Права і свободи людини і громадянина як категорії сучасного українського конституціоналізму

Наявність відмінностей між природно-правовими і позитивіст­ськими поглядами не є свідченням їх взаємовиключення, адже, зокре­ма, права людини і громадянина об єктивно потребують відповідної фіксації. Характерно, що більшість авторів, які спираються передусім на здобутки теорії природних прав, орієнтуються на практичну реалі­зацію її конструкцій.

З огляду на перспективи розвитку вітчизняної юридичної теорії і практики, необхідним є відповідний синтез природно-правових і по­зитивістських підходів, який має убезпечити від таких трактувань природних прав, які б призвели або до їх абсолютизації, або до фактич­ного заперечення. При цьому, як зазначає О. А. Лукашева, «обмеження влади держави правами людини не повинно призводити до принижен­ня її ролі, яка є вагомою не тільки в охороні прав і свобод, а й у надан­ні їм законодавчої, тобто обов'язкової форми»³³⁰.

Співвідношення прав людини і прав громадянина зумовлює ха­рактер і особливості взаємозв'язків між конституційними статусами людини і громадянина, поняття яких є похідними від більш широкого поняття правового статусу фізичної особи. Конституційний статус людини і конституційний статус громадянина необхідно розрізняти, і відповідні відмінності є важливими.

Ще з радянських часів пропонуються різні теоретичні конструкції правового статусу фізичної особи. У багатьох випадках цей статус встановлюють через сукупність прав і обов'язків особи, зафіксованих у конституціях і законодавстві. Нерідко до складу правового статусу включають також інші елементи, зокрема громадянство, що зумовлює порівняно широкі його визначення.

Тим самим конституційні статуси людини і громадянина треба встановлювати через конституційно закріплені права, свободи і обов'язки, а також через відповідні гарантії прав. Таке встановлення адекватно нормативно-правовим реаліям: права, свободи й обов'язки та гарантії прав закріплені практично в усіх основних законах.

Засадничими щодо конституційних статусів людини і громадяни­на виступають положення основних законів, якими відображена ідея правової держави. Як заведено вважати, філософську основу цієї ідеї сформулював І. Кант, який, зокрема, розглядав державу як об'єднання людей, підпорядкованих «правовим законам». Разом із тим намір нада­ти державній владі визначені правові форми і тим самим обмежити її проголошували ще в ХУП-ХУПІ століттях. Вимога відповідного об­меження влади становить історичну підвалину конституціоналізму.

Першими правову державу як юридичне поняття кваліфікували німецькі автори XIX століття. Спочатку тезу щодо правової держави сприймали як одну із складових ідеології лібералізму, за смислом якої діяльність держави обмежувалася загальною метою гарантування свободи індивіда. Згодом, коли актуальними почали визнавати завдан­ня формулювання і здійснення державної соціальної політики, поняття правової держави так або інакше пов'язали з теорією природних прав.

У наші дні сенс ідеї правової держави звичайно вбачають у тому, що орієнтиром і межею державного владарювання повинна бути реалі­зація індивідуальних прав з визнанням їхньої природно-правової при­роди. Наприклад, російський учений О. В. Малько виділяє два осно­вних елементи ідеї правової держави — «свободу людини, найбільш повне забезпечення її прав та обмеження правом державної влади»^[322].

Одним із ключових аспектів концепції правової держави є «стри­маний» характер юридичних обмежень індивідуальних прав та їх ефективний судовий захист від порушень з боку державних органів і посадових осіб.

Сам термін «правова держава» (нім., Rechtsstaat) уперше був кон­ституйований 1946 року в Баварії, і згодом його вжили в Основному Законі ФРН. З німецького конституційного досвіду він був запозиче­ний, зокрема, майже в усіх конституціях, прийнятих у постсоціаліс- тичних і пострадянських країнах. Зокрема, як відомо, про правову державу йдеться в преамбулі та у ст. 1 Конституції України.

Близькою до ідеї правової держави є концепція верховенства, або панування, права (англ., rule of law). Цю ідею науково оформив британ­ський учений А. Дайсі на межі ХІХ-ХХ століть, хоч відповідний тер­мін має давніше походження. Цей автор та його приспішники тракту­вали верховенство права як вираження формальної законності й характеристику правопорядку, за умов якого виключається адміністра­тивна сваволя і передбачається рівність суб'єктів (носіїв) влади та ін­дивідів стосовно захисту їхніх прав та інтересів у суді.

Сучасні автори надають ідеї верховенства права виразного природно-правового сенсу, асоціюючи чи навіть ототожнюючи понят­тя верховенства права і правової держави. При цьому вони звичайно стверджують про складність або неможливість визначення поняття верховенства права^[323]. На нашу думку, принципових відмінностей між ідеями верховенства права і правової держави не існує, а відмінності формального характеру вбачаються у відповідній політико-правовій традиції (традиціях), а також у тому, що за змістом верховенства права увага акцентується на якостях не держави, а правопорядку, і навпаки.

Термін «верховенство права» широко використовується для цілей конституційної нормотворчості передусім в англомовних країнах. Верховенство права в загальному вигляді визнано, зокрема, і в деяких основних законах, прийнятих у постсоціалістичних і пострадянських країнах. В Україні про верховенство права вперше йшлося в Конституційному Договорі 1995 року. Подібне положення було вклю­чене і до чинного Основного Закону: «В Україні визнається і діє прин­цип верховенства права» (ч. 1 ст. 8). Унікальність Конституції України полягає в тому, що в ній відповідно згадано як верховенство права, так і правова держава.

Аксіомою можна вважати те, що ідеологічною, теоретичною і нормативною основою систем національного права є свобода і рів­ність. Категорії свободи і рівності склалися в праворозумінні в різні історичні часи. Принцип рівності визнавався ще в період античності, але «доповнився принципом індивідуальної свободи і, відповідно, суб'єктивного права тільки в Новий час»^[324]. Якщо принцип рівності спочатку стосувався відносин у межах різних античних і феодальних спільнот, а не суспільства в цілому, то ідея свободи відразу позначила певну автономність індивіда щодо суспільства і держави, а саме сус­пільства — як сукупності таких індивідів.

У наші дні свобода і рівність виступають як засади (конституційні принципи), що формалізовані у вигляді загальних за змістом положень основних законів, на базі яких у тих самих основних законах сформу­льовані положення про права і гарантії прав. Відповідні принципи та права і гарантії перебувають в органічному взаємозв'язку. З одного боку, принципи по-своєму конструюють нормативно фіксовану систе­му прав і обов'язків, а також гарантій прав, з іншого — формулювання принципів узагальнено відображає сутність цієї системи. Такий взаємозв'язок між принципами та правами, обов'язками і гарантіями прав простежується, зокрема, за змістом розділу II Конституції України.

Як філософські категорії, свобода і рівність взаємопов'язані й вза­ємодоповнювані. Але як юридичні категорії вони різняться не тільки за своїм сенсом, а й за суб'єктами, статус яких характеризують. Якщо про рівність можна говорити стосовно як людини, так і громадянина, то категорія свободи, по суті, позначає людину. Звичайно в конституці­ях констатують рівність. Рідше йдеться про свободу, що пояснюється конкретизацією категорії свободи через нормативну фіксацію особис­тих прав і свобод та їх юридичних гарантій.

Відмінності між юридичними категоріями свободи і рівності по­лягають також у тому, що юридично (конституційно) формалізований принцип індивідуальної свободи фактично окреслює обмеження у здійсненні державної влади. У свою чергу, принцип рівності людей або громадян таких обмежень прямо не тягне. Як писав К. Шмітт, «ці два принципи у своїх передумовах, за своїм змістом і за своїми наслідками суто різнорідні й часто протилежні»^[325]. Він характеризував свободу як «ліберальний принцип», що не має відношення до «політичної форми» (тобто до організації влади), а рівність — як «політичне поняття», яке тією чи іншою мірою співвіднесено з такою організацією.

В абсолютному вимірі свобода означає відсутність будь-яких об­межень у житті та діяльності людини. Однак, як відомо, такої свободи не існує, і межею свободи конкретної людини є свобода інших людей і необхідність відповідати об єктивним вимогам, визначеним суспіль­ним буттям. З метою забезпечення таких вимог встановлюється право­порядок, який орієнтує державу на охорону і захист свободи людини. Роль держави в охороні й захисті індивідуальної свободи знаходить відображення в конституції, де закріплені особисті права і свободи та їх гарантії, які деталізують, але не вичерпують змісту юридичної кате­горії свободи.

Найбільш виразний зв'язок існує між юридичною категорією сво­боди і правом людини на особисту недоторканність та його юридични­ми гарантіями. Характерно, що свобода нерідко визначена в тій самій статті основного закону, де сформульовано право на особисту недо­торканність. Так, згідно з ч. 1 ст. 29 Конституції України, «кожна люди­на має право на свободу та особисту недоторканність».

Відмінності існують і між філософською і юридичною категорія­ми рівності. У філософському сенсі рівність передбачає наявність у людей однакових (рівних) соціальних можливостей для задоволення їхніх різноманітних потреб. Проте таке трактування рівності не зна­ходить широкого відображення в об'єктивному праві. Більше того, воно не відповідає суспільним потребам і потребам індивідуального розвитку людини. Як зазначає сучасний французький автор Ф. Люшер, «повне викоренення нерівності означає повстання проти людської природи». На його думку, рівність не повинна призводити до ліквідації природних відмінностей між людьми, а має лише «обережно виправи­ти все грубе в нерівному становищі людей»^[326].

В юридичному сенсі рівність означає рівноправність одностатус- них суб'єктів, однаковість щодо їхніх прав, свобод і обов'язків. Іншими словами, юридична категорія рівності передбачає, що кожна людина має однакові з іншою людиною права, свободи й обов'язки, встановлені законом. Те саме стосується кожного громадянина від­носно інших громадян. Таку рівність за радянських часів звичайно характеризували як формальну в протиставленні із соціальною рівніс­тю, яку вважали реальною. Принцип рівності покликаний визначати поведінку не тільки людей або громадян, а й має виступати правовим орієнтиром у діяльності державних органів і посадових осіб щодо реалізації прав і свобод.

Нерідко конституційно проголошена рівність у правах і обов'язках (рівноправність) доповнюється положеннями про те, що встановлені в конституції або в законодавстві права й обов'язки однаково належать усім (людям або громадянам) незалежно від статі, раси, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, майнового стану чи інших подібних ознак.

Відповідні ознаки іманентні особі, і вона, як правило, не може їх позбутися. Саме з цією обставиною пов язаний той факт, що встанов­лення преференцій або обмежень у правах, свободах і обов'язках за такими ознаками вважається дискримінацією. У свою чергу, визначен­ня умов або вимог для особи за іншими ознаками зумовлено необхід­ністю об'єктивації різноманітних правових статусів, інших, ніж стату­си людини і громадянина. Зміст правового регулювання стосовно встановлення різних статусів, включаючи статуси людини і громадя­нина, не може бути однаковим. Як наслідок, не існує юридичної рівно­сті всіх людей або громадян у правах стосовно, наприклад, обіймання посад, статуси яких передбачають наявність у відповідних кандидатів спеціальної кваліфікації.

Різні люди або громадяни, будучи у статусі саме людини або гро­мадянина рівноправними, виступають як юридично «нерівні», тобто такі, що мають неоднакові юридичні можливості через наявність у кожного з них різних та інших, ніж статус людини або громадянина, правових статусів. Неоднаковість змісту різних правових статусів і зумовлена цим неоднаковість юридичних можливостей зумовлює «нерівність» їх носіїв. Наприклад, усі народні депутати України наді­лені однаковими правами (повноваженнями). Водночас народний де­путат, який є головою комітету Верховної Ради України, і «звичайний» народний депутат наділені різними правами, адже вони мають від­мінні статуси — статус голови комітету парламенту і статус члена парламенту.

Тому помилковою є теза, згідно з якою встановлення в Конституції України недоторканності Президента України, народних депутатів України і суддів уважається «винятком з правила рівності всіх перед законом і судом»^[327]. Така недоторканність виступає складовою вста­новлених правових статусів відповідних владних суб'єктів, що під­тверджено в рішеннях Конституційного Суду України^[328]. Ці статуси не тільки змістовно різняться між собою, а й принципово відмінні від статусів людини і громадянина.

Юридична категорія рівності має кілька аспектів, які звичайно знаходять відображення в основних законах. Історично зумовлено за­кріплення рівності за ознакою статті, про що йдеться в ч. 2 ст. 24 Конституції України. У світовій державно-правовій практиці також укорінена політична рівність, яка насамперед означає рівність у ви­борчих правах, передусім у праві голосу. Відповідні положення містить ч. 1 її ст. 81. Політичну рівність так або інакше засвідчують положення ч. 5 ст. 36 і ч. 2 ст. 38.

Про рівність громадян перед законом йдеться в ч. 1 ст. 24 Конституції України, а це означає, що будь-який правовий акт треба однаково застосовувати до всіх громадян. У деяких країнах основний закон включає положення про рівність (людей або громадян) перед судом. Така рівність передбачає, що суд повинен однаковою мірою за­стосовувати будь-який правовий акт до тих, кому він, по суті, адресо­ваний. Одночасно рівність перед судом тягне однакові можливості для всіх звертатися до суду за захистом своїх прав.

Ключове значення при визначенні конституційних статусів люди­ни і громадянина має поняття суб'єктивних прав. Сам термін «суб'єктивне право» може бути застосований для характеристики правосуб'єктності тільки фізичної особи. Державні органи і посадові особи наділені не суб'єктивними правами й обов'язками, а повнова­женнями, які, проте, залежно від їх характеру нерідко трактують як своєрідні владні права чи обов'язки.

Поняття суб'єктивних прав першими сформулювали німецькі юристи XIX століття. Г. Єллінек, писав, що «суб'єктивне право — це вольова спроможність людини, котра визнана і захищена правовим порядком і спрямована на будь-яке благо чи інтерес». Волю або вольо­ву спроможність він уважав формальним елементом суб'єктивного права, а благо чи інтерес — його матеріальним елементом^[329]. Згідно із сучасними науковими поглядами, суб'єктивне право — це юридично передбачена можливість певної поведінки фізичної особи з метою на­бути соціального блага чи уникнути обмежень. Така можливість стає суб'єктивним правом лише за умов її закріплення в правових нормах, тобто в об'єктивному праві.

Зв'язок, що існує між суб'єктивними правами й об'єктивним пра­вом, іноді розглядають спрощено. Зокрема, суб'єктивні права помил­ково ототожнюють з об'єктивним правом, про що свідчить їх характе­ристика як «передбачених Конституцією та законами України правил поведінки або діяльності людини і громадянина», тобто, по суті, як правових норм^[330]. Наведена позиція фактично нівелює відмінності між явищами об'єктивного права і суб'єктивних прав. Можна погодитися з оцінкою, за якою суб'єктивні права виступають формою реалізації об'єктивного права. Проте треба говорити про певну інтегрованість відповідних явищ, але ніяк не про їх знівельованість або тотожність.

Синонімічним, але не тотожним, поняттю суб'єктивних прав є по­няття прав людини і прав громадянина. Як відомо, ці права визначають як, власне, права і як свободи, чим засвідчується традиція, започатко­вана ще у XVIII столітті. Принципової відмінності між правами і сво­бодами не існує, адже, будучи реалізованими особою як стороною в конкретних правовідносинах, ті й інші породжують необхідність реа­лізації обов'язку з боку іншої сторони у правовідносинах.

Про відсутність такої відмінності свідчать і формулювання статей Конституції України, за змістом яких йдеться про право на конкретну свободу (ч. 1 ст. 34, ч. 1 ст. 35, ч. 1 ст. 36). До того ж, попри згадувану традицію, у різних основних законах для позначення деяких одних і тих самих суб'єктивних прав уживається або термін «право», або тер­мін «свобода».

Водночас права і свободи як суб'єктивні права розрізняють за характером відповідних можливостей. Якщо право уможливлює на­буття фізичною особою того або іншого блага, то свобода передбачає невтручання в буття особи з боку насамперед держави або можливість уникнути певних обмежень. За своїм характером право є юридичною претензією особи на отримання певного блага, а свобода — такою самою претензією, але на неприпустимість зовнішнього втручання (примусу) в певних сферах чи відсутність перешкод щодо певної по­ведінки особи^[331].

Відмінності між правами і свободами полягають і в тому, що право звичайно виглядає порівняно більш конкретним, воно вимагає визна­чених дій усіх учасників правовідносин, а свобода передбачає достат­ньо широкий вибір поведінки носія відповідного суб'єктивного права. Тобто право, по суті, означає «дай», а свобода — «не заважай». При цьому свобода позначає межі вільного вибору варіанта поведінки осо­би, її «автономності» відносно суспільства і держави. Наприклад, свободами об'єктивно є особиста недоторканність, недоторканність житла, свобода пересування.

Права людини і права громадянина як суб'єктивні права є резуль­татом суспільного розвитку, ретроспектива якого сягає початку «дер­жавних» часів. Феномен суб'єктивних прав об'єктивно був характер­ним для всіх історичних типів права. Але самі суб'єктивні права довгий час не сприймалися як такі, що були б аналогом прав людини і прав громадянина в сучасному розумінні, оскільки у феодальному суспіль­стві індивід юридично «розчинявся» у становому (фактично — групо­вому) середовищі, до якого належав, а нерівність між різними станами визнавалася цілком природною. Тому невірно говорити про права лю­дини і громадянина, наприклад, у період існування держави, що має сучасну назву Київської Русі.

Це стосується і наступних періодів феодальної державності. Г. Єллінек стверджував, що наявність суб'єктивного публічного права, пов'язаного з відносинами індивіда і держави, була визнана в науці «пізніше всіх інших явищ зі сфери публічного права... Право індивіда ототожнювалося з приватним правом (тобто із суб'єктивними правами, пов'язаними з майновими відносинами. — В. Ш.)»^{[332] [333]. В іншій праці вчений наголошував на тому, що «раніше література державного права знала права глави держави, станові привілеї, права і майно окремих осіб чи певних корпорацій, а загальні права підданих трактувалися, по суті, тільки у вигляді обов'язків держави, а не як чітко усвідомлені юридичні домагання окремих осіб»[334].}

Саме ж становлення прав і свобод людини і громадянина як суб'єктивних прав характеризувалося тим, що, за твердженням того самого Г. Єллінека, існував значний тиск, який абсолютна феодальна влада чинила на індивіда. Реакцією на такий тиск, його смисловим за­переченням виступали суб'єктивні публічні права особи. Так, свобода

друку була запереченням цензури, свобода совісті — запереченням релігійних переслідувань і втручання держави у відповідні сфери тощо. Сприйняття певних суб'єктивних прав як заперечень негативної для індивіда державної практики зумовило те, що вони історично трак­туються як свободи, тобто як звільнення від такої практики.

Права і свободи людини і громадянина як суб'єктивні права не тільки постають результатом суспільного розвитку, а і є історично змінюваними. У наукових джерелах визначено, що «права людини — це найбільш наочна державно-правова форма об'єктивізації конкретно- історичних ступенів свободи»^[335]. Достатньо вказати на той факт, що раб, наприклад у Стародавньому Римі, сприймався як людина, але про можливості раба як про права людини не йшлося.

Як зазначалося, категорія прав людини співвіднесена з доктриною природного права. Ця доктрина справила вирішальний вплив на ста­новлення прав людини, який так або інакше стосувався і прав громадя­нина. У свою чергу, становлення прав і свобод людини і громадянина як суб'єктивних прав пов'язано з формуванням теорії і практики кон­ституціоналізму. Як пише М. П. Орзіх, «серед обов'язкових соціально- правових передумов конституціоналізму пріоритетне значення має визнання і забезпечення прав і свобод людини і громадянина»^[336]. У зв'язку з цим у XVIII столітті вже перші акти конституційного харак­теру включали так звані каталоги прав і свобод як суб'єктивних прав.

Разом із тим конституційні права і свободи людини і громадянина не треба спрощувати і розглядати виключно як різновид суб'єктивних прав, як частину (хоч і найбільш значущу) сукупності таких прав. З одного боку, з урахуванням прямої дії конституційних норм, права і свободи людини і громадянина, які зафіксовані в цих нормах, реально можуть бути безпосередньо реалізовані як суб'єктивні права. З іншо­го — суспільно-політичне і правове значення відповідних конститу­ційних положень є більшим, адже вони фактично позначають певні цілі, на досягнення яких має бути спрямована діяльність держави.

Характеризуючи права і свободи людини і громадянина як такі, що походять із захисту індивіда від «насильства» з боку влади, Г. Кельзен пов'язував їх на сучасному етапі із захистом меншин у різ­них суспільних сферах. Він стверджував, що цей захист є «істотною функцією так званих основних прав і прав на свободу»^[337]. Така оцінка значення прав і свобод є абсолютно виправданою, адже в реальному житті саме різні меншини нерідко суспільно вразливі щодо забезпе­чення їхніх інтересів, включаючи реалізацію прав і свобод окремих індивідів, що їх складають.

Закріплені в нормах основного закону права і свободи людини і громадянина не є вичерпними, про що йдеться у ч. 1 ст. 22 Конституції України. Однак саме ці права і свободи мають фундаментальний ха­рактер. При цьому форма фіксації прав і свобод людини і громадянина як суб'єктивних прав обмежується конституцією і законами. Іншими словами, суб'єктивні права, які встановлені на рівні підзаконних актів, не повинні трактуватися як права і свободи людини і громадянина, адже інакше втратило б сенс окреме поняття прав і свобод людини і громадянина.

Ще однією обставиною, яка дозволяє виділити зафіксовані в будь- якій конституції права і свободи людини і громадянина, є те, що їх формулювання зовні звичайно відмінні від формулювань суб'єктивних прав, які містять підзаконні акти і навіть закони. Найвищий ступінь правової узагальненості, який притаманний конституційним положен­ням про права і свободи людини і громадянина, зумовлено юридичною природою конституції як основного закону держави, її відповідними регулятивними властивостями. Таке нормативне оформлення консти­туційних прав і свобод людини і громадянина спричинило те, що окремі автори сприймали і сприймають їх як загальні безадресні нор­ми, а не як суб'єктивні права. Подібні погляди були аргументовано критиковані ще в радянській літературі.

Зафіксовані в конституціях права і свободи людини і громадянина заведено характеризувати як основні, причому не тільки за нормативно- правовим оформленням (за формою), а й за змістом. Нормативно- правове оформлення відповідних суб'єктивних прав як конституцій­них є наслідком визнання їх значущості. Водночас помилковою є теза, за якою закріплені в нормах конституції права людини і громадянина мають вищу силу порівняно з тими суб'єктивними правами, що за­фіксовані, наприклад, у законах. Критерій вищої юридичної сили може бути віднесений лише до конституції як основного закону держави або до її окремих норм у порівнянні з іншими правовими актами чи їх нормами. Інакше конституційні права і свободи людини і громадянина будуть фактично ототожнені з об'єктивним правом.

Конституційні права і свободи людини і громадянина становлять своєрідний стрижень сукупності суб'єктивних прав і в узагальненому вигляді визначають її зміст. Проте визначення конституційних прав і свобод людини і громадянина як основних не означає, що суб'єктивні права, зафіксовані в законах, є «неосновними», «ординарними» тощо. Співвідношення між усіма суб'єктивними правами можна визначити як органічну єдність, першооснову якої становлять саме конституційні права і свободи людини і громадянина.

Конституційні права і свободи людини і громадянина взаємо­пов'язані передусім на ґрунті їх соціального призначення і форми нормативно-правового закріплення, а через різний ступінь узагальне­ності можуть конкретизувати одне одного, будучи змістовно координо­ваними. Саме зміст конкретних конституційних прав і свобод служить критерієм визначення їх взаємозв'язків. Місце різних конституційних прав і свобод у структурі конкретного основного закону не має прин­ципового значення і не може впливати на їх природу. Воно зумовлено особливостями систематизації норм основного закону в кожному кон­кретному разі.

Конституційно закріплені права і свободи людини і громадянина нерідко виступають аналогами тих, що зафіксовані в базових міжна­родних актах про права людини. Така аналогія є ще одним свідченням значущості відповідних прав і свобод як основних. Подібно до консти­туційних норм щодо прав і свобод людини і громадянина міжнародно- правові норми звичайно сформульовані в загальному вигляді. Це пов'язано з їх призначенням бути стандартами (еталонами) для націо­нальної правотворчості. Звідси висновок про універсальність зафіксо­ваних у міжнародних актах прав і свобод.

Такий висновок ставлять під сумнів ті автори, які справедливо пов'язують формування феномена прав людини з європейською світо­глядною традицією, але вказують на існування інших традицій. Б. О. Кистяковський писав: «Немає єдиних і одних і тих самих ідей свободи особи... однакових для всіх народів та часів»^[338]. Тому однією з тем щодо прав людини, яка сьогодні виступає предметом дискусії, є їх ви­значення або універсальними, або релятивними, тобто прийнятними не для всіх країн світу. Ця дискусія має не лише академічний характер, і від її результатів залежатимуть перспективи розвитку не тільки міжнародно-правового регулювання у відповідній сфері, а й правової регламентації щодо прав і свобод людини і громадянина в різних краї­нах, включаючи Україну.

Суттєвою характеристикою конституційних прав і свобод людини і громадянина є те, що їм кореспондовані обов’язки держави. Ці обов язки в багатьох випадках утворюють зміст гарантій відповідних суб'єктивних прав. У текстах основних законів такі гарантії визначені, як правило, у тих самих статтях, що й самі права. Вони сформульовані як приписи звичайно для держави (прямі або опосередковані) або вчиняти певні дії, або утримуватися від певних дій задля реалізації конкретних конституційних прав і свобод.

Як зазначалося, до складу правового статусу фізичної особи час­тина авторів уважає належним громадянство. Сучасна ідея громадян­ства фактично походить від Ж.-Ж. Руссо, який стверджував, що інди­від — це член «політичного організму», утвореного на основі суспільного договору. Сукупно члени такого організму виступають як народ, окремо кожний — як громадянин. Мислитель сполучав грома­дянство з народним суверенітетом: кожний член «політичного організ­му» наділений часткою влади, джерелом і носієм якої визначений на­род^[339]. Як зауважує Н. О. Боброва, інститут громадянства історично становить одну з підвалин конституціоналізму і є «зрізом конституцій­ного ладу на рівні особи»^[340].

Не менш важливим є те, що громадянство сполучено з державним суверенітетом. Іноді його навіть розглядають як один із проявів або наслідків суверенітету, виходячи з того, що держава поширює свою владу на громадянина незалежно від місця знаходження. Але таке трактування не відповідає сучасному стану взаємозв'язків між держа­вою та індивідом. У наші дні громадянство треба розглядати як сталі в просторі й часі правові взаємозв’язки між державою та індивідом, що уможливлюють реалізацію певних суб єктивних прав і обов’язків з боку індивіда і зумовлюють здійснення певних повноважень з боку держави.

Сполучення громадянства з державним суверенітетом відображе­но в тому, що воно, як правило, визнається єдиним (ст. 4 Конституції України). Таке сполучення засвідчується й тим, що стан громадянства є вихідним для визначення правосуб'єктності індивіда у сфері держав­ного владарювання. Зокрема, тривалий час (в Україні — й сьогодні) громадянство було передумовою наявності в особи права голосу на виборах і референдумі. Такою передумовою воно залишається віднос­но права балотуватися на виборах.

За будь-яких умов наявність громадянства виступає юридичною передумовою наділення індивіда певними суб'єктивним правами і обов'язками, набуття ним різних статусів. За висловом О. А. Лукашевої, громадянство є «передстатусним» явищем, адже воно по-своєму пере­дує відповідним правам і обов'язкам. Проте частина авторів розглядає громадянство як особливе суб'єктивне право — право на громадян­ство. Більше того, у Загальній декларації прав людини встановлено, що кожна людина має «право на громадянство». У деяких попередніх редакціях Закону України «Про громадянство України», які є нечинни­ми, визнавалося право на громадянство як «невід'ємне право людини».

Заперечуючи прибічникам визнання права на громадянство як окремого суб'єктивного права, М. В. Вітрук писав, що правоможності, які становлять зміст такого умовного права, є «юридичними наслідка­ми, що настають для особи за наявності в неї громадянства»^[341]. До того ж немає підстав стверджувати про існування «права на громадянство», яке набувається шляхом прийняття до нього (так зване натуралізоване громадянство), іншого, ніж таке, що означає юридичні можливості звертатися з клопотанням про прийняття до громадянства.

На нашу думку, «право на громадянство» за народженням і стан громадянства перебувають в органічній єдності. Сам факт народження індивіда спричиняє за юридично визначених умов набуття ним грома­дянства, причому реалізація такого «права на громадянство» умовно відбувається вже за цим фактом. Про органічну єдність і нерозділь­ність «права на громадянство» за народженням і стану громадянства свідчить те, що з моменту народження в індивіда одночасно набуваєть­ся громадянство, а також нібито виникає таке «право» і здійснюється його умовна реалізація.

Разом із тим набуття громадянства в будь-який спосіб має за на­слідок виникнення в особи не тільки статусу громадянина, а й набуття нею зумовлених цим статусом окремих, фактично особливих суб'єктивних прав. Наприклад, у ч. 1 ст. 25 Конституції України вста­новлено право громадянина на зміну громадянства. Такі права визна­чають як права у сфері громадянства, права з приводу громадянства тощо. Передумовою набуття індивідом зазначених прав виступає на­явність у нього саме громадянства.

Як зазначалося, зміст статусів людини і громадянина становлять не тільки суб'єктивні права, а й обов'язки індивіда. З радянського пе­ріоду прийняте визначення юридичного обов язку як встановленої в нормах права вимоги (міри) певної поведінки фізичної особи. Обов язки індивіда завжди сформульовані як приписи стосовно необ­хідності відповідної поведінки. Носієм обов язків, зафіксованих в основному законі, може бути або лише громадянин (військовий обов'язок), або будь-який правоздатний індивід (обов'язок сплачувати податки, дотримуватися закону тощо).

Вже йшлося про те, що складовою (елементом) конституційних статусів людини і громадянина, крім відповідних прав і обов язків, є конституційні гарантії прав. Іноді пишуть про гарантії не тільки прав, а й обов язків, що видається некоректним: суб єктивні права гаранту­ються (забезпечуються), а обов язки виконуються. Між гарантуван­ням прав і виконанням обов'язків існує відмінність, зумовлена від­мінностями між самими правами й обов язками. Як зазначалося, перші передбачають можливість певної поведінки особи, другі — ви­могу певної поведінки. До того ж виконання обов'язків однією осо­бою нерідко служить забезпеченню прав іншої. Так само необхідність реалізації прав однієї особи може бути спричинена невиконанням обов’язків іншою.

Питання про гарантії прав має історію: ще Г. Єллінек виділяв со­ціальні, політичні і юридичні гарантії суб єктивних публічних прав, зауважуючи, що «юридичні гарантії відрізняються від соціальних і політичних своєю дією, яка може бути достеменно передбачена»^[342]. Сучасні автори визначають також ідеологічні, культурні, духовні та деякі інші гарантії прав.

За загальним правилом, усі гарантії прав розглядаються або як умови, або як засоби забезпечення встановлених конституцією і зако­нодавством суб єктивних прав. Визначені в таких спосіб гарантії різ­ною мірою й у різних формах знаходять відображення в об єктивному праві. Разом із тим помилковим є ототожнення гарантій прав з відпо­відними нормами права. Норми об'єктивного права лише закріплюють гарантії суб'єктивних прав.

У науці не існує одностайності стосовно визначення гарантій прав. На нашу думку, юридичні гарантії прав — це засоби матеріально- правового і процесуального характеру, які призначені для реалізації та захисту закріплених у конституції і законодавстві суб єктивних прав. Наведене визначення засвідчує всі аспекти практичної цінності юри­дичних гарантій і, що є не менш важливим, відповідає правовим реалі­ям. Із нього випливає можливість класифікації юридичних гарантій на гарантії захисту прав і гарантії реалізації прав.

Така класифікація юридичних гарантій ґрунтується на відміннос­тях за змістом і формами між видами діяльності, які послуговують за­хисту прав або їх реалізації. Захист прав пов язаний передусім з їх порушеннями, з негативними діями тих, хто вчиняє такі порушення, або з ймовірністю вчинення порушень. Реалізація ж прав на всіх її стадіях передбачає загалом позитивні дії всіх тих, хто її здійснює та забезпечує. При цьому до захисту прав причетні насамперед суд і пра­воохоронні органи, а з їх реалізацією сполучений практично увесь державний механізм. Частина юридичних гарантій захисту прав за­кріплена в правових нормах, якими встановлені процедури (процесу­альні форми) відповідного захисту. Тому такі гарантії також визнача­ються як процесуальні.

Основоположними в сукупності юридичних гарантій прав об єктивно виступають конституційні гарантії. Як і самі конституційні права і свободи, такі гарантії закріплені в основному законі, причому вони забезпечують не тільки конституційні права і свободи, а й інші, незалежно від нормативно-правової форми їх закріплення. Одночасно конституційні права і свободи забезпечуються не тільки конституцій­ними гарантіями і важлива роль у забезпеченні цих прав і свобод на­лежить юридичним гарантіям, визначеним в інших, ніж основний за­кон, нормативно-правових актах.

Низка вітчизняних авторів виділяють так звані інституційні гаран­тії прав. В одних випадках йдеться про те, що реалізація політичних прав громадян забезпечується системою органів державної влади, які й вважають належними до інституційних гарантій. В інших стверджу­ють, що головною інституційною гарантією конституційних прав і свобод особи виступає суд. Таке вживання терміна «інституційні га­рантії» видається спірними. Його використання призводить до поєд­нання під назвою гарантій, з одного боку, передбачену або визначену нормами права діяльність різних державних органів і посадових осіб, що служить реалізації та захисту прав, і з іншого — самі ці органи і посадові особи.

Державні органи і посадові особи буде правильним визначити су­купно як механізм (механізми) реалізації і захисту прав. До такого ме­ханізму треба вважати належним, зокрема, Президента України, вра­ховуючи, що, згідно з положенням ч. 2 ст. 102 Основного Закону України, він є гарантом, зокрема, прав і свобод людини і громадянина. Це конституційне положення засвідчує, по-перше, особливості статусу глави держави в Україні й, по-друге, наявність у нього повноважень, здійснення яких має служити реалізації та захисту прав і свобод люди­ни і громадянина.

Деякі вітчизняні дослідники фактично підтримали сформульова­ну, зокрема, у сучасній російській літературі позицію, за якою прези­денту держави належать так звані приховані повноваження. Спираючись на національні конституційні положення, російський ав­тор М. В. Баглай вказує на «широке право президента діяти на свій розсуд, виходячи не тільки з букви, а й духу Конституції і законів, за­повнюючи прогалини в правовій системі й реалізуючи непередбачені Конституцією життєві ситуації»^[343].

Подібне стверджували окремі українські дослідники: «Функції і повноваження Президента України не можуть бути в повному обсязі закріплені на конституційному рівні... у глави держави завжди наявні не розкриті в Конституції повноваження, які виявляються в екстре­мальних умовах»^[344]. Однак автор цієї праці поділяє оцінку, за якою «фраза «Президент — гарант Конституції...» дає можливість на її основі вчиняти, залежно від обставин, прямо протилежні за характе­ром і спрямованістю дії... вона навіть небезпечна, адже ніде не перед­бачено, як саме глава держави гарантує права громадян, якими метода­ми і способами»^[345].

Наведені й подібні трактування відповідних конституційних по­ложень уможливлюють дії глави держави виключно на власний розсуд і поза межами нормативно встановлених повноважень, тобто його, по суті, абсолютну дискрецію. А це суперечить загальній ідеї конституці­оналізму, яка передбачає встановлення в основному законі коректних у суспільно-політичному і юридичному сенсах організації та порядку здійснення владарювання і, як наслідок, обмеження владарювання.

До того ж позиція, за якою главі держави належать «приховані», «нерозкриті», «передбачувані» або подібні за смислом повноваження, не відповідає Основному Закону України, адже зі змісту його ст. 106 випливає вичерпність конституційно визначених повноважень Пре­зидента України. Про це неодноразово йшлося й у рішеннях Кон­ституційного Суду України.

Правильним видається підхід, згідно з яким конституційне визна­чення Президента України як гаранта щодо певних сфер суспільного і державного буття вказує на його відповідні функції, які «акумулюють» зміст конкретних, конституційно встановлених повноважень. З метою з ясування змісту, зокрема, функції Президента України як гаранта прав і свобод людини і громадянина, треба проаналізувати всі його повноваження і виділити серед них ті, здійснення яких має служити реалізації та захисту прав і свобод.

Суттєве значення для характеристики конституційних прав і сво­бод людини і громадянина мають їх класифікації, пропоновані юри­дичною наукою. Ці класифікації дозволяють не тільки формально ви­окремити конкретні права і свободи, а й допомагають з’ясувати їх сутність. Водночас треба погодитися з тим, що «класифікація консти­туційних прав... завжди значно ускладнена і певною мірою є штучною»^[346].

Починаючи із середини минулого століття, універсального зна­чення набула класифікація прав і свобод на особисті (громадянські), політичні й соціально-економічні. Така класифікація знайшла вира­ження в більшості конституцій, хоч одні й ті самі за змістом права в різних країнах можуть бути сформульовані по-різному. При цьому особисті й політичні права і свободи зовсім не завжди розрізняються в конкретних основних законах. І навіть у тих країнах, де такі права і свободи відповідно розрізняються, у науці не існує єдиного підходу щодо класифікації деяких із них.

Особисті, або громадянські, права і свободи — це категорія суб єктивних прав, яка пов’язана із самим існуванням людини, з її приватним життям, індивідуальною свободою і, одночасно, з іденти­фікацією як особистості, тобто як соціального суб'єкта. Закріплення саме особистих, а також політичних, прав і свобод є одним із призна­чень конституції як основного закону держави: за історично сформу­льованим визначенням, конституцією вважається певна система об­межень державної влади у вигляді відповідно встановлених прав і свобод, а також їх гарантій.

Однак між особистими і політичними правами і свободами існу­ють відмінності за суспільною роллю правовідносин, що виникають у зв'язку з їх реалізацією. Реалізуючи політичні права, індивіди (грома­дяни) стають безпосередніми учасниками державно-політичних від­носин владарювання. Якщо особистими правами і свободами наділе­ний індивід (людина), то політичні можуть належати як індивіду, так і передусім громадянину.

Порівняно з особистими правами і свободами, які відіграють роль обмежень у сфері державного владарювання, політичні права і свободи мають також важливе креативне значення для державного життя. Під час революцій ХУП-ХУПІ століть в Європі й Америці в різних доку­ментах почали вживати термін «політична свобода», за яку вважали можливості участі громадянина у формуванні і здійсненні влади, пере­дусім участі у виборах. Поява цього терміна була зумовлена згадува­ним запереченням певних обмежень і заборон щодо індивіда (його свободою від цих обмежень і заборон), які існували в попередні часи. Тому саме свобода, а не право.

У наші дні набуло поширення визначення політичних прав і сво­бод як таких, що пов'язані з юридичними можливостями участі інди­віда не тільки у формуванні і здійсненні влади, а й у суспільно-по­літичній діяльності в інших, ніж безпосереднє владарювання, сферах і формах. В Україні конституційні політичні права і свободи сформульо­вані як виключно права громадянина. Разом із тим, відповідно до змісту ключових міжнародних актів про права людини, правом на свободу об'єднання у громадські організації, правом збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації наділені всі індивіди, а не лише громадяни.

Особливістю політичних прав і свобод треба визнати їх взаємо­зв'язок з призначенням і загальним змістом конституційно-правового регулювання. Для характеристики останнього ключове значення має категорія політики як сфери функціонування державної влади в сус­пільстві. Не викликає сумнівів, що реалізація частини політичних прав і свобод відбувається безпосередньо в названій сфері або в прямому зв'язку з нею. На увагу заслуговує й те, що політичні права і свободи, по суті, випливають з народного суверенітету.

З'ясуванню сутності особистих і політичних прав і свобод опосе­редковано сприяє характеристика соціально-економічних прав. Згідно з традиційною ліберальною концепцією прав і свобод, яка заперечує трактування соціально-економічних прав як прав суб'єктивних, дер­жава повинна обмежуватися створенням юридичних гарантій прав. Радикальні прибічники цієї концепції стверджують, що активна полі­тика держави в соціально-економічній сфері в інтересах одних верств населення може призвести до неприпустимого ущемлення інтересів інших, до юридичної нерівності. У наші дні ліберальна концепція прав і свобод об'єктивно коригується соціальною функцією держави, у здійснення якої, зокрема, закріплюють положення про соціально- економічні права.

Концептуально виваженим є підхід до визначення характеру соціально-економічних прав, згідно з яким такі права — це «суто спе­цифічні прояви діяльності держави (публічно-владним чином органі­зованого суспільства»^[347])- Обґрунтовуючи такий висновок, Л. С. Мамут зазначає, що соціально-економічні права «зовні нагадують» суб'єктивні права наявністю відповідних вимог (домагань) з боку індивідів. Але ці вимоги не мають природного походження, вони базуються на фор­мальних законах і випливають виключно з їх змісту. При цьому, як вважає цей дослідник, окремі соціально-економічні права можуть сприйматися як привілеї частини громадян, що не відповідає принци­пу їх юридичної рівності.

Існування проблеми щодо характеру соціально-економічних прав визнається й у вітчизняній юридичній науці. Окремі автори акценту­ють на тому, що конституційно визначені обов'язки держави (тобто гарантії) стосовно соціально-економічних прав відрізняються «мен­шим ступенем формальної визначеності» від обов'язків стосовно особистих і політичних прав і свобод^[348]. Інші вважають за недолік «відсутність достатніх відмінностей у конституційно-юридичному регулюванні двох основних різновидів прав і свобод людини: так званих громадянських і політичних, з одного боку, та економічних, соціальних і культурних — з іншого»^[349].

Сучасне конституційне регулювання засвідчує ускладнення взає­модії між суспільством і державою, посилення ролі держави в еконо­мічній сфері суспільного буття. Як наслідок, до інструментарію кон­ституційного нормотворення ввійшов термін «соціальна держава». Між поняттями соціальної держави і соціально-економічних прав іс­нує органічний взаємозв'язок. Визнання в конституції соціальної дер­жавності, по суті, передбачає закріплення в ній соціально-економічних прав. У свою чергу, відповідне закріплення таких прав служить фор­мальним свідченням сприйняття ідей соціальної державності, навіть якщо така державність прямо не номінована в основному законі.

Концепція соціальної держави має свою передісторію, адже праг­нення соціальної справедливості супроводжувало розвиток суспіль­ства практично за всіх часів. Але тільки з формуванням ідеї щодо необ­хідності підтримки найменш забезпечених прошарків з боку суспільства і держави це прагнення почало набувати державного ви­знання. Водночас прагнення соціальної справедливості довгий час трактували виключно з позицій ідеології лібералізму, яка передбачала невтручання держави в економічне життя індивіда. Це зумовлювало не тільки обмеженість у засобах соціальної підтримки тих, хто її по­требував, а й застосування відносно вузьких підходів щодо трактуван­ня самої соціальної справедливості.

Із визнанням соціальної функції держави та активізацією її участі у вирішенні питань суспільного буття була офіційно усвідомлена необ­хідність відповідної підтримки (захисту) певних категорій населення. З іншого боку, таке усвідомлення супроводжувалося проголошенням тези про самовідповідальність індивіда. За змістом цієї тези кожний дорослий і працездатний громадянин має піклуватися про своє матері­альне благополуччя і благополуччя своєї родини, а суспільство і дер­жава повинні створювати для цього належні умови. їх втручання ви­знається припустимим або необхідним лише тоді, коли індивід з об'єктивних причин не може забезпечити собі «гідне існування».

Важливим є й те, що право як суспільний регулятор не має служи­ти забезпеченню соціальної справедливості, розглядуваної як соціаль­на (а не юридична) рівність. Як зазначає Л. С. Мамут, право побудова­но як «сукупність горизонтальних симетричних відносин між учасниками універсального процесу соціальної взаємодії»^[350]. Різні такі учасники — суб'єкти права — не можуть трактуватися як «сильні», «самодостатні», «забезпечені» тощо або як, навпаки, «слабкі», «недо­статньо забезпечені» й подібне. Різні індивіди як суб'єкти права є рів­ноцінними учасниками конкретних правовідносин, хоча реалізують (набувають) у цих правовідносинах відмінні за змістом суб'єктивні права й обов'язки.

Основні закони не містять відповідних визначень, але з аналізу їх положень випливає, що соціальна держава — це характеристика сучас­ної держави, за смислом якої державна діяльність має бути спрямована на створення належних стандартів матеріального добробуту, освіти, охорони здоров'я тощо і на забезпечення таких стандартів для всіх, а також на мінімізацію соціальної нерівності і створення системи соці­альної підтримки (захисту) тих, хто цього об'єктивно потребує.

Державу як соціальну характеризують також у контексті посилен­ня її регулятивного впливу на економічну організацію суспільства, поглиблення взаємозв'язків між державою і суспільством поза цією організацію. Такий підхід відображає зміни, які відбулися протягом минулого століття і призвели до посилення регулятивного впливу дер­жави на процеси економічного характеру, на духовну та інші сфери суспільного буття. Вочевидь він у цілому відповідає ідеології лібера­лізму, яка зберігає позиції в сучасній політичній думці й у політичній та державній практиці.

Протягом тривалого часу конституційна регламентація економіч­ного буття суспільства зводилася до закріплення права приватної власності (права на приватну власність), яке розглядалось як природне право. Вперше соціальну значущість приватної власності було визнано в Конституції Німеччини 1919 року, в якій буквально йшлося про те, що власність зобов'язує і користування нею має служити суспільному благу.

У свою чергу, ч. 4 ст. 13 Конституції України встановлено: «Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству». Згідно з положеннями ч. 9 її ст. 41, «ви­користання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства». У такий спосіб застеріга­ється соціальна детермінованість володіння, користування і розпоря­дження власністю, визнається зв'язок інституту приватної власності з потребами суспільства в цілому.

Важливим об'єктом конституційного регулювання в пострадян­ських країнах є перетворення в економічній сфері суспільного буття, які, зокрема, передбачають однаковий захист власності з боку держави незалежно від форми. Наприклад, ч. 5 ст. 13 Конституції України вста­новлено, що держава забезпечує захист усіх суб'єктів права власності й господарювання, соціальну спрямованість економіки, а ч. 6 — рів­ність усіх суб'єктів права власності перед законом. В її ст. 42 йдеться про право індивіда на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, і про державні гарантії цього права.

Соціальну державу визначають взаємозв'язки між державою і со­ціумом, які виникають й поза сферою різних відносин безпосередньо щодо власності. Такі взаємозв'язки знаходять відображення в поло­женнях основних законів, присвячених ролі держави у сферах культу­ри, мистецтва, науки, освіти (ст.ст. 11, 12, 53, 54 Конституції України). Соціальний характер держави засвідчують також положення, якими визначається роль держави у збереженні довкілля (ст.ст. 16, 50). Існують й інші конституційно регульовані сфери суспільного буття, які відображають соціальний характер держави.

Для цілей конституційного регулювання термін «соціальна держа­ва» (нім., 8о/іаІсг 81аа1) вперше був ужитий 1946 року в Баварії. Надалі потреба відповідної проблематики зумовила використання цього тер­міна в основних законах багатьох держав, зокрема в преамбулі й ст. 1 Конституції України. Залишаючись здобутком розвинутого громадян­ського суспільства, соціальна держава сприймається як орієнтир там, де таке суспільство поки що відсутнє.

Важливе значення стосовно характеристики прав і свобод людини і громадянина як категорії українського конституціоналізму мають від­повідні обмеження. Як зазначає П. М. Рабінович, «становище людини в суспільстві визначається не стільки державним визнанням її «при­родних» прав, скільки, можливо, ще більшою мірою, межами їх використання»^[351]. Загальна умова щодо встановлення цих меж визна­чена в ч. 1 ст. 64 Основного Закону України: «Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випад­ків, передбачених Конституцією України». Такі обмеження сформу­льовані по-різному, причому не завжди коректно.

У деяких випадках обмеження містяться в тих самих статтях, що і конкретні права і свободи. Як приклад можуть служити положення

ч.ч. 2 і 3 ст. 36 Конституції України, якими визначено, що обмеження стосовно членства відповідно в політичних партіях і в професійних спілках «встановлюються виключно цією Конституцією і законами України». Ці положення уможливлюють обмеження конституційного права на свободу об'єднання на законодавчому рівні, що є негативом.

Можливість обмеження конституційного права громадян на сво­боду об'єднання засобом відповідного законодавчого регулювання фактично визначена і в ч. 1 ст. 36 Конституції України. Такі обмеження можуть бути встановлені законом «в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей». Практично аналогічними за змістом є поло­ження ч. 2 ст. 39 щодо умов запровадження обмежень конституційного права збиратися мирно, але до зазначених умов додано: «запобігання заворушенням чи злочинам». В юридичній теорії такі або подібні умо­ви щодо обмежень конституційних прав і свобод заведено вважати надміру загальним або навіть абстрактним.

На законодавчому рівні надмірна загальність зазначених умов щодо встановлення обмежень конституційних прав і свобод не може бути подолана. Тому існує небезпека, що в правозастосовній практиці цитовані положення Основного Закону України можуть сприйматися як такі, що створюють підґрунтя для неприпустимої дискреції у ви­значенні меж користування громадянами відповідними правами і свободами.

Інший характер мають обмеження конституційних прав і свобод, умовою запровадження яких, згідно з ч. 2 ст. 64 Конституції України, є оголошення воєнного або надзвичайного стану із зазначенням строку дій таких обмежень. Об'єктивно ці обмеження повинні відповідати обставинам, що зумовили їх запровадження, і не можуть змінювати сутність і зміст відповідних прав і свобод та стосуватися прав і свобод, співвіднесених з індивідуальною свободою.

За будь-яких умов конституційне закріплення прав і свобод люди­ни і громадянина не має самодостатнього й абсолютного значення. В Україні як пострадянській країні наявний розрив між фіксованими в Основному Законі відповідними цінностями і тим, що існує в суспіль­ній і державній практиці. Адекватною стану цієї практики є оцінка, за якою різні конституційні цінності «за своїм сенсом і змістом релевант- ні іншій реальності: розвитку демократично-правової державності, цивілізованій ринковій економіці, громадянському суспільству, що склалося й укріпилося, високому рівню політико-юридичної культури людей»^[352]. Зрозуміло, що набуття конституційно задекларованим ха­рактеру реального можливо як результат суспільного поступу, який потрібно забезпечувати й засобом юридичної науки.

Для юридичної науки проблематика прав і свобод людини і грома­дянина сьогодні є вихідною. Маючи за орієнтир забезпечення прав і свобод, досліджувана наукою модерна держава повинна набувати принципово нових якостей і відповідно змінюватися у своїх організа­ційних і функціональних характеристиках у контексті сучасного кон­ституціоналізму. Тим самим організація державного механізму і реалі­зація всіх державних функцій, тобто функціонування влади, мають ґрунтуватися на ідеології згадуваного «людиноцентризму». Зазначене передбачає, зокрема, ґрунтовний аналіз і уточнення поглядів на такі категорії сучасного конституціоналізму, як держава, влада, народ.

3.2.