§1. Протистояння законодавчої і виконавчої влади. Президент, уряд і Верховна Рада України (1991 - 1994рр.)

Аналіз пройдених Україною років незалежності показує, що процес розбудови самостійної держави супроводжується політич­ними конфліктами різного масштабу і спрямування. Більше того, конфлікт став одним із суттєвих прикмет часу, домінуючим осеред­ком суспільних відносин.

Щодо Політичних конфліктів, то можна цілком погодитися з російським вченим А.3дравомисловим, який вважає, що політич­ний конфлікт - це постійно діюча форма боротьби за владу в конк­ретному суспільстві. На важливість розуміння владного¹ аспекту під час розгляду конфлікту вказує і західний дослідник К.Козер. Він підкреслив, що досить важливою умовою конфлікту є бажання во­лодіти чимось або кимось керувати. Влада виступає і причиною протиріч, і джерелом вірогідного конфлікту, а також основною сферою життя, в якій відбуваються зміни внаслідок конфлікту.

З початком трансформації українського суспільства виникли _нові конфлікти, пов’язані з боротьбою за владу, вплив, власність, престиж та інші способи самоутвердження в політичному та соці­альному просторі.

Перші роки незалежності України характеризувалися конфро­нтацією не лише з приводу перспектив розвитку суспільства і спо­собів поєднання ринкових механізмів з державними способами за­хищу населення, але і з приводу конкретних програм виходу з кри­зи вирішення тих проблем, які виникли на шляху становлення рин­ку і демократії в країні, яка тривалий час не знала цих інститутів. Ваікливою обставиною, що висвітлює ситуацію, є той факт, що са­ме в ході реформ виявилося з такою ясністю і визначеністю: в цен­трі конфронтації і політичної боротьби опинилося, як і слід було чекати, питання про владу: в чиїх руках буде знаходитись влада, той і буде визначати, в чому ж інтереси України і української державно­сті, Саме в цьому головна причина, яка стимулювала конфлікти різного роду на політичному просторі республіки.

Таким чином, в наявності був і конфлікт інтересів, який зв’я­заний як з переділом влади, так і з переділом власності. Ці процеси стимулювали розвал СРСР, крах КПРС, початок приватизації.

В умовах становлення демократичних інститутів влади в Україні в якості реальних суб’єктів конфлікту на макрорівні висту­пають структури президентської влади, уряду (Кабінет Міністрів), Верховної Ради. Досягнення консенсусу між цими учасниками полі­тичного процесу забезпечило й здатність цих структур використо­вувати владні повноваження з метою вирішення конфліктів на більш низьких рівнях суспільного життя. І, навпаки, конфліктність на верхніх поверхах влади стимулює поширення конфліктних ситу­ацій у сферах, які мають регулюватися урядом.

Як свідчить історичний досвід, особливо важливе значення у створенні конфліктних ситуацій має особисгісний компонент, тобто здатність конкретних політичних діячів, що займають відповідні пози­ції в структурах влади, загострювати, чи, навпаки, пом’якшувати сто­сунки своїми вчинками, діями чи висловленнями. Таким чином, усіля­кий конфлікт так чи інакше персоніфікований.

Проте з самого початку діяльності Верховної Ради України першого скликання всередині неї самої виникла гостра політична конфронтація, в основі якої знаходився конфлікт цінностей між двома групами депутатів. У червні 1990р. виникла депутатська гру­па «Народна Рада», яка об’єднала спочатку 79, а потім 125 депута­тів національно-демократичної орієнтації. На перших порах її очо­лював І.Юхновський, а потім І.Заєць. На противагу «Народній Раді» утворилася депутатська група «За Радянську суверенну Украї­ну», або «Група 239», яка спочатку складалася із зазначеної кількості депутатів на чолі з В.Івашком.

В умовах, коли компартія була ще політично достатньо силь­ною і мала чимало важелів, які впливали на вибори, більшість у Верховній Раді здобули представники партноменклатури.

З перших днів своєї діяльності «Народна Рада» недвозначно заявила, що боротиметься за здобуття Україною повної політичної та економічної незалежності. Вона поставила перед собою три го­ловні завдання:

Перше. Усунення компартії від влади і створення демократи­чного суспільства.

Друге. Демонтаж централізованої імперської системи Радян­ського Союзу і здобуття Україною державної незалежності.

Третє. Створення багатоукладної, ефективної ринкової еко­номіки.

Л.Кравчук, який був тоді Головою Верховної Ради, вважав, що створення «Народної Ради» є неконституційним, бо конституцією не передбачено ніякої Народної Ради. Тоді були лише депутатські групи - регіональні, за інтересами.¹

Хоча представники національно-демократичної опозиції зна­ходились у меншості, вони діяли активніше, цілеспрямованіше, більш продумано будували свою парламентську тактику. Левко Лук’яненко, згадуючи ті часи, говорив: «Нас у залі була меншість, зате на площі біля Верховної Ради або на вулиці Грушевського - тисячі. Ми були часткою цих людей, і наша сила помножувалася у стільки разів, скільки було на площі чи на вулиці людей. Спираю­чись на цю величезну силу, яка випромінювала душевну енергію, спрямовану на досягнення нашої спільної мети, нам вдавалося проводити потрібні рішення».^{[73] [74] [75] Депутати-комуністи, які у своїй більшості не вміли виступати, бо звикли за минулих часів лише ру­ки піднімати на знак схвалення «генеральної лінії», тактично нерід­ко програвали опозиції. Тому, незважаючи на подвійну перевагу, внаслідок неефективності прямолінійного впровадження добре відомого принципу демократичного централізму, а також характе­ру суспільно-політичного і економічного розвитку в країні, що скла­дався не на користь більшості, сторони стали більше тяжіти до}

• • я

компромісних рішень.

Л.Кравчук згадував, що ще «у серпні 1991 року, коли б демок­рати не чіплялися за владу і за депутатські крісла, то можна було б тоді приймати рішення про дострокові вибори, і вже б давно у нас була нова Верховна Рада, новий закон і все нове... І коли б у той час обрали Верховну Раду, ми могли б прийняти і закони прогресивні­ші. Ми могли б обрати депутатів прогресивніших»? На наш погляд, думка цілком слушна. Її реалізація допомогла б позбутися багатьох негараздів та конфліктів серед владних структур у подальші роки. Проте особисті амбіції багатьох депутатів та небажання змін чи нерозуміння ситуації взяли гору.

Коли у липні 1991р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про заснування поста Президента держави, то малося на увазі, перш за все, зміцнити верхівку вертикалі виконавчої влади, створити ще один важіль для виходу з кризової ситуації. Проте цим актом було створено підгрунтя для подальших політичних конфліктів, перма­нентної боротьби різних гілок влади за її концентрацію у власних руках. Створювалась і невідповідність у політичній системі респуб­ліки між конституційними нормами, які суперечили одна одній і знову ж таки створювали підгрунтя для конфліктів.

У Конституції УРСР 1978р. вказувалося: «Народ здійснює дер­жавну владу через Ради народних депутатів, які становлять полі­тичну основу України. Всі інші державні органи підконтрольні і під­звітні Радам народних депутатів». Після запровадження поста Пре­зидента в Конституцію було внесене доповнення: «Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України». Та­ким чином, у державному устрої України на першому етапі її неза­лежного розвитку виникло унікальне сполучення елементів парла­ментської республіки, президентського правління й радянської вла­ди. Такий симбіоз в певній мірі був закономірним, він відбивав транзитний характер державної влади в Україні. В умовах перева­жання комуністичної більшості у Верховній Раді, достатньої життє­вості на той час гасел «Вся влада Радам!», радянських рудиментів у менталітеті українського населення таке поєднання було досить логічним.

Проте все це вступало в конфлікт з прагненням абсолютної більшості народу до забезпечення політичної, соціальної та еконо­мічної стабільності. За роки «перебудови» народ стомився від без­владдя, охлократії, беззаконня і тому закономірно прагнув зміц­нення влади.

Для уточнення характеристики політичного конфлікту 1991- 1994рр. необхідно підкреслити, що в цей час в Україні перехрещува­лися економічні, політичні і ціннісні конфлікти, які резюмувалися в понятті «криза». Ці форми макроконфліктів не тільки накладалися одна на одну, але й взаємно стимулювалися. У кризі знаходились не економіка, влада чи політика, а суспільство в цілому.

В таких умовах легітимність влади загалом, основних 'й гілок зразу була поставлена під сумнів. Тому почався пошук найбільш прийнятних для конкретних історичних умов і менталітету україн­ського народу форм правління. Вже в січні 1992р. відбулося закрите засідання Президії Верховної Ради з участю Президента Л.Кравчука та прем’єр-міністра В.Фокіна, на якому розглядалося питання про структуру державного управління в Україні. Під час обговорення тодішні Голова Верховної Ради І.Плющ, звертаючись до Л.Крав- чука, запропонував йому таку альтернативу: «Є два шляхи. Сьогод­ні у нас записано не в Конституції, а в Законі про Президента, що Президент є глава держави і глава виконавчої влади. Якщо ви хоче­те бути таким..., - управляйте всім і вся. Я вам цього не раджу. Є другий шлях. Обирайте найпрестижніше місце у Києві... і представ­ляйте державу».¹ Таким чином, Верховна Рада в особі свого Голови недвозначно запропонувала Президентові обмежитись представ­ницькими функціями, а реальна влада тоді автоматично перехо­дить до Верховної Ради. Пізніше Л.Кравчук згадував: «...з Іваном Степановичем Плющем погляд у нас був один - незалежна Україна. І все було гаразд. Як тільки почали з корінного питання - організа­ції влади, зайняли різні позиції, отут, на жаль, і почалося...». І далі: «Іван Степанович вважав, що адміністрація Президента - це щось зайве. Має бути невелика група людей, яка мусить займатися по­милуваннями, нагородами, а все інше - то прерогатива Кабінету Міністрів. Іван Степанович стояв на твердій позиції, що Президент повинен бути тільки главою держави, а не главою виконавчої вла­ди. Цю функцію має здійснювати уряд».^{[76] [77] На деякі аспекти тогочас­ної політичної боротьби вказує в своїх спогадах і активний діяч}

^[1] Лариса Скорик. Коли йдеться про державу, не прощаю нічого// Там само. С.248.

^[1] Цит. за: Гурков Игорь. Украина на пути к демократии или на перепу­тье? Диалог между политологом Владимиром Малинковичем и лидером социалистов Александром Морозом// Киевские ведомости. 1993.21 мая.

Наступним кроком Президента до посилення вертикалі своєї влади стало запровадження у березні 1992р. посади представника Президента. Законом встановлювалося, що представник Прези­дента є найвищою посадовою особою виконавчої влади - главою місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядкування - Києві та Севастополі. Вказувалося, що він забез­печує реалізацію законів та розпоряджень законодавчої і виконавчої влади, контролює діяльність місцевого та регіонального самовря­дування, а також підприємств, організацій та установ, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Разом з тим представник Президента не мав повноважень скасовувати рішення виконавчих комітетів рад, навіть якщо вони суперечили закону. Він міг тільки призупинити їх дію на час розгляду конфліктної ситуації в судовому порядку. Наявність контрольних функцій не давала йому права розв’язувати питання, що входили до компенсації місцевих рад.^[78] В принципі цей закон суперечив чинній Конституції і державно- територіальній організації влади в Україні, яка була в той час.

Інститут представників Президента суттєво змінив виконавсь­ку вертикаль влади і в цілому виправдав себе. Але знову ж відсут­ність Конституції і чіткої регламентації повноважень державної виконавчої влади призводили до нових масових конфліктів горизо­нтального типу, але вже на нижчому місцевому рівні.

Проте на цьому боротьба за владу на місцях не закінчилась. 14 травня 1992р. та 16 березня 1993р. прийнято зміни і доповнення до закону «Про представника Президента України», де вказувалося, що голови обласних і районних рад залишаються найвищими поса­довими особами в своїх регіонах. Було також спрощено процедуру зняття представника Президента з ініціативи місцевої ради. Про­позиція Л.Кравчука про те, ними повинні бути представники Пре­зидента не знайшла підтримки. Таким чином, Верховній Раді у цьому досить принциповому питанні вдалося «перетягти» ковдру на себе. Радянський принцип «Вся влада Радам!» фактично про­довжував діяти, і це створювало передумови для досить запеклої боротьби за владу на місцях, що гальмувало реформування суспіль­ства, утруднювало вихід з кризи. Більше того, в умовах такого про­тиборства на перший план на місцях почали виходити керівники- грсподарники, які зосередили в своїх руках економічну владу і праг- пули до політичної. Згодом їм вдалося висунути з свого середовища двох прем’єр-міністрів і Президента країни.

Специфіка стану політичної влади України полягала, по- перше, у сильній дифузії джерел влади; по-друге, у розриві влади та відповідальності її носіїв за результати своєї діяльності; по-третє, у зростанні непорозуміння між владними структурами та громадсь­кістю, населенням; по-четверте, у запеклій боротьбі як між горизо­нтальними, так і між вертикальними структурами влади.

Принципи зв’язку між законодавчою та виконавчою владами ке були чітко окреслені; вони не стільки взаємодіяли, скільки боро­лися між собою. Ситуація дедалі більше заплутувалася відсутністю чіткої політичної лінії, обгрунтованої стратеги державотворення. Були відсутні глибокі теоретичні розробки побудови української державності, шляхів, методів, засобів її розбудови, місця й ролі різ­них політичних інституцій у цих процесах.¹

Проведені у кінці 1992р. соціологічні опитування на запитання анкети «Хто в Україні визначає соціально-політичний розвиток?» дали такі результати: 47% назвали мафію, 40,8% - Президента України, Кабінет Міністрів - 31%, 22% - Верховну Раду. Представ­ників Президента на місцях реальною владою вважали 9% насе­лення, а лише 7% були схильні бачити її в місцевих Радах.^{[79] [80] Очевид­но, що влада мафії, в якій пересічний громадянин вбачав непізнану і страшну силу, значно перебільшена. Але цей показник свідчить про те, що люди вбачали в умовах кризи і погіршення життя реаль­ну владу не в легальних структурах, а в латентних. Цьому сприяло і різке зростання злочинності.}

«Бермудським трикутником», в якому зникала реальна влада і, як чорти з торби, виникали перманентні конфлікти, стали лінії «Президент - Верховна Рада - Кабінет Міністрів». Протистояння цих основних структур державної влади згубно позначилося на по­літичному, соціально-економічному становищі республіки. Замість концентрації зусиль для того, щоб витягнути «економічного воза» з багнюки», вони діяли у стилі «лебідь, рак та щука», що й призвело до відомого результату «а віз і нині там».

Ще однією спробою посилити вертикаль виконавчої влади стало делегування Верховною Радою повноважень Кабінету Мініс­трів України Законом від 18 листопада 1992р. зі змінами від 19 гру­дня 1992 року¹ (в частині здійснення законодавчого регулювання відносин власності, підприємницької діяльності, соціального і куль­турного розвитку, державної митної, науково-технічної політики, кредитно-фінансової системи, оподаткування державної політики оплати праці і ціноутворення). Таким чином, Кабінет Міністрів отримував значні повноваження в дуже широкій сфері діяльності. Причому згідно зі статтею 97^[81] Конституції України декрети з деле­гованих повноважень мали силу закону і могли зупинити дію конк­ретних законодавчих актів або вносити до них зміни і доповнення. Декрет після його підписання Прем’єр-міністром України переда­вався до Верховної Ради України і набував чинності після 10 днів з погляду його опублікування, якщо інше не передбачалося самим декретом, але не раніше дня його опублікування.

Протягом строку делегування повноважень (шість місяців) Кабінетом Міністрів було прийнято 83 декрети, якими змінено чи зупинено дію десятків законів України.^[82] Це призвело до появи кон­фліктів вертикального плану, між вищими і нижчими органами ви­конавчої влади, оскільки ті, хто мав застосовувати закони, були де­зорієнтовані відносно того, яка частина закону і взагалі який закон діють, а які ні. Це знову ж таки створювало суперечності в системі законодавства, породжувало конфлікти, призводило до невиконан­ня розпоряджень, порушень виконавської дисципліни. Така ситуація в цілому свідчила про необхідність посилення правового забезпе­чення діяльності Кабінету Міністрів і вимагала впорядкування пов­новажень шляхом прийняття нової Конституції.

Декрети фактично стали виконувати функцію законів і внесен­ня змін до законів. У конкретно-історичних умовах того часу декре­тування було запроваджене спочатку не конституцією, а законом України від 18 листопада 1992 року «Про тимчасове зупинення пов­новажень Верховної Ради України, передбачених пунктом 13 статті 97 Конституції України, і повноважень Президента України, передба­чених пунктом 7-4 статті 114-5 Конституції України»,^[83] але оскільки він не передбачав порядок його введення в дію, 21 листопада 1992р. був прийнятий окремий Закон, присвячений порядку введення в дію цього Закону.¹ Згодом (19 грудня 1992р. було прийнято закон України «Про доповнення Конституції (Основного Закону) статтею 97-1 та внесенням змін і доповнень до статей 106, 114-5 і 120 Конституції України»^{[84] [85] та закон «Про внесення змін і доповнень до закону України «Про тимчасове зупинення повноважень Верховної Ради України, пе­редбачених пунктом 13 статті 97 Конституції України, і повноважень Президента України, передбачених пунктом 7-4 статті 114-5 Консти­туції України».[86] [87]}

Протистояння гілок влади сприяло поглибленню кадрової кризи. Підбір кадрів вівся не за критерієм їх компетентності, а за політичними та особистими симпатіями, що призводило до прони­кнення у владні структури некомпетентних виконавців. 44,1% насе­лення вважало, що некомпетентність і безвідповідальність усіх ра­нгів є головною причиною труднощів, які переживає країна».*

Ситуація в керівництві країною ускладнювалася також тим, що не булб чітко сформованої конструктивної опозиції. Наявна опозиція була носієм суто негативістського підходу, перебирала на себе роль перманентного критика будь-яких дій Президента, Кабі­нету Міністрів, пропонуючи мало конкретного. Такий підхід давав їй можливість триматися на політичній арені, видавати себе за бо­рця за благо народу, не несучи фактично ніякої відповідальності за стан справ у державі.^[88]

Погіршення соціально-економічного становища, конфлікти між гілками влади призвели до урядової кризи. Вже в липні 1992р. депутати Верховної Ради ставлять питання про відставку уряду Ві- тольда Фокіна. У відповідь члени Кабінету Міністрів (за винятком віце-прем’єра В.Ланового та міністра оборони К.Морозова) заяви­ли, що в таких умовах вони працювати не можуть і знімають з себе відповідальність. Верховна Рада тимчасово призупинила свій на­тиск на уряд, що навіть було оцінено В.Фокіним як зрив «замаху на самостійність і незалежність республіки».^[89] Голова уряду спирався на повну підтримку Президента України /[.Кравчука. Проте восени того ж року ситуація кардинально змінилася. /[.Кравчуку не вдалося відстояти прем’єр-міністра і Верховна Рада відправила Кабінет Мі­ністрів у відставку. 2 жовтня 1992р. прем’єр-міністр В.Фокін провів своє останнє, прощальне засідання уряду. Президент ЛКравчук, який тепло дякував прем’єру за свою працю, не зміг приховати сво­го роздратування рішенням Верховної Ради, підкресливши, що ду­мка депутатів - це ще не думка народу. На тому ж прощальному засіданні він сказав: «Світ дивиться не тільки на те, що ми робимо, а й як це робимо. 1 коли я бачив на трибуні перекошені від люті об­личчя, намагання окремих депутатів принизити, обплювати опо­нента, мені так було важко».¹

13 жовтня 1992р. Верховна Рада затвердила прем’єр-міністром Л.Кучму - народного депутата України та провідного керівника оборонного комплексу, котрого у свій час уже запрошували, проте безуспішно, до Кабінету Міністрів на посаду першого віце-прем’єра. До цього часу про нього мало що знали навіть законодавці та міні­стри, крім того, що він директор найбільшого військового заводу «Південмаш» у Дніпропетровську, який випускав 60 відсотків усіх стратегічних ракет, а також багатьох типів ракет для космічних до­сліджень.^{[90] [91]}

Для Президента Л.Кравчука Л.Кучма виявився не таким по­ступливим підлеглим, як попередній прем’єр-міністр. На його дії вплинуло й значне погіршення економічної ситуації, викликане, перш за все, зовнішніми факторами. Певною правовою підставою для розходжень стало те, що в цей час повноваження уряду в певній мірі переважали повноваження Президента. Л.Кравчук не мав пра­ва ні накласти вето на декрет, ні змінити його. Це створювало умо- ■ ви, з одного боку, для більш широкого маневру уряду, а з іншого - для конфліктних ситуацій всередині верхньої горизонталі виконав­чої влади.

Поглиблення соціально-економічної кризи викликало у Пре­зидента бажання дистанціюватися від політики уряду, але разом з тим позбавляло його елементів реальної влади.

Перший політичний історичний конфлікт між Президентом і прем’єр-міністром виник у березні 1993р. у зв’язку з процесами об’єднання підприємців. Л.Кравчук, справедливо вважаючи, що таке об’єднання може бути суттєвим зміцненням його соціальної бази, на­полягав, щоб воно створювалось при Президенті. Л.Кучма - відповід­но - при уряді. В вінцевому рахунку переважила друга точка зору.

Ще однією конфліктною ситуацією початку 1993 року стало питання про позбавлення депутатських повноважень членів Кабі­нету Міністрів. З точки зору юридичної це пов’язано з тим, що в Конституції (ст.85 і 93-1) особи, які займають посади в органах ви­конавчої влади, не можуть бути народними депутатами. Необхідно було підтвердити це відповідною постановою Верховної Ради. Конфліктна ситуація стосувалася не тільки уряду і навіть меншою мірою уряду, а скоріше представників «Народної Ради» у самій Верховній Раді. Зокрема, мова йшла про першого віце-прем’єра І.Юхновського - одного з лідерів «Народної Ради», звільнення яко­го з посади було б відчутним ударом по авторитету цієї депутатсь­кої групи.

І.Юхновський, який відчував себе не зовсім зручно на посаді першого віце-прем’єра з різних причин (в тому числі через деякі непорозуміння з Президентом і протиріччя з комісіями Верховної Ради з питань агропромислового комплексу і відродження та соці­ального розвитку села)¹, сам подав у відставку, заявивши, що робо­та у Верховній Раді є не менш відповідальною.

Другим, більш суттєвим конфліктом між Президентом Л.Кравчуком і прем’єр-міністром Л.Кучмою стала відкрита боро­тьба за збільшення своїх повноважень. Виступаючи з доповіддю Кабінету Міністрів «Про соціально-економічне і політичне стано­вище, що склалося в Україні, та шляхи виходу з нього» на засіданні Верховної Ради 18 травня 1993р., прем’єр-міністр звернувся до на­родних депутатів з проханням про продовження надзвичайних пов­новажень.^{[92] [93] Л.Кучма зробив також спробу підпорядкувати собі пред­ставників Президента в областях шляхом введення їх до складу Ка­бінету Міністрів.}

У відповідь Превдент запропонував взяти на себе безпосере­днє керівництво Кабінетом Міністрів, тобто реально оточити ви­конавчу владу. Парламенту пропонувалося сконцентрувати свою увагу на прийнятті законів, постанов і здійснювати тільки повнова­ження, передбачені Конституцією. Характерно, що Президент не ставив питання про додаткові повноваження. Верховна Рада мала надати йому лише одне право: видавати укази з невизначених, не- врегульованих економічних питань, які втрачали й силу після при­йняття Верховною Радою відповідних законів. Крім того, пропону­валося ввести посаду віце-президента, який не керував би урядом, а виконував окремі доручення Президента. У такій ситуації прем’єр- міністр запропонуваї Верховній Раді підтримати пропозицію Пре­зидента і подав у відставку.

Дводенне обговорення цієї ситуації у Верховній Раді дало до­сить несподівані результати. Лише 90 чоловік, тобто п’ята частина депутатського корпусу, підтримали Президента в його бажанні взяти на себе повноіу влади. Водночас 223 депутати висловилися проти відставки прем'єр-міністра.¹ Цю подію можна трактувати по- різному. Якщо братнії зовнішній, видимий бік, то можна вважати, що Президент отримав поразку, зазнав невдачі. Однак були й інші думки. Деякі аналітики вважали, що Л.Кравчук, як досвідчений ша­хіст, зробив більш складний хід: він пожертвував своїм видимим іміджем для того, щоб: 1) послабити уряд (не продовживши йому надзвичайні повноваження); 2) скинути відповідальність за ситуа­цію на Верховну Рад яка не надала йому повноважень; 3) домігся повернення йому повноважень для видання декретів.^{[94] [95] Таким чи­ном, можна резюмувати, що Президент пожертвував легкою фігу­рою (враження про його поразку в голосуванні), щоб виграти три і зміцнити свою владуза рахунок послаблення уряду і певної дискре­дитації Верховної Ради.}

В.Литвин, змо,клювавши можливі наслідки пропозицій Пре­зидента, прийшов до висновку, що у такій ситуації нападки парла­менту у випадку неиіконання Кабінетом Міністрів своєї реформа­торської програми чи просто завалу роботи відчуватимуть на собі тільки міністри та члениЦр&заддптської Ради, але не керівник уря­ду, тобто Президент, і не його заступник - віце-президент. Таким чином, вони не несуть відповідальності за реформи, хоча керують виконавчою владою. Крім того, імпічмент Президента можливий лише у випадку порушення закону чи Конституції, про що рішення може зробити конституційний суд. А реформаторські невдачі - це не порушення Конституції.¹ •

Політичні конфлікти «угорі» були стимульовані соціально- політичними подіями «внизу». В червні 1993р. почалися масові страйки шахтарів, до яких приєдналися трудові колективи інших регіонів країни. В ході страйку було висунуто політичні вимоги, які стосувалися проведення референдуму про довіру Президентові, Верховній Раді та Радам усіх рівнів. У відповідь Президент запро­понував призначити дострокові вибори до Верховної Ради на гру- день-січень 1993/94рр., а паралельно провести референдум про до­віру Президентові.^{[96] [97]}

Прем’єр-міністр Л.Кучма висловився проти проведення рефе­рендуму про довіру й парламенту, й Президенту, запропонувавши винести на всенародне обговорення питання «Якою бути нашій державі?» Саме в цей час Леонід Кучма і висловив своє знамените запитання, яке набуло такого широкого розголосу, - «Яке суспільс­тво ми будуємо?».^[98] Таким чином, і в цьому кардинальному питанні позиціь Президента і прем’єра досить істотно відрізнялися.

17 червня 1993р. Верховна Рада прийняла постанову про про­ведення референдуму щодо довір’я (недовір’я) Президенту і Верхо­вній Раді України 26 вересня 1993 року,^[99] але згодом змінила своє рішення, ухваливши (24 вересня 1993р.) провести дострокові вибо­ри до парламенту 27 березня, а Президента України - 26 червня 1994 року.

У червні ж 1993р. Л.Кравчук підписав указ про створення надз­вичайного комітету всередині Кабінету Міністрів з питань опера­тивного управління народним господарством. У функції комітету, який мав очолити ЛКучма, входили розробка і реалізація заходів щодо стримування інфляції, стабілізації виробництва і соціального захисту населення. Структура виконавчої влади за цим указом під­лягала істотному перерозподіленню. Однак прем’єр-міністр, з яким вся ця програма дій не була погоджена, відмовився очолити надзвичайний комітет. Президент був змушений відкликати указ і пішов на скорочення штату своєї адміністрації, ліквідувавши в ній комісії та ради, що дублювали відповідні структури Кабінету Мініс­трів.¹ Це свідчило про те, що Президент пішов назустріч прем’єру, зрозумівши, що загострення політичної та соціально-економічної ситуації може мати дуже негативні наслідки й для нього, і тут на перший план виходить вже не боротьба за владу, а необхідність її збереження в даних руках взагалі.

Л.Кучма разом з В.Пинзеником розробили конкретний план економічних реформ, який був оприлюднений наприкінці липня 1993р. Ним передбачалися такі комплексні заходи: заборона піль­гового кредитування; скорочення субсидій на продовольчі товари; контроль Національного банку за асигнуваннями, затвердженими парламентом; початок широкомасштабної приватизації та заходи щодо економії енергоносіїв. Для реалізації цих заходів потрібна була законодавча підтримка Верховної Ради — доповнення потребу­вали 38 існуючих законів і прийняття 13 нових. Однак Верховна Ра­да, в силу політичних амбіцій окремих лідерів фактично заблокува­ла здійснення курсу на невідкладну лібералізацію економіки. В.Пинзеник відмовився від посади віце-прем’єра в серпні 1993 ро­ку.^{[100] [101] Після цього Л.Кучма заявив, що цьому уряду залишилося жити лічені дні.[102] Проте він зробив ще одну спробу уточнити повноважен­ня шляхом чіткішого розподілу влади. У виступі на засіданні Верхо­вної Ради 31 серпня 1993р. Л.Кучма пропонував такий розподіл влад: законодавчу - Президентові, виконавчу - урядові, розроблен­ня Конституції - Верховній Раді. До повноважень уряду мало вхо­дити залучення до вертикальної структури виконавчої влади, побу­дованої згори - донизу, місцевих держадміністрацій, підпорядку­вання Національного банку урядові, право уряду самостійно при­значати й знімати міністрів та працівників інших відомств, створю­вати й ліквідовувати структури виконавчої влади.'}

Запропонована схема була досить незвичайною й оригіналь­ною. Перебрання законодавчих функцій Президентом мало без­прецедентний характер, але й деякі логічні підстави - фактично це було продовження лінії надзвичайних повноважень, яка вже здійс­нювалася до цього. Що ж до зосередження Верховної Ради на пи­таннях Конституції, - то це питання теж було дуже актуальним. Держава нагально потребувала Основного Закону, регламентації влади, визначення чітких повноважень усіх владних органів.

Проте цей план прийнято не було, і 21 вересня 1993р. Л.Кучма подав у відставку. Виконання обов’язків прем’єр-міністра було по­кладено на Юхима Звягільського. Л.Кравчук отримав можливість реалізувати свій план - перебрати керівництво урядом у свої руки? Було створено Координаційний комітет з питань здійснення рин­кових реформ та подолання економічної кризи,^[103] проте фактично відновлювались адміністративні методи керівництва економікою.

Довіра до органів влади ще більше падала. Влітку 1993р. ідею розпуску Верховної Ради підтримували 48,5% (у жовтні 1992р. - 41,8%).^[104]

Ситуація в країні на початку 1994 року, за оцінкою американ­ського журналу «Ньюсуік», нагадувала апокаліпсис: «Немає жодних ознак поліпшення. Колишній комуніст Кравчук, який прийшов до влади на націоналістичній хвилі, не має чіткого плану реформуван­ня економіки. Розвал економічної системи настільки б’є по його політичному капіталу, що він навіть не може отримати дивіденди від візиту Клінтона».^[105]

За роки роботи Верховної Ради першого скликання було на­працьовано й прийнято 402 закони і 1108 постанов нормативного характеру.¹ Особливо велике значення мало прийняття Декларації про державний суверенітет і Акта про незалежність України. Було розглянуто і схвалено 7 програм виходу з економічної кризи, проте жодна з них не була реалізована в повному обсязі. За цей час зміни­лося чотири уряди, що свідчить про активну політичну боротьбу в верхніх прошарках влади. Проте кризові явища в економіці не вда­лося зупинити.

Реальне функціонування влади не спиралося на стійкі традиції, не було обгрунтованим ні в правовому, ні в теоретичному, ні в по­літичному відношеннях. Воно вимагало наявності розвинутих зако­нодавчих механізмів взаємодії окремих гілок влади, чіткого розпо­ділу компетенцій між ними. Принцип розподілу влади вимагав і від парламентів, і від виконавчої влади суворого дотримування закону, дії їх у межах повноважень, а це було завжди незручним.^{[106] [107]}

Головним недоліком діяльності Верховної Ради було те, що вона не зробила остаточного вибору в бік ринкової економіки, хоча була прийнята велика кількість проринкових законів. Однак вони не становили єдиної системи, не містили ефективних механізмів впровадження, були внутрішньо суперечливими, внаслідок чого ринкові реформи блокувалися.

У державотворчій та політичній сферах були напрацьовані за­кони, які заклали лише основу для формування і діяльності держав­но-правових інститутів, реалізацій прав і свобод громадян.^[108] Голов­ним недоліком у цій сфері було те, що не вдалося прийняти Консти­туцію України, що затримувало здійснення всебічної реформи влади.

Не зміг повністю використати свої повноваження і Президент України Л.Кравчук, діяльність якого проходила в важких зовніш­ньополітичних і соціально-економічних умовах, обтяжувалась полі­тичними конфліктами, інерцією радянських часів. Все ж його голо­вною заслугою є те, що він достатньо послідовно здійснював лінію на державотворення в Україні і стояв біля витоків цього процесу у 1991 - 1994рр.

Досить рельєфно виявились недоліки і в діяльності виконавчих структур. Українським державцям не вистачало самостійності мис­лення, кругозору, бачення перспективи. Суттєво впливало те, що в умовах незалежності требабуло діяти «незалежно», самостійно, а не всі це уміли. За вдалим виразом Володимира Литвина, українсь­ка номенклатурна еліта, якби не незалежність, продовжувала б хо­дити в «номенклатурних підлітках»?

Погіршення соціально-економічного становища, загострення вертикальних і горизонтальних політичних конфліктів призвели до кризи влади і рішення про дострокові вибори Верховної Ради і Пре­зидента України. Оцінюючи цей період, Президент України Л.Кучма писав: «Епоху 1991 - 1994рр. можна розглядати як епоху політичного романтизму, як час, коли закладалися тільки перші основи і фундаменти державних інститутів. Але й вони зіграли свою особливу і грандіозну історичну роль: в цей період ми отри­мали визнання у світі, відмовившись від ядерної зброї; впровадили нову політичну модель, засновану на багатопартійності; заклали основи громадянського суспільства, зробили перші кроки від адмі­ністративно-командної системи до ринку».^{[109] [110]}