ДЖЕРЕЛА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Анотація. Характеризуються традиційні та нетрадиційні джерела конституційного права Укра­їни як галузі права — нормативно-правові акти, нормативно-правові договори, конституційні звичаї, судові прецеденти.

Після вивчення теми студент повинен знати:

- у яких значеннях використовується термін «джерело конституційного права»;

- види джерел конституційного права України;

- ієрархію джерел конституційного права України;

- характерні риси кожного з видів джерел конституційного права України.

Ключові поняття і терміни: нормативно-правовий акт, конституція, закон, нормативно-право­вий договір, правова позиція, конституційний звичай, судовий прецедент.

Поняття і склад джерел конституційного права. Прикладне значення системності складу джерел конституційного права в умовах формування правової держави. Вітчизняна теорія права розглядає «джерело права» у декількох значеннях: 1) у матеріальному — як джере­ло виникнення права як соціального явища, тобто суспільно-економічні відносини, що потребують нормативного врегулювання (матеріальне значення); 2) в ідеальному — як вияв правосвідомості, вплив політичних, ідеологічних, наукових поглядів на роль та міс­це норми права у суспільстві та державі; 3) в юридичному — як правотворчу діяльність органів державної влади та способи зовнішнього вираження права. Конституційне право як і будь-яка галузь права міститься у різних джерелах права.

Основними ознаками джерел конституційного права в юридичному значенні є: 1) нор­мативний характер приписів; 2) загальнообов’язковість; 3) забезпечення реалізації дер­жавним примусом.

Джерела конституційного права як невід’ємна частина системи джерел права харак­теризуються і певними особливостями: 1) множинністю, тому що нормативні акти, які регулюють конституційні відносини, видаються різними суб’єктами нормотворчості, а також можуть мати міжнародний характер; 2) ієрархічною будовою, що спрямована на забезпечення єдиного правового регулювання основ конституційного ладу та покликана усунути можливі колізії між ними; 3) провідною роллю закону у врегулюванні консти­туційних відносин, що характеризує активну роль конституційного права в здійсненні основних функцій держави; 4) є результатом правотворчої діяльності представницьких органів державної влади, або результатом правотворчості, здійснюваної безпосередньо народом шляхом референдуму; 5) комплексним характером, оскільки досить часто по­єднують матеріальні та процесуальні норми у єдиному нормативно-правовому акті.

Провідна роль джерел конституційного права у правовій системі України передбачає виконання ними різних функцій: 1) установчої, яка виявляється у вирішенні питань, пов’язаних із установленням і реалізацією народовладдя у формах безпосередньої і пред­ставницької демократії, закріпленням державного устрою, системи органів публічної влади та основ правового становища особистості; 2) правотворчої, оскільки вони безпо­середньо пов’язані з організацією і функціонуванням органів публічної влади, що перед­бачає цілеспрямовану діяльність по створенню, зміні або скасуванню норм конституцій­ного права; 3) правореалізаційної, оскільки джерела конституційного права є не тільки формою закріплення норм конституційного права, але й інструментом вирішення кон­кретних правових питань, що виникають у сфері конституційного права; 4) системотвор- чої, оскільки джерела конституційного права визначають зміст та форму джерел права інших галузей права, включаючи і саме конституційне право.

Таким чином, джерело конституційного права являє собою створену або санкціоновану державою правову форму існування конституційно-правових норм, яка передбачена за­конодавством України.

Сукупність джерел конституційного права є органічною системою та має ієрархічну структуру. Системність складу джерел конституційного права означає внутрішню вза­ємозалежність різних видів джерел конституційного права, яка виявляється, зокрема, у визнанні найвищої юридичної сили Конституції України та верховенства закону щодо інших нормативно-правових актів. Прослідковується також і пряма залежність юридич­ної сили джерела конституційного права та відповідної правової норми. З метою під­вищення важливості конституційно-правової норми суб’єкти правотворчості обирають форму джерела, яке розташовано вище в ієрархії джерел конституційного права. Це пе­редбачає також врахування об’єктивних умов державного і суспільного буття та залежить від потреби надати відповідній нормі належний рівень юридичної значимості, територі­ального масштабу дії норми, установленого порядку розмежування компетенції право- творчих органів.

Для ефективного використання системи законодавчих актів, що існують в кожній державі, унеможливлення колізій нормативно-правових актів та унормування системи джерел сучасного конституційного права України необхідним є однозначне розуміння їх видів, загальних і специфічних ознак, співвідношення між собою. Тому нагальною по­требою сьогодення в Україні є прийняття закону про нормативно-правові акти, де було б урегульовано суспільні відносини у сфері конституційної правотворчої та правозастосов- ної діяльності, розроблене і визначене питання класифікації нормативно-правових актів, їх юридичної сили, порядку прийняття, вступу в силу тощо.

Класифікація джерел конституційного права. Види джерел конституційного права Укра­їни. Множинність джерел конституційного права визначає необхідність їх класифікації. Класифікувати джерела конституційного права можна:

- за сутністю на: а) первинні, що є безпосереднім волевиявленням всього Українського народу (Конституція України, акти всеукраїнського референдуму, які не потребують за­твердження органами державної влади); б) похідні, що є волевиявленням держави та ор­ганів державної влади (закони, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України); в) джерела, що є волевиявленням територіальних громад та інших суб’єктів місцевого самоврядування (статути територіальних громад, регламенти органів місцевого самоврядування);

- за змістом: а) нормативно-правові акти (закони, укази Президента України, поста­нови Кабінету Міністрів України); б) нормативно-правові договори (Конституційний до­говір між Верховною Радою України та Президентом України від 8 червня 1995 р., між­народні договори); в) акти органів судової влади (рішення Європейського суду з прав людини, рішення та висновки Конституційного Суду України);

- за юридичною силою: а) Конституція України; б) закони (Закон України «Про місце­ве самоврядування в Україні» від 24 травня 1997 р.); в) підзаконні акти (Укази Президента України «Про Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України» від 15 листопада 2006 р., «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно- правових актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1997 р.);

- за суб’єктами видання: а) прийняті народом (закон про внесення змін до розділів І, III та XIII Конституції України); б) прийняті представницьким органом народу (за­кони та постанови Верховної Ради України); в) прийняті іншими органами державної влади (Президента України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України); г) суб’єктами місцевого самоврядування (територіальні громади, місцеві ради);

- за територією дії: а) загальнодержавні (закони, міжнародні договори); б) локальні (Конституція Автономної Республіки Крим, розпорядження голів місцевих державних ад­міністрацій, рішення органів місцевого самоврядування, статути територіальних громад);

- за часом дії: а) постійні (Конституція України, закони); б) тимчасові (Конституцій­ний договір між Верховною Радою України та Президентом України від 8 червня 1995 р.); в) надзвичайні (Указ Президента України «Про введення надзвичайного стану в населе­них пунктах Автономної Республіки Крим» від 3 грудня 2005 року).

Різні форми вираження норм права не однаковою мірою є джерелами конституційного права. Так, деякі з них у повному обсязі є джерелами цієї галузі (наприклад, конституції, закони про вибори і т. д.), тоді як інші містять лише окремі статті, що встановлюють до­даткові гарантії реалізації інших основних норм конституційного права, і саме ці статті, а не акти в цілому, належать до джерел конституційного права.

З наведеної класифікації випливає те, що у сучасній правовій системі України основ­ним джерелом конституційного права є нормативно-правові акти, які вважаються опти­мальною формою нормативно-правового регулювання суспільних відносин. Норматив­ний акт як джерело конституційного права характеризується наступними основними рисами, властивими іншим джерелам права: 1) видається в межах компетенції відповід­ного державного органу; 2) повинен відповідати актам вищих органів публічної влади; 3) набуває обов’язкової сили, як правило, не раніше його оприлюднення, якщо інше не передбачено Конституцією та законами України.

Конституція України — основне джерело конституційного права України.

Закон як джерело конституційного права. Проблема конституційного закону, рішень і пра­вових позицій Конституційного Суду України. Після Конституції України провідне місце у правовій системі України посідають закони, які є первинною основою регулювання най­важливіших суспільних відносин. Закони мають вищу юридичну силу, що дозволяє ви­окремити їх серед інших правових актів.

Проблема класифікації законів розглядається у вітчизняній юридичній науці лише на доктринальному рівні, в той час як у Конституції України застосовується єдиний термін «закон», а диференціація законів відбувається, перш за все, за предметною ознакою, за колом суспільних відносин, що ними регулюються, їх місцем у системі законодавства і в правовій системі в цілому.

З урахуванням наукових поглядів та практики зарубіжних країн є підстави розрізняти три основні групи законів в Україні: конституція, конституційні закони, звичайні зако­ни. Численні пропозиції щодо запровадження окремого статусу поза Конституцією для тих чи інших законів (наприклад, органічних, надзвичайних) у поточному законодавстві на думку багатьох вчених-конституціоналістів, суперечать Конституції, адже не заснова­не на положеннях Конституції України закріплення статусу того чи іншого виду закону може призвести до ускладнення законотворчості і колізій у застосуванні норм конститу­ційного права.

Під конституційними законами в Україні можна розуміти закони про внесення змін та доповнень до Конституції України, враховуючи при цьому, що у Конституції України не передбачено як окремого різновиду нормативно-правових актів «конституційних» законів.

До юридичних ознак (властивостей) конституційних законів, впровадження яких представляється доцільним в Україні, можна віднести: 1) власний предмет регулювання, конкретизований у нормах Конституції України (наприклад, у ст. 92); 2) юридична сила вища за звичайні закони; 3) особливий ускладнений порядок прийняття (наприклад, дво­ма третинами від конституційного складу Верховної Ради України); 4) заборона застосу­вання права вето Президента України.

Практика зарубіжних країн свідчить, що конституційні закони повинні мати власний об’єкт регулювання, до якого слід віднести «найважливіші», «основоположні», «фунда­ментальні» суспільні відносини, тому у майбутньому слід максимально чітко конкрети­зувати предмет регулювання конституційних законів (А. Р. Крусян). Аналіз тексту Кон­ституції України свідчить, що окремими за процедурою прийняття (дві третини голосів від конституційного складу Верховної Ради України), а отже фактично конституційними за змістом є закони про Державний Герб та Державний Гімн України, державні симво­ли та порядок їх використання (ст. 20). Окрім цього, Конституцією України передбачено обов’язкове прийняття низки законів, що мають особливе значення для держави (напри­клад, ст. 10, 77, 103, 107, 120, 123, 133, 139, 153 Конституції України).

Таким чином, під конституційними законами доцільно розуміти закони, якими вно­сяться зміни до Конституції України, а також закони, що регулюють найважливіші сус­пільні (конституційні) відносини, які виникають у процесі здійснення державної та пу­блічно-самоврядної влади, та їх відносини з громадянським суспільством і населенням країни та приймаються в порядку, що відрізняється від звичайних законів.

За умов фактичного існування конституційних законів України та за відсутності за­конодавчих актів, які б врегулювали найважливіші конституційні відносини, відповідні прогалини заповнюються актами тлумачення Конституційного Суду України. Так, прак­тичною необхідністю «вдосконалення нормативної бази, яка розкривала б зміст права недоторканності Президента України і спеціальної процедури імпічменту з метою ство­рення належного конституційно-правового механізму їх застосування» було обумовлено прийняття Рішення Конституційного Суду України від 10 грудня 2003 р. у справі щодо недоторканності та імпічменту Президента України. Подібні рішення Конституційного Суду України заповнюють правові прогалини, які повинні бути врегульовані конститу­ційними законами.

Практика діяльності Конституційного Суду України обумовила виникнення особли­вого правового явища — правових позицій, які містяться в інтерпретаційних висновках, викладених у раніше прийнятих рішеннях, та мають об’єктивний характер, оскільки, приймаючи рішення у новій справі, Конституційний Суд має враховувати вже вироблене ним розуміння конституційної норми чи положення закону, тобто правові позиції в ана­логічних справах.

Термін «правова позиція не має офіційного закріплення в Україні, але неодноразово вживався самим Конституційним Судом при посиланні на аргументацію у раніше при­йнятих рішеннях.

В юридичній літературі правова позиція розглядається як «результат інтерпретаційної діяльності Конституційного Суду у формі висновків, роз’яснень, доктрин, у яких містить­ся тлумачення неявного смислу закону, правова оцінка або правове визначення, сукуп­ність правових уявлень та знань щодо вирішення конкретної ситуації, які є обов’язковими для всіх суб’єктів правовідносин» (П. Ткачук).

Нормативно-правові акти органів виконавчої влади як джерело конституційного права. Пра­вові акти Президента України. Президент України реалізовує свої правотворчі повноважен­ня виходячи із свого конституційного статусу як гаранта державного суверенітету, терито­ріальної цілісності України, дотримання Основного Закону, забезпечення основних прав і свобод (ст. 102), насамперед шляхом видання правових актів. Юридична сила правових актів Президента України визначається їх місцем у системі нормативно-правових актів.

Про важливе місце указів глави держави в системі нормативно-правових актів свідчить і положення частини 3 статті 106 Конституції України, відповідно до якого укази Пре­зидента України є обов’язковими до виконання на території України, а також положення частини 7 статті 107 Конституції України, відповідно до якого рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента України.

Провідною формою реалізації повноважень Президента України є укази. Згідно із прак­тикою Конституційного Суду (наприклад, Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. у справі про тлумачення терміна «законодавство») укази Президента Укра­їни є невід’ємною частиною законодавства та відповідно до статті 8 Конституції України за своєю юридичною силою займають місце після Конституції та законів України.

Важливим для нормотворчої діяльності Президента України є питання про розме­жування предмета закону і нормативного указу Президента. Конституція України не об­межує останнього переліком питань, з яких він має право видавати акти, здійснюючи правове регулювання. Проте, з іншого боку, стаття 92 Конституції України окреслює коло найважливіших питань, правове регулювання яких має визначатися та встановлюватися виключно законами України. Тому обмеження нормотворчої компетенції глави держави полягає у тому, що він не може видавати укази з питань, які вже регламентовані законом чи щодо яких Конституція містить прямі вказівки про те, що вони повинні бути регла­ментовані законом.

Укази Президента України поділяються на:

1) нормативні укази, в яких коло суб’єктів, що підпадають під дію положень указу, є невизначеним, а час дії тривалим. Нормативний указ Президента — це юридичний акт глави держави, виданий ним у межах повноважень, визначених Конституцією та відпо­відно до неї, що містить загальнообов’язкові правила поведінки, спрямований на регу­лювання широкого кола суспільних відносин, розрахований на постійну або тривалу дію і спрямований на невизначене коло суб’єктів. За своєю юридичною силою та характером укази Президента є актами прямої дії та мають однакову юридичну силу на всій території України. До нормативних указів Президента України можна віднести, наприклад, Указ Президента України «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство України» в редакції від 27 червня 2006 р. № 588/2006;

2) ненормативні укази, в яких визначено коло осіб, на яких поширюється дія акта, ста­тус дії за територією є локальним, а за часом — обмеженим. Це укази Президента про прийняття до громадянства України чи припинення громадянства України, про надання політичного притулку, про присвоєння класних чинів, рангів, почесних звань, про по­милування, про нагородження державними нагородами; президентськими відзнаками тощо. Ненормативний (правозастосовний) указ є формою реалізації владних повнова­жень Президента з конкретних питань, розрахований на одноразову реалізацію і завжди персоніфікований.

У ч. З ст. 12 Закону України «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики» передба­чено, що Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територі­альної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і грома­дянина шляхом звернення із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України пропонує визначення та коригуван­ня з урахуванням становища України засад її внутрішньої і зовнішньої політики. Щорічні послання президентів у зарубіжних країнах завжди мають конкретний характер і слугують орієнтиром законодавчої діяльності парламенту (В. Є. Чиркін). При цьому вчений спеці­ально підкреслює, що в президентських республіках послання є програмою законодавчої діяльності для парламенту (А. А. Мішин). В останні роки в Україні склалася практика, коли за умов фактичної відсутності системного визначення парламентом «засад» державної по­літики, політичний курс уряду ґрунтується на посланнях Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України (М. Теплюк).

Отже, аналіз правової природи та юридичної сили актів Президента України дає під­стави зробити висновок про те, що джерелами конституційного права України є акти Президента України, видані у формі нормативних указів.

Нормотворчі повноваження Президента також переплітаються з повноваженнями уряду. Згідно з принципом поділу влади регулювати правовідносини на основі закону має право Кабінет Міністрів, оскільки він згідно з Конституцією (ст. 116 Конституції) здійснює зовнішню і внутрішню політику держави, а тому може встановлювати правила шляхом видання правових актів — постанов. Зокрема, державна реєстрація нормативних актів здійснюється у порядку, встановленому Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів мі­ністерств та інших органів виконавчої влади» від 28 грудня 1992 р.

В ієрархії нормативно-правових актів укази Президента України мають вищу юридич­ну силу, ніж постанови та розпорядження уряду. Це підтверджується, по-перше, змістом ч. З ст. 113 Конституції України, а по-друге, положенням п. 15 ч. 1 статті 106 Конституції України, відповідно до якого Президент України зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Консти­туційного Суду України щодо їх конституційності.

Стосовно правових актів Президента та Кабінету Міністрів України, як і будь-яких ор­ганів публічної влади, діє презумпція конституційності (законності) цих правових актів. Це означає, що правовий акт, який прийнято відповідно до вимог чинного законодав­ства, має юридичну силу закону у межах юрисдикції відповідного органу (повноважень, території дії, порядку прийняття). Разом з тим цей правовий акт може бути оскаржений у судовому порядку або визнаний нечинним згідно з певними правовими критеріями.

Акти органів місцевого самоврядування як джерело конституційного права. Статути те­риторіальних громад у системі джерел конституційного права. Джерелами конституційного права є також акти суб’єктів місцевого самоврядування. Система нормативно-правових актів місцевого самоврядування є самостійною, незалежною від органів державної влади, хоча і підпорядкованою Конституції та законам, тому що суб’єкти місцевого самовряду­вання, зокрема органи місцевого самоврядування, не входять до системи органів держав­ної влади.

Нормативно-правовими актами місцевого самоврядування є: 1) акти місцевих рефе­рендумів; 2) статути територіальних громад; 3) рішення зборів громадян за місцем про­живання; 4) рішення громадських слухань; 5) рішення органів самоорганізації населення; 6) нормативні акти органів і посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті на під­ставі ст. 144 Конституції України.

За допомогою актів місцевого самоврядування реалізуються функції й компетенція територіальних громад, місцевих рад, сільських, селищних, міських голів, виконавчих органів місцевих рад; забезпечується утворення та функціонування виконавчих орга­нів місцевого самоврядування, діяльність постійних і тимчасових контрольних комісій і депутатів, керівництво їхньою діяльністю; забезпечується дотримання законів, охорона громадського порядку, прав і свобод людини й громадянина тощо.

Важливою нормативною умовою функціонування територіальної громади та органів і посадових осіб місцевого самоврядування є статути територіальних громад.

Статут територіальної громади — це основоположний, постійно діючий нормативно- правовий акт місцевого самоврядування установчого характеру, який має вищу юридичну силу у відношенні до інших правових актів суб’єктів місцевого самоврядування, змістов­но оформлений відповідно до вимог Конституції та законів України, приймається в особ­ливому порядку з метою врахування історичних, національно-культурних, соціально- економічних та інших особливостей здійснення місцевого самоврядування на території, на яку розповсюджується юрисдикція відповідної територіальної громади (Н. О. Чудик).

Статути територіальних громад мають конкретизувати загальні норми Конституції України і чинного законодавства з метою врахування історичних, національно-культур­них, соціально-економічних та інших особливостей здійснення місцевого самовряду­вання у конкретному населеному пункті, а також врегулювати питання, які не регламен­товані чинним законодавством, але віднесені до виключної компетенції територіальних громад та їх представницьких органів.

Ключовими особливостями, що різнять норми статутів територіальних громад від інших локальних норм конституційного права, які містяться в актах місцевого само­врядування та є кваліфікуючими ознаками статутних норм, є те, що: 1) норми статутів територіальних громад є пріоритетними серед норм актів місцевого самоврядування за характером вираженої в них волі територіальних громад; 2) за змістом вони наділе­ні юридичною силою вищою щодо норм інших актів місцевого самоврядування; 3) за способом регулювання суспільних відносин у сфері місцевого самоврядування у пере­важній більшості вони мають імперативний, категоричний характер; 4) інтегративний характер цих норм; 5) особливе функціональне (переважною мірою установче) наван­таження цих норм; 6) найбільша стабільність цих норм щодо норм інших актів місцево­го самоврядування; 7) спеціальний локальний механізм реалізації та захисту цих норм (О. В. Батанов).

Статути територіальних громад містять правові норми двох видів: 1) обов’язкові, тобто які передбачені законодавством, і такі, що мають включатися до статуту територіальної громади у силу необхідності їх врегулювання саме на локальному рівні, 2) додаткові, які територіальні громади вправі приймати до розгляду і включати до тексту статуту або ви­ходячи із конституційних принципів місцевого самоврядування, або, як правило, у силу наявності й необхідності врегулювання історичних, національно-культурних, соціально- економічних та інших особливостей здійснення місцевого самоврядування у конкретно­му селі, селищі або місті.

Договір як джерело конституційного права. Особливості міжнародно-правових договорів як джерел конституційного права. До нетрадиційних джерел конституційного права можна віднести договори. На відміну від цивільних угод, побудованих на приватно-правових за­садах, договори, що регулюють конституційно-правові відносини є нормативно-правови­ми за змістом, оскільки: 1) складаються з норм загального характеру; 2) є обов’язковими для всіх учасників конституційно-правових відносин; 3) укладаються між суб’єктами пу­блічно-правових відносин; 4) регулюють питання, віднесені до предмета конституційно­го права; 5) спрямовані на максимальне забезпечення інтересів суб’єктів конституційно- правових відносин.

Нормативно-правові договори, що регулюють конституційні відносини, поділяються на два види: 1) внутрішньодержавні; 2) міжнародно-правові.

Серед внутрідержавних нормативно-правових угод можна виокремити: 1) догово­ри про делегування повноважень. За такими угодами один орган влади уповноважує інший орган (делегує) здійснювати належні йому за законом повноваження для ефек­тивнішого їх виконання за певних умов. Делегування повноважень поширене у сфері виконавчої влади, втім можливе на місцевому рівні між органами державної влади й органами місцевого самоврядування; 2) угоди в системі місцевого самоврядування — між органами місцевого самоврядування; 3) угоди між органами місцевого самовряду­вання та місцевими органами державної виконавчої влади; 4) функціонально-управ­лінські договори. Можуть укладатися переважно в системі виконавчої влади з метою посилення взаємодії органів; 5) угоди про громадську злагоду. Можуть укладатися між державними органами, політичними партіями, громадськими організаціями з метою досягти певних цілей, що вимагає від суб’єктів вжити певних публічних заходів чи утриматися від певних дій. При укладанні таких угод, насамперед, суб’єкти договору відчувають відповідальність перед суспільством за прийняті зобов’язання (наприклад, Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України від 8 червня 1995 р.).

Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України від 8 червня 1995 р. за своїм змістом був тимчасовим конституційно-правовим нормативним актом, в якому знайшли відображення положення конституційних актів, прийнятих у по­передній період розбудови незалежної держави.

Беззаперечним є визнання міжнародного договору як одного з основних джерел кон­ституційного права. Міжнародний договір як джерело конституційного права Укра­їни — це укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права акт нормативного характеру, що містить норми конституційного права.

Стаття 9 Конституції України визначає, що єдиною умовою для визнання міжнарод­ного договору джерелом національного права є надання Верховною Радою України згоди на його обов’язковість. Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. у ст. ст. 2 та 8 визначає форми надання згоди України на обов’язковість міжнарод­ного договору: 1) ратифікація, 2) затвердження, 3) підписання, 4) прийняття, 5) приєд­нання до договору.

Для міжнародних договорів, які є джерелом конституційного права України, надання згоди Верховною Радою України може відбуватись лише шляхом прийняття закону про ратифікацію. Так, Законом України від 17 липня 1997 р. «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Верховна Рада України надала згоду на обов’язковість для України цих чинних міжнародних договорів і вони, згідно з ч. 2. ст. 8 Конституції України, є час­тиною національного законодавства України.

Інші джерела конституційного права та їх особливості. Акти Центральної виборчої комі­сії і територіальних виборчих комісій. Акти Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Конституція України передбачає право Верховної Ради України, як парламенту України, приймати свій регламент та визначати внутрішній порядок своєї роботи (ч. 5 ст. 83 Кон­ституції України).

В Україні Регламент Верховної Ради України має особливу конституційно-правову природу. Відповідно до п. 21 ч. 1 ст. 92 Конституції України він приймається у формі за­кону і визначає організацію і порядок діяльності Верховної Ради України. Закон України «Про Регламент Верховної Ради України» від 10 лютого 2010 р. регулює процесуально- правові відносини, що виникають у зв’язку з виконанням Верховною Радою України по­кладених на неї конституційних функцій і повноважень. Цей закон закріплює механізми реалізації конституційних повноважень парламенту; характеризується високим ступенем деталізації з упорядкування його внутрішньої структури, визначає положення про вну­трішню організацію і порядок роботи, встановлює процедурні правила процесу реалізації Верховною Радою України своїх повноважень. Маючи допоміжне, похідне значення сто­совно Конституції України, Регламент Верховної Ради України конкретизує її положення щодо процесуальних форм їх практичного втілення та містить норми, які детально визна­чають внутрішній порядок функціонування Верховної Ради України у процесі здійснення нею повноважень, віднесених до її відання.

Останнім часом значної ваги в системі джерел конституційного права набувають підзакон- ні нормативно-правові акти, які видає Центральна виборча комісія України (далі — ЦВК).

Основними видами правових актів, які ухвалюються ЦВК, є постанови і протокольні рішення. Акти ЦВК нормативного характеру мають форму постанов ЦВК, що характе­ризуються ознаками, притаманними для нормативних актів, та підзаконним характером. Відповідно до статті 12 Закону України «Про Центральну виборчу комісію» від ЗО червня 2006 р., за результатами розгляду на засіданні Комісії питання порядку денного Комісія ухвалює рішення у формі постанови.

Джерелами конституційного права є тільки ті акти ЦВК, що ухвалені у формі постанов, які мають нормативний характер. При цьому треба мати на увазі, що не всі постанови ЦВК є нормативними. Значна їх кількість такою ознакою не характеризується і не може бути віднесена до джерел конституційного права.

До нових нетрадиційних джерел конституційного права можна віднести акти Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини (далі — Уповноважений). Складним питанням є визначення юридичної сили актів Уповноваженого. Світова практика свід­чить, що омбудсмани, як правило, не наділені юридично-владними повноваженнями, а їх рішення не мають імперативного характеру. В більшості країн сила рішень омбудсмана ґрунтується на переконливості його доказів, авторитеті самого омбудсмана. Якщо брати за орієнтир загальну світову практику, то перевага на стороні омбудсманів, що приймають рішення рекомендаційного, а не обов’язкового характеру. Аналіз положень профільно­го Закону України не дає змоги зробити однозначний висновок щодо юридичної при­роди актів Уповноваженого, адже в своєму поданні Уповноважений з прав людини може порекомендувати органам державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовим та службовим особам переглянути свої рішення чи дії, які порушують права людини, з ме­тою частково змінити чи повністю відмінити їх; чи порекомендувати змінити практику діяльності державних органів і посадових осіб з метою здійснення її у рамках чинного законодавства.

У поданні Уповноваженого можуть також міститися рекомендації органам та поса­довим особам виправити здійснене ними упущення у роботі з метою відновлення пору­шених прав людини, здійснити певні дії на користь громадян, чиї права порушені (від­шкодувати нанесену їм матеріальну шкоду; звільнити від незаконно накладених на них обов’язків, надати їм можливість реалізувати свої права і т ін.).

Використання правових звичаїв у конституційному регулюванні суспільних відносин. Судовий прецедент у системі джерел конституційного права. Певну роль у регулюванні конституційних відносин в Україні відіграють правові звичаї. При цьому роль правових звичаїв є значно вужчою відносно інших джерел конституційного права. Звичаї можуть застосовуватися лише, якщо вони не суперечать законодавству, договору, моральним засадам суспільства. У той же час багато звичаїв знайшли своє закріплення в правових нормах. І даний факт також є підставою вважати звичай важливим джерелом права.

Загальними ознаками звичаю як джерела права є: 1) загальновизнане правило пове­дінки, яке склалося внаслідок неодноразового, тривалого, одноманітного застосування; 2) необов’язковість формальної фіксації звичаю в юридичних документах; 3) відсутність законодавства, що регулює ті чи інші відносини.

Таким чином, конституційний звичай може бути застосованим тоді, коли суспільні відносини не врегульовані законодавством або договором.

Важливою теоретичною і практичною проблемою сучасної науки і галузі конституцій­ного права є проблема визнання судової практики, зокрема судового прецеденту у якості джерела права.

Зміст доктрини судового прецеденту полягає в обов’язковості для органів судової вла­ди своїх попередніх рішень (stare decisis). Основою судового прецеденту слугує принцип «ratio decidendi» (з лат. — підстава для вирішення), згідно з яким вирішена справа. Він міститься у мотивувальній частині рішення (imperative conclusion) та являє собою судовий стандарт — пояснення, чому саме так була вирішена конкретна справа.

Для українських суддів «ratio decidendi» є, як правило, тільки позитивна правова норма або декілька норм, на які вони виключно посилаються при обґрунтуванні рішень, оскіль­ки доктрина прецедентного права ще не отримала належного вивчення та розвитку.

Ознаки прецедентного права мають рішення Конституційного Суду України щодо офі­ційного тлумачення Конституції та законів України, які приймаються у процесі реалізації відповідних конституційних повноважень, закріплених у статті 150 Конституції України. Такий висновок можна зробити на підставі того, що обов’язковою не тільки для суб’єкта права на конституційне подання або звернення, але й для всіх суб’єктів права є не частина мотивації цього рішення, як у класичному прецедентному праві, а його резолютивна час­тина, де дається тлумачення. Хоча у статтях 150 Конституції України та 69 Закону Украї­ни «Про Конституційний Суд України» зазначається, що рішення Конституційного Суду України є обов’язковими для виконання на території України, питання конкретизації терміна «обов’язковість» залишається відкритим, оскільки невідомо, яка частина рішен­ня є обов’язковою для всіх суб’єктів права. Одночасно рішення є обов’язковим у цілому для того, хто звертається за тлумаченням.

В Україні склалася практика посилання Конституційним Судом України на власні по­передні рішення.

Згідно із ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Єв­ропейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. суди при розгляді справ застосову­ють Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Питання для самоконтролю

1. Визначити поняття «джерело конституційного права» у юридичному змісті.

2. Перелічити види джерел конституційного права України.

3. Визначити поняття «закон», перелічити види законів.

4. Проаналізувати роль та місце актів органів виконавчої влади та Президента України у системі джерел конституційного права.

5. Які міжнародні договори є джерелами конституційного права?

Література

1. Батанов О. В. Акти місцевого самоврядування як джерела конституційного права України: поняття та правова природа // Часопис Київського університету права. —

2007. - № 1. - С. 52-57.

2. Васильченко О. П. Джерела конституційного права України : навчальний посібник / О. П. Васильченко. — К. : Реферат, 2010. — 188с.

3. Дуда А. В. Муніципальне статутне право : навчальний посібник/А. В. Дуда, В. М. Кам­по [та ін.]. — О. : Юрид. літ., 2005. — 133 с.

4. Джерела конституційного права України : монографія / Ю. С. Шемшученко, О. І. Ющик [та ін.]. — К. : Наукова думка, 2010. — 709 с.

5. Крусян А. Роль та значення конституційних законів у системі сучасного українського конституціоналізму / А. Крусян // Вісник Львівського ун-ту. — 2009. — Вип. 48. — С. 88-94.

6. Проблеми сучасної конституціоналістики : навчальний посібник / М. П. Орзіх, М. В. Афанасьева, В. Р. Барський [та ін.]. — К. : Юрінком Інтер, 2011. — Серія «Про­блеми сучасної конституціоналістики». Випуск 1. — 272 с.

7. Погорілко В. Ф. Джерела конституційного права України / В. Ф. Погорілко, В. Л. Фе­доренко//Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2003. — № 5. — С. 14-21.

8. Резніченко С. В. Договір у системі джерел конституційного права України : моногра­фія/ С. В. Резніченко. — О.: Астропринт, 1999. — 136 с.

9. Сав’як О. В. Правовий звичай у системі джерел конституційного права України / О. В. Сав’як // Держава і право: зб. наук, праць. Юридичні і політичні науки. — Вип. 36. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2007. — С. 225-230.

10. Селіванов А. О. Теорія і практика застосування конституційного права України : мо­нографія/А. О. Селіванов. — К. : Логос, 2016. — 174с.

11. Теоретичні проблеми розвитку конституційного законодавства України на сучасному етапі: монографія / Ю. С. Шемшученко, О. І. Ющик [таін.]. — К. : Юридична думка, 2014. - 314 с.

12. Ткачук П. Правові позиції Конституційного Суду України / П. Ткачук// Вісник Кон­ституційного Суду України. — 2006. — №2,— С. 10-21.

13. Терлецький Д. С. Конституційно-правове регулювання дії міжнародних договорів в Україні: монографія / Д. С. Терлецький. — О. : Фенікс, 2009. — 232 с.

14. Чудик Н. О. Статут територіальної громади як джерело конституційного права Укра­їни: проблемні питання становлення / Н. О. Чудик // Держава і право : зб. наук, праць. — Вип. 41. — К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України,

2008. - С. 284-291.

15. Цоклан В. І. Система сучасних джерел конституційного права України : монографія / В. І. Цоклан, В. Л. Федоренко. — К. : Ліра-К, 2009. — 400 с.

16. Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції / С. Шевчук. — Харків: Консум, 2002. - 296 с.