Правовий статус людини і громадянина як загальний конституційно-правовий інститут
Ключові поняття: правовий статус особи; конституційний статус особи; загальний статус; спеціальний (родовий) статус; індивідуальний статус людини.
Соціально-правове становище людини, права особи та їх генезис (соціальні корені) - одна з проблем історичного розвитку людства, що пройшла крізь тисячоліття і незмінно знаходиться в центрі уваги правової, політичної, етичної, релігійної, філософської думки.
Тисячоліттями проводився пошук способів взаємин індивіда і влади: у зв’язку із суспільним прогресом і розвитком людства шляхом свободи все більш чітко проявлялося прагнення обмежити всевладність держави, захистити людину від свавільних дій державних органів і посадових осіб, запропонувати особистості якомога більш широке поле самовизначення.Так, уже в проекті Конституції П. Орлика (1710 р.) було
задекларовано ідею «впорядкування та відновлення своїх прав і вольностей», М. Драгоманов у конституційному проекті під назвою «Вільна спілка» передбачав особисту свободу людини, забезпечення недоторканності особи, повагу її гідності, а правознавець О. Кістяківський наголошував на необхідності обмеження державної влади “невідкладними, непорушними правами людини».
За сучасних умов демократичного розвитку складні зв’язки, що виникають між державою та індивідом, взаємозв’язки людей один з одним, фіксуються державою в юридичній формі - у формі прав, свобод та обов’язків, утворюючих правовий статус людини і громадянина. Це одна з найважливіших політико-юридичних категорій, котра невід’ємно пов’язана з соціальною культурою суспільства, рівнем демократії та станом законності.
Правовий статус особи можна охарактеризувати як її юридично закріплене становище в державі і суспільстві; систему найбільш важливих зв’язків людини і громадянина з державою і суспільством.
У загальній теорії держави та права розрізняють, принаймні, три різновиди правового статусу:
1) загальний - статус людини як повноправного члена суспільства; він є однаковим для всіх і не залежить від соціальних ознак тієї чи іншої людини - її раси, віку, статі, майнового стану тощо;
2) спеціальний (родовий) - статус людини як представника певної соціальної групи, наприклад, біженців, працівників ОВС, студентів, пенсіонерів тощо; він має свої особливості у представників кожної з таких груп населення;
3) індивідуальний - статус людини як неповторної особистості, притаманний окремому індивіду; цей статус є унікальним, неповторним у кожного з членів суспільства.
Спеціальний правовий статус ґрунтується на загальному, а індивідуальний - на спеціальному.
Одна й та сама людини володіє одразу кількома спеціальними статусами, оскільки одночасно належить до багатьох соціальних груп. Або, інакше кажучи, унікальність індивідуального правового статусу визначається неповторним поєднанням у ньому спеціальних правових статусів.Найбільш суттєві зв’язки між людиною і громадянином, суспільством та державою отримали закріплення в Конституції України, у сукупності вони становлять конституційний статус людини і громадянина. Слід розмежовувати поняття конституційного і
конституційно-правового статусу людини і громадянина: перший визначається лише Конституцією України, а другий - як Конституцією України, так й іншими джерелами галузі конституційного права, наприклад, законами України «Про громадянство України», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» тощо.
Конституційно-правовий статус людини і громадянина структурно включає в себе такі елементи: 1) конституційні принципи правового статусу людини і громадянина; 2) громадянство; 3) загальну правосуб’єктність; 4) основні права, свободи, законні інтереси та обов’язки; 5) гарантії правового статусу, серед яких особливе значення має юридична відповідальність.
Конституційний статус особи є більш стійким у порівнянні з іншими галузевими статусами і виступає як певна гарантія стабільності правового становища людини в суспільстві і державі. Проте й конституційний статус не є незмінний, він поступово змінюється у відповідь на нові виклики суспільного розвитку. При цьому суттєву роль відіграють так звані міжнародні стандарти у галузі прав людини, яких намагається досягти кожна цивілізована держава.
25.