Регулятивна функція принципів права
Розглядаючи функції принципів права, не можна обмежувати їх значення лише як ідей і виразників суспільних цінностей. Необхідно підкреслити їх важливу регулятивну роль у системі права: принцип права є певною загальною правовою вимогою, яка діє і застосовується.
На загальнообов’язковий характер вимог принципів права, що дозволяє їм виконувати функцію регулювання суспільних процесів, причому не тільки опосередковано, через норми, але й самостійно, звертає увагу М. Козюбра [376]. Як стверджує науковець, «принципи права - це найбільш загальні і стабільні вимоги [курсив наш. - Ю.К.]» [390, с.70]; роль принципів права як імперативних вимог визнають і інші науковці (див., наприклад, [395, с.27; 1100, с.41; 1160, с.34]).Регулятивна функція принципів права здійснюється двома способами. Перший з них, загальновизнаний, реалізується через вплив принципів як ідей, що визначають загальний напрям правового регулювання, на зміст норм, які здійснюють безпосереднє регулювання. У цьому сенсі загальні принципи права можуть розглядатися як джерела права[128] [652, с.285]. Однак особливо слід підкреслити, що принципи права виступають також і безпосередніми регуляторами суспільних відносин, які, незважаючи на свою загальність і високу абстрактність, діють незалежно від того, чи конкретизований їх зміст відповідними звичайними нормами. Підкреслюючи нормативність принципів поряд із звичайними нормами-правилами, Р. Алексі стверджує: «Як правила, так і принципи є нормами, оскільки усі вони кажуть, що саме належить робити» [1239, 8.75].
Отже, регулятивна (нормативна) роль принципів насамперед визначається тим, що вони мають характер правової вимоги, що тягне за собою їх імперативність, категоричність, обов’язковість [650, с.25].
У літературі досить поширена точка зору, що безпосередня регулятивна роль принципів права обмежується їх застосуванням лише у разі відсутності відповідної звичайної норми, яка регулює відповідні відносини.
Так, О. Старчук вважає, що регулятивність - це допоміжна ознака принципів права; на її думку, «регулятивний характер мають норми права, а принципи права визначають саму норму, тому що лежать в її основі» [1074, с.41]. Дослідниця стверджує, що «регулювання... відносин за допомогою принципів... права здійснюється в окремих випадках, зокрема, за відсутності подібної норми. (аналогія закону) застосовуються загальні принципи права (аналогія права)» [1075, с.202]. Погоджуючись, що прогалина в праві (тобто відсутність конкретної норми, що регулює відповідні правовідносини) має бути заповнена у правозастосуванні за допомогою відповідного принципу права, вважаємо, проте, що таке розуміння щодо застосування принципів права лише в «окремих випадках» безпідставно звужує роль принципу права як імперативної правової вимоги. Оскільки принципи права виступають як фундамент (вихідні положення), на якому будується система норм права в цілому чи галузі права, тому, взагалі кажучи, норми права повинні відповідати принципу права. Хоча не виключається, що внаслідок певних суб’єктивних причин писаний закон може містити припис, що суперечить (або не повною мірою відповідає) певному принципу права, суперечність між приписом і принципом має бути розв’язана на користь принципу, який у такому випадку застосовується безпосередньо. Як зазначає Р. Кабріяк, існує «точка зору, що суддя має право не застосовувати спеціальну норму, якщо, на його думку, вона не відповідає одному з принципів, проголошених у вступних положеннях [відповідного нормативного акта]» [284, с.379-380]. Це, по суті, є застосуванням правила вирішення суперечностей принципів і звичайних норм («правил»), запропонованих Р. Дворкіном, які розглянуті нижче. Тому дотримання принципів права слід перевіряти завжди, і пряме їх застосування повинне мати місце не лише при заповненні прогалин у праві, але й при виявленні невідповідності звичайної норми принципу права.Якщо визнання регулятивної функції принципів права серед теоретиків права практично одностайне, то серед представників галузевих правових наук, зокрема фахівців з виборчого права, ситуація менш однозначна.
Так, Л. Козодой підкреслює, з одного боку, нормативно-регулятивний характер принципів виборчого права як «правил регулювання виборів», проте, з іншого боку, вважає їх «самостійною політико-правовою категорією» [373, с.6]. З такою оцінкою не можемо погодитися. Приписування політичного характеру принципам виборчого права істотно знижує їх правове (і, зокрема, регулятивне) значення, імперативний характер, оскільки робить спробу перевести їх у площину політичної доцільності. У цьому напрямі О. Єржов висловив позицію, що принципи виборчого права - «це лише вимоги, обов’язковість яких не є категоричною, хоча їх дотримання й уможливлює демократичність і справедливість політичних виборів» [235, с.448]. С. Лінецький стверджує, що положення законодавства, які закріплюють принципи виборчого права, тобто норми-принципи, мають нормативний характер, однак через «відносну визначеність гіпотез та диспозицій та переважно відсильний характер санкцій» норми-принципи «не можуть уважатися нормами прямої дії» [405, с.10]. Подібні ідеї вихолощують роль принципів права, оскільки позбавлення принципів прямої дії робить їх застосування залежним від звичайних норм, а не навпаки. Вважаємо, що таких підстав знижувати регулятивну функцію галузевих та інституційних принципів немає.Уявлення щодо відсутності чи обмеженості прямої дії принципів права поширені серед російських теоретиків права. Так, І. Алебастрова вважає, що «високий ступінь узагальненості правових, у тому числі конституційних, принципів робить дуже складним, якщо не проблематичним і сумнівним, створення юридичного механізму, здатного гарантувати їх практичне здійснення» [10, с.5], що дає їй підставу навіть поставити «питання про наявність або відсутність у них [принципів] юридичної сили, оскільки саме від визнання або заперечення останньої насамперед залежить механізм їх реалізації» [10, с.7]. У підсумку дослідниця доходить висновку, мотивованого чисто політично і, як на нашу думку, вибірково: «В країнах, де домінує неправова свідомість, впевненості, що зміст тих чи інших абстрактних принципів, особливо неписаних, буде витлумачено як законодавцями, так і судами скоріше на користь “загального блага” (а не вузькокланових інтересів), на користь приватної особи (а не владних структур), на користь слабкого (а не сильних цього світу), не існує взагалі.
В таких країнах надання судам, навіть конституційним, права звертатися до правових принципів - загальних установок, особливо неписаних, містить серйозні небезпеки. Це насамперед корупція і вплив адміністративного ресурсу» [10, с.11].Подібну позицію певною мірою можна вважати спадком радянської правової науки, яка, за спостереженням О. Уварової, розглядала принципи виключно як ідеологічну складову права, при чому заперечувався їх безпосередній регулятивний вплив на суспільні відносини [1123, с.5]. Зазначимо принципову відмінність позиції багатьох вітчизняних правознавців. Так, М. Савенко, розглядаючи конституційні принципи, вважає, що принаймні «норма-принцип конституції має пріоритет над її простою нормою. Це означає, що у разі розбіжності між нормою-принципом і простою нормою конституції застосуванню підлягає норма-принцип» [994, с.14].
Тим не менше, у контексті галузі виборчого права зобов’язальний характер принципів все більше визнається вітчизняними правознавцями і правовою доктриною. Хоча тривалий час вважалося, що формулювання основних принципів виборчого права має насамперед доктринальне, теоретичне значення, вже відоме рішення Конституційного Суду України 1998 р. у справі про вибори народних депутатів України безпосередньо базувалося на дотриманні конституційних принципів виборчого права [940]. Ю. Тодика вказував: «Закріплення цих принципів на конституційному рівні означає, що всі вибори в Україні повинні проводитися у відповідності з ними, а їх порушення є підставою для визнання проведених виборів нелегітимними» [433, с.350]. Цю думку поділяли В. Пого- рілко та М. Ставнійчук, які вважали: «Проголошення цих принципів на конституційному рівні робить їх обов’язковими для всіх видів виборів, виключаючи можливість порушення будь-якого з цих принципів або усіх принципів одночасно» [129] [126, с.94].
Вирішальне значення для набуття основними принципами виборчого права визнання в Україні як норм прямої дії мав відомий судовий процес початку грудня 2004 року, пов’язаний із виборами Президента України[130].
Всупереч заявленій однією зі сторін позиції про те, що принципи виборчого права не є нормами прямої дії[131], а лише деклараціями, і на практиці реалізуються лише конкретні норми законодавства, без огляду на принципи, автору цих рядків довелося в судовому засіданні доводити необхідність прямого застосування таких принципів (див. [309, с.50]). Рішення Верховного Суду України від 3 грудня 2004 року повністю відобразило цю позицію: встановивши системні і грубі порушення принципів виборчого права, Суд визнав за неможливе в цих умовах достовірно встановити результати дійсного волевиявлення виборців [936, с.39]. Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, якщо порушені основні принципи виборчого права, голосування за висунутих кандидатів не є в дійсності виборами, суспільно-політичний процес без дотримання основних засад не є виборчим процесом, а «арифметичне» встановлення підсумків такого голосування не є визначенням результатів виборів. Цікаво, що Конституційний суд Російської Федерації висловив подібну правову позицію ще у 2003 р., стверджуючи: «Оцінка адекватності відображення в результатах виборів дійсної волі виборців не може зводитися лише до формальної перевірки характеристик справжності бюлетенів, правильності голосування та його кількісних підсумків, тобто до перевірки результатів голосування, що відбулося. Скасування результатів виборів можливе також і в інших випадках - якщо не були забезпечені необхідні умови, які істотно впливають на вільне волевиявлення виборців» [601, с.391]. Такі судові рішення остаточно спростовують поширену раніше думку про «декларативний характер» тих норм Конституції та виборчого законодавства, які проголошують основні принципи виборчого права та засади виборчого процесу (див. [312, с.43]). Таким чином, порушення принципу виборчого права як чинної нормативної вимоги повинно кваліфікуватися як правопорушення.Сьогодні обов’язковість принципів виборчого права визнається як вітчизняними, так і зарубіжними конституціоналістами.
Так, О. Марцеляк стверджує: «Принципи виборів визначають межі, в рамках яких функціонує механізм виборчих правовідносин, тобто вони є регуляторним інструментом, завдяки якому окреслюється характер і напрями правового регулювання всього комплексу суспільних відносин, що складаються в ході виборів» [513, с.107]. Важливу роль принципів виборчого права як безпосереднього регулятора визнають російські правознавці, згідно з якими принципи виборчого права «регулюють відносини від правотворчості у сфері виборчого права і до реалізації виборчо-правових норм» [272, с.51]. І. Ракітська, характеризуючи виборчу систему Фінляндії, по суті, повторює правову позицію Верховного Суду України 2004 р.: «Принципи виборчого права - це обов’язкові вимоги та умови, без дотримання яких вибори не можуть бути визнані дійсними» [1041, с.234].Нормативна роль основних галузевих принципів для правового регулювання виборів дуже важлива не лише для прямого регулювання, однак і як основа та дороговказ у законодавчому процесі. Оскільки кожна норма права перебуває у взаємозв’язку з певними принципами права, які є провідними засадами його формування, розвитку і функціонування [1123, с.47], тому конструювання системи законодавчих приписів певного інституту чи галузі має здійснюватися лише відповідно до таких принципів, а в окремих випадках навіть бути дедуктивним, тобто виводитися із принципів як постулатів. А. Колодій вказує, що «принципи права передують виникненню того чи іншого типу правового регулювання і завдяки своєму регулятивному характеру багато в чому визначають його» [395, с.18]. Таким чином, законодавчий процес (процес розробки та прийняття того чи іншого закону) повинен бути змістовно підпорядкований принципам права. Російський дослідник С. Юсов слушно зауважує, що при прийнятті нових нормативно-правових актів слід виходити з глибокого розуміння сутності і значення кожного принципу виборчого права. Таке осмислення і подальше нормативне закріплення, у свою чергу, дозволяє не лише повніше розкрити втілення цих принципів у виборчому законодавстві, але й забезпечити більш повну реалізацію виборчих прав громадян [1230, с.3-4].
Такі ж міркування, без сумніву, стосуються застосування норм виборчого права під час виборчого процесу не лише уповноваженими суб’єктами владних повноважень (виборчими комісіями та судами), але й іншими учасниками виборчих правовідносин - суб’єктами виборчого процесу. Саме цю обставину мають на увазі, коли стверджують, що принципи виборчого права «визначають засади правового регулювання і гарантування виборчих прав громадян України та забезпечують передбачений законодавством України порядок організації і проведення всіх видів виборів у державі» [126, с.89].
Таким чином, принципи виборчого права як загальні імперативні вимоги лежать в основі правотворчої і правозастосовної діяльності у цій сфері регулювання, а також поведінки суб'єктів виборчого процесу. Те, наскільки дотримані при цьому зазначені принципи, визначає як послідовність та узгодженість нормативного регулювання, так і справедливий і чесний характер самих виборів.
Описане вище основи розуміння принципів права (у тому числі принципів виборчого права) дозволяють зробити висновок, що термін «право» у конструкції «принцип права» слід розуміти як «об’єктивне право»[132]. Дійсно, лише таким розумінням можна пояснити вживання виразів «принципи виборчого права України»[133] [126, с.89; 641] чи «принципи російського виборчого права» [344], оскільки суб'єктивні виборчі права не можуть мати національного характеру[134] (бути «українськими» чи «російськими»). Слушним у цьому сенсі є зауваження Д. Худолея: «Принципи права - завжди принципи об'єктивного права, а не керівні ідеї суб'єктивних прав» [1159, с.44]. Цей достатньо очевидний висновок, тим не менше, необхідний у зв'язку з позицією деяких дослідників, які використовують термін «принципи суб'єктивного виборчого права» [25, с.32; 411, с.415]. Конкретне суб'єктивне право (як і суб'єктивні права у цілому) є не регулятором правовідносин, а скоріше предметом регулювання положень об'єктивного права, до яких, без сумніву, відносяться принципи права.
Свого часу радянський правознавець А. Кім висловлював цілком протилежну точку зору, стверджуючи, що саме «об'єктивне виборче право має на увазі ст. 134 Конституції СРСР [1936 р. - Ю.К.], де говориться: “Вибори депутатів у всі Ради депутатів трудящих... здійснюються виборцями на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні”» [303, с.15-16]. Вважаємо таку позицію помилковою, далекою від належного розуміння. Загальними і рівними повинні бути суб ’єктивні виборчі права; принципи виборчого права є вимогами, висунутими стосовно того, якими мають бути суб'єктивні виборчі права, тобто регуляторами відповідного предмета. Отже, зазначені принципи є принципами об’єктивного виборчого права, які за своїм змістом характеризують предмет регулювання - суб’єктивні виборчі права.
Як зазначає В. Яворський, «в радянський період розвитку виборчої системи було характерним явищем розглядати їх [принципи виборчого права. - Ю.К.] виключно з умовами реалізації громадянами суб'єктивного виборчого права обирати і бути обраним... Система принципів розглядалася лише як участь громадян у виборах на підставі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні» [1233, с.44]. Подібну позицію висловлювали також В. Погорілко та М. Ставнійчук [126, с.89]. Вкажемо на характерне для радянської правової доктрини висловлювання А. Кіма, який говорив про «принципи здійснення виборчої правосуб'єктності., тобто як принципи внутрішньої організації виборчого корпусу» [303, с.57], наголошуючи, що предмет регулювання принципів розглядається вузько, виключно в аспекті права голосу. Певні сліди такої правової позиції можна знайти в окремих висловлюваннях сучасних дослідників, які розглядають загальновизнані (конституційні) принципи виборчого права лише як принципи активного виборчого права, поряд з якими існують окремі принципи пасивного виборчого права (див., наприклад, [103, с.22; 646, с.11]).
У такому підході можна бачити витоки низки деяких інших сучасних уявлень. Так, М. Цвік розглядав основні принципи вітчизняного виборчого права як основні засади здійснення політичних прав громадян у виборчій сфері [424, с.152]. Польські конституціоналісти вважають, що принципи виборчого права «стосуються реалізації прав людини і громадянина» [1254, s.85; 1354, s.144]. Такі погляди характерні також для сучасної російської доктрини і, зокрема, термінології у сфері виборчого права.
Певною мірою подібна термінологія пов'язана з досить поширеними уявленнями про те, що основною метою виборів є реалізація виборчих прав громадян; у рамках таких уявлень принципи виборчого права поділяються на дві групи: «принципи організації і проведення виборів» та «принципи участі громадян у виборах» [347, с.50-51] або «суб'єктивні» та «об'єктивні» принципи [164, с.123-141] (див. також [62, с.57]). Підставою такого поділу є акцент на предметі регулювання, а не на місці принципів у системі права. Однак і щодо предмета регулювання принципів існують обґрунтовані застереження.
Російський дослідник Ю. Дубровін слушно зазначає, що питання про принципи виборчого права не може бути зведене лише до суб'єктивного права громадян на участь у виборах і гарантій його реалізації; на думку дослідника, під принципами виборчого права «слід розуміти основоположні засади (ідеї), які відображають демократичну природу виборів як конституційної основи народовладдя і визначають фундамент правового регулювання виборчих прав, гарантії, процедур і технологій, які забезпечують імперативне, внутрішньо збалансоване і нефальсифіковане проведення різних видів виборів» [219, с.5]. Зазначимо, що така позиція безпосередньо випливає з нашої тези про те, що вибори - це далеко не лише процес реалізації виборчих прав громадян, а насамперед суспільно-політичний інститут представницької демократії, який забезпечує легальне і легітимне формування складу органів влади через волевиявлення народу-суверена [331].
Таким чином, виходячи із тої ролі, яку вони здійснюють у системі права, доходимо висновку, що принципи права належать до сфери об'єктивного права[135], а принципи виборчого права є принципами об’єктивного виборчого права.
1.1.5.