Принцип вільних виборів дещо «молодший» від принципів, розглянутих вище.
Останні були сформульовані у теперішньому вигляді у ХІХ - на початку ХХ ст. На міжнародному рівні вимога вільних виборів чи не вперше прозвучала на Ялтинській конференції керівників урядів трьох держав у січні 1945 р.
щодо післявоєнного врегулювання у Польщі[625] і була у загальному вигляді зафіксована у документі під назвою «Декларація про визволену Європу»: «створювати тимчасові урядові власті..., зобов’язані якомога швидше встановити шляхом вільних виборів уряди, що відповідають волі народу» [1098, с.120, 145]. Очевидно, саме тоді настало усвідомлення того, що формальне голосування громадян не забезпечує сутності демократичних виборів[626], а авторитарні і тоталітарні режими можуть використовувати форму виборів для «мімікрії» під демократію (часто «народну»). Є. Бучковський вказує, що за своїм первинним змістовним наповненням позначення «вільні вибори» використовувалося для підкреслення якісної відмінності між процесами визначення представників у демократичних державах та державах тоталітарних чи авторитарних [1252, s.15].Вимога вільних виборів, без сумніву, має велике політичне значення, що породжує багато аргументів політологічного чи політичного характеру при її розгляді. Як зауважив Дж. Сарторі, «вибори мають бути вільними..голосування без вільного вибору не може створити представницького врядування і стає не чим іншим, як актами періодичного зречення свого суверенітету, що їх здійснює народ» [191, с.35]. Однак ця загальна вимога несе і вагоме правове навантаження, виступаючи в ролі принципу виборчого права.
Сьогодні значення принципу вільних виборів у системі принципів виборчого права та міжнародних виборчих стандартів загальновизнане. Л. Ґарліцький зазначає, що принцип вільних виборів розглядається у контексті статті 3 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод як «загальний (інституційний) принцип»[627] [151, с.88].
Проте щодо розуміння змісту цього принципу загальної згоди значено менше. Науковці часом зазначають, що зміст засади вільних виборів «важко окреслити» [1437, s.24]. Широкий спектр інтерпретації змісту вільних виборів демонструє не лише правова доктрина (див., наприклад, [512, с.258]), але й законодавство різних держав. Значною мірою така різноплановість має своїм походженням те, що зобов’язальні міжнародно-правові документи лише в загальних рисах формулюють цей принцип.
Загальна декларація прав людини 1948 р. у статті 21 двічі згадує свободу виборів: у частині першій цієї статті акцентується право громадян здійснювати управління публічними справами «через вільно обраних представників»; проте у частині третій, присвячені викладу основних принципів виборчого права, згадуються лише «процедури вільного голосування», альтернативні таємному голосуванню [244]. Аналогічно викладає цей принцип і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., в якому
мова йде як про «вільно обраних представників» (пункт «а» статті 25), так і «свободу волевиявлення виборців» (пункт «Ь» цієї ж статті) [538]. Стаття 3 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підкреслює «вільне вираження думки народу» [900]. Таким чином, зобов'язальні міжнародні стандарти, по суті, лише «проголошують» у тому чи іншому загальному формулюванні принцип вільних виборів, не конкретизуючи достатньою мірою його змісту або вказуючи лише окремі його аспекти. Зміст цього принципу часто тлумачиться національним законодавством і правовою доктриною з помітними відмінностями.
Так, наприклад, Кодекс про вибори Республіки Молдова серед основних принципів виборчого права вказує «принцип вільного голосування»[628] (частина перша статті 2, стаття 7 зазначеного Кодексу [1302]), а не «вільних виборів». Терміном «вільне голосування» (free voting) позначає цей принцип П. Ґаррон [1342, p.24]; на паралельне застосування обох термінів («вільні вибори» та «вільне голосування») у «загальноєвропейській концепції» звертає увагу Є.
Колюшин [398, с.30]. Такі відмінності у виборі термінології роблять можливими істотні розходження у розумінні змісту цього принципу.Загальне (достатньо абстрактне) формулювання зобов'язальних правових стандартів-принципів вимагає роз'яснення їх змісту для досягнення його узгодженого спільного розуміння; таке роз'яснення, як правило, надається авторитетними актами м'якого права. Так, наприклад, Комітет ООН з прав людини, коментуючи статтю 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, вказує на такий аспект, як вільне волевиявлення виборців, а також на свободу слова, зборів та асоціацій [245, с.393]. Копенгагенський документ НБСЄ, крім того, вказує на необхідність «проведення політичних кампаній в атмосфері свободи» (пункт 7.7 [1316]). Однак, на наше переконання, роз'яснення, надані зазначеними актами м'якого права чи документами політичного характеру, недостатні для чіткого та загальновизнаного розкриття змісту принципу вільних виборів.
Певне змістовне розуміння цього принципу пропонує Венеціанська комісія (див. пункт І.3 Кодексу належної практики у виборчих справах [363, с.148, 161]; проте використання в оригіналах цих документів терміна «free suffrage», багатозначного за своїм змістом, має наслідком різне розуміння обсягу регулювання цього принципу, зокрема, різних відповідей на запитання, чи він стосується лише права голосу, чи також інших виборчих прав, чи галузі виборчого права, чи виборчого процесу у цілому, чи лише інституту голосування.
Пошуки загального змісту принципу вільних виборів часом мають наслідком парадоксальні формулювання. Так, А. Ґолух вважає, що «засада вільних виборів становить сукупність правових можливостей індивіда, завдяки яким він може брати участь у формуванні органів публічної влади і впливати та напрям дій, що вчиняються владою» [1348, s.240]; відомі польські конституціоналісти М. Хмай та В. Скшидло стверджують: «Засада вільних виборів... означає, що кожний, хто має відповідне право, може реалізувати це виборче право (активне і пасивне) без будь-якого примусу (як фізичного, так і психічного) чи обмежень» [1295, 8.39].
Таким чином, зазначені тлумачення принципу вільних виборів зводяться до користування індивідом його виборчими правами на власний розсуд. Однак чи можна уявити собі володіння суб’єктивним правом, яке його носій не може реалізувати вільно, з власної волі? Дискреція носія є невід’ємною складовою суб’єктивного права: дозволене (невільне) «право», тобто певна правова можливість, якою індивід користується не з власної волі, а лише з дозволу, не є суб’єктивним правом. Тому запропоноване авторитетними науковцями формулювання є за своєю суттю тавтологічним (суб’єктивне право є правовою можливістю, якою суб’єкт права користується вільно, на власний розсуд).Таким чином, виникає проблема пошуку реального змісту принципу вільних виборів, сформульованого достатньо абстрактно.
За зауваженням О. Уварової, «чим більш абстрактним є принцип, тим більш бідним є його зміст, тобто тим менше ознак містять поняття, що складають цей принцип, більш далеко принцип знаходиться від конкретної норми, яка на нього спирається, і тим менше матеріалу він дає для її тлумачення» [1123, с.61]. Погоджуючись в основному з цим твердженням, зауважимо, що «бідність» загального принципу означає не його «вузькість», а навпаки, «широту» охоплення, яка якраз і потребує більшої абстрактності його формулювання. Водночас не можна ігнорувати діалектичну суперечність абстрактності формулювання (особливо стосовно «принципів-назв») і змістовності принципу; остання потребує його конкретизації і тлумачення. Звідси, як уже згадувалося вище, виникають деякі галузеві та інституційні принципи як «проекції» загального принципу; звідси випливає потреба «спектрального розкладу» змісту принципу як певної сукупності правових вимог (яким у деяких випадках надається статус принципів-складових) щодо більш конкретних предметів їх регулювання. Загальний принцип свободи у його проекції на виборче право та сукупність правових вимог, які складають зміст принципу вільних виборів, є яскравою ілюстрацією цього.
4.1.