ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Проведене дослідження дозволило зробити такі висновки та прак­тичні рекомендації:

Військова служба тісно пов'язана з таким суспільно-політичним явищем як війна. Війни виникли з моменту створення перших держав та з цього часу постійно супроводжують людство.

Тогочасне військо не мало тих якісних ознак, що притаманні су­часним збройним силам та особам, що проходять військову службу, але вже тоді були закладені ті характерні риси та атрибути, що від­різняли військову службу від інших видів людської діяльності. Того­часне військо використовувалось не тільки для ведення бойових дій з іншими державами, але й слугувало ефективним засобом розв'язання внутрішньодержавних конфліктів та проблем: подолання виступів народних мас, збір податків тощо.

У процесі розвитку держав, росту їхньої економічної та політич­ної могутності, вони все більше уваги приділяли питанням прохо­дження військової служби, оскільки саме на неї покладалося все більше задач, її проходження набувало все більше небезпечних рис. У зв'язку з цим, держави почали приділяти суттєву увагу не тільки озброєнню війська, але й питанням продовольчого, грошового та по­бутового забезпечення воїнів. Процес забезпечення військ всім необ­хідним набував особливих рис, став більш складним та різноплано­вим, у зв'язку з чим виникла нагальна необхідність його унормувати. Отже, почало формуватися законодавство, яке регламентувало ці питання. Військові аспекти довгий час регламентувались виключно на рівні поточного законодавства, а перші конституції практично не містили норм, покликаних унормувати засади формування збройних сил.

У зв'язку з подальшим розвитком світової спільноти, усвідомлен­ням людством, що війна не може бути засобом розв'язання конфліктів, йде активне становлення міжнародного права, яке проголошує необ­хідність мирного співіснування держав, відходу від військового про­тистояння. Ці гуманістичні та миротворчі процеси знаходять своє відображення і в конституціях окремих держав. Однак, незважаючи на те, що більшість держав у своїх конституціях та воєнних доктринах проголосили миролюбний характер, від військової служби майже ніхто не відмовився, а деякі держави продовжують нарощувати свій воєнний потенціал.

У конституційному регулюванні проходження військової служби умовно можна виділити три етапи: 1) дорадянський; 2) радянський; 3) новітній. В історії дорадянської України ці питання отримали пев­не закріплення перш за все в Конституції П. Орлика 1710 р., деякі положення якої стосовно проходження військової служби знайшли своєрідне продовження, відображення та розвиток у сучасному укра­їнському законодавстві. Радянський період характеризувався актив­ним формуванням воєнної організації та інституту військової служби в особливих ідеологічних та політичних умовах, о скільки Україна входила до складу СРСР і власних збройних сил не мала. У перших двох конституційних актах (1919 та 1929 років) найбільш чітко про­стежувався класовий підхід щодо проходження військової служби. Наступні дві конституції (1937 та 1978 років) від цього практично відійшли і встановили загальний військовий обов'язок, проте ідеоло­гічне навантаження залишалося. Серед радянських основних законів найбільш досконало врегулювала питання діяльності армії та про­ходження військової служби Конституція УРСР 1978 р.

Військова служба в сучасних умовах за своєю суттю є державною службою, хоч і має особливий характер, який суттєвим чином від­різняє її від інших видів державної служби та напрямів людської ді­яльності. Проте загальні вимоги законодавства про державну службу майже не поширюються на військову службу, її правова регламентація здійснюється спеціальним військовим законодавством.

Поняття «військова служба» найбільш тісно пов'язане з поняттям «військовослужбовець», під яким слід розуміти громадянина України, який спрямовує свою професійну діяльність на виконання завдань та функцій, що покладені Конституцією та законами України на військо­ву службу, яку він проходить у Збройних Силах України чи в інших військових формуваннях. У свою чергу, під військовою службою необхідно розуміти особливий вид державної служби, яку проходять громадяни України, що відповідають вимогам, установленим у за­коні, у Збройних Силах України чи інших військових формуваннях і спрямовують свою професійну діяльність на виконання завдань та функцій, які покладені на них Конституцією та законами України.

Визначення військової служби повинно використовуватися й при конструюванні приписів деяких інших законів. Наприклад, урахову­ючи зазначену дефініцію можна дати визначення поняття «курсант», про яке йдеться у Законі України «Про вищу освіту». Курсант — це громадянин України, який проходить військову службу або інший вид державної служби та одночасно навчається у вищому військовому навчальному закладі або у вищому навчальному закладі, що має ка­федри військової підготовки (факультети, відділення, інститути вій­ськової підготовки), або у вищому навчальному закладі відомчої освіти з о собливими умовами навчання, з метою підготовки на по­сади осіб офіцерського складу та здобуття певного освітньо- кваліфікаційного рівня.

Найважливіші питання проходження військової служби врегульо­вані Конституцією України. На обсяг такого регулювання впливали різноманітні фактори та обставини, серед яких можна виділити пере­дусім стан суспільних відносин у цій сфері, що склався після роз­паду Радянського Союзу, складний шлях України до незалежності, могутній потенціал Воєнної організації, застарілу систему контролю, звітності, відсутність чіткої, зрозумілої для широкого загалу та ви­значеної стратегії реформування Воєнної організації тощо.

Конституційна регламентація проходження військової служби здій­снюється сукупністю конституційних норм, серед яких можна виділити: а) норми, які встановлюють концептуальні засади проходження військо­вої служби; б) норми, які опосередковано регулюють її проходження; в) норми, які встановлюють державну монополію на проходження вій­ськової служби громадянами України. Найбільш важливою нормою, що безпосередньо стосується проходження військової служби, є положення ч. 2 ст. 65 Конституції України, згідно з якою громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Ця норма встановила три важли­ві положення: по-перше, визнала існування в Україні військової служби, по-друге, встановила, що детальне регулювання її проходження має здійснюватися законами, якими вона скасована бути не може, по-третє, військову службу проходять лише громадяни України. Цей конституцій­ний припис установлює одночасно право на рівний доступ до військової служби і військовий обов'язок. У сучасній науковій та навчальній літе­ратурі військову службу розглядають переважно як обов'язок. Такий же підхід простежується й у поточному законодавстві та навіть у Конститу­ції, яка встановлює, що військову службу громадяни відбувають. Остан­нє слово асоціюється передусім з обов'язком, повинністю. Цей підхід знаходить свої витоки у радянському періоді, коли військова служба роз­глядалась виключно як обов'язок громадян. В умовах сьогодення необ­хідно перенести головний акцент з обов'язку на право рівного доступу до військової служби.

Положення ч. 2 ст. 65 Конституції необхідно розглядати в орга­нічному взаємозв'язку з ч. 2 ст. 38 Основного Закону України, яка закріплює право громадян користуватися рівним правом доступу до державної служби. Варто зазначити, що ці норми співвідносяться як спеціальна і загальна. У зв'язку з цим, необхідно у Законі України «Про військовий обов'язок і військову службу» закріпити положення, відповідно до якого громадяни України мають право на рівний доступ до військової служби.

Конституційний обов'язок захищати Вітчизну та нести військову службу не слід ототожнювати, оскільки вони є різними за цілою су­купністю ознак та можуть реалізовуватися як разом, тобто у взаємо­зв'язку, так і окремо але у той же самий час вони знаходяться у діа­лектичному взаємозв'язку та впливають один на одного.

У сучасних умовах необхідно головний акцент зробити саме на обов'язку захищати Вітчизну та поступово відмовитися від призову громадян на військову службу, а зміст військового обов'язку звузити. Натомість слід створити професійну армію, де військову службу гро­мадяни будуть проходити за власним бажанням, реалізуючі свої здіб­ності.

Положення ст. 65 Конституції України слід докорінно змінити та вдосконалити. З неї необхідно вивести у окрему статтю конституцій­ний обов'язок щодо шанування державних символів та поширити його на всіх осіб, що перебувають на теренах України. А саму ст. 65 Конституції України викласти в такій редакції: ч. 1 «Захист Вітчизни є правом та священним обов'язком громадян України», ч. 2 «Грома­дяни України проходять військову або альтернативну (невійськову) службу відповідно до закону». Останній вид служби за своєю юри­дичною природою є правом-обов'язком.

Військовий обов'язок є конституційним обов'язком, якому при­таманні всі характерні риси останнього. У той же час, зазначений конституційний обов'язок має свою специфіку, яка полягає у такому. По-перше, він передбачений Конституцією України, але встановлю­ється виключно законом. По-друге, розповсюджується виключно на громадян України. По-третє, має суто персоніфікований характер. По-четверте, суб'єктами його реалізації є громадяни України, як пра­вило, чоловічої статі, які мають відповідні якості, у тому числі на­лежний стан здоров'я. По-п'яте, цей обов'язок безпосередньо пов'язаний із забезпеченням національної безпеки та реалізацією інших конституційно-значущих завдань. По-шосте, початок реаліза­ції громадянином військового обов'язку та проходження військової служби означає трансформацію його статусу в статус військовослуж­бовця, що передбачає обмеження можливостей реалізації деяких конституційних прав і свобод.

На Збройні Сили України та інші військові формування покладе - но обов'язок щодо забезпечення національної безпеки України. Про­те для цього державі недостатньо їх створити та запровадити порядок проходження військової служби. Держава має організувати та забез­печити умови для якісного її проходження та належного виконання своїх функціональних обов'язків кожним військовослужбовцем. Це пов'язано із тим, що проходження військової служби є дуже складним процесом, який передбачає здійснення цілої сукупності різноманітних дій та створення відповідних умов для цього. Для досягнення резуль­тативного проходження військової служби дуже важливого значення набуває гарантування особистої недоторканності та поваги гідності військовослужбовців, дотримання їхніх конституційних прав і свобод, соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей, підтри­мання у військових підрозділах порядку та військової дисципліни, належного морально-психологічного стану військовослужбовців, проведення навчань та постійного підвищення бойової майстерності та професіоналізму, забезпечення безпеки, у тому числі збереження і зміцнення здоров'я особового складу, попередження злочинності та вжиття інших важливих заходів із боку як держави, командування, так і окремих військовослужбовців.

Сучасний стан проходження військової служби свідчить про не­поодинокі факти нестатутних взаємовідносин між військовослужбов­цями, поширені випадки приниження їх честі та гідності, викорис­тання військової техніки та військовослужбовців не за призначенням, недостатнє виділення коштів як для проведення навчань та бойової підготовки, так і для забезпечення соціального захисту військово­службовців та членів їх сімей та інші факти, які негативним чином впливають на належне проходження військової служби та на вико­нання своїх функціональних обов'язків кожним військовослужбовцем. Неналежним чином організоване проходження військової служби створює загрози національній безпеці України та тягне за собою по­рушення прав людини та громадянина.

На взаємозв'язок належного проходження військової служби та за­безпечення національної безпеки прямо вказано у ст. 17 Конституції України, яка покладає забезпечення економічної та воєнної безпеки не тільки на державу, але й на Український народ. У той же час, формулю­вання ч. 1 ст. 17 Конституції України є не зовсім коректним. Із зазначеної норми необхідно вилучити інформаційну безпеку та закріпити її у ч. 3 цієї статті, в якій йдеться про повноваження відповідних військових формувань та правоохоронних органів. Замість інформаційної безпеки у зазначеній нормі доцільно закріпити екологічну безпеку.

Виходячи з принципів Основного Закону України, особа, що про­ходить військову службу, незважаючи на завдання, які на неї покла­дені, повинна розглядатися державою та суспільством як найвища соціальна цінність. У зв'язку з цим, при конструюванні статусу вій­ськовослужбовця на рівні поточного законодавства варто встановити оптимальний баланс між необхідністю забезпечення національної безпеки і оборони та необхідністю забезпечення статусу військово­службовця, як найвищої соціальної цінності.

Для запобігання необгрунтованих обмежень прав і свобод військо­вослужбовців на рівні поточного законодавства необхідно в узагаль­нюючій нормі дати вичерпний перелік видів обмежень прав і свобод. Таким узагальнюючим приписом можна зробити ч. 1 ст. 64 Консти­туції України, де необхідно після слів: «Конституційні права і свобо­ди людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України» доповнити словами «та вста­новлених законом з метою забезпечення національної безпеки і обо­рони України, територіальної цілісності і недоторканності», а також у цій частині викласти вичерпний перелік інших цілей, відповідно до яких можуть бути обмежені права і свободи, наприклад, з метою за­безпечення громадського порядку, забезпечення охорони здоров'я й моральності населення тощо.

В Україні на сучасному етапі її розвитку, проходження військової служби доволі часто супроводжується порушенням прав і свобод громадян, що її проходять та інших осіб. Приниження людської гід­ності військовослужбовців перешкоджає належному виконанню військового обов'язку, свідомому ставленню до проходження військо­вої служби та викликає соціальну напругу у військовому середовищі, зневіру у справедливість і, як результат, небажання служити. До того ж особам, які пройшли військову службу в умовах приниження гід­ності та порушення конституційних прав, важко адаптуватися до життя у звичайних умовах та знайти своє місце в суспільстві.

Проходження військової служби безпосередньо пов'язано з по­літичним режимом. Демократичний та недемократичний політичні режими майже діаметрально протилежно впливають на процес про­ходження військової служби. Це питання для Української держави є особливо актуальним, оскільки на процес проходження військової служби у нашій державі протягом тривалого часу продовжували здійснювати свій вплив саме рудименти недемократичного (тоталі­тарного) політичного режиму, які знаходять певний прояв і в умовах сьогодення.

Недемократичний режим використовує військову службу для того, щоб зруйнувати здатність особи самостійно мислити, аналізувати та приймати самостійно рішення, змінити та навіть зламати її свідомість, формувати готовість бездумно виконувати будь-які накази. При не­демократичному політичному режимі відбувається постійна підго­товка до війни, оскільки така держава, як правило, веде агресивну зовнішню політику. Держави з демократичним політичним режимом є більш відкритими, у тому числі в аспекті воєнної співпраці з інши­ми цивілізованими державами, а отже, більш здатні до розв’язання та вирішення глобальних проблем та нейтралізації різних загроз. У цьому випадку стає більш ефективною система забезпечення як національної безпеки кожної з таких країн, так і світової безпеки в цілому. Саме тому Українська держава, здійснюючи перехід від тоталітарного до демократичного політичного режиму, має забезпе­чити одночасно й демократизацію інституту проходження військової служби, усунути чисельні перешкоди, що виникають на шляху фор­мування сучасної Воєнної організації, демократичною за своєю суттю та здатної до виконання поставлених перед нею завдань, а також за­безпечити демократичний контроль над всією воєнною сферою.