Проблема таємності участі виборців у голосуванні
З принципом факультативного голосування часом пов'язують деякі подальші правові наслідки. Так, Венеціанська комісія позитивно оцінила пропозицію щодо заборони «збирати, публікувати або поширювати особисту інформацію про виборців, які взяли чи не взяли участь у голосуванні», вважаючи, що закритий характер цієї інформації дозволяє виборцям уникнути протиправного тиску чи негативних наслідків через свою участь чи неучасть у голосуванні [136, с.188].
Така позиція Комісії знайшла своє вираження у недавній черговій інтерпретативній декларації до Кодексу належної практики у виборчих справах, пункт А.1 якої стверджує: «Публікації списків виборців, які взяли участь у виборах, слід уникати» [1367].Слід зауважити, що заборона такої публікації має сенс лише в умовах добровільної участі у голосуванні; очевидно, що в умовах застосування альтернативного принципу обов’язкового голосування застосування цієї вимоги стає неможливим. Однак звернемо увагу, що така заборона не може бути настільки категоричною, як це має місце у випадку забезпечення таємності голосування.
Насамперед зауважимо, що участь виборця у голосуванні (акт голосування) полягає у вкиданні заповненого ним виборчого бюлетеня у виборчу скриньку (чи відповідній дії в умовах альтернативного способу голосування). Оскільки при стандартному способі голосування у приміщенні для голосування на виборчій дільниці особа виборця при вкиданні ним бюлетеня у виборчу скриньку не встановлюється, «особиста інформація про виборців, які взяли чи не взяли участь у голосуванні», недоступна. Загрозливими у цьому відношенні є лише усі альтернативні способи голосування.
Завжди документованим (через особистий підпис виборця) є отримання виборцем виборчого бюлетеня (що, взагалі кажучи, не гарантує, що бюлетень буде вкинутий у скриньку); тому можна говорити про заборону чи обмеження поширення особистої інформації про виборців, які отримали виборчі бюлетені.
З одного боку, певне обмеження доступу до такої інформації після голосування доцільне. Воно неявно передбачене (наскільки це можливо) у вітчизняному виборчому законодавстві через процедуру підрахунку голосів і встановлення підсумків виборів. Відповідно до частини восьмої статті 88 Закону «Про вибори народних депутатів України», ті документи, у яких виборці засвідчували отримання виборчих бюлетенів - списки виборців та витяги зі списку виборців (для голосування за місцем перебування виборців) - після їх опрацювання дільничною виборчою комісією запаковуються. Такі пакети у запечатаному вигляді зберігаються в окружних виборчих комісіях і, відповідно до статті 115 зазначеного Закону, після завершення виборчого процесу передаються до місцевих архівних установ, де зберігаються протягом п'яти років [734] (аналогічні положення передбачені й іншими виборчими законами). Окружна виборча комісія може відкрити пакет зі списком виборців лише у випадку повторного підрахунку голосів; вивчення змісту списків виборців може відбутися також у судовому засіданні при вивченні відповідних доказів як в адміністративному, так і в кримінальному процесі. Зрештою, до архівних матеріалів можуть мати доступ дослідники у порядку, встановленому відповідним законодавством.Водночас забезпечення доступу до списків виборців і встановлення фактів отримання виборчого бюлетеня конкретним виборцем має істотне значення у день голосування і при встановленні підсумків голосування на виборчій дільниці, насамперед в аспекті боротьби з протиправним голосуванням. Як уже зазначалося, усі альтернативні способи голосування несуть загрозу як кратного голосування, так і голосування замість іншої особи. Проте встановлення таких фактів завжди конкретне (має стосуватися конкретного виборця). Для встановлення випадків протиправного голосування в інтересах дотримання принципу чесних виборів необхідний доступ до відомостей про факти отримання бюлетенів конкретними виборцями («збирання і поширення інформації про виборців, які взяли чи не взяли участь у голосуванні», у термінології Венеціанської комісії) різними суб'єктами - членами виборчих комісій, офіційними спостерігачами і, зокрема, засобами масової інформації.
Таким чином, встановлення повної заборони на збирання, поширення і публікацію такої інформації перешкоджатиме боротьбі з виборчими злочинами чи навіть унеможливить встановлення відповідних фактів. Вважаємо, що суспільна потреба забезпечення чесних виборів у цих випадках повинна переважати загрозу можливого тиску на виборця, пов’язаного лише з його участю у голосуванні (а не зі змістом його волевиявлення).Деякі науковці пов’язують принцип добровільної участі у голосуванні із добровільністю реєстрації виборців [156, с.259]. На думку А. Зінов’єва та І. Поляшової, «не зовсім ясно, наскільки узгоджується з добровільністю участі у виборах імперативна необхідність обов’язкового включення до списків виборців всіх громадян, які мають право голосу, незалежно від їх бажання» [266, с.97]. З такою позицією не можна погодитися повною мірою. Звичайно, виборець, який не бажає брати участь у голосуванні, цілком легально може не вживати жодних заходів для забезпечення свого включення до реєстру виборців і списків виборців. Проте обов’язок включення виборців до реєстру (повнота відомостей реєстру виборців) стосується не виборця, а держави. Відповідно до відомої асиметрії правовідносин, право голосу виборця породжує обов’язок держави забезпечити усі можливі умови для того, щоб виборець (за своїм бажанням) мав можливість скористатися цим правом; формування реєстру виборців є одним із основних механізмів забезпечення державою такої можливості. Оскільки виборець не може відмовитися від наявного у нього права[833] (хоча може не бажати ним користуватися), держава не може вважати себе вільною від обов’язку забезпечити умови його здійснення. Саме звідси випливає вимога обов’язкової реєстрації усіх виборців.