Принципи-твердження і принципи-назви
Проблема регулятивного характеру принципів права та їх неоднозначного тлумачення пов'язана з одним аспектом, на який недостатньо звертають увагу дослідники. Мова йде про розрізнення двох видів принципів: перший вид представлений принципами, які формулюються у вигляді твердження (принципи з прямим змістом, наприклад, «lex spesialis degorat legi generali»[148]); другий - принципами, які фіксуються у вигляді назви (наприклад, «принцип рівності»), зміст яких вимагає уточнення (тлумачення).
Принципи-назви можуть належати до всіх трьох згаданих вище категорій (принци- пів-норм, принципів, що виводяться із нормативних положень, та неявних принципів, не відображених у нормативних актах[149]); проте навіть принципи, назви яких лише закріплені у нормативному акті, практично стирають відмінність між цими категоріями. Неоднозначність тлумачення пов'язана з обома. Яскравим прикладом такого явища є принцип верховенства права: за назвою цей принцип закріплений у частині першій статті 8 Конституції України [432], проте, оскільки зміст його нормативно не встановлений, це породжує численні дискусії щодо його тлумачення (див. підрозділ 1.5.1)
І. Алебастрова, розрізняючи серед конституційних принципів такі два види, називає їх відповідно «принципами - конкретними приписами» та «принципами - загальними настановами». На думку дослідниці, першому виду «властиві визначеність змісту, проголошення конкретних прав, обов’язків або заборон та обумовлена цим очевидна можливість самовиконання, тобто безпосередньої реалізації»[150]; серед прикладів наводяться твердження (правила) про зворотну дію закону, перевагу законів перед підзаконними актами, вищу юридичну силу конституції [10, с.6].
До «принципів - загальних настанов» І. Алебастрова відносить досить неоднорідний набір, зокрема, принципи правової, демократичної, соціальної держави, справедливості, поділу влади, верховенства права, рівноправності, субсидіарності.
На думку дослідниці, «їх зміст вельми невизначений, абстрактний, оскільки він включає величезну кількість різних прав, обов’язків і заборон, вичленити які стосовно конкретних обставин, ситуацій і навіть того чи іншого типу правовідносин надзвичайно важко»[151] [10, с.6].Категорично відмовляючись від подібного позитивістського трактування «принци- пів-назв», тим не менше не можемо ігнорувати проблему розуміння змісту таких достатньо абстрактних принципів. Така проблема часом набуває радикального звучання. Так, В. Нестерович стверджує, що «неодмінною складовою законодавчих принципів виборчого права є гарантування забезпечення їх реалізації організаційно-правовими та процесуальними засобами», без чого ці принципи «будуть залишатися пустими деклараціями» [566, с.229]. Однак задеклароване В. Нестеровичем розуміння зводиться до описаної вище позиції І. Алебастрової, «перевертаючи» співвідношення принципу і звичайної норми, і робить останню (яка наповнює змістом «пустий» принцип) вищою за принцип.
У зв’язку з цим вкажемо на конструктивну позицію, розроблену вітчизняними правознавцями. Так, О. Уварова слушно зауважує, що такі (достатньо загальні за своїм змістом) принципи «мають складну будову, кожен з них становить набір елементів - різноманітних юридичних імперативів, вимог, які тісно взаємопов’язані і взаємодіють між собою» [1123, с.50]. Якщо завгодно, можна стверджувати про «спектральну» структуру абстрактно сформульованих принципів-назв. Яскравим прикладом може служити складна структура принципу верховенства права, обґрунтована М. Козюброю [379; 385]. Зміст цих складових, як правило, випливає із загального (хоча й максимально абстрактного) змісту принципу-назви, а процедури реалізації, визначені нормами-правилами, визначаються цим змістом, а не визначають його.
Складна структура змісту «принципів-назв» пов’язана із високим ступенем їх загальності. Вона, без сумніву, властива основоположним (загальним) принципам права, які складають фундамент всієї системи права.
Можна стверджувати, що така ж «спектральна» структура, можливо, з меншою кількістю складових, характерна і для галузевихпринципів права; це буде показано нижче на прикладі принципів виборчого права. Що ж стосується інституційних принципів, тут можна очікувати достатньо прямого їх розуміння, що пов'язане з відносно вузьким предметом регулювання.
Складові загального чи галузевого принципу права самі по собі мають характер певних правових вимог і часом можуть бути кваліфіковані теж як окремі принципи (нижчого рівня чи вужчої сфери регулювання). Проте така кваліфікація складових як принципів не завжди має сенс. Так, наприклад, інституційні принципи (як і принципи-складові більш загальних принципів), взагалі кажучи, теж можна розкласти на складові; проте у багатьох випадках такими «складовими» вже виявляться звичайні норми-правила, що здійснюватимуть регулювання конкретних правовідносин, у яких знаходять свою реалізацію відповідні принципи права.
Зазначені складові принципу є, по суті, викладом змісту принципу-назви. О. Уварова, посилаючись також на позицію С. Погребняка, стверджує, що «розкриття змісту принципу права через систему вимог має важливе практичне значення, адже принцип права, поки його не доповнити критеріями, необхідними для застосування..., не може бути надійним засобом для керування людською поведінкою» [1123, с.50].
Таким чином, навіть коли ми говоримо про норму-принцип, явно закріплену у позитивному праві, не завжди ясно, що саме маємо на увазі: проголошення принципу через його назву чи розкриття змісту принципу; зауважимо, що в останньому випадку у зв'язку з досить широким змістом абсолютної більшості принципів права, до складу яких можуть входити низки вимог-складових, в одну норму (один нормативний припис) вкластися практично неможливо. Тому слід визнати за доцільне, щоб законодавець на практиці поєднував ці два способи: чітко проголошував принцип, а також розкривав його зміст через більш чи менш «розпорошені» норми.
Принципи виборчого права, будучи галузевими, а отже, достатньо загальними за своїм змістом, за своєю формою вираження мають в основному вигляд «принципів-назв».
Більшість цих принципів прямо проголошена (тобто закріплена за назвою) у положеннях конституцій чи звичайних законів. Так, Конституція закріплює принципи загального, рівного і прямого виборчого права, вільних виборів і таємного голосування (статті 71, 76, 103, 141 [432]); чинне вітчизняне виборче законодавство встановлює також принцип добровільності участі у виборах (факультативності голосування) та особистого голосування (статті 5, 8 Закону «Про вибори народних депутатів України» [734]; статті 5, 8 Закону «Про вибори Президента України» [739], статті 6 та 8 Закону «Про місцеві вибори» [808]). Однак окремі принципи вітчизняного виборчого права досі не мають безпосереднього закріплення у вигляді норми-принципу у законодавстві та можуть розглядатися як такі, що виводяться із конкретних норм-приписів виборчого законодавства (наприклад, принцип чесних виборів чи принцип одноразового голосування). Як зазначає В. Яворський, «низка принципів виборчого права не обов'язково прямо закріплюється у виборчих законах; вони можуть виводитися із загального змісту права, випливати з розуміння інших правових норм, наукових положень, закріплених у праві» [1233, с.42].Деякі принципи виборчого права отримали своє нормативне закріплення не відразу в перших виборчих законах незалежної України. Так, наприклад, Закон «Про вибори народних депутатів Української РСР» 1989 р. містив виклад змісту чотирьох принципів (загального, рівного і прямого виборчого права і таємного голосування; статті 2-5 [735]); такі ж положення містив Закон «Про вибори народних депутатів України» у редакціях 1993 р. (статті 2-5; у статті 1 згадано за назвою також принцип вільних виборів [728]) та 1997 р. (стаття 1 проголошувала ці чотири принципи, лаконічний виклад змісту яких містився у статті 3 [729]). Лише Закон у редакції 2001 р. вперше виклав певний зміст не лише зазначених чотирьох принципів, але й принципу вільних виборів та особистого голосування (статті 2-7 [730]); наступні редакції Закону доповнили цей перелік принципом добровільності участі у виборах (стаття 5 Закону 2004 р.
[731]). Подібно (хоча й не ідентично) відображалося сприйняття принципів виборчого права також в інших вітчизняних виборчих законах. Так, наприклад, Закон «Про вибори Президента України» у редакції 1999 р. безпосередньо встановлював принципи загального, рівного та прямого виборчого права і таємного голосування (статті 2-4 [737]), а вимога особистого голосування містилася у частині сьомій статті 42 зазначеного Закону; що ж стосується принципу вільних виборів, його пряме формулювання у зазначеному Законі взагалі було відсутнє, однак фактично він реалізувався у низці конкретних норм Закону (див. [305, с.44]).Принципи виборчого права знаходять своє проголошення і змістовне вираження у міжнародних (європейських) виборчих стандартах (див. підрозділ 1.4); як зазначає М. Ставнійчук, «всі принципи сучасного виборчого права України ґрунтуються на міжнародно-правових виборчих стандартах»[152] [126, с.90]. При цьому, як показано нижче, зобов’язальні міжнародно-правові акти (так званого «жорсткого права»), як правило, здійснюють проголошення стандартів-принципів за назвами, а їх зміст викладається в «авторитетних» актах міжнародних організацій (актах «м’якого права»). Тому можна було б сподіватися, що перелік і зміст принципів виборчого права є загальновизнаним. Проте більш детальний розгляд цих питань засвідчує, що ані щодо переліку, ані щодо змісту цих принципів досі немає повної згоди.
Пряме формулювання змісту принципів виборчого права у відповідних законодавчих актах важливе не тільки теоретично. Наявність окремо і явно нормативно зафіксованого принципу права з викладом його змісту допомагає краще зрозуміти низку конкретних (чи матеріальних, чи процедурних) норм-правил і сприяє інтерпретації (тобто тлумаченню правозастосування) закону як при практичному застосуванні виборчими комісіями та іншими суб’єктами виборчого процесу, так і в ході розгляду виборчих спорів, пов’язаних з практикою правозастосування. Можна сказати, що пряме формулювання принципів допомагає зберігати дух закону і сприяє належній реалізації його букви (див. [305, с.45]).
1.2.