Системний методологічний підхід у дослідженні сучасного українського конституціоналізму

Сьогодення ставить перед сучасною українською юридич­ною наукою чи не найбільш складні за всі роки незалежності виклики і завдання, зумовлені політико-правовими реаліями сьогодення.

Закономірно, що конституціоналізм був і залишається традицій­ним предметом досліджень вітчизняної та зарубіжної правової науки. Адже після втілення прогресивних теорій і вчень, що становили теоретико-методологічну основу конституціоналізму, у перших кон­ституціях і конституційних актах держав Європи й Америки, у тому числі й тих, що віднесені, подібно Конституційному договору біля мису Код 1620 року у США чи Конституції Пилипа Орлика 1710 року в Україні, до історичних фундаментальних надбань національної кон­ституційно-правової думки, питання теорії конституціоналізму та практики його реалізації привернули до себе увагу багатьох учених- правознавців. Така увага значною мірою посилювалась і впливом на­ціональних конституцій на процеси державотворення та правотворен- ня, і тим чинником, що конституціоналізм дедалі частіше ставав основою політико-правової доктрини, чи навіть визначальною націо­нальною ідеєю розвитку багатьох демократичних держав світу.

Не спростовуючи успіхів теоретиків права і представників галузе­вої юридичної науки, відзначимо, що питання конституціоналізму за­лишаються наріжним каменем і методологічною першоосновою науки конституційного права. Найбільших успіхів у пізнанні правової приро­ди конституціоналізму досягли такі українські вчені-конституціо- налісти, як М. Баймуратов, Ю. Барабаш, О. Батанов, Д. Белов, Ю. Би­сага, А. Георгіца, А. Крусян, П. Мартиненко, О. Марцеляк, В. Мелащенко, М. Орзіх, М. Савчин, О. Скрипнюк, І. Словська, О. Совгиря, П. Стецюк, В. Погорілко, Ю. Тодика, О. Фрицький, М. Цвік, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, Л. Юзьков та ін.

Складно назвати всіх вітчизняних учених-конституціоналістів, які досліджували конституціоналізм і його визначальні складники. Адже всі представники конституційно-правової науки тією чи ін­шою мірою висвітлюють у своїх працях відповідну проблематику. Зазначене свідчить як про актуальність, так і про всеосяжність про­блем теорії та практики сучасного українського конституціоналізму для конституційного права. Адже, як свого часу писав А. Георгіца, у системі конституційно-правового знання однією з основних най­більш значущих та ємних категорій є поняття «конституціоналізм». Навколо цієї системоутворюючої категорії формується теорія кон­ституціоналізму як найважливіша складова частина загальної теорії конституційного права^[253].

Комплексний характер досліджень проблем конституціоналізму зумовлює й системність отриманих у процесі їх дослідження результа­тів. Це, у свою чергу, дозволяє не лише вдосконалити вчення про кон­ституціоналізм і конституцію, а й сформулювати науково обґрунтовані та виважені пропозиції щодо вдосконалення відповідної правотворчої та правозастосовної діяльності.

У свою чергу, системність досліджень сучасного українського конституціоналізму зумовлює застосування відповідної методології. Нас амперед методології, яка є найбільш е фективною для конституційно- правових досліджень. Хоча думки вчених-конституціоналістів про сутність і зміст відповідної методології, а також її науковий інструмен­тарій різняться.

У найбільш узагальненому вигляді методологія науки конститу­ційного права є в першу чергу вченням про методи, які використову­ються в юридичній науці для пізнання правових властивостей об'єкта цих досліджень. Методологія є основним і водночас найбільш диску­сійним питанням юридичної науки в цілому.

Незважаючи на давнє походження терміна «метод», який з грець­кої мови перекладається як «шлях», в юридичній науці перші цілісні методології пізнання явищ правового буття появляються з утверджен­ням перших правових шкіл у XIX столітті. Представники кожної з цих шкіл (природного права, позитивного права, нормативісти, психоло­гічної школи права та ін.) пропонували своє цілісне бачення права як регулятора суспільних відносин. Це бачення втілювалося у світогляд­них філософських принципах розуміння відомої тріади «людина — суспільство — держава» крізь призму права. При цьому на тактично­му рівні представники різних правових шкіл використовували загально вживані у філософії, логіці, соціології, математиці та інших науках прийоми і способи («методи»), такі як діалектика, дедукція, індукція та ін.

З часом поширення в Європі нормативістських підходів право- розуміння та поява значного масиву діючого на той час законодав­ства, всеосяжність правового регулювання суспільних відносин, удосконалення правотворчої практики, а також позитивне унорму­вання навіть природних прав людей і народів призвели до доміну­вання в правовій науці на початку минулого століття юридичного позитивізму. У колишньому СРСР позитивізм отримав свій специ­фічний розвиток під впливом учення К. Маркса і Ф. Енгельса про діалектичний матеріалізм.

Сам по собі метод діалектичного матеріалізму, маючи свої глибин­ні витоки з французької та німецької філософії, політекономії та соціо­логії ХУІІІ-ХІХ століть, а за свідченням Ф. Енгельса — навіть з часів стихійної діалектики Античності^[254], не суперечив тогочасним і сучас­ним принципам наукознавства.

Розвиток радянської юридичної науки впродовж існування ко­лишнього СРСР ґрунтувався на вченні про діалектичний і історичний матеріалізм. Всі інші світоглядні методологічні принципи пізнання правового буття, альтернативні згаданим, вважалися хибними, а інко­ли й шкідливими. Там, де потенціалу «діамату» та «істмату» не ви­стачало, на допомогу приходила радянська державно-партійна ідеоло­гія. Тим самим марксистська світоглядна методологія була суттєво деформована й трансформована в колишній радянській федерації в так званий «марксизм-ленінізм», який, по суті, став неомарксизмом. Результати таких досліджень не завжди були успішними, що підтвер­джувала й практика.

Наприклад, багато які радянські вчені-державознавці обґрунтува­ли теорію «радянської соціалістичної демократії», до форм якої вони вважали належними всі види участі громадян у громадському та державно-партійному житті, включно з участю в народних дружинах і художній самодіяльності. Але коли 1991 року керівництво радянської держави вирішило провести перший референдум СРСР з метою все­народної підтримки оновлення радянської федерації, то цей референ­дум зазнав фіаско. Незважаючи на те що понад 70% громадян прого­лосували 16 квітня 1991 року за «ребрендінг» СРСР, останній розпався, що й засвідчила на міжнародному рівні Біловезька угода від 8 грудня 1991 року.

У незалежній Україні тривав і продовжує тривати пошук доскона­лої методології, яка б стала не лише рушієм для вітчизняної юридичної науки, а й сприяла б задоволенню нагальних потреб правотворчої та правозастосовної практики.

Помітним результатом відповідних пошуків стало формування пострадянської неопозитивістської методології конституційно-пра­вових досліджень, яка ґрунтувалась на кращих наукових здобутках науки радянського конституційного (державного) права, продовжувала їх, але відкидала абсолютну догму діалектичного матеріалізму й смі­ливо запозичувала нові методологічні підходи і методи, що успішно застосовуються в американській і європейській правовій науці.

При цьому демонтування партійно-ідеологічної складової з по­страдянської методології права та лібералізація підходів щодо збага­чення її принципів і підходів за рахунок тих, що позитивно зарекомен­дували себе в західноєвропейській юридичній науці, сприяли ґрунтовному переосмисленню усталених правових теорій і концепцій конституціоналізму. Саме на початку національного державотворення конституціоналізм, насамперед у його «вестернізованій» версії, утвер­дився як раціональна альтернатива радянській ідеології.

Разом із тим відомий вплив на пострадянську методологію права загалом мали й дослідження російських теоретиків права. У перші роки після розпаду колишнього СРСР основні центри радянської юри­дичної науки залишились у Російській Федерації й у короткі строки зазнали своєї модернізації. Хоч у більшості випадків російські теоре­тики права задовольнялися модернізацією здобутків теорії та методо­логії радянської юридичної науки. Ця традиція теоретико-методо- логічної спадковості продовжується й у сучасній російській юридичній науці та поступово набуває доктринального характеру^[255].

Натомість в Україні, Білорусі, Казахстані, Молдові та інших по­страдянських республіках відповідна організаційно-наукова робота зайняла значно більше часу, оскільки йшлося про створення нових або ж докорінного реформування існуючих юридичних центрів і шкіл, які нині сформовані й ефективно діють у провідних університетах і науково-дослідних установах Києва, Харкова, Одеси, Львова та інших міст України.

На початку XXI століття методологія конституційно-правових до­сліджень в Україні, у цілому зберігаючи свою прихильність до позити­візму, збагачується новими підходами — як привнесеними в галузеву юридичну науку із загальної теорії права, так і запозиченими україн­ськими вченими-конституціоналістами з праць зарубіжних правознав­ців безпосередньо. У цей період увагу дослідників конституціоналізму та конституційного права дедалі частіше привертають не лише природно-правові, а й метафізичні та інші, нерідко досить екзотичні та самобутні методології.

Разом із тим з часом стає зрозумілим, що не все нове є досконалим і ефективним для вирішення традиційних та нових теоретичних і прак­тичних завдань, що стоять перед вітчизняною наукою конституційного права. Зокрема, у частині дослідження сучасного конституціоналізму. Очевидно, що можливим, а часто й доречним є використання окремих світоглядних принципів, методів і методик, що позитивно зарекомен­дували себе в західній правовій науці, у їх гармонійному поєднанні з традиційними для вітчизняної юридичної науки загальнофілософ- ськими, загальнонауковими і спеціально-юридичними методами.

Натомість замінювати усталені в сучасній юридичній науці світоглядно-методологічні принципи (позитивістські та неопозити­вістські, природно-правові та ін.) такими метафізичними за своєю сутністю вченнями, як синергетика, діанетика, хаосологія, нелінійна динаміка, теорія дисипативних систем, теорія катастроф, необехіове- різм тощо, видається передчасним. Адже на зміну законам і закономір­ностям діалектичного розвитку та дієвості права в контексті інших об єктивних явищ природи можуть прийти догми, істинність яких ви­значатиметься виключно вірою в них дослідників, що наука державно­го права уже пережила за часів колишнього СРСР. У цьому сенсі, на наш погляд, вітчизняні вчені-конституціоналісти збалансовано дотри­мувались принципу додатковості, коли нові методологічні принципи і методи вдосконалювали існуючу методологію, а не витісняли її.

Утім, неопозитивізм, будучи, по суті, компромісною та штучно селекціонованою методологією, нині продовжує модернізуватися за рахунок дедалі нових і нових методологічних принципів, методів і методик, обумовлених невпинним розвитком соціального прогресу та супроводжуючими його глобалізаційними процесами. Відповідні про­цеси сприяли становленню новітньої постпозитивістської методології правових досліджень, яка є світоглядною й для пізнання та розкриття сутності та змісту сучасного українського конституціоналізму.

Сутність і зміст постпозитивістської методології та її потенціал для конституційно-правових досліджень ми свого часу обґрунтовува­ли в праці «Система конституційного права України: теоретико- методологічні аспекти»^[256]. В основі цієї методології лежить багатого­лосий філософський дискурс про місце, роль та значення позитивізму в історії філософії, про шляхи розвитку філософської науки після нього. На думку українських філософів, фундатори постпозитивізму (Поппер, Кун, Лакатос, Полані, Тулмін, Агассі, Селларс, Фоєрабенд та ін.) з різних філософських позицій висловлювали скептичне став­лення до «самообразу» позитивізму як «єдино законної філософії на­уки». Позитивізм у їхніх оцінках — це лише один з етапів розвитку філософії науки, який завершився в другій третині XX століття і за­лишив після себе не тільки важливі результати, а й безліч невиріше- них проблем.

При цьому для постпозитивізму властивий філософський плюра­лізм, який не передбачає обов’язкового консенсусу з досліджуваних проблем, що породжує множинність альтернативних стратегій цього філософського явища (такі, наприклад, як фальсифікаціонізм Поппера, методологія дослідницьких програм Лакатоса, філософія наукових революцій Куна, філософія особистісного знання Полані, епістемоло- гічний анархізм Фоєрабенда та ін.)^[257].

Філософія постпозитивізму фактично миттєво отримала своє вті­лення й в однойменній методології правових досліджень. Але в по­страдянських республіках, включаючи й Україну, утвердженню по- стпозитивістської методології на початку XXI століття передували активні спроби «пристосувати» успадковану з радянських часів пози­тивістську методологію до потреб сьогодення, що мало своїм наслід­ком феноменологію неопозитивізму.

Які ж кваліфікуючі ознаки властиві постпозитивістській методо­логії дослідження правової реальності? Відповідь на це запитання не може бути однозначною, передусім унаслідок інваріативності та аль­тернативності цієї методології, а також з огляду на її здатність до за­галом безконфліктного співіснування чи навіть взаємодії з іншими методологіями. Водночас згадуваний потенціал безконфліктності по­стпозитивізму не заперечує можливості та потреби його ідентифікації.

На нашу думку, характерними ознаками постпозитивістської ме­тодології правових досліджень є: 1) свідома відмова від цілей, завдань і принципів методології нормативізму, чітке розмежування права та закону при усвідомленні їх дихотомічного зв'язку; 2) визнання прин­ципу багатоманітності форм і моделей методології постпозитивізму та інших методологій наукових досліджень правової реальності, свідоме ігнорування таких ілюзорних цілей, як пошук «єдино правильних принципів і методів» дослідження права на користь ідей і ідеалів гума- ноцентризму; 3) тяжіння до взаємодії або принаймні безконфліктного співіснування з іншими методологіями правових досліджень, спро­можність до розуміння та сприйняття їхніх здобутків і прорахунків; 4) визнання пріоритету «історії права» перед «філософією права», до­слідження всіх явищ правової реальності в контексті їх генезису та подальшого розвитку (футурологічні аспекти) з точки зору їх «право­вої природи»; 5) чітке розмежування теоретичних і практичних за­вдань, які стоять перед правовою наукою, крізь призму співвідношення правової доктрини і діяльності та оперативне використання суми тео­ретичних знань для належного наукового забезпечення правотворчої та правозастосовної діяльності; 6) виокремлення світоглядного (стра­тегічного) та практично-прикладного (тактичного) рівнів постпозити- вістської методології; 7) здатність абсорбувати окремі елементи інших методологій та постійно чи ситуативно застосовувати їх, у тому числі й вище згадуваних «наук про складність», таких як синергетика, не- рівноважна термодинаміка, хаосологія, нелінійна динаміка, теорія дисипативних систем, теорія катастроф та ін., не змінюючи суті по- стпозитивізму. Очевидно, що саме ці ознаки і кваліфікації на сьогодні визначають сутність і зміст постпозитивістської методології консти­туційно-правових досліджень. Хоча вище наведені положення не зні­мають актуальності подальших досліджень сутності, змісту та засто­сування цієї методології в праві загалом.

Учені-конституціоналісти пропонують різні, хоч і споріднені ви­значення методології конституційно-правових досліджень. Наведемо найбільш усталені з них. Свого часу В. Мелащенко писав, що методо­логія конституційно-правової науки — це вчення про методи пізнання, теоретичне обґрунтування використовуваних у науці методів і спосо­бів пізнання конституційно-правової діяльності, теорія методів, сукуп­ність певних теоретичних принципів, логічних прийомів і конкретних способів дослідження конституційно-правових явищ; система певних теорій, гносеологічних і онтологічних принципів, законів, категорій, які опосередковують загальні властивості і зв'язки буття і наукового пізнання^[258]. Схожої точки зору дотримувався й інший фундатор вітчиз­няної доктрини конституціоналізму, Ю. М. Тодика. Він уважав, що методологія відповідної юридичної науки є вченням про методи піз­нання конституційно-правових реалій, теоретичне обґрунтування ме­тодів і способів пізнання цих реалій^[259]. Відома зарубіжна дослідниця Н. Богданова, пропонуючи логічні способи і прийоми дослідження з метою формування об єктивного, всебічного, системного конститу­ційно-правового знання, висловлювала думку, що методологія науки конституційного права — це галузь знань цієї науки, яка є теоретичним обґрунтуванням основ і принципів пізнання її предмета^[260].

Таким чином, можна стверджувати, що під методологією сучасної науки конституційного права слід передусім розуміти комплексне сві­тоглядне, філософсько-правове вчення про принципи і методи, які ви­користовуються в цій юридичній науці для пізнання юридичних якос­тей і властивостей об єкта відповідних наукових досліджень^[261]. У нашому разі — це сучасний український конституціоналізм.

Методологія конституційно-правових досліджень має власну структуру, хоча погляди правознавців щодо неї не можна вважати оста­точно сформульованими. Окрім методів, які за визначенням є основою будь-якої методології, визначаються й інші складові елементи її струк­тури. При цьому відповідна проблема на сьогодні не знайшла свого завершеного вирішення не лише в конституційно-правовій і іншій га­лузевій юридичній науці, а й у загальній теорії права.

Поширеними залишаються такі терміни, як «методологічні осно­ви теорії», «метод правової науки», «закони правових досліджень», «принципи пізнання правової реальності», «прийоми правових дослід­жень», «способи наукового пізнання», «методологічні категорії» тощо. В одному разі вони позначають різнопорядкові елементи структури правової методології, а в іншому — застосовуються як синоніми, чи взаємодоповнюючі компоненти методології.

Свого часу Ф. Н. Фаткуллін обґрунтовував позицію про структуру методології, подану системою взаємообумовлених принципів, законів і категорій і похідних від них засобів (способів) наукової та практичної діяльності, спрямованих на пізнання та перетворення правової дій­сності на «правильних» засадах. Розглядаючи принципи, закони і кате­горії як основні складові елементи методології правових досліджень, Ф. Н. Фаткуллін писав, що принципи теорії втілюють вихідні положен­ня, які розкривають відповідну сферу знань у всіх головних аспектах і надають її змісту характер єдиного цілого, її закони — це коротко сформульовані судження, які виражають необхідні, суттєві та стійкі відносини між предметами і явищами, які вивчаються, а категорії, що конкретизують відповідні принципи і закони, є вузловими, фундамен­тальними поняттями, покликаними ідеально відтворити у свідомості сутність об єкта пізнання, його якісну визначеність, відмінні якості^[262]. Д. А. Керімов пише про низку компонентів — світорозуміння й фунда­ментальні загальнотеоретичні концепції, загальні філософські закони і категорії, загальні й конкретно наукові методи^[263]. Правознавці визна­чають і інші «моделі» системи і структури методології досліджень.

На наше переконання, методологія правових досліджень і її влас­тивості зовсім не вичерпані як предмет дослідження загальної теорії права. Цілком можливо, що найближчим часом на нас чекають нові концепції та теорії в цій сфері юридичних знань. Разом із тим ефектив­ність галузевої методології правових досліджень визначається в першу чергу її доступністю та потенціальною спроможністю сприяти ефек­тивному вирішенню традиційних і нових, теоретичних і практичних проблем, властивих тій чи іншій конкретній галузі права. Тому в осно­ві будь-якої, у тому числі й постпозитивістської, методології правових досліджень покладено насамперед світоглядні принципи і методи, що й визначають шлях пізнання досліджуваного правового явища. При цьому для постпозитивізму важливим є й те, щоб цей шлях виявився найкоротшим.

Натомість закони є скоріше результатами застосування методів щодо дослідження тих чи інших явищ правового буття. Також слід по­годитись із М. І. Лановим, який стверджує, що поняття та категорії у своїй єдності утворюють понятійний апарат юридичної науки^[264], тобто є здобутком оптимально організованого, з точки зору методології, пра­вового дослідження. «Способи» і «прийоми» розкривають етимологію та зміст терміна «метод», який у перекладі з давньогрецької означає «шлях пізнання». Тому виокремлення їх в окремі структурні елементи методології конституційно-правових досліджень, поряд зі світогляд­ними принципами і методами, є сумнівним і не обґрунтованим.

Первинним рівнем методології дослідження сучасного україн­ського конституціоналізму є світоглядні принципи. Згадувана вище дослідниця Н. Богданова загалом влучно позначила цей рівень як «сві­тоглядний компонент методології», оскільки саме він, на її думку, бу­дучи безпосередньо пов’язаним з ідеологічними переконаннями нау­ковця, дозволяє відповісти на запитання про те, чим визначається зміст наукових досліджень^[265]. Хоч, на нашу думку, світоглядні принципи методології в першу чергу формують не змістовні, а сутнісні характе­ристики конституціоналізму та інших явищ конституційного буття.

У привнесеній ще з радянської методології права і нині поширеній у пострадянській юридичній науці ієрархічній класифікації методів на: загальні (філософські); загальнонаукові; приватноправові та спеці­альні категорія «світоглядні принципи методології» традиційно ото­тожнюється з першими двома рівнями методів. Слід погодитись із Н. Пархоменко, яка вважає, що філософські методи — це система «м'яких» принципів, операцій, прийомів, що розташовані на найви­щих «поверхах» абстрагування. Будучи універсальними за своїм зміс­том, вони визначають лише найзагальніші результати дослідження, його генеральну стратегію^[266].

Отже, під світоглядними принципами конституційно-правових досліджень слід розуміти систему наріжних ідей і принципів, що ста­новлять основу конституційної постпозитивістської правосвідомості вченого та які можуть бути ефективно використані як стратегії набуття нових знань про конституціоналізм, конституційне право, Конституцію України тощо. Нині основними принципами, які відображують сут­ність, зміст і особливості постпозитивістської методології дослідження проблем системи сучасного конституційного права України, є принци­пи деідеологізації та свободи наукових досліджень, всебічності, сис­темності, діалектичності, історизму, детермінізму, герменевтики, фено­менології, формальної логіки, об'єктивності, універсальності тощо.

Наступним основоположним складником методології конститу­ційно-правових досліджень є метод. Адже методологія має за основу насамперед систему різнопорядкових за змістом і формою методів. Зміст цього традиційного твердження передбачає визнання за методом наукового дослідження такого самого призначення в методології, як і норми конституційного права в системі цієї галузі права.

Як відомо, у наріжному положенні матеріалістичної діалектики Ф. Енгельс свого часу обґрунтовував нині загальновідоме положення про те, що, з одного боку, будь-який метод — це не лише ідеальний інструмент опанування об'єктивною реальністю, але й специфічна форма знання про те, як за певних умов діяти задля досягнення по­ставленої мети, а з іншого — саме отримане знання стає засобом для досягнення нових завдань, трансформується в метод подальшої теоре­тичної та практичної діяльності. Метод становить собою теорію, звер­нену до практики. При цьому теорія є знаряддям для пізнання та пере­творення світу на краще в інтересах людини і суспільства.

Ця теоретична сентенція Ф. Енгельса отримала свій розвиток у поглядах багатьох сучасних європейських науковців. Досить вдало вона була відтворена в положенні Р. Циппеліуса про те, що «метод» у науці позначає передусім сукупність правил, прийомів та способів на­укового пізнання, які забезпечують отримання об єктивних і достовір­них знань^[267]. Тобто якщо світоглядні методологічні принципи створю­ють креативну основу методології, то методи становлять її робочий дослідницький інструментарій.

Ці положення про завдання, цілі, сутність і зміст методології для науки загалом сприймають і застосовують і вітчизняні правознавці, які свого часу у співавторстві з В. Погорілком встановили, що метод науки конституційного права — це сукупність принципів, правил, прийомів і способів пізнання конституційно-правових явищ. Він є шляхом юри­дичного пізнання від об єкта конституційного права до його предмета, від емпіричних знань про конституційні відносини та інститути кон­ституційного права та інші конституційно-правові явища до теоретич­них знань про ці об єкти.

При цьому сутність методу науки конституційного права визнача­ється його функціями. Відповідний метод здійснює дві основні функ­ції: сприяє отриманню знань про конституційно-правові явища та по­будові (моделюванню) наукової системи знань у галузі конституційного права. Зазначені функції є взаємопов язаними і взаємозумовленими. їх внутрішня єдність полягає в тому, що вони виражають різні пізна­вально-змістовні аспекти єдиного вихідного поняття науки конститу­ційного права^[268]. Тобто будь-який метод конституційно-правових до­сліджень становить цінність не сам по собі, а внаслідок реалізації свого функціонального призначення для розвитку наукових знань, на­самперед про конституціоналізм і юридичну природу Конституції.

Отже, методи дослідження сучасного українського конституціо­налізму складають систему взаємопов'язаних і взаємообумовлених правил, прийомів і способів цього предмета правових досліджень. «Первинність» чи «вторинність» цих методів у процесі дослідження визначає (за потреби) науковець, а по їх закінченні — результати від­повідних досліджень. До того ж для пізнання кожного окремо взятого аспекту сучасного українського конституціоналізму та його складни­ків може сформуватись оригінальна система методів наукового піз­нання.

Серед методів, які вбачаються найбільш ефективними для дослі­дження вітчизняного конституціоналізму, слід назвати передусім системний, структурно-функціональний, діяльнісний, порівняльно- правовий, історично-ретроспективний, формально-догматичний, конкретно-соціологічний, прогностичний та ін. Кожен із цих методів має свої особливості та специфіку й потребує розкриття свого змісту.

Таким чином, характеристика методології дослідження проблем сучасного українського конституціоналізму вимагає передусім форму­вання гармонійної та вивіреної інтегральної системи світоглядних принципів і методів її пізнання. Відтак, зміст відповідної методології розкривається в юридичних властивостях її принципів і методів.

Не складно помітити, що серед множини світоглядних методоло­гічних принципів і безпосередніх методів дослідження вітчизняного конституціоналізму в XXI столітті ми виділяємо системний принцип і метод. Адже важливість досліджень проблем сучасного українського конституціоналізму зумовлює необхідність системності його дослі­джень. У цьому сенсі слід погодитись із А. Р. Крусян стосовно пліднос­ті системних досліджень конституціоналізму. Адже це дозволяє, по- перше, інтегрувати, синтезувати теоретичні та практичні знання в цій сфері, які на сьогодні є поліелементним набором, а не цілісністю (сис­темою); і по-друге, підготувати основу і передумови для їх подальшого аналізу і диференціації, але вже на якісно іншому рівні інтеграції^[269].

Що ж становить собою системність як світоглядний принцип до­слідження сучасного українського конституціоналізму? Цей принцип, будучи загальновизнаним у більшості наук, має доволі універсальний характер, а його застосування не обмежується гуманітарною сферою.

Системний принцип спочатку усталився в біології і механіці. Так, у біології застосування ідей системного підходу привело до формуван­ня низки найважливіших принципів співвідношення організації та еволюції, а також до розробки ідеї структурних рівнів організації жи­вої матерії. Із часом стало зрозумілим, що об'єднання деяких істотних принципів аналізу систем в єдиний системний підхід дозволяє ефек­тивно застосовувати системну методологію не тільки в природничих і гуманітарних науках, айв інших галузях знань — соціології, психоло­гії, праві, політології тощо.

Нині принцип системності має важливе значення для здійснення правових досліджень. Його застосування дозволяє оцінити якість пра­вових засобів, виділити кращі з них, тобто ті, котрі найбільш повно дозволяють досягнути поставленої мети^[270]. У свою чергу, цей метод ґрунтується на таких аксіоматичних положеннях про якості системи: 1) система є цілісним комплексом пов'язаних елементів; 2) вона утво­рює єдність із середовищем; 3) будь-яка система є елементом системи більш високого порядку; 4) елементи будь-якої системи виступають як системи більш низького порядку, котрі зберігають свою універсаль­ність при дослідженні більшості систем і системних категорій у пра­ві^[271], до яких, поза сумнівом, належить і конституціоналізм.

Також можна погодитись із М. С. Кельманом, що будь-яка систе­ма в праві, будучи органічним порядком, передбачає власні елементи цього поняття, а саме: 1) склад; 2) міцний внутрішній зв'язок; 3) єд­ність як цілісність. їх характер визначається зв'язком і саме підпо­рядкуванням частин цілому, у сенсі частина замість цілого^[272]. Іншими словами, якісні характеристики систем у праві визначаються не лише сумою характеристик її складників, а і характером правових зв'язків між ними, які врешті й формують із спільності певних елементів систему.

Принцип системності в праві тісно пов'язаний з однойменним методом, щодо змісту якого теоретики права також обстоюють різні правові позиції. Так, на думку М. Кельмана, системний метод — це у своїй основі класифікаційний метод. Система сама по собі взагалі класифікаційна і в цьому сенсі логічна, перетворюється на систему взаємної обумовленості частин як єдиного цілого. Систематичний ме­тод, сам по собі логічний, водночас виключає примітивний формаль­ний логізм. Оформлення тече не в руслі цього логізму, а у внутрішній виправданості цілого^[273].

Натомість Н. Оніщенко зазначає, що системний метод досить час­то й цілком обґрунтовано пов язують із структурним методом, поєдну­ючи їх у «системно-структурний» метод. Водночас вчена стверджує про недоцільність такої гібридизації методології, оскільки системний метод орієнтує пізнання досліджуваного явища правового буття як певної системи. Разом із тим структурний метод передбачає пізнання внутрішньої будови досліджуваного явища, тобто способу закономір­ного зв'язку між його складовими^[274].

Дійсно, категорія «система» тісно пов'язана з такими категоріями, як «структура», «функція» тощо. Тому в теорії права та галузевій юри­дичній науці нерідко застосовуються такі інтерпретації системного методу, як «системно-структурний», «системно-функціональний» чи «структурно-функціональний». На нашу думку, застосування право­знавцями такої термінології не слід вважати хибним, оскільки маємо приклад уточнення мети та завдання застосування системного методу. Зокрема, застосування системно-структурного методу передбачає з ясування властивостей системи, у першу чергу, через виявлення правових характеристик її складників, у тому числі через виявлення їхніх правових статусів і режимів дієвості. Внаслідок цього категорія «системний метод» і інші споріднені категорії («системно- структурний», «системно-функціональний» чи «структурно-функціо­нальний» та ін.) співвідносяться як ціле і складові, з визначенням спеціалізації останніх.

Принцип і метод системності, які узагальнено можна визначити як «системний підхід», є важливим для дослідження сучасного україн­ського конституціоналізму не лише внаслідок своєї універсальності та ефективності, а й через яскраво виражені системні властивості дослі­джуваного об’єкта. Як стверджує Д. Бєлов, розробка поняття «консти­туціоналізм» має відповідне методологічне значення як для конститу­ційного права, так і для інших правових наук. При цьому поняття «конституціоналізм», як найбільш вживане для статусних і оціночних характеристик держави, способів організації державної влади тощо, відіграє роль системоутворюючої категорії, якій властивий найбільш високий рівень узагальнення^[275].

Системний підхід дає розуміння сутності взаємозв'язків між кон­ституціоналізмом та конституційним правом, конституційними право­відносинами, конституційним законодавством і конституцією зокрема, конституційною наукою і освітою, які, по суті, є взаємопов'язаними між собою конституційними системами. Пізнання системності сучас­ного українського конституціоналізму дозволяє визначити роль і місце конституціоналізму як макросистеми, що органічно поєднує в собі всі інші похідні конституційні системи.

Досліджуючи сучасний український конституціоналізм, необхід­но не лише детермінувати відповідну юридичну категорію та проана­лізувати стан і перспективи її дослідження у вітчизняній та зарубіжній юридичній науці, а також виявити її внутрішню побудову (структуру) та максимально дискретно встановити основні складові елементи і зрізи цієї системи, пізнати сутність і зміст тих правових зв'язків (док- тринальних, предметних, функціональних, структурних та ін.), завдя­ки яким різнопорядкові конституційні системи трансформуються в елементи конституціоналізму. До того ж методологічний принцип системності є визначальним для логіки формування доктрини сучас­ного вітчизняного конституціоналізму.

При цьому застосування системного підходу передбачає дотри­мання таких принципів: превалювання цілого над його складовими, який означає, що ціле визначає функції як окремих компонентів, так і системи в цілому; ієрархічності, який утверджує субстанційну віднос­ність розрізнення системи та її складників, оскільки кожен складник сам по собі може виступати складним об'єктом і може бути системою нижчого рівня, внаслідок чого предметна сфера теорії може набувати вигляду певної ієрархії систем; полісистемності, що передбачає сприй­няття правових явищ як систем, уписаних одна в одну^[276]. Очевидно, що врахування наведених принципів є актуальним і для пізнання сучасно­го українського конституціоналізму.

Конституціоналізм, як складне явище правового буття, найчастіше визначають з позицій детермінації його складових, що ще раз засвідчує пріоритет системного підходу стосовно його дослідження. Тобто осно­вною парадигмою в дослідженні сучасного конституціоналізму є про­блема виявлення його дискретного елементного складу, характеру зв'язків між його елементами та системних якостей, які врешті й ви­значають шляхи і напрями розвитку як конституціоналізму в цілому, так і його основних складників. Цю тезу підтверджують і результати дослідження сучасного конституціоналізму українських учених- конституціоналістів.

Свого часу відомий український конституціоналіст В. Шаповал доволі влучно, як на наш погляд, визначив конституціоналізм як політико-правову ідеологію та інтелектуальні узагальнення, властиві певному історичному часу, а також конституційно-правову норму й правотворчу та правозастосовну практику її реалізації^[277]. Тим самим В. Шаповал чітко узагальнив і визначив доктринальну, нормативну та правореалізаційну складову як визначальні елементи сучасного кон­ституціоналізму, що отримали різні наукові інтерпретації в працях ба­гатьох українських правників.

Цікавим убачається концепт системи українського конституціона­лізму, що його обґрунтували О. Совгиря та Н. Шукліна. На думку вче­них, складниками цієї системи є: 1) чинна Конституція України як нормативно-правовий акт; 2) теорія, історія, ідеологія Конституції України; 3) існуючий конституційний лад. У взаємодії ці елементи формують нормативно-правові, наукові, історичні, ідеологічні та орга­нізаційні основи конституціоналізму^[278].

Заслуговує на увагу й наукова позиція М. Савчина про багаторів- невість конституціоналізму. На його думку, конституціоналізм втілю­ється принаймні на трьох рівнях: 1) сукупності певних доктрин, кон­цепцій та теорій про природу конституції; 2) політично-правової практики втілення цих ідей в життя; 3) конституційного регулювання відповідних соціальних явищ і процесів^[279]. Хоч ототожнення доктрини конституціоналізму із сукупністю доктрин, теорій і концепцій про природу конституції вбачається дискусійним.

У подальшому ж М. Савчин обґрунтував у своєму дисертаційному дослідженні новий концепт системи і структури сучасного конститу­ціоналізму. Зокрема, він визначив такі його основні елементи: 1) на­явність суспільного консенсусу щодо визначення меж легітимності публічної влади в правових рамках, як правило, у вигляді конституції як кодифікованого/частково кодифікованого правового акта; 2) народ­ний суверенітет як основа легітимності установчої влади, формування інститутів публічної влади та прийняття владних рішень; 3) верховен­ство права, яке принаймні включає правову визначеність, правомір­ність очікувань, пропорційність (співмірність), рівність, справедли­вість; 4) пов’язаність публічної влади у своїй діяльності правами людини й основоположними свободами; 5) поділ влади як по горизон­талі (розмежування владних функцій), так і по вертикалі (організація місцевого, регіонального, національного і супранаціонального рівня влади на засадах субсидіарності); 6) незалежність судової влади від законодавчих і виконавчих органів влади, неприпустимість будь-яких форм тиску на здійснення правосуддя; 7) цивільний, у тому числі й парламентський, контроль над силовими структурами (армією, поліці­єю, спецслужбами)^[280].

На нашу думку, вищенаведений багатовимірний концепт сучасно­го конституціоналізму переконливо демонструє, що М. Савчин вдало застосував системний підхід до пізнання об єкта дослідження та плід­но використав здобутки сучасної західної правової думки в царині до­слідження конституціоналізму та конституцій. Як приклад, можна на­звати елементний склад конституціоналізму, що його виявив американський учений Л. Генкін та проаналізував і інтерпретував до конституційних реалій України М. Савчин.

Зокрема, Л. Генкін свого часу визначив такі елементи конституці­оналізму, як: правління відповідно до конституції; поділ влади; сувере­нітет народу й демократичне правління; конституційний контроль; незалежність правосуддя; обмеження суб'єктів владних повноважень Біллем про права людини; контроль за поліцією; цивільний контроль над військовими; державна влада, заснована на обмеженні владних функцій^[281]. Така розлога характеристика конституціоналізму та його складників є доволі поширеною в західній правовій традиції, яка не робить суттєвого розмежування між конституціоналізмом, принципа­ми конституційного ладу та засадами конституції, а, навпаки, репре­зентує комплексність взаємозв'язків цих явищ конституційного буття.

Українські та зарубіжні правознавці, застосовуючи різні методо­логічні підходи, обґрунтовують і інші позиції щодо конституціоналіз­му, його системи і структури. їх аналіз детально здійснений у дисерта­ційних дослідженнях Д. Белова, А. Крусян, М. Савчина та ін. і не потребує додаткового реферування в цій праці. їх узагальнення дозво­ляє сформулювати на основі застосування постпозитивістської мето­дології й, зокрема, універсального системного підходу до пізнання та­ких складних явищ правового буття, як конституціоналізм, такі положення та висновки.

По-перше, сучасний український конституціоналізм є історично сформованим і підтвердженим практикою національного державотво­рення та правотворення комплексним політико-правовим ученням, що об'єднує в собі систему доктрин, теорій і концепцій, які сформулюва­ли в різний час українські й зарубіжні, переважно європейські й аме­риканські, вчені, світоглядних поглядів на способи і методи ефектив­ного регулювання конституційних правовідносин із метою всебічного утвердження та гарантування прав людини, демократії та верховенства права в суспільстві та державі.

Основоположні ідеї та ідеали конституціоналізму формувалися століттями, а окремі з них залишаються привнесеними ще з епохи Античності. Наприклад, уявлення про демократію, що сформував сво­го часу Арістотель, зазнавши істотних трансформацій і набувши пра­вового змісту в наступні століття, стали загальновизнаним принципом сучасного конституціоналізму.

Інші ж, звичні для сучасників засади конституціоналізму були сформовані в період Реформації та Відродження, що передували хвилі буржуазно-демократичних революцій у Європі та воєн за незалежність на Американському континенті. Витоками для цих засад конституціо­налізму стали ідеї обмеження абсолютного суверенітету монарха, при­родних прав людини, народного суверенітету, безпосередньої демо­кратії, поділу влади на три гілки і системи балансів і противаг між ними, парламентаризму, незалежного і неупередженого судочинства, федералізму тощо, обґрунтовані в працях Дж. Вашингтона, А. Дайсі, Дж. Локка, Т. Медісона, Дж. Ст. Мілля, III.-Л. Монтеск'є, Т. Пейна, Ж.-Ж. Руссо, А. де Токвіля та ін. та втілені в перших конституціях і конституційних актах — Конституції США 1787 року, Конституції Франції 1791 року, Конституції Польщі 1791 року та ін.

Становлення та розвиток українського конституціоналізму відбу­вався переважно в контексті генезису західної конституційно-правової думки, але був на тривалий час обтяжений відсутністю національної державності українців, що унеможливлювало напрацювання відповід­них національних практик його реалізації. Конституція Пилипа Орлика 1710 року та дискусійний характер її дії^[282], розвиток правової думки серед української ліберальної інтелігенції XIX — початку XX століття (Г. Андрузький, С. Дністрянський, М. Драгоманов, В. Липинський, І. Франко та ін.), конституційні акти і державотворчі практики доби національно-визвольних змагань 1917-1922 років, на­самперед Конституції УНР і ЗУНР, а також радянський період держав­ного будівництва не лише акцептували кращі взірці європейського конституціоналізму, а й взаємозбагатили їх українськими акцентами конституціоналізму, зокрема боротьбою за національну державність у ненасильницький легітимний спосіб.

Лише з проголошенням незалежності України 1991 року розвиток вітчизняного конституціоналізму поширився не лише на теорію, а й у практичну, діяльнісну площину. Уникаючи повторів, відзначимо, що за останні десятиріччя сформувалося не лише вчення про сучасний укра­їнський конституціоналізм, розвинене в наукових доробках вітчизня­них правознавців, а й викристалізувалися традиційні теоретико- методологічні типи конституціоналізму. Вони різняться між собою походженням, змістом, пріоритетом конституційних цінностей і цілей, кореляцією з правовими сім ями тощо.

Зокрема, на сьогодні можна виділити такі традиційні типи консти­туціоналізму, як: американський, британський, французький, німець­кий, іберійський, латиноамериканський, ізраїльський, ісламський, по­страдянський тощо. Повсюдне поширення гуманітарних ідеалів конституціоналізму спонукає формування й інших, відмінних від тра­диційних типів конституціоналізму. Такий тип конституціоналізму на сьогодні, на нашу думку, формується в державах Перської затоки (Бахрейн, Катар, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія) та Магрибу (Алжир, Єгипет, Лівія), що зазнали суспільних змін під впливом «арабської весни».

Цілком очевидно, що традиційні та новітні типи конституціоналіз­му за останній час примножилися новими теоріями і концепціями мо­дерного конституціоналізму, що активно продукують науковці зі США, держав-учасниць ЄС, Австралії, Японії та інших країн світу. Опанування їхніх положень сприятиме подальшому вдосконаленню теоретичних основ вітчизняного конституціоналізму. Адже нині зрозу­міло, що Україна, подібно до держав Балтії, вже не зможе задовольня­тися доктриною й практикою пострадянського конституціоналізму.

Таким чином, за своєю сутністю сучасний український конститу­ціоналізм є, у першу чергу, системою ідей, ідеалів і знань, утілених у фундаментальних і модерних, універсальних і національних доктри­нах, теоріях і концепціях конституціоналізму. Відповідна сума знань про конституціоналізм, конституційне право і конституцію постійно поновлюється й відтворюється в правосвідомості майбутніх право­знавців у процесі здобуття ними освіти. Тобто сучасний конституціо­налізм набуває повсюдного розвитку через систему конституційно- правової науки і освіти.

По-друге, зміст сучасного конституціоналізму визначається його нормативною складовою, що регулює предмет конституційного права. Він втілюється в системі джерел конституційного права, яка, у свою чергу, оптимізує усталену в державі систему конституційного права і регулює суспільні відносини, які є предметом конституційного права. Отже, зміст конституціоналізму слід розглядати через призму послі­довних взаємозумовлених конституційних систем: система конститу­ційних правовідносин — система конституційного права як галузі права — система джерел як форм буття та дієвості норм конституцій­ного права. При цьому серед різних видів джерел конституційного права (конституційний звичай, конституційний договір, нормативно- правовий акт, прецедент, конституційна доктрина тощо), які відтворю­ють багаторівневу систему конституційного права^[283], для України на сьогодні актуальною є система чинного конституційного законодав­ства. Стрижнем останньої є, безсумнівно, Конституція України, що також має власну структуру.

Питання співвідношення та взаємодії конституціоналізму з Основним Законом належить до традиційних проблем науки конститу­ційного права. Так, свого часу В. Ф. Мелащенко писав, що конституці­оналізм слід розуміти як складне системне утворення, елементами якого є: фактична і юридична конституція, конституційна теорія, кон­ституційні відносини, конституційна правосвідомість, конституційна законність і правопорядок^[284]. Існують і інші підходи до розуміння цієї парадигми.

Ми також досліджували це питання, і на основі застосування системних теоретико-методологічних підходів був сформульований висновок про те, що Конституція України є результатом і водночас ви­значальним складником національного конституціоналізму, під яким слід розуміти упорядковану сукупність (систему) історично сформо­ваних ідеологічно-правових світоглядних поглядів на способи і методи ефективного регулювання конституційних правовідносин, об єктивно сформовану систему конституційного права, систему конституційного законодавства, стрижнем якої виступає Основний Закон, систему конституційно-правової науки і освіти, а також усталену конституцій­ну правотворчу та правозастосовну практику. При цьому дихотоміч­ний взаємозв'язок Конституції України і конституціоналізму є не лише закономірним, а й бажаним для розвитку конституційної правової держави^[285].

Натомість розрив цих взаємозв’язків містить загрозу й для легі- тимності Конституції, і для легальності правотворчої та правозасто- совної діяльності. На користь цієї тези свідчить і повернення в 2010— 2013 роках феномена «юридичної» та «фактичної» Конституції, синхронізованого з вихолощенням ідей і ідеалів європейського консти­туціоналізму на користь так званого «реального конституціоналізму».

По-третє, за своїми функціями сучасний український конституці­оналізм є дієвою правовою доктриною, що реалізується через консти­туційну правотворчу та правозастосовну діяльність, спрямовану на забезпечення конституційних прав людини, утвердження демократії та верховенства права, гармонійний розвиток правового суспільства та розбудову правової держави. При цьому функції сучасного українсько­го конституціоналізму загалом корелюються з основними цілеспрямо­ваними напрямами і видами правового впливу конституційного права як галузі права та функціями Конституції України — установчими, регулятивними, охоронними, контрольними, інтегративними (систе­моутворюючими), аксіологічними тощо. Хоча для конституціоналізму найбільш притаманними, на наш погляд, є саме аксіологічна, установ­ча та інтегративна функції щодо утвердження цінностей конституціо­налізму в конституційній правотворчій і правозастосовній діяльності та інтеграції результатів цієї діяльності з іншими складниками націо­нальної правової системи (правосвідомістю, правовою культурою, ін­шими галузями права тощо).

Конституційна правотворча діяльність, насамперед безпосередня правотворчість Українського народу, законодавча діяльність Верховної Ради України, нормотворчість Президента України і інших суб'єктів, забезпечують функціонування сучасного вітчизняного конституціона­лізму шляхом утвердження його ідей і ідеалів у результатах конститу­ційного та законодавчого процесу, процесу правотворчості Президента України, що має свої особливості в конституційному праві^[286], тощо. Таким результатом є ієрархічна система чинного конституційного за­конодавства, згадувана вище.

Конституційна правозастосовна діяльність здійснюється систе­мою суб'єктів конституційного права, наділених відповідною право- суб'єктністю. Її метою є реалізація ідей і ідеалів конституціоналізму, надрукованих у чинному конституційному законодавстві, у повсяк­денному житті.

На відміну від конституційної правотворчості, правозастосовна діяльність є полісуб'єктною. Система суб'єктів цієї діяльності подана такими елементами: 1) людина: громадянин, іноземець, особа без гро­мадянства, біженець, житель, зарубіжний українець; 2) соціальні спільноти: народ, нація, корінний народ, національна меншина; 3) держава, органи державної влади, їхні посадові особи; 4) територіаль­ні громади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи, органи самоорганізації населення; 5) громадська спільнота Автономної Республіки Крим, органи публічної влади Автономної Республіки Крим; 6) політичні партії та неформалізовані політичні рухи; 7) грома­дянське суспільство та його інститути: громадські організації, профе­сійні та творчі спілки, організації роботодавців, благодійні і релігійні організації, органи самоорганізації населення, недержавні ЗМІ й інші непідприємницькі товариства й установи, легалізовані відповідно до законодавства; 8) підприємства, установи, організації, заклади, неза­лежно від форми їхньої власності; 9) міжнародні й іноземні органи та організації, які легітимно діють в Україні^[287]. Запропонована система суб'єктів конституційного права, по суті, становить собою систему суб'єктів реалізації сучасного українського конституціоналізму.

Окрім традиційних видів правової діяльності в конституційному праві, можна виокремити й інші. Наприклад, це може бути конститу­ційна правозахисна діяльність, яка втілює гуманітарну цінність кон­ституціоналізму, але реалізується як через правотворчість, так і через правозастосовну практику, визначальним складником якої є судовий і позасудовий захист конституційних прав і свобод людини. Очевидно, що проблеми функціонування та реалізації сучасного українського конституціоналізму вимагають самостійних наукових досліджень.

Слід також усвідомлювати і зворотній вплив практики реалізації конституціоналізму на його доктрину, їх дихотомічний зв'язок. Адже саме на практиці ідеї та ідеали конституціоналізму набувають свого змістовного наповнення, а результати конституційної правотворчої та правозастосовної діяльності виступають емпіричним підґрунтям для вдосконалення існуючих і розробки нових концепцій, теорій і вчень про конституціоналізм.

По-четверте, за формою свого буття конституціоналізм є склад­ною динамічною системою. Сучасний конституціоналізм, будучи важливим складником національної правової системи, у свою чергу, є «системою систем» у конституційному праві. Адже всі складники су­часного українського конституціоналізму, які ми проаналізували вище, — доктрина конституціоналізму, Конституція України, консти­туційна правотворчість та ін. — є у свою чергу також складними кон­ституційними системами.

Тому у вузькому розумінні конституціоналізм можна розглядати як множину конституційної доктринальної, правотворчої та правозас­тосовної систем. У широкому ж розумінні конституціоналізм об'єднує та систематизує всі конституційно-правові системи в їх взаємодії: сис­тему вчення про конституціоналізм і конституції; систему конституційно-правової науки й освіти; систему конституційної пра­восвідомості; систему конституційних правовідносин; систему кон­ституційного права; систему функцій конституційного права; систему джерел конституційного права; систему чинного конституційного за­конодавства; систему Конституції України; систему конституційної правотворчої та правозастосовної діяльності; систему конституційно- правової відповідальності та інші системи в конституційному праві.

Слід погодитися з А. Р. Крусян, що взаємодія елементів конститу­ціоналізму між собою створює властивості системи, а саме: 1) ауто- пойетичність, коли елементи конституціоналізму породжуються са­мою системою і не можуть існувати поза цією системою, оскільки за рамками системи вони втрачають свої сутнісно-якісні характеристики складових конституціоналізму; 2) взаємопов'язаність елементів, тобто наявність об єктивно обумовленого зв'язку між всіма елементами системи; 3) емерджентність, тобто наявність у системи конституціона­лізму властивостей, які виникають у результаті взаємодії цієї системи; 4) інтегративність: як інтегративне явище, вичленення з якого окремих елементів є практично неприпустимим, оскільки може призвести до руйнування цілісності системи; 5) впорядкованість, коли всі елементи впорядковано в певній послідовності, обумовленій характером взаємо­відносин між елементами; 6) складність, коли кожен елемент системи сам по собі є складним утворенням, яке має самостійне політико- правове значення; 7) відкритість, обумовлена тим, що система взаємо­діє із соціальними, правовими, політичними, економічними та іншими середовищами; 8) функціональність: конституціоналізм є функціо­нальною системою, що обумовлює її динамічний розвиток; 9) багато- рівневість, що передбачає наявність двох рівнів — інституціонального та функціонального^[288]. Утім, щодо останнього положення про багато- рівневість сучасного українського конституціоналізму та виокремлен­ня його інституційного та функціонального рівнів, його можна уточни­ти, виокремивши доктринальний рівень конституціоналізму як його визначальну ідеологічну, теоретико-методологічну та історично- правову складову.

Підводячи підсумки цього дослідження, можна зробити такі ви­сновки. По-перше, сучасний український конституціоналізм залиша­ється пріоритетним предметом досліджень вітчизняної юридичної на­уки. Множина світоглядних методологічних принципів і конкретних методів, що науковці застосовують для пізнання його правової приро­ди, властива для постпозитивізму в цілому, не може спростувати по­тенціал застосування системного методологічного підходу для дослі­дження проблем теорії та практики реалізації конституціоналізму в Україні.

По-друге, сучасний український конституціоналізм, як складне явище правового буття, пройшов тернистий історичний шлях утвер­дження та розвитку в контексті генезису світового конституціоналізму, абсорбуючи особливості конституціоналізму сусідніх держав і форму­ючи унікальну українську модель конституціоналізму, рушійною си­лою якої стала спочатку боротьба народу України за національну дер­жавність, а нині — за європейську політико-правову ідентичність нашої країни. Результати такого генезису сформували в українській науці конституційного права усталений погляд на вітчизняний консти­туціоналізм як на політико-правове вчення про конституцію, конститу­ційне обмеження публічної влади, гарантування прав і свобод людини, утвердження демократії та верховенства права, розвиток громадян­ського суспільства та розбудову правової держави, а також практику його реалізації. У свою чергу, структурні елементи системи конститу­ціоналізму виступають самостійними складними системами в консти­туційному праві.

По-третє, застосування системного методологічного підходу в до­слідженні конституціоналізму дозволяє розглядати останній як склад­ну систему, що об'єднує та інтегрує доктринальними, предметними, функціональними й іншими правовими зв'язками в єдине ціле всі основні системи в конституційному праві, надає їм ідеологічно- правового звучання, забезпечує зв'язок з іншими соціальними систе­мами. Тобто конституціоналізм є своєрідною ідеологічно-правовою «шкалою координат», «системою систем» для буття та функціонуван­ня систем конституційно-правової науки й освіти та включає систему конституційної правосвідомості; конституційних правовідносин; сис­тему конституційного права як галузі права; функцій конституційного права; джерел конституційного права; чинного конституційного зако­нодавства; Конституції України; конституційної правотворчої та пра- возастосовної діяльності; систему конституційно-правової відпові­дальності тощо.

Таким чином, сучасний український конституціоналізм слід розу­міти як складну систему історично сформованих ідеологічно-правових світоглядних поглядів на політико-правове вчення про конституцію, конституційне обмеження публічної влади, гарантування прав і свобод людини, утвердження демократії та верховенства права, розвиток гро­мадянського суспільства та розбудову правової держави, способи і методи ефективного регулювання конституційних правовідносин, об'єктивно сформовану систему конституційного права, систему кон­ституційного законодавства, стрижнем якої виступає Основний Закон, систему конституційно-правової науки й освіти, а також усталену кон­ституційну правотворчу та правозастосовну практику.

2.3.