ціональним взаємозв'язком з конкретними правовими засобами. Суб'єктивна сторона має прояв в усвідомлено-вольовій природі, в її зв'язку з мисленням та соціальною практикою суб'єктів. У цьому сенсі соціоінженерний підхід багато в чому перекликається з прагма­тизмом. Він акцентує увагу на діях суб'єкта діяльності, які викликані об'єктивно-суб'єктивною потребою, реальною доцільністю в русі певного інтересу^[293]. Звернення до прагматизму дозволяє намітити вектори розвитку, визначити цілі та знайти до них найкоротші шляхи. Прагматизм оцінює значення мети подальшими подіями, крізь призму корисності. Важливим є те, якою ціною досягаються цілі, який буде резонанс та можливі наслідки. Одна з найбільш важливих функцій прагматизму в теорії та практиці сучасного конституціоналізму — це посередництво між конкуруючими інтересами. Він здатний встанови­ти баланс між різними потребами в конкретний часовий відрізок. Прагматизм визначає, які цінності в цей момент варто вважати істин­ними, а які — помилковими.

Інтереси та цілі суб'єктів конституційної інженерії необхідно роз­глядати крізь призму відповідних конституційних цінностей. Тільки так можна визначити, чи є вони конституційними. Має бути уніфікова­ний алгоритм пошуку справедливого балансу конкуруючих інтересів, який повинен виражати «відносність та допустимість» тих принципів, загальних засад, застосування яких прагне забезпечити справедливе конституційне рішення.

Одним із компонентів цілеспрямованої діяльності з вирішення політико-правових проблем виступає конституційно-правове кон­струювання. За наявності множинності правових засобів досягнення політико-правових цілей у конституційно-правовій сфері вибирають­ся саме ті з них, які на розсуд суб'єкта є найбільш доцільними та ефективними.

Правові засоби виступають сполучною, середньою ланкою між суб'єктом і об'єктом діяльності, між ідеальною, уявною моделлю (ме­тою) та матеріальним результатом^[294]. Правові засоби виконують функ­цію універсального «будівельного матеріалу», з якого вибудовується система права.

Зазначений феномен детально досліджував А. В. Малько, який вважає належними до правових засобів правові явища, що виражають­ся в установленнях (інструментах) і діяннях (технологіях), за допомо­гою яких задовольняються інтереси суб'єктів права, забезпечується досягнення соціально корисних цілей. Правові інструменти, на думку автора, це закріплені в законодавстві відомості, статичні моделі, які в процесі їх використання потенційно можуть привести до досягнення поставлених цілей. Вони об єктивуються в юридичних фактах, суб єктивних правах, юридичних обов'язках, заборонах, заохоченнях, покараннях тощо. У свою чергу правові технології пов язані з вико­ристанням правових інструментів; здійсненням діяльності, спрямова­ної на досягнення соціально значимої мети та одержання потрібного ефекту; вони мають динамічний характер, виявляються в поведінці суб'єкта з реалізації суб єктивних прав та юридичних обов язків^[295].

У цілому підтримуючи позицію А. В. Малька про те, що отримати результат діяльності за допомогою лише субстанціональних явищ (ін­струментів), які автоматично не приводять до необхідного ефекту, не­можливо і потрібні також активні зусилля, пов'язані з використанням визначених законодавством інструментів, у той самий час не можна погодитися з наведеним розумінням правової технології лише як ді­яння (діяльності), що має динамічний характер та виявляється в актах реалізації прав та обов'язків осіб. У такому визначенні правова техно­логія фактично ототожнюється з процесом, що позбавляє її самостій­ного наукового значення. Як уявляється, «правова технологія» це не просто «вся юридична діяльність, якщо її брати крізь призму актів ре­алізації права та обов'язків... »^[296], технологія дає відповідь на запитан­ня «як», «яким чином» діє суб'єкт, у який спосіб він впливає на об єкт для досягнення визначеної мети. Тому погоджуємося з точкою зору Ж. Тощенка, який, досліджуючи феномен соціальної технології, звертає увагу, що вона виступає у двох формах: як проект, що містить процеду­ри та операції, і як сама діяльність, що побудована відповідно до цього проекту^[297]. Вважаємо, що такий дуалістичний підхід обґрунтовано може бути застосований і до правових технологій, які становлять со­бою, у першу чергу, законодавчо закріплену систему взаємопов'язаних та взаємообумовлених правових інструментів, цілеспрямованого впливу на суспільні відносини, а вже потім діяльність з їх втілення в практику. Правова технологія передбачає законодавче закріплення та­кої сукупності правових інструментів, яка раціоналізує, оптимізує ді­яльність, включаючи в неї лише ті інструменти, які найбільш ефектив­ні в досягненні поставленої мети і є запорукою якості правового результату. Різна сукупність правових інструментів та їх послідовність веде до різних правових наслідків.

Солідарні з М. С. Данакіним, що «технологічний ефект» діяльнос­ті досягається за рахунок: розчленовування її на операції, необхідні та достатні для ефективного здійснення, виключення тим самим «порож­ніх» дій; чіткого розподілу операцій між виконавцями та виключення «незабезпечених» операцій, функцій; координації дій виконавців і ви­ключення або «мінімізації» можливих збоїв; алгоритмізації діяльності та економії ресурсів за рахунок скорочення часу на пошуки та вибір варіантів тощо^[298]. Правові технології надають конституційній інжене­рії такі риси, як: раціоналізм, прагматизм, процесуальна економічність, ефективність.

Однією з важливих умов ефективності конституційної інженерії є наявність максимально повної, об єктивної, актуальної інформації про об єкт, що конструюється. В умовах ускладнення конституційно- правових явищ та процесів їх ефективне конституційно-правове кон­струювання може бути забезпечено лише в тому разі, якщо зміст кон­ституційної інженерії буде ґрунтуватися на пізнанні, яке виходить за межі зовнішніх, доступних простому спогляданню зв’язків, розкриває об єктивні закономірності й тенденції їх розвитку, а це можливо лише на шляху поєднання законодавчого конструювання та науки. Наукові знання здобуваються не тільки для самого пізнання конституційно- правової сфери, а насамперед для практично-діючого освоєння полі­тичного буття шляхом орієнтації, організації людей, їхньої поведінки та діяльності. Вплив науки на конституційну інженерію виявляється в тому, що вона дає обґрунтування цінностям та ідеалам, сприяє форму­ванню їх змісту, забезпечує реальну свободу вибору цілей, правових засобів їх досягнення, дає можливість повно та всебічно передбачати та враховувати можливі наслідки дії правових приписів. Тільки спира­ючись на науку, можливо забезпечити свідоме, цілеспрямоване конституційно-правове конструювання.

Конституційну інженерію безумовно не слід пов'язувати виключ­но з науковим пізнанням і мимовільно «перетворювати науку на творця права, а право — на форму теоретичного знання»^[299]. Конституційна інженерія на етапі конструювання орієнтує наукові знання на вирішен­ня практичних завдань, але при цьому її слід відрізняти від наукових досліджень прикладного характеру, оскільки конституційна інженерія безпосередньо включена в процес управління, тоді як науково- пізнавальна діяльність носить в основному рекомендаційний характер. На відміну від наукових досліджень, сфера застосування конституцій­ної інженерії це сфера належного.

Конституційно-правова дійсність постійно змінюється, у цьому розвитку безупинно виникають нові елементи, які можна побачити, коли вони ще не розвинені, і свідомим, прогнозованим конструюван­ням сприяти їх здійсненню або, навпаки, перешкоджати їх становлен­ню. Уловлюючи перспективність таких явищ, конституційна інженерія за посередництвом конституційно-правових норм здатна забезпечити умови для їх розвитку, сприяти їх стійкості в майбутньому.

Соціоінженерний підхід у сучасному конституціоналізмі відзна­чається усвідомленням необхідності органічного поєднання наукового знання та практичного досвіду, який може стати позитивним стимулом у вдосконаленні законодавства. У процесі правотворчості мовою юри­дичних норм перекладаються чимало правил, що становлять собою концентрований досвід конституційно-правової практики, до обґрун­тування якого наука не має прямого відношення.

Оцінювати ефективність запропонованих законодавцем правових засобів, завдяки яким конструюється конституційно-правова дій­сність, слід як до, так і після формального введення закону в дію, тому необхідно розрізняти перспективну (потенційну) та ретроспективну (фактичну) оцінку ефективності законодавчого впливу на суспільні відносини.

Перспективна оцінка ефективності конституційно-правового впливу здійснюється до прийняття закону законодавчим органом шля­хом прогнозування та апробації положень законопроекту в експери­ментальному режимі з метою забезпечення кращого розуміння потен­ційних наслідків. Ретроспективна оцінка проводиться після набрання чинності законодавчим актом, під час його застосування або, в окре­мих випадках (особливо якщо дія норм обмежена в часі), безпосеред­ньо після завершення їхньої дії.

Прогнозування становить собою діяльність, за якої досвід мину­лого та сьогодення проектується на майбутнє. У межах цієї складової суб'єкт виявляє те, що буде (повинно бути) після втілення в життя ви­браного правового інструменту та сконструйованої правової техноло­гії, тобто прогнозує результат їх реалізації.

Соціоінженерний підхід органічно пов'язаний з передбаченням майбутнього, бажаного стану конституційно-правової дійсності, і таке передбачення не можна обмежувати лише споглядальним відображен­ням реальності, пасивним пристосовуванням. Конституційна інжене­рія суть не що інше, як випереджальне відображення політико-правової дійсності. Тільки випереджаючи конституційно-правове буття, вона може справляти активний вплив на політико-правові явища та проце­си, бути засобом їх свідомого, прогнозованого управління.

Випереджальне відображення в межах конституційної інженерії становить собою такий зв'язок з політичним буттям, у процесі якого відображається не тільки даний стан конституційно-правових відно­син, але і тенденції їх розвитку під кутом зору потреб особистості, суспільства та держави. Завдяки випереджальному відображенню конституційна інженерія має можливість ураховувати з високим ступе­нем імовірності віддалені наслідки правового регулювання, інакше кажучи, для неї відкривається можливість прогностичних оцінок ха­рактеру конституційно-правового впливу на майбутні політико-правові відносини.

Прогнозування в межах конституційної інженерії — це імовірніс­не знання результатів втілення в життя бажаного; це науково обґрунто­ване судження про те, наскільки ефективними виявляться правові засо­би, які застосовуються, що конкретно отримує суспільство та держава від їх прийняття. Практична значимість прогностичних розробок у межах конституційної інженерії полягає в їх властивості забезпечувати стабільність розвитку та функціонування політичної системи, зокрема сприяти її безболісній адаптації до внутрішніх і зовнішніх змін.

Випереджальне відображення в конституційній інженерії має про­яв не тільки в плані законодавчого конструювання стереотипної ситуа­ції, але і в більш широкому аспекті як здатність випереджати існуючий рівень суспільних відносин. У можливості створювати моделі поведін­ки, які здатні вийти за межі реального буття, складаються творчі по­тенції конституційної інженерії в перетворенні соціально-політичної дійсності. Будучи продуктом вольової діяльності людей, конституцій­на інженерія намічає ідеальну законодавчу модель не тільки існуючих конституційно-правових відносин, а й тих, які ще тільки зароджуються та остаточно не сформувалися. Передбачення може базуватися як на науково обумовлених закономірностях та масових, широко поширених життєвих фактах, так і виростати з розуміння, «схоплювання» суспіль­ної значимості окремих і рідких на даний момент проявів. Тобто творчо-перетворювальна роль конституційної інженерії вимірюється адекватністю відображення нею як закономірностей, так і тенденцій розвитку політико-правової дійсності.

Конституційна інженерія як цілеспрямована діяльність неминуче приводить до тих чи інших результатів, які є прямим наслідком по­становки суб'єктами правових цілей та використання ними правових засобів. Конституційна інженерія розглядає діяльність post factum, тобто з погляду її кінцевого результату: відштовхуючись від нього, аналітично встановлює причини по їх наслідках. Таким чином, сукуп­ність достатніх та необхідних для конструювання конституційно- правової дійсності правових засобів визначається, виходячи з аналізу бажаного політико-правового результату.

Результат це об'єктивно досягнутий стан, продукт діяльності, це наслідки, яких не існувало до використання правових засобів. В ідеа­лі результати конституційної інженерії мають повністю відповідати поставленим цілям, бути їх своєрідною матеріальною копією. Однак практика свідчить, що повної адекватності цих феноменів досягти вдається не завжди. Невідповідність у низці випадків результатів ці­лям діяльності пояснюється складним діалектичним характером причино-наслідкового зв'язку даних феноменів. Дійсний результат як реалізована мета є продуктом не тільки цілепокладання та визначен­ня сукупності правових засобів, але й значною мірою залежить від усіх обставин, що виникали на шляху втілення ідеальної моделі в життя. Саме тому реальний результат завжди є мета «перевиконана» або «недовиконана» в тому сенсі, що його структура включає в себе такі наслідки, які на стадії постановки мети не планувалися та не очікувалися^[300].

Збіг цілей та політико-правових результатів при здійсненні кон­ституційної інженерії спостерігається лише тоді, коли вибрані правові засоби відповідають закономірностям та тенденціям суспільного роз­витку, а в процесі їх правового впливу виконується соціально легітим­не завдання, яке поставив законодавець.

У сучасних умовах одного лише прийняття закону недостатньо. Законодавець має цікавитися результатами своєї праці, здійснювати моніторинг правозастосовної практики з метою виявлення всіх прора- хунків та недоліків для подальшого вдосконалення конституційного законодавства.

Застосування соціоінженерного підходу до процесу розробки та прийняття конституційного законодавства актуалізує діяльність з оцін­ки їх ефективності. Для вітчизняної конституційної науки тема ефек­тивності конституційного законодавства та практики його застосуван­ня не стала предметом окремого комплексного наукового дослідження, хоча перманентний процес удосконалення конституційно-правових норм надає нового життя цьому питанню.

В юридичній науковій літературі відмічалося, що дослідження ефективності законодавства та практики його застосування це пробле­ма найвищого ступеня складності, що пояснюється двома причинами: по-перше, багатоаспектністю самої проблеми і, як наслідок, різнома­ніттям підходів до її вирішення; по-друге, складностями застосування до неї новітніх прийомів та методів наукового дослідження^[301]. У радян­ський період ефективність норм права повністю або частково ототож­нювалася з їх правильністю, обґрунтованістю, доцільністю, ступенем реалізованості необхідної правової можливості^[302], що не розкривало суті та змісту цього поняття. Під ефективністю правових норм також розуміли їх здатність впливати на суспільні відносини в певному, ко­рисному для суспільства напрямі^[303], їх потенційну можливість сприяти досягненню бажаної мети^[304], забезпечувати досягнення соціально ко­рисних і об'єктивно обґрунтованих цілей^[305], але, як уявляється, у тако­му розумінні відбувається змішання понять «ефективність» та «соці­альна цінність», «корисність». Також традиційним для того періоду було розуміння ефективності норм права як співвідношення між ціля­ми законодавця та результатами, які реально настали^[306]. Подібний під­хід відобразився й у більш пізній літературі. Так, наприкінці XX сто­ліття, зокрема, М. X. Хутиз і П. М. Сергейко відзначають, що «правові норми ефективні тоді, коли практика їх реалізації дає позитивні ре­зультати, сприяє досягненню поставлених цілей»^[307]. Такий позитивно- інструментальний підхід до розуміння та визначення ефективності права був прийнятий у радянській юридичній науці, коли право роз­глядалося як соціальний регулятор, який не має власної, органічно внутрішньої властивої цінності. Позитивно-інструментальний підхід виходить з того, що зовнішні щодо права цілі та побічні (тобто непра- вові за своїм характером) результати можуть використовуватися для оцінки ефективності правового регулювання^[308].

Натомість такий підхід до поняття ефективності норм права вже тоді піддавався критиці. Так, Ф. Н. Фаткуллін зазначав, що і мета і ре­зультат не охоплюються безпосередньо змістом права. Містити вказів­ки на свою соціальну мету юридичні норми можуть, але тоді соціальна мета як ідеально намічений стан реального об'єкта перебуває поза їх власним змістом. При такому підході важко зрозуміти, у чому роль саме норми, незрозуміло, як виокремити її з контексту всіх інших засо­бів, використаних для досягнення мети^[309].

У свою чергу автори монографії «Ефективність дії правових норм» О. С. Пашков і Л. С. Явич також не поділяли точки зору, що ефективність правової норми визначається лише співвідношенням між закладеною в ній метою та отриманим результатом. Вони зазначають, що немає ніяких підстав виключати з аналізу ефективності правових норм ті реальні засоби, дії конкретно-історичних суб'єктів, які тільки і приводять до досягнення того або іншого результату^[310]. Автори вважа­ють, що норма права ефективна, якщо вона передбачає оптимальний варіант поведінки, необхідний для досягнення науковообґрунтованої мети^{[311] [312]. Ефективність передбачає, безумовно, не будь-яке досягнення мети за принципом «мета виправдовує засоби», а тільки результат, який є найкращим та досягнутий найбільш оптимальним у даних умо­вах способом. Нормативно-правові акти мають відповідати вимогам раціональності, вони повинні досягати максимуму або оптимуму.}

У свою чергу європейська правова думка використовує дещо інше поняття «оцінка законодавчого впливу», або «аналіз регулюючого впливу», у межах якого ефективність розглядається лише як один із критеріїв. Так, наприклад, німецький професор Л. Мадер під оцінкою має на увазі аналіз і визначення впливу законодавства на соціальну дійсність, дослідження змін або збереження стану суспільних відно­син, а також наслідки цих змін, що є результатом (потенційно або дій­сно) законодавчої діяльності. Інакше кажучи, оцінка покликана визна­чити причинно-наслідкові зв'язки між законодавчими діями та змінами в соціальній дійсності. Вона є спробою методично проаналізувати та оцінити вплив законодавства. Під «методично» Л. Мадер розуміє: за­гальнозрозумілим, реально здійсненним способом; максимально сис­тематично; неупереджено та об'єктивно, тобто за відсутності тиску з боку зацікавлених суб'єктів. Діяльність з оцінки спрямована на отри­мання більш точної інформації про можливі чи реальні причинно- наслідкові відносини між законодавчою діяльністю та соціальною дійсністю. Головна мета оцінки полягає в тому, щоб перевірити: чи є причинно-наслідкові припущення, що лежать в основі законодавчої діяльності, максимально явними при підготовці законодавчих рішень; чи засновані вони на найкращих теоріях і на найбільш надійній інфор­мації, що може бути отримана; чи може бути перевірена їх точність після прийняття та застосування законів^[313].

Порівнюючи поняття «ефективність» та «оцінка законодавчого впливу», слід сказати, що внаслідок української правової традиції у вітчизняній науці використовується поняття «ефективність» як макси­мально широка категорія, хоча стосовно конституційної інженерії скоріше має йтися не про ефективність законодавства, а про оцінку ефективності законодавчого впливу на політико-правові відносини в контексті досягнення чи не досягнення бажаного політико-правового результату. Розглядаючи конституційну інженерію як діяльність, що передбачає тріаду «мета — засіб — результат», категорія «ефектив­ність» пов язується з відповіддю на запитання: чи забезпечує вибраний та використаний правовий засіб, очікуваний політико-правовий ре­зультат, тобто чи відповідає сконструйована за наслідками конститу­ційної інженерії конституційно-правова модель критерію технологіч­ності та телеологічності.

Резюмуючи зазначимо, що наукове пізнання політико-правової дійсності за допомогою невластивого для сучасного конституціоналіз­му теоретико-методологічного інструментарію є сьогодні необхідною умовою вдосконалення конституційного законодавства, приведення його у відповідність до нових політико-правових вимог суспільного розвитку та запорукою ефективності практичного використання.

Соціоінжерений підхід у теорії та практики сучасного конституці­оналізму — це міждисциплінарний, кумулятивний підхід, що поєднує методологічний інструментарій інших підходів та соціальних практик. Він спрямований насамперед на практично-перетворюване освоєння політико-правового буття шляхом раціонально-прагматичної організа­ції поведінки суб'єктів конституційних процесів.

Застосування соціоінженерного підходу до аналізу та перетворен­ня конституційно-правової дійсності дозволяє вивчити мотивацію та причинно-наслідкові зв язки діянь суб'єктів конституційного права, ставити політико-правові завдання та знаходити оптимальні правові засоби їх вирішення, дозволяє реалізувати конструктивно-прагматичну функцію, виявити рівень реального впливу науки конституційного права, підвищити стабільність та ефективність конституційно- правового регулювання політичних відносин.