Право голосу і статус публічно дієздатного громадянина
Підхід, який ми реалізуємо у цьому дослідженні і який у кінцевому рахунку спрямований на кодифікацію виборчого законодавства України, полягає у розгляді об’єктивного виборчого права як регулятора усіх типів виборів.
Ця точка зору стосується насамперед базових положень системи виборчого права - принципів виборчого права, зміст яких розглядається в єдиному контексті як загальнонаціональних, так і місцевих виборів. Такий підхід повністю відповідає статті 71 Конституції [432], яка поширює основні принципи виборчого права на вибори як органів державної влади, так і органів місцевого самоврядування.Як уже зазначалося, принцип загального виборчого права окреслює суб’єкта (носія) цього права. Наведений вище аналіз виборчих цензів, які вважаються природними (тобто припустимими з точки зору вимоги принципу загальності) для права голосу, засвідчує, що набір таких цензів, а отже, коло носіїв цього права істотно залежить від типу виборів (загальнонаціональні чи місцеві). Як висновок із наведеного випливає, що розуміння змісту вимог загального виборчого права у єдиному підході з урахуванням місцевих виборів вимагає подальшого осмислення.
У зв'язку з цим слід звернути увагу на належне розуміння статті 70 Конституції, яка окреслює суб'єкта права голосу. За змістом цієї статті встановлені нею цензи стосуються усіх виборів. Однак, як ми переконалися вище, таких цензів недостатньо для визначення суб'єкта права голосу на місцевих виборах. Тому зміст статті 70 не може зводитися до окреслення суб'єкта права голосу на будь-яких виборах.
Із інтерпретацією змісту статті 70 Конституції тісно пов'язане важливе твердження В. Шаповала про те, що активне виборче право «має абсолютний характер» (тобто незалежний від типу виборів) і сприймається як складова правового статусу індивіда [1194, с.317]. На думку інших науковців, положенням статті 70 Конституції «не відповідає звужене трактування такого права лише як одного з “основних суб'єктивних виборчих прав громадян”», оскільки «з правом голосу, крім голосування на виборах..., відповідними положеннями Конституції України пов'язані такі конкретні суб'єктивні права громадянина, як можливість бути обраним народним депутатом України (частина друга статті 76), Президентом України (частина друга статті 103), якщо виконані інші умови для балотування (пасивне виборче право), право підписувати вимогу про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою (частина друга статті 72)» [440, с.40].
Внаслідок наведених вище міркувань із цими твердженнями можна погодитися лише частково.
Активне виборче право слід розглядати у двох різних аспектах. З одного боку, можна говорити про «абстрактне» (потенційне) право голосу, право голосу «взагалі», безвідносно до типу виборів, описане у статті 70 Конституції. Таке «абстрактне» право голосу має абсолютний характер і, по суті, визначає певний правовий статус його носія[376]. Дійсно, умови набуття права голосу, визначені цією конституційною статтею, - громадянство, вік 18 років і відсутність визнання недієздатним - застосовуються не лише щодо виборчих прав; вони також є передумовами можливості вступу на державну службу[377], службу в органах місцевого самоврядування (див. статтю 12 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» [854]), умовою набуття права на вільне об'єднання у політичні партії (див. статтю 6 Закону України «Про політичні партії в Україні» [822], яка безпосередньо посилається на право голосу, очевидно, у сенсі статті 70 Конституції). Таким чином, ці вимоги фактично встановлюють умови повної публічноправової дієздатності громадянина[378].
Поняття публічноправової дієздатності особи як юридичної характеристики статусу особи, аналогічного, проте відмінного за сферою застосування від звичного поняття цивільної дієздатності, досі не сформульоване у науці права[379]. Проте окремі ідеї в цьому напрямі висловлювали різні науковці. Так, Ж.-П. Жакке говорить про громадянську (тобто пов'язану з громадянством) правоздатність особи як умову набуття права голосу [236, с.71]. Російський правознавець О. Бєлкін вживає термін «політично дієздатний громадянин» [57, с.287]; цей же термін використовує О. Бакумов [40, с.66]. П. Рабінович у дещо іншому контексті говорить про «державно-правоздатних суб'єктів» [433, с.123].
Характеристика публічноправової дієздатності особи як її здатності брати активну і повну участь у публічних правовідносинах, визначає спеціальний статус особи; через те, що в основі такого статусу лежить наявність «абстрактного» права голосу, доцільно позначити його терміном «статус громадянина-виборця», або статус виборця, оскільки громадянство ним передбачається як одна з умов його набуття. Вважаємо, що саме цей статус мав на увазі В.
Шаповал, характеризуючи «абсолютне» право голосу. У зв'язку з цим право голосу у його статусному значенні часто характеризується як «первинне політичне право».Зазначимо, що законодавче вживання терміна «виборець» істотно непослідовне і суперечливе. Так, відповідно до частини першої статті 2 Закону «Про вибори народних депутатів України» [734], «громадяни України, які мають право голосу, є виборцями» (це ж формулювання містить частина сьома статті 2 Закону «Про вибори Президента України» [739]). Таке розуміння терміна «виборець» цілком прийнятне з огляду на те, що виборець за статусом обов'язково має право голосу на загальних загальнонаціональних виборах. Проте, відповідно до абзацу сьомого частини першої статті 3 Закону «Про місцеві вибори» [808], «громадяни України, які мають право голосу на відповідних місцевих виборах [курсив наш. - Ю.К.], є виборцями». Таке розуміння цього терміна Законом «Про місцеві вибори», яке виглядає невдалою калькою з відповідних формулювань законів про загальнонаціональні вибори, не можна вважати прийнятним. Справа не лише в тому, що використання того ж терміна у різних законах з наданням йому різного змісту не відповідає вимогам формальної логіки і юридичної техніки, а отже, свідчить про низьку якість нормативного тексту. Зазначене формулювання породжує внутрішні суперечності, оскільки виявляється, що та ж особа тим же законом у той же час стосовно одних місцевих виборів має статус виборця, а стосовно інших виборцем не вважається.
Таке непорозуміння із використанням терміна «виборець» є ще одною ілюстрацією того, що «абстрактне», статусне розуміння права голосу слід відрізняти від конкретного права голосу на виборах відповідного типу і виду.
Очевидно, що всі (без винятку) виборці за статусом володіють «конкретним» правом голосу лише на загальних загальнонаціональних виборах. Саме такий зміст принципу загального виборчого права стосовно права голосу без подальших уточнень найчастіше підкреслюється науковцями[380] (див., наприклад, [126, с.94; 906, с.80; 1019, с.250]).
Однак уже на повторних чи проміжних виборах народних депутатів України, які, відповідного до чинного законодавства, проводяться в окремому одномандатному виборчому окрузі (див. відповідно частину четверту статті 15, статтю 104 та частину п'яту статті 15, статтю 106 Закону «Про вибори народних депутатів України» [734]), право голосу мають не всі виборці за статусом, а лише ті, виборча адреса яких відноситься до відповідного виборчого округу (додатковий ценз осілості, який статтею 70 Конституції не передбачений).На конкретних місцевих (а для деяких категорій виборців - і на всіх місцевих) виборах право голосу також обмежене додатковими цензами (порівняно із цензами статусного права голосу, визначеними статтею 70 Конституції) - належності до територіальної громади та перебування, які випливають із статей 140 та 141 Конституції (див. підрозділ 2.3.5). Громадянин-виборець за статусом має право голосу на місцевих виборах лише на території тієї адміністративно-територіальної одиниці, до якої належить відповідна територіальна громада, але в інших територіальних громадах (тобто на інших місцевих виборах) права голосу він не має. Більше того, вище описані декілька категорій виборців за статусом, які взагалі не мають права голосу на жодних місцевих виборах.
Таким чином, «конкретне» право голосу (право голосу на конкретних виборах) залежить від типу та виду виборів[381] (демонструє «залежність від посади, що заміщується за результатами виборів», як зауважив В. Шаповал щодо пасивного виборчого права [1194, с.317]), а отже, не має абсолютного характеру. Тим не менше статус виборця є передумовою (необхідною, хоча й не завжди достатньою умовою) наявності конкретного права голосу.
Зауважимо, що Конституційний суд РФ відносить до конституційного статусу виборця як активне, так і пасивне суб’єктивні виборчі права (див. [704, с.52]). Звичайно, пасивне виборче право належить до обсягу правоздатності його носія (а отже, є елементом його правового статусу); однак підкреслимо, насамперед, що не всякий виборець володіє пасивним виборчим правом на тих чи інших виборах. Саме «абстрактне» право голосу визначає достатньо загальний статус громадянина-виборця, який, як уже зазначалося, поширюється практично на всю сферу публічноправових відносин, а отже, має важливе статусне значення. Як «конкретне» право голосу, так і право бути кандидатом, які залежать від типу виборів, не мають такого широкого статусного значення.
2.3.8.