Право на соціальний захист, на житло, на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.
Соціальні права і свободи - це можливості людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя.
Право на соціальний захист. У статті 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.На початку ХХІ ст. важлива роль у внутрішній політиці держави належить соціальному складнику. Насамперед, ураховуючи соціально- економічні та суспільно-політичні обставини, в яких перебуває Україна, це стосується такого компонента, як соціальне забезпечення, у тому числі - соціальне страхування. Державне забезпечення полягає в наданні соціальних виплат та інших соціальних послуг окремим громадянам за рахунок Державного бюджету. Все населення країни забезпечується певними видами соціального забезпечення без будь-якого зв’язку з працею.
Загальнообов’язкове державне соціальне страхування є системою заходів із соціального забезпечення громадян за умовами й видами, встановленими законодавством, за рахунок страхових внесків, що сплачуються роботодавцями і громадянами до відповідного фонду загальнообов’язкового соціального страхування. Воно спрямоване на захист громадян від соціальних і професійних ризиків, яких неможливо уникнути.
Вони існують незалежно від рівня розвитку людської цивілізації, культурного та інтелектуального потенціалів і зрештою - технологічного прогресу, оскільки за своєю суттю притаманні людині як біологічній істоті, а також закладені в індустріальному житті суспільства. Недостатня увага до факторів соціального ризику свідчить про неспроможність держави з певних причин створити максимально сприятливі умови для життя і діяльності своїх громадян і ставить під загрозу національну безпеку суспільства. Суттєво нівелювати або послабити означені тенденції дозволяє розвинута система соціального страхування. Притаманні їй економічні, медичні та соціальні функції дають змогу справедливо та ефективно акумулювати і розподілити фінансові ресурси для працівників і членів їхніх сімей.Право на житло. Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Крім того, право громадян на житло закріплює також стаття 1 Житлового кодексу. Це право забезпечується розвитком і охороною державного і громадського житлового фонду, сприянням кооперативному та індивідуальному житловому будівництву, справедливим розподілом під громадським контролем жилої площі, яка надається в міру здійснення програми будівництва благоустроєних жител, наданням громадянам за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, а також невисокою платою за квартиру і комунальні послуги.
Основними формами реалізації конституційного права на житло є: будівництво житла; придбання житла у власність; оренда житла; безкоштовне отримання житла.
Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім 'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (стаття 48 Конституції України). Поняття «достатній життєвий рівень» чинним законодавством України не визначено, не встановлено також, яким є співвідношення достатнього життєвого рівня з прожитковим мінімумом. Достатній життєвий рівень не є усталеною величиною, тому що змінюється залежно від соціально- економічних та інших чинників. Завдання держави полягає у створенні належних умов для людини, щоб вона могла своєю працею забезпечити гідну матеріальну базу для себе і своєї сім’ї.
З метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень виключно законами встановлюються основні державні соціальні гарантії. Державні соціальні гарантії - встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму. Вони є обов’язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (Науково-практичний коментар Конституції України).
Право на охорону здоров 'я, медичну допомогу та медичне страхування визначене у статті 49 Конституції України. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико- санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно- епідемічне благополуччя.
Соціально-економічні права отримують все більш чітке визначення в національних, регіональних і глобальних правових системах, в законах і приписах, в національних конституціях і в міжнародних договорах. Їх визнання в якості прав людини покладає на держави юридичні зобов’язання щодо забезпечення кожному в країні можливості користуватися цими правами і по наданню засобів правового захисту в разі їх порушення.
4.