Право громадян на приватну власність, на підприємницьку діяльність, на працю, на страйк, на відпочинок.

Стаття 41 Конституції України визначає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, а також результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право громадян на приватну власність - це не лише економічний показник, а й важливий атрибут правової держави і демократичного, громадянського суспільства. Отримавши своє закріплення в Основному Законі України, означене право отримало підґрунтя для подальшого закріплення в цивільному законодавстві. Право на приватну власність є одним із мірилом індивідуальної свободи. Американський вчений М. Фрідман вважав приватну власність основою людських свобод. Недаремно, одні із перших світових конституційних актів проголошували право на власність «священним і непорушним правом» (Французька декларація прав людини і громадянина 1789 р., Конституція США 1787 р.).

Право на приватну власність також слід розглядати як гарантію гідного життя громадян. М. Фрідман вважає, що приватна власність стала непорушною основою і свободою для капіталістичних країн, що сприяло не тільки економічному зростанню, а й скасування дискримінації.

Право власності - це абсолютне цивільне право. Це означає, що кожен, хто не є власником майна, не може створювати перепони власнику у реалізації його прав та законних інтересів щодо належного йому майна.

У нормативно-правових актах виписані також й обмеження щодо реалізації права власності. Власник вправі вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Водночас він зобов’язаний утримуватися від використання свого права, якщо це завдаватиме шкоди правам інших осіб, інтересам суспільства, погіршуватиме екологічну ситуацію, а також нести витрати по утриманню майна.

Конституція України визначає непорушність права власності - ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених виключно законом.

Поряд із правом на приватну власність демократична країна гарантує громадянам брати участь в управлінні та користуватися державною та комунальною власністю, а відповідно до статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.

Право на підприємницьку діяльність, поруч із правом на приватну власність, було вимогою і водночас базовим елементом ринкової економіки. Ми розглядаємо підприємництво як одну з головних форм реалізації економічних прав людини і громадянина, а також як легітимну форму реалізації свободи громадян в економічних відносинах. Його закріплення у Конституції України дозволило не лише будувати економічну систему країни за новими правилами, а й надати можливість людині самостійно, ініціативно, систематично, на власний ризик діяти у сфері виробництва, розподілу, обміну, надання послуг, зайняття торгівлею та використання матеріальних благ з метою одержання прибутку.

Право на підприємницьку діяльність у системі прав і свобод людини в Україні тривалий час було відсутнє. Його фіксація у Конституції України 1996 р. стала основою для подальшого розвитку та розширення у законах та підзаконних нормативно-правових актах. Частина 1 статті 42 Конституції України гарантує кожному право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Свобода підприємницької діяльності також закріплена у Господарському та Цивільному кодексах України, Законом України «Про підприємництво» (1991 р.) Відповідними нормами права визначається зміст підприємництва, його принципів, організаційних форм, деталізовано право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності. Так, Закон України «Про підприємництво» зазначає, що суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути: громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності.

Право на підприємницьку діяльність не є універсальним. Законодавство України встановлює обмеження щодо підприємницької діяльності для окремих категорій громадян. Так, Основний Закон у статті 78 забороняє займатися підприємницькою діяльністю народним депутатам України, а статтею 103 Президенту України. Законами України («Про державну службу», «Про запобігання корупції», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», «Про національну поліцію», «Про Службу безпеки України» та ін.) обмеження права на підприємницьку діяльність також встановлено для державних службовців, посадових осіб органів прокуратури, військовослужбовців, нотаріусів, посадових осіб органів місцевого самоврядування, керівників, заступників керівників державних підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів, а також посадових осіб державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування, суддів, поліцейських, співробітників Служби безпеки України тощо.

Така заборона викликана необхідністю зосередження державних службовців на посадовій діяльності й усунення можливостей для прояву корупції та посадових зловживань. У той же час зазначеним категоріям осіб дозволяється працювати у вільний від роботи час і займатися педагогічною та науковою діяльністю.

Право на працю. Стаття 43 Конституції України проголошує, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Ця стаття Основного Закону України загалом відображає міжнародне законодавство. Так, стаття 23 Загальної декларації прав людини передбачає, що кожна людина має право на працю, вільний вибір роботи, справедливі й сприятливі умови праці й захист від безробіття, а Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права зазначає, що держави, які беруть у ньому участь, визнають право на працю, що включає право кожної людини мати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права.

Право на працю також передбачає свободу від примусової праці, право вільно приймати рішення щодо згоди на працю, право на справедливу заробітну плату і рівну винагороду за працю рівної цінності, на дозвілля і розумне обмеження робочого часу, на умови роботи, що відповідають вимогам безпеки та гігієни праці, на вступ до профспілки.

У радянських Конституціях право на працю фіксувалося, однак фактично зводилося до права на отримання роботи взагалі, незалежно від кваліфікації працівника або ж його покликання. Але й навіть у такому вигляді воно значною мірою залишалося декларативним. Принцип повної зайнятості не мав економічного підґрунтя для реалізації та породжував лише негативні наслідки: приховане безробіття, неефективність праці й відповідно зниження рівня життя населення. Конституція УРСР 1937 р. у статті 12 гарантувала громадянам Української РСР «право на працю, тобто право на одержання гарантованої роботи з оплатою їх праці у відповідності з її кількістю та якістю», у той же час у статті 12 проголошувала працю «обов’язком і справою честі кожного здатного до праці громадянина за принципом: «хто не працює, той не їсть».

Стаття 5¹ Кодексу законів про працю України містить перелік гарантій забезпечення права громадян на працю. Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України: вільний вибір виду діяльності; безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб; надання підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладів; безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або у системі державної служби зайнятості з виплатою стипендії; компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв’язку з направленням на роботу в іншу місцевість; правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Трудові правовідносини виникають на основі трудового договору, у якому усі сторони мають дійти згоди щодо істотних умов.

Право на страйк тісно пов’язане з правом на працю. Адже стаття 44 Конституції України говорить, що ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Страйк застосовується як крайній засіб (коли всі інші можливості вичерпано) вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у зв’язку з відмовою роботодавця або уповноваженої ним особи, організації роботодавців, об’єднання організацій роботодавців задовольнити вимоги найманих працівників або уповноваженого ними органу, профспілки, об’єднання профспілок чи уповноваженого нею (ними) органу.

Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону. Проведення страйку як форми захисту своїх економічних і соціальних інтересів забороняється за умов, якщо припинення працівниками роботи створює загрозу життю і здоров’ю людей, довкіллю або перешкоджає запобіганню стихійному лиху, аваріям, катастрофам, епідеміям та епізоотіям чи ліквідації їх наслідків. Забороняється проведення страйку працівників (крім технічного та обслуговуючого персоналу) органів прокуратури, суду, Збройних Сил України, органів державної влади, безпеки та правопорядку.

Норми національного законодавства щодо забезпечення права на страйк містяться у розділі ІІІ Закону України «Про вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р.

Стаття 45 Конституції України закріплює за працюючими право на відпочинок. Стаття відображає міжнародне законодавство у цій сфері і відповідає стандартам ООН, МОП, Ради Європи та Європейського Союзу у зазначеній сфері. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Час відпочинку регламентується Кодексом законів про працю України (глава V «Час відпочинку», глава XII «Праця жінок», глава XIII «Праця молоді»), а також Законом України «Про відпустки», іншими законами України (наприклад, «Про державну службу»), постановами Кабінету Міністрів України, рядом нормативно-правових актів центральних органів виконавчої влади.

3.