§ 2. Дотримання прав і свобод громадян України в контексті проходження військової служби

Проблема прав і свобод людини і громадянина, а також гарантій їх реалізації у сучасних умовах розвитку української державності набуває особливого значення. Вона виходить на якісно нові рівні та посідає провідне місце у діяльності як держави, так і світового спів­товариства.

Проте на практиці у галузі прав людини виникає чимало проблем, що пов'язаних із сукупністю негативних чинників. У зв'язку з цим конституційні права і свободи людини і громадянина реалізуються не у повному обсязі, а подекуди навіть і грубо порушуються. Не краща ситуація і з проблемою прав і свобод громадян, що проходять військо­ву службу. Це пов'язано із багатьма об'єктивними та суб'єктивним чинниками, а також із тим, що зазначена проблема в Україні тільки починає досліджуватися. Проте останнім часом з'явилося декілька робіт, безпосередньо присвячених цій тематиці. Серед них, зокрема, можна назвати роботи І. І. Качана^[387], В. Й. Пашинського^[388], О. М. Царен- ко^[389] та ін.

Крім цього, в нашій державі ця проблематика перебуває під по­стійною увагою правозахисних організацій, які здійснюють моніто­ринг порушення прав військовослужбовців, особливо тих, хто про­ходить строкову військову службу^[390]. У Росії цією проблемою займа­лися та займаються багато вчених (М. В. Артамонов^[391], Г. І. Колібаба^[392], Ю. І. Мігачов^[393] та ін.).

У зв'язку з цим ми не ставимо за мету проаналізувати всю сукуп­ність конституційних прав і свобод та дати їм теоретичну характерис­тику, оскільки це тема окремого дослідження. Необхідно лише з'ясувати особливості конституційного регулювання прав і свобод громадян у зв'язку з проходженням останніми військової служби, а також виявити, як вона може вплинути на реалізацію прав військо­вослужбовців, а також осіб, що її не проходять.

Проблема конституційних прав і свобод військовослужбовців має певну специфіку порівняно з класичними дослідженнями прав і сво­бод. Вона полягає передусім у тому, що цю проблему не можна роз­глянути поза проблематикою забезпечення національної безпеки та оборони. Це пов'язано із тим, що права, свободи та обов'язки, які є квінтесенцією правового статусу громадян, котрі проходять військо­ву службу, визначаються законодавством із урахуванням необхіднос­ті чіткого та беззастережного виконання такими особами своїх про­фесійних обов'язків із метою забезпечення оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності, недоторканності, забезпе­чення державної безпеки і захисту державного кордону. Тобто, на осіб, що проходять військову службу, Конституцією України покла­даються завдання, безпосередньо пов'язані з безпечним існуванням людини, суспільства та держави. В. М. Корякін стосовно цього зазна­чає, що особи, які несуть військову службу, «виконують конститу­ційно значущі функції, чим обумовлюються їх правовий статус, а та­кож зміст та характер обов'язків держави стосовно них. Обов'язки, що покладаються на осіб, які несуть військову службу, передбачають необхідність виконання ними поставлених завдань у будь-яких умо­вах, у тому числі пов’язаних зі значним ризиком для життя та здоров'я, що тягне за собою обов’язок держави гарантувати їм матеріальне за­безпечення, достатнє для успішного виконання ними поставлених завдань»^[394]. Отже, з одного боку, держава для таких осіб передбачає певні додаткові гарантії, а з другого — обмежує деякі конституційні права і свободи, чим визначається певна специфіка.

Для її виявлення передусім слід порівняти категорії «безпека людини» та «безпека держави», а також установити, що має пріоритет у суспільному та державному житті: забезпечення прав людини або забезпечення національної безпеки.

У зв’язку з цим доцільно знову повернутися до проблематики безпеки. Це пов’язано із тим, що наукова проблема національної без­пеки є спорідненою з багатьма іншими дуже важливими, сучасними та актуальними науковими проблемами. Але вона знаходить своє найбільш тісне переплетіння, взаємозв’язок та взаємозумовленість саме із проблемою прав людини та громадянина.

Отже, з огляду на наявність багатьох об’єктивних та суб’єктивних чинників, права людини і національну безпеку можна вважати най­важливішими та основоположними науковими проблемами сучасної цивілізації, що мають фундаментальний характер та можуть розгля­датися крізь призму пріоритетності в розвитку наукової думки на сучасному етапі. Але разом із тим, виникають питання про першо­черговість цих проблем та їх пріоритетність одна щодо одної.

Для визначення того, якій із названих двох проблем можливо надати перевагу, слід урахувати сукупність обставин, що визначають їх об’єктивну важливість. У цьому разі треба виходити також із того, що має в сучасному житті пріоритет — безпека особистості, чи без­пека держави. Це у свою чергу, можна визначити завдяки встановлен­ню того, що має першочергове та пріоритетне значення: людина над державою чи, навпаки, остання займає домінуюче положення.

Безперечно, об’єктивний історичний процес та логіка суспільно­го життя дають змогу переконатися у тому, що в будь-якому разі людина повинна займати пріоритетне становище стосовно держави, оскільки саме вона посідає первинне місце, а держава для того і ство­рюється, щоб із максимальною ефективністю захистити людину та створити для неї гідні умови. Про викладене свідчить і той факт, що саме люди у процесі розвитку створили державу з метою свого забез­печення та захисту.

Інакше кажучи в такому разі держава розглядається як вторинний та похідний феномен стосовно людської особистості. Безумовно, у світовій та вітчизняній історії, історії політико-правової думки лю­дина не завжди перебувала у спектрі першочергової уваги та значен­ня стосовно держави. Проте в цілому можна стверджувати, що все ж таки історія людства, її позитивний або негативний досвід, але в будь-якому разі однаково досвід, переконливо свідчать про те, що саме людина має посідати первинне, провідне і центральне місце та розглядатися як найвища соціальна цінність. Як зазначає у зв'язку з цим О. А. Лукашева, «і хоча розвиток людства шляхом свободи не був поступальним нарощуванням лише прогресивних засад, історич­ний прогрес протороює собі шлях через усі випадковості та хаотичні нагромадження соціального розвитку»^[395].

З огляду на цей підхід слід зауважити, що державне будівництво незалежної України з 1991 р. було започатковано саме на таких за­садах. Тобто, при будівництві всіх сфер державного та суспільного життя Українська держава прагнула проводити свою діяльність крізь призму положення про те, що людина — найвища соціальна цінність. Це відображено і в Конституції України.

Але в сучасному науковому про сторі лунають думки, за якими Конституція з огляду на побудову конституційного тексту, розміщен­ня розділів та статей, віддає перевагу не людині, а державі, оскільки у ст. 1 Основного Закону закріплено положення, що визначає ключо­ві параметри держави, і тільки в її ст. 3 йдеться про людину. Крім цього, розділ І Конституції України «Загальні засади», що визначає основи конституційного ладу України, начебто стосується перш за все держави та її функціонування, а лише у розділі ІІ йдеться про людину, її права і свободи.

Також виходячи з наведеної позиції, український законодавець, нібито керуючись логікою побудови законодавства у світлі надання переваги захисту інтересів держави, й інші нормативні акти констру­ює у зазначеному руслі. Зокрема, розділ І Особливої частини КК України ставить під свій захист саме основи національної безпеки України, а кримінально-правовою охороною людини опікуються лише ІІ та деякі інші наступні розділи Особливої частини КК України.

Проте зазначений підхід до особливостей конструювання вказаних нормативних актів, у тому числі Конституції України, та аргументи, що наводяться на його користь, слід розцінювати критично, оскільки він не може розглядатися як такий, що повною мірою відповідає дійсності. Річ у тім, що особливості побудови тих чи інших законів, про які йшлося, спрямовані не на те, аби створити законодавство, яке надає перевагу державі над людиною, а на те, аби створити сильну державу, яка б, діючи в рамках Конституції та законів України, ство­рювала усі можливі, необхідні та достатні умови для повного і все­бічного забезпечення та реалізації положення про те, що людина — найвища соціальна цінність.

В. В. Путін у цьому контексті слушно зазначає, що сильна держа­ва неможлива без поваги до прав людини. Тільки демократична дер­жава здатна забезпечити баланс інтересів особистості і суспільства, поєднати та узгодити приватну ініціативу із загальнонаціональними завданнями. Тому так важко знайти вихід із хибного конфлікту між цінностями приватної свободи та інтересами держави. Спір про спів­відношення сили і свободи — старий як світ. Він й досі породжує спекуляції на тему диктатури і авторитаризму. Наша позиція дуже проста: тільки сильна, якщо комусь не подобається слово «сильна», скажімо, ефективна та демократична держава в змозі захистити гро­мадянські, політичні, економічні свободи, здатна створити умови для благополучного життя людей^[396].

Отже, аналізуючи проблему розміщення розділу Конституції України, що регламентує права і свободи людини і громадянина і зна­ходиться під номером два, можна дійти висновку про те, що це є ціл­ком доцільним, обґрунтованим та таким, що не суперечить логіці побудови Конституції України як Основного Закону правової, соці­альної, демократичної держави, в якій людина розглядається як най­вища соціальна цінність.

Більш того, не можна стверджувати, що розділ І Основного За­кону обходить увагою людину, її права і свободи, навпаки, у ньому, посідаючи далеко не останнє місце, розміщено положення, що визна­чають саму філософію людського буття у державі і суспільстві.

Ця вельми важлива норма якраз і міститься в розділі І Конститу­ції України, що відповідає логіці побудови Основного Закону як най­важливішого нормативно-правового акта. Крім цього, не можна не погодитися з Ю. М. Тодикою, який зазначав, що знайдено більш оптимальний варіант, оскільки забезпечення прав особистості визна­чається загальним рівнем держави та суспільства, а він закладається в засадах конституційного ладу. Саме у ньому втілюються світові цінності конституціоналізму, та, звісно, засади конституційного ладу мають передувати всім іншим розділам Конституції, у тому числі за­садам правого статусу особистості^[398].

Звичайно, з наведеної логіки побудови конституційного тексту на теренах сучасного світу є винятки, тобто у конституціях певних кра­їн спостерігається інший підхід щодо цього. Наприклад, в Основному законі ФРН 1949 р. розділ, присвячений правам людини і громадяни­на, посідає в конституційному тексті перше місце^[399]. Безумовно, така логіка побудови конституційного тексту свідчить про особливе став­лення законодавця до проблеми прав і свобод людини і громадянина, але, як уявляється, істотного впливу на реалізацію прав і свобод лю­дини і громадянина цей підхід не справляє.

Однак Основний Закон України, незважаючи на відмінність у цьо­му аспекті від деяких зразків побудови конституційного тексту, все однаково приділяє людині, її правам і свободам суттєву увагу. Цю обставину не можна розглядати як приниження значущо сті і ролі людини у державному та суспільному житті, а навпаки, слід вважати створенням відповідних законодавчих передумов для розвитку і ді­яльно сті Української держави в руслі ставлення до людини як до найвищої соціальної цінності. Крім цього, про ставлення українсько­го законодавця до зазначеної проблеми яскраво свідчать вимоги ст. 157 Конституції України.

Наведений припис у категоричній формі забороняє змінювати Конституцію України у тому разі, якщо зміни передбачають скасу­вання чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи порушення терито­ріальної цілісності України. Як видно, правам людини цей конститу­ційний припис віддає перевагу, оскільки зазначає про них у першу чергу. Тобто, права людини є пріоритетом та обмежуючим чинником для держави. Як зазначає П. М. Любченко, характер взаємовідносин держави і людини можна описати досить простою формулою: «дер­жавна влада закінчується там, де починаються права і свободи люди­ни і громадянина».

Тому з огляду на це можна стверджувати, що Конституція Украї­ни створила таку модель побудови Української держави, яка спрямо­вує її діяльність у напрямі віддання безумовного пріоритету людини над державою, не принижуючи значення останньої у процесах дер­жавного та суспільного життя. Як пише з цього приводу Б. С. Ебзеєв, для суспільства однаково небезпечна гіпертрофія як колективного, так й індивідуального підходу. Будь-яке перебільшене колективне начало веде до тоталітарних форм організації суспільства та відмови від індивідуальності, придушення інакомислення, ігнорування, а не­рідко й прямого заперечення прав та інтересів меншості, основних прав і свобод людини і громадянина. У свою чергу, будь-яка гіпербо­лізація ролі індивідуального начала в організації суспільного життя ініціює анархічне свавілля, що може призвести до руйнації держав­ності та прийнятих у суспільстві норм людського співжиття^[400].

Доволі схожу позицію займають також С. П. Ситник, В. М. Олуй- ко та М. П. Вавринчук, які стверджують, що у разі підпорядкування безпеки суспільства безпеці держави це призводить до тоталітаризму, а в разі абсолютизації безпеки особи — до хаосу і громадянського конфлікту, що, як правило, призводить не тільки до втрати безпеки держави та безпеки суспільства, а й до втрати безпеки людини. Тому безпека міжнародного співтовариства, держави, як і безпека суспіль­ства, необхідні для забезпечення індивідуальної безпеки, а безпека особи врешті-решт зумовлює стабільність та безпеку всього соціаль­ного організму, аж до людства загалом^[401].

Отже, викладене свідчить про те, що, виходячи з самої філософії Конституції України, людина дійсно має першочергове і пріоритетне значення, та саме її права і свободи визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Це положення Основного Закону України можна розглядати як принцип, покладений в основу системи взаємодії лю­дини і держави. Як стверджує О. Ю. Рибаков, взаємодія особистості і влади передбачає не тільки наявність комплексу прав, свобод та від­повідально сті як інститутів, а й певну систему ціннісних відно син між ними^[402].

На підставі наведеної позиції, якщо її розглядати в контексті на­ціональної безпеки України, є можливість установити, що вона чітко, в повному обсязі зумовлює пріоритетне становище безпеки особистос­ті над безпекою держави. Б. О. Демідов, О. Ф. Величко та І. В. Волощук зазначають, «у демократичних країнах безпека особистості є пріори­тетною стосовно безпеки суспільства та держави»^[403].

Цей пріоритет чітко визначено і в Законі України «Про основи національної безпеки України», який, розвиваючи положення Кон­ституції, визнає права і свободи людини і громадянина як пріоритет­ний напрям діяльності держави у галузі забезпечення національної безпеки України. Так, зокрема, у ч. 1 ст. 3 цього Закону йдеться про те, що об'єктами національної безпеки є людина і громадянин — їх конституційні права і свободи. Крім цього, у ньому також зазначено, що основними принципами забезпечення національної безпеки є прі­оритет прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 5). Згідно з ч. 1 ст. 6 названого Закону пріоритетами національних інтересів України є гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, а ч. 27 ст. 8 передбачає, що основними напрямами державної полі­тики з питань національної безпеки України у внутрішньополітичній сфері є забезпечення неухильного додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Тому, як зазначається у воєнній літературі, система безпеки сус­пільства та держави має будуватися при першочерговому врахуванні життєво важливих інтересів особистості^[404]. А до останніх слід перш за все відносити конституційні права і свободи, їх належну та всебічну реалізацію.

Проте, враховуючи той факт, що головним суб'єктом забезпечен­ня національної безпеки виступає саме держава, при відданні пріо­ритету безпеці особистості слід брати до уваги те, що нівелювання або приниження проблеми безпеки держави у цьому разі може при­зве сти до порушення необхідного балансу в системі забезпечення національної безпеки, і це неминуче позначиться на проблемі без­пеки людини і громадянина. О. Ю. Рибаков наголошує на тому, що «явна перевага індивідуальності, радикалізм у розумінні апріорності інтере сів особистості призведуть до абсолютизації персонального начала і забуття колективного, суспільного, державного»^[405].

Тому за наявності пріоритету безпеки особистості проблема без­пеки держави не повинна забуватися та занепадати. Тобто, в цьому разі під зазначеним пріоритетом слід розуміти лише те, що захище­ність держави починається із захищеності саме окремо взятого інди­віда, чим і визначається певна ступінь пріоритету безпеки людини над безпекою держави.

Як пише І. В. Гончаров, «однією з основних умов природного та гармонійного розвитку людини і суспільства є стабільний розвиток держави, що передбачає багатоманітність взаємопов'язаних чинників, найбільш значущими з яких є діяльність держави щодо забезпечення захищеності інтере сів окремої особистості та суспільства в цілому. Забезпечення захищено сті цих інтересів державою неможливе без дотримання її власної безпеки в силу їх природного зв'язку»^[406].

Таким чином, не можна стверджувати, що пріоритет безпеки осо­бистості є абсолютним та таким, що явно ставить у домінуюче ста­новище указану безпеку над безпекою держави. Тим більше, що, як зазначається у спеціальній літературі, «поняття безпеки для особис­тості, суспільства та держави не в усьому збігаються. Безпека для особистості означає реалізацію її невід'ємних прав і свобод. Для суспільства безпека полягає в досягненні та підтриманні суспільної згоди, у збереженні та примноженні його матеріальних та духовних цінностей, у зміцненні демократії та створенні правової, соціальної держави. Національна безпека стосовно держави передбачає внутріш­ню стабільність (політичну, економічну, соціальну), надійну оборо­ноздатність, суверенітет, незалежність, територіальну цілісність, рівноправне та взаємовигідне міжнародне співробітництво»^[407].

Проте, не зважаючи на наявний пріоритет людини над державою, а також на певний пріоритет безпеки людини над безпекою держави, все одно можна стверджувати, що проблеми прав людини і громадяни­на, а також національної безпеки України мають важливе та рівне зна­чення і одна без одної існувати не зможуть. В. Д. Зорькін, тлумачучи конституційне положення про те, що людина є найвищою соціальною цінністю, виходить із того, що «інтереси особистості — це і є інтереси держави»^[408]. Тому вважаємо, що не можна віддавати пріоритет будь-якій із названих проблем, в якому б аспекті вони не розглядалися.

Стосовно цього доволі чітку позицію висловила О. Ю. Тодика: «Конкуренція конституційних цінностей — прав людини та безпе­ки — не повинна «підсікати» права та свободи особистості. Важливо тут знайти «золоту середину»^[409]. Крім цього, «права людини та без­пека тісно між собою взаємозв’язані. Їх розділити складно, практич­но неможливо»^[410].

Цей підхід підтверджується й позицією законодавця, який у За­коні України «Про основи національної безпеки України», даючи визначення національної безпеки, виходить із того, що під останньою слід розуміти захищеність життєво важливих інтересів людини і гро­мадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий роз­виток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам. Тобто, про­блема національної безпеки України однаково стосується проблеми безпеки особистості та безпеки держави і суспільства, а отже, зна­ходить свій безпосередній взаємозв’язок, взаємозумовленість із проб­лемою прав і свобод людини та громадянина.

Таким чином, на підставі викладеного, можна стверджувати, що забезпечення конституційних прав людини — є найважливішою проб­лемою в аспекті забезпечення національної безпеки України. Є всі підстави вважати належне забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина однією з найважливіших передумов забезпе­чення національної безпеки України.

У той самий час необхідно мати на увазі і те, що згідно з консти­туційним принципом рівноправності, закріпленим у ст. 24 Конститу­ції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, тобто норми, присвячені людині як найви­щій соціальній цінності, в повному обсязі поширюються й на грома­дян, які проходять військову службу.

Крім цього, неухильне забезпечення конституційних прав військо­вослужбовців та питання їх соціального захисту найсуттєвішим чином впливають на реалізацію державної політики в галузі забезпечення національної безпеки України, оскільки серед багатьох проблемних питань, розв’язання яких безпосередньо пов'язано із забезпеченням національної безпеки, питання конституційних прав військовослуж­бовців посідає одне з чільних місць.

Проблема конституційних прав і свобод громадян, що проходять військову службу — це комплексна проблема, яка в умовах розбудови української державності, сучасних умовах проведення військової реформи набуває особливої значущості. Конституційні права військо­вослужбовців закріплено на конституційному рівні. Але у зв’язку з тим, що функціонування Воєнної організації держави, а також особ­ливості військової служби як державної служби особливого характе­ру визначають певну специфіку і позначаються на реалізації консти­туційних прав військовослужбовців, законодавець на підставі норм Конституції України, враховуючи зазначені особливості, суттєво де­талізує право військовослужбовців за допомогою поточного законо­давства, в якому ці права отримують свій подальший розвиток та уточнення і перш за все в законах України «Про оборону України», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про військовий обов’язок і військову службу» та ін.

Разом із тим, ураховуючи те, що проблема прав людини є доміну­ючою в аспекті забезпечення національної безпеки, у статусі осіб, що проходять військову службу, не повинні нехтуватися права і свободи на користь виключно забезпечення такими особами національної безпеки та оборони. Виходячи з самої філософії Основного Закону України, особа, що проходить військову службу, незважаючи на за­вдання, які на неї покладено, повинна розглядатися державою та суспільством як найвища соціальна цінність.

У зв'язку з цим у названих нормативно-правових актах при кон­струюванні статусу військовослужбовця має бути знайдено оптималь­ний баланс між необхідністю забезпечення національної безпеки і оборони та необхідністю забезпечення статусу військовослужбовця як найвищої соціальної цінності. У цьому випадку мається на увазі те, що обмеження конституційних прав і свобод військовослужбовців повинні бути оптимальними та запроваджуватися виключно для на­лежного виконання покладених на них обов'язків, а також не при­нижувати їх статус як повноцінних громадян України. При цьому Конституція України, як уже зазначалося, забороняє при такому кон­струюванні нехтувати правами людини на користь забезпечення на­ціональної безпеки та оборони.

Інакше кажучі, згадані нормативно-правові акти мусять встанов­лювати тільки такі обмеження прав і свобод військовослужбовців, які є обґрунтованими, сприяють виконанню такими особами завдань із забезпечення національної безпеки та оборони, а також не порушують фундаментальний принцип, відповідно до якого військовослужбо­вець — найвища соціальна цінність.

Як зазначає М. В. Артамонов, виконання додаткових обов'язків нерідко поєднано з допущенням виключення із комплексу особистих прав воїна як громадянина, але лише таких, які об'єктивно зумовлені специфікою воєнної організації, особливим характером військової служби та не інакше як у випадках, прямо передбачених законом^[411]. Крім цього, запровадження таких обмежень в обов'язковому порядку має компенсуватися заходами соціального захисту осіб, що перебу­вають на військовій службі, та членів їх сімей.

Що ж стосується законодавчого обмеження конкретних прав і свобод військовослужбовців, то треба мати на увазі те, що воно здійснюється Конституцією України, яка тільки закладає передумови для подальшого здійснення конституційних обмежень прав військо­вослужбовців за допомогою вказівок про обмеження того чи іншого права законом, а деталізація обмеження власне і здійснюється за до­помогою останнього.

Стосовно цього Ю. М. Тодика зазначав, що «особливо значуща деталізація норм Конституції у поточному галузевому законодавстві з питань національної безпеки України, правового статусу людини та громадянина»^[412]. Якщо Конституція України встановлює, що те або інше право обмежується законом, то це право має бути обмежено виключно законами України, а не іншими нормативно-правовими актами. У цьому разі чітко виявляється дія принципу верховенства права як основна ознака правової та демократичної держави, із якої випливає провідна роль Конституції і законів у регулюванні суспіль­них відносин.

Тобто, Конституція вказує лише на магістральні напрями розвитку правового статусу військовослужбовця та надає поточному законо­давству широкі можливості. Звичайно, встановити на рівні такого законодавства оптимальний баланс доволі важко, особливо у нашій державі в умовах постійного недофінансування Воєнної організації та соціальних програм щодо військовослужбовців, а також деяких інших проблем. Однак цього потрібно прагнути, реформуючи заста­ріле законодавство воєнної сфери.

Причому слід звернути увагу на наявність конституційних об­межень прав і свобод військовослужбовців, а також наявність певних пільг та переваг, установлених поточним законодавством, які повинні перебувати у гармонійному балансі та взаємоврівноважуватися. Це також дає можливість найсуттєвішим чином показати відмінності конституційних прав і свобод військовослужбовців і таких самих прав, що притаманні громадянину, який не проходить військову службу, а також виявити ставлення держави до зазначеної проблематики. Це пов'язано із тим, що одна справа — закріпити високі стандарти пра­вового статусу військовослужбовців у Конституції, а зовсім інша — відповідно гарантувати це на рівні поточного законодавства, а також реалізувати на практиці.

Вступаючи до лав Збройних Сил України або до інших військових формувань, громадяни України піддають себе сукупності обмежень, пов'язаних з умовами та особливостями проходження військової служби. Це не тільки особливі умови життя і побуту, підвищені на­вантаження та докладно регламентовані військовими статутами сто­сунки з іншими військовослужбовцями, виконання робіт зі значним ризиком для життя та існування додаткової відповідальності, перед­баченої виключно для військовослужбовців, а також обмеження в де­яких конституційних правах і свободах.

О. М. Хлівна, аналізуючи психологічну готовність старшоклас­ників до військової служби, доходить висновку про те, що військова служба у Збройних Силах — це дуже важливий вид діяльності, по­кликаний гарантувати національну безпеку України. За своєю сутніс­тю вона є діяльністю військовослужбовців з певними обмеженнями: відсутністю звичайних умов життя, наявністю певного дискомфорту, особливою регламентованістю поведінки, звуженням кола людей, з якими спілкується юнак, тощо. Військова діяльність порівняно з іншими видами соціально значущої діяльності характеризується також високою динамічністю: швидким темпом, великими фізичними і психічними навантаженнями, раптовим переходом з одного виду діяльності на інший^[413].

Це пов'язано також із тим, що в будь-якому суспільстві існує необхідність, а отже, і проблема обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина. Наявність таких обмежень обумов­лена самим існуванням суспільства і пов'язана з багатьма обставина­ми, і не в о станню чергу з проблемою забезпечення національної безпеки та оборони країни.

Стосовно військовослужбовців такі обмеження зумовлені сукуп­ністю обставин, перш за все постановленням завдань, що проголо­шені на конституційному рівні і стоять перед Воєнною організацією України та спрямовані на створення необхідних передумов для їх належної та всебічної реалізації. Наявність проблеми забезпечення національної безпеки і оборони України вимагають від Воєнної ор­ганізації держави й окремо взятого військовослужбовця згуртованої та чіткої роботи, ефективного функціонування, безумовного виконан­ня накреслених завдань і передбачених функціональних обов'язків. Для цього, власне, і запроваджується система встановлення у законо­давстві на підставі норм Конституції України обмежень та надання певних переваг щодо реалізації конституційних прав і свобод військо­вослужбовців.

При цьому слід виходити з того, що будь-яка людина може бути обмежена у правах і свободах тільки тоді, коли у цьому є об'єктивна потреба та такі обмеження передбачено Конституцією України і вста­новлено законом. Це випливає передусім із вимог частин 2 та 3 ст. 57, ч. 1 ст. 64, п. 1 ст. 92 Основного Закону України. Мається на увазі те, що такі обмеження повинні базуватися на легальному підґрунті та запроваджуватися за наявності певних підстав для досягнення визна­ченої мети. С. П. Погребняк указує на те, що в умовах правової дер­жави заборона надмірного втручання у свободу особи розглядається як аксіоматична вимога: держава має право обмежувати права людини тільки тоді, коли це дійсно необхідно, і тільки в тому обсязі, в якому її заходи будуть співмірними з поставленою метою^[414]. Про мету обмежень зазначено у різних статтях розділу ІІ Конституції України.

Аналіз таких конституційних приписів дозволяє назвати такі види мети, які повинні бути реалізовані у зв'язку із запровадженням об­меження тих чи інших прав і свобод. Зокрема, обмеження запрова­джуються з метою забезпечення інтересів національної безпеки, те­риторіальної цілісності, громадського порядку, економічного добро­буту, забезпечення охорони здоров'я й моральності населення, за­хисту репутації або прав і свобод інших людей, запобігання злочину чи його припинення, з'ясування істини під час розслідування кримі­нальної справи та деякі інші.

Про мету обмежень йдеться у різних статтях Конституції. Якщо проаналізувати ті з них, заради до сягнення яких запроваджуються обмеження конституційних прав і свобод громадян, які проходять військову службу, то можна дійти висновку, що до них належить за­безпечення інтересів національної безпеки та територіальної ціліс­ності. Інші види мети безпосереднього зв'язку із необхідністю об­меження прав військовослужбовців не мають.

Проте стосовно не всіх прав, які можуть бути обмежені законом указана відповідна мета. Безперечно, вказівка на неї не є обов'язковою умовою можливості запровадження у законодавстві відповідних об­межень, оскільки ч. 2 та 3 ст. 57, ч. 1 ст. 64, п. 1 ст. 92 Конституції України цього не вимагають. У той же самий час, із точки зору юри­дичної техніки, необхідно, щоб можливість кожного обмеження була вмотивована певною метою, як це, наприклад, зроблено у ч. 3 ст. 34 Конституції України стосовно обмеження права на свободу думки і слова, де чітко вказано про відповідну мету обмеження.

Це стосується й тих прав і свобод, які обмежені у зв'язку зі всту­пом громадян на військову службу. Зокрема, право на свободу пере­сування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України не містять указівки на мету обмеження, а лише зазначають про те, що ці права гарантуються кожному за винятком обмежень, встановлюваних законом. Також не вказано відповідну мету й стосовно обмеження права військовослужбовців щодо членства у професійних спілках (ч. 3 ст. 36 Конституції) та права займатися підприємницькою діяльністю (ч. 1 ст. 42 Конституції).

Таким чином, ураховуючи те, що про мету обмежень тих чи інших прав і свобод у різних статтях Конституції вказано фрагментарно, необхідно в узагальнюючій статті навести їх вичерпний перелік, для досягнення яких можуть запроваджуватися обмеження прав і свобод. Це буде додатковою гарантією від їх необгрунтованих обмежень. Таким узагальнюючим приписом можна зробити ч. 1 ст. 64 Консти­туції України, яку після слів: «Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України» треба доповнити словами «та встановлених законом з метою забезпечення національної безпеки і оборони Укра­їни, територіальної цілісності і недоторканності», а також у цій час­тині викласти вичерпний перелік інших цілей, відповідно до яких можуть бути обмежені права і свободи, наприклад, із метою забез­печення громадського порядку, забезпечення охорони здоров'я і мо­ральності населення тощо.

С. П. Погребняк зазначає, що проект Конституції України (в ре­дакції від 26 жовтня 1993 р.) містив розгорнуте формулювання прин­ципу пропорційності, яке, на жаль, не потрапило в остаточний варіант Конституції. Так, частини 1 та 2 ст. 59 проекту передбачали: «Кон­ституційні права і свободи особи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених цією Конституцією і прийнятими на її осно­ві законами, з метою захисту прав і свобод інших осіб, охорони здоров'я та громадської безпеки. Такі обмеження мають бути міні­мальними і відповідати засадам демократичної держави^[415].

Отже, деякі конституційні права, які повною мірою поширюють­ся на громадян України, не підлягають взагалі реалізації військово­службовцями (право на страйк, право на свободу об'єднання у полі­тичні партії, професійні спілки тощо), а деякі конституційні права певною мірою обмежені в реалізації (свобода пересування, право на вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України та ін.).

З огляду на наявність зазначених обмежень при здійсненні діяль­ності, спрямованої на забезпечення конституційних прав військовос­лужбовців, необхідно на противагу конституційним обмеженням створювати надійні гарантії, вагомі переваги та пільги, які б урівно­важували вказані обмеження, оскільки Конституція України (статті 3, 17, 24 та ін.) розглядає військовослужбовця як найвищу соціальну цінність та покладає на державу обов'язок забезпечувати соціальний і правовий захист не тільки військовослужбовців, а також членів їх сімей.

На необхідність компенсувати обмеження прав і свобод військо­вослужбовців у зв'язку з особливостями військової служби вказують багато авторів. Так, В. Й. Пашинський зазначає, що «грошове забез­печення має повною мірою компенсувати всі навантаження військової служби, ризик для життя і здоров'я, гарантувати військовослужбовцям відтворення їх фізичних, моральних і психологічних витрат та забез­печувати належне утримання сімей»^[416].

І. І. Качан у свою чергу теж звертає увагу на особливості військо­вої служби та необхідність соціального захисту стосовно осіб, які її проходять. Зокрема, він зазначає, що законною підставою права вій­ськовослужбовців на соціальний захист є соціальний ризик, пов'язаний з їх професійною діяльністю, та суспільно значуща мета військової служби як особливого виду державної служби^[417]. О. М. Царенко також указує на те, що «статус суб'єкта військової служби — військово­службовця — особливий, містить багато повноважень, якими не во­лодіє цивільна особа, і разом із тим передбачає багато обмежень, які компенсуються державою у вигляді пільг та інших соціальних гарантій»^[418].

А. В. Кудашкін із цього приводу пише, що до загальних прав військовослужбовців, покликаних стимулювати та компенсувати об­меження окремих прав і свобод у зв'язку з проходженням військової служби, слід віднести ті, які пов'язані: а) із просуванням по службі (кар'єрою); б) із державним матеріальним забезпеченням, відпочин­ком; в) із правом на захист; г) з пільгами; д) із заохоченням^[419].

У зв'язку з цим держава повинна також надавати певні переваги у реалізації конституційних прав щодо реалізації таких самих прав громадянами України, котрі не набули статусу військовослужбовців. До таких прав можна віднести, наприклад, право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, забезпечення жилими приміщеннями, особливий прядок пенсійного забезпечення тощо.

Однак у сучасних умовах розвитку української державності, в умо­вах перетворень, що відбуваються в економіці, права військовослуж­бовців не завжди реалізуються в повному обсязі, що унеможливлює врівноважувати обмеження їх прав і свобод, а це створює додаткові проблеми розвитку армії, забезпечення національної безпеки. Так, право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання та деякі інші, що мають особливості реалізації для військовослужбовців, повинні бути компенсовані, у тому числі правом на житло.

Але таке право майже не реалізується через постійне недофінан- сування зазначеної сфери. Так, у 2007 р. на квартирному обліку пере­бували 51,5 тис. військовослужбовців, 20 тис. з яких очікують уже на житло більше 10 років. Але особливе занепокоєння викликають фак­ти додаткових обмежень прав військовослужбовців, не пов'язані з недостатнім фінансуванням Збройних Сил та інших військових формувань, а поширені через байдуже ставлення як командування, так і держави до цієї проблеми.

Так, у листах до Харківської обласної спілки солдатських матерів військовослужбовці строкової служби постійно скаржаться на погану роботу пошти, свавільне позбавлення відпусток та звільнень, відсут­ність місця для зберігання особистих речей, додаткові навантаження, які позбавляють їх вільного часу. Все це, на думку членів цієї органі­зації, зводить нанівець право на приватне життя, що і без того обме­жене самим характером військової служби, а також це негативно впливає на психологічний стан і може призвести до негативних на- слідків^[420]. У зв'язку з цим у військово-юридичній літературі навіть висловлюються думки про те, що «військовослужбовців обмежили у правах, не давши нічого натомість, перевівши їх, таким чином, у розряд громадян другого сорту»^[421].

Конституція України, Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а також інші нормативно-правові акти у цій сфері покликані розв’язувати пробле­ми, що існують. На сьогодні прийняті та діють близько ста законів та інших нормативно-правових актів, які передбачають надання певних пільг для військовослужбовців та членів їх сімей, проте зазначений спектр проблеми статусу військовослужбовця в Україні потребує по­дальшого розв’язання, оскільки в цій царині існує ще багато неви- рішених питань та недосконалостей.

Слід звернути увагу й на той факт, що проходження військової служби пов’язано не тільки з певними обмеженнями прав і свобод, а з тим, що в цілому інститут військової служби повинен сприяти ство­ренню належних передумов для реалізації та гарантування прав і сво­бод людини і громадянина. Це пов’язано з тим, що, як уже зазначалося, конституційні права і свободи людини і громадянина реалізуються не у повному обсязі, а подекуди навіть і грубо порушуються.

Для розв’язання цих проблем необхідно, аби держава та всі її органи спрямовували свої зусилля у цьому пріоритетному напрямі. Як зазначали із цього приводу Ю. М. Тодика та О. Ю. Тодика, у га­рантуванні прав і свобод беруть участь весь механізм держави, всі органи державної влади України^[422]. У зв’язку з цим Воєнна організація держави та громадяни, які проходять військову службу в її підрозді­лах, не повинні стояти осторонь від цих проблем, оскільки Воєнна організація — невід’ємна складова державного механізму, а військо­ва служба — вид державної служби.

З огляду на це на Воєнну організацію держави та осіб, що про­ходять в її підрозділах військову службу на підставі ч. 2 ст. 3 Консти­туції України покладено імперативну вимогу утверджувати та забез­печувати права і свободи людини і громадянина. Отже, зважаючи на те, що військова служба є важливим державним інститутом, її треба розглядати як певну умову гарантування та реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина. Це пов’язано насамперед із тим, що наявність у державі інституту військової служби, ефективне функ­ціонування та виконання всіх конституційних завдань, які перед ним стоять, є запорукою забезпечення національної безпеки, що у свою чергу виступає однією з необхідних та базових категорій, на яких базується українська державність.

Забезпечення національної безпеки та зміцнення державності, а також її послідовний рух у напрямі демократичного розвитку є пев- ною гарантією забезпечення конституційного статусу особи. Також у ч. 1 ст. 3 Конституції України встановлено, що визнається найвищою соціальною цінністю людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека. Саме забезпечення безпеки держави та суспільства, у тому числі і окремо взятої особи, є безпосереднім за­вданням військової служби (ст. 17 Конституції України). Треба вра­ховувати й те, що, забезпечуючи національну безпеку України, Воєн­на організація держави створює умови, за яких інші відповідні орга­ни держави, належним чином функціонуючи, можуть утверджувати й забезпечувати права і свободи людини і громадянина.

О. Г. Кушніренко та Т М. Слінько пишуть, що ефективність га­рантій основних прав і свобод людини і громадянина залежить від багатьох чинників, серед яких вони виділяють: розвиток правових інститутів демократії, стан економіки та засобу розподілу матеріаль­них благ, ступінь суспільної злагоди, правотворчу атмосферу в сус­пільстві, наявність незалежної судової влади^[423]. Наявність цих та деяких інших чинників можлива лише в умовах належного забезпечення на­ціональної і передусім воєнної безпеки, а також існування України як суверенної та незалежної держави. В. Я. Тацій також виходить із того, що наявність суверенітету для державної влади є необхідною пере­думовою реалізації органами державної влади покладених на них завдань і функції^[424], у тому числі у напрямі забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Крім цього, на осіб, що проходять військову службу, покладаєть­ся завдання, пов'язані з попередженням та недопущенням війн, а у разі агресії стосовно України — негайна та ефективна її відсіч. Цей напрям діяльності зазначених осіб також має важливе значення, оскільки під час війни, як правило, трапляються не тільки посягання на права і свободи людей, а й тотальне та грубе їх паплюження. Як зазначає М. І. Хавронюк, війна сама по собі є комплексним посяган­ням на права і свободи громадян^[425]. Причому посягання під час війни мають місце стосовно майже всіх прав і свобод, у тому числі стосов­но невід’ємного права на життя.

Г. П. Батюк у цьому аспекті вказує на те, що захист права на жит­тя охоплює широкий комплекс активних дій всіх державних та гро­мадських структур, у тому числі шляхом ведення збройної боротьби при обороні країни, що також неможливо реалізувати без несення військової служби в Збройних Силах частиною населення^[426]. Навіть під час ведення війни, як правило, найбільш захищеним право на життя є у жителів тих населених пунктів, у яких дислоковані війська. Це пов’язано із тим, що такі місця найбільш захищені від нанесення ударів як із землі, так і з повітря.

Більш того, треба враховувати, що військова служба виступає од­нією з найважливіших гарантій конституційного ладу, ключовим принципом якого є те, що у нашій державі людина та її конституцій­ні права і свободи визнаються найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3 Конституції України), а стосовно громадян України, які пере­бувають на військовій службі у засадах конституційного ладу Украї­ни встановлено, що їм, а також членам їхніх сімей гарантується со­ціальний захист (ч. 5 ст. 17 Конституції). Останнє положення також необхідно розглядати як складовий елемент засад конституційного ладу України. Крім того, цей конституційний припис гарантує соці­альний захист не тільки громадянам України, які проходять військову службу, а й членам їх сімей, що розширює правозахисну функцію держави, пов’язану із проходженням військової служби.

Звичайно, військова служба не є самодостатньою, оскільки існує у державі та поза її механізмом функціонувати не може. Разом із тим слід зазначити, що, виступаючи у такому (гарантуючому) контексті, вона повинна як створювати необхідні передумови не тільки для реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина, а й навіть забезпечувати реалізацію таких самих прав і свобод для гро­мадян України, які власне її проходять. Це підтверджується тим, що військова служба внаслідок специфіки повинна передбачати соціаль­ний і правовий захист громадян України, що її проходять, конститу­ційні засади якого встановлено у ч. 5 ст. 17 Конституції України. Це конституційне положення розвивається та деталізується Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Отже, особи, що проходять військову службу, повинні робити все для забезпечення національної безпеки, а отже, тим самим створю­вати належні передумови для функціонування всього державного механізму у напрямі реалізації та гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, у тому числі прав і свобод самих громадян, що на ній перебувають, а також членів їх сімей. До речі, ст. ХІІ Французької декларації прав людини і громадянина^[427], прийня­та ще в 1789 р. опосередковано покладає на збройні сили, а отже, й на військову службу обов'язок щодо забезпечення прав людини і грома­дянина. Зокрема, у цій нормі йдеться про те, що «забезпечення прав людини і громадянина вимагає публічних збройних сил; отже ці сили засновано в інтересах усіх, а не в приватних інтересах тих, кому їх доручено».

Але в Україні, на жаль, у практичній площині виникає дуже ба­гато проблем, пов'язаних із реалізацією вимог ч. 5 ст. 17 Основного Закону України, оскільки фінансування Збройних Сил України та інших військових формувань на сьогоднішньому етапі їх розвитку є недостатнім.

Крім цього, у військах не викоренено таке ганебне явище, як не- статутні відносини між військовослужбовцями та інші явища, що прямо порушують конституційні права і свободи громадян, які про­ходять військову службу. Тільки у 2007 р. від таких протиправних дій, за даними військової прокуратури, постраждало понад 150 військо- вослужбовців^[428].

Проте проблема з не статутними взаємовідносинами є набагато складнішою та небезпечнішою, оскільки більшість таких діянь при­ховується командуванням відповідних підрозділів. Саме тому багато хто з військовослужбовців, які принижували гідність інших, учиняли щодо них неправомірні дії, не притягувалися до відповідальності, а безкараність, у свою чергу, створює підґрунтя для вчинення нових насильницьких злочинів.

І. І. Мащенко, аналізуючи особливості правових цінностей сучас­ної української армії, зазначає, що статутні відносини є не тільки військовою, а й моральною категорією. Соціальна загроза нестатутних відносин полягає у спотворенні уявлень про справжні порядки в армії, підриві авторитету командирів, серйозних моральних порушеннях у військовослужбовців тощо. Всі ці факти негативно впливають на авторитет армії, збільшують соціальне напруження навколо неї, по­роджують небажання служити у лавах Збройних Сил, знижують пре­стиж військової служби^[429].

Учиненню таких злочинів сприяє також те, що військовослужбов­ці строкової служби доволі часто залучаються до різних господарських робіт. Під час їх виконання вони, як правило, перебувають поза межами підрозділів, контроль із боку командування за ними послаблений, або й взагалі відсутній. Це теж, на думку О. С. Ткачука, виступає підґрун­тям для виникнення мотиву вчинення насильницьких протиправних дій, а саме: не виконувати такі роботи, оскільки вони є важкими і не- престижними, а натомість примусити інших молодих солдат викону­вати їх замість себе під погрозою застосування насильства^[430].

Однак порушення прав і свобод військовослужбовців не вичер­пуються наявністю нестатутних взаємовідносин та недостатнім фі­нансуванням. Члени Харківської обласної спілки солдатських матерів на підставі проведеного моніторингу щодо порушення прав військо­вослужбовців строкової служби навіть доходять висновку про те, що «права людини у військових формуваннях порушуються повсякденно»^[431]. Вони зазначають, що порушення таких прав мають різні прояви. Це і власне нестатутні взаємовідносини, і недостатнє харчування, і при­ниження людської гідно сті та інші порушення. Так, вони ставлять запитання: наскільки виправдано в армії, наприклад, меню з тих про­дуктів, які не складають основу раціону сучасної сім'ї? Або можли­вість відвідування лазні протягом 15-20 хвилин один раз на тиждень для юнаків, які звикли приймати душ щодня і після кожного заняття фізкультурою^[432].

Ці та деякі інші явища прямо принижують людську гідність вій­ськовослужбовців, не сприяють належному ставленню до проходжен­ня військової служби та викликають соціальне напруження у військо­вому середовищі, відразу до військової служби, огиду, образу, озло­бленість, зневіру в справедливість і як наслідок небажання служити. Таке психологічне тло перетворює службу на пекельну муку, сприяє виникненню різних психологічних розладів у військовослужбовців та призводить до інших негативних наслідків.

На підставі аналізу таких явищ можна зробити висновок про те, що дуже багато порушень прав військовослужбовців строкової служ­би пов'язано не тільки із недостатнім фінансуванням Збройних Сил та інших військових формувань, а й з безвідповідальним ставленням значної кількості командного складу до виконання своїх функціональ­них обов'язків, а також відсутністю усвідомлення того, що кожний військовослужбовець, як і будь-яка людина, має розглядатися як най­вища соціальна цінність.

Такі фундаментальні конституційні принципи, як рівноправність, повага до гідно сті людини та деякі інші, до сить часто нехтуються в умовах проходження військової служби. Саме вони повинні бути не тільки проголошені у законодавстві, перш за все на конституційному рівні, а й стати керівною засадою у діяльності як вищих посадових осіб Воєнної організації держави, так і кожного військовослужбовця. Ці принципи мають бути втілені у свідомо сті всіх, хто проходить військову службу або збирається почати її проходження у будь-яких військових формуваннях. Адже проблема полягає у тому, що прин­ципи правового статусу людини доволі часто нехтуються як при при­йнятті на військову службу, так і під час її проходження.

В процесі їх реалізації у практичній площині виникає сукупність проблем, що базуються на їх незнанні або хибному уявленні про них. Так, при проходженні строкової військової служби принцип рівно­правності нехтується у зв'язку з тим, що протягом тривалого часу формувалася практика його невиконання, яка полягала у наданні не­законних привілеїв військовослужбовцям залежно від часу прохо­дження військової служби, національності військовослужбовця та інших «критеріїв». Будь-які привілеї такого ґатунку не передбачено законодавством, але вони породжуються практикою і санкціонують­ся сержантами, старшинами, прапорщиками та навіть офіцерами, з метою у такий спосіб, на їх погляд, самоусунувшись від виконання

своїх обов’язків, навести порядок та підтримувати видимість право­порядку і дисципліни, забезпечити виховання та навчання молодого поповнення.

Але така практика призводить до зворотних наслідків, що вияв­ляються у знеціненні прав людини, дискредитації військової служби, деформації правосвідомості військовослужбовців, підриві боєздат­ності військових підрозділів та виникненні інших негативних наслід­ків. Таке порушення принципу рівноправності призводить також до того, що військовослужбовці, яким надано такі незаконні привілеї, користуються ними постійно. Це зумовлює те, що в свідомості цих осіб формується стійке переконання про їх уявну перевагу над інши­ми військовослужбовцями. Демонстрація такої переваги може при­звести до застосування різного роду фізичного та психічного насиль­ства, приниження честі і гідності інших військовослужбовців, а також посягання на їх життя та здоров’я. З другого боку, це веде до розладу здоров’я військовослужбовців (у тому числі психічного), сну, виник­нення фобій тощо.

Таке насильство може бути застосовано навіть за дрібні порушен­ня з боку молодих солдат. «Іноді дрібниці на кшталт пришивання комірців, чи погано прибране ліжко, — на думку правозахисних ор­ганізацій, — стають значними проблемами й приводом до принижень, а подекуди й відвертих знущань, що може значно знизити самооцінку юнака й призвести до непередбачуваних наслідків»^[433]. Ці побоювання є абсолютно обґрунтованими, оскільки така ситуація доволі пошире­на на практиці.

Так, військовослужбовці, що прослужили більше та на яких ко­мандуванням було покладено обов’язок виховувати молоде поповнен­ня, бажаючи продемонструвати свою уявну перевагу над такими са­мими військовослужбовцями, наказують їм виконувати певну роботу, що може як передбачатися проходженням військової служби, так і ні. Проте навіть за незначні недоліки в її виконанні вони спочатку по­чинають ставити до молодих солдат словесні претензії, а також, по­рушуючи встановлені статтями 11, 16, 49-50 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України^[434] та ст. 4 Дисциплінарного статуту ЗС України^[435] порядок взаємовідносин між військовослужбовцями засто­совують, як правило, фізичне насильство до них. Унаслідок застосу­вання такого насильства можуть настати різні наслідки, у тому числі тяжкі тілесні ушкодження та навіть смерть військовослужбовця. Ін­коли приниження, знущання, побиття, переслідування призводять й до суїциду.

Такий стан речей призводить до виникнення інших негативних наслідків, що вже у свою чергу порушують конституційні права і сво­боди інших людей, які не проходять військову службу. Наприклад, недбале ставлення до виконання своїх службових обов’язків та не- професіоналізм громадян, які проходять військову службу, доволі часто призводять до порушення конституційних прав і свобод людей та навіть їх загибелі.

Такі випадки, що трапились на аеродромі у місті Скнилів Львівської області, а також під час запусків ракет, унаслідок чого загинуло багато людей, у тому числі іноземні громадяни, є яскравим прикладом цього. В. О. Серьогін слушно зазнає, що вже зараз очевидними є «гуманізація» усіх конституційно-правових явищ і процесів, застосування «людсько­го виміру» як головного критерію оцінювання ефективності держав­ного механізму та інститутів громадянського суспільства^[436]. У зв’язку з цим цей критерій свідчить про неефективність функціонування Во­єнної організації держави, неналежно створені умови для проходження військової служби, недостатньо розвинені традиції контролю громад­ськості над процесами, що відбуваються «за стінами казарм», та бага­то інших болючих проблем у цій царині.

Проте з цього приводу, на жаль, посадові особи різних рівнів не визнають своїх помилок і не роблять належних висновків, а правоохо­ронні органи знаходять лише крайніх, притягуючи їх до юридичної відповідальності. Причому рівень латентності таких злочинів та по­рушень доволі високий і тому до дисциплінарної та кримінальної відповідальності притягуються далеко не всі, хто вчинив насильство чи інші злочини у підрозділах та частинах Воєнної організації дер­жави. О. Ю. Рибаков стосовно таких ситуацій пише, що сьогодні цілком очевидні не тільки диспропорція, дисбаланс між реальним усвідомленням необхідності прав і розумінням відповідальності дер­жави за факти їх порушення. Іншими словами, йдеться про популіст­ське ставлення до прав особистості^[437].

Отже, ситуація, коли держава значною мірою самоусунулась від несення відповідальності за стан справ при проходженні військової служби, не сприяє й захисту та реалізації прав і свобод як громадян, що проходять військову службу, так і осіб, що її не проходять. Під­твердженням цього є й позиція М. І. Карпенка, який указує на те, що турбота держави і широкої громадськості щодо організації Збройних Сил, твердого статутного порядку недостатня. Таке становище може істотно вплинути на обороноздатність Збройних Сил України^[438].

В. Смолянюк у свою чергу теж зазначає, що на сьогодні спосте- рігаєтся «втеча» державних органів влади від розв’язання нагальних проблем становлення Збройних Сил України. На його думку, це при­зводить до виникнення великої кількості негативних наслідків, голов­ними з яких є:

- моральна дискредитація військової служби, особливо тих, хто служить на офіцерських посадах, що пояснюється повною руйнацією суспільного престижу збройного охоронця Батьківщини, позбавле­ного духовних, соціальних, матеріально-побутових гарантій його потрібності у наявних соціально-політичних умовах;

- ускладнення кадрової ситуації у Збройних Силах, особливо на рівні первинних офіцерських посад, у результаті намагання молод­шого офіцерського складу після закінчення військового навчального закладу реалізувати себе за межами військової сфери, наслідком чого є відтік із військових колективів найбільш освіченої й активної мо­лоді;

- помітне спрощення, збіднення системи безперервної бойової підготовки з’єднань, частин і підрозділів української армії, намаган­ня військового керівництва компенсувати нестачу вогневого, польо­вого, повітряного, морського вишколу особового складу низкою командно-штабних заходів, катастрофічним теоретизуванням на тему вірогідних війн за участю України, що, природно, не може у повному обсязі відтворити морально-психологічної готовності військовослуж­бовців до бойових дій у сучасній високотехнологічній війні^[439].

Таким чином, можна зазначити, що проблема забезпечення прав і свобод осіб, які проходять військову службу, безпосередньо пов'язана як із проблемою забезпечення обороноздатності Воєнної організації нашої держави, так і з необхідністю підтримання соціальної стабіль­ності в суспільстві. Саме тому для виправлення такої ситуації необ­хідним є вжиття комплексу заходів, спрямованих на подолання всіх негативних чинників, що прямо або опо середковано впливають на процес проходження військової служби та функціонування Воєнної організації України.

Висновки

1. Виходячи з принципів Основного Закону України, особа, що проходить військову службу, незважаючи на завдання, які на неї по­кладено, повинна розглядатися державою та суспільством як найвища соціальна цінність. У зв'язку з цим при конструюванні статусу вій­ськовослужбовця на рівні поточного законодавства слід установити оптимальний баланс між необхідністю забезпечення національної безпеки і оборони та необхідністю забезпечення статусу військово­службовця як найвищої соціальної цінності.

2. З метою запобігання необгрунтованих обмежень прав і свобод військовослужбовців на рівні поточного законодавства доцільно в уза­гальнюючій нормі дати вичерпний перелік видів обмежень прав і свобод. Таким узагальнюючим приписом можна зробити ч. 1 ст. 64 Конституції України, яку після слів: «Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, пе­редбачених Конституцією України» треба доповнити словами «та встановлених законом з метою забезпечення національної безпеки і оборони України, територіальної цілісності і недоторканності», а також у цій частині викласти вичерпний перелік інших цілей, від­повідно до яких можуть бути обмежені права і свободи, наприклад, з метою забезпечення громадського порядку, охорони здоров'я і мо­ральності населення тощо.

3. В Україні на сучасному етапі її розвитку проходження військо­вої служби доволі часто супроводжується порушенням прав і свобод громадян, що її проходять, та інших осіб. Приниження людської гід­ності військовослужбовців перешкоджає належному виконанню військового обов'язку, свідомому ставленню до проходження військо­вої служби та спричиняє соціальне напруження у військовому сере­довищі, зневіру в справедливість і як наслідок небажання служити. До того ж особам, які пройшли військову службу в умовах принижен­ня гідності та порушення конституційних прав, важко адаптуватися до життя у звичайних умовах та знайти своє місце в суспільстві.