Принципи факультативного та обов’язкового голосування
Хоча участь у голосуванні у більшості європейських держав розглядається як право громадян, деякі держави вважають, що голосування на виборах є громадянським обов’язком3'1.
У таких державах участь виборців у голосуванні на виборах є обов'язковою, а не факультативною (т. зв. обов’язковий вотум); деякі з цих держав навіть встановлюють санкції за неучасть у голосуванні [1446, р.38]. Цікаво, що при цьому голосування виборця розглядається двояко - і як його суб'єктивне право, і як громадянський обов'язок. Так, частина друга статті 49 Конституції Португалії стверджує: «Право голосу здійснюється [828] особисто і становить громадянський обов'язок» [1306]. Таке подвійне розуміння (суб'єктивне право і одночасно обов'язок громадянина) слід визнати дещо суперечливим.Як вказує В. Шаповал, «ще наприкінці XVIII ст....була висунута теорія виборчого права як соціальної функції. Адепти цієї теорії стверджували, що індивіди голосують на виборах не в реалізацію якогось власного права, а в здійснення суспільного інтересу» [1194, с.315]. Такі уявлення стали панівними серед теоретиків державного права на межі ХІХ-ХХ ст. Так, російський правознавець початку ХХ ст. Л. Шалланд зазначав: «Виборче право нині розуміється як публічна функція, як суспільний обов'язок, що покладається державою на громадян» [1186, с.87]. Ґ. Мейєр у 1901 р. стверджував: «Тепер навряд чи знайдуться захисники природноправових поглядів про очевидне право кожного бути виборцем. У науковій літературі. панує погляд, який розглядає виборче право як суспільну функцію» [524, с.1]. Така позиція була послідовною: голосування розглядалося не як право, а як обов'язок виборця.
Однак і в той час існувала (хоча й не була достатньо поширеною) протилежна позиція. Так, російські правознавці В. Дунаєв та І. Нікітський у 1909 р. стверджували: «Виборче право є, згідно з загальним правилом, право, а не обов'язок; тому ніхто не може бути примушений до подачі свого голосу» [220, с.106].
У другій половині ХХ ст. ситуація змінилася кардинально: тепер право голосу повсюдно вважається основним політичним суб'єктивним правом громадян, його наявність - визначальною характеристикою політичної дієздатності громадянина, а здійснення цього права - формою реалізації суверенітету народу в умовах режиму представницької демократії. Як зазначає Є. Танчев, сьогодні «адвокати обов'язкового голосування аргументують тим, що рішення, які приймає демократично обраний уряд, є більш легітимними, якщо у виборах бере участь вища частка населення..Якщо демократія керована народом, презюмується залучення усього народу, і тоді існує відповідальність кожного громадянина за обрання своїх представників» [1446, р.39]. Однак цей політичний за своєю природою аргумент дуже умовний. Участь усіх без винятку виборців у голосуванні на виборах взагалі є недосяжною метою, і мова, по суті, може йти лише про відносно вищий чи нижчий рівень участі громадян у виборах.
Зауважимо, що зобов'язальний характер голосування, прийнятий у деяких традиційно демократичних державах, ставить під питання реальний зміст активного виборчого права. Вище ми стверджували, що такий зміст прийнято розуміти як право голосу, право брати участь у голосуванні (див. підрозділ 2.1.2). Якщо ж голосування є обов'язком, слід визнати, що активне виборче право, існування якого не заперечується і в цьому випадку, повинне мати дещо інший зміст або обсяг.
У пошуках змісту та обсягу активного виборчого права в умовах обов'язкового вотуму знову звернемося до правової позиції Європейської комісії з прав людини, яка, за свідченням О. Марцеляка, «зазначила, що обов'язок брати участь у голосуванні сумісний з положенням ст. 3 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основних свобод» у сенсі вільних виборів, якими «слід визнати вибори, на яких акт голосування дає можливість вільного вибору» [512, с.262-263]; на думку Комісії, «виборець, який не хоче реалізувати своє право голосу чи не знаходить кандидата, за якого він хотів би проголосувати, завжди має можливість подати порожній чи недійсний бюлетень» [287, с.57].
Отже, змістом права голосу за обов'язкового вотуму стає правова можливість здійснювати вибір об'єкта власної підтримки - кандидата, партію чи список кандидатів з числа запропонованих опцій, але не можливість брати участь у голосуванні. Це дещо звужує обсяг активного виборчого права порівняно з умовами факультативного голосування, в яких до змісту цього права природно відноситься перш за все розсуд його носія щодо його реалізації взагалі. Водночас немає підстав стверджувати, що лише вимога факультативного голосування відповідає принципу вільних виборів. Нагадаємо, що у відношенні до активного виборчого права цей принцип містить дві вимоги - вільного формування і вільного вираження волі виборців (див. підрозділ 4.1). Перша з цих вимог не стосується акту голосування; друга ж вимога якраз і означає вільний вибір щодо підтримки тих, хто балотується на виборах.Таким чином, роль принципу факультативного голосування (добровільної участі у голосуванні) чи його альтернативи - принципу обов’язкового голосування - полягає у визначенні змісту та обсягу активного виборчого права громадян. У першому випадку це суб’єктивне право розглядається як право голосувати, воно має повний обсяг, який включає як можливість брати чи не брати участь у голосуванні на власний розсуд його носія, так і можливість робити власний вибір серед альтернативних опцій, винесених на голосування. У випадку обов’язкового голосування активне виборче право зводиться лише до другої правової можливості.
Вимогу обов’язкового голосування часом пов’язують з ідеєю «учасницької» (пар- тиципаторної) демократії (див. [1018, с.145]), яка стверджує необхідність якнайширшої участі громадян у політичних процесах, зокрема, їх участі у виборах і вважається доповняльною до представницької демократії [1304, р.10]. Кількісним виміром «учасницького» характеру виборів вважається показник рівня участі громадян у виборах, виражений у відсотку тих, хто голосував на виборах, по відношенню до загальної кількості зареєстрованих виборців.
Як зауважує Є. Танчев, «не дивно, що інституціалізоване обов’язкове голосування пов’язується з вищим рівнем участі, хоча в дійсності цей зв’язок виявляється реальним, лише якщо зобов’язання підкріплене ефективними санкціями за неучасть у голосуванні» [1446, р.21].Проте вимога обов’язкового вотуму поступово звужує сферу свого застосування. Аргументованих заперечень щодо нормативного зобов’язання виборця голосувати на виборах достатньо багато. Цікаве міркування наводили В. Дунаєв та І. Нікітський ще у 1909 р.: «При таємному голосуванні немає засобів змусити громадян вкидати в скриньку заповнені бюлетені» [220, с.106]; таким чином, таємне голосування, по суті, вихолощує обов’язковий вотум, який стає простою формальністю. Однак голосування незаповненим (недійсним) бюлетенем[829] є не єдиною і не найбільшою проблемою обов’язкового вотуму. Є. Танчев вказує, що «примус населення до голосування виражається у збільшенні кількості недійсних чи незаповнених бюлетенів порівняно із країнами, які не мають нормативно встановленого обов’язкового голосування. Іншим наслідком зобов’язального голосування є відносно високий рівень “випадкових голосів”» [1446, р.39]. Австралійський[830] політолог Е. Браун свого часу влучно зауважив: «Ви можете, звичайно, змусити голосувати виборця, який цього не хоче або є апатичним. Але ви не можете зробити так, щоби його голосування що-небудь означало... Пасивні виборці, коли їх юридично змушують голосувати, стають легкою здобиччю демагогії» [1251, р.204]. Практика проведення виборів у європейських державах з обов’язковим вотумом засвідчує зростання підтримки радикальних та екстремістських партій, що пов’язують з протестним голосуванням виборців, які в умовах факультативного голосування просто не прийшли б на виборчі дільниці.
Аксіологічний аргумент проти обов’язкового вотуму полягає в тому, що він несумісний із свободою: «голосуванню не властиве зобов’язування, і законодавчий примус порушував би свободу громадянина, пов’язану з демократичними виборами» [1446, р.39]. Таким чином, принцип факультативного голосування є ще одним (поряд із принципом вільних виборів) проявом («проекцією») загальноправового принципу свободи на галузь виборчого права (точніше, на інститут голосування). Взаємозв’язок цих двох принципів пояснюється їх спільним джерелом - принципом свободи; проте у рамках системи виборчого права ці два принципи взаємно незалежні. Таким чином, нормативне встановлення обов’язкового вотуму в окремих державах не порушує принципу вільних виборів, однак означає відмову від вимоги добровільного голосування.
7.5.3.