Роль суду в розвитку сучасного українського конституціоналізму

Системний аналіз функціонального механізму сучасного українського конституціоналізму видається неможливим без належно­го осмислення ролі та місця судової гілки влади, її змістовно-сутнісної характеристики крізь призму науково-практичної парадигми конститу­ціоналізму.

Публічна влада, представлена різними конституційно визначени­ми формами та видами, виступає інституціональною складовою кон­ституціоналізму і передусім має бути демократичною та обмеженою

(самообмеженою) в інтересах громадянського суспільства та окремої особи. Конституціоналізм наразі розглядається в нерозривному зв'язку з ідеєю обмеження публічної влади, яка набуває практичного втілення через установлення різноманітних юридичних засобів та механізмів, які відповідають конституції та використовуються з метою такого об­меження.

Одним з юридичних механізмів зазначеного обмеження публічної влади в цілому є функціонування саме судової гілки державної влади. Таке особливе функціональне призначення виразно виділяє судову гілку влади серед інших форм та видів публічної влади, визначає її те­леологічну особливість у контексті парадигми конституціоналізму.

При цьому іманентною складовою розвитку конституціоналізму, самостійним напрямом його формування^[786] виступають процеси кон­ституційної модернізації. Конституційна модернізація — це передусім процес соціально-політичної, економічної трансформації, оновлення всіх боків і сфер функціонування суспільства та держави, який озна­чає, відповідно, напрацювання в тому числі політико-правових, кон­ституційних механізмів такого оновлення й розвитку, можливість здійснення відповідних перетворень на базі чинної Конституції, орієн­туючись на максимальне використання її внутрішнього потенціалу^[787], що, звісно, не виключає самої можливості внесення певних змін до тексту Основного Закону.

Природно, що й формування та реалізація функціонального меха­нізму конституціоналізму відбувається в умовах конституційної мо­дернізації, яка набуває, як зазначається в літературі, двоєдиного зна­чення^[788]. Внутрішній аспект конституційної модернізації визначає її спрямованість на вдосконалення системи сучасного конституціоналіз­му, подолання деформацій тих чи інших компонентів його системи. Зовнішній аспект натомість передбачає механізм постійної оптимізації правовідносин шляхом системної реалізації конституційних норм і принципів^[789], наповнення конституційними певними цінностями й принципами всіх напрямів і сфер модернізаційних процесів (економіч­них, інформаційних, соціально-політичних тощо).

Така дуалістична спрямованість конституційної модернізації до­зволяє М. Бондарю обґрунтовано стверджувати, що модернізація дер­жавності (яка не обмежується власне державою та інститутами публічно-політичної організації суспільства, але й включає увесь ма­сив національних економічних, соціально-культурних відносин) від­бувається шляхом її конституціоналізації. У рамках такого розуміння автор пропонує розрізняти функціональну конституціоналізацію, яка передбачає орієнтацію на забезпечення можливостей виконання пу­блічною владою «спільних справ», та інституціональну конституціо­налізацію, яка зумовлює утворення раціональної організаційно- правової основи публічної влади^[790].

Інакше кажучи, на наш погляд, йдеться про формування та впро­вадження в повсякденну практику моделі відповідальної публічної влади, обмеженої (самообмеженої) правом, що «не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні ре­гулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимова­ні суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства»^[791] в інтересах окремої особистості та суспільства в ціло­му. Відповідно суттю такої моделі влади має стати створення громадя­нам держави належних, реальних правових умов для здійснення, охо­рони й захисту своїх основних прав і свобод через ефективну функціональну взаємодію різних форм публічної влади (державної і публічно-самоврядної) та її видів (законодавчу, виконавчу та судову гілки державної влади та представницький і виконавчий рівень публічно-самоврядної влади)^[792].

Тут принципово відразу зробити два застереження. По-перше, те­оретично та методологічно питання визначення сутності та характеру співвідношення та взаємодії державної і публічно-самоврядної влади в цілому становить самостійний предмет дослідження. По-друге, оскіль­ки суди загальної юрисдикції є інституціональним втіленням судової гілки державної влади, то й тема, винесена в назву цього розділу, на­самперед розглядатиметься в контексті структурно-функціонального аналізу державної влади.

Отже, сучасне розуміння ідеї демократії передбачає не лише існу­вання специфічних механізмів формування і реалізації державної вла­ди, а й змістовну трансформацію держави, яка перетворюється із суб’єкта монопольного розпорядження владою на суб’єкт, який обслу­говує суспільні інтереси, що досягається насамперед завдяки практич­ній реалізації принципу поділу державної влади^[793].

При цьому аналіз процесів реалізації принципу поділу влади свід­чить про загальну тенденцію до раціоналізації системи державної влади, яка відбувається одночасно як шляхом більш чіткого розмежу­вання повноважень усіх гілок державної влади, так і засобами співпра­ці між ними та їх взаємної інтерференції^[794]. У цьому зв’язку видається справедливим твердження Ф. Веніславського, за яким нормативна ре­гламентація механізму організації і функціонування державної влади ґрунтується не тільки на прямому закріпленні принципу поділу дер­жавної влади на законодавчу, виконавчу та судову, а й опосередковано­му втіленні на найвищому ієрархічному рівні принципу взаємодії різ­них її гілок між собою^[795]. Наведена позиція перекликається з твердженням Н. Варламової, яка зазначає, що принцип поділу влади має різне інституційне втілення: він передбачає не тільки відокрем­лення певних органів державної влади (статичний аспект поділу вла­ди), але і складну систему їх взаємодії в процесі здійснення публічно владних повноважень, що дозволяє кожній з них контролювати іншу, одночасно зберігаючи свою незалежність (динамічний аспект поділу влади)^[796].

При цьому в доктрині конституціоналізму принцип поділу влади передбачає створення такого організаційно-правового механізму, який би обмежував державну владу передусім для того, щоб усі органи державної влади здійснювали свої повноваження виключно на підставі й відповідно до конституції і законодавства, не намагаючись узурпува­ти владні повноваження один одного. Система стримувань і противаг природно передбачає наявність компетенційних можливостей взаєм­ного впливу цих органів. Система стримувань і противаг також спря­мована на забезпечення взаємодії між органами законодавчої, виконав­чої та судової влади в процесі реалізації основної функції державної влади в системі конституціоналізму — утвердження та захисту інтер­есі громадянського суспільства, законних прав та свобод людини і громадянина.

Тому в реальній політико-правовій практиці відбувається не поділ влади, а структурне відокремлення й функціональна спеціалізація окремих органів держави. Йдеться, таким чином, про принцип поділу функцій влади, який передбачає структурну диференціацію трьох рів­нозначних основних функцій держави: законодавчої, виконавчої, судо­вої. Він відображає, з одного боку, виділення основних видів діяльнос­ті держави: законотворення, нормозастосування і правосуддя, а з іншого — організаційний устрій держави як сукупність різних видів державних органів: законодавчих, виконавчих і судових (як основних) із властивою їм компетенцією — складним явищем, яке включає нор­мативно визначені цілі, предмети відання як юридично встановлені сфери та об єкти регулюючого впливу, владні повноваження як гаран­тована законом міра прийняття рішень й здійснення дій та відповідаль­ність за їх невиконання^[797].Окремі гілки державної влади при цьому виконують роль взаємостримуючих інстанцій. Кожна з гілок державної влади, яка втілює відповідну функцію, не має пріоритету щодо інших.

Відповідно принцип поділу функцій влади означає не тільки й не стільки жорсткий розподіл функцій і компетенції між владними струк­турами, скільки механізми їх тісної взаємодії для вирішення проблем державотворення.

Наявність системи стримувань і противаг, а також необхідність дотримання балансу законодавчої, виконавчої та судової влади не ви­ключає, а скоріше зумовлює взаємодію та взаємозалежність гілок вла­ди. Дане положення обґрунтовується тим, що державна влада є єдиною та неподільною, а законодавча, виконавча та судова гілки — суть її прояву, однак повноваження із здійснення відповідних функцій розді­лені, аби не допустити ситуації зловживання одним органом або по­садовою особою своїм положенням та владними повноваженнями. Це не протиставляє гілки влади одна одній. Навпаки, якщо влада єдина, відповідно цілі в неї також єдині, вони трансформуються у статусі ор­ганів кожної гілки, при цьому враховується їхня специфіка^[799]. Інакше кажучи, йдеться про концепцію «єдино-поділеної» державної влади, або «інтеграційну систему поділу влади», за якої в межах визнання класичної тези про юридичну однопорядковість, рівнозначущість і рівноцінність гілок влади наголос переноситься з поняття «поділ» на поняття «влада»^[800]. Тобто метою всіх трьох «рівноцінних влад», що дозволяє стверджувати про їх спільну основу, є не стільки постійне збереження і відтворення будь-якими засобами власної автономності, скільки поєднання зусиль, спрямованих на підтримання цілісності державної влади задля забезпечення основних інтересів суспільства в цілому й окремих громадян. Причому зазначена мета набуває своєї вирішальної ролі в період політико-правових трансформацій, коли по­ділені гілки державної влади повинні піклуватися не стільки про влас­ну автономність, скільки про ефективну співпрацю^[801].

Таким чином, принцип поділу влади в політико-правовій теорії нині розглядається з позицій структурно-функціональних розмежувань щоденної діяльності окремих ланок державного механізму.

За такого розуміння принципу поділу влади поширений до остан­нього часу погляд на судову владу як «найслабкішу» державну владу перестає відповідати дійсності. Більше того, дедалі частіше висуваєть­ся теза по судову владу як найбільш впливову владу^[803], що пояснюється поступовим змістовним переосмисленням функціонального призна­чення судової влади.

За своїм призначенням і функціональними можливостями вона має особливу перевагу перед іншими гілками влад, бо не існує такої діяльності держави в особі її органів, яка не підлягала б судовому контролю. Як слушно зазначає в цьому зв'язку Є. Абросімова, якщо основне соціальне завдання суду (як інституціональної складової судо­вої влади) полягає у вирішенні суспільного конфлікту в будь-який з можливих форм: конфлікт «людина проти людини», «людина проти держави», «держава проти людини», то його соціальна функція — здійснення від імені держави соціального контролю в механізмі поділу влади, з одного боку, і за соціально значимою поведінкою конкретного суб'єкта права — з іншого^[804]. Втім, такий акцент при характеристиці функціонального призначення судової влади є відносно новим. За за­гальновизнаним каноном, судова влада насамперед виконує специфіч­ну для неї правосудну функцію, вирішуючи спори між суб'єктами права, і передусім між громадянами, а також визначаючи міру держав­ного примусу для осіб, винних у скоєнні відповідних правопорушень.

Проте зведення соціальних завдань і функцій суду виключно до правосуддя найбільш відповідає монократичним державам, побудова­ним на принципі єдиновладдя (не тільки соціалістичним, а й релігій­ним, абсолютним монархіям тощо). У цьому разі завдання суду — охо­рона існуючого правопорядку, який, у свою чергу, сприймається тільки як заснований на законі (чи іншому базовому джерелі права), породже­ному державою. Функцію суду в такій державі, так само як і функцію правоохоронних органів (прокуратура, слідство, органи юстиції), ста­новить саме державний примус щодо суб'єктів права, які не виконують владного розпорядження^[805]. У такій державі суд, природно, сприйма­ється як один із правоохоронних або репресивних органів (причому зовсім не основний), що захищають глобальні та конкретні інтереси держави й активно проводять її політику. Правова природа такого суду диктує його організаційну структуру, статус носіїв повноважень. Суд будується на загальних для таких держав принципах централізації, підпорядкування та підзвітності нижчестоящих органів вищестоящим, нерозрізненні статусів службовця правоохоронного і судового органу, включаючи питання їх відповідальності, і т. д. Природною є й практика формування судових територій у межах адміністративно-тери­торіального поділу країни. Через єдині адміністративні центри терито­рій здійснюється забезпечення і контроль за всіма державними органа­ми, розташованими на відповідній території. Всі ці обставини в кінцевому підсумку формують у суспільстві негативне ставлення до суду і судді, які сприймаються як складові державного репресивного апарату^[806].

Відокремлення суду від системи виконавчих органів, набуття ним інституційної та організаційної незалежності і як результат — пере­творення судових органів з елементів карально-репресивного апарату монократичної держави на інститути реальної демократії й верховен­ства права можливо тільки в державах, які визнають як фундаменталь­ну основу конституційного ладу принцип поділу влади. Так само останній припустимо розглядати як конституційну реальність лише тоді, коли суд становить собою відносно самостійну владу і влада ця відділена від виконавчої та законодавчої влади. Власне з цього момен­ту і можна стверджувати про наявність не суду, а судової влади.

І саме в умовах практичної реалізації принципу поділу влади суд як інституціональний носій влади судової поряд із здійсненням право­суддя виконує функції судового контролю відносно посадових осіб і органів інших гілок влади, формально і фактично виступаючи остан­ньою інстанцією у спорах, де стороною у справі виступає державна влада, тобто «неминуче володіє двома іншими визначальними повно­важеннями: повноваженнями судового адміністративного контролю або вирішення адміністративних справ, тобто справ про незаконність діяльності органів виконавчої влади, і повноваженнями судового кон­ституційного контролю або вирішення конституційних справ, тобто справ про неконституційність, по-перше, діяльності законодавця і, по­друге, виконавця»^[807].

Втім, примітно, що запровадження в Україні інституту судового конституційного контролю, уособленого Конституційним Судом України, який, маючи високий рівень незалежності, отримав реальну можливість впливати на практику реалізації законодавчої і виконавчої влади та на їх співвідношення, зумовило надзвичайно високий науко­вий інтерес і як наслідок — низку змістовних наукових досліджень різних аспектів його організації та функціонування^[808], зокрема й у контексті практики реалізації принципу поділу влади, системи стриму­вань і противаг^[809], та водночас поставило на порядок денний питання про подвійну природу єдиного органу конституційної юстиції. Так, М. Тесленко твердить з цього приводу, що «з одного боку, він (Конституційний Суд України. — Д. Т.) є органом правосуддя, а з іншо­го — це орган державної влади, який стоїть в одному ряду з такими органами влади, як Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України»^[810].

У свою чергу В. Гергелійник, зазначаючи, що «Конституційний Суд України виконує функцію конституційного контролю в межах ви­значеної Конституцією судової гілки влади», доводить, що «окреслена специфіка органу конституційної юстиції в порівнянні із судами за­гальної юрисдикції дозволяє зробити висновок про визначення на тео­ретичному рівні статусу Конституційного Суду України як «квазіорга- ну» правосуддя України, який входить, хоча це і не закріплено на конституційному рівні, у контрольно-наглядову гілку влади України. І хоча Конституція України відносить Конституційний Суд до судової гілки влади, ми можемо говорити про це, як про етапний фактор у становленні контрольно-наглядової гілки влади»^[811].

Наведені судження виразно ілюструють, що вже сам факт визна­ння за Конституційним Судом України функції конституційного контр­олю сприймається як достатня підстава поставити під сумнів судову природу єдиного органу конституційної юрисдикції. Переконливу від­повідь на такі, так би мовити, «вагання» свого часу надав відомий український науковець М. Козюбра, зазначивши, що за організаційною природою, яка фіксується в самій назві його назві — суд; за функціо­нальним призначенням — здійсненням конституційної юрисдикції, тобто вирішенням спорів про право; за процесуальною формою діяль­ності — конституційним судочинством; за основними принципами ді­яльності — незалежності, колегіальності, гласності, обґрунтованості та обов'язковості рішень тощо; гарантіями незалежності та недотор­канності суддів, підставами для звільнення з посади та вимогами щодо несумісності; відсутністю права порушувати питання про конститу­ційні сть закону чи іншого правового акта за власною ініціативою тощо, Конституційний Суд України належить до судової влади України^[812].

Тут потрібно зауважити, що діяльність виконавчої гілки влади цілком очевидно меншою мірою стає об'єктом судового конституцій­ного контролю, оскільки безпосереднє порушення (у формі дії — шля­хом прийняття нормативного акта чи бездіяльності) нею конституцій­ної норми зустрічається значно рідше, ніж порушення норми закону, яка заснована на конституційній нормі або відтворює конституційний принцип, що, звісно, не виключає взагалі такої можливості.

Натомість ще Б. Кістяковський у своїх працях підкреслював, що «природа адміністративних завдань така, що обумовлює відомий про­стір для вирішення питань, які виникають в одну або іншу сторону, а в такому разі можуть виникати сумніви щодо відповідності прийнятих рішень чинному праву». Автор робить висновок, що судова перевірка актів адміністративної влади запроваджується в правових державах для «усунення будь-яких сумнівів і для суворого узгодження всіх актів адміністративної влади з чинним правом» і що вона проводиться за скаргою зацікавленої особи і може вести як до «скасування акта, який не відповідає нормам об'єктивного права, так і до відновлення пору­шеного суб'єктивного права»^[813].

Але незважаючи на те що проблематику судового адміністратив­ного контролю у сфері виконавчої влади навряд чи можна назвати но­вою для вітчизняної юридичної науки (за дореволюційних часів до неї зверталися, зокрема, С. Десницький, М. Коркунов, С. Корф та ін., а в радянський період, наприклад, Н. Салищева, Д. Чечот, М. Шар- городський та ін.), закріплення приписами ст. 55 Конституції України права кожного на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності орга­нів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб надало змістовно новий поштовх відповідним дослі­дженням^[814] та визначило одну з провідних тенденцій розвитку консти­туційного й поточного законодавства — розширення сфери судового захисту, у тому числі судового контролю за правомірністю й обґрунто­ваністю рішень, дій чи бездіяльності органів публічної влади, їхніх посадових і службових осіб^[815].

Проте визнання за судами загальної юрисдикції функції контролю відносно інших гілок влади — «найбільш переконливого доказу його (суду. — Д. Т.) владних властивостей»^[816] — так само багатьма сприй­мається як посягання на непорушну істину, а функціональне призна­чення судів загальної юрисдикції продовжує розглядатися головним чином крізь призму здійснення ними правосуддя.

Показовим у цьому плані є дослідження П. Карпечкіна, присвяче­не теоретичним та практичним проблемам функцій судів загальної юрисдикції. Так, автор, зазначаючи, що «у вітчизняній і зарубіжній юридичній науці не існує комплексної системи критеріїв класифікації функцій судів загальної юрисдикції, яка б дозволяла зробити не про­стий перелік функцій, а визначити систему функцій судів загальної юрисдикції в цілому», пропонує досить об'ємну систему функцій за такими критеріями, як суб'єкти, об'єкти, способи, форми здійснення судочинства, час здійснення функції, територія здійснення функції та ін.^[817] Однак аналіз запропонованої системи функцій свідчить, що на­справді йдеться не про цілісну систему функцій судів загальної юрис­дикції, а про структурування за різними підставами «суто єдиної» функції судової влади, здійснюваної судами загальної юрисдикції, — правосуддя^[818].

Вихідною тезою такого підходу залишається намагання виразити зміст усієї судової влади, її владних повноважень через специфіку лише однієї функції судових органів або форми судової діяльності. Так, Д. Бринцев розглядає судову владу як законну діяльність усіх ла­нок судової системи із забезпечення й реалізації конституційного, господарського, кримінального, адміністративного та цивільного пра­восуддя^[819]. Близьке до цього визначення пропонується і в конституційно- правовій праці російських учених О. Кутафіна та К. Козлової: «... судо­ва влада є різновидом державної влади... що здійснює правосуддя»^[820]. Ототожненню судової влади з правосуддям певною мірою сприяє й некоректна понятійна побудова Основного Закону України. Так, на від­міну від законодавчої влади (про що згадується у ст. 75 Конституції України) та виконавчої (що вміщується вже в назві Розділу VI Кон­ституції України), такому виду державної влади, як судова, не відво­диться належного місця в жодній з норм спеціальних розділів Конституції України. Замість цього весь процес реалізації судової вла­ди зводиться лише до правосуддя (назва та зміст Розділу VIII Кон­ституції України).

За таких умов цілком «закономірним» виглядає твердження, від­повідно до якого судова влада може здійснюватися шляхом єдино можливої форми — правосуддя. Будь-яка діяльність суду з реалізації судової влади відповідає ознакам правосуддя. При цьому зміст поняття правосуддя слід розглядати найбільш широким чином^[821]. Якщо додер­жуватися цієї логіки, то, наприклад, законодавча влада, інституціоналі- зована Верховною Радою України, може здійснюватися шляхом єдино можливої форми — законотворчості, яка має визначатися максимально широко, а будь-яка діяльність українського парламенту з реалізації за­конодавчої влади відповідає ознакам законотворчості.

У такому разі єдиним функціональним призначенням Верховної Ради України є здійснення законотворчості, а конституційно визначені представницькі, установчі, контрольні та інші повноваження необхід­но або визнати певними «специфічними проявами» законотворчості та поставити знак рівності між поняттями «законодавча влада» та «зако­нотворчість», або констатувати, що реалізація парламентом таких по­вноважень виходить за межі здійснюваної ним законодавчої влади.

Численні дослідження конституційно-правового статусу єдиного органу законодавчої влади, включаючи його повноваження та функції, доводять безпідставність такої методологічної настанови^[822]. Екстра­полюючи напрацювання відносно природи і системи функцій єдиного органу законодавчої влади, зміст яких становлять відповідні повнова­ження, на проблематику функцій судової влади в цілому і судів загаль­ної юрисдикції зокрема, видається можливим стверджувати, що їхня діяльність має полі функціональну, плюралістичну природу, тобто «су­купність функцій судової влади як самостійної і незалежної гілки державної влади не можна зводити лише до функцій суду в процесі, тобто до правосуддя, яке є, власне кажучи, не більш ніж однією з чис­ленних функцій судової влади. Це вірно, оскільки судова влада як одна з гілок державної влади зберігає всі основні елементи останньої»^[823]. При цьому всі функції судової влади є взаємозалежними і такими, що мають інтеграційні зв’язки, які забезпечують функціонування її інсти- туціональних носіїв — судів.

Так само невиправданим, як і зведення всіх функцій судів лише до однієї функції правосуддя, є ототожнення самого явища судової влади з правосуддям, адже «воно є ширшим за змістом і більш загальним за природою»^[824]. І в цьому аспекті заслуговує на увагу твердження В. Шевцова, за яким правосуддя є не синонімом судової влади, а її ви­ключною компетенцією^[825].

Відстоюючи тезу про функціональний плюралізм судової влади, вважаємо за необхідне підтримати позицію Л. Сушко, яка, характери­зуючи категорію «судова влада», пропонує виділяти такі орга­нізаційно-правові форми її реалізації — складові механізму судової влади: здійснення правосуддя; судовий нагляд; судове управління; судовий конституційний контроль; судовий контроль у державному управлінні^[826].

Водночас навряд чи можна погодитися з пропозицією С. Нечи­порук, яка пропонує узагальнити всі функціональні напрями судової діяльності, тобто форми реалізації судової влади за її функціональним призначенням, такою юридичною категорією, як «судочинство»^[827]. По- перше, як зазначає сам автор, «категорія судочинства не охоплює (та в принципі й не має охоплювати) організаційного аспекту реалізації су­дової влади, пов'язаного, наприклад, із формуванням суддівського корпусу, апарату суддів, матеріально-технічним забезпеченням судової системи тощо»^[828]. Тобто наведена пропозиція має застосовуватися з певними винятками та застереженнями.

По-друге, С. Нечипорук, виділяючи поряд із правосуддям принай­мні ще одну функцію судової влади — судовий контроль, далі зазначає, що «категорія «правосуддя» залишається змістом усіх форм судочин­ства, основоположною суттю судової влади — справедливого вирі­шення справ шляхом застосування права»^[829]. Але якщо судочинство — узагальнююча категорія (переважної більшості, але не всіх) форм реалізації судової влади, змістом яких залишається правосуддя, незро­зумілою є доцільність виокремлення якихось інших, ніж правосуддя, форм реалізації судової влади.

У системі форм реалізації судової влади правосуддя та судовий контроль є рівноправними, проте змістовно не тотожними формами. Така змістовна нетотожність зумовлена насамперед тим, що правосуд­дя як функція держави здійснюється лише судовою владою, тоді як контроль — функція, властива всім гілкам державної влади (законо­давчій, виконавчій та судовій). Як слушно підкреслював В. Авер'янов, «судовий контроль — це комплексне правове явище, яке відображає як основні риси судової влади, так і ознаки юрисдикційної діяльності органів держави»^[830].

Категорію «судочинство» в цьому контексті видається прийнят­ним визначити як процесуально визначену форму (порядок) здійснен­ня судами компетенційних повноважень судової влади, до яких пере­дусім належить повноваження із здійснення правосуддя та судового (конституційного та адміністративного) контролю. Характеристика таких повноважень, як компетенційних, підкреслює та вказує на їх спрямованість назовні, на відміну від повноважень самоорганізацій­них, пов’язаних з організацією судової влади і, відповідно, спрямова­них усередину. Предметну і просторову сфери здійснення судами в процесуально визначеній формі зазначених компетенційних повнова­жень характеризує категорія «юрисдикція судів»^[831], яка поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, і визначається Конституцією України, законами та процесуальними кодексами.

Зокрема, ст. 55 Конституції України, закріплюючи загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються пере­шкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та сво­бод, у тому числі з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, концептуально визначає предметно-просторову сферу здійснення судами компетенційних по­вноважень і власне самі повноваження щодо судового адміністратив­ного контролю.

Необхідність здійснення останнього в умовах принципу поділу державної влади детермінована особливостями взаємовідносин двох її гілок (виконавчої і судової), характер яких визначається завданнями, що стоять перед державою і є загальними для всіх гілок влади. Найголовнішим серед таких завдань, безумовно, виступає визнання, дотримання та ефективний захист прав і свобод людини та громадяни­на від будь-яких порушень, насамперед з боку самої держави, включа­ючи прийняття та застосування її органами нормативно-правових ак­тів, які суперечать чинному законодавству. Особливості правового статусу громадянина, на відміну від правового статусу суб'єкта влад­них повноважень, вимагають від держави підвищеного захисту їхніх прав, свобод і законних інтересів. Держава зобов'язана швидко і спра­ведливо реагувати на будь-яке порушення цих прав і свобод з боку органів публічної влади, посадових і службових осіб.

Спираючись на вищенаведені положення концепції «інтеграцій­ної системи поділу влади», видається можливим стверджувати, що здійснюваний судами загальної юрисдикції судовий контроль за ді­яльністю органів виконавчої влади щодо громадян і інших суб'єктів правовідносин, які виникають у сфері виконавчої та розпорядчої ді­яльності зазначених органів, у контексті забезпечення конституцій­ної^[832] законності діяльності органів державної влади виправдано роз­глядати як зумовлену конституційно визначеним принципом поділу влади і відповідним організаційно-правовим механізмом стримувань і противаг форму взаємодії двох гілок державної влади — виконавчої та судової влади.

Така інтерпретація судового адміністративного контролю наведе­на в контексті структурно-функціонального аналізу державної влади і, звісно, не є єдино можливою, оскільки не зачіпає питань взаємодії різних форм публічної влади, тоді як відповідні компетенційні повно­важення судів загальної юрисдикції поширюються й на публічно- самоврядну владу, інституціоналізовану органами місцевого самовря­дування.

Йдеться не тільки про контроль за законністю рішень (нормативно- правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяль­ності таких органів. Надзвичайно важливим є судовий адміністратив­ний контроль з приводу реалізації суб'єктами владних повноважень^[833] своєї компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повно­важень, які «становлять важливу форму взаємодії місцевих органів публічної влади (місцевих державних адміністрацій та органів місце­вого самоврядування)»^[834]. При цьому делегування повноважень, як один із способів установлення компетенції місцевих органів публічної влади, є важливою складовою частиною децентралізації виконавчої влади, що має велике значення для всіх процесів побудови правової держави і, зокрема, для підвищення ефективності діяльності системи місцевих органів публічної влади^[835].

У контексті взаємодії державної та публічно-самоврядної влади судовий адміністративний контроль так само може бути визначений як форма такої взаємодії та водночас як зумовлена приписами ст.ст. 6 та 145 Конституції України змістовно-інституціональна гарантія місцево­го самоврядування.

Наразі доводиться констатувати відсутність чіткої та зрозумілої доктринальної класифікації видів судового адміністративного контро­лю. Так, Л. Сушко пропонує класифікувати судовий контроль «за за­конністю актів і дій органів виконавчої влади і їх посадових осіб на два види: 1) контроль за законністю нормативно-правових актів органів виконавчої влади та їх посадових осіб; 2) контроль за законністю рі­шень (правових актів ненормативного характеру) і дій органів вико­навчої влади та їх посадових осіб»^[836]. Наведена класифікація викликає суттєві заперечення передусім через те, що ігнорує вищезазначені компетенційні повноваження судів загальної юрисдикції відносно публічно-самоврядної влади, інституціоналізованої органами місцево­го самоврядування.

Відповідно, більш коректною видається класифікація, за якою основними видами судового адміністративного контролю мають ви­ступати: 1) контроль за законністю нормативно-правових актів суб'єктів владних повноважень; 2) контроль за законністю рішень (правових актів ненормативного характеру) і дій суб’єктів владних повноважень; та зважаючи на констатовану взаємодію різних форм публічної влади — 3) контроль за законністю у зв’язку з реалізацією суб'єктами владних повноважень своєї компетенції у сфері управлін­ня, у тому числі делегованих повноважень.

Наявні статистичні дані відносно здійснення судового адміністра­тивного контролю не дають змоги навести вичерпні аргументи на ко­ристь запропонованої класифікації, оскільки побудовані за іншими критеріями (див. таблицю)^[837], проте вони є наочним свідченням масш­табності реалізації конституційно визначеного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів публічної влади, їхніх посадових та службових осіб.

Підбиваючи підсумки викладеному в межах цього розділу, зазна­чимо, що компетенційна діяльність судової гілки влади виступає одним з інституціонально-процесуальних засобів забезпечення та охорони конституційного правопорядку і в цьому значенні — складової функці­онального механізму сучасного українського конституціоналізму.

При цьому уявляється, що функціональний плюралізм судової влади, який ми відстоюємо, інтерпретація судового адміністративного контролю як форми взаємодії, з одного боку, різних гілок державної влади, а з іншого — державної та публічно-самоврядної влади, об єктивно детерміновані тими сутнісними характеристиками, які за­безпечують здійснення публічної влади в напрямі досягнення мети конституціоналізму — конституційно-правової свободи людини. Як уже не раз було зазначено, до таких сутнісних властивостей належить, передусім, обмеження (самообмеження) публічної влади в інтересах суспільства в цілому та окремої особи, що досягається в тому числі через установлення різноманітних юридичних засобів та механізмів.

Таблиця. Здійснення адміністративного судочинства судами першої інстанції іл категоріями справ 2011 року

СИСТЕМА СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ... 467

Продовження таблиці

Потрібно також пам'ятати, що місце судової гілки влади в системі влади публічної, її роль у суспільстві в цілому вже традиційно розгля­дається в сучасному світі як найбільш точний показник розвиненості правових начал, основним критерієм усвідомлення і сприйняття або, інакше кажучи, — рецепції конкретним соціумом цінностей існування невід'ємних прав і свобод людини, правової держави та громадянсько­го суспільства — вихідних категорій для сучасного конституціоналіз­му, його змісту та функціонального механізму.

5.5.