§2. Кримський вузол

Кримська проблема у широкому розумінні характеризується переплетінням конфліктів різного типу. Тут і горизонтальні конф­лікти, пов’язані з протиріччями між окремими політичними група­ми і політичними діячами; вертикальні конфлікти, які відбивають суперечності між суб’єктами політичної влади різних рівнів (у да­ному випадку центральними і місцевими, кримськими державними органами).

Кримське питання має своє політичне підгрунтя і свою істо­рію. У 1944р. з Криму були виселені кримські татари, болгари та греки. Кримська АРСР у 1945р. була перетворена на Кримську об­ласть у складі РРФСР. Після насильницької депортації автохтонно- го населення економіка занепала, півострів спустів. Сюди почали вербувати населення з Росії, але переселення, а особливо відбудова сільського господарства йшли дуже мляво і повільно. Зять тодіш­нього Першого секретаря ЦК КПРС досить відомий журналіст О.Аджубей у своїх спогадах описує поїздку з Хрущовим восени 1953р. до Криму. Він відверто пише, що Хрущова сильно вразили цілі натовпи переселенців, які, якось дізнавшись про його приїзд, намагалися висловити йому свої претензії і проблеми. Вони зада­вали питання про їжу, житло, допомогу. Переселенці приїхали з Поволжя, північних російських областей. «Вони кричали: «Нас при­гнали», - звичайний стогін людей, які зневірилися у надійній долі. З натовпу лунали і зовсім істеричні крики: «Картопля тут не росте, капуста в’яне». Або раптом вкрай сумне: «Клопи заїли». «Чого ж їхали?» - питав Хрущов.

Таким чином, проблема Криму як, перш за все, соціально- економічна була помічена Хрущовим ще восени 1953р. і, вочевидь, наштовхнула його на думку про можливість і необхідність передачі Криму Україні. Але одноосібно вирішувати таке складне теоретич­не питання в той час (кінець 1953 - початок 1954р.) Хрущов не міг. Про це відверто пише майже 40 років по тому, знаходячись у Моск­ві, Аджубей: «Варто сказати, що у 1953-му Хрущов далеко ще не був повноправним господарем становища. У Москві владарювали най­ближчі до Сталіна люди - Маленков, Голова Ради Міністрів і Голо­ва Президії ЦК, його перший заступник Молотов, а поруч такі, як Ворошилов, Каганович, Булганін. Провінціалу Хрущову після смер­ті Сталіна відводилася далеко не перша роль».’

Враховуючи тодішній соціально-економічний стан Криму, в розв’язанні проблеми найбільше зацікавлені були самі кримчани. Владні структури РРФСР у той час теж дійшли висновку про необ-

¹ Аджубей О. Как Хрущев Крым Украине отдал. Воспоминания на за­данную тему//Новое время. 1992. №6.

хідність передачі Україні області, яка тягарем своїх складних проб­лем «висіла» на Росії, а Україні, внаслідок територіальної близькос­ті і економічних зв’язків, вирішити ці проблеми було легше.

Процедура вирішення питання про передачу Кримської облас­ті зі складу РРФСР була такою. Спочатку проблеми розглядалися на республіканському рівні. Рада Міністрів Російської Федерації, вивчивши пропозиції, аргументи і звернення місцевих органів, під­тримала їх і висловилася за «доцільність передачі Кримської облас­ті до складу Української РСР», попередньо з’ясувавши думку Украї­ни.

Відповідно до Конституції СРСР 19 лютого 1954р. відбулося засідання Президії Верховної Ради СРСР, на якому були присутні всі зацікавлені сторони. Представник Росії - Голова Президії Вер­ховної Ради РРФСР М.Тарасов заявив: «Кримська область, як відо­мо, займає весь Кримський півострів і територіально прилягає до Української Республіки. З географічних та економічних міркувань передача Кримської області до складу братньої Української Респуб­ліки є доцільною і відповідає загальним інтересам Радянської дер­жави». В обговоренні питання взяли участь представники України, члени Президії Верховної Ради СРСР та її Голова К.Ворошилов. Після цього Президія Верховної Ради СРСР одноголосно затверди­ла указ «О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав УССР» від 19 лютого 1954р.

Остаточним рішенням з цього питання став Закон, прийнятий Верховною Радою СРСР 26 квітня 1954р., оскільки відповідно до законодавства СРСР змінити існуючі кордони між республіками за їх згодою могла тільки Верховна Рада СРСР. У тексті закону за­тверджувався Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954р. про передачу Кримської області з складу РРФСР до складу Української РСР і вносилися зміни до ст.22 і 23 Конституції СРСР. Слід підкреслити, що так рішення не тільки не суперечило законо­давствам РРФСР, УРСР і СРСР, але й відповідало існуючим нор­мам міжнародного права.

Як бачимо, в документах немає прямої вказівки на те, що Крим передається Україні у зв’язку з 300-річчям возз’єднання України з Ро­сією, хоча більшість істориків вважає, що це було саме так. Не знахо­дить поки що документального підтвердження й гіпотеза про те, що Крим віддали Україні у зв’язку з тим, що «міжнародний сіонізм» планував там створити Єврейську автономну республіку.¹

Історики відзначають, що Крим навряд чи можна вважати «подарунком» Росії, оскільки історично він є батьківщиною кримсь­ких татар, з якими так брутально обійшовся сталінський режим. По-друге, утримання Криму для України породжувало велику кіль­кість матеріальних, а також і політико-ідеологічних проблем, оскільки більшість там становили росіяни. І це були не просто росі­яни, а ті, кого тоталітарний режим «нагороджував» місцем посе­лення (колишні працівники органів безпеки, військові та ін.) і які були завжди готові виявити свою ворожість до всього українського (для них - буржуазно-націоналістичного). І, нарешті, не слід забува­ти, що фактором передачі Криму М.Хрущов до певної міри реалі­зував свої попередні амбіції: адже вперше він звертався до Сталіна з цією пропозицією ще в 1944р., але тоді отримав відмову. Отже, передача Криму Україні також була певного мірою антисталінським кроком.^{[111] [112] За даними перепису 1959р. в Криму проживало близько 860 тис. росіян і лише 260 тис.}

ПОМІТНО ПОСИЛИВ ПрИСуТНІС)^.ррсідн в Українській республіці. В цьому розумінні він, без сумніву, став належним відзначенням Пе­реяславської угоди.^[113]

«Парад суверенітетів», дезінтеграційні процеси в СРСР, необ­хідність вирішення питання про повернення кримськотатарського народу на свою історичну батьківщину стимулювали проведення загальнокримського референдуму щодо відновлення автономної республіки в Криму. Формально референдум проводився в рамках відновлення історичної справедливості, з тим, щоб зробити Крим суб’єктом Союзу і учасником Союзного договору. Проте це робило­ся до масового повернення на цю землю кримських татар, тобто фактично виключало їх з процесу вирішення долі їх історичної ба­тьківщини. Референдум проводився в інтересах тодішньої партій­ної верхівки Криму, яка у випадку позитивного вирішення питання автоматично суттєво підвищувала свій статус від обласного керів­ництва до республіканського, до того ж суб’єкта Союзу. Таким чи­ном, вони виходили б з юрисдикції України і безпосередньо підпо­рядковувались би Москві. Така ситуація була вигідною і російським шовіністичним колам.

В той час керівництво Російської Федерації на чолі з Б.Єльци- ним відстоювало позицію, за якою планувалося автономним рес­публікам будувати відносини з союзними республіками з позицій суверенних держав і на підставі договорів. Це також робило проб­лематичними підписання договорів і збереження територіальної цілісності союзних республік, зокрема й України. В таких умовах і проводився референдум 20 січня 1991р. Питання було сформульо­ване таким чином: відновлювати чи не відновлювати державність у формі Кримської АРСР як об’єкта Союзу і учасника союзного дого­вору? За результатами референдуму Верховна Рада УРСР прийняла рішення про відновлення Кримської АРСР. Однак Організація кримськотатарського національного руху бойкотувала референдум, а проведений у червні 1991р. курултай кримськотатарського народу заявив, що «Крим є національною територією кримськотатарського народу, на якій тільки він володіє правом на самовизначення так, як воно викладено в міжнародних правових актах, визнаних світовим співтовариством».

У зв’язку з цим демократична опозиція у Верховній Раді Украї­ни справедливо наголошувала, що референдум може бути викорис­таний для ускладнення можливого виходу України зі складу СРСР, створить прецедент для проведення таких референдумів у русифі­кованих областях Донбасу, на півдні республіки (де в цей час «Де­мократичний союз Новоросії» висунув ідею «державного утворення Новоросія», в Закарпатті (де створено «Товариство карпатських русинів»). Територіальні претензії до України висунули Народний фронт Молдови, певні кола в Польщі, Росії, Чехословаччині, Угор­щині, Румунії?

Після прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991р. Акта про незалежність України, у вересні 1991р. Верховною Радою Кримської АРСР прийняті Декларація про державний суверенітет Криму і Звернення до Верховної Ради України з пропозицією буду­вати відносини між Україною і Кримською АРСР на договірно- конституційній основі. Далі Верховна Рада Кримської АРСР при­ймає Конституційний Закон Кримської АРСР «Про органи держав­ної влади Кримської АРСР», в якому визначається система, поря­док організації і діяльності, повноваження органів влади Кримської АРСР. Передбачалося, що за формою правління Кримська АРСР є парламентською республікою.

В цей же період активізуються ті політичні сили в Росії, які були налаштовані експансіоністськи і шовіністично відносно України. Як об’єкт претензій, перш за все, було обрано Крим. 27 серпня 1991р. у виступі по телебаченню відомий «демократ» тодішній мер Москви Г.Попов поставив під сумнів суверенітет України щодо Криму і Оде­ської області. Наочно підтвердився висновок, зроблений українськи­ми політиками ще у 1917р.: «Російська демократія закінчується там, це починається українське питання». Заява Попова поклала початок кризі в російсько-українських відносинах щодо Криму.

Під впливом цього суттєвого зовнішньополітичного фактора активізувалися і сепаратистські сили в Криму. Кримчани, опинив­шись у складі України, не зразу звикли до думки про приналежність до іншої держави, яка до того ж мала титульну назву, що походить не від російського народу, який складав більшість населення Криму. Ці настрої теж були використані для розгортання конфлікту. Всьо­го лише за кілька днів (!) була підготовлена і 6 травня 1992р. при­йнята Конституція Республіки Крим. По суті це була Конституція суверенної держави. Конституція передбачала посаду Президента Республіки Крим, який обирався народом Криму і очолював Уряд Криму. Поспішність прийняття Конституції призвела до того, що в ній не було вирішення таких принципових питань, як механізм вза­ємодії між органами влади Республіки Крим і України; механізм виконання державних функцій і повноважень України на території Республіки Крим; взаємодія систем контролюючих і правоохорон­них органів, судових систем; співвідношення правових систем Рес­публіки Крим (якої не було) і України; функціонування податкових і бюджетних систем Республіки Крим (яких ще не було!) і України.

У відповідь Верховна Рада України прийняла жорстку поста­нову на адресу Верховної Ради Республіки Крим. У результаті було досягнуто певного компромісу і ЗО червня 1992р. прийнято закон України «Про внесення змін і доповнень в Закон України «Про ста­тус автономної Республіки Крим», відповідно до якого останній перейменовано в закон України «Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим» і до нього внесено суттєві зміни. 25 вересня 1992р. положення Закону включено до Конституції Республіки Крим. Відповідно до Закону Республіка Крим мала вищі законодавчі і виконавчі органи, повно­важення по створенню і формуванню органів судової влади респуб­ліки, визначенню порядку організації і діяльності органів влади в цілому, а також органів місцевого самоуправління і об’єднань гро­мадян. Законом передбачалось право власності Республіки Крим на землю і природні ресурси.

Законом розмежовувались питання компетенції республікан­ського центру і Республіки Крим. Відповідно до Закону з питань, віднесених до компетенції Республіки Крим, на її території діяли закони Республіки Крим. Разом з тим Закон не вирішував питання механізму виконання державних функцій і повноважень України на території Республіки Крим, порядку взаємодії між органами влади Республіки Крим і України.

Однак для російських законодавців Кримська проблема й на­далі залишалася гостро актуальною. ^їзд народних депутатів Росії в грудні 1992р. доручив Верховній Раді розглянути питання про статус Севастополя. Виконуючи доручення, російський парламент у липні 1993р. прийняв безпрецедентне рішення про надання Сева­стополю, який знаходиться на території України, статусу міста Ро­сійської Федерації. Верховна Рада України кваліфікувала це, як «не­припустиме втручання у внутрішні справи України».¹ Юридичну неспроможність такого рішення змушений був підтвердити сам російський президент. Рада Безпеки ООН теж визнала безпідстав­ність цього кроку російських законодавців.^{[114] [115] Ці події були першим піком російсько-української конфронтації щодо Криму. Як писала газета «День», «Росія зараз має на «свій» Крим приблизно таке ж право, як і на «свою» Аляску, тобто ніякого. Але справа у тому, що Аляска належить сильному сусіду, і Росія заявляти свої претензії не наважується, Крим належить ще слабкому сусіду - і Росія заявляє про докорінність приналежності їй Криму. Так, Крим, як і Аляска, входив до складу Росії, це було з 1783 по 1954 роки. Випадки пере­ходу територій з однієї держави в іншу не такі рідкісні в історії, цей випадок визнано світовим співтовариством, так як він здійснений на підставі правових угод і документів. Росія не може стверджувати про приналежність Криму тільки в зв’язку з тим, що Крим колись був у її складі, так же, як і не може стверджувати цро це на підставі того, що тут живе багато росіян. У Москві живе приблизно стільки ж українців, але ніхто в Україні не вимагає собі Москву. А в Тюмені, а на Кубані, а на Далекому Сході...»[116]}

До кримської проблеми була приєднана проблема Чорномор­ського флоту: про його приналежність і базування. Українська сто­рона прагнула якомога скоріше розв’язати цю проблему, а російсь­ка - навпаки - затягувала процес, щоб мати привід для втручання у кримські справи, так як функціонування флоту тісно пов’язане з береговою інфраструктурою.

Україна спочатку наполягала на поділі флоту 70 : ЗО на свою ко­ристь,^[117] але Угодою від 17 червня 1993р. між Російською Федерацією та Україною було встановлено співвідношення 50 : 50. При цьому базу­вання флоту на необхідний'період залишалось спільним, а фінансу­вання здійснюється у рівних частинах.¹

На противагу цьому Верховна Рада Криму своєю постановою неоднозначно висловилася за збереження Чорноморського флоту «як єдиної боєздатної сили, що забезпечує захист спільних інтересів України і Росії у чорноморсько-середземноморському регіоні».^{[118] [119] Фа­ктично це означало, що Україна не матиме самостійного флоту, її суверенітет у Криму обмежується, а вплив Росії посилюється. На кораблях почали піднімати російські андріївські стяги.[120] З вересня 1993 р. під час зустрічі в Масандрі Президент України Л.Кравчук та Президент Росії Б.Єльцин підписали протокол «Про врегулювання проблем Чорноморського флоту», де вказувалося, що Чорноморсь­кий флот з усією його інфраструктурою в Криму використовується Росією й отримує російську символіку при тому розумінні, що ро­сійська сторона буде робити розрахунки за ту половину Чорномор­ського флоту, включаючи інфраструктуру, яка в силу попередніх домовленостей повинна була б відійти до України».[121] За оцінкою В.Литвина ці домовленості щодо Чорноморського флоту разюче нагадали Брестський мир 1918 року.[122]}

Найгострішого стану набув вертикальний конфлікт між цент­ральними органами держави та кримськими державно-політич­ними інституціями у 1994 році. У січні того ж року були обрані Пре­зидент Криму та Верховна Рада Криму, які стали на шлях конфрон­тації з органами державної влади України. Президентом Криму був обраний Ю.Мєшков, а спікером Верховної Ради СЦеков - обидва представники блоку «Россия».

20 травня 1994р. Верховною Радою Криму було відновлено дію Конституції Криму в редакції від 6 травня 1992р., тобто без по­ложень Закону України «Про розмежування повноважень між орга­нами державної влади України і Республіки Крим», в результаті чого втрачалися повноваження, надані цим Законом.

Ще напередодні відновлення дії Конституції Криму від 6 травня 1992р. Президент України Л.Кравчук виступив зі зверненням до Вер­ховної Ради Криму, де чітко вказував: «...мова йде про перегляд ряду принципових положень взаємовідносин між Україноїр і її складовою частиною - Республікою Крим. Порушення цих принципів може при­звести до конфліктних ситуацій та інших непередбачуваних наслідків. Прийнявши такі рішення, ви практично зробите кроки, спрямовані на порушення територіальної цілісності України...»¹

Однак ця заява була проігнорована. Доповнення до Конститу­ції Криму передбачали право жителів на громадянство, а також можливість створення власних військових формувань.

В цей же день відбулося закрите засідання Верховної Ради України, на якому з доповідями про ситуацію в Криму виступили Президент Л.Кравчук, міністр закордонних справ А.3ленко, голова СБУ Є.Марчук, Генеральний прокурор України В.Дацюк. Л.Кравчук вніс до Верховної Ради проект постанови, в якому зупинялася дія закону Республіки Крим від 20 травня 1994р. «Про відновлення конституційних основ державності Республіки Крим» як такого, що суперечить Декларації про державний суверенітет України, вимо­гам статей 31, 70, 75^[123], 77 Конституції України, законам України «Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим» та «Про громадянство України». Вер­ховній Раді Криму було запропоновано у 10-денний термін привес­ти Конституцію Республіки Крим у відповідність до Конституції України та закону України «Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим».^[124]

Проте указом Президента Криму Ю.Мєшкова від 9 вересня 1994р. «Про організацію державного управління в Республіці Крим в період підготовки і проведення референдуму по проекту Консти­туції Республіки Крим» була припинена діяльність Верховної Ради Криму та органів місцевого самоврядування. Тим самим продов­жувалась та поглиблювалась дезорганізація і деградація системи управління, дискредитувались органи влади. Законодавча війна ки­ївського та кримського парламентів доповнилась протистоянням всередині блоку «Россия», між Президентом АР Крим та спікером парламенту. Проте головним у їх діяльності, як відзначав Прези­дент ЛКучма, був «курс на відокремлення Криму від України..., тим більше, що він активно підтримувався певними силами в Москві».¹

Президент Криму Ю.Мєшков намагався навіть добитися ви­знання кримської «незалежності» в світі (спробував засновувати за кордоном кримські дипломатичні місії, але безрезультатно). Після цього він і перейшов до перебрання на себе всіх владних функцій, намагаючись підпорядкувати собі парламент, причому не тільки за допомогою політичних, але й силових методів. •

Мешков і Цеков прагнули отримати й додаткові повноважен­ня у Президента України, буквально бомбардуючи його телефон­ними дзвінками і висловлюючи претензії один до одного. Прези­дент Л.Кучма в свою чергу телефонував Президенту Росії Б.Єльцину, який тоді відпочивав у Сочі, попереджаючи його про небажаність втручання Росії у внутрішні справи України, яка сама могла ввести конфлікт у цивілізоване русло. У підсумку Росія не втрутилась і головним завданням стало локалізувати конфлікт, не допустити втягнення в нього силових структур. Президентом Л.Кучмою була проведена в цьому плані відповідна робота, і коли Мешков спробував захопити будинок парламенту, жоден з кримсь­ких «силовиків», від яких він вимагав виконання цього наказу, йому не підкорився.

Після цього конфлікт почав втрачати гостроту і можливість силового протистояння зникла.

Верховна Рада автономії внесла зміни в Конституцію, позба­вивши Мешкова влади і перебравши на себе функції формування уряду. Згодом був ліквідований і пост Президента Криму, а канди­датура кримського прем’єра стала узгоджуватись з центральним українським урядом.

Цей конфлікт, за оцінками самого Л.Кучми, був «політичною кризою, здатного перерости в небезпечне силове протистояння». Тільки що обраний Президент, за його висловом, «був змушений вчитися плавати зразу в холодній воді і на глибокому місці».^{[125] [126]}

Кримська криза 1994 року стала серйозним випробуванням для Української держави і суспільства, мабуть, найсерйознішим за усі роки незалежності. Ситуацію вдалося врегулювати виключно політичними засобами, що засвідчило дієздатність держави. Це було тим більше показовим на тлі постійних локальних конфліктів, які відбувалися в пострадянських республіках. Ці події стали наоч­ними і для жителів Криму, які зрозуміли, яку небезпеку несуть з собою лідери екстреміських кіл на півострові.

Значним випробуванням стали ці події і для самого Президента Леоніда Кучми, який говорив, що якби йому не вдалося нормалізува­ти ситуацію в Криму, то він «закінчився б як політик і державний ді­яч».¹ Були зроблені певні кроки для поліпшення економічної ситуації в Криму. До цього пропаганда сепаратистів поширювала тезу про те, що Україна нібито «грабує Крим». Тому ще у 1994р. було дозволено, щоб спочатку частково, а з 1995р. повністю Крим залишав собі всі стягнені податки, використовуючи їх на внутрішні потреби.

17 березня 1995р. Верховною Радою України було відмінено Конституцію Криму і більшість нормативно-правових актів Респуб­ліки Крим, визнано таким, що втратив силу, закон України «Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим». Верховній Раді Автономної Республіки Крим зно­ву доручено розробити і прийняти Конституцію Автономної Респуб­ліки Крим і подати її на затвердження Верховної Ради України.

Така Конституція була прийнята 1 листопада 1995 року, проте в її основі знову була концепція суверенної держави у складі України, що продовжувало створювати грунт для конфронтації з державою.^{[127] [128]}

Результатом такої політики стало обмеження державою пов-ч новажень автономної республіки в Конституції України 1996р., які сформульовані у розділі X.

Прийняття нової Конституції України 1996р. не змінило тра­диційного для Верховної Ради АР Крим курсу політичного манев­рування на межі конфлікту. Наприклад, за Конституцією України Верховна Рада Криму має право видавати лише нормативно- правові акти. Однак цю конституційну норму вона виконувала суто формально, «винайшовши» таке формулювання: «нормативно- правовий акт АР Крим - Закон АР Крим». Деякі акти Верховної Ради АР Крим мали в цей час відверто «визивний характер». До них слід віднести постанови «Про встановлення звання «Почесний сійської мови на території АР ЙСрим» (15 жовтня 1997р.), «Про об­числення часу» (15 жовтня 1997р.) та інші, які суперечать Конститу­ції та законам України.

Наприклад, пунктом першим постанови «Про функціонування російської мови на території АР Крим» «офіційною мовою та мо­вою діловодства на території АР Крим» вважається російська мова. При цьому у постанові містяться посилання на ст.10 і ст.138 Конс­титуції України. Справді, за ст.138 Конституції України до відома АР Крим віднесено регулювання‘Проблеми застосування мов на території АР Крим, проте однозначна перевага однієї з мов, що функціонують в автономії, суперечить тому, як це сформульовано в Конституції України. Адже за вказаною статтею до відання АР Крим належить «забезпечення функціонування і розвитку держав­ної та національної мов і культур в Автономній Республіці Крим», тобто ця конституційна норма фактично заперечує те, щоб одна мова розвивалася на шкоду іншій, а тим більше - за рахунок обме­ження сфери функціонування державної мови. Аналогічні принципи закладено й у Законі про мови в Україні.

Крім того, за ст.134 Конституції України нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради Міністрів АР Крим не можуть суперечити Конституції і законам України і приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання. Та як відомо, ст.б Конституції АР Крим, де визна­чається статус мов в АР Крим, Верховною Радою не затверджено. Крім того, у законод встві України не вживається поняття «офіцій­на мова».^[129]

Постановою Верховної Ради України від 10 грудня 1997р. Вер­ховній Раді АР Крим було доручено подати на затвердження Вер­ховної Ради України Конституцію Автономної Республіки Крим як єдиний цілісний документ, що відповідає Конституції України від 28 червня 1996р. Практично 131 із 136 статей Конституції АР Крим вступали в протиріччя з Конституцією України. Не випадково Кримську республіку іноді називали опереточно-маріонетковою: владні органи в ній по суті владою не володіли, зате корумповані чиновники та кримінальні структури, послідовно прибираючи до своїх рук загальнонародну власність і ставлячи під свій контроль

ключові управлінські пости, розпоряджались долями двох з поло­виною мільйонів кримчан?

Велике значення для покращення ситуації в Криму та навколо нього мало підписання ЗО травня 1997р. Договору про дружбу, спів­робітництво і партнерство між Росією та Україною. У цьому доку­менті, названому Великим договором, визнавалась територіальна цілісність України і підтверджувалась непорушність існуючого між Україною і Російською Федерацією кордону. В ньому також вирішу­валось питання про поділ Чорноморського флоту і статус Севасто­поля (флот та інфраструктура були поділені порівну, крім того, Ро­сія викупила непотрібні Україні кораблі). Севастополь передався в оренду на 20 років, за що були списані українські борги Росії.

Нова правова колізія між центральними державними органа­ми і кримськими виникла у зв’язку з виборами до Верховної Ради Криму. Верховна Рада Криму 18 червня 1997р. ухвалила цілісний нормативно-правовий акт «Про вибори депутатів Верховної Ради АР Крим», де вказувалося, що у виборах мають право брати участь жителі Севастополя, хоча це місто не входить до складу автономії. Верховна Рада АР Крим відмовилася від проведення виборів 28 березня 1998р. в рамках загальноукраїнського виборчого процесу.

Верховна Рада України ухвалила постанову «Про вибори депу­татів Верховної Ради АР Крим» і одночасно «Про проведення поза­чергових виборів до Верховної Ради АР Крим», - пунктом 28 ст.85 Конституції України це віднесено до компетенції Верховної Ради України.

У відповідь Верховна Рада АР Крим 19 лютого 1998р. ухвалює постанову про призначення виборів на останню неділю вересня того ж року та направляє чергове звернення до Президента Пар­ламентської асамблеї Ради Європи Л.Фішера. Крім того, було під­готовлено й звернення до Конституційного Суду України стосовно визнання неконституційною Постанови Верховної Ради України від 12 лютого 1998р.

Президент України Л.Кучма 21 лютого 1998р. направив звер­нення до Верховної Ради АР Крим, яким запропонував їй скасувати своє рішення. «Приймаючи рішення про проведення виборів у ве­ресні 1998р., тобто через чотири роки і шість місяців після попере­дніх виборів, - підкреслював Президент України, - Верховна Рада Автономної Республіки Крим фактично самочинно продовжила свої повноваження на півроку, хоча відповідно до ст.138 Конституції України це питання не належить до відання Автономної Республіки Крим». У зверненні також зазначалося, що в разі відмови змінити цю ситуацію Президент України «...змушений буде вжити заходів, передбачених Конституцією та законами України»?

В результаті Верховна Рада Криму 23 лютого 1998р. ухвалює постанову «Про ситуацію, що склалася у зв’язку з виборами депута­тів Верховної Ради АР Крим», пункт 1 якої скасовував попереднє рішення. Після цього Верховна Рада України вже 3 березня 1998р. ухвалила відповідні зміни до Закону, скоректувавши усі строки, не­обхідні для проведення виборів саме 29 березня.

Порядок проведення виборів викликав до життя ще одну кон­фліктну ситуацію, пов’язану зі становищем кримськотатарського народу. Специфіка виборів 1998р. полягала в тому, що цього разу не було встановлено фіксованої квоти для кримських татар. Такий ва­ріант не задовольняв лідерів кримськотатарського руху.

У березні 1998р. на розгляд Верховної Ради України було внесено кілька проектів Закону про внесення змін до закону «Про вибори де­путатів Верховної Ради АР Крим» стосовно надання кримським тата­рам, які повернулися на постійне проживання в АР Крим і оформили це належним чином, право брати участь у виборах. Розглядаючи цей проект, Верховна Рада України опинилася у завідомо програшному становищі: прийняти цей проект - порушити Конституцію України, відхилити - потрапити під вогонь критики за нехтування інтересами депортованих народів з усіма наступними наслідками.

На щастя, відхилення цього проекту не призвело до драмати­чних наслідків, а ви )ори до Верховної Ради АР Крим пройшли без ускладнень?

21 жовтня 1998р. Верховною Радою АР Крим була прийнята Конституція Автономної Республіки Крим, яка вирішила проблему взаємовідносин «центр - регіон» на підставі концепції автономної республіки у складі суверенної держави.

23 грудня 1998р. Конституція Автономної Республіки Крим за­тверджена Верховною Радою України, а 31 грудня 1998р. Прези­дент України підписав закон України «Про затвердження Консти­туції Автономної Республіки Крим». Тим самим завершився важ- туції Автономної Республіки Крим». Тим самим завершився важ­ливий етап становлення автономної республіки, визначення її ста­тусу і повноважень

Проте і після цього Крим періодично залишається простором політичних конфліктів. Це пов’язано з тим, що Крим - не просто регіон серед інших регіонів держави. Знаходячись у складі України, Крим відчуває вплив Росії і, певного мірою, Туреччини, тому є суб’єктом не регіональної політики, а геополітики.

Можливі перспективи політики Росії щодо Криму досить ре­льєфно висловив Олександр Дугін у книзі «Основи геополітики» (Москва, 1999). Він пише: «Крим - це особливе геополітичне утво­рення, що традиційно відрізняється етнічною мозаїчністю. Мало­роси (українці - така термінологія досить виразно свідчить про сві­тогляд цього геополітика - Авт.), великороси і кримські татари, розселені в Криму в дуже складній конфіїурації і є трьома досить ворожими один одному геополітичними імпульсами. Великороси орієнтовані підкреслено промосковські (більш агресивно, ніж на іншій Україні, навіть Східній). Українці, навпаки, вкрай націоналіс­тичні. Кримські татари взагалі орієнтовані більше на Туреччину і досить ворожі Росії... Про врахування геополітичної орієнтації кримських татар взагалі не може бути мови, оскільки Туреччина у всіх відношеннях є прямим геополітичним суперечником Росії... Пряме приєднання Криму до Росії (!) викличе вкрай негативну реа­кцію малоросійського населення і створить проблеми інтеграції цього півострова в російську систему через українські території, що взагалі малореально. Залишити Крим «суверенній Україні» також неможливо (!), оскільки це створює пряму загрозу геополітичній безпеці Росії і породжує етнічну напругу в Криму. При врахуванні усіх цих міркувань напрошується висновок про необхідність надання Криму особливого статусу і забезпечення максимальної автономії при прямому стратегічному контролі Москви, але з врахуванням соціально-економічних інтересів України і етнокультурних вимог кримських татар».^[130]

Досить відверта позиція, яка відбиває прагнення певних кіл Ро­сії і не потребує детальних коментарів. Суть її - у встановленні стра­тегічного контролю Росії над Кримом. Проте в самій Україні, навіть серед народних обранців найвищого законодавчого органу, є більш

радикальні думки. В Україні ліві, які весь час прагнуть до реанімації Союзу РСР, об’єктивно діють в інтересах Росії і тому репрезентують частину російського фактора, якщо врахувати їх вимоги щодо мови, внутрішньої і зовнішньої політики. Тут слід врахувати і стійкі зв’язки Грача з Зюгановим (на виборах 1994р. компартія поширювала лис­тівки з надписом «Грач - птах російський»). Деякі аналітики вважа­ють, що різниця між впливом Росії в Криму і впливом комуністів у Криму лише в тому, що окремі російські структури не проти приєд­нати Крим до Росії поки що навіть без України, в той час як комуніс­ти ведуть справу до того, щоб приєднати до Росії Крим, але разом з Україною. Якщо ж припустити, що таке станеться, то Крим стане заштатною провінцією Росії, одним з ведмежих її кутків, добре, якщо вісімдесят-якимось суб’єктом федерації. Це було б і певним фіаско для кримських політиків. Одне - це жити в Україні і демонструвати ностальгію за Росією (викачувати з Росії «політичні» гроші, їздити героєм-борцем у Москву, робити вигляд «відірваності» від батьків­щини), а інше - управляти заштатною провінцією Росії і відправляти своїх дітей на нескінченні російські війни.^[131] В такому випадку вигідні­ше підтримувати стан перманентних, але не дуже великих конфлік­тів, щоб весь час бути «на видноті».

Останнім часом ми спостерігаємо новий конфлікт - між лівою частиною кримського парламенту на чолі зі спікером і урядом АР Крим на чолі з його головою. Тут є певний конфлікт цінностей - між реформаторськими кроками уряду і консервативними лівими силами кримського парламенту, а також конфлікт інтересів, групо­вий і міжособистісний конфлікт, в основі яких боротьба за владу, яка стимулюється такою ж боротьбою у Верховній Раді України і на політичному полі України в цілому. Певні підстави: зовнішні, гео- політичні, політичні - міжнаціональні,, групові для виникнення но­вих конфліктів у Крим_) та навколо Криму залишаються і багато буде залежати від стратегічної лінії державних органів республіки щодо Автономної Республіки Крим у цілому та її основних полі­тичних сил зокрема.