СИСТЕМА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Анотація. Тему присвячено характеристиці системи конституційного права України та її струк­турних елементів. Розглядаються норми конституційного права, інститути та принципи.

Після вивчення теми студент повинен знати:

- поняття системи конституційного права;

- структурні елементи системи конституційного права;

- поняття та особливості норм конституційного права, їх структуру та класифікацію;

- поняття, ознаки та види інститутів конституційного права;

- принципи конституційного права.

Ключові терміни і поняття: система конституційного права, конституційно-правова норма, ін­ститути конституційного права, принципи конституційного права.

Поняття системи конституційного права та її складові елементи. Конституційне право як елемент національної системи права має внутрісистемну структурно-функціональ­ну природу. Конституційне право є системою правових норм, які регулюють однорідні специфічні види суспільних відносин. Такі норми, відзначає А. Нашіц, — не просто іс­нують, а обов’язково є взаємозалежними. Нормальне функціонування системи залежить від того, наскільки гармонійно погоджуються приписи, які володіють вищою юридичною силою, із приписами, які займають нижчі ступені ієрархії норм.

На систему конституційного права поширюються закони, характерні для подібних систем. Серед них найважливішими є такі:

— взаємозв’язаність, логічна взаємоузгодженість і субординація елементів системи;

— багатоелементність, структурованість системи, якщо під структурою розуміти спосіб зв’язку елементів у єдине ціле;

— наявність системоутворюючих факторів;

— зв’язок із зовнішнім середовищем, який наповнює систему її реальним змістом, за­безпечує прогрес такої системи;

— ускладнення системи в міру її розвитку, збагачення змісту її елементів, розширення функціональних зв’язків між ними;

— наявність головного центру системи, що інтегрує, з’єднує всі її ланки, визначає принципи й закономірності її побудови;

— достатня автономність функціонування «низових» елементів системи, які не можуть бути занадто придавлені авторитарним впливом елементів більш високого порядку.

Конституційне право — відкрита система, що постійно втягує в орбіту свого регулю­вання нові елементи, звільняючись від «спрацьованих», «віджилих» елементів. Цим за­безпечується стабільність системи.

Система сучасного конституційного права є складним, історично сформованим яви­щем правового буття, яка включає в себе в першу чергу інститути та норми конституцій­ного права, але поряд із ними існують й інші складові цієї галузевої системи, наприклад, принципи.

На сьогодні основними системоутворюючими елементами системи конституційного права є загальна та особлива частини конституційного права, що об’єднують у своєму складі інші підсистеми — природне і позитивне, національне і міжнародне, матеріальне і процесуальне конституційне право, які, у свою чергу, репрезентовані інститутами і нор­мами конституційного права (В. Л. Федоренко). Тож традиційно конституційне право, як і будь-яка інша галузь права, являє собою сукупність норм, інститутів та принципів, за допомогою яких регулюється предмет конституційного права.

Таким чином, у загальному виді систему конституційного права можна уявити як сво­єрідне утворення, що складається із трьох відносно самостійних, але надзвичайно тісно взаємозалежних блоків (елементів): принципів конституційного права, його інститутів і норм.

Принципи конституційного права. Традиційно вважається, що принципи конституцій­ного права — це фундаментальні засади, беззаперечні вимоги, керівні ідеї, які визна­чають сутність, зміст і політико-правове призначення галузі конституційного права в регулюванні суспільних відносин. Це своєрідний каркас, що становить основу консти­туційного права, поєднує його в єдине ціле, визначає його характер і динамічну спрямо­ваність.

Вчені виділяють такі ознаки принципів конституційного права:

а) високий рівень абстрагованості, тобто визначають загальні цільові орієнтири побу­дови і розвитку конституційного права;

б) універсальність — охоплюють правовим регулюванням весь спектр суспільних від­носин, що становлять предмет конституційного права;

в) загальна значимість — виступають позитивними беззаперечними зобов’язаннями для всіх суб’єктів конституційно-правових відносин;

г) найвищий рівень імперативності (наказовості);

г) виступають безпосереднім регулятором суспільних відносин у разі наявності прога­лин у чинному законодавстві;

д) високий рівень стабільності — змінюються норми в межах правового регулювання принципу, а не навпаки;

е) установчий характер — виступають відправними началами формування системи принципів інших галузей права;

є) об’єктивність — є продуктом, насамперед, розвитку суспільно-правових явищ, а не розумової діяльності людини.

Найбільш розповсюдженим у науці є поділ принципів конституційного права на дві основні групи: загальні і спеціальні.

Загальні принципи конституційного права представляють собою найбільш узагальнені керівні засади, ідеї, концепції конституційно-правового регулювання суспільних відно­син, які прямо закріплені в Конституції та законах України. До них відносять:

1) принцип верховенства Конституції України та конституційних законів у системі нормативно-правових актів;

2) принцип публічності — регулює суспільні відносини у сфері організації та діяльності публічної влади;

3) принцип універсальності — регулює всі без винятку сфери суспільних відносин: по­літичні, соціально-економічні, культурні та ін.;

4) принцип системності — конституційно-правове регулювання здійснюється комп­лексно, цілеспрямовано, всі принципи узгоджені між собою і не можуть суперечити один одному;

5) принцип демократизму — визнання народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування;

6) принцип гуманізму — зміст і спрямованість діяльності держави визначають права і свободи людини та їх гарантії, найвищою соціальною цінністю в Україні визнаються лю­дина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека;

7) принцип законності — органи державної влади та органи місцевого самоврядуван­ня, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

8) принцип загальнообов’язковості норм конституційного права —кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України;

9) принцип наступності —уособлює національні правові традиції.

Спеціальні принципи конституційного права представляють собою керівні засади, ідеї, які цілеспрямовано наповнюють концептуальним змістом конкретні інститути конститу­ційного права. Це, наприклад, принципи органів державної влади, виборності місцевого самоврядування та ін.

Поняття та особливості норм конституційного права. Конституційно-правова норма є первинним елементом системи конституційного права України. В науці конституційного права існує багато визначень конституційно-правових норм, оскільки цій проблематиці присвячено багато зарубіжних і вітчизняних праць. Як відзначається в літературі, поняття «конституційно-правові норми» охоплює не тільки норми конституцій, але і всіх норма­тивних правових актів, що мають своїм призначенням регулювання суспільних відносин, які стосуються предмета галузі конституційного права.

Традиційно вважається, що норма конституційного права — це формально визначене, загальнообов’язкове, встановлене чи санкціоноване Українським народом або державою чи суб’єктами місцевого самоврядування правило поведінки, що регулює суспільні відно­сини, які є предметом конституційного права, і забезпечується примусовою силою дер­жави.

Конституційно-правовим нормам, як і нормам інших галузей права, притаманні свої характерні властивості, які відрізняють їх від інших. Так, виділяють як загальні (прита­манні всім нормам права), так і спеціальні властивості, характерні виключно нормам конституційного права.

Традиційно в теорії права усім правовим нормам притаманні такі юридичні ознаки:

- загальний (неперсоніфікований) характер — без зазначення конкретного адресата, поширюється на всіх, хто стає учасником відносин, регульованих нормою; розрахована на багатократність застосування за певних життєвих обставин;

- обовязковість для учасників правового спілкування, на яких вона розрахована; слу­гує керівництвом до дії, не підлягає обговоренню з огляду на доцільність;

- зовнішньо виражається в особливих формах — фіксується у вигляді приписів у нор­мативно-правових актах, нормативно-правових договорах, правових звичаях, правових прецедентах та ін.; чітко визначає права і обов’язки учасників правовідносин, а також юридичну відповідальність (санкції), що застосовується у разі їх порушення; розрахована на те, щоб адресати мали можливість передбачити наслідки своєї поведінки;

- має визначену структуру — складається із взаємопов’язаних елементів: гіпотези, дис­позиції, санкції; разом з іншими нормами утворює систему права;

- є результатом владної діяльності держави — встановлена або санкціонована нею в результаті узагальнення і систематизування типових конкретних правовідносин, що ви­никають у громадянському суспільстві;

- забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу—держава створює реальні умови для добровільного здійснення суб’єктами зразків поведінки, сформульова­них у нормі права; застосовує засоби переконання, осуду, примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі невиконання вимог норми права та ін.

Серед специфічних ознак, які властиві виключно конституційно-правовим нормам, виділяють наступні:

а) їх особлива важливість і значимість, оскільки вони регулюють фундаментальні сус­пільні відносини;

б) загальний характер більшості норм, що надто часто не лише виключають, але й пе­редбачають видання на їх основі ще й інших норм — роз’яснюючих, конкретизуючих і розвиваючих ці загальні норми;

в) наявність значно більшої, ніж в інших галузях права, кількості таких видів правових норм, як норми-декларації, норми-принципи, норми-цілі, норми-програми, норми-ви- значеннята ін.;

г) перевага в них імперативного (владного) характеру правового регулювання, на від­міну від диспозитивного;

д) вища юридична сила більшості цих норм, наділених у своїй дії пріоритетом над ін­шими правовими нормами;

е) особлива структура цих норм, часта відсутність в них таких елементів правових норм, як гіпотеза (тобто умова застосування норм) і особливо санкція;

є) особливий порядок і процедура прийняття, внесення змін і скасування цих норм по­рівняно з іншими правовими нормами. Зазначені ознаки дають уявлення про особливості конституційно-правових норм.

Критерії класифікації та види конституційно-правових норм. Конституційно-правові норми, як і будь-які інші правові норми, досить різнорідні, але мають також свої специ­фічні риси.

Традиційно їх можна класифікувати за такими ознаками (критеріями): за змістом, юридичною силою, територією дії, методом правового регулювання, характером припи­сів, призначенням у механізмі правового регулювання, функціональною спрямованістю, терміном дії, за колом суб’єктів, за структурою норми тощо.

За змістом, тобто колом суспільних відносин, що ними регулюються, норми поділя­ються на ті, що регулюють:

1) державно-політичні відносини, в яких відображені основні владні інститути: дер­жавний суверенітет, конституційний лад, якісні характеристики держави — форма дер­жавного правління, політико-державний режим, форма державного устрою, загальні за­сади організації і функціонування політичної системи, способи та механізми організації і функціонування публічної влади, конституційно-правовий статус органів державної вла­ди, національно-державні символи;

2) базові соціально-економічні відносини, основні засади яких закладені в конститу­ційно-правових нормах і принципах: економічна та ідеологічна багатоманітність, мно­жинність форм власності, право кожного на підприємницьку діяльність, гарантії соціаль­ного забезпечення членів суспільства та ін.;

3) відносини, що виникають у процесі взаємозв’язку особи і держави: основи правового статусу людини і громадянина, тобто її правове становище в суспільстві та державі, на­лежність до громадянства, державно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина;

4) відносини, що складаються в процесі реалізації основ народовладдя: здійснення влади народом безпосередньо на виборах, референдумах, мітингах, демонстраціях та ін­ших формах безпосередньої демократії або через систему представницьких органів: Пре­зидента України, Верховну Раду України, органи місцевого самоврядування;

5) відносини, що визначають основоположні засади функціонування державно-влад­ного механізму: законність, демократичність, гуманізм, розподіл влад;

6) відносини, що виникають у сфері територіального устрою держави та взаємодії дер­жави в цілому та її складових частин, у процесі реалізації права нації на самовизначення (Г.

В залежності від того, у якому нормативно-правовому акті міститься норма і яке місце посідає цей акт в ієрархії актів законодавства України, конституційно-правові норми від­різняються одна від одної за юридичною силою. Жодна правова норма не повинна супере­чити нормам Конституції України. На основі Конституції та законів України приймають­ся всі інші нормативно-правові акти. Відповідно можна виділити норми, що містяться у постановах Верховної Ради України, указах і розпорядженнях Президента України, по­становах Кабінету Міністрів України, актах центральних органів виконавчої влади, актах органів місцевої виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

За територією дії розрізняють загальнодержавні конституційно-правові норми, які діють на території всієї України; регіональні, які діють на території Автономної Республіки Крим, та місцеві (локальні), які діють в окремих адміністративно-територіальних одиницях.

За методом правового регулювання норми конституційного права поділяються на імпе­ративні та диспозитивні. Більшість конституційно-правових норм є імперативними.

До імперативних належать норми, які надають суб’єктам державно-правових відносин тільки один варіант своєї поведінки, без права вибору. Так, ч. 4 ст. 82 Конституції України встановлює, що «перше засідання новообраної Верховної Ради України відкриває най­старший за віком народний депутат України».

Диспозитивні норми дають можливість суб’єктам конституційно-правових відносин обирати варіант своєї поведінки з урахуванням вказаних у нормі умов і обставин. Так, наприклад, частина 1 статті 72 Конституції України встановлює, що «Всеукраїнський ре­ферендум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією Конституцією».

За характером приписів (характером диспозиції), що містяться в конституційно-право­вих нормах, вони поділяються на уповноважуючі, зобов’язуючі та забороняючі.

Уповноважуючі норми закріплюють право суб’єктів конституційно-правових відносин виконувати певні дії, визначають межі їх повноважень. Такий характер мають норми, які встановлюють компетенцію усіх державних органів. Наприклад, відповідно до частини 2 статті 89 Конституції України «Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань».

Зобов’язуючі норми закріплюють обов’язки відповідних суб’єктів діяти певним чином або утриматися від певних дій. Традиційно до цієї групи належать, в першу чергу, норми, які закріплюють конституційні обов’язки громадян захищати Вітчизну, неухильно додер­жуватися Конституції України і законів України, не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, сплачувати податки, шанувати державні символи (статті 65-68 Конституції України) тощо. До цієї групи відносять також норми, які встановлюють обов’язки органів державної влади: «Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верхо­вною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Пре­зидент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів» (ч. 4 ст. 94 Конституції України).

Забороняючі норми встановлюють неприпустимість відповідних суб’єктів порушувати правові приписи. Наприклад, «народні депутати України не можуть мати іншого пред­ставницького мандата...» (ч. 2 ст. 78 Конституції України).

За призначенням у механізмі правового регулювання норми конституційного права поді­ляються на матеріальні і процесуальні. Матеріальні конституційно-правові норми міс­тять приписи щодо правового регулювання суспільних відносин («Верховна Рада України працює сесійно» — ст. 82 Конституції України), а процесуальні (процедурні) норми ви­значають процедури, у межах яких повинна бути здійснена матеріальна норма («Вибо­рець особисто опускає заповнені виборчі бюлетені до виборчої скриньки» — ч. 9 ст. 85 Закону України «Про вибори народних депутатів України»),

За функціональною спрямованістю норми конституційного права України поділяють на регулятивні і охоронні. Більшість із них є регулятивними. Регулятивні норми містять приписи, безпосередньо спрямовані на врегулювання суспільних відносин через надан­ня їхнім учасникам прав і покладання на них обов’язків, наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Охоронні конституційно-правові норми спрямовані на охорону наявних у суспільстві відносин. Так, наприклад, відповідно до ч. З ст. 37 Конституції України, «не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях...»

За терміном дії конституційно-правові норми поділяються на постійні, тимчасові та виключні. Більшість норм конституційного права України є постійними, оскільки строк їх дії невизначений. Тимчасові норми містяться у розділі XV «Перехідні положення» Кон­ституції України (наприклад, в пунктах 4, 9- 10).

За колом суб’єктів або за сферою їх дії конституційно-правові норми поділяються на загальні (неперсоніфіковані), спеціальні (персоніфіковані) та виключні. Більшість кон­ституційно-правових норм є спеціальними (персоніфікованими).

Загальні (неперсоніфіковані) норми конституційного права України поширюються на всіх суб’єктів конституційного права та на всі конституційні процеси. Такими нормами, насамперед, є норми-принципи і норми-визначення (дефініції) та інші види норм, які не визначають правосуб’єктність учасників конкретних конституційних правовідносин й особливості конституційно-правових режимів чи станів. Так, Конституція України у частині 1 статті 5 встановлює, що «Україна є республікою», а у частині 1 статті 113 Кон­ституції України зазначається, що «Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади».

Спеціальні (персоніфіковані) норми конституційного права України визначають правосуб’єктність учасників конкретних конституційних правовідносин та умови й осо­бливості певних видів конституційних режимів і станів. Наприклад, відповідно до час­тини 4 статті 53 Конституції України «громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі».

Під виключними нормами конституційного права правознавці розуміють норми, які видаються як доповнення до загальних і спеціальних норм та встановлюють певні ви­нятки із правил, що містяться в цих нормах. Наприклад, відповідно до частини 3 статті 76 Конституції України «не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку».

За структурою конституційно-правової норми можна виділити трьохелементні (що мі­сять гіпотезу, диспозицію і санкцію), двохелементні (включають гіпотезу та диспозицію) й одноелементні (мають тільки диспозицію), з них перші два види є складними, а остан­ній — простим.

Структура конституційно-правових норм. Характер суспільних відносин, врегульованих нормами конституційного права, визначає їх структуру.

Традиційно вважається, що структура норми конституційного права України — це вну­трішня побудова норми конституційного права, зміст якої визначає характер юридичних взаємозв’язків її основних елементів: гіпотези, диспозиції та санкції в трьох модифікаці­ях: «гіпотеза — диспозиція — санкція», «гіпотеза — диспозиція», «диспозиція», а також сутність названих структурних елементів і їх груп.

Виділяють такі специфічні ознаки структури норми конституційного права України, а саме:

- структура норми конституційного права не завжди представлена гіпотезою, диспо­зицією та санкцією одночасно. У нормах конституційного права часто відсутня гіпотеза або санкція;

- елементи норми конституційного права України часом важко виокремити в кон­кретно об’єктивованій нормі права. Вони не завжди чітко структуровані;

- санкціям норми конституційного права властива низка особливостей, що зумовлю­ються специфікою предмета конституційного права. Санкціям конституційного права властиве профілактичне, відновлю вальне, організуюче та виховне призначення;

- норми конституційного права нетотожні статті конституційного нормативно-право­вого акта. Одна конституційна норма може бути об’єктивованою у кількох статтях. У той же час одна стаття може вміщувати кілька конституційно-правових норм.

Гіпотеза норми конституційного права — це структурний елемент норми, що визна­чає умови та обставини правила вольової поведінки та діяльності, які виражаються в мірі дозволеної й належної поведінки суб’єктів конституційного права, або умови перебуван­ня цих суб’єктів у певному стані чи статусі (режимі), незалежно від їх волі. Через гіпоте­зу норма конституційного права, абстрактне правило поведінки, конкретизується щодо часу, місця, обставин і кола суб’єктів, на які поширюється дія норми конституційного права (В. Л. Федоренко). Гіпотези конституційно-правової норм містяться в статтях 26, ЗО, 56, 62, 82, 111 та інших Конституції України. Зокрема, стаття 111 Конституції Украї­ни визначає, що Президент України може бути усунений з поста парламентом у порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Розрізняють прості та складні гіпотези. Прості гіпотези називають одну умову або обставину, наявність якої викликає реалізацію прав, передбачених гіпотезою норми. Наприклад, відповідно до час­тини 2 статті 82 Конституції України «Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу». Складні вміщають дві чи більше умови або обставини, наявність яких є необхідною для дії норм. Так, відповідно до частини 2 статті 103 Конституції України «Президентом України може бути обраний гро­мадянин України, який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою».

Диспозицію норми конституційного права розглядають як центральний елемент її структури, що визначає саму модель правила вольової поведінки або діяльності суб’єктів конституційного права (незалежно від їх волі) й містить правовий припис про їх діяль­ність в умовах, передбачених гіпотезою. Зокрема, частина 1 статті 80 Конституції Украї­ни визначає: «Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність». В залежності від характеру правового припису диспозиція може бути уповноважуючою, зобов’язуючою та забороняючою, про що йшла мова у попередньому підрозділі.

Під санкцією норми конституційного права зазвичай розуміють елемент її структури, що містить правовий припис про міру конституційно-правової відповідальності суб’єктів конституційного права. Більшість конституційних норм не містять санкції. Так, санкції норм конституційного права містяться в статтях 32, 56, 60, 81, 90, 111, 126 Конституції України тощо. Заслуговує на увагу думка О. Ф. Фрицького, що у санкціях часто встанов­люються загальні принципи відповідальності і підпорядкованості (напр., відповідаль­ність народного депутата за невиконання принципу несумісності посад), внаслідок чого ці норми є обов’язковими. Він поділяє санкції норм конституційного права на караль­ні (штрафні) і відновлювальні. Також вони часто мають відсильний характер, оскільки, виступаючи як міра конституційної відповідальності, знаходять своє вираження в інших галузях права — адміністративному, кримінальному, цивільному тощо. Наприклад, від­повідно до частини 1 статті 65 Конституції України «...шанування її державних симво­лів є обов’язком громадян України». Як вбачається, це положення є конституційним обов’язком кожного, хто постійно проживає на території Україні, але воно не містить правового припису за неповажне ставлення до державних символів. Водночас з метою за­побігання неповажному ставленню до державних символів законодавець встановив кри­мінальну відповідальність за наругу над державними символами (ст. 338 Кримінального кодексу України), незаконне підняття Державного Прапора України на річковому або морському судні (ст. 339 Кримінального кодексу України).

Інститути конституційного права: поняття, критерії класифікації та види. Поряд із нор­мою конституційного права як першоосновою системи цієї галузі права, основним сис­темоутворюючим її елементом виступає інститут конституційного права. Як зазначають вчені, інститут конституційного права є основою як системи однойменної галузі права, так і нормативним підґрунтям її основних зрізів (рівнів) — природного та позитивного, загальної й особливої частини, матеріального та процесуального, національного і міжна­родного конституційного права.

Слід розрізняти категорії «інститут права» і «правовий інститут». Під інститутом права розуміють різновид соціальних інститутів, систему норм, які предметно опосередковують соціальну діяльність людини. А правовий інститут є сукупністю норм права, що регулю­ють певне коло однорідних, однопорядкових суспільних відносин й утворюють певну од­норідну группу (В. Ф. Мелащенко).

Інститут конституційного права (конституційно-правовий інститут) розглядається як відносно самостійний відокремлений комплекс конституційно-правових норм, що регу­люють у межах галузі конституційного права певну сферу або групу однорідних суспіль­них відносин (В. В. Кравченко).

Традиційно розрізняють загальні і спеціальні кваліфікуючі ознаки інститутів консти­туційного права. До загальних кваліфікуючих ознак інституту конституційного права від­носяться:

1) наявність певного виду об’єктивно сформованих суспільних відносин, що потребу­ють нормативно-правового регулювання;

2) ідентифікація правового регулювання цієї групи суспільних відносин з основною функцією (функціями) конкретної галузі права;

3) системність і автономність існування матеріальних і процесуальних норм права в межах конкретного інституту конституційного права та їх функціональна взаємозумов­леність.

До спеціальних кваліфікуючих ознак цієї категорії відносять:

1) об’єктивне існування відносно самостійних груп політичних, економічних, соціаль­них, культурних й інших суспільних відносин, які в силу свого значення для суспільства і держави потребують конституційно-правового регулювання, тобто складають предмет конституційного права;

2) ототожнення вказаних груп суспільних відносин з основними напрямами і видами впливу конституційного права на суспільні відносини;

3) наявність достатньої кількості матеріальних і процесуальних, установчих і регуля­тивних та інших видів конституційно-правових й інших норм права, необхідних для регу­лювання суспільних відносин, що є предметом конституційного права;

4) наявність креативних, структурних і функціональних комплексних зв’язків між нор­мами, що регулюють суспільні відносини, що є складовою предмета конституційного права;

5) об’єктивізацію системи норм конституційного та інших галузей права, що існують в межах інституту конституційного права у системі конституційного законодавства України.

Основними критеріями класифікації сучасних інститутів конституційного права Укра­їни є: предмет їх правового регулювання; функції інститутів конституційного права; структура, тобто внутрішня побудова інститутів конституційного права; галузева при­належність норм, об’єднаних у складі інституту конституційного права; форми та види об’єктивізації інститутів конституційного права в чинному законодавстві.

Відповідно до виявлених критеріїв виділяють такі групи інститутів конституційного права:

а) за предметом правового регулювання (інститут загальних засад конституційного ладу України; інститут основ конституційного статусу особи і громадянина в Україні; інститут конституційних основ безпосередньої демократії; інститут законодавчої влади; інститут конституційно-правового статусу глави держави; інститут конституційних засад організації та діяльності органів виконавчої влади; інститут загальних засад судоустрою та судочинства; інститут загальних засад організації та діяльності прокуратури; інсти­тут місцевого самоврядування, інститут основ адміністративно-територіального устрою України; інститут правового захисту Конституції України та інститут конституційного процесу);

б) за функціями (установчі, регулятивні та охоронні інститути конституційного права України);

в) за структурою (генеральні інститути (підгалузі), основні інститути та субінститути конституційного права);

г) за галузевою приналежністю (галузеві та міжгалузеві (комплексні) інститути консти­туційного права України);

ґ) за формами та видами об’єктивізації в чинному законодавстві (конституційні та за­конодавчі інститути конституційного права України) (О. В. Носенко).

Зазначена класифікація не є вичерпною, адже конституційна реформа продовжується, конституційне законодавство змінюється та поновлюється, відповідно створюються пе­редумови для появи нових інститутів конституційного права.

Питання для самоконтролю

1. Надайте визначення системи конституційного права України.

2. Назвіть основні структурні елементи конституційного права України.

3. Розкрийте поняття «норма конституційного права», охарактеризуйте її загальні та спеціальні ознаки, проаналізуйте особливості її структури та класифікацію.

4. Надайте визначення категорії «інститут конституційного права» та розкрийте його характерні ознаки. Класифікуйте основні інститути конституційного права України.

5. Назвіть принципи конституційного права.

Література

1. Енгибарян Р. В. Конституционное право / Р. В. Енгибарян, Э. В. Тадевосян. — М., 2000. - 486 с.

2. Задорожня Г. В. Конституційне право України: підручник / Г. В. Задорожня, Ю. А. За- дорожний, І. М. Сопілко. — К.: Вид-во Нац. авіац. ун-ту «НАУ-друк», 2010. — 448 с.

3. Иеринг Рудольф фон. Юридическая техника / Рудольф фон Иеринг; сост. А. В. По­ляков. — М. : Статут, 2008. — 231 с.

4. Киримова Е. А. Правовой институт: понятие и виды: учеб, пособ. / Е. А. Киримова; под ред. И. Н. Сенякина. — Саратов : Саратовская государственная академия права, 2000. - 55 с.

5. Колісник В. П. Конституційне право України: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / За заг. ред. В. П. Колісника та Ю. Г. Барабаша. — X.: Право, 2008. — 416 с.

6. Конституционное право в Российской Федерации : курс лекций : в 9 т. / [М. П. Авде- енкова, Ю. А. Дмитриев]. — М. : Изд-во «Весь мир», 2005. — Т. 1. — 384 с.

7. Кравченко В. В. Конституційне право України : навч. посіб. / В. В. Кравченко. — Вид. 6-те, випр. та доп. — К. : Атіка, 2009. — 608 с.

8. Лучин В. О. Конституционные институты / В. О. Лучин // Современный конституци­онализм (по мат. советско-британского симпозиума). — М. : Изд-во ИГиП АН СССР, 1990. - С. 28-38.

9. Мелащенко В. Ф. Основи конституційного права України : курс лекцій / В. Ф. Мела- щенко. — К.: Вентурі, 1995. — 240 с.

10. Носенко О. В. Інститути конституційного права України : проблеми теорії та практи­ки : автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.02/0. В. Но­сенко; Ін-т зак-ва ВРУ. — К., 2007. — 23 с.

11. Погорілко В. Поняття, ознаки, види і структура конституційно-правових норм / В. Погорілко, В. Федоренко // Право України. — 2001. — № 11. — С. 9- 15.

12. Погорілко В. Ф. Конституційне право України : акад, курс : підруч. : у 2 т. — Т. 1 / за ред. В. Ф. Погорілка. — К. : ТОВ «Вид-во «Юридична думка», 2006. — 544 с.

13. Погорілко В. Ф. Конституційне право України. Академічний курс: підруч.: у 2 т. — Т. 1 / В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко ; за ред. В. Ф. Погорілка. — К.: Юридична думка, 2006. - 544 с.

14. Скакун О. Ф. Теорія держави і права (енциклопедичний курс): навч. посіб. / О. Ф. Ска­кун. — Харків: Еспада, 2005. — 520 с.

15. Федоренко В. Л. Загальна і особлива частини як елементи системи конституційного права в Україні // Конституційні засади державотворення і правотворення в Укра­їні: проблеми теорії і практики: До 10-річчя Конституції України і 15-ї річниці не­залежності України. Матеріали науково-практичної конференції (м. Київ, 26 червня 2006 р.). 36. наук, статен / за ред. Ю. С. Шемшученка; упор. І. О. Кресіна, В. П. Нагре- бельний, Н. М. Пархоменко. — К.: Інститут держави і права ім.М. Корецького НАН України, 2006. - С. 159- 164.

16. Федоренко В. Л. Матеріальне і процесуальне право як складові системи конституцій­ного права України / В. Л. Федоренко // Наука і практика. Адвокат. — 2006. — № 11. — С. 3-11.

17. Федоренко В. Л. Теоретичні основи системи конституційного права України: авто­реф. дис. на здобуття наук, ступеня докт. юрид. наук: спец. 12.00.02 / В. Л. Федоренко; Нац. юрид. акад. ім. Ярослава Мудрого. — X., 2010. — 57 с.

18. Фрицький О. Ф. Конституційне право України : підруч. — 3-тє вид. доп. і перероб. / О. Ф. Фрицький. — К. : Юрінком Інтер, 2006. — 512 с.

19. Юридична енциклопедія : у 6 т. / [редкол.: Ю. С. Шемшученко (гол. ред.) та ін.]. — К.: Укр. енцикл., 2001. — Т. 3. — 792 с.