Право бути членом виборчої комісії і спроможність суб’єкта подання в аспекті вимог професіоналізму

Урядовий, судовий та експертний шляхи формування складу колегіальних органів адміністрування виборів забезпечують певні (хоча не завжди достатні) гарантії належної компетентності і професійності членів цих органів (щоправда, часом ціною недостатнього дотримання принципів незалежності та безсторонності).

Було б хибним розглядати право бути членом виборчої комісії як одну з правових можливостей, що належать безпосередньо до змісту активного виборчого права^[983] (тобто ототожнювати право голосу і право бути членом виборчої комісії), оскільки таке ототож­нення забороняло б будь-які обмеження носія цього права з огляду на принципи загаль­ного та рівного виборчого права. Проте такі додаткові (порівняно із загальним правом голосу) обмеження суб'єкта цього похідного права застосовуються; вони необхідні саме з огляду на забезпечення основних принципів виборчого права та дотримання зазначених вище принципів інституту органів адміністрування виборів, передусім на забезпечення незалежності виборчих комісій та їх безсторонності.

Обмеження кола суб'єктів права бути членами виборчих комісій встановлені, зокрема, частинами третьою - п'ятою статті 26 Закону «Про вибори народних депутатів Украї­ни» [734]; аналогічні обмеження передбачені частиною сьомою статті 23 та частиною десятою статті 24 Закону «Про вибори Президента України» [739], частинами третьою та четвертою статті 21 Закону «Про місцеві вибори» [808].

Законодавчі обмеження права бути членом виборчої комісії можна розділити на три групи. Перша з них забороняє членство більш ніж в одній виборчій комісії на тих же виборах, а також суміщення статусу члена виборчої комісії зі статусом іншого суб'єкта (представника суб'єкта) виборчого процесу - кандидата, офіційного спостерігача, довіреної чи уповноваженої особи. Такі обмеження традиційно передбачені вітчизняним виборчим законодавством, починаючи з Закону «Про вибори народних депутатів України» 1993 р. (див. частину першу статті 19 [728]). Можна стверджувати, що ці обмеження спрямовані на сприяння безсторонності виборчих комісій, виключення можливості прямого тиску зацікавлених членів комісії на виборців чи інших членів комісії. В аспекті права бути членом виборчої комісії вони відіграють роль, аналогічну інституту несумісності, і, по суті, не можуть розглядатися як обмеження кола суб'єктів відповідного права (оскільки усунення перешкоди у користуванні цим правом залежить від волі відповідного суб'єкта).

Друга група законодавчих обмежень спрямована на забезпечення незалежності ви­борчих комісій від інших органів влади і тим самим дійсно обмежує коло суб’єктів права бути членом виборчої комісії. Так, членами виборчої комісії не можуть бути посадові та службові особи органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Хоча зазначені особи є виборцями, а отже, суб'єктами права голосу, права бути членами виборчих комісій вони не мають. Щоправда, переліки осіб, які не мають права бути членами виборчих комісій, у різних виборчих законах відрізняються. Так, наприклад, частина третя статті 26 Закону «Про вибори народних депутатів України» передбачає відсутність цього права також для працівників судів та правоохоронних органів [734], тоді як Закон «Про вибори Президента України» такого обмеження не встановлює. У свою чергу, частина третя статті 21 Закону «Про місцеві вибори» позбавляє такого права суддів і працівників судів, військовослужбовців і пра­цівників правоохоронних органів [808].

До цієї ж групи слід віднести дещо іншу за своїм обсягом, однак подібну за похо­дженням заборону щодо членства у дільничній виборчій комісії спеціальної виборчої дільниці, утвореної в стаціонарному лікувальному закладі або в установі виконання покарань чи слідчому ізоляторі, працівників відповідного закладу або установи. Така заборона спрямована на створення умов для вільного волевиявлення виборців, які пе­ребувають у відповідному закладі чи установі (тобто забезпечення принципу вільних виборів); у зв'язку з цим працівникам зазначених закладів чи установ не забороняється бути членами інших виборчих комісій.

Третя група обмежень є своєрідним моральним цензом (цензом «законослухняно­сті») щодо права бути членом виборчої комісії: такого права позбавлені «громадяни, які утримуються в установах виконання покарань чи слідчих ізоляторах або мають судимість за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину чи злочину проти виборчих прав громадян, якщо ця судимість не погашена або не знята у встановленому законом поряд­ку» (частина третя статті 26 Закону «Про вибори народних депутатів України» [734]); відповідні норми інших виборчих законів доповнюють цю підставу також судимістю за вчинення корупційних злочинів^[984] (частина сьома статті 23 та частина десята статті 24 Закону «Про вибори Президента України» [739], частина третя статті 21 Закону «Про місцеві вибори» [808]). Зауважимо водночас, що у такому обмеженні присутній певною мірою й організаційний аспект^[985]: особи, які перебувають у слідчих ізоляторах, тобто не засуджені (а отже, які відповідно до статті 62 Конституції [432], вважаються невинуватими у вчиненні злочину і, природно, не мають судимості), хоча й не підлягають обмеженню «морального цензу», не можуть брати участь у роботі виборчих комісій внаслідок режиму їх перебування у такій установі.

Звернемо увагу на зміну формулювання щодо критерію судимості: починаючи з Закону «Про вибори народних депутатів України» 2011 р. [733], дискваліфікація щодо права бути членом виборчої комісії пов'язується з судимістю саме за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину чи злочину проти виборчих прав громадян. Попередні редакції виборчих законів передбачали дискваліфікацію за наявності судимості «за вчи­нення умисного злочину» (див. частину другу Закону «Про вибори Президента України» 1999 р. [737], частину третю статті 25 Закону «Про вибори народних депутатів України» в редакції 2005 р. [765]). Таким чином, за чинною редакцією наявність судимості за вчинення злочину середньої тяжкості^[986] надає особі право стати членом виборчої комісії одразу після відбуття покарання. У зміні підходу відіграла роль аналогія з обмеженням пасивного виборчого права, щодо якого висловлювалися наполегливі рекомендації пред­ставників авторитетних міжнародних організацій (див. [1077]). Виходячи із правових ознак стану судимості (див., наприклад, [560, с.199]), вважаємо таке послаблення «морального цензу» щодо права бути членом виборчої комісії недостатньо обґрунтованим (надмірно «ліберальним»).

Пов'язання права бути членом виборчої комісії з наявністю права голосу допускає дві можливі інтерпретації окреслення суб'єкта цього права (з урахуванням розглянутих вище обмежень). Зазначене право може вважатися похідним від статусу виборця як публічно дієздатного громадянина (тобто від активного права голосу «взагалі», у сенсі статті 70 Конституції) або від права голосу на відповідних виборах (тобто від «конкретного» права голосу; див. підрозділ 2.3.7). Оскільки на загальнонаціональних виборах «конкретне» право голосу мають усі публічно дієздатні громадяни, ця різниця може знайти свій вияв лише на місцевих виборах. Законодавство України про місцеві вибори традиційно^[987] реалізує другий підхід; спочатку більш розширено (Закон про місцеві вибори 1998 р. пов'язував право бути членом виборчої комісії із проживанням або роботою на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці; див.

Таке нормативне визначення суб'єкта права бути членом виборчої комісії на місце­вих виборах фактично запроваджує ценз осілості для володіння цим правом порівняно з загальнонаціональними виборами^[989], що не може вважатися цілком послідовним. Так, наприклад, інше похідне право - право бути спостерігачем на виборах - чинним Законом «Про місцеві вибори» надається «громадянам України, які мають право голосу» (очевидно, «взагалі»), тобто виборцям за статусом (частина перша статті 65, частина четверта стат­ті 66 Закону [808]), хоча у попередній редакції 2010 р. передбачалося обмеження «який має право голосу на відповідних місцевих виборах» (частина перша статті 58 Закону про місцеві вибори 2010 р. [723]). Крім того, у деяких випадках (скажімо, при проведенні позачергових виборів сільського голови, старости чи проміжних виборів депутата сіль­ської, селищної ради, що є достатньо частим явищем у вітчизняній практиці) обмежен­ня суб'єкта права на участь у роботі виборчих комісій лише мешканцями відповідної сільської громади чи одномандатного виборчого округу може надмірно обмежити вибір потенційних кандидатур, роблячи практично неможливим забезпечення їх компетентно­сті і професіоналізму^[990], а часом і комплектування належного складу дільничних комісій.

Зазначена непослідовність у визначенні суб'єкта прав, похідних від права голосу, вимагає усунення. Потрібно визначитися, у якому сенсі право бути членом виборчої комісії належить виборцю - у зв'язку з його правом голосу на конкретних місцевих виборах чи з загальним статусом публічно дієздатного громадянина. На наше переконання, другий підхід не лише більш послідовний (оскільки пов'язує право бути членом виборчої ко­місії із загальним статусом), але й забезпечує ширший вибір потенційних членів комісії і сприяє повноцінному дотриманню усіх принципів інституту органів адміністрування виборів та вищій якості роботи виборчих комісій.

Російське виборче законодавство також встановлює низку обмежень кола суб'єктів, які можуть бути членами виборчих комісій, хоча таку можливість не розглядає як окреме

суб’єктивне право. Федеральний закон «Про основні гарантії...» розглядає право «бра­ти участь в інших виборчих діях» разом із визначенням суб’єкта права голосу (частина перша статті 4 зазначеного закону [582]); у зв’язку з цим російські правознавці відносять можливість «бути членом виборчої комісії і через неї брати участь в організації всіх ви­борчих процедур і дій» до складових правового статусу виборця як суб’єкта виборчого процесу [58, с.650]. Це можна тлумачити як віднесення правової можливості бути членом виборчої комісії до складових активного виборчого права^[991].

З іншого боку, доктринальному розумінню права бути членом виборчої комісії як складової активного виборчого права суперечить той факт, що російське виборче законо­давство не пов’язує можливість бути членом виборчої комісії з володінням права голосу. Окреслення кола осіб, кандидатури яких можуть бути подані до складу виборчих комісій, нормативно здійснюється через заборонну формулу «не можуть бути членами виборчих комісій.». Частина перша статті 29 Федерального закону «Про основні гарантії.» визначає заборонні критерії без згадки про активне виборче право; зокрема, прямо вста­новлюються обмеження, які за змістом повторюють цензи активного виборчого права (громадянство, вік 18 років, дієздатність) [582]. Таким чином, проблема природи цієї правової можливості у російській доктрині виборчого права залишається недослідженою.

А. Борисов, аналізуючи положення статті 29 зазначеного закону, класифікує усю су­купність осіб, яким заборонено членство у виборчих комісіях, на чотири групи [97, с.291­292]. Обмеження, встановлені для цих груп, заслуговують на більш детальний розгляд.

До першої групи дослідник відносить осіб, які не мають активного і пасивного ви­борчого права чи «не здатні брати активну участь у виборчому процесі» [97, с.291] (див. пункти «а» - «в» частини першої статті 29 зазначеного закону). Цікаво, що останнє фор­мулювання стосується осіб, визнаних судом обмежено дієздатними (пункт «б» частини першої зазначеної статті); це чи не єдина згадка про обмеження певних (нехай і похідних) виборчих прав цієї категорії осіб, які за російською (як і за вітчизняною) виборчою тради­цією мають усі виборчі права (див. підрозділи 2.3.3, 2.4.4 вище). Однак із кваліфікацією дослідника щодо співвідношення цих обмежень з критеріями володіння суб’єктивними виборчими правами погодитися не можна: ценз громадянства чи постійного проживання за межами держави - не єдиний стосовно пасивного виборчого права. Зокрема, особи, які не відповідають віковому цензу пасивного виборчого права, можуть бути членами виборчих комісій. Зазначимо також, що у цих обмеженнях замість критерію типу «цензу осілості» (реальне проживання на території держави) застосовується формальний крите­рій: «мають вид на проживання чи інший документ, який підтверджує право на постійне проживання» на території іноземної держави (без вказівки на реальне проживання).

До другої групи осіб, яким заборонено членство у виборчих комісіях, А. Борисов від­носить «осіб, участь яких у діяльності комісій може призвести до впливу на цю діяльність» з боку органів державної влади чи органів місцевого самоврядування [97, с.291]. Однак, так визначена, ця категорія істотно неповна, оскільки, як ми вже згадували, державним та муніципальним службовцям членство у виборчих комісіях в Росії не лише дозволене, але й стимулюється. Тому заборона стосується лише депутатів представницьких органів, виборних посадових осіб, глав місцевих адміністрацій, суддів та прокурорів (пункти «г» - «е» частини першої статті 29 зазначеного закону). Як ми вже згадували, таке обмеження недостатнє для того, щоб гарантувати незалежність виборчих комісій.

Третю групу осіб дослідник характеризує як тих учасників виборчих правовідносин, які «прямо зацікавлені у підсумку виборів. або можуть бути зацікавлені в цьому» [97, с.291]. Останнє зауваження стосується заборони бути членами виборчих комісій на від­повідних виборах «подружжя і близьких родичів кандидатів, близьких родичів подружжя кандидатів», а також особам, які перебувають у безпосередньому підпорядкуванні у кандидатів^[992] (пункти «к» та «л» частини першої статті 29 зазначеного закону). По суті, тут об'єднані дві групи осіб - ті, які уже задіяні у виборчому процесі в іншій ролі (сюди ж можна долучити також осіб, які вже є членами інших виборчих комісій; така заборона окремо передбачена частиною четвертою зазначеної статті), а також ті, які з тих чи інших підстав могли б мати конфлікт інтересів, будучи членами виборчої комісії^[993]. Зауважимо, однак, що в умовах партійного шляху формування складу виборчих комісій кожен член комісії, запропонований кандидатом чи суб'єктом його висування, перебуває у стані та­кого конфлікту інтересів; у зв'язку з цим нагадаємо, що використання цієї моделі (навіть часткове, як у Росії чи в Польщі) не вимагає безсторонності окремого члена комісії, а лише прагне забезпечити присутність у комісії носіїв конкурентних інтересів для забезпечення безсторонності комісії в цілому.

Нарешті, до четвертої групи осіб, які не мають права бути членами виборчих комі­сій, А. Борисов відносить «осіб, які здійснили правопорушення і тим самим визначили свої публічноправові відносини з державою» [97, с.292]. Ці обмеження відіграють роль, подібну до морального цензу пасивного виборчого права.

У межах цієї групи традиційно позбавлені права на участь у роботі виборчих комісій особи, які мають не зняту і не погашену судимість безвідносно до тяжкості злочину чи характеру вини (пункт «н» частини першої зазначеної статті); з огляду на різноманітну природу і ступінь тяжкості злочинів, а також можливість скоєння злочинів з необереж­ності така дискваліфікація може виглядати надмірною.

Інші критерії «правослухняності», не пов'язані із кримінальною судимістю, заслу­говують на увагу, оскільки узалежнюють обмеження права від природи правопорушень. Так, не можуть бути членами виборчих комісій:

- особи, яким призначено в судовому порядку адміністративне покарання за пору­шення законодавства про вибори і референдуми - протягом одного року з дня вступу в законну силу рішення (постанови) суду про призначення адміністративного покарання (пункт «н» частини першої зазначеної статті);

- особи, притягнуті раніше до конституційно-правової відповідальності за порушення виборчого законодавства у складі виборчих комісій: особи, виключені зі складу комісій за рішенням суду, а також особи, які втратили свої повноваження членів комісій з правом вирішального голосу внаслідок розформування комісії (за винятком осіб, стосовно яких судом було встановлено відсутність вини за допущені комісією порушення) - протягом п'яти років з дня вступу в законну силу відповідного рішення суду (пункт «м» частини першої зазначеної статті).

Останні обмеження цікаві як стосовно підстав, так і строків дії обмеження. З огля­ду на строки проведення виборів, перше з цих обмежень, пов'язане із притягненням до адміністративної відповідальності за виборче правопорушення, поширюється у більшо­сті випадків лише на той виборчий процес, під час якого мало місце правопорушення.

Таким чином, хоча підстава обмеження права виглядає обґрунтованою, саме обмеження істотного значення не має.

Зовсім іншу вагу має друге із цих обмежень, пов'язане з притягненням члена комісії до конституційно-правової відповідальності у вигляді дострокового припинення його повноважень^[994]. П'ятирічний строк дії такого обмеження гарантовано охоплює повний виборчий цикл, а отже, таке обмеження застосовне у декількох виборчих процесах. Щодо підстав обмеження, тут слід розрізняти випадки відповідальності окремого члена комі­сії та виборчої комісії як колегіального органу. Якщо у першому випадку застосування обмеження є цілком природним, то у другому виникають істотні застереження. Таке положення передбачає, по-перше, допущення вини окремого члена комісії за рішення чи дії комісії як колегіального органу (по суті, відповідальність за зміст голосування окре­мого члена комісії), що означає підміну суб'єкта правопорушення. По-друге, особливо «драконівський» характер цього формулювання полягає в тому, що всупереч загальному принципу, згідно з яким доводитися повинна вина правопорушника, а її відсутність презюмується, тут вимагається встановлення судом відсутності вини члена комісії за допущені комісією порушення.

Порівняння підстав обмеження права бути членами виборчих комісій, встановлених відповідно вітчизняним та російським виборчим законодавством, демонструє їх певну подібність. Водночас слід відзначити більшу послідовність вітчизняного підходу щодо застосування партійного шляху формування виборчих комісій у частині забезпечення їх незалежності та безсторонності, тоді як підхід, застосовуваний у Росії, спрямований більше на забезпечення професіоналізму частково на шкоду незалежності і безсторонності комісій, а в окремих випадках може бути кваліфікований як неправовий (свавільний).

Польське виборче законодавство достатньо скупо регулює вимоги до кандидатур, поданих до складу виборчих комісій, які формуються «з виборців». Так, окрім статусу виборця, щодо членів територіальних та дільничних виборчих комісій встановлюється лише «ценз осілості»: кандидат до складу територіальної комісії (тобто комісії місцевих виборів) повинен «постійно проживати на території діяльності відповідної ради» (§ 2 статті 178 Виборчого кодексу); кандидат до складу дільничної виборчої комісії повинен бути включений до «постійного реєстру виборців відповідної ґміни»^[995], на території якої утворена виборча дільниця (§ 4 статті 182 Виборчого кодексу). Крім того, стаття 153 Виборчого кодексу забороняє одночасне членство у двох виборчих комісіях, а також суміщення членства в комісії із набуттям іншого спеціального виборчо-процесуального статусу (кандидата, уповноваженого виборчого комітету, фінансового уповноваженого чи довіреної особи) [1380].

Як зауважує А. Кісєлєвіч, «кандидатів на членів цих комісій не зобов'язують інші вимоги, зокрема, відповідна підготовка (кваліфікація) до виконання виборчих завдань, чи, наприклад, верхня межа віку»^[996] [1381, s.433]. А. Сокаля критикує «відсутність турботи

законодавця про належний змістовний та етичний рівень діяльності... комісій, від яких залежить... належне і правомірне проведення виборів», вказуючи також на відсутність вимог щодо «некаральності» (що мало б відповідати відсутності судимості. - Ю.К) [1438, 8.149, 151]. Вважається, що таким підходом «законодавець надає перевагу репрезента­тивності тих органів перед потребою належної та фахової їх діяльності» [1381, 8.433]. Зауважимо, що позиція польських правознавців означає, що формування складу виборчих комісій «з виборців» за поданнями виборчих комітетів розглядається польською доктри­ною виборчого права не як засіб забезпечення їх незалежності та безсторонності, а як спосіб здійснення суспільного контролю за проведенням виборів, що істотно впливає на розуміння їх правової природи.

Нагадаємо, що, відповідно до вітчизняної доктрини, реалізованої у законодавстві, суспільний контроль (чи, точніше, реалізація принципу відкритості виборчих комісій) здійснюється через інститут спостереження (практично відсутній у польському вибор­чому праві; див. підрозділ 5.2.4) та право присутності на засіданнях комісій (див. під­розділ 9.4.3). Формування виборчих комісій на основі подань уповноважених суб'єктів виборчого процесу (кандидатів чи партій) розглядається як важливий засіб забезпечення їх незалежності та безсторонності, і меншою мірою - прозорості. Водночас партійно-пред­ставницький шлях формування комісій залишає відкритою проблему професіоналізму виборчих комісій, оскільки не гарантує сам по собі їх належного рівня професійності та компетентності. Це ставить на перший план проблему пошуку в аспекті забезпечення належного рівня професіоналізму (підготованості) кандидатур, які пропонуються полі­тично заангажованими суб'єктами. Як зазначає П. Ґаррон, «політично збалансований склад виборчих комісій виглядає добрим вирішенням на користь незалежності виборчих комісій, коли він супроводжується іншими заходами щодо забезпечення безсторонності, прозорості та професіоналізму» [153, с.54]. Вітчизняне виборче законодавство та прак­тика його застосування все ще перебувають у пошуку необхідних заходів для належного досягнення таких цілей у їх поєднанні.

Таким чином, партійний шлях формування складу виборчих комісій, будучи важливою формою забезпечення їх незалежності та безсторонності, водночас ускладнює проблему забезпечення професіоналізму органів адміністрування виборів. На гострий дефіцит професіоналізму, який часто виникає при застосуванні цього шляху комплектування складу виборчих комісій, не можна закривати очі. Деякі науковці навіть стверджують, що «неможливо погодити досягнення двох цілей одночасно, тобто забезпечення суспільного контролю за виборчим процесом [через формування виборчих комісій «з виборців». - Ю.К.] та гарантування належного мериторичного рівня членів комісії, запропонованих уповноваженими виборчих комітетів» [1437, 8.190].

У дійсності вимога професіоналізму і належного рівня компетентності органів адміні­стрування виборів достатньо реалістична. П. Ґаррон зауважує, що «політично призначена комісія.повинна складатися із членів, компетентних у питаннях проведення виборів і застосування законодавства» [153, с.53]. Це вимагає, щоб представники конкурентних суб'єктів внесення кандидату мали певний мінімальний рівень експертних знань і вмінь (своєрідне включення елементів експертного підходу в партійний спосіб формування складу комісій). Проте внутрішня суперечність, що міститься у вимозі одночасного за­безпечення усіх трьох зазначених інституційних принципів, вимагає вжиття спеціальних заходів щодо її розв'язання.

Зауважимо, що неодноразово пропонувалося (насамперед з боку організаторів ви­борів) відмовитися від «партійного» підходу і перейти до утворення «постійних і про-

фесійних виборчих комісій», принаймні на рівні округів загальнонаціональних виборів та адміністративно-територіальних одиниць для місцевих виборів, які б формувалися не за партійними пропозиціями (див., наприклад, [494, с.90; 990, с.20; 993, с.17]. Однак, як уже згадувалося, відмова від партійного шляху формування комісій, певною мірою забезпечуючи їх професіоналізм, у свою чергу або породжує проблеми незалежності і безсторонності, або організаційно неможлива у разі масового формування складу вибор­чих комісій нижчих рівнів. Тому шукати вирішення зазначеної суперечності слід у межах партійного шляху формування виборчих комісій.

Брак професіоналізму членів органів адміністрування виборів пов’язаний із пробле­мами підбору відповідних кандидатур з боку суб’єктів права їх подання та відсутності нормативних критеріїв освітньої чи кваліфікаційної підготовки таких осіб. Однак ви­знається, що такі кваліфікаційні вимоги можливі: «за умов політичного представництва можуть існувати високі професійні критерії до представництва у складі цих [виборчих. - Ю.К.] органів» [87, с.20].

Водночас слід мати на увазі, що вітчизняне виборче право виходить з розуміння, що (з урахуванням обмежень, встановлених законом) можливість членства у виборчих комісіях є суб’єктивним правом громадян-виборців. Встановлення кваліфікаційних вимог для реалізації певного суб’єктивного права, взагалі кажучи, може суперечити природі суб’єктивного права, якщо ці вимоги істотно обмежують можливості його реалізації. Од­нак вважаємо, що у випадку, який розглядається, такого істотного обмеження не виникає. Справа в тому, що кваліфікаційні вимоги покликані відобразити важливий суспільний інтерес - забезпечення належного професіоналізму виборчих комісій. Аналогом такої ситуації можуть бути встановлені статтями 19 та 20 Закону «Про державну службу» [776] кваліфікаційні вимоги щодо доступу до державної служби, який, взагалі кажучи, право на який є суб’єктивним правом громадянина, закріпленим у статті 38 Конституції [432]. Ми не обговорюємо тут проблему узгодженості останньої ситуації із статтею 64 Конституції; зауважимо лише, що право на участь у роботі виборчих комісій встановлене законом, а отже, обмеження статті 64 Конституції на нього не поширюється.

Наведені міркування змушують визнати, що зазначені кваліфікаційні чи професійні критерії повинні бути легкодоступними, тобто такими, яких можна досягти без спеціальних довгострокових зусиль (наприклад, не може бути таким критерієм отримання відповідної вищої освіти^[997] чи оволодіння певними спеціальностями). Водночас ці критерії мають бути диференційованими залежно від рівня виборчої комісії: очевидно, що рівень вимог до членів окружних чи територіальних виборчих комісій повинен бути дещо вищим (і дещо іншим за змістом), аніж до членів дільничних виборчих комісій. Щоби зазначені критерії не стали обмеженням права, а розглядалися як умови його реалізації, вони не повинні бути надмірними. У зв’язку з цим встановлення кваліфікаційних критеріїв ре­алізації суб’єктивного права бути членом виборчої комісії повинно супроводжуватися створенням доступних форм набуття громадянином-виборцем кваліфікації, необхідної для членства у виборчій комісії відповідного рівня.

Поряд із нормативно встановленими обмеженнями (умовами реалізації) права бути членом виборчої комісії механізм формування складу комісій виключно за рахунок подань конкурентних суб’єктів виборчого процесу вимагає також певного рівня спроможності уповноважених суб’єктів щодо подання кандидатур належного професійного рівня, а також очевидного (однак на практиці часто відсутнього) узгодження такого подання із бажанням відповідних осіб працювати в комісії^[998]. На неспроможність партій - суб’єктів виборчого

процесу щодо подання належно кваліфікованих кандидатур, а часом і неспроможність подання будь-яких кандидатур взагалі, майже після кожних виборів вказують науковці та організатори виборів. Так, за підсумками виборів 2002 р. М. Рябець зауважив: «пере­важна більшість політичних партій, що брала участь у формуванні виборчих комісій, не змогла забезпечити відповідну підготовку осіб, які пропонувалися до складу виборчих комісій» [993, с.20]; на парламентських виборах 2006 р., за свідченням М. Ставнійчук, «за поданням партій (блоків) нерідко пропонувалися непідготовлені кандидатури, які не мали відповідного досвіду роботи, а отже, неспроможні були виконувати обов'язки членів комісій на належному фаховому рівні» [1067, с.169]. Аналогічні проблеми фіксувалися під час місцевих виборів 2006 [503, с.90] та 2010 років; в останньому випадку, як вказували фахівці Національного інституту стратегічних досліджень, «експерти [Конгресу регіо­нальних і місцевих влад Ради Європи. - Ю.К.] негативно оцінили якість роботи виборчих комісій у день виборів та під час встановлення підсумків голосування (за семибальною шкалою оцінка дорівнювала 3,26 балів)» [202].

У зв'язку з регулярними проблемами формування складу виборчих комісій за по­даннями політичних партій деякі дослідники пропонують запровадження юридичної відповідальності за неналежну реалізацію їх повноважень стосовно забезпечення фор­мування виборчих комісій (див., наприклад, [527, с.28]). Р. Максакова пропонує запрова­дження такої відповідальності партій «у вигляді зняття з реєстрації їх кандидатів у разі, якщо партія не може забезпечити своїх представників у складі виборчих комісій» [503, с.90]. Зазначимо, що запровадження подібної юридичної відповідальності вимагало б кардинальної зміни уявлень про статус партій - суб'єктів виборчого процесу: оскільки відмова від користування своїм суб'єктивним правом належить до розсуду суб'єкта права, для встановлення відповідальності з цих підстав необхідно відмовитися від розуміння повноваження подання кандидатур до складу комісій як права відповідних суб'єктів і кваліфікувати його як обов'язок. Що ж стосується запропонованої форми такої відпові­дальності, то її слід визнати як неприйнятну. Пропонування такої санкції, яка за своїм змістом означає позбавлення політичної партії номінаційного виборчого права, ігнорує специфіку останнього, яке реалізується лише узгоджено з реалізацією пасивного виборчого права висунутих партією кандидатів. Тому таке покарання партії одночасно позбавляє висунутих осіб можливості реалізувати власне право бути кандидатом на виборах без вчинення ними будь-яких правопорушень. Як ми зазначали вище, скасування реєстрації кандидата як санкція, тобто примусове позбавлення пасивного виборчого права, яке є конституційним правом, може здійснюватися лише з підстав, встановлених Конституцією (див. підрозділ 2.5.3).

9.5.5.