§ 3. Проходження військової служби в аспекті функціонування демократичного політичного режиму в Україні

Проходження військової служби передбачає те, що її потенціал має бути спрямовано на виконання тільки тих завдань, які покладені на неї Конституцією, а саме забезпечення статусу України як суве­ренної та незалежної держави.

Проблема політичного режиму є міждисциплінарною та такою, що знаходиться на перетині різних суспільних наук. Її розробляють загаль­на теорія держави та права, політологія, філософія, міжнародне право та інші науки. Проте провідне місце у дослідженні цієї проблеми посідає наука конституційного права України. У зв'язку з цим при її досліджен­ні необхідно звертатися до напрацювань майже всіх наук, але у той же час усі вони не дають єдиного визначення політичного режиму.

Під політичним режимом Ф. В. Веніславський розуміє «систему правил, прийомів та методів їх використання органами державної влади для ефективного управління державою та забезпечення опти­мальних взаємовідносин держави та громадянського суспільства»¹.

¹ Веніславський, Ф. В. Функціонування державної влади в аспекті політичного режиму [Текст] / Ф. В. Веніславський // Проблеми законності : респ. міжвідом. наук. зб. [Текст] / відп. ред. В. Я. Тацій. - Х. : Нац. юрид. акад. України, 1998. - Вип. 34. - С. 40.

С. Г. Серьогіна у свою чергу зазначає, що «загальне виборче право, гендерна рівність, політичний плюралізм, наявність легальної опо­зиції, широкий спектр політичних прав і свобод є беззаперечно озна­ками демократії. При цьому важливим є не декларування тих чи інших демократичних гасел, а їх юридичне закріплення, гарантування й реалізація»^[440].

Тобто, для розбудови у тій чи іншій державі демократичного по­літичного режиму недостатньо зафіксувати у конституції те, що вона є державою із зазначеним політичним режимом. Слід встановити та чітко гарантувати функціонування демократичних інституцій, визна­чити їх спрямованість щодо контролювання органів державної влади та реалізації прав і свобод людини і громадянина.

Отже, політичний режим, що має місце у державі, свідчить не тільки про те, які засоби та методи вона використовує для досягнен­ня своїх цілей, а також про те, які саме цілі та пріоритети стоять перед цією державою. На сучасному етапі свого розвитку Українська дер­жава прагне розбудувати на власних теренах демократичну, правову, соціальну державу з демократичним політичним режимом. Однак про цей режим у Конституції України нічого не зазначено, але про те, що він існує, свідчить аналіз багатьох конституційних положень, особ­ливо зафіксованих у розділі І Основного Закону України.

На думку О. Г Кушніренка та Т М. Слінько, «демократизм Укра­їнської держави знаходить свій вираз насамперед: у народовладді, поділі влади на законодавчу, виконавчу і судову, політичній багато­манітності, місцевому самоврядуванні»^[441]. Із цього випливає також те, що демократичний політичний режим передбачає автономне та за­хищене становище людини у суспільстві, а діяльність усіх державних органів, службових та посадових осіб повинна обмежуватися права­ми і свободами людини і громадянина.

Узагалі, особливо важливим призначенням Конституції України є забезпечення функціонування демократичного політичного режиму в нашій державі, оскільки саме цей режим дозволяє не тільки функ­ціонувати Українській державі у цивілізованих формах, а й реально забезпечувати права і свободи людини і громадянина. С. М. Олейни- ков під демократичним режимом розуміє «стан політичного життя суспільства, при якому державна влада здійснюється на основі прин­ципів широкої і реальної участі громадян та їх об'єднань у форму­ванні державної політики, утворенні і діяльності державних органів, дотримання прав і свобод людини»^[442].

Проте, крім іншого, цей режим передбачає особливий режим функціонування і статус як Воєнної організацій держави в цілому, так і окремо взятих громадян, що проходять військову службу, оскільки, як зазначає В. Л. Кулапов, «державно-правовий режим виражає особ­ливості функціонування державного механізму»^[443]. Останній, як відо­мо, включає армію, інші війська та силові структури, в яких грома­дяни проходять військову службу. На думку М. М. Марченка, про характер режиму, що існує у тій чи іншій країні, можуть свідчити різноманітні чинники. Однак серед найважливіших він називає місце та роль у державному механізмі армії, поліції, контррозвідки, розвід­ки та інших аналогічних їм структур^[444].

Взагалі, воєнна організація держави та інститут військової служ­би можуть дуже істотно вплинути на встановлення та збереження у тій чи іншій державі відповідного політичного режиму. Як зазначає В. Б. Догляд, «політичний режим реалізується крізь систему здійснен­ня політичної влади, де найвпливовішим інститутом держави є сило­ві структури та, в першу чергу, армія. Будучи державним інститутом, армія має велику кількість рис, характерних для будь-якої державної структури, проте наявність зброї різних видів та можливість здійснен­ня насильства, що у зв'язку з цим виникає стосовно противника, створює їй особливе становище серед елементів політичного режиму»^[445].

Саме тому для забезпечення існування демократичного політич­ного режиму державі необхідно, щоб інститут військової служби був максимально деполітизованим, армія виконувала тільки завдання, накреслені Конституцією України. Звичайно, саме тоталітарний, авто­ритарний або будь-який інший недемократичний політичний режим характеризується широким залученням силових структур та армії до політичних процесів, що відбуваються в країні, особливо при зміні влади.

Дуже багато випадків участі армії для здійснення воєнних пере­воротів та зміни політичної еліти мали місце у країнах Латинської Америки, Азії та Африки.

Разом із тим треба пам'ятати, що будь-який, навіть найдемокра- тичніший політичний режим, який встановлений та існує у державі багато років, не застрахований від протиправного використання вій­ськовослужбовців та його зміни на тоталітарний, авторитарний або будь-який інший. В. Б. Догляд наголошує на тому, що «питання про виключення можливостей використання армії потенційними дикта­торами, політичними авантюристами або екстремістськими групами у боротьбі за владу, в силовому примушуванні народу до тих чи інших політичних та економічних порядків залишається відкритим при будь- якому політичному режимі»^[447].

Як писав свого часу Н. Макіавеллі, є країни, де доволі легко за­хопити владу, але важко її утримати, а є у свою чергу країни, в яких захопити владу дуже важко, але утримувати її легко (наприклад, то­гочасна Туреччина). Це свідчить про те, що при недемократичному політичному режимі військова служба та армія в цілому використо­вуються доволі жорстоко, що на перший погляд майже унеможливлює захоплення влади. Разом із тим це може відбуватися зсередини країни унаслідок змови певних осіб із воєнною елітою, які, діючи разом, захоплюють владу та скидають правлячу верхівку.

Отже, при недемократичному політичному режимі менше мож­ливості захопити владу іззовні, але є завжди потенціальна можливість захопити її зсередини. Це пов'язано із тим, що при цьому режимі не­має вільної думки та слова, політичної багатоманітності, незалежної та впливової опозиції з відповідними правовими засобами впливу, недоторканної та захищеної особи, а громадяни, які проходять вій­ськову службу, перебувають у дуже привілейованому (наприклад, воєнна еліта, що становить меншість) або дуже пригніченому стані (більша частина таких осіб).

Ельдосарі Ісам Мухамед, аналізуючи роль армії у політичній системі арабських країн Персидської затоки, зазначає, що в таких країнах «правовий статус офіцерського корпусу характеризується наданням йому широкого кола привілеїв та пільг, у тому числі мож­ливості здійснювати приватнопідприємницьку діяльність. Таке при­вілейоване становище офіцерства пояснюється прагненням правлячих кіл нейтралізувати можливі опозиційні течії у лавах командного скла­ду та збройних сил у цілому»^[448].

Тобто, під час проходження військової служби у державах із не­демократичним політичним режимом влада створює умови, за яких умисно та свідомо нехтується фундаментальний принцип рівноправ­ності, що у кінцевому результаті може призвести тільки до негативних наслідків як для осіб, що проходять військову службу, так і для дер­жави та суспільства в цілому. На думку Ю. М. Тодики та О. Ю. Тоди- ки, «держава, яка порушує принцип рівності як основу гармонічної взаємодії членів суспільства, що створює привілеї для певних про­шарків або груп, може породити тим самим серйозні соціальні потрясіння»^[449].

Така ситуація призводить до того, що існує дуже велика кількість незадоволених осіб і це незадоволення тільки зростає, накопичується, о скільки не може вийти на поверхню, а в критичний момент може максимально загостритися конфлікт інтересів, що потягне цих осіб на необхідність учинення дій, спрямованих на зміну влади шляхом її захоплення. Саме ці засоби будуть використані, оскільки при неде­мократичному політичному режимі відсутні конституційні механізми розв’язання та вирішення конфліктів інтересів. Також ці конфлікти та соціальні суперечності замовчуються та зріють у надрах, тривалий час не виходячи на поверхню.

Як із цього приводу слушно стверджує В. В. Речицький, дозуючи інформацію, політики, як їм здається, тримають ситуацію під контро­лем. Насправді ж вони заповнюють вибухонебезпечною пустотою, «вугільним пилом» свідомість своїх громадян. Оскільки інформація проникає крізь будь-які засоби, що її каналізують та фільтрують, то в країнах із обскурантистською інформаційною політикою рано чи пізно відбувається інформаційний схід лавин^[450].

М. М. Рибалкін зазначає, що досвід революційних катаклізмів наочно показав: монопольна влада може стати небезпечною і для самої правлячої еліти, оскільки за відсутності механізму зміни влади соціальні вибухи змітають на своєму шляху не тільки старий режим, а й цілі соціальні верстви^[451]. У демократичній же державі, на думку В. Л. Манілова, «якщо її стан стабільний, ця боротьба не набуває гострих форм та всі ціннісні конфлікти вирішуються мирно в рамках відповідних демократичних процедур»^[452].

Н. Макіавеллі при аналізі методів утримання влади зазначав, що «краща з усіх фортець — не бути ненависним народові: які фортеці не будуй, вони не врятують, якщо ти ненависний народові, оскільки, коли народ береться за зброю, на допомогу йому завжди приходять чужинці»^[453]. Одна з головних ідей творів цього італійського мислителя полягає у тому, що влада повинна створювати для народу необхідні блага, рахуватися з ним, щоб останній був задоволений своїм стано­вищем та самою владою, і це є необхідною умовою того, що волода­рі у зв'язку із цим будуть у безпеці від змови проти них та зможуть утримати владу.

Крім цього, при недемократичному політичному режимі відсутня гласність. Це створює умови, за яких замовчуються негативні факти, котрі відбуваються за участю осіб, що перебувають на військовій службі. Це у свою чергу призводить до того, що такі факти залиша­ються без належного реагування та стають поширеним явищем, на­приклад, нестатутні відно сини між військовослужбовцями, випро­бування на них або за їх участю хімічної та іншої зброї.

У Радянському Союзі про ці факти громадськості стало відомо лише наприкінці 1980-х років, після започаткування політики пере­будови з певними елементами гласності, хоча ці негативні явища виникли та існували набагато раніше. Крім цього, інформація, що тривалий час замовчувалася, вийшла на поверхню завдяки не стільки державним структурам, скільки батькам осіб, що проходили військо­ву службу та загинули у мирний час, тобто членів суспільства. Вони ж створили комітети солдатських матерів як елементи громадянсько - го суспільства, що й на сьогодні здійснюють доволі суворий та ефек­тивний контроль за процесом призову та проходження військової служби. Але недемократична держава не давала можливості створю­вати такі інституції, громадський контроль над процесом проходжен­ня військової служби здійснювати не дозволяла. Це є яскравим під­твердженням того, що як зазначають К. Є. Соляннік та А. П. Сажко, громадянське суспільство виникає і розвивається у процесі проти­стояння з недемократичною державою^[454].

Такий стан речей призводить до соціальних суперечностей не тільки в армійському середовищі, але й у суспільстві в цілому. Як відзначав М. С. Горбачов, який започаткував політику гласності у СРСР, «тим, хто звик працювати абияк, займатися окозамилюван­ням, дійсно незатишно при світлі гласності, коли все що робиться у державі та суспільстві, знаходиться під контролем народу, на виду в народу»^[455]. Гласність також дає змогу не тільки знати про порушення законодавства, що мають місце при проходженні військової служби, а й припиняти такі порушення, а також не допускати або хоча б міні­мізувати їх у майбутньому.

Інакше кажучи відсутність гласності призводе до того, що зброй­ні сили, інші війська та правоохоронні органи, в яких громадяни проходять військову службу стають закритою від суспільства зоною, а що там відбувається, майже нікому невідомо. Грубі порушення прав осіб, що проходять військову службу, відкрите знущання над ними, зневажливе ставлення до їх гідності та багато інших негативних фак­тів залишаються за стінами казарм. Військове командування при цьому керується принципом, за яким «сміття з хати виносити не вар­то», котрий, на їх думку, може дати результат у вигляді позитивного іміджу армії та не допустить падіння престижу військової служби.

Але у цьому випадку слід пам'ятати, що у разі реалізації цього уявного «принципу» може статися так, що спільний армійській дім буде просто завалений брудом та сміттям, і тривалий час не зможе відчиститися від них. Крім цього, підвищення престижу військової служби ніколи не можна досягти таким шляхом. Навпаки, він якраз може тільки призвести до зворотного результату, що мав місце у ба­гатьох країнах із недемократичним політичним режимом. Як пише М. І. Карпенко, приховування реального стану справ створює ілюзію благополуччя, що не дає змоги вживати своєчасних адекватних за­ходів для підтримання статутного порядку^[456].

Але також необхідно враховувати той факт, що правосвідомість осіб, які проходять військову службу, особливо командного складу, не зможе автоматично змінитися після відходу від тоталітарних методів управління у нашій державі та початку розбудови на теренах України демократичної, правової держави. У зв'язку із цим замовчування не­гативних фактів, що мають місце за участю осіб, які проходять військо­ву службу, на жаль, залишається поширеним явищем. Отже, ця проб­лема має глибоке історичне коріння та пов'язана з функціонуванням тривалий час у нашій державі тоталітарного політичного режиму.

Крім цього, її подоланню не сприяє сама система виявлення та фіксації найнебезпечніших правопорушень — військових та деяких загальнокримінальних злочинів, що вчиняються у військах та суттє­во впливають на рівень гарантованості конституційних прав і свобод осіб, що проходять військову службу. Ця система була створена за радянських часів і майже не змінилася в умовах сьогодення. Йдеться про систему органів дізнання, на які покладається вжиття невідклад­них заходів із метою виявлення ознак злочинів і осіб, що їх вчинили. У цьому разі мається на увазі вжиття першочергових заходів зазна­ченими органами, які повинні швидко та ефективно реагувати на події, що виникають. Для цього вони повинні мати безпосередній зв'язок із місцем події та з особами, що можуть вчинити злочини.

У зв'язку з цим саме командир військової частини провадить ді­знання по злочинах, що було вчинено підлеглими йому військово­службовцями. Крім цього, треба розуміти, що на командира військо­вої частини статутами Збройних Сил України покладено багато інших важливих завдань, серед яких і проведення дізнання. Названі поса­дові особи зобов'язані перш за все керувати та забезпечувати порядок у ввірених ним сферах. У той же час вони зобов'язані забезпечувати дисципліну та правопорядок, попереджувати злочинну діяльність. Саме тому закон покладає на них проведення дізнання.

Так серед значного переліку обов'язків командира полку (кораблів 1 і 2 рангів, окремого батальйону), передбачених ст. 67 Статуту вну­трішньої служби Збройних Сил України, в його ч. 16 зазначено, що він зобов'язаний керувати правовим вихованням військовослужбовців полку, в разі вчинення військовослужбовцем злочину порушувати кримінальну справу і провадити дізнання.

Разом із тим виникають перешкоди для належного виявлення та розслідування злочинів, учинених у тій чи іншій військовій частині. Вони полягають у тому, що командиру, як органу дізнання невигідно виявляти злочини в увіреній йому частині, о скільки це погіршує її якісні показники, за які він теж відповідає. Так, частини 16 та 17 ст. 67 зазначеного Статуту покладають на нього обов'язок керувати правовим вихованням військово службовців, уживати заходів щодо запобігання злочинам та іншим правопорушенням. У разі виявлення ними злочину старші командири (начальники) відразу ж ставлять питання про неналежне виконання зазначених обов'язків.

Через це командири частин доволі часто замовчують та прихову­ють злочини, що були вчинені, як від громадськості, так і від інших державних органів, у тому числі органів прокуратури. Слід розуміти, що у таких випадках вони самі вчиняють злочин, передбачений ст. 426 КК України, яка встановлює кримінальну відповідальність за умисне неприпинення злочину, що вчиняється підлеглим, або непо- рушення військовою службовою особою, яка є органом дізнання, кримінальної справи щодо підлеглого, який вчинив злочин, а також інше умисне невиконання військовою службовою особою дій, які вона за своїми службовими обов'язками повинна була виконати, якщо це заподіяло істотну шкоду.

Але, незважаючи на можливість бути притягненими до криміналь­ної відповідальності, командири військових частин учиняють такі діяння. Як зазначає М. І. Карпенко, доказом зазначеного є також ре­зультати дослідження В. В. Бондарєва, який засвідчує, що 13 % є в середньому тією частиною серед усього масиву злочинних проявів порушень статутних правил взаємовідносин між військовослужбов­цями Збройних Сил України, яка офіційно засуджується, а тому що­найменше 80 % — це той масив таких правопорушень злочинного характеру, які не отримують належного реагування у вигляді при­тягнення винних осіб до кримінальної відповідальності^[457]. Наприклад, такі злочини, як порушення статутних правил стосунків між військо­во службовцями за відсутно сті між ними відно син підлеглості, що виявилось у нанесенні побоїв, учиненні іншого насильства, що запо­діяло легкі тілесні ушкодження, мало характер знущання або глуму над військовослужбовцем та деякі інші злочини, командири частин доволі часто приховують.

Крім цього, останніми приховуються й більш тяжкі злочини, пов'язані, наприклад, із заподіянням потерпілому середніх або тяжких тілесних ушкоджень. Для цього командуванням уживаються безпре­цедентні заходи, пов'язані з їх приховуванням та замовчуванням. Так, практиці відомі випадки, коли командування терміново відправляло таких потерпілих військовослужбовців у позачергову відпустку та влаштовувало їх у приватну цивільну лікарню, попередньо домовив­шись про це з самим потерпілим, його батьками та іншими особами, у тому числі про нерозголошення цієї інформації.

Таке ставлення до виконання своїх обов'язків із боку зазначених військових посадових осіб не сприяє забезпеченню законності і пра­вопорядку, породжує в осіб, що проходять військову службу, впевне­ність про відсутність належного контролю з боку командування час­тини, відчуття вседозволеності і створює передумови для вчинення нових злочинів та нехтування конституційними правами і свободами. Все це вельми негативно впливає на процес проходження військової служби, її престиж, поповнення лав Воєнної організації новими про­фесійними кадрами.

Це питання набуває особливої значущості у зв'язку з тим, що саме виявлення злочинів є найважливішим елементом у процесі боротьби зі злочинністю у військах. У разі, якщо орган дізнання виявив злочин, належним чином його зафіксував та цю справу буде відповідним чином розслідувано та передано до суду, то про цей злочин неодмін­но стане відомо громадськості, оскільки судовий процес є гласним і відкритим. Кримінологи серед спеціально-кримінологічних заходів, спрямованих на запобігання вчиненню військових злочинів, особли­ву увагу приділяють наданню максимального розголосу фактів учи­нення резонансних злочинів та заходів, ужитих при їх розслідуванні й для усунення їх причин та умов^[458].

Але, якщо на практиці орган дізнання замість виявлення злочину приховає його, то відповідно справу не буде передано до суду, зло­чинці не будуть покарані, громадськості не буде про це відомо і по­передження вчинення нових злочинів не відбудеться. Як слушно за­значає А. С. Лукаш, реальної офіційної статистики «дідівщини» не існує, а латинізація нерідко призводить до поглиблення традицій не­поваги до прав та свобод іншої людини, вкорінюється у свідомості особи, яка перебуває на військовій службі, може стати у подальшому криміногенним чинником^[459].

На жаль, така практика залишається та існує, незважаючи на певні спроби змінити її. Наприклад, на це було спрямовано створен­ня спеціального правоохоронного формування у складі Збройних Сил України — Військової служби правопорядку, призначеної забезпечу­вати правопорядок і військову дисципліну серед військовослужбовців, запобігати злочинам, іншим порушенням, розкривати та припиняти їх і виконувати інші важливі завдання. Але проблема полягає не у створенні нових правоохоронних органів, хоча це є позитивним прагненням держави у напрямі боротьби зі злочинністю у військах, а у підвищенні правової культури всіх осіб, які проходять військову службу, подоланні тієї важкої спадщини, що дісталася Воєнній орга­нізації унаслідок її тривалого функціонування в державі з тоталітар­ним режимом.

Як зазначає О. М. Полякова, «політичний режим є провідником правової культури та правосвідомості. Особливо чітко зв'язок між ними простежується в перехідні та кризові епохи. Адже саме в ці періоди максимально виявляються здатність (або нездатність) держа­ви до поступального розвитку, ступінь її зрілості та загальнокультур­ного рівня, можливість до співробітництва та пошук компромісних рішень у відносинах «громадянин-держава»^[460]. Ці взаємовідносини та зв'язки набувають ще більш чітких та усталених форм при прохо­дженні військової служби, коли громадянин максимально пов'язаний із державою, у Воєнній організації якої він проходить службу.

Крім цього, при недемократичному політичному режимі права і свободи людини і громадянина якщо і визнаються, але лише декла­ративно та відповідно їх не можна вважати обмежуючим чинником у діяльності Воєнної організації та при проходженні військової служ­би. У таких країнах державна форма власності має беззаперечний пріоритет, а право приватної власності може порушуватися, напри­клад, при проведенні військових навчань, випробуванні нових зразків зброї, будівництві нових воєнних містечок, передислокації військ тощо. Все це накопичується у свідомості осіб, які, проходячи військо­ву службу, беруть участь у цих заходах, та інших осіб, що до цього причетні. Це сприяє формуванню зневажливого ставлення до загаль­новизнаних людських цінностей, людини як такої, норм права.

Через це у військовослужбовців відбувається деформація право­свідомості, з чіткими проявами правового нігілізму. Це справляє не­гативний вплив як на процес проходження військової служби, так і на рівень правової культури суспільства в цілому. Річ у тім, що як сус­пільство впливає на армію, так і навпаки — особи, що проходять військову службу, впливають на суспільство. Як зазначає М. П. Требін, «націленість на насильство, на воєнну силу може справляти негатив­ний вплив як на особистість, так і в цілому на суспільство, формува­ти стійкі агресивні стереотипи поведінки, які перетворюються на архетипові у цьому соціумі»^[461].

Тільки високий рівень правової культури осіб, що проходять вій­ськову службу, сприятиме її належному проходженню, дасть можли­вість не тільки знати, а й належним чином відстоювати та захищати свої конституційні права і свободи. Військовослужбовець із високим рівнем правової культури — це вільна і захищена особистість, здатна чітко орієнтуватися у тій чи іншій життєвій або службовій ситуації та спроможна знайти розумний та законний вихід із неї.

Але сьогоднішня ситуація у цій царині, що склалася, у тому чис­лі під впливом дії недемократичного режиму, що функціонував у на­шій державі, є майже діаметрально протилежною та такою, що по­требує рішучих заходів щодо її подолання. Як зазначає О. М. Поля­кова, «коріння низької правової культури слід шукати в державно­правовому нігілізмі минулого та теперішнього, в наказових нормах адміністративно-командної системи»^[462].

Підвищення правової культури, подалання негативних чинників, що на це впливають, необхідно не тільки для забезпечення належно­го проходження військової служби, виконання нею всіх завдань та функцій, визначених Конституцією, а й для подальшого проведення ефективних демократичних перетворень в усіх сферах державного та суспільного життя нашої держави, відходу від тоталітарних традиції, що укорінились у суспільній та державній практиці, у тому числі у військах.

Як пише В. П. Колісник, «здійснення демократичних перетворень, реформування усіх сфер життєдіяльності українського суспільства та формування в Україні соціальної, правової держави є можливим лише за умови постійного, цілеспрямованого, наполегливого виховання серед громадян поваги до Права, Конституції, Закону, шанобливого ставлення до прав і свобод, честі і гідності інших людей, сумлінного ставлення до виконання своїх обов’язків, тобто формування у грома­дян України високої правової культури»^[463].

Особливі зусилля у цьому напрямі слід докласти стосовно підви­щення правової культури саме громадян України, які проходять вій­ськову службу, оскільки негативні традиції функціонування Воєнної організації у державі з тоталітарним політичним режимом залиша­ються та діють і доволі суттєво принижують загальнолюдські ціннос­ті та фундаментальні конституційні принципи.

Проте такі традиції не тільки не викорінюються, а й поглиблю­ються, оскільки нині для цього, на жаль, створюються всі відповідні умови (падіння культурного рівня, відсутність орієнтирів розвитку як держави, так і суспільства, поширення корупції, непослідовність про­ведення політики в усіх сферах державного та суспільного життя, невиконання політичними діячами своїх обіцянок тощо).

Саме держава з недемократичним політичним режимом розглядає військову службу як інститут, який дозволяє не тільки виховувати особистість у дусі вірності гаслам та цілям цієї держави, й якщо буде потрібно, то і перемінити або навіть зламати її свідомість. Із цією метою в армії, інших військах та воєнізованих структурах, в яких громадяни проходять військову службу, запроваджуються посади, до кола функціональних обов’язків яких входить обов'язок займатися ідеологічним вихованням військовослужбовців (особливо тих, що проходять строкову військову службу, о скілки їх свідомість краще піддається змінам). Наприклад, у фашистській Німеччині, як свідчить К. Е. Кеворкян, для досягнення такої мети в основних військових навчальних закладах, які готували офіцерів вермахту, було організо­вано курси політичного навчання. На них партійні спеціалісти з про­паганди давали майбутнім офіцерам необхідні навички для проведен­ня щотижневих політичних уроків для солдат, причому поряд з інши­ми лекторами виступали також Геббельс, Герінг та й сам Гітлер^[464].

У державах із недемократичним політичним режимом особовий склад збройних сил, особливо командний склад, підбирається за озна­кою політичної вірності та лояльності правлячій верхівці або вождю, а у процесі проходження військової служби виховання здійснюється у тому самому дусі. Наприклад, у китайській армії за часів Мао Цзе- дуна для осіб, що проходили військову службу головним було гасло: «Люблю те, що любить голова Мао Цзедун; підтримую те, що під­тримує голова Мао Цзедун; дію за вказівкою голови Мао Цзедуна; іду вперед за призивом Мао Цзедуна»^[465]. Приблизно така сама ідеоло­гічна політика при проходженні військової служби має місце й у інших країнах із недемократичним режимом. На думку Ельдосарі Ісам Му­хамеда, в арабських країнах Персидської затоки «підготовка воєнних кадрів, вихованих у дусі вірності ладу та режиму, що існує, є одним із напрямів керівництва збройними силами»^[466].

Разом із тим, розглядаючи цю проблему крізь призму сучасності, треба погодитися з В. Смолянюком у тому, що на сьогодні ситуація з вихованням у Збройних Силах є неприпустимою. Зокрема, він із цього приводу пише, що в сучасній Українській армії спостерігаєть­ся недостатня укомплектованість військових частин кваліфікованими офіцерами-вихователями. Це своєю першопричиною має упереджене ставлення до офіцерів-політпрацівників Радянської армії протягом 1990-1994 років, малоефективну спробу замінити їх непрофесійними і непідготовленими фахівцями, у світогляді яких чільне місце посіда­ли насамперед націоналістичні ідеї^[467].

Крім цього, у радянський час проходження військової служби не було деполітизованим. Навпаки, держава прагнула, аби всі особи, які проходили військову службу, були членами однієї політичної партії — комуністичної. Тобто ці особи зрощувалися із правлячою партією, що є однією з найважливіших ознак тоталітарного полі­тичного режиму. В демократичній державі процес проходження військової служби максимально відділено від політичних процесів, о скільки особи, що її проходять, не повинні займатися політичними питаннями та брати участь у політичній боротьбі, використовуючи воєнні ресурси.

У військової служби зовсім інше завдання, яке чітко визначене у Конституції та полягає у забезпеченні безпеки і стабільності сус­пільства та держави. Як стверджує І. І. Шлєпотін, «вона забезпечує стабільність суспільства своєю неучастю в політичній боротьбі, відсутністю партійних симпатій і антипатій, неможливістю її ви­користання у внутрішньополітичних та інших непередбачених за­коном цілях, твердістю і послідовністю своїх політичних позицій, орієнтованих на підтримку закону, державних основ, законодавчої і виконавчої влади»^[468].

Однак не можна стверджувати, що у демократичній державі про­ходження військової служби повністю відірвано від політичних про­цесів, які у ній відбуваються. О. Ю. Хороненко зазначає, що «кожна партія, яка претендує на владу, відпрацьовує свою програму воєнної безпеки держави, будівництва та застосування армії, захисту інтересів військовослужбовців. Але впливають вони на армію не прямо, а опо­середковано, добиваючись прийняття своїх воєнних програм демо­кратичними методами»^[469].

В Україні під час будь-якої виборчої кампанії піднімаються пи­тання проходження військової служби. Особливо це стосувалося позачергових виборів до Верховної Ради України, що відбулися у 2007 р., коли деякі політичні сили поставили питання про перехід виключно до контрактних засад проходження військової служби. Але все це здійснюється з боку політичних партій не імперативними методами, а шляхом участі у політичній боротьбі та відстоювання і втілення у життя власних передвиборних програм.

Крім цього, багатопартійність у сучасній демократичній державі повинна бути запорукою суспільної стабільності. Д. В. Лук'янов за­значає, що сучасні політичні партії перестали сприйматися виключно як інструмент конфлікту приватних інтересів. Вони змогли з'єднати здавалося б непоєднане — інтереси окремих верств населення і за­гальнонаціональні інтереси. Партії в системі сучасної демократії характеризуються як один з основних інститутів політичного комп­ромісу, що сприяє узгодженню різних протилежних позицій як усере­дині суспільства, так і між суспільством і державою. Це сприяє як зміцненню, так і динамічному розвитку політичної системи^[470]. У тота­літарній же державі одна політична партія здійснює безпосереднє керівництво та визначає процес проходження військової служби. Як зазначалось у радянській воєнно-правовій літературі, «основою основ воєнного будівництва у нашій країні є керівництво Комуністичної партії Збройними Силами»^[471].

Також у цій державі при проходженні військової служби нехту- ються фундаментальні права і свободи (на життя, на вільний розвиток своєї особистості, свобода думки та слова, право на особисту недо­торканність, на повагу гідності людини, на власність та багато інших). Наприклад, досить доречно у цьому сенсі згадати, пише Т М. Слінь- ко, що у системі прав і свобод особи свобода вираження думок і по­глядів, або свобода слова, посідає особливе місце, оскільки вона є основою основ цивілізованого суспільства, оцінним критерієм де­мократичного політичного режиму. Тільки за умови свободи енергія індивіда може виявитися в усій повноті^[472]. До прав, що зазнають най­більшого утиску при проходженні військової служби у державі з то­талітарним режимом, необхідно віднести особисті та політичні, тобто права першого покоління.

Грубо нехтуються й фундаментальні конституційні принципи правого статусу людини. Наприклад, при такому режимі людина не просто не визнається найвищою соціальною цінністю, а розглядаєть­ся як певна частина, елемент, гвинтик єдиної та монолітної системи, яка здійснює боротьбу з усіма ворогами, що оточують таку країну.

Разом із тим при недемократичному політичному режимі відбу­вається постійна підготовка до війни, оскільки така держава, як пра­вило, проводить агресивну зовнішню політику. На думку її політичної еліти, країну з усіх боків оточують вороги, що начебто постійно ве­дуть проти неї підривну діяльність. Це безпосередньо позначається і на процесі проходження військової служби та впливає на суспіль - ство. Держава вживає заходів щодо воєнізації суспільства, мілітари­зації свідомості його членів, у тому числі через засоби масової інфор­мації, які перебувають у монопольному віданні держави.

На тлі названого стану речей говорити про мирне співіснування такої держави з іншими державами та світовою спільнотою дуже важко або взагалі неможливо. Як відзначає Найсвятіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил, зупинення ворожих дій та відкрито­го протистояння сторін ще не є свідченням істинного миру, оскільки мир — поняття не негативне, тобто таке, що характеризується про­стою відсутністю ознак конфронтації, але стан глибоко позитивний: певна благодатна реальність, що витісняє ідею ворожнечі та заповнює собою простір людського серця або суспільних відносин^[473].

У державі з недемократичним політичним режимом як цивільне населення, так і військовослужбовці постійно залякуються війною, яку начебто прагнуть розпочати країни, що мають інші ідеологічні засади державного будівництва. Таке залякування здійснюється з ме­тою примусити суспільство вважати необхідним перманентне наро­щування державою воєнного потенціалу та могутності, проведення всебічної мілітаризації різноманітних сфер як державного, так і сус­пільного життя, в тому числі створення і нарощування зброї масово­го ураження, навіть за умови суттєвого зниження життєвого рівня населення. Проте ці та деякі інші дії держави не призводять до по­зитивних наслідків ні для розвитку державності, ні для суспільної сфери. Як вважає О. Ю. Панфілов, лінійне і необмежене нарощуван­ня воєнної могутності негативно позначається на національній обо­роноздатності, оскільки надмілітаризована країна не має перспектив поступального соціально-економічного і відповідно політичного роз- витку^[474].

Залякування та вплив на свідомість осіб, що проходять військову службу, держава з недемократичним політичним режимом вважає особ­ливо важливим у своїй діяльності. Це пов'язано із тим, що такі особи використовуються як для політичного контролю над суспільством (на­приклад, діяльність осіб, що перебували на військовій службі у КДБ СРСР), придушення будь-яких виступів інакомислячих або невдоволе- них осіб, так і в інших цілях, які ставить перед ними така держава. Тобто, може йтися про виконання протиправних наказів та розпоря­джень. Такі вказівки особи, що проходять військову службу, мають повне моральне право не виконувати, оскільки вони, як правило, супе­речать природному праву та інтересам суспільства, не сприяють його розвитку, грубо порушують фундаментальні права і свободи людини.

Свого часу Б. М. Чичерін стосовно таких ситуацій писав, що «ніхто не зобов'язаний підкорятися владі, котра діє без законного права або без тих форм, які закон вимагає для того, щоб наказ мав силу закону»^[475]. Треба зазначити, що державі з недемократичним по­літичним режимом цих цілей із більшістю осіб, які проходять вій­ськову службу, як правило, вдається досягти, а тих осіб, які цьому не підкоряються, притягують до кримінальної відповідальності із за­стосуванням дуже суворих покарань аж до самого розстрілу або без­підставно застосовують до них примусові заходи медичного характе­ру. Ці та інші негативні факти, що відбуваються у такій державі, не сприяють суспільній стабільності та стійкості держави.

Як слушно зазначається у літературі, «демократія завжди містить у собі фактори нестійкості. Але, відображаючи суперечність думок та позицій, створюючи поле їх боротьби, вона надійніше забезпечує стабільність та стійкість, ніж тотальна, показова єдність, яка немину­че закінчується вибухом та веде до руйнації системи»^[476]. З приводу недоліків та переваг демократичного режиму доволі влучно зазначав У. Черчилль: «Демократія є найгіршою формою правління, якщо не рахувати всі інші»^[477]. Це пов'язано також із тим, що на відміну від тота­літарного демократичний політичний режим, на думку С. М. Олейни­кова, «здатний не тільки нести в собі необхідні гарантії свобод, але й забезпечувати оптимальні умови сполучення різних інтересів, їх гармонію»^[478]. Це можна вважати певною запорукою суспільної злагоди та стабільності.

Нестійкість недемократичного політичного режиму виявляється й у тому, що влада базується виключно на застосуванні насильства, репресій не тільки щодо інакомислячих та опозиції, а й щодо всіх гро­мадян із метою їх залякування та виключення з боку останніх будь-яких проявів незгоди з політикою, що проводиться цією державою. Ці сило­ві методи та примушування позначаються на процесі проходження військової служби, оскільки особи, що її проходять, із одного боку, ви­користовуються для вчинення таких дій, а з другого — до них також застосовуються ці методи та навіть ще у більш жорстоких формах.

Серед ознак, що притаманні державам із тоталітарним режимом М. І. Панов та Л. М. Герасіна виділяють безконтрольність репресив­них органів держави та зазначають, що армія, поліція, служба без­пеки, крім охорони правопорядку, виконують функції державних каральних органів, тобто діють як інструменти масових репресій^[479]. Також автори вказують, що однією з ознак держав із авторитарним режимом є те, що «силові структури практично непідконтрольні сус­пільству та використовуються нерідко в суто політичних цілях; осо­бистість не має гарантій безпеки у відносинах із владою»^[480].

Узагалі, діяльність будь-якої влади, яка проводить політику, що суперечить інтересам більшості населення і здійснюється виключно за рахунок його примушування та залякування, рано чи пізно може дати збій та стануться її руйнація і падіння. Історія засвідчила на прикладі Радянського Союзу, що навіть наймогутніша держава з то­талітарним режимом не змогла довго існувати та зникла з політичної карти світу, хоч і мала найсильнішу армію та розгалужену систему військових формувань та правоохоронних органів.

Крім цього, при визначенні стабільності того чи іншого політич­ного режиму необхідно враховувати й ступінь відкритості держави, її здатність до співпраці з іншими державами за багатьма сегментами діяльності. Так, держави з демократичним політичним режимом є на­багато більш відкриті, у тому числі в аспекті воєнної співпраці з ін­шими цивілізованими державами, а отже, більш здатні до розв’язання і вирішення глобальних проблем і нейтралізації різних небезпек та загроз. У цьому разі стає більш ефективною система забезпечення як національної безпеки кожної з таких країн, так і світової безпеки в цілому. В. Л. Манилов у цьому контексті наголошує: «Життя по­казує, що саме партнерство є свого роду ключем до становлення міждержавних відносин нового — неконфронтаційного, демократич­ного типу, заснованого на рівності, довірі та співпраці»^[481].

Так, у статті 18 Конституції України прямо зазначається, що зо­внішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і вза­ємовигідного співробітництва за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. Це дає можливість нашій державі співпрацювати з іншими державами, їх об’єднаннями, у тому числі у воєнній сфері, задля забезпечення як національної безпеки України, так і з метою підтримання стабільності і безпеки у світі.

Як зазначає Л. Д. Байрачна, діалог і демократія — нерозривні, діалог є сучасним, оскільки є сучасною демократія. Ущемлення де­мократії призводить до виродження діалогових та становлення авто­ритарних форм спілкування. Найважливіша функція діалогу — вста­новлення взаєморозуміння між людьми, але не менш суттєвим є те, що діалог виявляє багатоманітність можливих альтернатив суспіль­ного розвитку, «розробляє» поле можливих рішень. Тим самим він виступає ефективним засобом відображення та змінення зовнішньо­го світу^[482].

Крім цього, в умовах сучасного діалогу та взаємодії держав від­працьовуються різноманітні бойові ситуації, що дає можливість знач­но підвищити професіоналізм та бойову майстерність наших грома­дян, котрі проходять військову службу. Також переймається відповід­ний досвід в інших країнах щодо соціального та правового захисту зазначених осіб, підвищуються вимоги у цьому напрямі. У свою чер­гу держави, в яких встановлено недемократичні режими, менше орієнтовані на таку співпрацю або взагалі вона виключається. Спів­праця таких країн у воєнній сфері, як правило, здійснюється з держа­вами, в яких функціонують подібні політичні режими, та має на меті протистояння з демократичними державами або з державами, засно­ваними на інших ідеологічних засадах існування.

Саме тому М. В. Буроменський доходить висновку про те, що «стабілізація державних режимів та їх адаптація до умов об’єднаного протистояння міжнародного співтовариства глобальним струсам пов’язані, врешті-решт, із демократизацією внутрішньодержавного політичного життя»^[483], тобто цей дослідник пов’язує стабілізацію між­народного життя із стабілізацією внутрішньодержавних політичних режимів.

У державі з тоталітарним політичним режимом підхід до проб­леми забезпечення бе зпеки є вкрай вузьким та однобічним. Така держава не екстраполює цю фундаментальну категорію на людину і суспільство, а поширює її виключно на державу. Наприклад, у Ра­дянському Союзі, на думку В. Л. Манілова, під безпекою розуміли «виключно державну безпеку та й вона зводилася в основному тільки до безпеки ідеології та неприпустимості будь-якої опозиції»^[484]. Кате­горію «національна безпека», що повинна за визначенням охоплюва­ти як безпеку держави, так і безпеку суспільства та окремо взятої людини, правлячий режим не визнавав. Відповідно до цього й буду­валася діяльність збройних сил, інших військ, правоохоронних орга­нів, а також громадян, які проходили військову службу.

Отже, недемократичний політичний режим у державі впливає на всі її сторони, у тому числі негативно позначається на процесі про­ходження військової служби. У свою чергу, інститут проходження військової служби за таких умов є найбільш го стрим та концентро­ваним проявом недемократичного політичного режиму. Звичайно, такий режим впливає на всі сторони суспільного та державного жит­тя, але на військовій службі він позначається найбільш яскраво.

Таким чином, недемократичний політичний режим дуже суттєво негативно відбивається на процесі проходження військової служби, оскільки саме військова служба є найбільш універсальним інструмен­том для досягнення цим режимом своїх цілей. Крім цього, проходжен­ня військової служби справляє зворотний вплив на функціонування та збереження у певній державі політичного режиму чи його зміну. В. Б. Догляд наголошує на тому, що ««специфічний продукт», який виробляється армією, є необхідним для існування будь-якого політич­ного режиму, а його відсутність, якісні зміни та тим більше викорис­тання можуть вплинути на політичний режим^[485].

Отже, спостерігається взаємовплив та чіткий взаємозв’язок між політичним режимом та процесом проходження військової служби. У той же час слід зауважити, що у будь-якого явища є як позитивні, так і негативні моменти. Звичайно, якщо розглядати недемократичний по­літичний режим із цієї площини, доведеться дійти висновку про те, що йому все ж притаманні більше негативних моментів. Проте, як слушно пише Ф. В. Веніславський, «незважаючи на всі перелічені риси неде­мократичних політичних режимів, давати останнім однозначно нега­тивну оцінку не слід. Як свідчить практика, в конкретних історичних умовах, у конкретній державі застосування тих чи інших компонентів авторитаризму може призвести і до позитивних наслідків»^[486].

О. М. Полякова у свою чергу стверджує, що «демократична сис­тема більш складна в управлінні та менш динамічна у здійсненні мобілізуючих рішень, ніж авторитарний та тоталітарний режими, її ефективність можлива лише за умови існування в суспільстві довіри до цієї системи та її цінностей»^[487]. Наприклад, слід визнати, що держа­ві з недемократичним політичним режимом краще вести бойові дії із зовнішнім противником, ніж державі з демократичним політичним режимом.

Крім того, у радянські часи при проходженні військової служби особи були все ж таки за деякими позиціями краще соціально захи­щені, ніж це спостерігається в умовах незалежної України. О. А. Овча­ров звертає увагу й на те, що аналіз правових документів та правової політики життя радянських військ у післявоєнний період аж до само­го початку «перебудови» показує, що радянська держава (і правова політика, що нею здійснювалась) у той час приділяла значну увагу питанням бойового навчання військ, виділялися відповідні кошти, проводилися широкомасштабні військові навчання, відпрацьовували­ся бойові завдання — весь внутрішній лад тією чи іншою мірою було зорієнтовано на підвищення рівня бойової майстерності особового складу частин та підрозділів^[488].

Але позитивних фактів було набагато менше ніж негативних, а деякі з них повністю перекреслювали всі позитивні моменти. Як відмічають у цьому контексті А. Б. Рижан та Т С. Толоченко, глобаль­ні війни попередніх століть (особливо ХХ ст.) стали головною при­чиною загибелі людей унаслідок терору тоталітарних режимів, за­колотів, бунтів, революцій та контрреволюцій^[489]. К. Е. Кеворкян зверає увагу на те, що колосальною бідою для всього світу обернулась пре­красна виучка та бойове мистецтво солдат Третього рейху. Але ще страшніше була їх відверта переконаність у своїй правоті, що була вихована нацистським режимом за дуже стислий строк. Цьому спри­яла низка причин — і схильність нації до самозвеличування, і на­слідки Версальського миру, і соціальні досягнення нацистського уряду. І, звичайно, планомірна пропагандистська робота, що не зупи­нялась ні на хвилину — в тилу і особливо в армії, що допомогло під­тримувати її найвищу боєздатність^[490]. Як видно, діяльність цього ре­жиму мала певні переваги у забезпеченні боєздатності військ, але всі вони були використані на шкоду людині, суспільству та світу. В. Д. Зорь- кін із цього приводу слушно зазначає, що фашизм перекреслив не тільки всі основи прав людини, а й людину як таку взагалі^[491].

Разом із тим слід зазначити, що тематика функціонування неде­мократичних режимів не втрачає своєї актуальностість також в умовах того, що Українська держава та суспільство перебувають у трансфор­маційному стані, коли відбувається перехід від тоталітарного полі­тичного режиму до демократичного. Як пише Л. А. Шаповал, історія свідчить про те, що якщо відбувається становлення демократичних форм правління правової держави природнім, еволюційним шляхом, то такий процес займає дуже багато часу, унаслідок якого під впливом тих чи інших політичних подій, фактів, шляхом проб та помилок на тлі гострої політичної боротьби виникають інститути правової дер- жави^[492]. Але здійснити цей перехід швидко та безболісно неможливо. Він гальмується у зв'язку з тим, що суспільство дуже тривалий час піддавалося впливу тоталітарного політичного режиму, який справляв на нього дуже суттєвий вплив, наслідки якого ще будуть ще довго давати про себе знати^[493].

О. Г. Данильян у зв'язку з цим зазначає, що «посттоталітарні суспільства “інфіковані” вірусом тоталітаризму, прояв якого у тран­зитивних соціумах може набувати як латентних, прихованих форм, так і відкритих. І, нарешті, деякі альтернативи розвитку посттоталі- тарних суспільств, як свідчить практика, несуть у собі ймовірність повернення до неототалітаризму»^[494].

На той факт, що рівень розвитку українського суспільства впливає на якість проходження військової служби, звертає увагу О. П. Дзьо­бань. Зокрема, він пише, що суттєві зміни у воєнній політиці України, які зумовили необхідність реформування її Збройних Сил, переорі­єнтація на принципи професійного комплектування, трансформація системи виховної роботи, значущість процесів кількісного скорочен­ня особового складу, різке зниження якісного рівня призовного кон­тингенту, падіння престижності військової служби та інші численні проблеми визначаються сучасним станом суспільства України^[495].

О. В. Громико у свою чергу вказує на діалектичний взаємозв’язок між розвитком та станом суспільства і функціонуванням Збройних Сил України. Так, він звертає увагу на те, що сучасні суспільно- політичні суперечності викликають значне загострення суперечностей безпосередньо в Збройних Силах, які, на його думку, виражаються:

- у зміні стереотипів, перегляді поглядів, появі нових традицій, деформації моральних принципів;

- у загостренні суперечностей між необхідністю сумлінного ви­конання свого конституційного обов’язку всіма членами суспільства і прагненням частини молоді у будь-який спосіб уникнути служби в Збройних Силах;

- у криміналізації обстановки в суспільстві, а також у Збройних Силах, що призводить до зниження рівня військової дисципліни серед усіх категорій військовослужбовців, падіння інтересу до проблем професійного вдосконалення і службово-посадового росту, байдужос­ті й апатії стосовно службової діяльності;

- у виникненні такого феномену, як амбівалентність свідомості військовослужбовців, пов’язана з інертністю свідомості людини, і не­можливістю її швидкого визволення від застарілих ціннісно- нормативних правил^[496].

Але самі особи, що проходять військову службу, є невід’ємною складовою нашого суспільства, та відповідно їх уявлення про орга­нізацію суспільного життя позначаються й на процесі проходження військової служби. Стосовно цієї проблеми доволі жорстку позицію займає В. Смолянюк, який стверджує, що «стара» свідомість людей, причетних до забезпечення обороноздатності України, — головне гальмо на шляху прискорення військової реформи, в тому числі про­фесіоналізації армії^[497]. У свою чергу нестатутні відносини між військо­вослужбовцями при проходженні військової служби мають глибоке історичне коріння та набули особливого розвитку в зв'язку з масови­ми та грубими нехтуваннями правами людини як у суспільному жит­ті, так і під час проходження військової служби, що можна вважати одним із наслідків функціонування у нашій державі та суспільстві недемократичного політичного режиму.

Крім того, при недемократичному політичному режимі зміна по­літичної еліти здійснюється доволі часто силовим шляхом із залучен­ням осіб, що проходять військову службу. Це пов'язано із тим, що не­демократичний політичний режим не передбачає інституту вільних виборів, тобто відсутній чіткий конституційний механізм зміни полі­тичної еліти цивілізованим шляхом та вирішення суперечностей. На­приклад, у Радянському Союзі декілька разів із метою захоплення державної влади міг бути реалізований силовий сценарій її захоплення з використанням потенціалу військ. Тому наявність інституту вільних виборів є суттєвою гарантією стабільності у суспільстві та державі, а також існування демократичного політичного режиму. На цей аспект звертається увага й у літературі.

Зокрема, І. О. Поліщук, досліджуючи вибори у контексті подо­лання суперечностей у транзитивному соціумі, слушно зазначає, що, з одного боку, вибори у своєму підсумку по силюють супер­ечно сті між більшістю суспільства та його меншістю, а з другого — слугують засобом для визначення програми розвитку соціуму та персоналій, що втілюватимуть її в життя, і в такий спосіб у гло­бальному сенсі виступають ефективним механізмом подолання базових суперечностей, що накопилися в суспільстві у міжвибор- чий період^[498].

М. М. Воронов стосовно виборів відзначає, що їх призначено для здійснення важливого процесу — зміни та обновлення влади. Будь- який застій та незмінність виборних органів та посадових осіб можуть призвести до узурпації влади, її безконтрольності та вседозволеності. А це перш за все негативно позначається на стані реалізації основних прав і свобод людини і громадянина^[499]. В. М. Коновалов та С. М. Коно­валов указують на те, що вибори — це волевиявлення народу від одних людей до інших мирним шляхом, спосіб зміни правлячої елі­ти — один із способів існування демократії^[500].

Для України, яка розбудовує демократичну, правову державу з де­мократичним політичним режимом, із можливістю проведення віль­них виборів тощо, загроз силового варіанту зміни влади значно мен­ше, але повністю відкидати цей варіант не варто, оскільки певна не­безпека існує. У зв'язку з цим, необхідно зробити все для того, аби його не допустити, забезпечивши сталий, поступальний та демокра­тичний розвиток нашої держави.

Як зазначається у літературі, навіть при демократичному політич­ному режимі «не виключається можливість використання армії усе­редині країни в разі ослаблення адміністративно-правових, правоохо­ронних органів, де стабілізації політичного життя, появи груп екс­тремістсько налаштованих громадян, що порушують конституцію. У цьому разі питання використання армії для розв'язання внутрішніх проблем країни, як правило, ретельно відпрацьовані, закріплені у кон­ституції та відповідних законах»^[501].

Україна перебуває у трансформаційному стані, при якому наслід­ки тоталітарного режиму ще залишаються. Крім цього, не найкращу ситуацію створюють по стійні конфлікти між різними гілками вла­ди та нестабільність протікання політичних процесів. Як зазначає Ф. В. Веніславський, «найбільш помітними для широкого загалу є конфлікти, що виникають у взаємовідносинах вищих органів дер­жавної влади, насамперед Президента і Верховної Ради, оскільки вони найчастіше стають причинами політичних загострень не лише в дер­жаві, але й в суспільстві в цілому, і як наслідок — фактором політич­ної дестабілізації»^[502].

Так, різке протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади у Російській Федерації в 1993 р. призвело до залучення військової сили для розв’язання цього конфлікту, що спричинило тяжкі та трагічні наслідки. Отже, в суспільствах країн СНД, які тривалий час знаходили­ся в умовах тоталітарного політичного режиму, на жаль, не виключаєть­ся можливість протиправного залучення осіб, що проходять військову службу, до розв’язання політичних та інших конфліктів, незважаючи на прагнення цих країн установити демократичний політичний режим на власних теренах. Україна у цьому аспекті не є винятком, оскільки, як слушно зазначає С. М. Олейников, «вибір демократичного шляху розви­тку сам по собі не несе автоматичної свободи, зростання добробуту, справедливості і безпеки»^[503].

Необхідно, аби Українська держава та суспільство доклали чимало зусиль у напрямі проведення демократичних перетворень різної спря­мованості, у тому числі проведення розумної демократизації процесу проходження військової служби та встановлення над ним дієвого гро­мадського контролю. В літературі вказується, що «демократію не мож­на заснувати, увести рішенням законодавчої влади або дарувати на­роду монаршим повелінням»^[504]. Тобто процес демократизації різних сфер суспільного та державного життя є доволі тривалим та йде плавним еволюційним шляхом. До тоталітаризму держава може «скотитися» майже миттєво, і протиправне використання силових структур та вій­ськовослужбовців у цьому процесі відіграє не останню роль.

У зв’язку з цим актуального значення набуває проблема консти­туційного обмеження проце су проходження військової служби, що необхідно розглядати як гарантію того, що особи, які її проходять, виконуватимуть тільки ті завдання, що передбачено для них Консти­туцією та законами України. У цьому напрямі Українська держава вживає відповідних заходів. Як відомо, однією з ознак демократии -

ного політичного режиму є те, що держава та її органи обмежуються у своїй діяльності правами людини, тобто вони є тією межею, за яку не мають права заходити у своїй діяльності держава та її органи. М. І. Панов зазначає, що «саме високий правовий статус особистості може стати свого роду точкою відліку в створенні нової правової культури і гарантією незворотності демократичних змін»^[505].

Український законодавець, усвідомлюючи у цьому контексті важ­ливість належного проходження військової служби та функціонуван­ня демократичного політичного режиму, в ч. 4 ст. 17 Конституції України імперативно встановив, що Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обме­ження прав і свобод людини і громадянина.

Крім цього, воєнна сила не може бути застосована з метою по­валення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешко­джання їх діяльності. Також Конституція України з цією ж метою у ч. 2 ст. 6 передбачає, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України, а згідно з ч. 2 ст. 19 Основно­го Закону органи державної влади та органи місцевого самоврядуван­ня, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В Україні конституційний лад як устрій держави та суспільства має базуватися на демократичному політичному режимі. Із розділу І Конституції України також випливає, що в нашій державі є консти­туційні передумови для становлення саме такого політичного режиму. Порушення вимог ч. 4 ст. 17 Конституції України неминуче може призве сти до повалення демократичного політичного режиму та встановлення недемократичного. У зв’язку з цим ця норма, її безза­перечне виконання і має таке величезне значення, а також вона без­посередньо встановлює взаємозв’язок і взаємовплив забезпечення належного проходження військової служби та функціонування у на­шій державі демократичного політичного режиму.

Слід також розуміти, що при демократичному політичному ре­жимі значення конституції значно зростає, а її функції стають менш

політизованими та справляють більший вплив на суспільство і дер­жаву. Це стосується й обмежувальної функції, сутність якої полягає в обмеженні будь-яких спроб необгрунтованого втручання держави у справи суспільства, приватне життя особистості. Крім цього, за допомогою даної функції конституційне право України уводить дер­жавну діяльність у чітко окреслені конституційно-правові рамки.

У цьому контексті реалізація обмежувальної функції Конституції України щодо військової служби як особливого виду державної служ­би у демократичній державі набуває значної актуальності, оскільки саме на цей вид державної служби покладено найвагоміші завдання, такі як: оборона України, захист її суверенітету, територіальної ціліс­но сті і недоторканно сті, забезпечення державної безпеки і захист державного кордону. Більш того, для виконання цих завдань грома­дянам, що проходять військову службу надані значні повноваження, а в їх руках сконцентровані суттєві силові ресурси, у тому числі на­дана можливість засто сування зброї, що само по собі несе певну небезпеку.

Найсуттєвіший обмежувальний вплив Основного Закону на вій­ськову службу здійснюється шляхом обмеження Воєнної організації держави, оскільки в різноманітних підрозділах останньої громадяни України проходять військову службу. Ф. В. Веніславський зазначає, що спеціально-дозвільний принцип, поширюючи свій нормативний вплив на органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх по­садових та службових осіб, суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки^[506]. У зв'язку з цим, конституційна регламентація військової служби та Воєнної організації держави ство­рює для них надійний бар'єр і є запорукою суспільної стабільності та безпеки, а також гарантією функціонування демократичного політич­ного режиму та неповернення до тоталітарного минулого.

Крім цього, істотний вплив на процес проходження військової служби демократичний політичний режим справляє завдяки тому, що держава проводить миролюбну зовнішню політику. Так, відповідно до ст. 18 Конституції України зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шля­хом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з чле­нами міжнародного співтовариства.

На підставі цієї та деяких інших конституційних норм держава прийняла Воєнну доктрину виключно оборонного спрямування, якою вона засудила війну як знаряддя національної політики і дотримуєть­ся принципу незастосування сили та загрози силою, а також прагне вирішувати всі міжнародні спори та конфлікти виключно політични­ми методами. Але це не виключає, а навпаки, передбачає необхідність сильної Воєнної організації та створення необхідних умов для на­лежного проходження громадянами військової служби.

Також треба розуміти, що трансформаційний етап розвитку нашої держави охоплює й стан її економічного розвитку, оскільки відбува­ється перехід до ринкової економіки, що передбачає певні економіч­ні ускладнення. Цей стан речей також не міг не відбитися на процесі проходження військової служби. У зв'язку з цим, виконання вимог ч. 5 ст. 17 Конституції України щодо соціального захисту громадян, які перебувають на службі у Збройних Силах України та інших вій­ськових формуваннях, а також членів їх сімей стає для держави до­волі складним завданням. Це безпосередньо відбивається на стабіль­ності процесу проходження військової служби та здатності осіб, що її проходять виконувати конституційні завдання. Ця проблема у кон­тексті забезпечення демократичного розвитку нашої держави є осо­бливо актуальною, оскільки від осіб, що проходять військову службу залежить стабільність, злагода та безпека країни, а вони потребують належної уваги та захисту з боку держави.

В умовах трансформаційного етапу розвитку суспільства та держа­ви також доволі важко проводити реформування процесу проходження військової служби різної спрямованості. Як зазначали Ю. М. Тодика та О. Ю. Тодика, «якщо ігнорувати моральний стан суспільства, то важко розраховувати на успіх економічних, політичних та інших реформ»^[507]. Отже, при проведенні всіх реформ необхідно розуміти те, що Українська держава та суспільство здійснюють перехід від тота­літарного до демократичного політичного режиму. Ефективність воєнної реформи у цьому аспекті буде також залежати від урахування цих обставин.

В. Л. Манілов у цьому аспекті застерігає, що «важливо мати на увазі, що політика, яка підвищує безпеку держави, але веде до дегра­дації та втрати національних цінностей, неприйнятна для суспільства»^[508]. Це необхідно також ураховувати при проведенні військової реформи, спрямованої на перехід до контрактних засад проходження військової служби. Тобто при розбудові професійної армії необхідно концентру­вати увагу не тільки на скасуванні призову, але й на створенні на­лежних умов проходження військової служби, мотивації до її прохо­дження для залучення до цього найпідготовленіших, морально та професійно придатних осіб, які б були здатні виконувати всі завдання, що на них покладені.

Таким чином, Українська держава здійснює перехід від тоталі­тарного до демократичного політичного режиму, що можна вважати позитивним її прагненням. Разом із цим, перебування у перехідному стані свого розвитку викликає чимало проблемних моментів, у тому числі у процесі проходження військової служби. Але шлях демокра­тичних перетворень є єдино можливим та правильним напрямом розвитку Української держави та суспільства. Як зазначає Ф. В. Ве- ніславський, «реформування демократичної української державнос­ті, в основі якої є народовладдя і права людини, безпосередньо пов'язано із становленням у країні демократичного політичного ре­жиму, при якому всі гілки влади у своїй діяльності будуть орієнтува­тися на демократичні форми і методи реалізації своїх владних повноважень»^[509].

Це твердження у повній мірі сто сується як діяльно сті всієї Во­єнної організації нашої держави, так і абсолютно всіх громадян, що проходять військову службу в її підрозділах. Або, як доволі влучно зазначає стосовно Російської Федерації В. Д. Зорькін, наша країна, яка століттями жила за принципом «Хто сильний, той і прав», сьо­годні може і повинна «взяти правовий бар'єр»^[510]. Такий бар'єр в обов'язковому порядку повинна взяти й наша держава, проводячи розумні демократичні перетворення як у функціонуванні Воєнної організації, так і при проходженні громадянами військової служби.

Висновки

1. Проходження військової служби безпосередньо пов'язано з полі­тичним режимом. Демократичний та недемократичний політичні режи­ми майже діаметрально протилежно впливають на процес проходження військової служби. Це питання для Української держави є особливо ак­туальним, оскільки на процес проходження військової служби у нашій державі протягом тривалого часу продовжували здійснювати свій вплив саме рудименти недемократичного (тоталітарного) політичного режиму, які знаходять певний прояв і в умовах сьогодення.

2. Недемократичний режим використовує військову службу для того, щоб зруйнувати здатність особи самостійно мислити, аналізувати та приймати самостійно рішення, змінити та навіть зламати її свідо­мість, формувати готовність бездумно виконувати будь-які накази. При недемократичному політичному режимі відбувається постійна підго­товка до війни, оскільки така держава, як правило, веде агресивну зо­внішню політику. Держави з демократичним політичним режимом є більш відкритими, у тому числі в аспекті воєнної співпраці з іншими цивілізованими державами, а отже, більш здатні до розв’язання та ви­рішення глобальних проблем та нейтралізації різних загроз. У цьому випадку стає більш ефективною система забезпечення як національної безпеки кожної з таких країн, так і світової безпеки в цілому. Саме тому Українська держава, здійснюючи перехід від тоталітарного до демо­кратичного політичного режиму, має забезпечити одночасно й демо­кратизацію інституту проходження військової служби, усунути чисель­ні перешкоди, що виникають на шляху формування сучасної Воєнної організації, демократичною за своєю суттю та здатної до виконання поставлених перед нею завдань, а також забезпечити демократичний контроль над всією воєнною сферою.