Роль конституційної юстиції в розвитку сучасного українського конституціоналізму

Спрямоване на формування національної моделі конституці­оналізму конституційне будівництво в Україні важко вже уявити без ефективної діяльності єдиного органу конституційної юрисдикції — Конституційного Суду України^[837].

По-перше, Конституція і конституційне законодавство, виступаю­чи як нормативна основа конституціоналізму, більше інших елементів його структури відчувають на собі безпосередній вплив діяльності Конституційного Суду. Це безпосередньо випливає з його виключного повноваження тлумачити Конституцію і закони України, з його завдан­ня забезпечити верховенство Конституції як Основного Закону, з права визнавати закони та інші акти неконституційними (1).

По-друге, конституційна правосвідомість, що включає у свій зміст, з одного боку, систему поглядів на конституційні цінності, а з іншо­го — їх суб'єктивне відображення в соціальної дійсності, під впливом Конституційного Суду виходить за рамки писаних (позитивних) при­писів у сферу дії верховенства права (2).

По-третє, Конституційний Суд своєю діяльністю також впливає на третій елемент конституціоналізму — конституційні правовідносини, забезпечуючи тим самим, насамперед, опосередкованість політичних відносин конституційно-правовими нормами, конституційне визнання прав і свобод особи, правового характеру взаємин особи і держави (3).

Четвертим елементом системи конституціоналізму, який одночас­но виступає метою його формування, є конституційна законність.

Детальний розгляд впливу Конституційного Суду на зазначені елементи дасть можливість визначити роль єдиного органу конститу­ційної юрисдикції у становленні сучасної конституціоналізму.

(1) Незважаючи на те що охорона Конституції України різною мі­рою здійснюється багатьма органами держави, прерогатива у здій­сненні цієї функції належить Конституційному Суду, який реалізує її у формі конституційного контролю шляхом здійснення конституційного правосуддя. Здійснюваний Конституційним Судом контроль включає в себе: офіційне тлумачення Конституції і законів України (ч. 2 ст. 150 Конституції); перевірку відповідності Конституції України законів, актів парламенту, Президента, уряду та Верховної Ради Автономної Республіки Крим (ч. 1 ст. 150 Конституції України); перевірку відпо­відності Конституції України чинних міжнародних договорів України, які у відповідності до ст. 9 Конституції є частиною національного за­конодавства і міжнародних договорів, які вносяться до Верховної Ради для ратифікації (ч. 1 ст. 151 Конституції); перевірку дотримання кон­ституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (ч. 2 ст. 151); надан­ня висновку про порушення Конституції або законів України Верховною Радою Автономної Республіки Крим (п. 28 ч. 1 ст. 85 Конституції України); надання висновку щодо відповідності законо­проекту про внесення змін до Конституції України ст.ст. 157 і 158 Конституції, які не допускають змін Конституції, що тягнуть скасуван­ня або обмеження прав людини, та змін, спрямованих на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України, крім того, якщо такі зміни вносяться в умовах військового або надзвичайно­го стану, а також якщо такий законопроект був відхилений менш ніж рік тому або якщо парламент певного скликання вже змінював ці по­ложення Конституції (ст.

Прийняті Конституційним Судом акти є остаточними і не підляга­ють оскарженню, а навпаки — є обов’язковими на всій території України, не вимагають підтвердження з боку інших органів і посадо­вих осіб. Норма, визнана Конституційним Судом неконституційною, втрачає юридичну силу з моменту ухвалення такого рішення. Норма, якій дано офіційне тлумачення Конституційним Судом, знаходить таку інтерпретацію з моменту свого виникнення й надалі не може застосо­вуватися всупереч такому тлумаченню. Всі зазначені гарантії дозволя­ють Конституційному Суду здійснювати ефективну охорону Консти­туції як Основного Закону країни, забезпечувати захист і стабільність конституційного ладу.

Здійснювані Конституційним Судом функція нормоконтролю (пе­ревірка конституційності) і функція інтерпретації (офіційного тлума­чення) тільки на перший погляд можуть здатися різними за своєю природою. Насправді вони перебувають у прямому взаємозв'язку: без тлумачення конституційної норми реалізація нормоконтролю не може бути здійснена, оскільки перевірити, чи відповідає «оскаржуваний» акт Конституції, можливо тільки за умови розкриття змісту конститу­ційної норми.

Крім того, положення «оскаржуваного» акта також тлумачаться у світлі конституційних норм і принципів, а значить — тлумачення кон­ституційних норм зумовлює необхідність інтерпретації законів та ін­ших правових актів, чия конституційність поставлена під сумнів суб’єктом конституційного звернення. Наприклад, розглядаючи питан­ня конституційності деяких статей Закону України «Про Вищу раду юстиції», Конституційний Суд зазначає, що положення ч. 2 ст. 1 Закону про те, що Вища рада юстиції є органом, відповідальним за прийняття рішень про дисциплінарну відповідальність прокурорів, має застере­ження — «у рамках своєї компетенції». Тому, на думку Суду, це поло­ження слід оцінювати у зв’язку з п. 4 ст. З Закону, саме в якому визна­чені рамки повноважень Вищої ради юстиції та передбачено, що вона розглядає скарги на рішення про притягнення до дисциплінарної від­повідальності прокурорів.

Конституційні норми, як правило, не деталізовані в тексті самої Конституції, а розкриваються в поточному законодавстві. Тому під час тлумачення норм Конституції Конституційний Суд може звертатися до норм конкретизуюючих конституційні положення законів і, якщо ці норми не суперечать Конституції, визначати за їхньою допомогою зміст окремих конституційних правоположень. Так, наприклад, вирі­шуючи питання конституційності Указу Президента України «Про де­які питання здійснення керівництва у сферах національної безпеки і оборони», Конституційний Суд після аналізу положень ст. 17 Конституції України звернувся до положень Закону України «Про основи національної безпеки України», де у ст. 1 міститься визначення національної безпеки, і Закону України «Про оборону», де у ст. 1 да­ється відповідна дефініція, і зробив висновок, що національна безпека й оборона «є важливими сферами діяльності держави, ефективність якої вимагає координації та узгодженості дій органів влади»^[841] (п. 2.1 мотивувальної частини). Далі Конституційний Суд аналізує конститу­ційні повноваження вищих органів державної влади в цих сферах і ухвалює рішення по суті конституційного подання.

Однак конституційність законодавчого (підзаконного) положення при цьому має визначальне значення, оскільки в разі, якщо Консти­туційний Суд стане визначати зміст норми Конституції через некон­ституційну норму або норму закону (підзаконного акта), конституцій- ність якого не визначена, він поставить норму закону (підзаконного акта) за юридичною силою вище конституційної норми.

Позиції Конституційного Суду як зміст специфічних актів право- застосування і правотворчості посідають певне місце в правовій систе­мі: за їхньою допомогою усувається невизначеність термінів, зменшу­ється неузгодженість окремих положень Конституції і законів, вкладається в конституційну дефініцію науковий зміст, вказується на наявність прогалин у правовому регулюванні.

За Конституційним Судом традиційно не визнається правотворчої функції в її позитивному розумінні, його правові позиції не визнаються повноцінними джерелами права — у цьому вбачається порушення принципу поділу влади, посягання на прерогативи парламенту. Проте наявність у нього функції «негативного законодавця» рідко ким запе­речується. Визнаючи правові акти в частині або в цілому неконститу­ційними, він виводить їх з правового обороту, усуваючи тим самим загрозу можливого порушення Конституції або причину допущеного порушення Конституції. Знаковим у цьому плані стало рішення у спра­ві про смертну кару^[844], яким низка положень Кримінального кодексу України 1960 року в частині, що передбачає страту як вид покарання, була визнана неконституційною.

Конституційний Суд своєю інтерпретаційною діяльністю забез­печує еволюційний розвиток Конституції, запобігає її «старінню», вкладаючи у вживані нею дефініції та інші правові конструкції сучас­ний зміст.

Таким чином, як справедливо зазначає М. Бондар, «органом кон­ституційного правосуддя забезпечується послідовна гармонізація бук­ви і духу Конституції, приведення її формально-юридичного норма­тивного змісту — незалежно від часу і політичних умов її прийняття — у відповідність до відносин політичного панування, со­ціальної та економічної організації суспільства і держави. Тим самим охорона Конституції, її стабільність підтримуються в органічному по­єднанні з динамізмом конституційної системи»^[845].

(2) Конституційна правосвідомість є необхідною формою життє­діяльності людини, внутрішнім регулятором юридично значущої по­ведінки і джерелом правової активності в конституційно-правовій сфері, втіленням юридичних норм у фактичній діяльності громадян і посадових осіб^[846]. Вона становить собою вищу форму правосвідомос­ті, яка має за мету формування конституційної культури народу, став­лення до Конституції як Основного Закону держави і суспільства, нормативно-правового акта найвищої юридичної сили, норми якого є нормами прямої дії. Таке ставлення є дієвим способом недопущення проявів правового нігілізму, сприйняття Конституції як засобу полі­тичної боротьби. З іншого боку, при високому рівні конституційного правосвідомості населення, останнє не покладає на Конституцію під­вищені соціальні очікування — вона виступає гарантією рівності прав громадянина в правовій державі, гарантією рівності шансів вільних осіб у громадянському суспільстві й через це — ефективним обмежу­вачем державного свавілля. Тому справедливим є твердження, що і сам конституціоналізм є філософією конституційного світогляду^[847].

Як вища форма правосвідомості, конституційна правосвідомість охоплює всі сфери суспільного життя, формує ставлення людини до основних конституційних цінностей. Виходячи з ідеї необхідності ра­ціональної організації соціальних відносин, Конституційний Суд прагне встановити зв’язок між текстом Конституції і різноманітністю економічних, політичних і соціальних інтересів і суспільних відносин, що виникають на їх основі. При цьому він, не змінюючи тексту Кон­ституції, фактично вдосконалює зміст конституційних правоположень за допомогою офіційного тлумачення, базуючись, як правило, на нау­кових поглядах на природне право, його принципи, форми і способи реалізації. Тим самим забезпечується зближення фактичної і юридич­ної конституцій, зменшується частка фіктивних правоположень у ній. Тому справедливим є твердження Б. Ебзєєва про те, що рішення Конституційного Суду «впливають на формування конституційно- правової доктрини, що відповідає сучасним соціально-економічним, політичним і правовим реаліям і цінностям демократичного розвитку суспільства, виробленим у міжнародному співтоваристві»^[848].

У період конституційних перетворень особливо актуально постає питання про недостатньо розвиненому і фрагментарно сформованому конституційну правосвідомість, що відзначається суперечливістю і радикальністю. На думку М. Мамітової, це обумовлено розривом єди­ного духовно-правового простору, коли правові цінності, що панували раніше, виявляються відкинутими, а відносно нових ще не склався за- гальносоціальний консенсус^[849].

Звернення Конституційного Суду у своїй діяльності до загально­людських цінностей і вирішення справ, спираючись на принцип верхо­венства права, практику Європейського Суду з прав людини, дали по­чаток розвитку в українській правовій системі нового юрисдикційного напряму — «елегантної юриспруденції». Саме Конституційний Суд є тим органом, який єдиний, унаслідок специфіки свого статусу, здатний «відчути» «дух» Конституції. Українська державно-правова практика має приклади, коли спроби такого поводження з Конституцією з боку інших державних органів та посадових осіб становили значну загрозу конституційній безпеці.

Конституційний Суд своїми правовими позиціями, які мають не тільки регулююче й охоронювальне, але і доктринальне значення, сприяє розвитку праворозуміння не у вузькому формально-логічному сенсі, а розширює діапазон елементів регулюючого впливу, підкрес­люючи людський вимір конституційного права. Так, в одному зі своїх рішень Суд вказав на те, що «одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, тради­ції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї пра­ва, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України»^[850].

Крім того, Конституційний Суд залучає в правову систему України, для якої звичними є прояви крайнощів у правотворчій діяльності і «сліпе» дотримання букви закону — у правозастосовній, принципи визначеності й передбачуваності правового розвитку, вироблені євро­пейською практикою. Прикладом тому може послужити рішення, в якому Конституційний Суд визначив, що «одним з елементів верхо­венства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустимо лише за умови забезпечення перед­бачуваності застосування правових норм, установлюваних такими об­меженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинно базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведін­ку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки»^[851].

Переоцінка поглядів в українському суспільстві про співвідно­шення міжнародних і національних норм про права людини на користь перших, рецепція західної доктрини прав людини, зарубіжних право­вих інститутів не можуть самі без урахування національних особли­востей правової системи України змінити систему українського кон­ституціоналізму. Для ефективного сприйняття масовою свідомістю вони повинні бути опосередковані внутрішньодержавною практикою, і насамперед — практикою Конституційного Суду.

Отже, діяльність Конституційного Суду як єдиного в країні органу конституційної юрисдикції збагачує правосвідомість «користувачів» Конституції України новими конституційно-правовими цінностями, сприяє недопущенню проявів правового нігілізму, розвиває консти­туційно-правову доктрину.

(3) Діяльність Конституційного Суду спрямована не стільки на сам текст Конституції, скільки на її «користувачів» — суб'єктів консти­туційних правовідносин. І. Кравець із цього приводу пише, що «офі­ційне тлумачення Конституції, здійснюване у вигляді нормативного і казуального тлумачення Конституційним Судом, створює нормативно- обов'язковий інтерпретаційний масштаб розуміння конституційних норм для різних суб'єктів права»^[852].

Рішення Конституційного Суду, що містять тлумачення, поширю­ють свою дію на заздалегідь необмежену кількість суспільних відно­син; вони розраховані на застосування кожен раз, коли виникають об­ставини, передбачені гіпотезою конституційно-правової норми. Однак вони не містять нових правових норм і тому, на думку В. Лучина, не можуть вважатися джерелами права, хоч і мають деякі їхні властивос­ті^[853]. Ключовою з таких властивостей є саме вплив на конституційні відносини — суспільні відносини, що врегульовані нормами конститу­ційного права, або індивідуалізовані суспільні зв'язки між конкретни­ми суб'єктами (органами держави, суспільством, громадянами), які виникають на їх основі. Це пов'язано з тим, що зміст рішень Конституційного Суду щодо тлумачення не може бути відокремлено від змісту конституційної норми, яка тлумачилася. І тому ухвалення рішень Конституційним Судом може бути юридичним фактом, на під­ставі якого виникають, змінюються або припиняються конституційно- правові відносини. Так, наприклад, рішення Конституційного Суду щодо тлумачення може стати підставою для судового оскарження в судах загальної юрисдикції відповідних рішень і дій, якщо при їх при­йнятті або вчиненні суб'єкти керувалися неправильною інтерпретаці­єю своїх прав і/або повноважень.

Конституційний Суд у ході сучасних конституційних перетворень в Україні може, за умови наділення його правом розглядати скарги громадян щодо конституційності законів та інших правових актів, стати більш дієвим механізмом захисту конституційних прав людини. Підвищення ефективності механізму реалізації прав людини продик­товано зміцненням в конституційному праві розуміння конституційної системи прав людини, в якій стимулюючу роль виконує правосвідо­мість, забезпечуючи активізацію різноманітних засобів, передбачених у законі^[854]. Одним із таких засобів може стати інститут конституційної скарги.

Як правило, правові відносини, в яких бере участь Конституційний Суд, мають конфронтаційний характер, а сам Суд виступає як арбітр між сторонами конфлікту. Звернення сторін конфлікту до Конститу­ційного Суду надає конфлікту форму правового спору (спори про компетенцію, наприклад).

Суд називають «вирішальною гілкою влади». «Вирішальною в тому плані, що, вирішуючи соціальний конфлікт, саме суд ставить крап­ку в розумінні і застосуванні закону... У цьому сенсі суд виступає остан­ньою правовою інстанцією, що визначає правомірність рішень, дій і бездіяльності суб'єктів»^[855]. Тому судова форма вирішення конфліктів, як справедливо зазначає Є. Степанов, має низку переваг перед іншими процедурами. До таких переваг належать: а) розгляд конфлікту неза­лежним від інших гілок влади органом, який за своїм призначенням і статусом повинен бути зацікавлений у правомірному і справедливому вирішенні справи; б) чітко розроблена процедура встановлення і пере­вірки фактичних обставин та прийняття рішення; в) нормативна основа всієї діяльності суду, який керується законом і своїм внутрішнім пере­конанням; г) обов’язковість прийнятих рішень для виконання як сторо­нами конфлікту, так і іншими фізичними і юридичними особами^[856].

Серед судових органів провідна роль у вирішенні існуючих і мож­ливих конституційних конфліктів, природно, належить Консти­туційному Суду. Це обумовлено його статусом як єдиного органу конституційної юрисдикції (ч. 1 ст. 147 Конституції України). Консти­туційний Суд відіграє особливу роль у забезпеченні принципу поділу влади, у системі стримувань і противаг. Одним своїм існуванням він виконує важливу стримуючу, попереджувальну роль при виникненні (загрозі виникнення) конституційних конфліктів. А вирішуючи кон­ституційні конфлікти між органами влади, він, спираючись на норми конституційного права, виступає як гарант політичного миру і ста­більності в суспільстві й державі, як охоронець конституційних цін­ностей, який стоїть на сторожі конституційного ладу^[857].

Авторитет Суду та остаточність його рішень (незважаючи на про­блеми у виконанні його рішень, застосування актів Конституційного Суду у здійсненні правосуддя, законотворчості й державному управ­лінні) дозволяли йому виступати арбітром у гострих спорах між суб'єктами конституційних правовідносин щодо розмежування влад­ної компетенції, встановлення однозначного розуміння певних норм тощо. Позиція Конституційного Суду з приводу деяких фактів нео­дноразово ставала формою вирішення конституційних конфліктів. Так, своєю ухвалою про припинення конституційного провадження у справі щодо визнання неконституційними актів, прийнятих на засі­данні частини народних депутатів України в приміщенні «Українського дому» 21 січня і 1 лютого 2000 року, єдиний орган конституційної юрисдикції зазначив, що предмет оскарження виник з факту партійно- фракційного розмежування в парламенті, має регламентне, процедур­не, політико-моральне значення, а рішення, прийняті в «Українському домі», є, по суті, елементом політичного процесу^[858]. Із цих причин конституційне провадження було зупинено й у такий спосіб урегульо­вано міжфракційний конституційний конфлікт, пов’язаний зі зміною керівництва парламенту і формуванням парламентської більшості 2000 року^[859].

Хоча в основі будь-якого конституційного спору лежить політичне питання, конституційно-правова доктрина в сучасному світі акцентує увагу на вирішенні органами конституційного правосуддя суто право­вих питань та уникнення ними розгляду політичних питань, прийняття політичних рішень. Протягом перших років функціонування в Україні Конституційного Суду йому вдавалося дотримуватися цього принципу більшою або меншою мірою. Проте в подальшому, на жаль, Конституційний Суд не раз ставав заручником політичних процесів, пов'язаних насамперед з політичним протистоянням. Практично рік (з жовтня 2005 р. по серпень 2006 р.) Конституційний Суд був виключе­ний з державно-правового життя країни по суто політичних мотивах — забезпечення неможливості визнання неконституційними (скасування) змін до Конституції. Після формування складу Конституційного Суду з вересня 2006 року по травень 2007 року він не ухвалив жодного рі­шення, не дав жодного висновку. За цей тривалий період часу накопи­чилася значна кількість конституційних звернень різних суб'єктів конституційно-правових відносин, пов'язаних із принциповими пи­таннями державного буття, насамперед обумовлені набранням чин­ності внесених змін до Конституції України від 8 грудня 2004 року.

Напруга навколо Конституційного Суду зростала і досягла свого апогею після відкриття конституційного провадження у справі щодо конституційності Указу Президента України від 2 квітня 2007 року про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України. Подальші події (заяви суддів про здійснюваний на них тиск, звільнен­ня суддів, відставка Голови Конституційного Суду, заяви політиків про заангажованість Суду і нездатність прийняття ним правомірного рі­шення) зумовили не тільки падіння авторитету цього органу та нівелю­вання його арбітражної функції, але і вперше за час його функціону­вання зробили його активним учасником конституційного конфлікту. Президент України, який також у даному процесі відіграв не останню роль, заявляв з цього приводу таке: «Суд паралізований і деморалізова­ний... Обурливі, принизливі для конституційної демократії технології втягнули суд у політичний конфлікт»^[860].

Таким чином, виступаючи активним суб'єктом конституційних правовідносин, Конституційний Суд здатний активно впливати на їх характер і якість, однак, з іншого боку, і сам потребує шанобли­вого ставлення з боку всіх інших учасників конституційно-правової взаємодії.

(4) Конституційна законність заснована на прямій дії конституцій­них норм, стабільності та ефективності Конституції. Вона тісно пов'язана з конституційними відносинами, оскільки є метою діяльнос­ті всіх суб'єктів конституційно-правових відносин. У свою чергу, встановлення панування режиму конституційної законності є метою формування конституціоналізму. Однак слід зауважити, що це не озна­чає також установлення безконфліктності конституційно-правових відносин, що практично не є можливим. Тому конституційна закон­ність виступає метою діяльності всіх суб'єктів конституційних право­відносин, а також засобом, за допомогою якого досягаються певні правові результати.

Основи конституційної законності закладені в тексті Конституції України і стосуються як публічно-владарюючих суб'єктів конститу­ційних правовідносин, так і тих суб'єктів, які публічною владою не наділені. Так, ст. 6 Конституції України закріплює конституційні прин­ципи здійснення державної влади на засадах її поділу, а ст. 19 установ­лює обов'язок органів публічної влади та їхніх посадових осіб діяти лише на підставі, у межах повноважень і у спосіб, які передбачені Конституцією і законами України.

Вимоги функціонування в режимі конституційної законності щодо не наділених публічною владою суб'єктів містяться у ст. 37 Конституції України, якою забороняється створення і діяльність об'єднань грома­дян, які мають за мету проведення антиконституційних заходів; у ст.ст. 24 і 36 Конституції України, де встановлюється рівність громадян і їх об'єднань перед законом. Ці положення Конституції означають, що всі «повинні діяти в рамках конституційно-правового поля, а не за його межами, і завдання Української держави полягає в тому, щоб забезпе­чити функціонування в рамках конституційних приписів усіх елемен­тів політичної системи»^[861].

Конституційний Суд України, реалізовуючи свої функції, набли­жає соціальну реальність до встановлення режиму конституційної за-

конності. Так, призначення рішень Конституційного Суду щодо офі­ційного тлумачення Конституції та законів України — це юридичний спосіб забезпечення їх правильного та однозначного розуміння і за­стосування, а отже, важливий спосіб забезпечення конституційної за­конності, оскільки впливає на всю правову систему в цілому. Аналогічно визначальний вплив на всю правову систему України ма­ють рішення Конституційного Суду про невідповідність Основному Закону деяких правових актів. Такими рішеннями «нейтралізуються», виводяться з правової системи норми, які за змістом, формою або по­рядком ухвалення і набрання чинності суперечать Конституції. У такий спосіб Конституційний Суд забезпечує відновлення режиму конститу­ційної законності.

Найбільш показовим у цьому плані стало Рішення № 20-рп/2010 від ЗО вересня 2010 року, яким Конституційний Суд визнав неконсти­туційним Закон про внесення змін у Конституцію України від 8 грудня 2004 року у зв’язку з недотриманням процедури його прийняття, не­зважаючи на те що даний Закон протягом чотирьох років діяв як части­на самої Конституції. Тим самим було забезпечено правову охорону Конституції від внесення в неї поправок у неналежний спосіб. З метою недопущення прогалин у конституційному регулювання Конститу­ційний Суд відновив дію попередньої редакції Конституції України, хоча законодавчо таке повноваження Конституційного Суду не перед­бачено і ніколи раніше він не робив у своїх рішеннях аналогічних за­стережень. Однак для забезпечення режиму конституційної законності такий крок мав величезне значення.

Конституційний Суд бере активну участь у процесі конституційно- правової модернізації, деколи навіть встановлюючи її напрями. Особливо чітко це видно на прикладі судово-правової реформи в Україні і сприйнятті Конституційним Судом європейських цінностей у сфері судоустрою і статусу суддів.

У цьому аспекті слід зазначити, що реальне забезпечення права на справедливий судовий розгляд — одна з основних гарантій правового статусу особистості, її захищеності. Закріплення цього права у ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі — Конвенція)^[862] підтверджує прагнення країн-учасниць Конвенції до побудови сучасної правової держави.

Україна, будучи учасницею Конвенції, включила у свою правову систему заснований Конвенцією загальноєвропейський механізм за­хисту прав людини. У відповідності до ст. 9 Конституції України, Конвенція є частиною національного законодавства України, маючи таким чином безпосередній правовий вплив, зокрема, на судоустрій і судочинство в Україні. Кожен, у відповідності до ст. 55 Конституції, має право після використання всіх національних засобів правового за­хисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних між­народних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Закон України «Про виконання рішень та застосування практи­ки Європейського суду з прав людини»^[863] зобов'язав українські суди застосовувати при розгляді справ як саму Конвенцію, так і практику Європейського суду як джерела права. Це знакове положення Закону поширило на Україну — державу континентальної системи пра­ва — дію нового виду джерел права: судових прецедентів Європейського суду.

Мотивуючи свої рішення, Конституційний Суд неодноразово по­силався на норми Конвенції і практику Європейського Суду як на до­датковий аргумент, що визначає зміст прав людини. А практика Європейського Суду, крім того, виступає методологічним еталоном при формуванні власної інтерпретації прав людини.

Обґрунтовуючи свої правові позиції щодо окремих справ матеріа­лами практики Європейського Суду, Конституційний Суд надає їм до­даткової легітимності, що сприяє їх застосуванню й судами загальної юрисдикції. Так, Конституційний Суд у справі про поширення відо­мостей^[864] мотивував свою позицію правоположеннями, сформульова­ними Європейським Судом у справах «Нікула проти Фінляндії»^[865] і «Яновський проти Польщі»^[866], згідно з якими межі допустимої крити­ки державних діячів повинні бути ширше за межі критики звичайних громадян. На цій підставі, застосувавши до спірних відносин дані по­зиції, Верховний Суд України скасував рішення місцевого та апеляцій­ного судів і відмовив у задоволенні позову начальника Управління МВС України в Житомирській області до політичної партії про захист честі й гідності^[867]. Зростаюча кількість подібних прикладів говорить про те, що суди загальної юрисдикції в Україні застосовують практику Європейського Суду як джерело права, як правило, саме тоді, коли вона вже підтверджена судом конституційної юрисдикції.

Таким чином, Конституційний Суд сприяє безпосередньому за­стосуванню норм Конвенції та їх тлумачення Європейським Судом (у тому числі норми про право на справедливий судовий розгляд) у судо­вій практиці України.

Однак цим не вичерпується роль Конституційного Суду в забез­печенні права на справедливий судовий розгляд. Тлумачення ним норм Конституції і законів справляє значний вплив як на принципи здій­снення правосуддя, так і на саму судову систему. Зокрема, 2010 року Конституційний Суд ухвалив рішення у справі щодо судового розгляду в порядку касаційного оскарження^[868]. За законодавством про судоу­стрій, чинним на момент ухвалення рішення Конституційним Судом, передбачалася можливість перевірки Верховним Судом України пра­вильності юридичної оцінки обставин справи в рішеннях вищих спеці­алізованих судів, які вже розглянули дані справи в рамках касаційного провадження — тобто законодавством допускалася повторна касація.

У своєму більш ранньому рішенні Конституційний Суд зазначив, що «реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскар­ження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку га­рантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина»^[869]. Розглядаючи питання щодо повторної каса­ції, Конституційний Суд звернувся до практики Європейського Суду, а саме — до його тлумачення змісту права на справедливий судовий роз­гляд. Конституційний Суд мотивував своє рішення посиланням на рі­шення Європейського Суду у справі «Пономарьов проти України»^[870], в якому право на справедливий судовий розгляд інтерпретується у світлі положення преамбули Конвенції про принцип верховенства права. «Одним із фундаментальних аспектів верховенства права, — зазнача­ється в даному Рішенні, — є принцип правової визначеності, який пе­редбачає повагу до... принципу остаточності рішень суду. Цей принцип стверджує, що жодна із сторін не має права вимагати перегляду оста­точного й обов язкового рішення суду просто тому, що вона має за мету досягти нового слухання справи і нового її вирішення» (п. 40 мотивувальної частини).

Далі Конституційний Суд наводить таку позицію Європейського Суду з рішення у справі «Сокуренко і Стригун проти України»^[871]: «... стаття 6 Конвенції не зобов’язує держав-учасниць Конвенції створюва­ти апеляційні та касаційні суди. Однак там, де такі існують суди, необ­хідно дотримуватися гарантій, визначених у статті 6» (п. 22 мотиву­вальної частини).

З цього Конституційний Суд резюмував, що відповідно до прин­ципу верховенства права питання розподілу правосудних повноважень між Верховним Судом і вищими спеціалізованими судами, визначення стадій і форм судочинства повинні бути підпорядковані гарантіям права кожної людини на справедливий суд. Тому повторний розгляд Верховним Судом як касаційною інстанцією після вищих судових рі­шень не може бути виправдано з точки зору забезпечення права на справедливий розгляд справи впродовж розумного строку. Крім того, наявність двох касаційних інстанцій для перевірки рішень спеціалізо­ваних судів Конституційний Суд визнав такою, що не відповідає прин­ципам правової визначеності.

Дане рішення Конституційного Суду викликало великий резонанс в українському суспільстві, оскільки, встановивши своїм тлумаченням правомірність тільки одноразового касаційного оскарження, постави­ло під сумнів правомірність рішень Верховного Суду, якими змінюва­лися рішення вищих спеціалізованих судів. При цьому у своєму рішен­ні Конституційний Суд не визнав відповідні норми законодавства неконституційними, що спричинило б втрату ними юридичної сили, а лише дав тлумачення норм Конституції. Тому судова система не зазна­ла змін з ухваленням такого рішення судом конституційної юрисдикції. Проте цим рішенням Конституційний Суд привернув увагу законодав­ця, який уже 7 липня 2010 року привів процесуальні кодекси та законо­давство про судоустрій і статус суддів у відповідність до європейських стандартів з даного питання шляхом прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів»^[872].

Цей приклад є не єдиним випадком, коли Конституційний Суд вказує законодавцю на дефекти, виявлені в розглянутих Судом актах. Так, вирішуючи питання про конституційність положень Закону України «Про Вищу раду юстиції» щодо права даного органу витребу­вати матеріали судових справ, розгляд яких не закінчено, Консти­туційний Суд, керуючись ч. 2 ст. 70 Закону України «Про Кон­ституційний Суд України», звернув увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність до свого рішення положень деяких актів законодавства. Зокрема, Суд указав на необхідність за­конодавчого закріплення неможливості притягнення до відповідаль­ності за ненадання Вищій раді юстиції копій судових справ, розгляд яких не закінчено, і неможливості витребування Вищою радою юсти­ції таких справ^[873].

Наслідком ухвалення даного рішення була підготовка Комітетом Верховної Ради з питань правосуддя і передача на розгляд до парла­менту законопроекту (реєстр. № 8246-2) «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо приведення окремих положень чинного законодавства у відповідність з Рішенням Конституційного Суду України)» від 11 березня 2011 р. № 2-рп/2011. Згодом, 3 листопа­да 2011 року, даний законопроект був прийнятий як Закон України «Про внесення змін у деякі законодавчі акти України з питань діяль­ності Вищої ради юстиції щодо приведення їх у відповідність з Конституцією України»^[874].

Оскільки у своєму рішенні Конституційний Суд визначив, що ви­требування Вищою радою юстиції будь-яких матеріалів судової справи (оригіналів або копій) має наслідком оцінку процесуальних дій судді, що розцінюється як втручання у здійснення правосуддя і суперечить

ч.ч. 1, 2 ст. 126, ч. 1 ст. 129 Конституції України, то згаданим законом дане положення викладено в такій редакції: «Якщо судову справу по­вернуто на новий розгляд або її передано у провадження іншого судді, а предметом перевірки є відомості стосовно дій судді, у провадженні якого знаходилася зазначена справа, Вища рада юстиції або член Вищої ради юстиції може витребувати копію матеріалів даної судової справи в частині, що розглядалася цим суддею».

Такі положення закону забезпечать, на думку його розробників, виконання зазначеного рішення Конституційного Суду і врегулюють порядок ознайомлення з матеріалами судових справ. Крім того, вони відповідають більш ранньому рішенню Конституційного Суду^[875], згід­но з яким ознайомлення (без права витребування нерозглянутої спра­ви) не означає перевірки судової справи по суті й не є втручанням у процес правосуддя. Тим самим забезпечено реформування відповід­ного законодавства^[876].

Отже, Конституційний Суд, впливаючи на всі елементи системи сучасного конституціоналізму, у такий спосіб виступає активним учас­ником конституційних перетворень в Україні згідно з об'єктивними процесами розвитку громадянського суспільства та правової держави. Вирішуючи в рамках своєї компетенції конкретні справи, він більше за інших «користувачів» Конституції керується загальноправовими принципами добра і справедливості, свободи, рівності і пропорційнос­ті та передбачуваності, які мають не тільки нормативне, але й духовне, економічне, політичне наповнення.

Функціонування інституту конституційно-судового контролю пе­реводить конституціоналізм на якісно новий рівень практичної реаль­ності завдяки перетворювальній функції конституційного правосуд­дя^[877], яка, на думку М. Бондаря, реалізується шляхом тлумачення норм Конституції та галузевого законодавства, шляхом перетворення кон­ституційних відносин та інститутів конституціоналізму за допомогою вирішення конституційно-правових спорів, вироблення на основі ви­рішених конкретних справ рекомендацій законодавцю щодо вдоскона­лення правового регулювання тощо^[878].

Виступаючи в ролі «перетворювача» правової системи, будівель­ника національної моделі конституціоналізму, Конституційний Суд забезпечує єдність конституційного простору, яким гарантується ста­більність і захищеність конституційного ладу України.