Держава, влада, народ як категорії українського конституціоналізму

Вихідними категоріями теорії і практики конституціоналіз­му є держава, влада і народ, між якими існує органічний взаємозв'язок. Ще в XIX столітті державу визнали своєрідним союзом, який стано­вить населення (народ), що проживає на певній території і об'єднано однією (державною) владою.

Влада є сутнісним вираженням держави і реалізується стосовно певного населення і насамперед у певних територіальних межах. Територія «матеріалізує» державу, перетворює її з фактично абстракції на реальність. Подібно можна характеризувати взаємозв'язок між ка­тегоріями народу і території. У свою чергу, народ і державу звичайно визнають як один суб'єкт — владно організований народ.

Поняття держави не визначено в конституціях, але за змістом кож­ного сучасного основного закону можна встановити засади державного владарювання, до яких насамперед віднесений розподіл влад. Владарювання існувало за всіх історичних часів, але немає підстав стверджувати про наявність за попередніх часів законодавчої, виконав­чої та судової влади як організаційно окреслених державно-владних функцій. Про такі організацію і функції треба говорити саме у зв'язку з розподілом влад.

Першими розподіл влад як завершену політико-правову ідею за­пропонували англійські автори середини XVII століття, які розглядали розподіл влад як засаду побудови історично нової держави^[353]. У на­ступному столітті цю ідею почали асоціювати з основними сенсами конституціоналізму: у Декларації прав людини і громадянина 1789 року (Франція) було застережено, що суспільство, в якому не забезпе­чені права і не здійснений розподіл влад, не має конституції. Раніше в тому самому столітті Ш.-Л. Монтеск'є писав, що розподіл влад не є самоціллю і повинен забезпечувати індивідуальну свободу, бути пере­сторогою деспотії^[354].

Історичність ідеї розподілу влад не заперечує її актуальності, а зміст не видається застиглим. Зокрема, у другій половині минулого століття розподіл влад почали розглядати не тільки як формалізований у нормах конституції принцип побудови і функціонування державного механізму, а і як теоретичну засаду взаємодії державних органів, спів­віднесених із законодавчою і виконавчою владою, і політичну систему в цілому. М. Дюверже стверджував, що традиційний поділ між законо­давчою і виконавчою владою «поступово втрачає своє значення на користь нового підходу: розрізнення функції урядової і функції ОПОЗИЦІЇ»^[355].

За умов різних форм державного правління теорія і практика роз­поділу влад значно відмінні. Тому не існує універсальної моделі роз­поділу влад, здатної забезпечити конкретній державі якість демокра­тичної. До того ж у пострадянських країнах, включаючи Україну, ідея розподілу влад нерідко набуває трактувань, які не виглядають орга­нічним продовженням її «класичних» версій. При цьому реалізація цієї ідеї об'єктивно є недостатньою або може навіть здаватися неадек­ватною.

Якщо соціум та його інститути, зокрема політичні партії, не мають ознак, притаманних реальному громадянському суспільству і здатних забезпечити демократичний розвиток, держава відносно суспільства може надмірно «автономізуватися», а її механізм — функціонувати і навіть самоорганізовуватися під впливом різних суб'єктивних і фак­тично регресивних чинників. Як наслідок, задекларований у постра­дянських країнах, розподіл влад може перетворитися на нову фіктивну ідеологему на зразок «верховенства Рад».

Разом із тим закріплення принципу розподілу влад у прийнятих у пострадянських країнах основних законах треба вважати позитивом. По-перше, у такий спосіб оформлюється відмова від номінальних принципів державного владарювання, проголошених у радянський період. По-друге, конституювання розподілу влад свідчить про намір просуватися шляхом демократичного правового і державного розви­тку. Нарешті, по-третє, таке конституювання створює політико-правові форми для відповідного розвитку.

У Конституції Україні замість широко прийнятого формулювання «розподіл влад» вживається словосполучення «поділ влади». Таку за­міну не можна оцінювати однозначно. Згідно з усталеною теорією світового конституціоналізму, формулювання «розподіл влад», по суті, натякає на різні, відповідно розмежовані (розподілені) основні функції єдиної і цілісної державної влади: законотворення, державне управлін­ня (у вузькому сенсі) і правосуддя. Водночас словосполучення «поділ влади» може сприйматися як таке, що вказує на якусь подільність дер­жавної влади.

В Україні в суспільний ужиток увійшло формулювання «гілка влади», відсутнє в конституційному тексті, а також у законах та інших нормативно-правових актах. Причиною його появи є невдалий подвій­ний переклад франкомовного словосполучення «separation des pouvoirs», що його запропонував Ш.-Л. Монтеск'є. Один із перекладів зазначеного словосполучення російською — «разветвление властей», яке українською має бути перекладене як «розгалуження влад». Тому — «галузь влади», а не «гілка влади».

Закріпивши принцип поділу влади (розподілу влад), автори Конституції України акцентували на тому, що державна влада здійсню­ється насамперед органами, які уособлюють три названі основні функ­ції державної влади. Але повноваженнями цих органів зміст явища державної влади не обмежується, хоч саме ці повноваження складають його основу.

Проте конструювання будь-якої нової «гілки влади» не буде штуч­ним і може бути виправдано лише за умов, якщо воно реально відпо­відатиме змісту конкретної конституції, створюватиме можливості в реалізації державними органами їхньої компетенції і впливатиме на якість влади. При цьому, як слушно зазначав Ю. М. Козлов, «чисто арифметичним» і формальним є підхід, «коли влада подрібнюється на елементи, що відповідають системі державних органів, яка склалася з тих чи інших (нерідко суб'єктивних) причин»^[356].

Важливу роль у контексті розподілу влад (поділу влади) відіграє співвіднесеність законодавчої і виконавчої влади.

Ще один із сенсів розподілу влад (поділу влади) полягає в тому, що законодавча і виконавча влада є однопорядковими. Це не означає, що вони рівні (рівноправні, однакові за повноваженнями відповідних органів) між собою. Відповідна рівність навіть теоретично неможлива, а про їх нерівність можна говорити лише умовно. Так само неможлива урівноваженість «розподілених влад», адже вона фактично означала б їх рівність. За будь-якої форми державного правління органи законо­давчої і виконавчої влади призначені реалізовувати різні функції і по­вноваження, а їхній діяльності притаманні відмінні засоби і методи.

Держава завжди розглядалася як певна структура або система. Ще в античний період вона трактувалась як подібна за структурними ознаками до людського організму. Органістичні погляди на державу набули поширення в Середньовіччі й у подальшому отримали оформ­лення у вигляді теорії, відомої як органічна. Ця теорія поступово віді­йшла від антропогенних оцінок держави і з XVII століття перебувала на позиціях її характеристик як своєрідного політичного організму. І хоч уже в історично перших основних законах були визначені осно­ви організації держави та її найважливіших складових, поняття дер­жавного органу тоді ще не було сформульовано і відповідний термін не використовувався.

Поняття державного органу сформулювали в XIX столітті, коли поширилася уява про державу як інструмент здійснення влади, що має складну внутрішню організацію. Джерелом відповідних вітчизняних теоретичних конструкцій треба вважати погляди тогочасних німецьких учених, передусім Г.

Теоретичні здобутки німецької юридичної школи в царині зазна­ченої проблематики сприйняли так звані дореволюційні вчені. Зокрема, О. О. Жилін, який певний час працював професором Київського уні­верситету, зазначав, що державний орган — це, по суті, «технічний термін для позначення певних відносин у державному союзі, утворю­ваних існуючим у цьому союзі правопорядком»^[358]. Він додавав, що державні органи покликані діяти від імені держави, виражаючи її волю.

У радянський період проблематика щодо державних органів зна­йшла розвиток у рамках теорії держави і права, державного управління і радянського будівництва. Перебуваючи на позиціях «класового аналі­зу» держави й одночасно запозичивши відповідні здобутки «старої» доктрини, тогочасні дослідники сформулювали низку теоретичних по­ложень, частина з яких залишається актуальною. Так, було констатова­но, що не кожний державний інститут (елемент державного механізму) є державним органом, і сформульовано відоме визначення державного органу, яке і в наші дні сприймається як універсальне.

Водночас, як відомо, у радянський період у науці й правотворенні вживався термін «орган державної влади» і тільки Ради всіх рівнів ви­знавалися такими. У тогочасній літературі застерігалося, що «поняття «орган державної влади» народилося... у зв'язку з необхідністю закрі­пити верховенство Рад як головної державної форми народовладдя»^[359]. Використання в сучасному вітчизняному правотворенні терміна «ор­ган державної влади» не тільки фактично не відповідає теорії і практи­ці класичного конституціоналізму, а й призводить до непорозумінь при визначенні різних державних органів, функціонально не поєднаних із законодавчою, виконавчою та судовою владою.

У Конституції України про органи державної влади йдеться, по суті, у сенсі принципу розподілу влад (поділу влади). Очевидно, що, зокрема, орган виконавчої влади — це державний орган відповідного функціонального призначення. Разом із тим у контексті положень ч. 2 її ст. 19 термін «орган державної влади» позначає практично будь-який державний орган, адже абсурдним було б припущення, що вимоги із зазначених конституційних положень не поширюються, наприклад, на Прокуратуру України або Центральну виборчу комісію чи на Президента України.

У Конституції України вживаються й інші терміни, складовою яких є слово «орган». У ч. 2 її ст. 59 згадано державні органи, а в ч. З ст. 5 у непрямій формі йдеться про органи держави, і такі терміни об'єктивно тотожні. У ч. З ст. 17 використано термін «правоохоронні органи держави». Як слушно зазначає В. Я. Тацій, відповідне поняття є «одним із найбільш невизначених в українському правознавстві, внутрішньо суперечливим за змістом». Але він, як і більшість інших авторів, асоціює поняття правоохоронних органів з «охороною» права як суспільного регулятора, а не з охороною (захистом) суб'єктивних прав індивідів^[360].

Вживання в конституційному тексті різних термінів для позначен­ня одного й того самого об'єкта є неприпустимим, адже суперечить правилам правотворчої техніки й уможливлює різні тлумачення одна­кових за загальним смислом положень. Тому при реформуванні Конституції України необхідно уніфікувати термінологію і використа­ти як базовий термін «державний орган», а в контексті принципу роз­поділу влад як похідні — терміни «законодавчий орган», «виконавчий орган» і «судовий орган».

У Конституції України поняття органу державної влади (держав­ного органу) розмежовується з поняттям органу місцевого самовряду­вання. Таке розмежування зумовлено сприйняттям ідей, які характери­зують теорію природного права общини, відому із середини XIX століття. Відповідно до цієї теорії, владарювання на рівні общини здійснюється на ґрунті її власного права, за яким визнають природний характер, і є видом публічного владарювання, окремим від державного владарювання.

Однак ідеї, які характеризують теорію природного права общини, не набули поширення в теорії і практиці світового конституціоналізму. Вони не відповідають суспільним і державним реаліям, а їх фактичним замінником у наш час виступають пропозиції щодо децентралізації влади. Місцеве самоврядування означає де-факто децентралізоване за характером і виборне за певними формами державне управління. Саме децентралізація влади, яка передбачає перерозподіл повноважень між так званими центральними і місцевими органами з метою задоволення об'єктивних потреб населення різних адміністративних одиниць, може мати практичне значення.

В Україні, як і в деяких інших пострадянських країнах, прийняття ідей, які характеризують теорію природного права общини, послужило запереченню радянської організації влади, але спричинило певні про­блеми концептуального характеру.

Однією з таких проблем є кваліфікація органів, які утворені й функціонують у територіальній автономії й у законодавстві познача­ються терміном «органи влади Автономної Республіки Крим». Цей термін може сприйматися як такий, що натякає на існування якоїсь «влади автономії», яка, зокрема, не згадується у ст. 5 Конституції України. У конституційному тексті він відсутній, але у ст. 136 йдеться про «представницький орган Автономної Республіки Крим» і «уряд Автономної Республіки Крим», що, зокрема, локалізує відповідні ор­гани і видається юридично коректним.

На нашу думку, відповідне владарювання, здійснюване на рівні адміністративно-територіальних одиниць, включаючи територіальну автономію, треба характеризувати як децентралізоване державне вла­дарювання з певними особливостями. До таких особливостей відне­сено формування частини органів, що функціонують на відповідному рівні, шляхом місцевих виборів, а не призначення, здійсненого з «цен­тру» або органом чи посадовою особою порівняно вищого рівня. Відмінності між організацією влади в межах територіальної автономії та інших адміністративно-територіальних одиниць засвідчують тільки особливості статусу такої автономії.

Очевидно, що державна влада знаходить прояв у діяльності дер­жавних органів і посадових осіб, саме існування яких формалізує по­няття цієї влади. Але будь-який державний орган чи посадова особа не має якоїсь власної влади і діє виключно в межах юридично визначеної компетенції, яка об'єктивно походить від самої держави. Влада держа­ви не розподіляється між її органами і є цілісною: державні органи наділені не частинами цієї влади, а повноваженнями, тобто владними правами й обов'язками.

Будучи складовими (елементами) державного механізму, органи не можуть мати інтересів, відмінних від інтересів народу і, потому, держави. Між ними і державою не існує правовідносин, але такі від­носини виникають між державою та індивідами, які обіймають посади в різних державних органах, у зв'язку із здійсненням посадовими осо­бами своїх повноважень.

Характеристики держави, влади і народу відображені за змістом історично по-різному трактованого поняття суверенітету. Еволюція цього поняття зумовила появу зовні різних, але сполучених, інтегрова­них один з одним сенсів — державного і народного суверенітету. Своєрідний стрижень поняття суверенітету в його наведених сенсах становить поняття влади. Більше того, поняття влади і поняття сувере­нітету асоціюються: влада народу є верховною, тобто суверенною (народний суверенітет), державна влада іманентна суверенній державі (державний суверенітет).

Владу звичайно ототожнюють із здатністю і можливістю певного суб’єкта реалізовувати свою волю, регулювати і контролювати пове­дінку і діяльність інших суб'єктів, передусім індивідів, за допомогою певних засобів, зокрема правових. Феномен влади знаходить прояви в різних сферах суспільного буття, набуваючи різних форм. Однією з таких форм є політична влада, ключовим різновидом якої треба вважа­ти владу народу, еманацією якої виступає державна влада.

За словами Г. Єллінека, для з'ясування поняття суверенітету «більше, ніж для інших понять державного права, необхідно дослідити його історичний розвиток»^[361]. На певному етапі суспільного розвитку за суверенітет фактично сприймали сукупність так званих прав влади, тобто владних правомочностей держави (монарха). У зв'язку з цим той самий Г. Єллінек писав, що «будь-яке публічне право співвідноситься спочатку з державною владою (а не з індивідом. — В. Ш.), функції якої констатуються як права верховенства, через що державна влада постає сумою прав щодо підданих та інших держав»^[362].

Заведено вважати, що поняття суверенітету першим сформулював у XVI столітті Ж. Боден. Однак ще до цього слово «зоитегаіп» вжива­лось у Франції для позначення «влади політичної або іншої, що не мала над собою ніякої іншої влади»^{[363] [364]. Ж. Боден визначав суверенітет як неподільну верховну владу в державі, невід'ємним носієм якої був визнаний монарх. При цьому він уважав, що суверенна влада обмеж­ується «божественним і природним правом», яке становить основу правопорядку[365]. З іншого боку, практично одночасно була запропоно­вана теорія монархомахів, які стверджували, що суверенітет належить «народу» і, поступаючись здійсненням влади монархові, «народ» за­лишає суверенітет за собою.}

Формулювання Ж. Бодена щодо суверенітету і його носія знайшли продовження в творах інших авторів ХУІ-ХУП століть. Частина з них ототожнювала суверенітет з верховною владою в державі, яка належа­ла монархові й обмежувалася не лише за «божественним і природним правом», а й за правом «людського походження». Інші вважали, що монарх-суверен є зверхнім навіть відносно релігійних приписів.

Як стверджував Т. Гоббс, «державу засновано, якщо множина лю­дей домовляється й укладає договір кожного з кожним у тому, що... кожен визнаватиме своїми всі дії і міркування тієї людини чи зібрання людей, котрому більшість дає право представляти всіх незалежно від того, голосував він за чи проти них»^[366]. Т. Гоббса можна вважати фун­датором природно-правової концепції суспільного (народного) догово­ру, за своїм сенсом відмінного від договорів підлеглості, що визнава­лися за змістом договірних теорій походження держави, пропонованих починаючи з античного періоду.

Значний внесок у теорію суверенітету зробив сучасник Т. Гоб­бса — Г. Гроцій, котрий почав трактувати суверенітет не як саму вер­ховну владу, а як її властивість^[367]. Згодом Дж. Локк зазначив, що верхо­вна влада належить народу, котрий «на невизначених умовах передав до його (політичного володаря. — В. III.) рук чи до рук його предків для того, щоб вони використовували її на благо народу»^[368]. Мислитель негативно оцінював узурпацію влади і, по суті, акцентував на праві народу на повстання проти тих, хто відповідно зловживав владою. Дж. Локк чи не першим відійшов від так званого аристократичного трактування народу як вищих верств суспільства і почав розглядати його як сукупність індивідів, що мають однакові громадянські права.

У XVII столітті почали стверджувати про подільність сувереніте­ту. Спочатку про подільність або неповність суверенітету писали у зв'язку з існуванням феодальної ієрархії, політико-правових відносин «сюзерен — васал». Зокрема, поділений і неповний суверенітет визна­вали за тими державами та правителями, які залежали від інших. У на­ступному столітті концепцію подільності суверенітету пов язали з формуванням і розвитком союзних (федеративних) держав: припуска­лося існування в ролі суверенних держав, з одного боку, федерації та її членів (суб'єктів) — з іншого. Відповідні підходи фактично стимулю­вали прояви політичного сепаратизму.

Еволюція окремих країн спричинила появу ідей щодо сувереніте­ту, об'єктивно спрямованих на інтеграцію новоутворюваних федера­цій. У другій половині XIX століття німецькі автори запропонували концепції, згідно з якими суверенітет у союзній державі належить ви­ключно самій цій державі. Зокрема, владу в союзній державі розгляда­ли як похідну від самого союзу, а не від його несуверенних «держав- членів»^[369]. Ідею належності суверенітету федеративній державі розвинули американські автори ХІХ-ХХ століть, які заперечували не тільки суверенітет суб'єктів (штатів), а і їх державний характер^[370]. Суб'єктів федерації вони кваліфікували як державні утворення, у яких відсутня якість саме державного суверенітету.

Практика сучасного федералізму відображає намагання узгодити загальні й локальні інтереси, не порушуючи питання щодо сувереніте­ту. За виняток можна вважати події та дії в процесах розпаду так званих соціалістичних федерацій, а також становлення державності в окремих пострадянських країнах, де збереглася відповідна форма державного устрою або певний час відбувалося те, що на політичному лексиконі позначали як «парад суверенітетів».

В Україні спроби порушити питання про «подільність» суверені­тету спостерігалися наприкінці минулого століття, коли у вересні

1991 року було прийнято Декларацію про державний суверенітет Криму, а у травні наступного року — Акт проголошення незалежності Республіки Крим. Конституцією Республіки Крим, прийнятою в тому самому травні, передбачалося, що Республіка Крим «вступає у відно­сини з іншими державами та міжнародними організаціями, здійснює з ними на основі договорів і угод взаємовигідне співробітництво». При цьому декларувалося, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади є народ, котрий складають громадяни Республіки Крим».

Наведені й деякі інші положення були оцінені Верховною Радою України як «крок до виходу Криму зі складу України, що порушує те­риторіальну цілісність України, її державний суверенітет». У вересні

1992 року найбільш суперечливі й навіть провокативні положення Конституції Республіки Крим були змінені самою Верховною Радою Криму відповідно до Закону України «Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим», прийнято­му в жовтні того самого року. Надалі всі інші відповідні акти були скасовані або визнані такими, що втратили чинність.

Сьогодні Автономна Республіка Крим (АРК) фактично анексована Росією. У національному праві вона конституйована як невід'ємна складова частина України (ст. 134 Конституції України, ст. 1 Конституції Автономної Республіки Крим), яка визначена «адміністративно- територіальною автономією у складі України» (ст. 1 Закону України «Про Автономну Республіку Крим»), Вона є складовою системи адміністративно-територіального устрою України (ст. 133 Конституції України), тобто адміністративно-територіальною одиницею, хоч і зі спеціальним, автономним статусом. Відповідне трактування статусу територіальної автономії відображено в низці рішень Конституційного Суду України.

Так, у Рішенні Конституційного Суду України у справі № 1 -3/2003 від 16 січня 2003 року встановлено, що для АРК «як адміністративно- територіальної одиниці України не характерні державний суверенітет, власне громадянство та інші ознаки держави»^[371]. У свою чергу, згідно з Рішенням у справі № 1-7/2009 від 3 лютого 2009 року, «утворення у складі України Автономної Республіки Крим та наділення її повнова­женнями є формою децентралізації державної влади в унітарній дер­жаві», а функціонування цієї територіальної автономії ґрунтується на «конституційних засадах єдності та цілісності державної території»^[372].

Тому неадекватною юридичним реаліям виглядає оцінка, за якою в АРК від початку існують «власна правова система», «свої органи влади», які складають систему, що має «відносно самостійний харак­тер» і побудована на засадах поділу влади, а також «свої органи місце­вого самоврядування». При цьому за такої оцінки навіть не вбачають­ся відмінності між достатньо конкретним поняттям законотворення як однієї з основних функцій реального парламенту і ширшим понят­тям правотворення, здійснюваного різними органами і посадовими особами^[373].

Сама ж ідея суверенітету довгий час на вітчизняних теренах не знаходила оформлення як концепт, що зумовлювалося різними причи­нами. Почнемо з того, що слово «суверенітет» практично не вживалося в підручниках з енциклопедії права (згодом — теорії права) і держав­ного права, виданих у XIX столітті в Російській імперії, але значна увага в них приділялася організації «верховної (самодержавної) вла­ди». Ситуація певною мірою змінилася на початку минулого століття, коли були опубліковані окремі дослідження, присвячені проблематиці суверенітету.

Серед таких досліджень треба виділити монографію майбутнього на той час члена-кореспондента ВУАН М. І. Палієнка, котрий визначав суверенітет як «характер, властивість влади, завдяки яким вона є ви­щою, незалежною правовою владою». Вчений наголошував, що «суве­ренітет — це не сама влада, а лише її певна властивість». Посилаючись на Г. Єллінека, він стверджував, що характер суверенітету знаходить прояв у «безумовному правовому верховенстві державної влади в меж­ах державної території»^{[374] [375]. Зовнішня сторона суверенітету, незалеж­ність і самостійність держави у відносинах з іншими державами є лише наслідком («рефлексом») такого верховенства.}

У фундаментальному дослідженні О. С. Ященка увагу було приді­лено аналізу ідей подільності суверенітету. Автор писав, що такі ідеї «перебувають у прямій логічній суперечності з природою суверенної влади». На його думку, суверенітет як верховенство і повнота влади за визначенням не може бути поділений, адже в його понятті знаходить вираз єдність і цілісність влади. Прибічники ідей подільності суверені­тету, справедливо вважав О. С. Ященко, ототожнюють функції влади, здійснювані різними органами, і саму владу^[376]. У наші дні різне функ­ціональне призначення державних органів, виражене, зокрема, за змістом принципу розподілу влад, звичайно також не сприймається як заперечення єдності й цілісності влади.

У радянський період поняття суверенітету пов'язували передусім з державним суверенітетом. Термін «народний суверенітет» стосовно радянського владарювання практично не використовувався, а його фактичними замінниками були терміни «народовладдя» і «повновлад­дя народу», кореспондовані передусім організації і функціонуванню системи представницьких органів влади — Рад.

Значну увагу проблематиці суверенітету почали приділяти після Другої світової війни. Тоді були, по суті, підтверджені історично уста­лені позиції з питання про характер державного суверенітету: одні ав­тори стверджували, що суверенітет притаманний державі, інші харак­теризували його як властивість державної влади. Але всі політичні оцінки явища суверенітету були відповідно ідеологічно орієнтовані. Важливе значення визнавали за національним суверенітетом, з яким співвідносили можливість для різних етносів політично самовизнача­тися, включаючи утворення власної держави.

Разом із тим на відповідній основі в радянський період було запро­поновано, по суті, завершену теорію суверенітету, яка, проте, спирала­ся на здобутки «буржуазної науки». Здійснені в зазначений період до­слідження з

проблематики суверенітету звичайно мали синтетичний характер: їх автори розглядали питання не тільки державного, а й фактично на­родного і національного суверенітету. Тим самим було продовжено традицію, започатковану ще в ХУП-ХУПІ століттях.

Сьогодні теорія суверенітету потребує коригувань, зумовлених реаліями європейської інтеграції, посиленням чинників так званої наддержавності в організації і діяльності міждержавних об єднань, гуманізацією міжнародних відносин, коли об єктом активного між­народно-правового захисту постали не тільки права народів, а й права людини, тощо.

За змістом сучасної політико-правової думки державний суверені­тет — це визначальна, іманентна і невід’ємна якість (властивість) влади в державі або самої держави, яка засвідчує верховенство остан­ньої в межах власної території та її незалежність у відносинах з інши­ми державами.

Основні закони нерідко вказують на державний суверенітет шля­хом характеристики держави як суверенної: прикладом може бути по­ложення ст. 1 Конституції України. У Декларації про державний суве­ренітет України його визначено як «верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та неза­лежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

Вихідними за змістом наведеного визначення державного сувере­нітету виступають поняття верховенства і незалежності, які знайшли відображення в Конституції України. Про верховенство держави йдеться в ч. 1 її ст. 2 («Суверенітет України поширюється на всю її те­риторію»), а суверенною і незалежною держава охарактеризована у ст. 1. Відповідний припис ст. 1 може видаватися тавтологічним, адже суверенна держава за визначенням є незалежною. Проте його наяв­ність пояснюється спробою в такий спосіб заперечити практиці радян­ського періоду, коли союзні республіки визнавалися формально суве­ренними, що не означало їх незалежності, тобто наявності в них реальних зовнішніх функцій держави.

Розвиток ідеї суверенітету завжди ґрунтувався на визнанні непри­пустимості обмеження влади поза волею її носія. Однак суверенітет ніколи не вважався абсолютним і, як зазначалося, навіть за часів фео­далізму визнавали обмеження влади монарха. Об єктивно не може іс­нувати необмеженого суверенітету, адже державна влада функціонує в певних, юридично визначених межах, зумовлених внутрішніми і зо­внішніми чинниками. Суверенітет є абсолютним тільки в тому, що ніхто не може легально перешкодити державі у встановленні внутріш­нього правопорядку відповідно до інтересів народу.

Неабсолютність суверенітету підтвердилася в процесі розвитку міжнародного права, імперативні норми якого сформульовані практи­кою міжнародного співтовариства і нерідко поза конкретним держав­ним волевиявленням, насамперед поза міжнародно-договірною прак­тикою. Більше того, суверенітет іноді розглядають, по суті, як «несамодостатній» у зв’язку з тим, що деякі питання буття держави (охорона навколишнього середовища, дотримання прав людини тощо) не вважають належними виключно до її відання, вважаючи об єктом інтересу міжнародного співтовариства.

З іншого боку, неабсолютність суверенітету не тягне його обмеже­ності. Як справедливо зазначає російський автор О. О. Моїсєєв, твер­дження про обмеження суверенітету у відповідних випадках породже­ні «помилковим зрівнюванням суверенітету, що є невід ємною і сутнісною якістю держави, із сукупністю суверенних прав держави, які мають назву «суверенних» тільки тому, що вони державні»^[377]. Суверенітет виступає сутнісною властивістю і ознакою держави, а не якоюсь сумою її так званих суверенних прав. Будучи юридично вира­женими владними спроможностями держави, такі права є наслідком наявності суверенітету, причому їх реалізація не вичерпує якості суве­ренітету, а лише засвідчує цю якість.

Наведена характеристика співвідношення державного сувереніте­ту і «суверенних прав» держави не заперечується фактом існування міжнародних (міждержавних) організацій, за якими визнається якість так званої наддержавності, або наднаціональності. Відомо, що утво­рення будь-якої міжнародної організації передбачає передачу (делегу­вання) державами, що є її членами, частини «суверенних прав». Отже, має місце відповідне самообмеження держави, з приводу чого відбува­ється її вільне волевиявлення.

Зазначене стосується і міжнародних організацій з якістю «наддер­жавності». Слушною є теза, за якою правотворення Європейського Союзу, зокрема видання актів, що містять норми прямого застосування (тобто норми, які не передбачають механізмів їх імплементації в націо­нальне законодавство), «можливе лише тому, що суверенні держави- члени доручили органам співтовариств видання цих актів і не розгля­дають їх як посягання на свої права, притаманні державному суверенітету»^[378].

Суверенітет існує лише за умов верховенства і незалежності держави, що є його взаємопов’язаними сторонами. Відсутність хоча б однієї з цих сторін засвідчує несуверенність відповідного утворен­ня (наприклад, суб'єкта федерації). Характеристики верховенства і незалежності як сторін державного суверенітету ґрунтовно визначені в науці.

Верховенство полягає насамперед у правовій підлеглості державі всіх суб'єктів у межах її території. Будь-які застереження щодо такої підлеглості (наприклад, дипломатичні привілеї на імунітети) можливі за умов згоди на це держави. За смислом верховенства державне вла­дарювання здійснюється в межах території, відповідно організованої самою державою, і держава встановлює повноваження всіх органів і посадових осіб, що реалізують її функції. При цьому виключається можливість існування в межах держави іншої, ніж її власна, держав­ної влади.

Незалежність дістає прояв у тому, що держава здійснює свої вну­трішні й зовнішні функції поза владою інших держав. Незалежність держави у внутрішніх справах означає її самостійність у вирішенні питань власного розвитку. Юридичне визначення компетенції держав­них органів і посадових осіб не є обмеженням влади, а виконує роль способу здійснення суверенітету. До того ж реальні правові обмеження «внутрішньої» незалежності неможливі, оскільки держава завжди діє на основі нею же створеного правопорядку.

Водночас «внутрішня» незалежність держави не може бути абсо­лютною і кожна держава зобов'язана поважати суверенітет інших держав та діяти у вирішення внутрішніх справ не на шкоду їх неза­лежності.

Незалежність держави в зовнішніх справах означає свободу зо­внішньополітичної діяльності з дотриманням вимог міжнародного права. Наявність міжнародно-правових зобов'язань держави не свід­чить про обмеженість «зовнішньої» незалежності. Навпаки, активна участь у міжнародних відносинах відображає незалежність держави, її самодостатність як суб'єкта міжнародного права. Саме поняття дер­жавного суверенітету є основоположним для сучасного міжнародного права.

Суттєве значення при з'ясуванні сенсів сучасної держави та її влади, а також державного суверенітету і такої його сторони, як верхо­венство, має поняття державної території. Як зазначалося, територію у свій час визнали однією з трьох складових, які у сполученні становлять державу (інші — народ і влада). Державна територія об'єктивно умож­ливлює саме існування держави, вона є, за словами Л. Дюгі, її «консти­тутивним елементом», хоча такий зв'язок був визнаний лише на певно­му етапі суспільного розвитку^[379].

В античний період держава розглядалась як громада (община) і не ототожнювалася з простором розселення людей, що, по суті, її форму­вали. У Стародавньому Римі була поширена ідея imperium, згідно з якою держава існувала там, де була наявною її влада. Спочатку визна­вали публічну власність «народу» (власно держави) на землі, які відпо­відно вважалися підвладними. Згодом це право трансформувалося у право власності на землю як річ, що належить окремим індивідам (dominium).

За часів феодалізму саме речове право власності на землю служи­ло визначенню природи державної влади, хоч, як і раніше, територія не виділялась як публічно-правовий інститут, а права феодала (насампе­ред абсолютного монарха) стосовно відповідного простору сприйма­лися як права власника на землю. Таке поєднання права власності на землю і повноважень на владарювання характеризувало вчення про державу і надалі.

Уявлення про територію як про так звану публічну міжнародно- правову власність держави існують і в науці сучасного міжнародного права, де посилаються на належність території конкретній державі, що зумовлює можливості відповідного розпорядження такою територією. Разом із тим згадуване розпорядження не є цивільно-правовим за ха­рактером. Наприклад, при зміні державної належності території шля­хом її передачі згідно з міжнародним договором (цесія) змінюється суверен, але не власник землі. Сама ж територія не є власністю держа­ви, а право держави на територію — це, по суті, право на верховенство в її межах.

У XIX столітті державну територію почали характеризувати як простір, у межах якого здійснюється владарювання щодо населення (народу). Автором відповідної теоретичної концепції був В. А. Незаби- товський, який викладав у Київському університеті. За його словами, «простір земної поверхні, який держава займає і який перебуває в її виключному володінні (dominium privatum), тобто державна область (Staatsgebiet), має ще іншу назву — територія держави»^[380]. У наш час така концепція державної території є для юристів загальноприйнятою.

Поняття державного суверенітету сполучається з поняттям народ­ного суверенітету, адже обидва вони пов'язані з владарюванням. Проте якщо за змістом ідеї державного суверенітету розкриваються характе­ристики влади (держави), то ідея народного суверенітету акцентує на носії влади.

Враховуючи закономірності еволюції держави, носієм влади від початку був верховний правитель (монарх). Разом із тим чи не відразу носієм влади почали визнавати «народ», визначення якого історично змінювалося. С. О. Котляревський писав, що «ідея народного суверені­тету — це давня спадщина європейської політичної свідомості, укорі­неної у традиції римського права, за яким кожен магістрат (кожна з ключових державних інституцій, що обиралися. — В. Ш.) є уповно­важеним народу»^[381].

Актуальне загалом й на сьогодні трактування народного суверені­тету запропонував у XVIII столітті Ж.-Ж. Руссо, який асоціював суве­ренітет із спільною волею, тобто волею народу як сукупності рівних у формально-юридичному сенсі індивідів^[382]. Відповідне трактування випливало з ідеології природного права, з уже широко визнаних ідей справедливості, свободи і рівності індивідів і відразу послужило прин­ципово новій організації владарювання.

У наші дні принцип народного суверенітету виступає своєрідним постулатом теорії і практики конституціоналізму, одним із «загально­визнаних принципів і норм конституційного права» (за висловом Ю. О. Тихомирова). Дієва реалізація цього принципу за умов конкрет­них країн уважається свідченням демократичного характеру здійсню­ваного в них владарювання.

У Конституції України термін «народний суверенітет» не вжива­ється, але він наявний у Рішенні Конституційного Суду України у справі № 1-5/2005 від 5 жовтня 2005 року: «Положення (частини дру­гої ст. 5 Конституції України) «носієм суверенітету... є народ» закріп­лює принцип народного суверенітету, згідно з яким влада Українського народу є первинною, єдиною і невідчужуваною»^[383]. Проте в Україні, як і в більшості інших пострадянських країн, реалії у сфері владарю­вання не збігаються зі змістом задекларованого принципу народного суверенітету.

Масштаб відповідних розбіжностей у різних країнах різний, аж до перетворення принципу народного суверенітету на формальне гасло. З іншого боку, закріплений у конституціях принцип народного суверені­тету не можна сприймати як абсолют: у наші дні він насамперед при­значений забезпечувати демократичне за загальним характером ідеоло­гічне і правове підґрунтя організації і здійснення влади, а також інструментарій у вигляді відповідних правових і державних інститутів.

Критики ідей народного суверенітету з ліберальних позицій, по­чинаючи з кінця XVIII століття, вказували на надмірну апріорність категорії «народ». На думку частини з них, народ, розглядуваний як юридична конструкція, не може бути соціологічно поділений на різні соціальні, економічні та етнічні групи або уявлений як сукупність диференційованих індивідів, що мають відмінні можливості й такі, що не збігаються, політичні права, обов'язки, а звідси — інтереси в суспільстві^[384].

Немало сучасних авторів убачають існування сутнісної супереч­ності між «традиційними» ідеями народного суверенітету і лібераль­ним концептом індивідуальних прав і свобод. Проте найбільше запере­чується об'єктивний характер «волі народу», визнаної сенсуальною основою народного суверенітету, причому з більшістю цих заперечень важко не погодитися. Ще у XIX столітті Дж. С. Міл писав, що «воля народу на практиці означає волю найчисельнішої чи найактивнішої частини народу, волю більшості або волю осіб, що спромоглися, щоб їх сприймали як більшість»^[385].

Очевидно, що воля більшості не завжди і не в усьому відповідає об єктивному суспільному інтересу і може відображати вузько групові потреби. Як засвідчує історичний і актуальний політичний досвід різ­них країн, визначення цієї волі та її реалізація (народне волевиявлення), здійснювані через вибори та референдум, нерідко стають предметом застосування різного роду маніпулятивних «технологій», за визначен­ням протилежних рафінованим ідеям щодо народного суверенітету.

Принцип народного суверенітету спирається на поняття народу, якому надають різне значення. На рівні суспільної свідомості народом нерідко вважають населення конкретної країни або конкретну етнічну спільноту (націю). Певний час терміну «народ» надавалося ідеологіч­не забарвлення і ним позначали «експлуатовану» частину суспільства, його відповідний клас або класи. Ідеологічне підґрунтя мала також теза щодо «єдиного радянського народу» як складова концепту «розви­нутого соціалізму».

Існують також юридичні трактування народу, які в різний спосіб знаходять відображення в конституціях. За одним із них народ — це сукупність усіх громадян конкретної держави. У преамбулі Конституції України йдеться про те, що вона прийнята від імені «Українського на­роду — громадян України всіх національностей». Відповідне тракту­вання народу засвідчується історичною назвою держави — Українська Народна Республіка.

Інше трактування передбачає, що народ — це сукупність усіх громадян конкретної держави, які мають право голосу на виборах та референдумах, тобто виборчий корпус. В основних законах різних держав, включаючи Україну, народ у такий спосіб не визначається, хоча в них звичайно використовуються похідні терміни. Наприклад, за змістом ст. 69 Конституції України «народне волевиявлення здійсню­ється через вибори та інші форми безпосередньої демократії». Широко використовуються такі терміни, як «всенародні вибори», «всенарод­ний референдум», «всенародне голосування» тощо, які також корес­пондуються відповідному трактуванню поняття народу.

Обидва розглянуті трактування народу є взаємопов’язаними. Більше того, вони видаються взаємодоповнюваними, адже знаходять відображення в одних й тих самих термінах і поняттях. До таких мож­на віднести терміни «народні збори» (зокрема, назва законодавчого органу за Конституцією УНР 1918 р. і за деякими офіційними проек­тами Конституції України 90-х років минулого століття) і «народний депутат України».

У вітчизняному законодавстві пропонується ще одне трактування народу, яке, однак, є некоректним. У Законі України «Про всеукраїн­ський референдум» суб'єктом ініціювання такого референдуму визна­чений, зокрема, «Український народ». Але згідно з положенням ч. 2 ст. 72 Конституції України відповідний референдум проголошується на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, що мають право голосу, а не всього виборчого корпусу, чи «Українського народу», як він визначений у преамбулі Основного Закону.

Тим самим поняття народу підміняється суб'єктом народної ініці­ативи, яким є юридично визначена кількість громадян, які мають право голосу. При цьому реальним суб'єктом (фактичним автором) такої іні­ціативи звичайно виступає певна політична сила. Відповідна ініціатива визначається як народна у зв'язку з тим, що вона формально може ви­ходити від усіх громадян з правом голосу, тобто від народу.

Як зазначалося, народ звичайно асоціюється і навіть ототожню­ється з державою. Л. С. Мамут вважає, що державознавство «схиля­ється до того, щоб вбачати субстанцію держави саме в «народі» як сукупності людей, котрих об'єднує передусім зв'язок з державою»^[386]. Інтегративний взаємозв'язок між народом і державою знаходить про­яв за змістом народного суверенітету в його співвідношенні з держав­ним суверенітетом: попри відмінності, два відповідних явища станов­лять своєрідний симбіоз, і жодне не має якогось «пріоритету», про який пишуть окремі вітчизняні автори.

Принцип народного суверенітету корелюється загальному понят­тю демократії. Термін «демократія» є одним із найбільш уживаних у різних суспільних науках і позначає певні характеристики суспільства і держави. При цьому сучасні визначення демократії за змістом зазви­чай відмінні від «першоджерела» періоду давньогрецької держави, коли демократію ідентифікували як одну з державних форм, а саме — історичних форм державного правління. Довгий час відповідний тер­мін об'єктивно не був витребуваний, і початок його використання в політичному лексиконі й науковій літературі треба пов'язувати з XIX століттям, із формулюванням поняття представницької демократії.

Сучасна демократія і конституціоналізм є сполученими явищами. Вони виступають продуктом одних й тих самих суспільно-політичних процесів, збігаючись в історичному вимірі. Реальна демократія існує в тих країнах, де норми конституції в їх реалізації зберігають свій смисл і не перекручуються. З іншого боку, справжня реалізація норм консти­туції відбувається за умов реальної демократії.

Сполученість сучасної демократії і конституціоналізму, передусім змісту конституційного регулювання, формально виражена у викорис­танні в текстах основних законів самого терміна «демократія» та по­хідних від нього. Наприклад, у ст. 1 Конституції України держава ви­значена як «демократична», а в її преамбулі як на одну з передумов конституційного нормотворення вказано на прагнення «розвивати і зміцнювати демократичну... державу». На нашу думку, визначення в основних законах різних конкретних держав як демократичних є над­мірно умовним і до того ж недостатньо коректно в науковому плані.

Якщо вважати таке визначення держави констатацією існуючого, то в багатьох випадках воно буде сприйматися як неадекватне. Звідси об'єктивно важливий припис конституції може бути оцінений як фік­тивний. Якщо ж це визначення розглядати як засвідчення мети або за­вдання в суспільно-політичному розвитку, то відповідний припис може бути трактований як такий, що применшує нормативність і регу- лятивність конституції. До того ж визначення держави як демократич­ної фактично орієнтує на її ототожнення із суспільством. За будь-яких умов демократичним або недемократичним може бути суспільство в цілому, а не держава, що є складовою.

Загальне поняття демократії, трактоване в політико-правовому сенсі, треба пов'язувати з поняттям політичного режиму. Відомо, що політичні режими класифікують, зокрема, на демократичні й автори­тарні. Відповідна класифікація ґрунтується насамперед на аналізі практики забезпечення політичного та ідеологічного плюралізму, а також реалізації прав і свобод людини і громадянина. Її критеріями виступають оцінки методів здійснення державної влади й участі в її здійсненні громадян та їх об'єднань, особливостей політичної і право­вої культури тощо. Такі критерії не мають прямого зв'язку з правовим (конституційним) регулюванням.

Зміст принципу народного суверенітету відображений у порівня­но конкретніших поняттях безпосередньої демократії і представниць­кої демократії, які, по суті, вказують на механізми його реалізації. Відповідні терміни нерідко вживаються в конституційному тексті. Зокрема, у Конституції України вказано на різні «форми безпосеред­ньої демократії» (ст. 69). Термін «представницька демократія» в ній відсутній, хоч використані похідні від нього терміни «представниць­кий орган» і «представницький мандат».

Разом із тим Верховна Рада України на конституційному рівні представницьким органом прямо не визначена. Таку «прогалину» за­повнив Конституційний Суд України, встановивши в одному із своїх рішень, що «формування шляхом прямих виборів і функціонування на засадах колегіальності забезпечують Верховній Раді України характер представницького органу»^[387].

Попри широке застосування термінів «безпосередня демократія» і «представницька демократія» в суспільно-політичній практиці й в юридичній науці, вони потребують уточнень.

Безпосередня демократія — це опосередковане (вибори) або пря­ме (референдум) за характером здійснення влади самим народом чи його визначеною частиною шляхом голосувань або шляхом формулю­вання та підтримки пропозицій (ініціатива), внаслідок чого можуть бути ухвалені владні рішення. Характер і зміст цих рішень значною мірою зумовлюють відмінності у формах безпосередньої демократії. Формально-юридичну основу безпосередньої демократії становить або лише наявність у відповідних суб'єктів права голосу (ініціатива), або така наявність і можливість це право прямо реалізувати (вибори і референдум).

Іноді у вітчизняній літературі виділяють пряму демократію, від­різняючи її від демократії безпосередньої. У Законі України «Про міс­цеве самоврядування в Україні» передбачені загальні збори громадян за місцем проживання, що є «формою їх безпосередньої участі» у ви­рішенні питань місцевого значення. На відміну від таких форм безпо­середньої демократії, як вибори і референдум, зазначеним зборам притаманна своєрідна централізація: їх учасники здійснюють волеви­явлення (голосування), перебуваючи в одному місці. Але така відмін­ність дає підстави визначити відповідні збори як одну з форм саме безпосередньої демократії.

Представницька демократія — це здійснення влади обраними представниками, котрі функціонують на загальнодержавному або на так званому місцевому рівнях колегіально (передусім парламент) чи одноособово (насамперед президент). Тим самим прямі вибори, що є однією з форм безпосередньої демократії, сполучаються з представ­ницькою демократією.

Між безпосередньою демократією і представницькою демократі­єю існують взаємозв'язки, що історично розвивалися. Вони виникли ще в античний період, причому тогочасне виборне представництво служило, по суті, додатком до історичних форм безпосередньої демо­кратії — так званих вічевих форм. За часів феодалізму з досвіду рефор­маторської церкви, яка встановила принцип виборності священників парафіянами, ідея прямих виборів була поступово сприйнята в дер­жавному владарюванні, хоча порядок голосування на відповідних ви­борах значною мірою відрізнявся від сучасного, прийнятого з другої половини XIX століття.

Представницька демократія як сукупність певних сучасних спосо­бів та засобів організації і здійснення влади об'єктивно має в розви­нутих країнах домінуюче практичне значення. З іншого боку, політич­ний і юридичний «пріоритет» у взаємозв'язках між представницькою демократією і безпосередньою демократією нерідко визнають за останньою. Зокрема, посилаються на те, що акти, прийняті або затвер­джені на референдумі, мають вищу юридичну силу порівняно з анало­гічними за предметом і об'єктом регулювання актами, прийнятими парламентом.

Однак відмінності між референдними і парламентськими актами в силі існують тільки тоді, коли це прямо застережено в конституції або законі. Не менш важливим є те, що конституції, прийняті або за­тверджені на референдумі, як правило, передбачають парламентський порядок внесення до них змін. Такі конституції за своєю юридичною природою не мають відмінностей від конституцій, прийнятих парла­ментом.

Тому правова регламентація форм безпосередньої демократії має бути спрямована на поєднання цих форм зі способами і засобами, які характеризують представницьку демократію, зробити їх взаємодопов­нюваними. У співвідношенні безпосередньої демократії і представ­ницької демократії багато чого залежить від характеру політичного режиму, що існує в конкретній країні, від традицій, пов'язаних з функ­ціонуванням державного механізму і всієї політичної системи суспіль­ства. За умов демократичного розвитку суспільства і держави невідпо­відностей між безпосередньою демократією і представницькою демократією не виникає.

Одним із проявів принципу народного суверенітету є історично визнане право народу на повстання навіть проти законних правителів, що узурпували владу і зловживають нею. Про право «народу» на по­встання писали різні автори, починаючи з XIII століття. Але вперше це право було офіційно зафіксовано в Декларації незалежності США 1776 року. Надалі визнання такого права нерідко оцінювалося як прояв політичного ідеалізму, притаманного перш за все періодам соціальних революцій, а його значення і можливості реалізації, по суті, заперечу­валися посиланнями на необхідність дотримання вимог формальної законності у сфері державної влади.

Відповідне право народу, хоч і в «пом'якшених» формулюваннях, знайшло відображення в сучасній практиці, трансформувавшись у конституційне право громадян протидіяти посяганням на «конститу­ційний лад», на «демократичний» порядок реалізації основних прав і свобод або в право чи навіть обов'язок виступати «законним спосо­бом» проти узурпації державної влади (Естонія, Литва, Угорщина, ФРН). Право громадян чинити опір «діям, спрямованим на захоплення державної влади» передбачалося практично в усіх текстах (редакціях) офіційного проекту чинної Конституції України. Але в процесі роз­гляду проекту у Верховній Раді України положення про таке право були вилучені.

У багатьох основних законах, включаючи, як зазначалося, Конституцію України, констатується, що влада, джерелом і носієм якої є народ, може здійснюватися як безпосередньо, так і через відповідні органи. Здійснювана безпосередньо, вона виступає як власно влада народу, будучи реалізованою через уповноважені на це органи і поса­дові особи, — змінюється за формою і визначається як державна влада і (за змістом Конституції України) місцеве самоврядування. Однак, змінена за формою, зберігає природу влади народу і не трансформу­ється в якусь владу органів.

Разом із тим на рівні суспільної свідомості влада народу сприйма­лася в попередній період вітчизняної історії як влада держави або на­віть як влада її органів. Як зазначає Ю. О. Тихомиров, у радянський період «держава, трактована як держапарат, ставала уособленням вла­ди та її носієм... народ відсувався на задній план як політична фікція, скоріше як гасло владарювання»^[388]. Складно заперечувати таку оцінку і стосовно сучасних вітчизняних реалій. При цьому стійке сприйняття виключно держави та її органів як носіїв, «власників» влади, юридично задекларованої як влада народу, може мати значні негативні наслідки.

Серед таких наслідків треба виділити ймовірні розширення кола тих, хто в різні способи самоізолюється або поза своєю волею відчу­жується від влади, і втрату владою легітимності. При цьому у фактич­них носіїв влади можуть посилюватися «спокуси» діяти безконтрольно і тому довільно. Треба також очікувати, що в соціумі набуватиме ха­рактеру родового розмежування на тих, хто здійснює владу (суб'єкти влади), і підвладних (об'єкти чи навіть предмети влади). Як результат, конституційно встановлені інструменти владарювання отримувати­муть значення форми без належного змісту, тобто ставатимуть фіктив­ними. Усе це несе системні загрози для суспільства і держави, яким, насамперед, можна запобігти шляхом по-справжньому демократично­го і достатньо тривалого розвитку конкретної країни.

За будь-яких умов влада народу повинна здійснюватися на основі закону і з використанням способів і засобів, що ним передбачені. Ця теза перебуває у формально-логічній колізії зі змістом права народу на повстання, включаючи його сучасні варіанти. Така колізія може фак­тично зніматися суспільною практикою. В умовах демократичного розвитку відповідна практика її звичайно нівелює.

Як свідчить політична історія, відсутність демократії й авторитар­ність у надмірних проявах може призводити до проголошення і реалі­зації зовні привабливого, а по суті популістського і за можливими на­слідками реакційного гасла, відповідно до якого «народ є зверхнім відносно формальної (юридичної) конституції».

Принцип народного суверенітету «матеріалізується» шляхом, зо­крема, конституційного і законодавчого закріплення прав і свобод лю­дини і громадянина. При цьому, про що йдеться в літературі, «основні права є правами захисту від влади держави... За умов конституційного ладу такі права захисту необхідні, тому що й демократія є пануванням людей над людьми, котрим притаманні спроби зловживання владою, і тому що державна влада й у правовій державі може вчиняти несправедливо»^[389].

Особливу роль у забезпеченні народного суверенітету відіграють політичні права, насамперед ті з них, що уможливлюють участь грома­дян у формуванні і здійсненні влади (так звані права на участь у владі). Відповідні права зафіксовані у ст. 38 Конституції України, і серед них треба виділити права обирати і бути обраними. У згадуваному Рішенні Конституційного Суду України у справі № 1-5/2005 визначено, що реалізація громадянами права голосу на виборах і референдумі є «складовою процесу здійснення влади народом безпосередньо»^[390].

Між народним суверенітетом і «правами на участь у владі» існує взаємозв'язок, що має сутнісний характер. Він відображає сутність влади народу, участь в організації і здійсненні якої, реалізуючи зазна­чені права, може брати кожний дієздатний громадянин, а також сут­ність відповідних прав, які виступають способом і засобом забезпечен­ня народного суверенітету.

Як зазначалося, з державним і народним суверенітетом сполуче­ний національний суверенітет. Відповідний термін має два значення, пов'язаних із характеристикою влади та її носія, а також з утворенням більшості сучасних європейських держав саме як національних дер­жав. Одне з таких значень зумовлено поняттям народу як політичної нації, тобто як сукупності громадян конкретної держави поза їх націо­нальною (етнічною) належністю. У наведеному значенні термін «на­ціональний суверенітет» виступає синонімом терміну «народний суве­ренітет». Інше значення терміна «національний суверенітет» вважається належним до нації як етносу, у зв'язку з чим національний суверенітет трактується в контексті права нації на політичне самовиз­начення. Про розвиток національної держави в межах існуючих кордо­нів і на основі «здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення» йдеться в першому розділі Декларації про державний суверенітет України. Але в преамбулі Конституції України суб'єктом права на самовизначення позначені як «українська нація», так і «увесь Український народ». Виходячи зі змісту преамбули, а та­кож ст. 11, можна стверджувати, що вживаний у конституційному тек­сті термін «українська нація» вказує виключно на етнос (титульний).

Визнання в Конституції України права на самовизначення як за нацією (етносом), так і за народом (політичною нацією) є відбитком різних і навіть протилежних підходів до визначення цього права, що мають місце в теорії і практиці міжнародних відносин і нерідко засто­совуються вибірково з позицій політичної кон'юнктури. У зв'язку з такими підходами і з метою, зокрема, запобігання дискредитації важ­ливих принципів міжнародного права, передусім принципу територі­альної цілісності держав, право націй на самовизначення розглядається як відповідні й зовсім не абсолютні можливості саме політичних націй.

Проблематика визначення у співвідношенні держави, влади і на­роду пов'язана з питаннями змісту як системи сучасного конституціо­налізму, так і змісту його функціонального механізму.

3.3.