§ 1. Проходження військової служби в аспекті забезпечення національної безпеки України

Перед сучасною Українською державою, як і перед усією світовою спільнотою, в умовах сьогодення постають все більш складні завдан­ня. З моменту проголошення державного суверенітету на теренах України відбуваються складні трансформаційні процеси, які з кожним днем інтенсифікуються, набуваючи особливої динаміки.

Більш того, на початку ХХІ ст. світ сколихнули чисельні та жор­стокі акти тероризму, якими було завдано значного удару по стабіль­но сті та бе зпеці всього світу, а також це стало суттєвою загрозою національній безпеці кожної держави. Крім цього, постійно відбува­ються спалахи нових воєнних конфліктів у різних частинах світу, в деяких регіонах спостерігається динамічна ескалація напруження. У зв'язку з цим питання національної та світової безпеки, як най­важливіші глобальні проблеми набувають особливої значущо сті, розв'язання яких є складним завданням та передбачає вжиття комп­лексу заходів різної спрямованості.

Забезпечення національної безпеки як багатоаспектного, комп­лексного і складного явища здійснюється розгалуженою системою державних органів, громадських організацій та інших суб'єктів. Але найбільше коло проблемних, вузлових питань покладено на Воєнну організацію держави. Як зазначає В. Ф. Баранівський, «одним із най­більш вагомих чинників національної безпеки держави є її військо»^[313].

Б. О. Демідов, О. Ф. Величко та І. В. Волощук, у свою чергу, під воєнною безпекою розуміють «сталий стан захищеності суспільства, держави та її громадян від зовнішніх та внутрішніх загроз, що пов'язані із застосуванням воєнної сили або загрозою її застосування»^[316]. Крім того, стан воєнної захищеності, який безпосередньо передбачає воєнна безпека, — це запорука нормального функціонування держа­ви та суспільства, а отже, і створення необхідних передумов для сталого розвитку національної економіки, поповнення державного бюджету необхідними ресурсами, а також заощадження значних ре­сурсів завдяки мінімізації та унеможливленню воєнних дій, а нато­мість, обмеження лише виділенням коштів на забезпечення Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законодавства вій­ськових формувань на рівні оборонної достатності, а також для по­передження збройного нападу на нашу країну.

Н. Р. Нижник, Г. П. Ситник та В. Т Білоус також поділяють по­зицію щодо фундаментальної значущості воєнної безпеки у системі національної безпеки, а також зазначають, що саме «за її наявності можливе вирішення усіх інших завдань щодо забезпечення національ­ної безпеки: створення необхідних умов для стабільного розвитку політичних, економічних, соціальних, духовних, інтелектуальних, екологічних, демографічних засад суспільства»^[317].

Забезпечення воєнної безпеки, безумовно, досягається комплексом не тільки воєнних, а й політичних, правових, економічних та інших заходів. Це зумовлено тим, що воєнна безпека, у свою чергу, також є складним і багатоаспектним явищем. Безперечно, першочерговим завданням держави на будь-якому етапі свого розвитку є забезпечен­ня мирного співіснування з іншими державами та міжнародним спів­товариством, попередження ймовірних та можливих воєнних кон­фліктів, недопущення воєнних дій дипломатичними, політичними та іншими заходами, тому що, як писав Люк де Вовенарг, «війни подібні судовій тяжбі, де судові витрати перевищують спірну суму»^[318].

Крім того, у ст. 18 Конституції України закріплене положення про те, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забез­печення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного та взаємовигідного співробітництва з членами міжнародно­го співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами між­народного права. Більш того, Україна у проголошеній нею Воєнній доктрині, яка має виключно оборонний характер, засуджує війну як знаряддя національної політики, дотримується принципу незастосу- вання сили та загрози силою і прагне вирішувати всі міжнародні спори та конфлікти виключно політичними методами. На такій самій позиції стоять більшість сучасних країн світу. Усвідомлення цього є дуже важливою умовою безпеки всього людства.

Як зазначали І. М. Арцибасов та Ю. Д. Казначев, наявність сучас­ного озброєння масового ураження призвело до того, що його мож­ливе застосування піддає ризику знищення власної країни, сусідів, цивілізації. Істинно: той хто вистрілить першим, — загине другим. Тому воєнні шляхи та засоби забезпечення національної безпеки об’єктивно мають поступитися місцем політичним^[319].

Проте іноді дипломатичні і політичні заходи бувають просто без­силі перед воєнною потужністю реального супротивника, який уже вчиняє агресивні дії. Як зазначає з цього приводу В. Тютюнник, «у найближчій перспективі широкомасштабне застосування воєнної сили проти України є малоймовірним.

У цьому разі вирішальне значення відіграватиме Воєнна органі­зація держави. Як писав Карл фон Клаузевіц, «війна є продовженням політики іншими засобами»^[321]. Більш того, саме існування потужної Воєнної організації, здатної в разі потреби забе зпечити відбиття збройної агресії, захистити державний суверенітет, політичну неза­лежність, територіальну цілісність, є суттєвим чинником стримуван­ня агресії і забезпечення національної безпеки України. Як зазнача­ється у воєнній літературі, «віддаючи пріоритет у розв’язанні проблем безпеки політико-дипломатичним, міжнародно-правовим, економіч­ним та іншим мирним засобам, держава разом із тим повною мірою має право на збройний захист своїх життєво важливих інтересів, на індивідуальну та колективну оборону, передбачену Статутом ООН, у разі агресії проти неї»^[322].

Деякі автори доходять висновку про те, що не тільки у процесі забезпечення воєнної, а й взагалі національної безпеки на сьогодні домінуючими залишаються силові складові. Так, І. В. Гончаров, ана­лізуючи заходи, пов’язані із забезпеченням національної безпеки, стверджує, що в її забезпеченні переважає все-таки силова складова, яка спирається на ефективні збройні сили, сучасну воєнну інфраструк­туру, необхідну систему розвідки та контррозвідки, можливість за­стосування примусу в різних формах, що використовуються відпо­відними органами держави^[323].

Таким чином, найбільш ефективним і потужним засобом забез­печення воєнної безпеки зокрема та національної безпеки взагалі виступає Воєнна організація держави. Саме вона, перебуваючи у бо­єздатному стані, спроможна створити необхідні передумови, у тому числі для вирішення різноманітних конфліктів як між державами, так і усередині країни за допомогою політичних, дипломатичних, еконо­мічних та інших невоєнних заходів, оскільки чітко функціонуюча Воєнна організація може не тільки доповнити зазначені заходи, а й суттєво підсилити їх дію.

Під такою організацією за ч. 2 ст. 1 Закону України «Про демо­кратичний цивільний контроль над Воєнною організацією держави ₃

та правоохоронними органами»^[325] слід розуміти охоплену єдиним ке­рівництвом сукупність органів державної влади, військових форму­вань, утворених відповідно до Конституції і законів України, діяль­ність яких перебуває під демократичним контролем суспільства і від­повідно до Конституції та законів України безпосередньо спрямована на вирішення завдань захисту інтересів держави від зовнішніх та внутрішніх загроз. Аналогічне по суті визначення Воєнної організа­ції держави міститься й у Законі України «Про основи національної безпеки України»^[326].

Найважливішим компонентом Воєнної організації нашої держави виступають Збройні Сили України та інші військові формування, в яких проходять військову службу громадяни України. Як зазначає Г. П. Батюк, «забезпечення суверенітету неможливо без наявності у держави належної воєнної організації, яка передбачає інститут про­ходження громадянами військової служби»^[327].

Крім того, громадяни України проходять військову службу також і у деяких правоохоронних органах. Слід також зазначити, що Зброй­ні Сили України є найбільшим за чисельністю військовим формуван­ням, на яке безпосередньо покладається обов'язок забезпечувати стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорону по­вітряного простору держави та підводного простору в межах терито­ріального моря України (ст. 1 Закону України «Про Збройні Сили України»^[328]).

Незважаючи на бурхливий розвиток техніки, появу сучасних видів озброєння, автоматизацію та роботизацію різних видів робіт, первин­не місце в системі воєнної організації будь-якої держави посідають та посідатимуть люди. А. Б. Рижан та Т. С. Толоченко у цьому кон­тексті слушно вказують на те, що саме людина — головна рушійна сила розвитку суспільства, що відбувається на основі вдосконалення технологій, нових наукових відкриттів та технічних винаходів^[329]. Але, якщо брати за основу лише частину суспільства — Воєнну організа­цію, то головною її рушійною силою є перш за все громадяни, що проходять військову службу. Саме вони становлять більшу частину особового складу всіх військових формувань та правоохоронних органів, де на сьогодні військову службу передбачено.

Так, згідно із Законом України «Про чисельність Збройних Сил України на 2005 рік»^[330] Верховна Рада України відповідно до своїх конституційних повноважень затверджує чисельність Збройних Сил України станом на 30 грудня 2005 р. в кількості до 245 000 осіб, у тому числі 180 000 військовослужбовців, Законом України «Про чисель­ність Збройних Сил України на 2006 рік»^[331] затверджено їх чисельність у кількості до 221 000 осіб, у тому числі 165 000 військовослужбовців. Відповідно до Закону України «Про чисельність Збройних Сил Укра­їни на 2007 рік»^[332] Верховна Рада затвердила їх чисельність у кількос­ті до 200 000 чоловік, серед них 152 000 осіб, що проходять військо­ву службу, а Законом України «Про чисельність Збройних Сил Укра­їни на 2008 рік»^[333] встановлено чисельність Збройних Сил України станом на 31 грудня 2008 р. в кількості до 191 000 осіб, у тому числі 148 000 військовослужбовців. Разом із тим не може не дивувати те, що кількість Збройних Сил України на сьогодні набагато менша, ніж кіль­кість працівників органів внутрішніх справ (близько 320 000 пра- цівників)^[334].

Таким чином, крім тенденції до скорочення Збройних Сил Укра­їни, можна побачити, що більша частина осіб, що складають їх чис­ленність, є громадянами, які перебувають на військовій службі. Крім цього, питома вага військовослужбовців порівняно з іншими особами з року в рік збільшується. Так, у 2005 р. вони складали 73 % від інших осіб, тобто службовців Збройних Сил України, у 2006 р. — 74 %, у 2007 р. — 76 %, а питома вага осіб, що проходять військову службу станом на 31 грудня 2008 р. порівняно з іншими особами мала склас­ти 77 %. Також більша частина Державної прикордонної служби України складається з осіб, що проходять військову службу. Так, від­повідно до ч. 3 ст. 6 Закону України «Про Державну прикордонну службу України»^[335] її загальна чисельність становить 50 000 осіб, у тому числі 42 000 військовослужбовців, тобто військовослужбовці склада­ють 84 % від загальної чисельності цієї служби.

Все це свідчить про те, що законодавець усвідомлює той факт, що саме на осіб, які перебувають на військовій службі, покладено най­важливіші завдання того чи іншого військового формування або правоохоронного органу, де передбачено військову службу. Як зазна­чає з цього приводу В. М. Борисенко, «для успішного вирішення цих завдань необхідно мати не тільки оснащену всім необхідним та все­бічно професійно підготовлену армію, а й морально та психологічно стійкий та високодисциплінований особовий склад. Від цього значною мірою залежать її боєздатність та виконання завдань щодо забезпе­чення національної безпеки»^[336]. Звичайно й цивільні особи відігра­ють важливу роль у їх діяльності, але о станні переважно викону­ють допоміжні, технічні функції. У зв'язку з цим, як слушно зазначає В. М. Александров, військова служба становить основу діяльності та функціонування Збройних Сил, інших військ, військових формувань, що входять до Воєнної організації держави, яка є головною збройною силою в суспільстві^[337].

У літературі доволі часто вказується на важливість праці військо­вослужбовців, її необхідність для нормального існування як суспіль­ства, так і держави. В. Б. Догляд у цьому контексті зазначає, що «військовою працею, як відомо, не створюються матеріальні блага, які можуть бути перерозподілені між членами суспільства, що цього потребують згідно з імперативами соціальної держави. Проте це аж ніяк не означає, що військовослужбовці не є суб'єктами соціальної діяльності. Військовою працею створюється специфічний продукт — внутрішня безпека та зовнішня безпека держави, без яких не може нормально функціонувати жодне суспільство»^[338].

М. І. Карпенко у свою чергу вказує на те, що здійснення завдань з оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності неможливе без активного включення у справу люд-

ського чинника. Тільки через діяльність людей, їх ініціативу та твор­чість, сумлінну військову службу, згуртованість і патріотизм молоді Збройні Сили України та інші військові формування можуть бути виведені на якісно новий рівень бойової готовності, професійної під­готовки і військової дисципліни^[339].

У зв'язку з цим для забезпечення національної безпеки недостат­ньо створити у державі Воєнну організацію. Необхідно забезпечити якісне проходження військової служби та належне виконання своїх функціональних обов'язків кожним військовослужбовцем, від чого перш за все залежатиме боєздатність відповідного підрозділу, де така служба проходиться, а отже, й усієї Воєнної організації держави. Утім, як показує практика, забезпечити належне проходження військової служби є доволі складною справою, що передбачає вжиття комплек­су заходів державою, суспільством та окремими громадянами.

Разом з тим цьому питанню особливої уваги у теорії ніколи не приділялося, а практика хоч і певним чином накопичувалася, проте сталого характеру не мала. Результат цього можна безпосередньо спостерігати. Не потрібно вступати до лав Збройних Сил України чи до інших військових формувань, аби побачити складну ситуацію з проходженням військової служби. На превеликий жаль, цю ситуацію мали змогу спостерігати не тільки громадяни України, а й уся світова спільнота, коли неналежне проходження військової служби призво­дило до того, що траплялися катастрофічні випадки. Так, під час військових навчань, запускаючи ракети, військовослужбовці вразили у житловий будинок, а іншого разу — у літак цивільної авіації, який перевозив іноземних громадян. На аеродромі у місті Скнилів Львів­ської області під час показового польоту сталася катастрофа й на землю впав винищувач. Унаслідок цього загинуло 77 осіб.

Такі жахливі випадки не є поодинокими. Сюди ж можна віднести вибухи на сховищах боєприпасів у Новобогдановці Мелітопольсько - го району Запорізької області, внаслідок чого загинуло п'ятеро людей, а більше десяти отримали поранення різного ступеня. У 2008 р. від­бувалися вибухи на сховищах боєприпасів поблизу міста Лозова Харківської області. За безпечне утримання таких сховищ теж відпо-

відають особи, що несуть військову службу. Отже, однією з причин того, що такі випадки постійно трапляються в нашій державі досить часто, стає саме неналежне проходження військової служби та ви­конання своїх функціональних обов’язків окремими особами, що її проходять.

У Законі України «Про військовий обов’язок і військову службу» окреслено межі проходження військової служби та встановлено, що слід розуміти під початком та закінченням її проходження. Так, від­повідно до ст. 24 цього Закону початком проходження військової служби вважаються: 1) день відправлення у військову частину з рай­онного (міського) військового комісаріату — для громадян, призваних на строкову військову службу; 2) день зарахування до списків осо­бового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) — для громадян, прийнятих на військову службу за контрактом; 3) день призначення на посаду курсанта вищого військо­вого навчального закладу, військового навчального підрозділу вищо­го навчального закладу — для громадян, які не проходили військову службу, та військовозобов’язаних.

Ю. І. Мигачьов та С. В. Тихомиров зазначають, що початок про­ходження військової служби визначає для громадянина момент всту­пу на військову службу та набуття статусу військовослужбовця^[340]. За­кінченням проходження військової служби у цьому Законі визначено день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

В. М. Александров під проходженням військової служби як виду державної служби розуміє перебування громадянина у право­вому стані військовослужбовця, а також процес його зміни у зв’язку з настанням таких юридичних фактів: зарахування на військову службу, призов на збори, присвоєння військового звання, призна­чення на посаду або звільнення з посади, звільнення з військової служби у запас або відставку тощо^[341]. Під проходженням військової служби А. В. Кудашкін розуміє зміну службово-правового стано­вище військовослужбовця, що зумовлено певними юридичними фактами (явищами, подіями), в період виконання військової служ­би^[342].

Т А. Московець зазначає, що зміст проходження військової служ­би складають юридичні факти, пов'язані:

- зі вступом громадян на військову службу;

- з визначенням посадового становища;

- з присвоєнням, позбавленням військових звань, пониженням у військових званнях та поновленням у військових званнях;

- з військово-професійним навчанням, підготовкою та перепід­готовкою (підвищенням кваліфікації);

- з виконанням військовослужбовцями обов'язків військової служ­би, визначенням та наданням їм часу відпочинку;

- з атестацією військовослужбовців;

- зі звільненням військовослужбовців із військової служби та по­новленням громадян на військовій службі;

- з виконанням військовослужбовцями особливих обов'язків при введенні надзвичайного стану, військового стану та в умовах воєнних конфліктів;

- з іншими обставинами (подіями), з якими відповідно до законо­давства пов'язана зміна службово-правового становища, у тому чис­лі у зв'язку з реалізацією конституційних прав громадян^[343].

Отже, проходження військової служби є дуже складним процесом, що передбачає здійснення сукупності різноманітних дій та створення відповідних умов для цього. Це виявляється у підтриманні у військо­вих підрозділах порядку та військової дисципліни, належного морально-психологічного стану військовослужбовців, проведенні навчань та постійному підвищенні бойової майстерності та професі­оналізму, забезпеченні безпеки, у тому числі збереженні та зміцненні здоров'я особового складу, попередженні злочинності та здійсненні інших важливих заходів з боку як держави, командування, так і окре­мих військовослужбовців.

Проте не всі заходи проводяться належним чином та призводять до позитивного результату, що негативно позначається на процесі проходження військової служби та виконанні тих завдань, які перед нею стоять. Серед найбільш негативних обставин можна назвати не- статутні відносини між військовослужбовцями, приниження їх гід­ності, використання їх не за призначенням, а також недостатнє фінан­сування Воєнної організації, що негативно позначається як на забез­печенні соціального захисту та реалізації прав і свобод військово­службовців, так і на проведенні бойових навчань і підвищенні їх професійної майстерності та деяких інших заходах.

Одним із найнебезпечніших явищ, що істотно впливає на забез­печення боєздатності та спроможності виконувати завдання, покла­дені на ті чи інші військові підрозділи, слід визнати нестатутні від­носини між військовослужбовцями та інші протиправні діяння, що принижують честь і гідність таких осіб, а також посягають на порядок підпорядкування та дотримання військової етики і ввічливості. Ці явища призводять до того, що у військовослужбовців утрачається мотивація до належного проходження військової служби та якісного виконання своїх обов’язків, що, звичайно, позначається на підрозділі, де вони проходять військову службу.

Це підриває дисципліну, бойовий дух та здатність виконувати поставлені завдання цілим підрозділом. Через це він випадає із сис­теми військових формувань, на які покладаються обов’язки щодо забезпечення національної безпеки України. М. І. Карпенко зазначає, що порушення статутних правил взаємовідносин розділяють воїн­ський колектив, підривають єдність і згуртованість, ведуть до форму­вання конфліктуючих мікрогруп, що ускладнює управління. У бага­тьох випадках вони призводять до порушення розпорядку дня, неви­конання завдань і зриву інших заходів. Якщо потерпілий перебуває при виконанні службових обов’язків, застосування до нього насиль­ства може призвести й до інших небезпечних наслідків^[344].

О. С. Ткачук у свою чергу вказує на те, що суспільна небезпечність таких протиправних діянь полягає також у тому, що вони підривають військову дисципліну, принцип одноособового керівництва, посяга­ють на особу командира, начальника, перешкоджаючи тим самим їх діяльності щодо керівництва підлеглими та негативно впливаючи на стан боєготовності і боєздатності частин та підрозділів^[345].

Крім цього, знущання над конкретним військовослужбовцем, по­стійне приниження його людської гідності, систематичне нанесення побоїв, учинення іншого насильства призводять до деморалізації його особистості, впливають не тільки на подальше проходження ним військової служби, а й на його життя після звільнення з неї, перене­сення та застосування таких «методів виховання» на інших осіб.

М. І. Карпенко стверджує, що велика кількість молодих людей, які пройшли «школу» нестатутних відносин, повернувшись із стро­кової військової служби у цивільне життя з криміналізованою чи ві- ктимізованою свідомістю або вже із стійкими кримінальними нави­чками нестатутного спілкування, формують істотний криміногенний пласт соціальних відносин, привносячи елементи «організованого насильства» у свої сім'ї й оточення, виховуючи своїх дітей з ураху­ванням наявного, не зовсім позитивного досвіду^[346].

Члени Харківської обласної спілки солдатських матерів переко­нані у тому, що «молоді чоловіки, які пройшли армію, впевнені, що таке становище, коли спочатку тебе принижують і навіть б'ють, а по­тім це дозволено й тобі, є нормальним. Вони приносять цю впевне­ність і у своє подальше цивільне життя — на роботу, у стосунки з друзями, в сім'ю»^[347]. Все це можна розглядати як додаткові загрози національній безпеці України, які пов'язані з неналежною організа­цією проходження військової служби.

Крім цього, такий стан речей призводить до деформації правосвідо­мості, зневіри до права, правопорядку та законності, а в кінцевому ре­зультаті — це підриває авторитет військових формувань та держави в цілому, знижує повагу до неї. Через це не досягається мета, з якою призивався громадянин, а саме підготовка його до захисту Вітчизни (ч. 2 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»).

Це пов'язано із тим, що громадянин, який проходив військову службу в зазначених умовах, хоч і набуде певних навичок та вмінь для цього, але такому громадянину державу буде важко асоціювати із Вітчизною, оскільки вона під час проходження ним служби у під­розділах Воєнної організації не створила для такого громадянина не тільки належних, а й елементарно безпечних умов для його життя і здоров'я. Це призводить до того, що такий громадянин навряд чи свідомо піде у разі необхідності захищати таку державу, а робитиме це лише під загрозою покарання (ст. 336 КК України «Ухилення від призову за мобілізацією») та без повної віддачі сил. Отже, нестатут- ні відносини негативним чином впливають на мотивацію військово­службовців, істотно знижують здатність військових підрозділів та військових частин до виконання покладених на них функцій. Крім цього, за даними кримінологів, ці злочини постійно змінюються та набувають все більш цинічного характеру, що призводить до збіль­шення небойових втрат особового складу^[348].

Також небезпечність проявів нестатутних взаємовідносин у вій­ськових колективах та систематичного приниження людської гідності військовослужбовців значно підсилюється з огляду на те, що саме такі особи під час проходження ними військової служби постійно підда­ються небезпеці, у тому числі для власного життя та здоров'я, оскільки сама природа проходження військової служби це передбачає.

А. Д. Шерстньов розглядає безпеку військової служби як важливу соціальну проблему та доходить висновку про те, що такий вид служ­би апріорі не може бути безпечним. У зв'язку з цим автор перелічує небезпечні чинники для проходження військової служби, які він поділяє на зовнішні та внутрішні. До числа зовнішніх чинників А. Д. Шерст- ньов відносить:

- постійне виконання бойових завдань (джерело небезпеки — противник, його озброєння, військова техніка, інші засоби, що за­стосовуються проти військовослужбовців, та можуть спричинити шкоду);

- життєдіяльність військовослужбовця у неналежному середови­щі (джерело небезпеки — шкідливі для життя та здоров'я фізико- географічні, кліматичні, економічні, санітарно-епідеміологічні, соціально-психологічні та інші умови);

- виконання обов'язків військової служби у деформованому со­ціальному середовищі (джерело небезпеки — різні злочинні елемен­ти, негативні морально-психологічні впливи).

Зовнішня загроза безпеці доповнюється внутрішньою, що зумов­лено дією відповідних чинників:

- слабка підготовленість до виконання обов’язків військової служ­би (джерело небезпеки — недостатній соціальний, практичний досвід унаслідок відсутності знань, умінь та навичок діяльності в екстре­мальних умовах);

- недостатня фізична готовність до безпечної діяльності у про­цесі військової служби (джерело небезпеки — низька якість здоров’я, наявність захворювань, які знижують можливості перенесення на­вантажень, що збільшують ризик травматизму та загибелі);

- низька професійна, психологічна готовність (джерело небезпе­ки — нестійкість психічних станів, процесів та якостей унаслідок віку, неправильних психічних настанов;

- недостатність позитивної мотивації на забезпечення особистої та групової безпеки (джерело небезпеки — неправильне уявлення про цінності життя та здоров’я в юнацькому віці, недостатнє виховання у періоді життя, що передує військовій службі^[349]. Отже, серед наведених чинників можна виділити як ті, що передбачаються та випливають із природи проходження військової служби, так і ті, що невластиві нор­мальному проходженню такої служби.

У зв’язку з цим державою мають бути створені всі умови для того, щоб решта видів небезпек стосовно військовослужбовців, не пов’язаних з проходженням військової служби, були усунуті, а права і свободи належно гарантовані. Як зазначають М. І. Панов та В. П. Тихий, «лю­дина перебуває в безпеці, коли її права і свободи захищені. Інакше кажучи, саме права і свободи людини та їх гарантії і забезпечують її безпеку. Адже вони притаманні її природі, без них вона не може іс­нувати як людська істота»^[350].

Проте в умовах постійних ризиків, пов’язаних із проходженням військової служби, якщо стосовно певного військовослужбовця ще й вчинятимуться протиправні діяння, які створюють для нього до­даткову небезпеку, він не думатиме про виконання своїх функціональ­них обов’язків, а лише робитиме все для того, аби захистити своє життя і здоров’я.

В. М. Борисенко, досліджуючи місце і роль військових судів у за­безпеченні національної безпеки, доходить висновку про те, що Во­єнна організація держави може успішно діяти та виконувати завдан­ня стосовно забезпечення національної безпеки, які на неї покладені, лише тоді, коли у військових частинах, установах та організаціях під­тримується заснований на законах суворий статутний порядок, коли особистість, права і свободи військовослужбовців захищені право­вими засобами^[351].

Отже, військові та загальнокримінальні злочини, що вчиняються у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, суттє­во погіршують здатність останніх забезпечувати національну безпеку України. М. І. Карпенко слушно вказує на те, що злочинність у Зброй­них Силах України та інших військових формуваннях є дуже небез­печним, дестабілізуючим чинником, який негативно впливає не тіль­ки на них, а й на державу в цілому, а стан справ у Збройних Силах України та інших військових формуваннях вважають за один із інди­каторів, базуючись на якому можна визначити стан національної безпеки і оборони України^[352].

Ще одним дуже важливим аспектом належного проходження військової служби є постійне підвищення бойової майстерності, рів­ня підготовки та професіоналізму військовослужбовців. С. Ю. По­ляков звертає увагу на те, що забезпечення національної безпеки є однією з найважливіших функцій держави. Якість виконання цих обов’язків залежить від рівня боєздатності та боєготовності всіх вій­ськових формувань України. Боєздатність є складовим комплексним явищем, яке інтегрує низку різноманітних чинників: оборонну док­трину, матеріально-технічне забезпечення, інформаційне забезпечен­ня, якість озброєнь, соціальних гарантій військовослужбовцям тощо. Домінуюча роль у цьому переліку відводиться рівню підготовки вій­ськовослужбовців^[353]. Це пов’язано з тим, що на військову службу по­кладаються специфічні завдання, які нерідко слід виконувати у не­безпечній ситуації з використанням зброї та складної техніки. До­сконале володіння ними, тримання їх завжди справними, чистими та готовими до використання і застосування є обов’язком кожного вій­ськовослужбовця.

Для цього необхідно не тільки навчити їх уміло користуватися ними, але й постійно підвищувати бойову майстерність та професіоналізм, організовувати та проводити бойову підготовку, навчання та підви­щення кваліфікації, оскільки надати певні знання, навички та вміння раз і назавжди неможливо. О. М. Войтенко з цього приводу зазначає, що діяльність у небезпечній професії не може бути обмежена тільки звичайними знаннями, уміннями та навичками, і в цьому — її суттєва особливість. У небезпечній роботі фахівцю нерідко доводиться стика­тися із ситуацією, в якій вимагається переборювати звичну логіку мислення, вчиняти антифізіологічні дії та неприродні операції^[354]. З огля­ду на необхідність та специфіку таких навчань вони потребують знач­них коштів, яких постійно виділяється недостатньо.

Наприклад, під час перевірок органами військової прокуратури додержання вимог Конституції та законів України щодо забезпечення підтримання боєздатності і боєготовності військових частин і підроз­ділів Військово-Повітряних Сил Збройних Сил України по стійно виявляються суттєві порушення законодавства, пов’язані як із недо­статнім фінансовим та матеріально-технічним забезпеченням техніки, так і з безвідповідальним ставленням до виконання своїх службових обов’язків окремими особами, що проходять військову службу. Так, як зазначає військовий прокурор Західного регіону України Л. О. Лузан, із наявної авіаційної техніки у військових формуваннях Військово- Повітряних Сил Збройних Сил України справні лише 32 %, а у деяких військових частинах — ще менше.

Крім цього, особливе занепокоєння викликає стан бойової під­готовки через недостатню кількість необхідних практичних польотів. У зазначених формуваннях готові до виконання бойових завдань удень та вночі у про стих метеорологічних умовах лише відповідно 23 % і 5 % екіпажів, у складних метеорологічних умовах — 10 % і 5 %, а при встановленому мінімумі погоди — лише 1 % і 0,5 %^[355]. Не краще ситуація і в інших формуваннях.

Крім того, для проведення навчань та підвищення бойової май­стерності недостатньо виділяється коштів, що суттєво підриває боєз­датність використання військового майна та військовослужбовців для виконання різних робіт, не тільки не пов’язаних з бойовою підготов­кою, а й взагалі з діяльністю військових формувань. Так, непоодино­кими є факти укладання командирами угод із різними особами та приватними підприємствами, згідно з якими військовослужбовці, як правило, строкової служби виконують різні підрядні роботи (завантаження-розвантаження вантажів, прибирання сміття, облашту­вання територій, проведення ремонтів будівель, квартир тощо). Або такі військовослужбовці використовуються командирами різних рів­нів для виконання різноманітних робіт для особистих потреб. По­ширеним є також явище використання військовими посадовими особами службового автотранспорту для потреб, не пов’язаних із проходженням військової служби. Все це суттєво деморалізує осо­бовий склад, підриває боєздатність та боєготовність військових під­розділів, оскільки автотранспорт та інші ресурси використовуються не за призначенням, а військовослужбовці відволікаються від вико­нання завдань, покладених на той чи інший підрозділ.

Як зазначав О. І. Медведько, у 2007 р. за результатами перевірок щодо додержання військовими посадовими особами вимог Закону України «Про боротьбу з корупцією» працівниками військових про­куратур складено та направлено до суду 259 протоколів про вчинення військовими посадовими особами корупційних правопорушень. Пере­важна більшість зазначених порушень полягала у використанні командирами підлеглих військовослужбовців не за призначенням, для задоволення особистих потреб. Крім цього, військовими про­куратурами до суду з обвинувальним висновком направлено понад 1000 кримінальних справ, з яких більше 300 — про злочини у сфері економіки та хабарництво^[356].

Однак така статистика не повною мірою відображає реальний стан речей, оскільки доволі велика кількість таких злочинів та коруп- ційних діянь не виявляються правоохоронними органами. Як зазначає А. С. Лукаш, не всі кримінально карані порушення відбиваються в офіційній статистиці (лишаються латентними). А дані, які вдається отримати для аналізу, за словами І. М. Даньшина, мають достатньо уривчастий характер і частіше стосуються рівня судимості, а не рівня злочинності^[357].

Проте, за даними кримінологів, навіть рівень судимості за вчинен­ня військових службових злочинів залишається небезпечно високим, а у відносних показниках — зростає^[358]. Вчинення таких діянь суттєво підриває боєздатність військ, а також значно знижує авторитет та до­віру до військової служби в очах як суспільства, так і самих військо­вослужбовців, не сприяє належному проходженню такої служби.

Більш того, В. Д. Макаров указує на те, що, як ракова пухлина, корупція руйнує будь-який соціальний організм, але для армії подіб­ний руйнівний вплив може мати найкатастрофічніші наслідки. Вій­ськовослужбовці, підпадаючи під вплив корупції, перетворюються із захисників Вітчизни на її найнебезпечніших ворогів. Небезпечних ще й тому, що ці вороги є внутрішніми^[359]. Саме тому, як слушно зазначає Н. П. Осипова, будь-яка корупція, навіть на перший погляд незначна, обов’язково деформує суспільні відносини і тому не повинна зали­шатися поза увагою державних і правоохоронних органів^[360].

На процес належного проходження військової служби та виконан­ня своїх функціональних обов’язків кожним військовослужбовцем істотно впливає стан їх соціального захисту. В разі, якщо передбаче­ні законодавством соціальні гарантії для військовослужбовців не забезпечуються, повсюдно відбуваються порушення їх конституцій­них прав і свобод, все це неминуче негативним чином позначається на рівні морального духу та впевненості військовослужбовців у сво­єму майбутньому. В результаті цього знижується якість виконання ними службових обов’язків, і все це негативно позначиться на непо­хитності Воєнної організації держави, а, отже, і на забезпеченні во­єнної, а відповідно й національної безпеки.

В. І. Гладких стверджує, що «творчий потенціал людини багато в чому визначається її соціальним благополуччям та благополуччям її сім’ї, впевненістю у завтрашньому дні. Саме відсутність належних гарантій соціально-економічних конституційних прав негативно від­бивається на всіх процесах як в Україні, так і в інших державах СНД»^[361], у тому числі на всіх аспектах військового будівництва.

Ю. П. Битяк стосовно державних службовців та державної служ­би в цілому зазначає: «Стабільність державної служби, формування її з осіб, здатних ставити та вирішувати державно-правові, управлін­ські проблеми, залежить від рівня соціальної захищеності, яку дер­жава їм надає за умови належного виконання службових повноважень, та створення можливості для нормального життя після завершення служби завдяки пенсійному забезпеченню. Безперечно, економічні чинники виступають у першу чергу стимуляторами службової діяль­ності, але лише за адекватної оцінки результатів праці та з урахуван­ням інших елементів соціально-правового і морального забезпечення»^[362]. Не є винятком стосовно цього і громадяни, які проходять військову службу.

В. М. Старцун у свою чергу акцентує увагу на тому, що «система соціального захисту військовослужбовців у будь-якій країні є чинни­ком забезпечення високої бойової готовності військ і, безперечно, допомагає військовому керівництву ефективно вирішувати завдання, що перед ним стоять»^[363].

Крім цього, створення належних умов для проходження військо­вої служби не лише сприятиме більш свідомому виконанню військо­вослужбовцями своїх функціональних обов’язків, а й стимулюватиме залучення до проходження військової служби громадян України, які краще за все відповідають високим вимогам, що висуваються до таких осіб. В юридичній літературі з цього приводу зазначається, що «за­конодавці та уряди провідних країн заходу традиційно приділяють значну увагу видаткам на утримання військовослужбовців, розумію­чи, що ефективна система їх соціального захисту — могутній спо­нукальний мотив для добровільного вступу на службу і добровільно­го виконання своїх обов’язків»^[364].

Положення про те, що належна реалізація конституційних прав і свобод громадян, які проходять військову службу, та їх соціальний захист відіграють суттєву роль у забезпеченні національної безпеки, підтверджували також Ю. М. Тодика та В. Д. Яворський, вони від­носили Закон України «Про соціальний і правовий захист військовос­лужбовців та членів їх сімей» до законів безпосередньо пов’язаних із забезпеченням національної безпеки^[365]. Це зумовлено тим, що у цьо­му Законі встановлено основні права, свободи та соціальні гарантії військовослужбовців, що повинно створити відповідні умови для проходження військової служби, виконання особами, що її проходять, своїх функціональних обов’язків, із метою забезпечення воєнної без­пеки зокрема та національної безпеки взагалі.

Однак соціальний захист військовослужбовців є незадовільним, що навіть відображено у Законі України «Про основи національної безпеки України». У ньому законодавець розглядає незадовільний рівень соціального захисту військовослужбовців, громадян, звільне­них із військової служби, та членів їх сімей як основні реальні та потенційні загрози національній безпеці України, стабільності в сус­пільстві на сучасному етапі у воєнній сфері та сфері безпеки держав­ного кордону (ст. 7).

Аналіз цієї норми дає змогу дійти висновку, що держава визнає те, що на сучасному етапі соціальний захист осіб, які проходять вій­ськову службу або звільнилися з неї, та членів їх сімей є незадовіль­ним та такий стан їх соціального захисту створює загрози національ­ній безпеці держави та соціальній стабільності. У зв’язку з цим такий стан соціального захисту військовослужбовців суттєво впливає на стан соціальної безпеки нашої держави та суспільства. Важливість забезпечення цього виду безпеки зумовлена тим, що наша держава, крім іншого, ставить за мету також стати соціальною державою. До­сягнення цієї мети є вельми необхідним та важливим напрямом ді­яльності держави на сучасному етапі її розвитку.

Соціальна безпека як складова національної безпеки передбачає стан соціальної захищеності найбільш вразливих та незахищених верств населення країни (дітей, пенсіонерів, інвалідів та ін.), а також існування людини та громадянина на гідному рівні. У той же час со­ціальний захист передбачає передусім захищеність тих прошарків населення, які з об'єктивних причин, унаслідок фізичних, психічних, вікових або якихось інших чинників не можуть забезпечити собі на­лежні умови життя, тобто залежать від державної підтримки.

Безперечно, військовослужбовці не належать до категорії насе­лення, які за наявності якихось вад чи інших суб'єктивних обставин власною працею не можуть забезпечити собі гідне існування. Більш того, для вступу на військову службу необхідно пройти військово- лікарську комісію, що є запорукою належного стану здоров'я військо­вослужбовців. Але одночасно аналіз фактичного становища осіб, які проходять військову службу, дає змогу дійти висновку про те, що вони не менше залежать від соціального захисту з боку держави. Н. С. Олек- сюк навіть вважає, що «в умовах реформування Збройних Сил Укра­їни, докорінних змін функціонування українського війська, їх дина­мічності військовослужбовці і їх сім'ї стають соціальною групою, яка перебуває у складній життєвій ситуації. Таке становище зумовлюєть­ся як специфікою професійної діяльності, пов'язаною з військовою службою, так і рядом негативних тенденцій, які виявляються в сучас­ному військово-соціальному середовищі»^[366].

Більш того, аналіз відповідного законодавства також це підтвер­джує. Так, на підставі ст. 1 Конституції України наша держава про­голошується соціальною, а згідно з її ст. 3, людина є найвищою со­ціальною цінністю. Відповідно до конституційного принципу рівно­правності, закріпленого у ст. 24 Конституції України, громадяни ма­ють рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, тобто норми, присвячені людині, як найвищій соціальній цінності, в повному обсязі поширюються і на військовослужбовців.

Також за ч. 5 ст. 17 Конституції України держава забезпечує со­ціальний захист громадян України, які перебувають на військовій службі, та членів їх сімей, а відповідно до ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військово службовцям матеріальне та інше забез­печення в розмірах, які стимулюють зацікавленість громадян у вій­ськовій службі. Поточне законодавство України передбачає розгалу­жену систему соціальних прав, гарантованих державою для військо­вослужбовців та членів їх сімей. Підвищена увага законодавця до соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей зумовле­на й тим, що грошове забезпечення, речове майно є, як правило, єдиним джерелом існування військовослужбовців, а доволі часто і членів їх сімей. Тобто, з огляду на зазначене законодавство держава взяла на себе всю повноту відповідальності за їх повне і всебічне матеріальне забезпечення.

Проте проблем у цій сфері більш ніж достатньо, в першу чергу тих, що пов'язані з недостатнім фінансуванням із боку держави всієї струк­тури Воєнної організації, що породжує настання низки негативних чинників, які впливають на соціальний захист військовослужбовців і членів їх сімей та в цілому на соціальну і воєнну безпеку нашої дер­жави. Стосовно цього Ю. М. Тодика обґрунтовано зазначав, що «реа­лізація соціальної політики держави прямо пов'язана з економічною ситуацією в країні. Зараз економіка України переживає глибоку, затяж­ну, системну кризу, що загрожує національній безпеці країни»^[367].

Таким чином, соціальний захист військовослужбовців є важливим компонентом забезпечення не тільки воєнної, а й соціальної безпеки нашої держави та суспільства, яка у структурі національної безпеки також відіграє важливу роль. Як стверджує П. І. Шевчук, «гаранту­вання соціальної безпеки окремої людини та суспільства слід вважа­ти завданням соціального захисту»^[368]. Йдеться про те, що недостатній соціальний захист призводить не тільки до того, що військовослуж­бовці не зможуть за таких обставин у повному обсязі виконати по­кладені на них завдання.

Це питання набуває особливої актуальності з огляду на те, що такий стан із соціальним захистом може призвести та частково призводить до того, що військовослужбовці масово звільнятимуться з військових формувань, що, у свою чергу, може спричинити до соціальне напру­ження та інші негативні наслідки. Тому спостерігається залежність забезпечення соціальної безпеки як складової національної безпеки від реалізації конституційних прав військовослужбовців та в цілому забез­печення належного проходження військової служби.

Крім цього, у ч. 5 ст. 17 Конституції України гарантовано соціальний і правовий захист не тільки осіб, що перебувають на військовій службі, а й членів їх сімей. Це є дуже важливою гарантією належного виконан­ня військовослужбовцями своїх професійних обов'язків, оскільки, як зазначає Н. С. Олексюк, «сім'я військовослужбовця займає одне із про­відних місць у забезпеченні функціонування Збройних Сил України. Від вирішення багатьох проблем, що виникли перед сучасною сім'єю військовослужбовця, залежить характер реформ, які здійснюються у Збройних Силах, а в цілому — боєздатність країни і характер про­цесів, що відбуваються як усередині, так і за її межами»^[369].

Отже, не тільки соціальна захищеність осіб, що перебувають на військовій службі, безпосередньо впливає на стан забезпечення не тільки національної безпеки, а й членів їх сімей. В. Й. Пашинський із цього приводу слушно вказує, що «невиконання державою взятих зобов'язань щодо відповідного рівня соціального захисту негативно впливає на морально-психологічний стан військовослужбовців, соці­альне самопочуття членів їх сімей і як результат на стан боєготовності Збройних Сил та забезпечення національної безпеки України»^[370].

Наведені негативні приклади, що мають місце під час проходжен­ня військової служби, дають змогу констатувати, що їх виникнення пов'язано передусім із неналежною організацією проходження гро­мадянами такої служби, а також байдужим та безвідповідальним ставленням різних посадових осіб. Це виявляється не тільки у тому, що держава виділяє недостатньо коштів для потреб Збройних Сил України та інших військових формувань, а й у тому, що вона не може забезпечити режим законності та правопорядку як у державі в цілому, так і у Воєнній організації зокрема. Майже нічого не робиться для підвищення правової культури громадян і військовослужбовців, у зв'язку з чим рівень такої культури є доволі низьким, у тому числі у військових посадових осіб. Але, як стверджує І. В. Шебалкін, ство­рення Збройних Сил на якісно новій основі буде можливим тільки при формуванні у військовослужбовців високого рівня правової куль­тури, що досягається за допомогою правового виховання^[371].

У державі відбувається постійне політичне протистояння, під час якого Воєнна організація розглядається переважно з точки зору впли­ву на неї представників різних політичних сил, що перебувають при владі. Прагнення до перерозподілу владних повноважень, у тому числі щодо керування Збройними Силами та іншими військовими формуваннями, під час якого нехтуються Конституція України та по­точне законодавство, не сприяє підвищенню правової культури та дає негативний приклад нігілістичного ставлення до законодавства. Це впливає на стан виконання низки конституційних норм, які повинні гарантувати військовослужбовцям високий соціальний статус.

О. А. Іщенко зазначає, що військовослужбовцям належить найваж­ливіша роль у вирішенні завдань оборони та безпеки держави, а тому їх нормальне існування та моральний стан мають бути пріоритетом у політиці держави^[372]. На жаль, про цей пріоритет важко говорити в су­часних умовах. А тому такий стан речей у свою чергу призводить до того, що військова служба не тільки не виконує своє соціальне призна­чення, яке полягає передусім у забезпеченні національної безпеки, а й доволі часто виступає загрозою для неї та порушує права людини. У зв'язку з цим виникає закономірне запитання про те, чи має держава право зобов'язувати громадян проходити військову службу, якщо вона не в змозі створити елементарні умови для її належного та безпечного проходження для безпеки як держави, суспільства, так і окремих осіб, у тому числі тих, хто перебуває у лавах Збройних Сил, інших військо­вих формувань, або правоохоронних органів.

Наведене підтверджує, що забезпечення належного проходження військової служби набуває особливого значення. Швидко розв'язати всі проблеми, що існують у цій сфері, неможливо, оскільки для цьо­го держава повинна реалізувати комплекс економічних, організаційно- правових, ідеологічних заходів, спрямованих на подолання негатив­них чинників, що впливають на процес проходження військової служ­би. Крім цього, необхідно, щоб положення ч. 5 ст. 17 Конституції України про те, що держава забезпечує соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей, чітко і в повному обсязі ре­алізовувалося на практиці. Як пише Г. О. Туманов, «держава і право, керівники всіх рівнів повинні забезпечити такі стимули та їх сполу­чення, які б спонукали людей та організації діяти з максимальною віддачею та добиватися найкращих результатів»^[373].

Ці слова повною мірою стосуються діяльності громадян України, що проходять військову службу, та Воєнної організації держави в ці­лому в напрямі забезпечення національної безпеки. Але тільки мате­ріальних складових для забезпечення належного проходження вій­ськової служби недостатньо. Необхідно також виробити шанобливе ставлення до військової служби, до військовослужбовців, піклувати­ся про підвищення пре стижу військової служби, різнобічно розви­вати військовослужбовців, уживати заходів щодо забезпечення їх повноцінного відпочинку, і тільки у цьому разі зростатиме авторитет Воєнної організації, зміцнюватиметься українська державність, а отже, створюватимуться необхідні передумови для забезпечення національної безпеки України.

О. О. Григоренко зазначає, що у перші роки існування у незалеж­ній Україні військ внутрішньої та конвойної охорони Міністерства внутрішніх справ України проблем з їх функціонуванням було дуже багато: слабка соціальна захищеність військовослужбовців, невисоке грошове утримання, невлаштованість із житлом, зменшення популяр­ності військової служби, проблеми з матеріальним постачанням, із постачанням пального для техніки та ін. Проте, незважаючи на це, особовий склад у той час не тільки витримав такі негаразди, а й чітко та у повному обсязі виконував покладені на нього важливі завдання. Це було зроблено завдяки наполегливій роботі командирів та їх за­ступників з особового складу, які не послабили навчально-виховну роботу, позитивно впливали на своїх підлеглих, чітко контролюючи та мотивуючи військові колективи. У бригадах і частинах створено відділення та групи виховної та соціально-правової роботи. Дуже велику роль у підтриманні належного морально-психологічного ста­ну особового складу відіграють газета «Ратник», а також свій ан­самбль пісні і танцю^[374]. Наведене слід розглядати як позитивний досвід розв’язання дуже складних проблем організації належного прохо­дження військової служби у непростих умовах начального етапу становлення української державності.

Українська держава взяла на себе істотні зобов’язання, які зна­ходять свою конкретизовано в Основному Законі України. Саме вони є своєрідними конституційними обов’язками держави перед окремою особою та суспільством у цілому. Серед них дуже суттєве місце по­сідає обов’язок держави забезпечувати безпеку людини та суспільства. Цей конституційний обов’язок передусім зафіксовано у ч. 1 ст. 17 Конституції України, де зазначено, що найважливішими функціями держави є захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки.

Аналіз цієї конституційної норми дає можливість дійти висновку про те, що в ній йдеться про забезпечення трьох видів національної безпеки, а саме: про забезпечення економічної, інформаційної та воєнної безпеки. Про останню хоч безпосередньо і не вказано, але вона передбачає забезпечення суверенітету і територіальної ціліснос­ті, про які йдеться у зазначеній статті. Крім цього, їх забезпечення згідно з ч. 2 ст. 17 Конституції та ст. 1 Закону України «Про Збройні Сили України» покладається на Збройні Сили України.

Покладення саме на державу таких конституційних обов’язків є логічним та раціональним, оскільки у політичній системі держава є найбільш глобальним засобом розв’язання багатьох проблем, має розгалужений державний апарат та потужні можливості. Разом з тим ч. 1 ст. 17 Конституції України покладає цей обов’язок не тільки на державу, а й на весь Український народ. Питання полягає у тому, що національна безпека як фундаментальна категорія передбачає доволі велику кількість складників, які до неї входять. Серед них є такі особ­ливі види безпеки, що потребують залучення до цього процесу не тільки держави та її органів, а й громадян України.

Тобто, їх забезпечення можна вважати справою всього Україн­ського народу. Це передусім воєнна безпека та деякі інші. Однак є й такі види безпеки, які можуть бути забезпечені діяльністю виключно спеціалізованих органів, наприклад, інформаційна безпека, про яку йдеться у зазначеній конституційній нормі. З цього приводу Т. М. Слінько звертає увагу на те, що недостатньо вірно у ст. 17 сформульовано, що народ є суб’єктом відповідальності за забезпе­чення інформаційної безпеки, оскільки народ є суверенним»^[375]. Це твердження є вельми слушним, оскільки аксіоматично, що за неви­конання обов’язків завжди встановлюється відповідальність, а, як випливає з вимог цієї норми, у зазначеному випадку саме народ є її суб’єктом. Отже, у ч. 1 ст. 17 Конституції України «зайвою» можна вважати тільки інформаційну безпеку, забезпечення якої є функцією виключно держави та її спеціалізованих органів, а не Українського народу.

Стосовно економічної безпеки вважаємо: те, що законодавець зробив її забезпечення справою не тільки держави, а й всього Укра­їнського народу, в цілому є вірним. У цьому разі слід ураховувати ст. 67 Конституції України, в якій встановлено, що всі зобов’язані сплачувати податки і збори, а на громадян покладається обов’язок подавати до податкових інспекцій декларації про майновий стан та доходи. Від належної реалізації зазначеного конституційного обов’язку суттєво залежить забезпечення економічної безпеки всієї держави, тобто народ шляхом своєчасної та належної сплати податків бере активну участь у забезпеченні економічної безпеки України.

Як уже зазначалося, виконання військового обов’язку взаємо­пов’язано з конституційним обов’язком захищати Вітчизну. У той же час необхідно усвідомлювати те, що ці конституційні обов’язки також пов’язані із конституційним обов’язком сплачувати податки. Це зу­мовлено тим, що саме від належної реалізації останнього обов’язку суттєвим чином залежить поповнення державного бюджету, стан економіки та проведення соціальної політики. Це у свою чергу є най­важливішим підґрунтям забезпечення національної безпеки України взагалі та економічної, соціальної і воєнної безпеки зокрема.

Остання є не просто складовою національної безпеки, а й її фун­даментом, у зв’язку з цим про неї прямо йдеться у ч. 1 ст. 17 Консти­туції України (захист суверенітету і територіальної цілісності). Від­повідно до цього забезпечення воєнної безпеки є як найважливішою функцією держави, так і справою всього Українського народу. Сто­совно цього Б. С. Ебзеєв зазначає: «Держава, якщо вона демократич­на, не може мати інтересів, що відрізняються від інтересів народу»^[376]. Тобто, належна реалізація виконання конституційного обов’язку держави із забезпечення національної безпеки України пов’язана з виконанням громадянами конституційного військового обов’язку,

обов'язку щодо захисту Вітчизни, а також з належним проходженням військової служби.

Отже, можна дійти висновку про те, що формулювання ч. 1 ст. 17 Конституції України, яка покладає на Український народ забезпечен­ня саме воєнної та економічної безпеки (крім інформаційної), в ціло­му є коректним. Забезпечення саме цих двох видів безпеки поклада­ється не тільки на державу, а й на весь Український народ (ч. 1 ст. 17, ч. 1 та 2 ст. 65, ч. 1 та 2 ст. 67 Конституції України). Уперше подібне формулювання в історії розвитку вітчизняного конституційного про­цесу зафіксовано у ч. 1 ст. 29 Конституції УРСР 1978 р., де зазнача­лося, що захист соціалістичної Вітчизни належить до найважливіших функцій держави і є справою всього народу.

Отже, із ч. 1 ст. 17 Конституції України доцільно вилучити інфор­маційну безпеку та закріпити її у ч. 3 статті, де йдеться про повнова­ження відповідних військових формувань та правоохоронних органів. Замість інформаційної безпеки у зазначеній нормі слід закріпити еко­логічну безпеку з огляду на екологічний стан в Україні, ставлення до цієї проблеми громадян, а також вимоги ст. 66 Конституції України, відповідно до яких кожен зобов'язаний не заподіювати шкоди природі, відшкодовувати завдані ним збитки. Формулювання ч. 1 ст. 17 Консти­туції України про те, що забезпечення екологічної безпеки є не тільки функцією держави, а й справою всього Українського народу, суттєво б доповнило та підсилило значущість конституційних обов'язків, пе­редбачених статтями 16 та 66 Основного Закону України.

Крім цього, у ч. 1 ст. 17 Основного Закону проголошено безпосеред­ній зв'язок між забезпеченням національної безпеки (воєнної, еконо­мічної, а на базі останніх і соціальної та деяких інших видів безпеки) та реалізацією вимог статей 65 та 67 Конституції України, в яких йдеть­ся про захист Вітчизни, проходження військової служби та сплату по­датків. Таким чином, ч. 1 ст. 17 Конституції підтверджує наявність взаємозв'язку перш за все між належним проходженням військової служби (ч. 2 ст. 65) та забезпеченням воєнної безпеки (ч. 1 ст. 17) як найважливішою складовою національної безпеки України.

Отже, відповідно до Конституції та поточного законодавства за­безпечення національної безпеки України є не тільки обов'язком держави, а й справою всього Українського народу. Як слушно з цього приводу вказують Б. О. Демідов, О. Ф. Величко та І. В. Волощук, «воєнна сила — це величина інтегрована, яка втілює міцність зброй­них сил не тільки, а й воєнної економіки, науки, морального духу народу та військовослужбовців»^[377].

Таким чином, для належного забезпечення національної безпеки необхідна низка обставин, серед яких можна, наприклад, назвати за­безпечення належного розвитку економіки, у процесі чого виконання конституційного обов'язку щодо сплати податків має дуже важливе значення, боєздатну Воєнну організацію, яка належним чином забез­печена бойовою технікою та іншими засобами для успішного вико­нання завдань, а також укомплектована професійним, морально стій­ким і соціально захищеним особовим складом, та народ, моральний дух і підготовка якого дозволять захистити Вітчизну за будь-яких умов, а також інші чинники. Але далеко не останню роль серед них мають відігравати саме особи, що проходять військову службу, які своєю повсякденною працею створюють особливий соціальний про­дукт — національну безпеку України.

У цьому аспекті слід розуміти й те, що найважливішим завданням військової служби є забезпечення воєнної безпеки, о скільки це ви­пливає з її природи та соціального призначення. Разом із тим необ­хідно враховувати й те, що громадяни України проходять військову службу не тільки у Збройних Силах України, на які безпосередньо покладено забезпечення воєнної безпеки, а й в інших військових формуваннях та правоохоронних органах (Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України та ін.). На ці органи покла­даються дещо інші завдання.

Наприклад, відповідно до ст. 2 Закону України «Про Службу без­пеки України» на зазначений правоохоронний орган спеціального призначення у межах визначеної законодавством компетенції покла­дається захист державного суверенітету, конституційного ладу, тери­торіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльно сті іноземних спеціальних служб, посягань із боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпе­чення охорони державної таємниці. До завдань Служби бе зпеки України також входять попередження, виявлення, припинення та роз­криття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Отже, завданням Служби безпеки України є не тільки забезпечен­ня воєнної безпеки, а й деяких інших видів національної безпеки, у тому числі державної безпеки. Частина 3 статті 17 Конституції України безпосередньо покладає обов'язок щодо забезпечення дер­жавної безпеки на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. У цій конституційній нормі прямо встановлено обов'язок відповідних військових формувань забезпечувати державну безпеку, яка є, на думку З. Д. Чуйко, «частиною національної безпеки»^[378].

Такми чином, ця норма також указує на взаємозв'язок національ­ної безпеки України і військової служби, оскільки у військових фор­муваннях та деяких правоохоронних органах громадяни проходять військову службу. Отже, належне проходження військової служби створює необхідні передумови для забезпечення різних видів без­пеки, що у своїй єдності утворюють національну безпеку України.

Безперечно, проблема безпеки з початку її виникнення розгляда­лася передусім крізь призму воєнної складової. Держава вважалася у безпеці, коли були відсутні реальні та потенційні загрози нападу на неї ззовні, а також певним чином зсередини. У процесі розвитку людства, розширення та інтенсифікації суспільних відносин починає усвідомлюватися те, що існує дуже багато сфер суспільного та дер­жавного життя, яким може загрожувати небезпека. Таких сфер става­ло дедалі більше. Як зазначає В. Л. Манілов, тільки в 70-ті роки ХХ ст. у зміст поняття «національна безпека» стали включатися не тільки воєнні або суміжні з ними проблеми, а й проблеми економічні та соціальні»^[379].

На сьогодні проблема національної безпеки України охоплює цілу сукупність доволі різних сфер або видів безпеки, які необхідно від­повідним чином забезпечувати. Це призвело й до того, що на відпо­відні органи держави, до компетенції яких входило забезпечувати тільки воєнну безпеку, стали покладатися обов'язки забезпечувати й інші види безпеки. Наприклад, у зв'язку з підвищенням кількості терористичних актів у світі деякі держави почали покладати на влас­ні збройні сили обов'язок боротися з їх проявами.

Г. П. Ситник, В. М. Олуйко та М. П. Вавринчук констатують такі особливості, що справляють значний вплив на процес відходу від традиційного розуміння національної безпеки як синоніму оборонної стратегії:

- демократичні перетворення на пострадянському просторі та в країнах Східної Європи;

- більш глибоке розуміння загрози нерозв'язання глобальних проблем безпеки життєво важливим інтересам особи і суспільства;

- усвідомлення більшістю держав взаємозалежності національної та міжнародної безпеки^[380].

У радянський час про національну безпеку взагалі не йшлося, оскільки виникало питання лише про забезпечення безпеки держави, а не суспільства та окремої особи. Крім того, радянська держава, осо­бливо на певних етапах свого розвитку, проводила таку політику, яка не тільки не забезпечувала безпеку громадян, а навпаки, створювала умови, за яких сама держава для громадян була суттєвим джерелом небезпеки.

Так, масові репресії 30-х років ХХ ст. є яскравим прикладом того, як за допомогою передусім осіб, що проходили військову службу, дер­жава створювала небезпеку не тільки для окремих громадян, а й для суспільства в цілому. Як зазначає Б. А. Кормич, у СРСР термінологію, пов'язану з національною безпекою, не використовували, а перші роз­робки в цій сфері з'явилися у 1990-х роках зі створенням Фонду на­ціональної та міжнародної безпеки. Можливо, таку ситуацію можна пояснити тим, що СРСР мав власні, які базуються на комуністичній ідеології, методи обґрунтування своїх, часто протиправних дій^[381].

Радянська держава на певних етапах свого розвитку не тільки не змогла забезпечити безпеку суспільству та окремим особам, але й без­посередньо була джерелом небезпеки для них. Крім цього, поставив­ши суспільство у такий небезпечний стан, державі було набагато важче забезпечувати навіть власну воєнну безпеку. У зв'язку з цим радянська держава не змогла попередити напад фашистської Німеч­чини на СРСР, а також у перші фази війни активно протистояти цьо­му нападу, оскільки масові репресії призвели до втрати кваліфікова­них кадрів у армії, залякування та зневіри основної маси населення, його деморалізації, що виявилося у небажанні не тільки служити їй, а й захищати її.

На такому прикладі чітко простежується необхідність єдиного підходу до забезпечення безпеки як держави, так і суспільства, а також окремої людини. Більш того, на думку В. В. Мамонова, така ситуація призвела в подальшому навіть до розпаду Радянського Союзу як та­кого. Зокрема, цей дослідник указує на те, що «придушення особистої безпеки, з одного боку, та ігнорування інтересів безпеки суспіль­ства — з другого, призвели до того, що СРСР — держава, у безпеці якої мало хто сумнівався, — у 1991 році припинила існування як суб'єкт міжнародного права та геополітична реальність»^[382].

В Українській державі йдеться вже саме про національну безпеку, за якою захисту підлягають інтереси не тільки держави, а й суспіль­ства та окремого індивіда. Більш того, аналіз законодавства у цій царині дає змогу дійти висновку про те, що інтереси людини у цьому аспекті є більш значними порівняно з інтересами держави. Як зазна­чає З. Д. Чуйко, «в Україні окремі аспекти національної безпеки уперше були закріплені в Декларації про державний суверенітет України»^[383].

Саме поява категорії «національна безпека» вимагає від усіх дер­жавних органів переорієнтуватися та у своїй діяльності забезпечува­ти всі об'єкти національної безпеки залежно від їх компетенції. У цьо­му аспекті військова служба не може бути винятком та відповідно на осіб, що її проходять, покладаються обов'язки захищати не тільки державу, а й суспільство та навіть окрему людину, керуючись при цьому фундаментальним принципом, за яким людина є найвищою соціальною цінністю.

Тобто, зміна підходу стосовно безпеки впливає на всі сторони дер­жавного та суспільного життя, а також позначається на процесі про­ходження військової служби. У зв'язку з цим підвищуються вимоги як до Збройних Сил України, інших військових формувань та правоохо­ронних органів, так і до окремих осіб, які проходять військову службу в їх підрозділах. Однак на практиці, як уже зазначалося, Збройні Сили доволі часто не тільки не забезпечують належним чином національну безпеку, а й виступають загрозою безпосередньою для неї.

У той же час треба розуміти, що забезпечення національної без­пеки України є багатогранною діяльністю не тільки Збройних Сил, інших військових формувань, правоохоронних органів, а й інших органів та в цілому механізму держави, у тому числі інститутів гро­мадянського суспільства. Головним завданням осіб, що проходять військову службу, залишається все ж таки забезпечення передусім воєнної та деяких інших тісно пов’язаних із нею видів безпеки.

Це зумовлено тим, що, забезпечуючи, наприклад, воєнну безпеку, ці особи створюють реальну можливість для інших державних орга­нів, громадських організацій у межах їх компетенції та можливостей активно забезпечувати інші види безпеки, які внаслідок своєї специ­фіки військовою службою забезпечені бути не можуть. Саме тому воєнну безпеку слід розглядати як базову та фундаментальну, а вій­ськову службу, її належне проходження — як основу забезпечення національної безпеки України в цілому.

Крім цього, треба пам’ятати, що особливість геополітичного роз­ташування України свідчить про те, що від стабільності та безпеки у нашій державі багато у чому залежать стабільність та безпека в ці­лому регіоні. Взагалі від належного забезпечення національної без­пеки будь-якої держави залежить рівень безпеки всього світу, і Укра­їна стосовно цього не є винятком. Як зазначає В. Пилипчук, «у подо­ланні глобальних викликів і загроз ключова роль, як і раніше, зали­шається за суверенними державами за умови посилення їх співпраці та взаємної відповідальності»^[384]. А також, навпаки, будь-які загрози одній державі можуть перерости на загрози цілому регіону або навіть всьому світу.

Б. А. Кормич у цьому аспекті звертає увагу на те, що «сучасні процеси глобалізації призводять до стирання меж між внутрішньо­державними та міжнародними проблемами. Будь-які критичні ситу­ації в окремій державі, зокрема екологічна або економічна криза, порушення прав людини, соціальні, національні або військові кон­флікти, миттєво позначаються на стабільності та розвитку цілих ре­гіонів і здатні перетворитися в міжнародні»^[385]. Отже, проблема націо­нальної безпеки, у тому числі проходження військової служби вихо­дить на рівень глобальних проблем, розв’язання яких є актуальним завданням як держави, так і суспільства.

У сучасній Українській державі проблему реалізації прав і свобод військовослужбовців належним чином не розв’язано, наслідком чого є те, що Воєнна організація нашої держави функціонує недостатньо ефективно. Звичайно, на цей процес впливають й інші чинники, серед яких можна, наприклад, назвати неналежне забезпечення бойовою технікою та озброєнням. Однак саме проблема прав військовослуж­бовців відіграє ще більш важливу роль. Крім цього, державі необхід­но не забувати про зобов’язання, які вона взяла на себе перед грома­дянами, що проходять військову службу в підрозділах її Воєнної ор­ганізації.

Ці зобов’язання закріплено у статтях 1, 3 та 17 Конституції України, у Законі України «Про соціальний і правовий захист вій­ськовослужбовців та членів їх сімей» та деяких інших нормативно- правових актах. Н. Р. Нижник, Г. П. Ситник та В. Т Білоус слушно вказують на нагальну необхідність вкласти значні кошти для за­безпечення армії високопрофесійним особовим складом, високо­точними системами озброєння та сучасною військовою технікою. «На жаль, -констатують вони, — таких коштів держава сьогодні не має»^[386].

Таким чином, глобальні проблеми забезпечення національної без­пеки окремо взятих держав та світової безпеки багато у чому залежать від стабільності під час проходження військової служби, реалізації конституційних прав військовослужбовців та інших чинників. Проте в Україні права і свободи військовослужбовців реалізуються недо­статньо, у зв’язку з чим необхідно, аби названа проблема на теперіш­ньому етапі державотворення посіла одне з чільних місць серед ба­гатьох пріоритетних для вирішення завдань, що стоять перед нашою державою.

Висновки

1. На Збройні Сили України та інші військові формування покла­дено обов'язок щодо забезпечення національної безпеки України. Однак для цього державі недостатньо їх створити та запровадити порядок проходження військової служби. Держава має організувати та забезпечити умови для якісного її проходження та належного ви­конання своїх функціональних обов'язків кожним військовослужбов­цем. Це пов'язано із тим, що проходження військової служби є дуже складним процесом, який передбачає здійснення сукупності різно­манітних дій та створення відповідних умов для цього. З метою до­сягнення результативного проходження військової служби дуже важ­ливого значення набувають гарантування особистої недоторканності та поваги гідності військовослужбовців, дотримання їх конституцій­них прав і свобод, соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей, підтримання у військових підрозділах порядку та військової дисципліни, належного морально-психологічного стану військово­службовців, проведення навчань та постійного підвищення бойової майстерності та професіоналізму, забезпечення безпеки, у тому чис­лі збереження і зміцнення здоров'я особового складу, попередження злочинності та вжиття інших важливих заходів із боку як держави, командування, так і окремих військовослужбовців.

2. Сучасний стан проходження військової служби свідчить про непоодинокі факти нестатутних відносин між військовослужбовцями, поширені випадки приниження їх честі та гідності, використання військової техніки та військовослужбовців не за призначенням, недо­статнє виділення коштів як для проведення навчань та бойової під­готовки, так і для забезпечення соціального захисту військовослуж­бовців і членів їх сімей, та інші факти, що негативно впливають на належне проходження військової служби та виконання своїх функці­ональних обов'язків кожним військовослужбовцем. Неналежним чином організоване проходження військової служби створює загрози національній безпеці України та тягне за собою порушення прав лю­дини і громадянина.

3. На взаємозв'язок належного проходження військової служби та забезпечення національної безпеки вказано у ст. 17 Конституції Укра­їни, яка покладає забезпечення економічної та воєнної безпеки не тільки на державу, а й на Український народ. У той же час формулю­вання ч. 1 ст. 17 Конституції України є не зовсім коректним. Із зазна­ченої норми слід вилучити інформаційну безпеку та закріпити її у ч. 3 цієї статті, де йдеться про повноваження відповідних військових формувань та правоохоронних органів. Замість інформаційної без­пеки у зазначеній нормі доцільно закріпити екологічну безпеку.