§ 4. Правовий статус мов у сучасних країнах

Мова - це найкращий засіб взаємних зносин окремих людей між собою, за­сіб їх духовного об'єднання і взаємного впливу. Без мови нема народності. Рідна мова найкраще відбиває в собі думки й почуття окремої людини, суспільності всього народу.

У сучасних державах існує поняття офіційної (державної) мови та мов на­ціональних меншин, правовий статус яких може визначатися конституцією та законами держави. Правовий статус мови - це її роль порівняно з іншими мова­ми певної держави чи на міжнародній арені.

Державна мова - мова, вживання якої обов’язкове в офіційних докумен­тах та загалом у публічних сферах суспільного життя в державі (законодав­ство, управління, судочинство, освіта тощо).

Державною мовою визначається або фактично визнається, як правило, мова титульної нації. В державах, утворених на багатонаціональній основі, статус держа­вної можуть мати кілька мов. При цьому державна мова, як спільна на всій території держави, сприяє згуртуванню населення й перетворює його на колектив, суспільст­во, народ. Єдина для всього суспільства державна мова дає змогу сконцентрувати його інтелектуальний потенціал і, як підсумок, у процесі історичного розвитку, врешті-решт переростає в могутню рушійну силу суспільного прогресу. Функція державної мови полягає також у тому, щоб реально забезпечити рівні права всім членам суспільства, у тому числі й особам, що належать до національних меншин.

Наприклад, відповідно до ст. 3 Закону Латвійської Республіки «Про держа­вну мову» 1999 р. «державною мовою Латвійської Республіки є латиська мова. У Латвійській Республіці кожен має право здійснювати запити і спілкуватися дер­жавною мовою в установах, громадських і релігійних організаціях та підприємст­вах (компаніях)». Крім того, відповідно до ст.

Привертає до себе увагу приклад врегулювання мовного питання у Пів­денно-Африканській Республіці, за Конституцією якої жодна з мов не визначена «національною» чи «державною». Африкаанс та англійська є «офіційними мо­вами на національному рівні», дев'ять інших - «офіційними мовами на регіона­льному рівні» (ст. 6 Конституції ПАР).

В Україні під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового спілкування у публічних сферах суспільного життя. Публічними сферами, у яких застосовується дер­жавна мова, охоплюються сфери здійснення повноважень органами законодав­чої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо). Крім того, державна мова має вживатися при розгляді звернень громадян, у виданнях друкованої продукції, призначеної для службового та ужиткового користування, для висвітлення органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації тощо.

Відповідно до ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є ук­раїнська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування україн­ської мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

У своєму Рішенні від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 Конституційний Суд Ук­раїни у справі про офіційне тлумачення положень ст. 10 Конституції України зазначив, що положення ч. 1 ст. 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова», треба розуміти так, що українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого само­врядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (ч.

Поряд із державною мовою при здійсненні повноважень місцевими ор­ганами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України.

Верховна Рада України 25 квітня 2019 р. ухвалила Закон «Про забезпе­чення функціонування української мови як державної», який деталізує держав­ний статус та вживання української мови.

Відповідно до Закону українська мова, поряд із Прапором, Гербом і Гім­ном, є одним із символів Української держави. Володіння державною мовою та її використання посадовими і службовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування є однією з обов'язкових умов для зайняття відповідних посад.

Громадяни України повинні володіти українською мовою як мовою свого громадянства та використовувати її у сферах публічного спілкування. Знання української мови є неодмінною умовою набуття громадянства України. При цьому кожен громадянин України є вільним у виборі мови або мов у приватному спілкуванні.

Відповідно до Закону, українською мовою мають проводитись усі засідання, зустрічі тощо у владних органах та установах - як центральних, так і регіональних.

Передбачене й створення посади Уповноваженого з захисту української мови, який регулюватиме впровадження цього Закону.

Норми української мови встановлюються у словниках української мови та українському правописі, який затверджуються Міністерством освіти і науки за рекомендаціями фахівців з української мови наукових установ Національної академії наук України, інших наукових установ, вищих навчальних закладів. За генеалогічною класифікацією українська мова належить до східнослов'янської підгрупи слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї.

Особлива роль української мови як державної підкреслюється Конституці­єю України, якою передбачені вимоги щодо обов'язкового володіння державною мовою Президентом України (ст.

Крім того, обов'язковою умовою для прийняття до громадянства України є «володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілку­вання» (ст. 9 Закону України «Про громадянство України»).

Українська мова є мовою статутів, документації, діловодства, команд та іншого статутного спілкування у Збройних Силах України та правоохоронних органах. Так, відповідно до ст. 13 Закону України «Про Збройні Сили України» від 6 грудня 1991 р. (в редакції закону від 5 жовтня 2000 р.) у Збройних Силах України мовою службової діяльності, діловодства та документації є державна мова.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про освіту» від 5 вересня 2017 р., мо­вою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова. Держава гарантує кожному громадянинові України право на здобуття формальної освіти на всіх рівнях (дошкільної, загальної, середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої), а також позашкільної та післядипломної освіти державною мовою в державних та комунальних закладах освіти. Крім того, за­клади освіти забезпечують обов'язкове вивчення державної мови, зокрема за­клади професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти - в обсязі, що дає змогу провадити професійну діяльність у вибраній галузі з вико­ристанням державної мови.

Українська мова є одним із вирішальних факторів національної самобут­ності українського народу, виступає фактором, що консолідує народ України, а не лише українців, та є символом української держави.

Разом з тим держава не може бути «виключною власністю» будь-якої однієї національної чи мовної групи, ані групи більшості, ані меншості. Визнан­ня державою національних меншин породжує у неї певні обов'язки, зокрема обов'язок закріплення в законодавстві мовних прав національних меншин і їх гарантування.

Отже, однією з основних конституційних гарантій забезпечення прав наці­ональних меншин є закріплення правового режиму їх мов, який залежить від багатьох факторів: історичних, економічних, політичних, від територіального устрою, національного складу населення, від політичної, економічної активності самих національних меншин.

Мови національних меншин - це мови, поширені серед населення пев­ної держави, що не мають статусу державної мови.

Залежно від особливостей закріплення правового статусу мов національ­них меншин держави поділяються на:

1) держави, які надають усім мовам основних етнічних груп, у тому числі мовам національних меншин, статус державної (офіційної) (наприклад, у Фін­ляндії статус державної має шведська мова);

2) держави, у яких мовам національних меншин надається статус офіцій­ної на регіональному рівні, тобто на території областей, автономій, де прожива­ють етнічні меншини, поряд із державною в офіційній сфері використовуються і мови меншин (наприклад, в Австрії німецька мова є офіційною мовою країни, але Державним договором від 15 травня 1955 р. на доповнення до німецької мови словенська і хорватська мови визнані офіційними в адміністративних і судових округах зі словенським чи хорватським або національно змішаним на­селенням (наприклад, у Бургеланді, Каринтії та Штирії));

3) держави, в яких мовам меншин не надається офіційного статусу ні на державному, ні на регіональному рівні, але їх використання у більшості сфер суспільної життєдіяльності гарантується конституцією, міжнародними договора­ми, законами чи іншими правовими актами (наприклад, Декларацією від 19 квіт­ня 1995 р. уряд Данії проголосив, що особи, які належать до німецької меншини в Південній Ютландії, не повинні бути позбавлені права користуватися усно чи письмово мовою, якій вони надають перевагу);

4) держави, в яких існування етнічних чи мовних меншин не знаходить ви­знання на конституційному чи законодавчому рівні (Алжир, Греція, Мадагаскар, Франція).

Одним з основних міжнародних документів щодо регіональних мов та мов національних меншин є прийнята в рамках Ради Європи 5 листопада 1992 р. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин - перша міжнародна конвенція спеціального характеру, спрямована на захист прав національних меншин. До відмінних особливостей, що відбивають концептуальні основи, на яких ґрунтується Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (Мовна хартія), належить визнання того, що «охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин у різних країнах та регіонах Європи є важливим внеском у розбудо­ву Європи, що ґрунтується на принципах демократії та культурного розмаїття в рамках національного суверенітету і територіальної цілісності».