§ 4. Система конституційного права

Система конституційного права - це сукупність його структурних елементів, котрі шляхом об’єктивної взаємодії регулюють суспільні відноси­ни, що становлять предмет конституційного права.

Принципи конституційного права - це основоположні ідеї, в яких вті­люються сутність і політико-правове призначення цієї галузі права. Це своє­рідний каркас, що становить основу конституційного права, об'єднує його в одне ціле, визначає характер і динамічну спрямованість.

Принципи конституційного права України поділяються на загальні й особ­ливі (спеціальні). Перші декларуються безпосередньо в Конституції України, втілюють її основні ідеї, призначення і соціальну роль. Зокрема, загальними є принципи розподілу влади, верховенства права, прямої дії норм Конституції, єдиного громадянства, невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини й громадянина та ін. Другі наповнюють реальним змістом конкретні конституцій­но-правові відносини. Вони мають чітко окреслену юридичну природу і застосо­вуються в безпосередній діяльності держави та її органів. Зокрема, до особли­вих належать принципи побудови і діяльності органів державної влади, виборно­сті органів місцевого самоврядування та ін.

Інститут конституційного права України - це функціонально відо­кремлена, внутрішньо стабільна підсистема взаємопов’язаних конституцій­но-правових норм, які регулюють певне коло однорідних, однопорядкових та взаємопов’язаних суспільних відносин.

Інститути конституційного права розрізняють за змістом, структурою, ме­тодами й завданнями правового регулювання. Систему конституційного права України можна уявити як трирівневе утворення: вищий рівень становлять основ­ні (генеральні) інститути, проміжний - прості (звичайні) інститути, а нижній - конституційно-правові норми.

Основний (генеральний) інститут конституційного права України - це найбільш значний елемент системи даної галузі, що являє собою відносно са­мостійну сукупність конституційно-правових норм, які регулюють однорідну групу політико-правових відносин. Фактично, кожен із розділів Конституції України являє собою генеральний інститут конституційного права.

Кожен генеральний інститут складається з кількох простих інститутів, які регулюють відносини одного виду. Прикладом простих конституційно-правових інститутів можуть бути: інститут дострокового припинення повноважень глави держави; інститут набуття громадянства тощо.

Нарешті, кожен простий інститут являє собою сукупність елементарних ча­стин - конституційно-правових норм - загальнообов'язкових, формально ви­значених, встановлених (санкціонованих) і гарантованих державою правил, за допомогою яких здійснюється цілеспрямоване впорядкування політико-правових відносин.

Інститути конституційного права України в сукупності утворюють чітку сис­тему, яка є основою Конституції. Загальне уявлення про систему цих інститутів дає зміст Конституції України, де відображено інститути: загальних засад консти­туційного ладу; прав і свобод людини і громадянина; прямого народовладдя; законодавчої, виконавчої та судової гілок влади; територіального устрою; місце­вого самоврядування, а також інститут, що визначає порядок внесення змін і доповнень до Конституції України.

У системі сучасного конституційного права України також можна виділити як складові елементи загальну й особливу частини конституційного права. Таку галузеву структуру має більшість галузей права, вона знайшла своє місце і в галузевих кодифікованих актах. На відміну від Кримінального кодексу України, Конституція України не містить чітко структурованої загальної та особливої час­тини, але їх існування як на рівні системи права, так і на рівні системи Конститу­ції є логічним, оскільки в системі конституційного права містяться норми, що визначають загальні принципи і понятійно-правові категорії, властиві конститу­ційному праву (загальна частина).

Очевидно, що загальна частина конституційного права втілюється у всьо­му національному конституційному законодавстві - Конституції України, законах та підзаконних нормативно-правових актах і представлена інститутами предмета і методу конституційного права, принципів конституційного права, системи кон­ституційного права (у вузькому розумінні), джерел конституційного права, кон­ституційно-правових відносин, конституційно-правової відповідальності тощо.

Загальна частина конституційного права України представлена, передусім, функціональними інститутами конституційного права, що забезпечують упоряд­кованість і дієвість предметних інститутів особливої частини конституційного права, виражають дух національного конституціоналізму.

Особлива частина охоплює окремі сфери конституційно-правового регу­лювання і є основою для виокремлення окремих підгалузей конституційного права, таких як виборче та референдне право, парламентське право, муніципа­льне право тощо.

Конституційно-правові норми - це загальнообов’язкові правила пове­дінки, встановлені чи санкціоновані державою з метою охорони і регулювання

Розділ 1. Конституційне право як галузь права, наука, навчальна дисципліна певних суспільних відносин, які становлять предмет галузі конституційного права. Ці норми є особливим різновидом норм національної правової системи та її базовим елементом. Їм властиві такі самі ознаки, як і всім іншим правовим нормам. Разом з тим конституційно-правові норми мають специфічні якості й ознаки, які дають змогу виокремити конституційне право в самостійну галузь.

Зокрема, конституційно-правові норми вирізняються:

1) змістом, оскільки регулюють особливі суспільні відносини, пов'язані зі здійсненням народовладдя;

2) установчим характером, оскільки встановлюють порядок створення правових норм, обов'язковий для всіх інших галузей права;

3) вищою юридичною силою щодо інших правових норм;

4) особливостями структури (для них, як правило, не характерна три­членна структура - гіпотеза, диспозиція і санкція).

До основних ознак конституційно-правових норм належать такі:

1) найвища стабільність, порівняно з нормами інших галузей права;

2) підвищений рівень охорони з боку держави;

3) прямий характер дії;

4) особливий механізм реалізації.

Характерною особливістю конституційно-правових норм є також їх політи­чний характер, оскільки основним предметом конституційного права є державно- політичні відносини влади, тобто політичні відносини, що виникають і здійсню­ються у сфері функціонування держави. Однак розглядати такі норми як суто політичні немає підстав.

Серед конституційно-правових норм важливе значення мають нетипові нормативні положення, в яких безпосередньо не визначаються права і обов'язки суб'єктів. Вони виконують функцію сполучної ланки між нормами різних галузей права, виступають інтегруючим фактором, що забезпечує єдність і стабільність правової системи. Це - нормативні приписи, які визначають загальні принципи конституційного права, норми, що гарантують певні права, установчі норми, юридичні конструкції, норми-дефініції та ін.

Більшість конституційно-правових норм не мають ні гіпотези, ні санкції, на­приклад ст. 1—3, 5, 7, 15, 20 Конституції України. Гіпотези містяться в ст. 27, 82, 87, 111 Конституції України. Вказівки на санкцію є, зокрема, в ст. 56, 60, 62, 81 Конституції України. Елементи конституційно-правової норми часто перепліта­ються між собою, тому на практиці інколи доволі важко виокремити їх у класич­ному вигляді.

Конституційно-правові санкції мають певні особливості, що визначаються характером суспільних відносин. Найважливіша з них - профілактичне, органі­зуюче та виховне призначення санкцій.

Специфічним є також коло суб'єктів, уповноважених застосовувати консти­туційно-правові санкції, оскільки таке уповноваження передбачає наявність у суб'єкта публічно-владних компетенцій установчого характеру.

Засобом забезпечення реалізації конституційно-правових приписів можуть бути санкції (точніше, норми, які передбачають певні санкції) інших галузей права (це стосується ст. 34, 47, 50, 52-56, 80, 81, 105, 111 Конституції України, охорона й реалізація яких забезпечується «спорідненими» нормами криміналь­ного та адміністративного права).

Конституційно-правові норми класифікують за різними ознаками. Найпо­ширенішою є класифікація конституційно-правових норм за об’єктом правового регулювання, уявлення про який дає структура конституції. Наприклад, відповід­но до Конституції України ці норми можна поділити на групи, які закріплюють:

1) засади конституційного ладу України;

2) конституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина;

3) форми безпосередньої демократії;

4) організацію державної влади;

5) територіальний устрій України, зокрема його визначальні принципи, си­стему адміністративно-територіального поділу, статус Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя.

Як усі галузеві норми, норми конституційного права поділяються на норми матеріального та процесуального права.

Матеріальні норми права встановлюють межі правовідносин, закріплюючи права й обов'язки суб'єктів права, їх правовий статус, а процесуальні норми закріплюють порядок, способи, методи здійснення цієї діяльності шляхом встанов­лення конкретних організаційно-правових (процесуальних) форм реалізації мате­ріальних норм права. Матеріальні норми відповідають на запитання «Що роби­ти?», а процесуальні - «Як робити?», а їх взаємозв'язок - це зв'язок змісту і форми.

Процесуальні норми є складовою практично всіх інститутів конституційного права України. Їх функціональне призначення - обслуговувати інститут, забез­печувати реалізацію його норм.

У конституційному праві процесуальні норми відіграють важливу роль. Без них неможлива реалізація конституційних інститутів і норм.

Конституційне право специфічно поєднує елементи матеріальних та про­цесуальних норм, тобто є, так би мовити, матеріально-процесуальним. Сьогодні серед науковців відсутня єдина позиція щодо необхідності виокремлення з конституційного права конституційно-процесуальної галузі. Це пояснюється тим, що часто практично неможливо поділити конституційно-правові норми на матеріальні та процесуальні й зосередити останні в одному процесуальному акті, тобто існують проблеми кодифікації таких норм.

За функціональною спрямованістю норми конституційного права поділя­ються на регулятивні, охоронні та декларативні конституційно-правові норми. Регулятивні норми можуть бути зобов'язуючими (встановлюють обов'язок осо­би вчинити визначені позитивні дії), забороняючими (зобов'язують утримуватися від вчинення конкретних дій) та уповноважуючими (дають право на здійснення певних позитивних дій). За допомогою охоронних норм закріплюються підстави та заходи юридичної відповідальності. Тим самим запроваджуються додаткові гарантії ефективного здійснення правом його регулятивної функції. Декларати­вні норми відображають певні цілі та напрямки суспільного та державного розви­тку, відіграють роль орієнтирів на майбутнє.

За ступенем визначеності конституційно-правові норми поділяються на:

1) абсолютно визначені, імперативні, що передбачають такий і лише та­кий варіант поведінки (наприклад, обрання Президента України народом України на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голо­сування строком на 5 років);

2) відносно визначені, що передбачають певну свободу вибору.

У свою чергу, відносно визначені норми поділяють на ситуаційні, факуль­тативні й диспозитивні. Ситуаційні норми дають можливість вирішувати питання залежно від конкретних ситуацій, що складаються у процесі здійснення влади народом України. Факультативні норми, поряд з основним варіантом, передба­чають факультативний. Диспозитивні норми надають право вибору варіанта поведінки на власний розсуд, якщо на це в законі немає конкретної заборони.

За сферою дії розрізняють конституційно-правові норми загальної та об­меженої дії. Норми загальної дії поширюються на всіх громадян і функціонують на всій території держави. Норми обмеженої дії - це загальні розпорядження, реалізація яких пов'язується з певними просторовими, суб'єктними, часовими і ситуаційними факторами.

Конституційно-правові норми поділяють також за юридичною силою - за­конодавчі (норми Конституції та законів) та підзаконні (містяться, наприклад, у постановах Кабінету Міністрів України та указах Президента України або актах органів місцевого самоврядування).