Поняття, структура та принципи методології сучасного українського конституціоналізму

Дослідження сучасного українського конституціоналізму як процес наукового пізнання його теорії та практики ґрунтується на конкретній методологічній основі — методології сучасного україн­ського конституціоналізму.

Спираючись на постулати загальної методології наукового пізнан­ня^[173] та методології права^[174], методологія сучасного українського кон­ституціоналізму (далі — методології конституціоналізму) розглядаєть­ся як вчення про сукупну цілісність (єдність) взаємопов'язаних та взаємообумовлених концептуальних принципів, підходів (напрямів) та методів, які використовуються в процесі дослідницької діяльності щодо пізнання сутності, змісту, принципів, мети та інших інституціо- нальних і функціональних характеристик конституціоналізму в сучас­них умовах українських реалій.

Обрання та використання певної сукупності дослідницьких мето­дів, підходів для вивчення сучасного українського конституціоналізму обумовлено об'єктом, предметом дослідження та метою встановлення наукової істини, виходячи з того, що метод є «шляхом до певної мети»^[175].

Підхід (напрям) у методології конституціоналізму — це сукуп­ність об'єктивно обумовлених предметом та об'єктом дослідження, однорідних за своєю спрямованістю методологічних прийомів і засо­бів, що використовуються для розкриття соціально-правової сутності та змісту сучасного українського конституціоналізму.

У контексті методології конституціоналізму метод — це науково та об'єктно (предметно) обумовлений, раціональний шлях досліджен­ня теорії та практики сучасного українського конституціоналізму, що спрямований на (веде до) отримання системи об'єктивних, істинних наукових знань.

Методологія конституціоналізму має власну структуру, в якій слід виокремити чотири рівні: перший — діалектико-філософський; дру­гій — спеціальний; третій — універсальний; четвертий — практично- перетворювальний.

Діалектико-філософський рівень визначає загальну основу та принципи пізнання сучасного українського конституціоналізму. Філософською світоглядною основою такого пізнання є діалектика. Діалектика як методологічна основа наукового пізнання соціальних субстанцій, у тому числі й правових, повно та всебічно висвітлена як у філософській, так і в юридичній літературі. Проте некоректним із точ­ки зору наукової чесності та всебічності було б уникнути того питання, що протягом радянського періоду діалектика, точніше діалектичний матеріалізм (за К. Марксом, діалектичний метод поєднується з матері­алізмом, на відміну від ідеалістичної діалектики Г. В. Ф. Гегеля), був філософською основою, «серцевиною радянської юридичної методології»^[176]. У зв'язку з цим, а також враховуючи, що марксизм у державо- та правознавстві відкидав загальнолюдські цінності та ідеа- ли, не визнавав теорії правової держави, верховенства права тощо, у сучасній юридичній науці обґрунтовуються «застарілість» та «загро­за» використання діалектики^[177]. У цьому разі переконливою є точка зору В. Л. Федоренка, який вважає, що «було б хибним пов'язувати принцип діалектики та діалектичного матеріалізму лише з радянською державно-правовою доктриною»^[178]. Діалектика, якщо базуватися на її систематичній теорії, дає змогу аналізувати соціально-правові явища всебічно, встановлюючи як матеріальні, так і духовно-культурні, за­гальнолюдські фактори. Діалектика як філософське вчення про загаль­ні зв язки та загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання, загальний процес руху дає змогу розглядати конституціоналізм у його динаміці, виявити його генезис та передумови, зміст та інституціо- нальні форми (складові), взаємозв'язок його змістовних елементів між собою та з іншими явищами соціально-правової дійсності, розкрити функціональний механізм сучасного українського конституціоналізму.

Методологія конституціоналізму базується на шести основних принципах. Перший із цих принципів, що має первісне значення щодо дослідження теорії та практики конституціоналізму, — це принцип антропологізму (від грец.

Наступним принципом методології конституціоналізму є прин­цип пізнаваності, що дозволяє розглядати конституціоналізм як соці­альне явище, доступне для пізнання, для його реальної наукової ін­терпретації.

Із цим принципом тісно пов'язаний принцип істинності, який на­буває значення перш за все через існування в юридичній науці кон­цепції «номінального», чи уявного, конституціоналізму^[181], тобто який є удаваним, який лише формально схожий із конституціоналізмом, але є його протилежністю. Уявляється, що в цьому разі ці соціальні явища не слід позначати як «конституціоналізм», навіть «номінальний», перш за все виходячи з принципу методологічної категоріальної «дис­ципліни». Проте це не тільки не знімає, але й актуалізує необхідність використання принципу істинності в дослідженні конституціоналізму. Цей принцип дає змогу наблизитися до пізнання сутності конституці­оналізму, дотримуючись гегелівського «вчення про сутність». Крім того, спираючись на постулати філософів та мислителів минулого (Арістотеля, Ф.

Таким чином, принцип істинності детермінує принцип об'єк­тивності. Об'єктивність як принцип методології конституціоналізму означає, що положення його теорії відображають об'єктивні власти­вості, зв'язки, відносини, які існують у конституційній практиці.

Принципи істинності та об'єктивності наукового пізнання консти­туціоналізму «працює» на практику, бо тільки та теорія буде істинною та об'єктивною, яка зможе реально втілитися в дійсність та покращати, модернізувати її. Звідси набуває важливості принцип єдності теорії та практики сучасного українського конституціоналізму, тобто теорія конституціоналізму спрямована на його практику, має сенс тільки при впровадженні її теоретичних концепцій у конституційно-правові реа­лії. Теорія і практика конституціоналізму є взаємозалежними, бо не тільки теорія конституціоналізму перетворює, модернізує практику щодо його концептуальної парадигми, але й практика є джерелом роз­витку теорії, генератором її досягнень, спрямовуючи теоретичні до­слідження на подолання теоретичних «прогалин» та «дефектів», що виявляються під час перевірки концептуальних та доктринальних по­ложень на практиці.

Теорію і практику конституціоналізму слід розглядати в конкісті їх взаємних причинно-наслідкових зв'язків. Звідси актуалізується та­кий принцип методології конституціоналізму, як принцип детермініз­му, згідно з яким реальні природні, суспільні процеси детерміновані, тобто вони появляються та зникають закономірно, внаслідок дії певних причин^[182]. Основи філософського вчення про детермінізм та детермі­ністичну методологію достатньо повно викладено як у філософській та і в юридичні літературі, зокрема в контексті використання цього принципу (детермінізму) в методології права^[183]. Застосування детермі­нізму як принципу методології конституціоналізму дозволяє дослідити витоки конституціоналізму, виявити його передумови, що є необхід­ним для становлення та розвитку конституціоналізму в сучасних українських реаліях, а також здійснити пізнання системи конституціо­налізму в площині взаємної детермінації його структурних рівнів та змістовних елементів.

Спеціальний рівень методології конституціоналізму відзначається новаційністю і є притаманним безпосередньо методології конституці­оналізму. Це спеціальні підходи (напрями), які використовуються для пізнання специфіки сучасного українського конституціоналізму: сут- нісний, інтегративний, системний^[184] та соціоінженерний^[185].

З метою викладу науково-практичної парадигми сучасного україн­ського конституціоналізму слід звернутися до сутності конституціона­лізму, що опосередкує сутнісній методологічний підхід у дослідженні.

Поняття «сутність» належить до системи філософських категорій, а точніше — до категорій гносеологічної (змістовної) логіки. «Сутність і явище» — це категорії сфери опосередкованих (сутнісних) відно­син^[186], і тому, щоб розкрити сутність конституціоналізму, слід зверну­тися до її філософського смислу. У сучасній філософській літературі сутність визначається як «спосіб формування предмета, його внутріш­ній взаємозв язок і його місце у складі тієї або іншої системи, що розвивається»^[187]. Згідно з енциклопедичним підходом, сутність — це «внутрішній зміст предмета, що виявляється в зовнішніх формах його існування; найголовніше, найнеобхідніше і найстійкіше в будь-чому; постійна основна властивість речі, без якої вона немислима»^[188].

Філософській рефлексії поняття «сутність» піддається з часів ан­тичності. В античній філософії поняття «сутність» пов’язували з по­няттям «буття». Так, Платон, розмірковуючи про пізнання «буття та істини», співвідносить буття із сутністю, доводячи, що «цілком існую­че — цілком пізнаване, а зовсім не існуюче — зовсім не пізнаване»^[189]. При цьому наводиться питання-твердження (ґрунтуючись на традицій­ному платонівському феномені діалогу) про можливість об єктивного пізнання цієї сутності, як «істини» і «чистого буття», про їх вічність і незмінність^[190]. За Платоном, «пізнання чистого буття» можливо через «з ясування його сутності» за допомогою міркування і роздуму^[191].

Арістотель, на відміну від Платона, не вважав «сутність» вічними ідеями, що осягаються розумом. Альтернативою «теорії ідей» є теорія «матерії і форми», що він запропонував. За Арістотелем, матерія і форма є абстрактними, а в реальному предметі — це поєднання їх обох. У теорії Арістотеля форми є більш пріоритетними, ніж матерія, оскільки «форма привласнює характеристики матерії, перетворюючи її фактично на субстанцію», «форми незмінні і є вічними сутностями, що лежать в основі процесів реального світу»^[192]. Таким чином, сут­ність у Арістотеля є тотожною формі речі. Якщо ж має місце непо­дільність форми і матерії, їх поєднання в конкретній речі, то суть складатиметься з форми і матерії.

У Новий час І. Кант, слідом за Платоном і Арістотелем досліджу­ючи можливості, межі і способи пізнання світу й отримання знань про нього, звертався до питання про сутність^[193], розглядаючи її як будь-яку «річ у собі», виходячи з того, що «явища завжди припускають річ у собі, вказують на неї, чи буде вона пізнаною, чи ні»^[194]. Згідно з теорією І. Канта, з досвіду неможливо пізнати «річ у собі»^[195].

Прагнучи подолати метафізичне протиставлення сутності та яви­ща, Гегель у праці «Феноменологія духу» стверджував, що «предмет є істинне і сутність», «предмет є сутність або в-собі [-битіє]»^[196]. Реа­лізовуючи висновки «Феноменології духу», Гегель висвітлює абсолют­ний метод пізнання, розкриває діалектичний рух, «іманентний розви­ток поняття». На цьому шляху пізнання сутності, на думку Гегеля, стає як «істина буття»^[197]. За Гегелем, «знання хоче пізнати істинне, пізнати, що таке буття в собі і для себе», і тільки тоді, «коли знання з безпосе­реднього буття заглиблюється всередину, воно через це опосередкуван­ня знаходить сутність»^[198]. Розробляючи концепцію логіки й діалектики, Гегель розглядав сутність як мету руху пізнання, ототожнюючи її з іс­тиною, до встановлення якої прагне знання. При цьому сутність як «у-собі-і-для-себе-буття» перебуває між «буттям і поняттям та стано­вить їх середину, а її рух — перехід з буття до поняття»^[199].

К. Маркс і Ф. Енгельс в «младогегельянський період» у цілому поділяли загальнофілософські методологічні положення гегелівського об'єктивного ідеалізму, орієнтуючись на гегелівську діалектику^[200]. Надалі, у своїх більш пізніх працях К. Маркс і Ф. Енгельс, визнаючи велике значення гегелівської діалектики, підкреслювали принципову відмінність і особливості матеріалістичної діалектики. У листі до Л. Кугельмана (від 6 березня 1868 р.) К. Маркс, захищаючи діалектику від нападок Дюринга, писав: «...мій метод дослідження не той, що в Гегеля, оскільки я — матеріаліст, а Гегель — ідеаліст. Гегелівська діа­лектика є основною формою будь-якої діалектики, але лише після звільнення її від її містичної форми, а ось це якраз і відрізняє від неї мій метод»^[201]. Базуючись на цих позиціях матеріалістичної діалектики, марксизм визнавав об'єктивний характер сутності, яка розкривається в явищі, а явище виявляє сутність, відображає її.

Ґрунтуючись на системному аналізі наведених філософських під­ходів як філософсько-методологічної основи дослідження сутності конституціоналізму, уявляються необхідними такі концептуальні по­ложення: сутність є основною, внутрішньою константою явища; сут­ність і явище взаємообумовлені, як форма і зміст; пізнати явище можна тільки пізнавши його сутність; сутність пізнається, осягається розу­мом; сутність — це об'єктивна субстанція, яка може бути вираженою в конкретних категоріях і адекватно відображатися у свідомості суб'єкта; сутність опосередковується в меті явища; вчення про будь- яке явище буде істинним тільки в тому разі, якщо об'єктивно відобра­жатиме його сутність.

Інтегративний методологічний підхід (напрям) є визначальним щодо розуміння права в контексті дослідження сучасного українського конституціоналізму. Отже, аксіологічної значущості для наукового розкриття його теорії та практики набуває сучасне праворозуміння, новий «пошук права» з метою визначення природи (сутності), змісту, принципів сучасного українського конституціоналізму. Слід зазначи­ти, що завдання визначення права завжди буде «новою» не тільки через іманентні зміни суспільних відносин, але й через дійсну унікальність цього феномена. З цього приводу Ю. С. Шемшученко обґрунтовано навів вислів І. Канта про те, що «юристи все ще шукають визначення права», зазначивши при цьому, що даному виразу понад два століття і з того часу написано «тисячі робіт з питань праворозуміння»^[202].

Ґрунтуючись на загальнотеоретичних уявленнях про право, можна виокремити три основні напрями (концепції) праворозуміння, що ма­ють інструментально-методологічне значення щодо пізнання сучасно­го українського конституціоналізму: 1) формально-юридичний напрям, його основою є нормативізм, у рамках цього напряму розвинулися на­укові школи: юридичний позитивізм, легалістська (легістська) школа; 2) політико-соціологічний напрям, його основою є соціологічна теорія права, у рамках цього напряму можна виокремити декілька наукових шкіл: школу «солідаристів» (учення солідаризму), інституціоналізм, теорію і практику «політичної юриспруденції»; 3) юснатуралістичний напрям (юснатуралізм).

Формально-юридичний напрям набуває свого вираження в норма­тивному підході до права, згідно з яким в основі права як соціально- регулятивної системи лежить норма. Початкова теза нормативізму: право — це норма. На думку Г. Кельзена, «право визначається як норма (або, точніше, як система норм, як нормативний порядок)»^[203].

В юридичному позитивізмі розвинувся легалістський (легіст- ський) напрям, згідно з яким право ототожнюється із законом. Юридичний позитивізм заперечує «природне право», розглядаючи право тільки як факт реальності, позитивний факт. Аналізуючи право як об'єктивну реальність, С. С. Алексеев стверджує, що «з точки зору суворої науки положення про право як об'єктивну реальність, очевид­но, не викликає сумнівів». Можна погодитися з його думкою про те, що «право в тому або іншому суспільстві — це на кожен даний момент зовнішня реальність, сувора об'єктивна даність, яка має своє «тіло», — corpus juris, як говорили юристи Стародавнього Риму»^[204].

Аналізуючи формально-юридичний напрям праворозуміння, слід звернути увагу як на його позитивні якості, так і на недоліки. Позитив цього напряму для теорії і практики сучасного українського конститу­ціоналізму полягає в тому, що нормативне розуміння права найкраще відображає його інструментальну роль, підкреслює визначальні влас­тивості права, а саме: його нормативність і формальну визначеність, що дає змогу громадянам та іншим виконавцям правових приписів зна­йомитися з їх змістом згідно з текстом нормативних актів і відповідно до них вибирати варіант своєї поведінки. Таке нормативне визначення права виявляється зручним на практиці, оскільки орієнтує практичних працівників на законодавство. Крім того, за цим напрямом праворозу- міння, «всяка норма права — наказ», їх додержання «приписується під загрозою, яка походить від держави»^[205] (Г. Ф. Шершеневич), що при­пускає фіксованість засобів примушення (санкцій) у разі недотримання встановлених правил поведінки. Позитивним у контексті конституціо­налізму є те, що право в цій теорії — це ієрархічна система норм, у якій конституційним нормам належить пануюче становище, а інші нормативно-правові акти розглядаються в міру убування їх юридичної сили. Причому повинен дотримуватися принцип відповідності нижчої норми — вищій, що і є ствердженням режиму законності. Щодо теорії конституціоналізму, то тут можна говорити і про затвердження консти­туційної законності, оскільки всі інші норми повинні випливати з кон­ституції, яка є найближчою до «засадничої норми» (за Кельзеном). Проте всі ці позитивні моменти спрацьовуватимуть тільки в тому разі, якщо держава виражатиме інтереси всього суспільства, служитиме їм, орієнтуватиметься на загальнолюдські цінності, якщо філософія кон­ституції відображатиме передові настрої широких мас, якщо в системі законодавства будуть відсутніми застарілі норми.

Негативним у нормативній теорії для визначення сутності, змісту та принципів сучасного українського конституціоналізму є ігноруван­ня «змістовної сторони права», тобто стану і ступеня свободи адресатів правових норм, суб'єктивних прав особи, моральності юридичних норм, відповідності їх об єктивним потребам суспільного розвитку^[206]. У цьому контексті більш сприятливою та такою, що відповідає сучас­ним правовим реаліям, є «ціннісно-нормативна» парадигма праворозу- міння, яку обстоює Ю. М. Оборотов. Специфіка такого праворозуміння в тому, що підкреслюється не тільки нормативний, але й ціннісний сенс всього механізму права^[207].

У сучасних умовах становлення України як демократичної право­вої держави, формування сучасного українського конституціоналізму актуалізується концепція юридичного самообмеження держави (її правової пов'язаності). Теоретично обґрунтовували цю концепцію ще Р. Єринг, Г. Єллінек. Значний внесок у її розвиток на початку XX сто­ліття зробив український учений М. І. Палієнко. Ця концепція пов'язана із соціологічними поглядами на право, що мають характеризуюче зна­чення для конституціоналізму не тільки як правового, але і як соціаль­ного явища.

Політико-соціологічний напрям праворозуміння ґрунтується на соціологічному підході до розуміння права (соціологічна юрис­пруденція).

Значну роль у розвитку цього напряму відіграв американський юрист Р. Паунд, який був одним із засновників поширеної у США тео­рії і практики «політичної юриспруденції». Представники «політичної юриспруденції» вважають, що необхідно вивчати процес здійснення правосуддя в контексті більш широкого політичного процесу, юристам необхідно зважати на поточні проблеми державної політики, а не за­йматися чисто доктринальними диспутами. Вони розглядають консти­туційне право як інструмент соціально-політичного контролю і рефор­маторства, аналізуючи шляхи його ефективізації, досліджують політичну роль конституційних судів, вплив, який вони мають на по­літику в конкретних сферах конституційно-правової практики, а також зворотний вплив політики на їхні рішення. Характерним щодо цього є рішення Верховного Суду США (1962 р.), у якому було сформульовано доктрину «політичного питання». Проте, на думку судді У. Дугласа, застосування цієї доктрини, зокрема у справах про захист прав люди­ни, «з'явиться ширмою, за яку віддаляється судова влада»^[208]. У сучас­ній Україні аналогічну доктрину (так званої «політичної доцільності») прийняв Конституційний Суд у лютому 1998 року. Згідно з нею, «пи­тання політичної доцільності... має вирішуватися Верховною Радою України»^[209], тобто вони не можуть бути предметом конституційно- судової ревізії.

Як наголошується в юридичній літературі, в Україні однією з про­блем конституційної юстиції, що має інструментальне значення для функціонування сучасного українського конституціоналізму, є її науково-практична настанова: «від позитивізму і неопозитивізму, його подолання з позицій «загальних принципів права» і цінностей при­родно-правової доктрини аж до використання елементів юридичного реалізму»^[210]. Зокрема, О. М. Мироненко до недоліків Конституційного Суду України зараховує те, що він відкидає раціоналістичне праворо- зуміння сучасної «елегантної» юриспруденції і перебуває «в сітці жорсткого юридичного позитивізму і неопозитивізму, вузького норма­тивного праворозуміння»^[211]. Слушною є думка про необхідність «звер­нутися до практики «живого права», виміру її юридичної і соціальної ефективності»^[212] (М. П. Орзіх).

Юридичний реалізм з урахуванням існуючих наукових концепцій праворозуміння, у світлі теорії сучасного українського конституціона­лізму, є самостійним напрямом у юриспруденції. Ґрунтуючись на реа­лістичній теорії права (її поміркованому напрямі) в соціологічній юриспруденції, сприймаючи елементи «політичної юриспруденції» в сукупності з природно-правовими доктринами, юридичний реалізм утворює інструментарій для сучасної «елегантної» юриспруденції. Юридичний реалізм належить до інтелектуальної течії, створеної вченими-юристами в 1920-1930 роках (К. Ллевеллін, Дж. Френк, Ф. Кохен, М. Радін та ін.). Право з точки зору «реалістів» — це те, що вирішує суд, тобто сукупність судових рішень, виключно «реальне», а не паперове право. Прояв феномена юридичного реалізму в практиці та у вченні про право виражається у визнанні того, що судді справля­ють більший вплив, ніж юридичні норми; судді відкрито беруть до уваги політику (лінію поведінки) або політичні положення в юридич­них висновках; у судових рішеннях враховуються економічний і полі­тичний контексти. Уявляється, що проявом сучасної течії юридичного реалізму є не безперечна, але оригінальна концепція російського вче­ного В. Г. Тарасенка, на думку якого «зрозуміти право» можливо тільки за умови «виходу у своїх поясненнях за його межі — за межі правової науки та юридичної практики»^[213].

У сучасних умовах розвитку української держави і суспільства сприйняття Україною загальнолюдських, політико-правових ціннос­тей, у тому числі й елементів природно-правової, політико-соціо- логічної доктрин, інтеграції правових систем, виправданим буде звер­нення до теорії і практики юридичного реалізму.

Крім того, у рамках політико-соціологічного напряму сформува­лися й такі відгалуження, як інституціональне та вчення солідаризму.

Позитивним моментом політико-соціологічного напряму для ви­значення сутності, змісту та принципів сучасного українського консти­туціоналізму є, перш за все, те, що при такому підході є можливим урахування реальних процесів, що відбуваються в правовому регулю­ванні, зокрема політичних процесів, які безпосередньо пов язані із здійсненням державної і публічно-самоврядної влади, вивчення цих процесів на основі конкретно-соціологічних методів. У цьому ж руслі перебуває постановка питання про ефективність конституційно- правових норм, необхідність удосконалення конституційного законо­давства, розвитку галузі конституційного права як фундаментальної галузі правової системи України. Водночас слабкою стороною цього напряму в теорії конституціоналізму є можливість небезпеки розми­вання поняття права, втрата правом, у тому числі конституційним, своєї конкретики, своїх меж. І як наслідок, свавілля судових і адміні­стративних органів, які прикриваються щитом «політичної доцільнос­ті» або «суспільної необхідності», що призводить до порушення кон­ституційної законності, оскільки право не можна розглядати як додаток до політики. Це самостійне соціальне явище, яке інтегрує принципи свободи, рівності та справедливості в суспільстві на основі критеріїв моральності. Саме на цих постулатах ґрунтується юснатуралістичний напрям у теорії праворозуміння, що набуває дедалі більшого значення в сучасній Україні.

У зв'язку з осмисленням парадигми сучасного українського кон­ституціоналізму юснатуралістичний напрям (від лат. jus — право, naturale — природне), що базується на природно-правовому вченні, слід розглядати, виходячи з максими справедливості, свободи, рівно­сті. Аналізуючи юснатуралістичне праворозуміння в Україні у другій половині XVIII століття, О. М. Мироненко справедливо зазначає, що класичний юснатуралізм (відображений в ідеях Г. Греція, Ф. Бекона, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта, Г. Гегеля та ін.), не замикаючись на природному праві як «праві в собі», віддав належне зростаючій ролі в суспільному житті «права умовного, по­хідного від природного... тобто позитивного права як «права для себе», довівши, що «вторинність людських законів, вимога їх повної відпо­відності природному праву в жодному разі не «принижує» право позитивне»^[214].

Сучасний юснатуралізм в юридичній літературі характеризується як теорія відродження природного права. Основний смисл цього на­пряму полягає в тому, що позитивне право, тобто створене державою, є правом тільки в тому разі, якщо воно не суперечить праву природно­му, тобто загальнолюдським цінностям, принципам свободи, рівності, справедливості тощо. У результаті природне право визнається орієнти­ром для права позитивного, свого роду критерієм для оцінки правового змісту закону (писаного права). У цьому контексті доречним і навіть «сучасним» є вислів Цицерона про те, що «несправедливий закон не створює права».

Таким чином, є можливою ситуація, коли закон не є правовим, тобто демократичним, гуманним, і що сам закон може стати основою беззаконня і несправедливості.

У складний для становлення української державності період під­готовки та прийняття нової Конституції України, у нових умовах роз­будови демократичної правової держави було запропоновано кон­струкцію «верховенства правового закону» (М. П. Орзіх), тобто такого закону, який відповідає високим демократичним і гуманним ознакам, які передусім мають відображатися в Конституції — Основному Законі демократичної держави та суспільства. Так, на думку М. І. Козюбри, «критеріями правовості законів... мають служити перш за все поло­ження Конституції України»^[215].

Юснатуралістичний напрям у теорії конституціоналізму набуває особливого значення в сучасних умовах, викликає живий науковий ін­терес. Насамперед це пов'язано з тим, що правова сутність конституці­оналізму є відображенням ідеалів правової державності й найважливі­шого принципу правової держави — принципу верховенства права.

Враховуючи вищевикладене, найприйнятнішим буде використан­ня інтегративного підходу до права, що сприймає найбільш значущі постулати як позитивістського (у рамках формально-юридичного), політико-соціологічного, так і юснатуралістичного напрямів. Це має важливе значення для практики сучасного українського конституціо­налізму. Необхідність використання позитивістського підходу є оче­видною через ті його позитивні властивості, про які говорилося при розгляді формально-юридичного напряму в теорії конституціоналізму. Крім того, Україна в рамках європейської конституціоналістики тради­ційно наслідує нормативне сприйняття права, але при цьому не ви­ключається зближення (інтеграція) з іншими напрямами. Так, судовий прецедент фактично вплітається в конституційну матерію, свідченням чого є визнання актів Конституційного Суду джерелом конституційно­го права України. А. А. Стрижак зазначив, що «правові позиції Консти­туційного Суду України можуть і повинні застосовуватися як преце­денти де-факто»^[216]. Дедалі частіше звертає на себе увагу таке джерело права, як доктрина. В основі правових позицій, які виражені в рішен­нях Конституційного Суду з урахуванням особливих думок суддів, знаходяться відповідні правові доктрини^[217].

Інтегративний підхід до розуміння права можна охарактеризувати як «непозитивістський» тип праворозуміння, що включає «різні напря­ми правової думки, в яких проводиться теоретична відмінність права і закону»^[218]. При цьому право і закон не обов язково протиставляються одне одному. У зв’язку з цим виокремлюються правові, неправові та «навіть закони, що порушують право». Згідно з цим підходом, право — це не тільки сукупність офіційних установлень, що мають правовий характер (нормативних актів, створених і захищених державою, які є правовими), але й інші форми вираження права. Правовими є лише нормативні акти, які створено на основі принципів справедливості, рівності, свободи та інших загальнолюдських цінностей.

Слід погодитися з думкою В. О. Четверніна, а саме, що «право не зводиться до офіційних установлень і що різноманітність правових явищ не вичерпується офіційними правовими встановленнями». Проте спірною є його думка, що до інших форм вираження права на­лежать тільки звичаї, які «можуть мати правовий (і неправовий) зміст незалежно від їх офіційного визнання і державно-владного санкціону­вання»^[219]. Здається, що до «інших форм вираження права» слід вважа­ти належними не тільки правові звичаї, але й конституційні (та право­ві) традиції, правові цінності, презумпції і навіть юридичні фікції. У цьому аспекті слід враховувати висновок, що право це «живий орга­нізм, що пульсує, активний соціальний фактор перетворювання люд­ського буття»^[220].

Інтегративний підхід до розуміння права не є синтезом (чи змі­шанням) позитивізму (маються на увазі всі різновиди позитивізму: юридичний позитивізм, соціологічний позитивізм, неопозитивізм^[221], нормативістська теорія права, а також нові концепції праворозуміння, засновані на постулатах позитивізму, наприклад реалістичний позити­візм^[222]) і юснатуралізму. Як справедливо наголошується в юридичній літературі: «Спроби синтезувати підходи (до праворозуміння. —А. К.) зазвичай зводяться до еклектики, внаслідок чого на світ народжуються нежиттєздатні визначення»^[223]. Інтегративний же підхід припускає сприйняття позитивним правом принципів природного права.

Поставлена мета визначення змісту сучасного українського кон­ституціоналізму, вираженого в евристично-конкретних категоріях, де­термінує необхідність системно-структурної його характеристики, що дає змогу відшукати внутрішню логіку, взаємопов'язаність і обумовле­ність елементів змісту, а також параметри розвитку системи сучасного українського конституціоналізму. Тому найбільш плідним є системне дослідження конституціоналізму, що дасть змогу, по-перше, інтегрува­ти теоретичні та практичні знання в цій сфері, які на сьогодні є поліе-

лементним набором, а не цілісністю (системою); і по-друге, підготува­ти основу й передумови для їх подальшого аналізу і диференціації, але вже на якісно іншому рівні їх інтеграції.

Системний підхід до розуміння конституціоналізму обумовлює необхідність звернення до теорії політико-правових систем. Витоки цієї теорії простежуються в діалектичних поглядах Гегеля (не припи­суючи філософу розробки сучасних принципів системності). Ідеї сис­темності Гегеля виражено в його «вченні про буття», «вченні про сутність»^[224]. Розробка ідей системності (системного підходу, систем­ного методу, системних досліджень) від «системних ідей» Гегеля і до «сучасного системного руху»^[225] має методологічний характер і дає «можливість виявлення субстанціонально-змістовної та організаційної «багатошаровості» систем, глибокого діалектичного зв'язку і взаємо­залежності субстанціонально-змістовних частин, структур і функціо­нування явищ буття як складних цілісних організмів»^[226].

Зазвичай система розглядається як цілісний об'єкт, що складаєть­ся з елементів, які перебувають у взаємних відносинах. Відносини між елементами формують структуру. Етимологічно поняття «система» — це складове ціле, а з позицій системного підходу будь-яке цілісне утворення, що складається з двох і більше взаємопов'язаних компо­нентів, є системою. Кожен компонент системи, передусім, може бути розчленований на низку складових. Таким чином, система, як правило, є багаторівневою, включає як компоненти хоч і менш складні, але від­носно самостійні предмети і явища^[227].

Заслуговує на увагу факт існування в науковій літературі значної кількості понять «система». Так, Д. А. Керімов у своїх працях неодно­разово формулював цю дефініцію, збагачуючи її, але витримуючи певну одноманітність по суті. У найбільш ранніх працях учений харак­теризує систему як «інтеграцію однотипних за змістом утворень у структурно впорядковану цілісну єдність, що має відносну самостій­ність, стійкість, автономність функціонування і взаємодію із зовнішнім середовищем для досягнення певної мети»^[228]. Визначення системи че­рез цілісність, що «виражається в тому, що об'єднання відповідних частин має необхідний характер» і здійснюється «не тільки за фор­мальними, але й за сутнісно-змістовними ознаками», обумовленими «єдністю їх завдань і цілей, органічним зв'язком і взаємодією в про­цесі функціонування», фіксується і в наступних працях^[229]. Цілісність системи припускає не зведення властивостей цілого до його складо­вих, а аналіз складових елементів у контексті цілого. Саме ціле визна­чає сутність, зміст, функціональне значення і місце складових елемен­тів у системі. «Характерною особливістю цілісності як певної системи є те, що об'єднання відповідних частин відбувається під егідою цілого»^[230]. Крім того, цікавим є розгляд системи з точки зору концепції аутопойезису — порівняно нової теорії систем^[231].

На думку російської вченої П. Л. Гальперіної, аутопойетичні сис­теми — це такі системи, «які в мережі своїх елементів породжують не тільки свої структури, але й самі елементи, з яких вони складаються». Елементи системи «не існують поза системою», і «єдиним способом створення даних елементів є їх породження самою системою»^[232].

Враховуючи, що всі елементи системи конституціоналізму набу­вають якісно нового змісту, саме перебуваючи в цій системі, взаємоді­ючи один з одним, прагнучи досягнення єдиної мети, можна при­пустити, що концепція аутопойезису є застосовною до системи конституціоналізму. Елементи системи конституціоналізму, взаємоді­ючи між собою, створюють властивості системи, які не зводяться до суми властивостей її компонентів (елементів), що можна назвати емерджентністю системи. До таких властивостей конституціоналізму належать його правова характеристика, принципи конституціоналізму.

Отже, системні уявлення конституціоналізму засновано на якіс­них характеристиках: аутопойетичності, тобто елементи конституціо­налізму породжуються самою системою і не можуть існувати (як еле­менти конституціоналізму) поза цією системою, оскільки за рамками системи вони втрачають свої сутнісно-якісні характеристики складо­вих конституціоналізму; взаємопов'язаності елементів, тобто наяв­ність об'єктивно обумовленого зв'язку між всіма елементами системи; емерджентності, тобто наявність у системи конституціоналізму влас­тивостей, які виникають у результаті взаємодії елементів цієї системи; інтегративності, тобто як інтеграційне явище, вичленення з якого окремих елементів є практично неприпустимим, оскільки може при­звести до руйнування цілісності системи; упорядкованості, тобто всі елементи упорядковано в певній послідовності, обумовленій характе­ром взаємовідносин між елементами; складності, тобто кожен елемент системи сам по собі є складним утворенням, яке має самостійне політико-правове значення; відкритості системи, тобто система взає­модіє із соціальними, правовими, політичними, економічними та ін­шими середовищами; функціонованості, тобто конституціоналізм — це функціонуюча система, що обумовлює її динамічний розвиток; багаторівневості, тобто складається з двох рівнів, що відображають сутність, зміст і функціональність конституціоналізму.

Системність конституціоналізму дає змогу виокремити його рівні: 1) інституціональний рівень (інституціонально-нормативна система конституціоналізму) є зовнішнім вираженням науково-практичної доктрини конституціоналізму та включає нормативну основу (Кон­ституцію України і конституційне законодавство) і публічно-владні інститути (публічна влада: державна і публічно-самоврядна); 2) функ­ціональний рівень — це функціональний механізм сучасного україн­ського конституціоналізму.

Характеристика системи припускає визначення мети, на досяг­нення якої спрямовано її функціонування. Саме єдина мета обумовлює єдність елементів, що в сукупності становлять зміст єдиної системи. Дія будь-якої системи, у тому числі й системи конституціоналізму, має бути доцільною, інакше система втрачає сенс. Мету в загальному ви­гляді можна визначити як прагнення до конкретного результату, як кінцеву причину функціонування системи. Систему конституціоналіз­му також цілеспрямовано, тобто її створення і функціонування зумов­лені кінцевою метою — прагненням обмеження (самообмеження) пу­блічної влади на користь громадянського суспільства, прав та інтересів особи для досягнення (визнання, забезпечення та захисту) консти­туційно-правової свободи людини. Ґрунтуючись на теорії систем, можна зробити висновок, що мета конституціоналізму перебуває поза його системою; будучи первинною причиною формування і кінцевим результатом функціонування системи конституціоналізму, вона, від­повідно, розташовується на «вході» і «виході» цієї системи. «Усе­редині» системи вміщаються взаємопов язані змістовні елементи конституціоналізму.

Універсальний рівень методології конституціоналізму складаєть­ся із загальнонаукових і приватнонаукових методів дослідження, які є необхідним інструментарієм проникнення в природу сучасного укра­їнського конституціоналізму. їх вибір обумовлений об'єктом та пред­метом дослідження, зокрема до них належать методи: 1) загальнонау- кові — історико-генетичний, логічний, синергетичний, аксіологічний; 2) приватнонаукові — соціологічний та статистичний, порівняльно- правовий, формально-юридичний (догматичний), прогностичний (конституційно-наукове прогнозування). Виходячи з того, що їх зміст повно та всебічно викладено в науковій літературі, доцільно зупини­тися на характеристиці тільки особливостей їх застосування в процесі дослідження конституціоналізму. Так, у методології конституціоналіз­му уявляється за необхідне використання історичного методу в єднос­ті (синтезі) з генетичним. Історичний метод припускає фіксацію в часі періодів та етапів становлення і розвитку системи конституціоналізму, дотримуючись чіткої хронології політико-правових подій. Водночас для пізнання сутності конституціоналізму та «побудови» моделі су­часного українського конституціоналізму діахронічне пояснення роз­витку конституціоналізму є недостатнім. Поряд із цим необхідним є визначення витоків конституціоналізму, тобто фактів та подій, що обумовили появу цього феномена, що є можливим при застосуванні генетичного методу, який «припускає перш за все пошук причинності в самих фактах»^[233]. Таким чином, доцільним є використання в синтезі історичного та генетичного методів — історико-генетичного. Саме цей метод застосовується при дослідженні генезису науково- практичної парадигми конституціоналізму. Крім того, історико- генетичний метод є основним при характеристики періодизації кон­ституційної реформи як головного напряму формування сучасного українського конституціоналізму. У цьому разі хронологія не має ви­значального значення, більш важливим є аналіз змісту, послідовності та причинності конституційно-реформаторських подій, що припускає і можливість хронологічних «накладань» у їх розвитку, при дотриман­ні принципу логічності.

З історико-генетичним методом пов язаний логічний метод, що, на думку фахівців у галузі теорії держави та права, «той самий істо­ричний засіб, тільки звільнений від його форми та випадковості, який дозволяє виявити в історичному процесі найбільш суттєве, закономірне»^[234]. Логічний метод включає основні прийоми: аналіз, синтез, індукцію, дедукцію. Однією з форм аналізу є класифікація, що має застосовуватися при дослідженні конституційного законодав­ства — нормативної основи сучасного українського конституціоналіз­му, зокрема — видова класифікація законів за їх юридичною силою та наукова характеристика кожного з них. Доповнює аналіз та перебуває з ним у нерозривному зв'язку синтез, що дозволяє об єднувати відпо­відні закони в єдину систему конституційного законодавства. При до­слідженні конституційно-правової свободи людини як цінності та мети сучасного українського конституціоналізму особливе значення мають прийоми індукції та дедукції.

Поряд із логічним методом для дослідження сучасного україн­ського конституціоналізму використовується метод синергетики. Синергетика як наука про самоорганізаційні та випадкові процеси за­родилася у сфері природознавства. Термін «синергізм» (від грец. зупе^оз — сумісно діючі) було запозичено з біохімії. Він відображує ефект посилення дії одного каталізатора додаванням іншого. Поступово синергетика поширювала межі свого впливу та завойовувала позиції в методології суспільних наук. Зокрема, дослідники при аналізі склад­них суспільних явищ почали застосовувати синергетичний метод^[235]. У вітчизняній літературі визначаються суттєві переваги синергетики як нового методологічного підходу в дослідженні соціальних наук^[236]. Внаслідок поширення ефекту синергізму на соціальну сферу форму­ється метод соціальної синергетики (нова, постнеокласична методоло­гія), який використовується при дослідженні юридичних наук. Так, О. Ф. Скакун розглядає метод соціальної синергетики як один із мето­дів науки теорії права та держави і вважає, що цінність методу діалекти полягає «в єдності із синергетичним підходом (методом соціальної синергетики)»^[237]. Аналогічної точки зору дотримується російській учений А. Р. Губайдуллін, який доводить, що синергетика може допо­могти подужати певний догматизм діалектики, та вважає, що на синер­гетичній методологічній основі можливим є подолання складностей пізнання правової динаміки^[238].

У цілому вчені розглядають синергетику як перспективний мето­дологічний ресурс правознавства^[239]. Синергетика як методологія за­стосовується при дослідженні процесів у державній службі^[240]. Синер­гетичний метод поширюється при вивченні державного управління. Так, українські науковці Н. Р. Нижник, І. І. Черленяк виводять синер­гетично-рефлексивну модель соціальної самоорганізації та управлін­ня^[241], обґрунтовують синергетичні основи оптимізації державного управління^[242]. Ю. Д. Древаль досліджує вплив синергетичних факторів на органи державної влади, зокрема на діяльність парламентів^[243]. Водночас не можна констатувати єдності поглядів науковців щодо цього методу наукових досліджень. Частково це пов'язано з тим, що саме виникнення синергетики було неоднозначно сприйнято науковим співтовариством. Питання, чи є синергетика наукою, чи це тільки «на- вколонаукова мода», залишаються відкритими^[244]. Викликає відповідні сумніви у вчених і доцільність та можливість застосування синерге­тичного методу в юриспруденції^[245]. Варто погодитися з тим, що вчення про синергетику перебуває «в не настільки завершеному вигляді» (Г. В. Мальцев) та належить до «нетрадиційних». Проте, відстоюючи позиції необхідності синергетичного методу в юриспруденції, слід під­креслити значення цього методу в дослідженнях сучасного україн­ського конституціоналізму.

Для пізнання сутності сучасного українського конституціоналізму, розкриття його змісту та функціональної спрямованості необхідним та закономірним є перехід від пізнання структури конституціоналізму до пізнання природи взаємозв'язків його елементів та законів його розви­тку як складної організованої цілісності. Для цього можуть бути успішно застосовані саме методологічні ресурси синергетики. Крім того, методологічний потенціал синергетики в дослідженні консти­туціоналізму пов'язаний з тим, що синергетичний підхід орієнтує на необхідність урахування закономірного та випадкового в соціально- правовому житті та розкриття складного діалектичного зв'язку між необхідними, чітко детермінованими правовими подіями і процесами та нетиповими, неочікуваними (наприклад, виникнення конституцій­них конфліктів, конституційних та політичних криз тощо). Метод си­нергетики дозволяє з'ясувати процеси самоврядування та самооргані­зації в конституційно-правовій сфері, особливо при розкриті демократичного розвитку місцевого самоврядування, яке є не тільки інститутом громадянського суспільства, але й публічно-самоврядною владою. Цей метод дозволяє поряд із закономірними причинно- наслідковими зв'язками враховувати й випадкові, імовірні зв'язки, що можуть виникати в процесі самоорганізації соціальних об'єднань. Так, необхідним є звернення до інструментарію синергетики при дослі­дженні громадянського суспільства як передумови сучасного україн­ського конституціоналізму, враховуючи, що процес становлення гро­мадянського суспільства є довготривалим, а також те, що його інститути здатні до саморегуляції і що між ними можуть виникати не тільки причинно-наслідкові але й випадкові (непередбачені) зв'язки. Складність «матерії» конституціоналізму, який є не тільки правовим, але й соціальним, політичним явищем, у центрі якого перебуває люди­на, передбачає при його науковому дослідженні враховувати можли­вість нелінійних процесів розвитку суспільства з метою їх урахування при формулюванні відповідних наукових рекомендацій.

Дослідження конституціоналізму характеризується тією особли­вістю, що науковий аналіз його концептуальної (доктринальної), ін- ституціональної, нормативної, функціональної основ має відбуватися з позицій правових, соціальних, ідейно-духовних, загальнолюдських цінностей. Сучасний український конституціоналізм, як цілісна систе­ма, досліджується з позицій його значущості щодо еволюційного роз­витку організованого суспільства та блага кожної окремої людини. Такий ціннісний підхід забезпечується використанням аксіологічного методу, який ґрунтується на аксіології — ученні про цінності. Сучасна аксіологія відзначається тим, що визначає не тільки теоретичне, але й духовно-практичне ставлення до світу та до людини, ідеали та імпера­тиви людського буття^[246]. Аксіологічний метод допомагає проникнути в сутність таких політико-правових цінностей, як справедливість, рів­ність, свобода тощо, які мають інструментальне значення щодо дослі­дження принципів сучасного українського конституціоналізму. Крім того, цей метод є необхідним для визначення змісту мети конституціо­налізму — конституційно-правової свободи людини.

Серед приватнонаукових способів методології конституціоналіз­му слід виокремити конкретно-соціологічний метод. Прийоми цього методу (аналіз статистичних даних та соціологічних опитувань, уза­гальнення правових та інших офіційних документів, узагальнення адміністративної та судової практики) дозволяють з ясовувати стан конституційно-правових відносин, конституційного законодавства, ефективність функціонування органів публічної влади в напрямі за­безпечення та охорони конституційно-правової свободи людини. На основі аналізу цих фактів є можливими відповідні висновки щодо на­прямів та конкретних засобів удосконалення конституційного законо­давства з метою подолання існуючих дефектів у конституційно- правовому регулюванні суспільних відносин, наукові рекомендації щодо вдосконалення організації та функціонування державної влади та місцевого самоврядування як інституціональних складових консти­туціоналізму, а також щодо забезпечення конституційної законності та охорони конституційного правопорядку.

Із цим методом пов’язаний статистичний метод, який базується на кількісних засобах отримання інформації, на статистичних висновках, тобто «індуктивних узагальненнях, що побудовані на основі матема­тичної обробки та узагальнення певної численності одиниць дослідження»^[247]. Так, при дослідженні ефективності конституційного законодавства та проблем його систематизації необхідною є відповід­на статистична інформація.

Порівняльно-правовий метод є одним з основних методів сучасно­го порівняльного правознавства (компаративістики) та є поширеним у юридичній методології. Проте попри безумовні переваги компарати­вістики зазначення цього методу в дослідженні сучасного українського конституціоналізму має бути поміркованим, адже не в усіх випадках «перенесення» зарубіжного досвіду, зокрема моделей зарубіжного конституціоналізму, має позитивні наслідки.

У сучасному світі, в умовах глобалізації демократичного процесу, має місце «експорт» конституційних норм сталими конституційними демократіями та їх «імпорт» у нові демократії»^[248] із значною роллю трансплантації ліберальних конституційних положень, «міграції» пра­вових форм і установлень. Аналізуючи вплив такої трансплантації на поширення та укріплення «ліберального конституціоналізму», М. Розенфельд і А. Шайо відповідають на запитання, «чи досить про­стого імпортування таких норм для того, щоб прокласти дорогу лібе­ральному конституціоналізму»^[249]. Вони доходять висновку, що «істо­ричні, культурні, політичні та інституціональні фактори відіграють важливу роль у визначенні життєздатності, обсягу та можливого сту­пеня будь-якої потенційної адаптації запозичених конституційних норм»^[250]. Таким чином, кожна країна при можливій рецепції «чужих» ідей і конституційних положень детермінує специфічні особливості власної моделі конституціоналізму.

Отже, конституціоналізм, незважаючи на достатню універсаль­ність змісту, є одночасно й унікальним явищем. Звідси порівняльно- правовий метод у контексті дослідження сучасного українського конституціоналізму має дещо інакший аспект використання. Так, по­рівняльно-правовий метод у дослідженні сучасного українського кон­ституціоналізму є необхідним та найбільш ефективним при зіставленні концептуальних підходів щодо його визначення, які існують у зарубіж­ній та вітчизняній науці. Крім того, саме цей метод дозволяє найбільш чітко відокремити конституційні закони від інших видів (органічних та звичайних) законів для створення ефективного конституційного зако­нодавства як необхідної нормативної основи сучасного конституціона­лізму.

Характерним для юридичної науки є формально-юридичний ме­тод, який посідає важливе місце в методології конституціоналізму, бо конституціоналізм має правову природу та нормативно-правову осно­ву, дослідження яких потребує звернення до цього методу. Саме цей метод забезпечує аналіз джерел конституційного права та конституцій­ного законодавства, особливості систематизації конституційного зако­нодавства. Крім того, формально-юридичний метод допомагає форму­лювати новаційні юридичні поняття в контексті теми дослідження.

Дієвість системи сучасного українського конституціоналізму, осо­бливості процесу його становлення та розвитку зумовлюють важли­вість прогностичного методу (конституційно-наукового прогнозуван­ня), який спрямований на отримання обґрунтованих та істинних прогнозів, тобто наукової інформації щодо майбутнього розвитку кон­ституційно-правових явищ, що вивчаються. Прогнозування як метод дослідження конституціоналізму використовується як процес науково­го передбачення майбутнього розвитку громадянського суспільства та відповідного його конституційно-правового забезпечення як соціально- правових передумов сучасного українського конституціоналізму, а та­кож як системне отримання науково обґрунтованої інформації, що містить кількісні та якісні характеристики системи конституційного законодавства, з метою формулювання науково вивірених тенденцій розвитку цих об єктів дослідження.

Дослідження сучасного українського конституціоналізму має як науково-теоретичне, так і практичне значення, що детермінує необхід­ність практичного зрізу методології конституціоналізму, тобто його практично-перетворювального рівня. Як зазначається в науково- філософській літературі, практичний зріз методології дає змогу проі­люструвати чи спростувати теоретико-методологічні висновки науко­вого пізнання^[251]. Цей рівень методології конституціоналізму представлений методом моделювання. Сутність цього методу полягає в тому, що між різними правовими та державними явищами є відпо­відна схожість, тому, знаючи властивості та ознаки одного з них (моде­лі), можна з достатньою мірою точності робити висновки щодо ін­ших^[252]. За допомогою методу конституційно-правового моделювання розроблюються проекти конституційних нормативно-правових актів, спрямованих на забезпечення формування нормативної основи сучас­ного українського конституціоналізму, а також рекомендацій законо­давцю щодо напрямів його подальшої діяльності. Метод моделювання допомагає при пошуку ефективних схем організації публічної вла­ди — інституціональної складової сучасного українського конституці­оналізму, зокрема: моделювання схеми ефективної дії (взаємодії) орга­нів законодавчої, виконавчої та судової влади з метою створення організаційних засобів обмеження (самообмеження) державної влади; моделювання схеми (принципів, видів та форм) сумісної діяльності органів місцевого самоврядування з місцевими органами виконавчої влади з метою ефективізації їхньої сумісної діяльності. Крім того, цей метод застосовується при створенні системи охорони конституційного правопорядку, який є елементом змісту сучасного українського кон­ституціоналізму.

Таким чином, дослідження сучасного українського конституціо­налізму ґрунтується на відповідній методологічній основі, яка пред­ставлена самостійною багаторівневою системою принципів, методів, напрямів та відповідним науковим філософським та правовим учен­ням про них, тобто методологією сучасного українського конституціо­налізму.

2.2.