§4. Особистість і влада. Психологічні аспекти влади

Деякі володарі влади не цуралися літературної творчості, на­віть писали вірші. Займався цим замолоду Й.Сталін. Лауреатом літературної премії став Л.Брежнєв. Але найкращим поетом серед генсеків був, очевидно, Юрій Андропов.

«Сбрехнул какой-то лиходей, Как будто портит власть людей. О том все умники твердят С тех пор уж много лет подряд, Не замечая (вот напасть!), Что чаще люди портят власть»¹.

Взаємозв’язок і взаємовплив людини і влади, особистості і по­літики є очевидним, він визначається самою природою влади, яка є втіленням сутнісних рис людини, її соціальної і біологічної приро­ди, що виявляється в складній системі потреб, включаючи потреби в спілкуванні, самореалізації і самозбереженні.^{[53] [54]}

Людина є основним суб’єктом політики, який може активно брати участь у боротьбі за владу, за її реалізацію, впливати на полі­тичні процеси. Ставлення людини до влади може мати найширший діапазон: від повного захоплення до категоричного неприйняття і спротиву. Характер влади справляє суттєвий вплив на людину, її спосіб життя. Але і від самої людини, її здібностей, характеру_и дій залежить влада.

Англійський соціолог Герберт Спенсер зауважував, що суспільс­тво утворюється з одиниць. Природа цих одиниць і визначає природу суспільства. Якими є люди, їх загальний рівень розвитку, такою буде і породжувана ними політика і створена ними влада. Загальний інте­лектуальний і психологічний потенціал «множини особистостей» визначає взаємовпливи і взаємовідносини не лише окремих індивідів чи групи людей, але й суспільства, держави в цілому.

Коефіцієнт корисної дії влади багато в чому визначається її соціальним змістом - здатністю діяти в інтересах чи проти ін­тересів керованих.

Особистість стає суб’єктом політичної влади лише тоді, коли вона здобуває при вирішенні державних справ можливість дії, при­чому самодетерміновану здатність, яка ґрунтується на власному світогляді, сприйнятті світу. Відповідно до цього позбавлення такої здатності автоматично призводить до того, що людина фактично виключається з політичного процесу. У такому випадку влада стає для неї недемократичною, деспотичною. Якщо влада враховує сві­тоглядні орієнтири підпорядкованих їй людей, дає особистості змо­гу внутрішнього самовизначення, - то ця влада є дійсно гуманісти­чною, державно виваженою, адекватною фундаментальним правам особистості.

Сьогодні, на порозі третього тисячоліття, політична та право­ва думки всебічно обґрунтовують ідею самоцінності людини, пріо­ритету її природних прав. Орієнтація на свободу, самостійне визна­чення людиною кола своїх інтересів і засобів їх реалізації, усвідом­лення особистої відповідальності за власну долю практично вті­люються в різних видах діяльності, необхідних суспільству. Віднос­на самостійність особистості стосовно влади виявляється в тому, що вона не може повністю відповісти суспільним умовам (у тому числі і «накресленим» владою), а повинна виявляти в своїй іденти­фікації певну вибірковість переваг, орієнтацій (у даному контексті політичних), виходячи з своєї самостійності, рівня політичної сві­домості та культури.

Владний вплив, який здійснюється всупереч інтересам керова­них, тобто те, що можна визначити як маніпулювання, слугує суттє­вим фактором соціальної дезорганізації, знижує рівень раціональ­ності в поведінці людей.

Участь особи в політичному процесі детермінують політична система, соціальне середовище, власні цінності, інтереси та потре­би. На політичну поведінку людини впливають і психологічні та біологічні елементи особи (менталітет, темперамент, стан здо­ров’я).

Для нормального співжиття влади і особистості ні одна з сто­рін не повинна придушувати (влада) чи заперечувати (людина) од­не одного. їх відносини не можуть бути відчуженими, влада повин­на будувати їх на взаємосприйнятних засадах. Політичне відчужен­ня виявляється у неможливості людини впливати на хід політичних подій, у сприйманні індивідом політичних інститутів як ворожих інтересам людини.

Наявність відчуження дає змогу відповісти на питання: чому більшість людей не любить владу? (Крім тих, хто до неї належить і користується нею).

Влада пов’язана з відносинами панування й підкорення, насильс­тва, диктату, нав’язування певних стереотипів поведінки, обмежень свободи і волі, демагогією, обманом, цинізмом, зловживаннями вла­дою, багатством, нерівністю. Всі ці прикмети по-різному виявляють себе в різних політичних режимах. Менше в демократичних і відчутно більше в авторитарних. Розбещення владою негативно впливає не лише на її носіїв, володарів, але й на суспільство. Не можна виключити з причин негативізму до влади й заздрість до тих, хто більше має і мо­же, настрої зрівнялівки, вимоги, щоб «ті, у верхах, жили так, як ми, в низах». Таке прагнення і було однією з психологічних причин Жовтне­вої революції і наступної громадянської війни, і основи для таких на­строїв залишилися, вони живляться рудиментами соціалізму, спокон­вічною ненавистю бідних до багатих.

В політичній літературі виділяють кілька типів стосунків вла­ди зі своїм головним джерелом, носієм та об’єктом - людиною. У рамках єдності людини і влади виникають два варіанти їх зв’язку.

Перший тип передбачає ставлення до влади як до засобу, що використовується для вирішення завдань соціального, морального, релігійного порядку.

Інший тип єдності людини і влади - це ставлення до влади як до мети, визнання її самодостатньою цінністю, яка за своїм зна­ченням перекриває всі інші. У рамках такого ставлення до влади формується «авторитарна особистість», характерними рисами якої є повне злиття людини з механізмом влади, підкорення особистого життя її потребам, розчинення особистого життя в політичному, громадському, релігійному. Абсолютизація значення влади в житті людини, набуття статусу самодостатньої цінності здійснює руйнів­ний вплив на особистість. Проте надзвичайно негативним для лю­дини та її особистих якостей виявляється і ситуація життя в умовах руйнування влади.^[55]

Демократія, як відомо, здійснюється певною «множиною осо­бистостей», які вступають між собою у відносини влади. Вона є вза­ємовпливом їх характерів, волі, прагнень, які «переплавляються» у «єдиний характер» - всезагальний і всенародний, певною мірою цілісний. Реалізація демократичних настанов передбачає здатність народу спрямовувати державний корабель, відчувати відповідаль­ність за свої дії. Демократична політика неможлива без лояльності, поважання закону. Недотримання закону веде до безвладдя і без­ладдя, розгулу злочинності і правопорушень, які стають основною формою суспільного буття. Життєвість демократії - у загальному інтелектуально-моральному стані всієї «множини особистостей» - менталітеті народу, його правосвідомості. Без цього демократія перетворюється в охлократію або тиранію.

Участь особистості у формуванні демократичної держави і ре­алізації демократичної політики повинна бути органічно пов’язана із становленням громадянського суспільства - системи самостійних і незалежних від держави громадських інститутів і міжособистісних відносин. Так створюються умови для самореалізації окремих осо­бистостей і соціальних груп.

Громадянське суспільство, як відомо, - це вища ступінь у роз­витку соціальної спільноти, міра його зрілості, розумності, справе­дливості, людяності. Під цим суспільством розуміють особливе середовище відносин, головним чином, майнових, ринкових, сімей­них, моральних, які повинні знаходитись у певній незалежності від держави. В громадянському суспільстві, окрім офіційних інститутів, існує непідконтрольний їм уклад життя - сфера реалізації інтересів окремих індивідів та їх об’єднань, тобто мова йде про невтручання влади в «цивільні справи» особистості, приватне життя людей.

Видатний філософ Гегель вказував, що окремаюсоба є для себе самої метою; її діяльність спрямована, перш за все, на задоволення власних потреб (природних і соціальних). В той же час особистість може задовольняти свої запити не інакше, як перебуваючи у певних відносинах з іншими людьми. «У громадянському суспільстві кожен для себе - мета, всі інші для нього - ніщо. Але без співвідносин з ін­шими він не може досягнути всього обсягу своїх цілей»^[56].

Громадянське суспільство починається з громадянина і його свободи. Регулююча роль держави стає мінімальною: охорона пра­вопорядку, боротьба зі злочинністю, створення нормативних умов для безперешкодної діяльності індивідуальних та колективних вла­сників, реалізацій ними своїх прав і свобод.

Визначальне соціальне явище, результат творчості багатьох поколінь людей - влада - існує в суспільстві, тобто в загальній сис­темі багатоманітності суспільних явищ, людських справ, стосунків і взаємодій. Вона органічно пов’язана з ними, взаємодіє з ними і впливає на них, відчуваючи, в свою чергу, дію численних і різноха­рактерних явищ, процесів і подій Без урахування цих особливостей влада як така постає неповною, однобічною. Звичайно, не всі яви­ща, у світ яких «входить» влада, рівнозначні і можливі для співстав- лення як за рівнем і масштабом впливу на владу, так і за впливом, який вони відчувають з боку влади Але якщо подивитися масштаб­но, узагальнено, то, власне, у фокусі скрізь стоїть проблема: людина і влада.

У суспільстві система влади починається з людини, фактично вона занурена в світ людини, їй самій належить прийти до влади, очолити її, стати біля її керма чи обрати того, хто стане біля важе­лів влади над ним і від його імені буде дотримуватись закону і тво­рити його. Іншими словами, в реальному житті людина, вступаючи в світ, застає владу готового, керуючою і або беззаперечно підпорю­ється їй (що відбувається в абсолютній більшості випадків), або може збунтуватися (як правило, безуспішно, як це було віками і ти­сячоліттями і буває в наші дні).

Система влади у світі людини не лише починається, але й за­кінчується людиною Вона, якщо можна так висловитися, впираєть­ся в людину, спирається на неї, бо влада для того й існує, щоб дійти до окремо взятої людини, спонукати її виконувати владні приписи та вказівки.

Тут відкривається багатство аспектів аналізу: влада в ім’я лю­дини, влада проти людини, а також людина влади, людина при владі, людина перед владою, людина біля влади, людина- проти влади і, нарешті, людська влада, людяна влада і владна людина?

Влада має величезне значення в діяльності людини. Кожна політична кампанія, будь-яка організована група, будь-який соці­альний процес - це права на використання влади. Оточуюча нас дійсність дає множину прикладів специфічних виявів владних від­носин: соціальна влада і суперництво з-за влади породжують біль­шість драм нашого життя. Влада, таким чином, постає перед нами не тільки як всезагальна властивість соціальних структур, але і як загадковий соціальний феномен?

Людина - суб’єкт і об’єкт суспільно-історичної діяльності і культури, влади і правління. З поняттям «людина» пов’язані різно­манітні поняття у владній практиці (видатна людина, людина вла­ди, «своя людина», могутня людина і т.д.). Звідси і якості, які вияв­ляються у влади і володарів: людяність, гуманність або мізантро­пія, людиноненависництво. Звідси влада і політика в ім’я та на бла­го людини чи людей або нелюдська влада.

Для успіху влади, її стабільності необхідно, щоб вона не була налаштована проти людини, проти народу, а слугувала людям, їх добробуту, захищала їх. Дуже важливо, щоб цьому сприяв надзви­чайно складний комплекс, який стосується усіх і кожного, а не лише можновладців, - комплекс розумних владних інтересів, владних відносин, владної свідомості. Це суттєві компоненти феномену влади.

Владні інтереси - це, перш за все, потреба людини, осіб, орга­нів, установ, організацій, які рухаються до влади, володіють нею, використовують її, пов’язані з прагненням до якомога більшого засвоєння і розпорядження нею. Це і інтереси простих людей, які мають перед собою нормальну владу.

Життя людей в цілому регулюють їх стосунки - їх взаємні зв’язки, а також зв’язки 'їх організацій, соціальних інститутів, соці­альних груп, держави, тобто саме ті багатогранні види зв’язків, які утворюють людське суспільство і породжують саму потребу у владі. Для влади головними є власне владні відносини, тобто взаємні зв’язки різних людей, суб’єктів, осіб, органів, партій з приводу вла­ди, її розуміння і використання. Адже саме з цією сферою пов’язано впорядкування життя людини, діяльності людського суспільства.

дина в суспільстві свободи, що’ зароджуєтеся, - це, за ідеєю ще і «громадський контролер» правової держави, що з’являється утвер­дженню якої, власне, і підпорядкований цей контроль.¹

Такий феномен, як влада, приваблює, хвилює, захоплює люди­ну, а потім і розчаровує, відштовхує - і не лише індивіда, але й цілі колективи, верстви, регіони. У людини є здатність захоплюватися владою, яку важко подолати, і це пов’язано з честолюбством, марно­славством, егоїзмом, особистим інтересом, прагненням «сильних відчуттів» і задоволень. Прагнення влади і прагнення багатства - одні з найсильніших людських почуттів, дуже схожі і нерідко згубні. Очевидно, що суть цього - в незвичайній множині людських відчуттів пристрастей, в нестримному прагненні людини до пізнання і ви­пробовування своїх сил в різних ситуаціях, в намаганні підняття над подібними собі, керувати ними і отримувати від цього задоволення. Відомий німецько-американський психолог і соціолог Еріх Фромм писав з цього приводу, аналізуючи мотиви прагнення Сталіна до влади: «Я думаю, що головним мотивом для Сталіна була насолода своєю необмеженою владою: «Хочу - страчую, хочу - помилую»^{[57] [58].}

Лінія «людина-влада» безпосередньо пов’язана з володарями влади, реальними особами, які мають владу. Фактично, реально владу приводять в рух, надають їй енергію, роблять її активною, ефективною, діяльною так звані перші особи - монархи і президен­ти на самій вершині, а часом і фігури рангом, ступенем нижче на інших поверхах влади (часто це місцеві володарі), здатні не дуже вже поступатися першоволодарям за впливом на співгромадян чи підданих. А поруч нерідко знаходиться дуже впливове оточення (сановники, еліта, «команда», придворні).

Особисті риси характеру досить сильно впливають на методи здійснення влади, її стан і розвиток. Історія свідчить: кожен, хто рвався до трону, шукав свого: один - багатства, інший - пошани, третій - права вирішувати долі людей, четвертий намагався зміни­ти світ. І майже всі вони вели боротьбу за владу — боротьбу не на життя, а на смерть»^[59].

Світ володарів, які за тисячоліття людської історїї знаходили­ся на вершині влади, дуже різноманітний, суперечливий, неодноз­начний. Яка особистість залишиться в історії? Чому залишиться? За що залишиться? Відомий історик Н.Я.Ейдельман відзначав; «Іс­торія володіє строкатим і жахливим набором самовладних деспо­тів: Хеопс, Навуходоносор, Калігула, Цінь ПІі-Хуанді, Тімур. За ос­новними «параметрами» вони були подібними до тисяч інших са­модержців і виділялися з їх середовища, залишались горезвісною пам’я-гтю іноді через особливе звірство, але частіше через якусь дивну, особливу рису, збережену сагами, переказами. Таким був, наприклад, єгипетський тиран Хакім з династії Фатімідів (996­1021) який перевернув життя країни, наказав жінкам ніколи не виходити на вулицю, вдень усім підданим спати, вночі — не спати; і так протягом чверті століття, доки ім’ярек не сів на осла, не оголосив правовірним, що вони не гідні такого правителя, і поїхав, зник (після чого потрапив у святі, від якого веде свій початок відома мусульманська секта друзів)¹.

Там, де є влада, завжди є і політичне лідерство. Р.Такер писав: «...політичне лідерство є, вірогідно, однією з найзначніших і найза- гальніших форм влади. Влада - це центральна складова лідерства»^{[60] [61].}

Роль лідера зростає в переломні періоди розвитку країни, коли політичні події, темпи, форми радикальних перетворень набувають чітко вираженого особистісного забарвлення. В такі періоди влада перестає бути анонімною, різко зростає особиста відповідальність політика перед суспільством за результати її його діяльності. Це особливо актуально сьогодні для України, яка переживає складний трансформаційний період.

Історія свідчить, що абсолютна більшість населення, на жаль, не здатна до самостійної соціальної творчості. Саме лідери є локо­мотивами історії, джерелом прогресу суспільства. Ф.Ніцше писав, що «...людство повинне невтомно працювати, щоб народжувати великих людей - в цьому, і ні в чому іншому, є його завдання»^[62]. Проте природа політичного лідерства достатньо складна і не під­дається однозначній інтерпретації. Феномен лідерства має свої ко­рені в самій природі людини і суспільства.

Лідерство грунтується на певних потребах складних організа­ційних систем. До них можна віднести, перш за все, потребу в са­моорганізації, впорядкування поведінки окремих елементів систе­ми з метою забезпечення її життєвої функції.

Психологи давно встановили зв’язок між типом психіки людини і тією роллю, яку вона на себе бере у сфері політичних відносин. Цей зв’язок не може бути жорстким, прямим, а значною мірою опосеред­ковується, коректується і світоглядом, і освітою людини, і характе­ром тієї соціальної і життєвої ситуації, в якій їй доводиться діяти.

Для сучасного політичного життя характерне панування емо­цій, суперечливих та швидкоплинних настроїв мас, які виплескують назовні своє невдоволення політичними інститутами, окремими політичними лідерами. Політичний екстремізм пояснюється не лише соціальними причинами, але й психологічними. Як доведено численними дослідженнями, цей тип політичної поведінки людини завжди базується на гіпертрофічних ірраціональних мотиваціях, які, в свою чергу, частіше є наслідком деякої психічної ураженості лю­дини, що гальмує її вибір і примушує звертатись до подібного роду діяльності. Так, за даними деяких соціологічних досліджень, у пра­вих та лівих екстремістів знайдено, що, порівняно з прибічниками інших політичних течій, вони значно частіше відчувають почуття соціальної ізольованості, беззмістовності життя, тривоги за своє майбутнє.^[63]

Звичайно, що особисті психологічні якості лідерів відіграють суттєву роль в реалізації влади. Наприклад, компульсивність (на­в’язливе прагнення зробити все найкращим чином) чи демонстра­тивність (прагнення привернути уваїу до своєї персони) як домі­нанти стилю політичного лідера можуть суттєво вплинути на хара­ктер рішень, які приймає політик, а значить, вплинути й на долю багатьох людей та й самого політика.

Людина вступає у політичні стосунки з певним рівнем розвит­ку психологічних якостей, менталітетом, що дає їй змогу по-своєму сприймати політичне буття. Психологічне відображення політичної дійсності у свідомості людини безпосередньо фіксується у вигляді оціночних суджень, переживань, вірувань, вольових настанов суб’єк­та. Саме вони дають уявлення щодо стану політичної свідомості, ставлення суб’єкта до влади, його мотивів, цінйісних орієнтацій та інших психологічних компонентів політичного життя. Саме психо­логічні компоненти частіше за все організують і визначають ті суб’єктивні образи лідерів та інших політичних явищ, влади, які складаються у людини. Самопочуття примушують людину оціню­вати політичні явища в залежності від того, якими вони відбилися у його свідомості, а не від їх реального змісту. Наприклад, недовіра до певного лідера чи партії може сформуватися у людини не на під­ставі аналізу їх програм чи навіть дій, а за рахунок негативного ста­влення до неетичного вчинку лідера чи просто антипатії до нього. Таким чином, людина частіше сприймає політичну реальність не раціонально, а відповідно до своїх почуттів та емоцій. Це створює можливості для маніпулювання поведінкою людей шляхом ство­рення осередків тимчасового психологічного збудження населення, затуманюючи його раціональне мислення, що призводить до від­чуття єдності з політикою держави, її лідером. Характерний приклад - дії російського уряду по боротьбі з тероризмом у Чечні восени 1999 року, які призвели до зростання авторитету державної влади і голови уряду, майбутнього президента Росії В. Путіна особисто.

Найважливіша роль у формуванні політичної психології нале­жить ідеології. Свідоме використання економічних і політичних акцій з метою цілеспрямованого впливу на політичну психологію цінне тим, що дає швидкий ефект і дістає відображення у вигляді природного ходу подій, але воно, по-перше, нерідко зв’язане із зна­чними матеріальними витратами, по-друге, далеко не всі їхні на­слідки передбачувані й обов’язково включають хай менш суттєві за значенням, але все ж таки небажані явища, і, по-третє, вони впли­вають переважно на чуттєву, емоційну сторону політичної психоло­гії. І, нарешті, вплив подібних заходів так само швидко виявляється, як і зникає.¹

Сучасні психологічні компоненти свідомості людини тісно пов’язані з традиціями народу, культурою, історичною пам’яттю, Відомий російський історик В.Й.Ключевський так писав про психо­логію росіянина: «Неможливість розрахувати наперед, заздалегідь обміркувати план дій та йти прямо до наміченої мети помітно по­значилася на складі розуму великороса, на манері його мислення. Житейські нерівності та випадковості привчили його більше обго­ворювати пройдений шлях, ніж обдумувати подальший, більше озиратися назад, ніж зазирати вперед»^{[64] [65].}

В українців, як і людей інших національностей, теж існує свій менталітет - сукупність певних психологічних якостей, що дають їм

змогу по-своєму сприймати, усвідомлювати природне, суспільно- політичне оточення і самих себе, діяти відповідно до цього усвідо­млення. Наш менталітет суттєво вплинув на нашу історію, істотно впливає на наше сьогодення, на стан справ у країні. Говорячи про особливий «український шлях», Президент України Л.Кучма в од­ному зі своїх інтерв’ю говорив: «На превеликий жаль, ми не змогли повторити шлях прибалтів і поляків. У цих країнах була єдина мета у більшості політичних сил і кардинальних розходжень не було. Там зразу було закладено дійові механізми влади, а це значить - почат­ковий шанс для реформ. У нас же будь-які спроби реалізації ре­форм наштовхувались на відторгнення парламенту. У цьому плані ми не схожі на більшість країн..

Другий момент - менталітет. Не можна порівнювати наш мен­талітет з менталітетом прибалтів чи поляків. У нас тривалий час не було єдиної української нації у повному розумінні цього слова...

І третій момент - у них інша психологія, вони менше жили при комуністах. І, як наслідок, не так звикли у всьому розраховувати на державу»¹.

Сучасна ментальність суб’єктів змінюється у зв’язку із зрушен­нями у масовій свідомості людей, спричинених змінами у самосві­домості народів, психології громади, владі, національному самопо­чутті, формах спілкування. Спрямування різноманітних почуттів та емоцій обумовлює нерівномірний, навіть стрибкоподібний характер розвитку реальних політичних процесів. Завдяки цьому в політику привноситься елемент стихійності, непрогнозованості подій.

Саме перебування при владі теж суттєво змінює психологію людини. Колишній Президент Франції Жіскар д’Єстен у книзі своїх спогадів «Влада і життя» відверто писав про погіршення своїх сто­сунків з оточуючими, наростання стану роздратування у відносинах з підлеглими. «Коли я став Президентом, - пише він, - контроль над своїм настроєм ставав все важчим... Роздратування, про яке я до цього часу не мав уявлення, поступово накопичувалося в мені. Стримувати себе ставало все складніше, і це було лише додатковим джерелом нервового напруження»^{[66] [67].}

Звичайно, влада - доля і тягар нелегкі, і лише збоку здається, що все там солодко і красиво. Щоб гідно владарювати, необхідно володіти справжніми знаннями, постійно їх накопичувати, глибоко обдумувати, ефективно використовувати в аналізі, діагнозі, синтезі, прогнозі. Про це ще у XIX столітті досить чітко писав фахівець у галузі теорії політики А.І.Стронін: «Як знання починається з багат­ства, так влада починається від знання. Якщо перевага в силі є єди­ним первісним джерелом багатства, якщо перевага в багатстві є єдиним первісним джерелом знання, то єдиним первісним джере­лом влади буває лише перевага в знанні. Але так як ця остання пе­ревага передбачає і дві перші, то звідси й виходить, що влада є по­єднанням сили, багатства і знання, а всяке поєднання сили, багатс­тва і знання є влада»¹.

Історичний досвід та політична практика свідчать, що перебу­вання людини у полі влади має декілька стадій:

- сходження до влади — процес пересування щаблями влади;

- входження у владу - процес вступу до владної посади, поча­ток виконання владних повноважень, освоєння кола повноважень, звикання до владної ролі, структури, сфери;

- перебування при владі - період обіймання високої посади, яка дозволяє впливати на хід владних і політичних процесів і конт­ролювати їх.^{[68] [69]}

Ще кілька століть тому Т.Гоббс у «Левіафані» так писав про головну якість правителя: «Той же, хто повинен управляти цілим народом, повинен осягнути в самому собі не ту чи іншу окрему лю­дину, а людський рід»^[70]. Очевидно, що під людським родом можна розуміти як народ у цілому, так і окремі прошарки, групи населен­ня. У такому осягненні найважче те, як визначитися, щоб найпов­ніше врахувати інтереси людей, їх бажання, і як самому носію влади визначити свої цілі, завдання і відчувати хід справ. У практиці вла­ди і раніше, і зараз, і на майбутнє доводиться мати справу з мільйо­нами людей (у кожного з них свої погляди та інтереси) і, балансую­чи між ними, шукати шляхи організації співжиття величезного за­галу громадян у рамках сучасної держави.

Один з несприятливих факторів лінії особистість-влада - зло­вживання владою. Він може виникати з різних причин - і від задово­лення володінням владою, і від повної безконтрольності, і від власне психологічних особливостей людини, яка знаходиться при владі і т.д. Ще видатний німецький філософ І.Кант з цього приводу писав: «Ко­жен, хто наділений владою, завжди буде зловживати своєю свобо­дою, коли над ним не буде нікого, хто розпоряджався б ним відпові­дно до закону. Верховний глава сам повинен бути справедливим і в той же час бути людиною. Ось чому ця задача найскладніша з усіх; більше того, повністю вирішити її неможливо; з такої кривої тіснини, як ця, з якої зроблено людину, неможливо зррбити НІЧОГО прямого. Тільки наближення до цієї ідеї надала нам природа»’.

У цьому контексті мова може йти про мотиви, наміри і діді властей, про культуру, відповідальність, зло, грубість, волюнта­ризм, аморалізм і егоїзм у справах, вчинках, принципах осіб, Які знаходяться при владі. Недаремно ще у 1877р. відомий теоретик права Р.Ієрінг писав: «Історія влади на землі уявляється історією людського егоїзму, остання є ж у тому, що егоїзм навчається, дохо­дить до розуміння, яким чином треба користуватися владою з тією метою, щоб не лише зробити чужу силу нешкідливою, але й корис­ною. На кожному ступені розвитку, як на нижчому, так і на вищому, це розуміння, обумовлене власним інтересом, служить настільки ж посиленню, наскільки ж і зменшенню влади; гуманність, до якої підноситься людина, в її первісному джерелі є не що інше, як само­обмеження влади і сили, обумовлене розумно усвідомленим влас­ним інтересом»^{[71] [72].}

Для людини, яка знаходиться при владі або ще йде до влади, яка схвалює владу або незадоволена нею, - вона то приваблива, То відштовхуюча сукупністю своїх достоїнств чи недоліків, ресурсів і благ, які вона приносить, або їх недоступністю. Цінність влади - Це важливість і міра значимості і вартості як унікального багатолико­го соціального інституту; як породження людського розуму і прак­тики; як знайденого ще в далекому минулому інституту, що постій, но удосконалюється, фактора управління, упорядкування- стосунків у суспільстві, взаємовідносин окремих людей і широкого загалу на­селення. В ідеалі влада повинна стати досконалою, корйсною дл^ суспільства, цінною для людей, важливою для історії, вона не по­винна супроводжуватись ніякими міфами. Проте такого стану ще ні одна влада не досягала і навряд чи досягне. Навпаки, міфи, таєм-

ниці, плітки супроводжують владу на зламі тисячоліть не менше, ніж 100, 200 чи 300 років тому.

Влада породжується і природним єством людини, її інстинк­тами, почуттями, інтересами. їх відбиток несе на собі в тій чи іншій мірі влада усіх видів. У свою чергу, в самій владі як феномені, по­родженому функціонуванням живих, мислячих істот, мимоволі ви­являються якості, риси, відтінки, які відтворюють аналоги якостей людини, вищого витвору природи, у всьому їх спектрі - від найцін­ніших до найогидніших рис та виявів.