§3. Права людини і влада

10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН прийняла За­гальну декларацію прав людини, в ст.1 якої проголошувалось: «Всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності й правах».

З самого початку проголошення незалежності України держа­вні органи республіки у своїй законотворчій діяльності' приділяють значну увагу забезпеченню прав і свобод людини у всіх основних сферах життя. У 1991р. Україна ратифікувала Перший факультати­вний протокол до Пакту про громадянські та політичні права, Кон­венцію про права людини. Правам, свободам та обов’язкам люди­ни і громадянина присвячено спеціальний розділ (II) Конституції України 1996р., який охоплює 48 статей. У ст. 22 Конституції під­креслюється, що «конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані». З метою розвитку і конкретизації поло­жень Конституції України було прийнято постанову Верховної Ради України «Про заходи державної політики України в галузі прав лю­дини» (17 червня 1999р.). Велике значення для створення умов за­безпечення прав і свобод громадян на рівні міжнародних стандар­тів мало прийняття Верховною Радою України закону «Про Упов­новаженого Верховної Ради України з прав людини», Цей Закон визначає як законодавче застосування прав людини і громадянина в Україні, так і основні напрямки діяльності Верховної Ради України по забезпеченню прав і свобод людини.

Суттєвий крок у цьому напрямку було зроблено й іншою гіл­кою влади в Україні - судовою. У травні 1997р. Пленум Верховного Суду України прийняв спеціальну постанову «Про поширення судо­вого захисту прав та свобод людини і громадянина», у якій підкрес- лишалося, що вся діяльйієть судів «повинна бути підпорядкована захисту прав і свобод людини і громадянина».

Захист прав і свобод людини державою здійснюється на двох рівнях: перший - це проголошення юридичних гарантій прав і сво­бод; другий передбачає конкретну організацію правоохоронної дія­льності державних установ щодо захисту проголошених прав та свобод людини і громадянина.^[XX] У ст. З Конституції України підкре­слюється, що «права і свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед лю­диною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і сво­бод людини є головним обов’язком держави».

Держава є інструментом втілення в життя загальної суверен­ної волі народу. Конституція встановлює міру взаємної свободи і відповідальності держави і особистості, визначає рамки «вторгнен­ня» держави у сферу життєдіяльності індивіда, які не можуть бути подолані без ризику втрати владою легітимності. Права людини належать людині. Через це вони не можуть розглядатись як «пода­рунок» влади. Свобода людини - це її здатність діяти відповідно до своїх інтересів, спираючись на пізнання об’єктивної необхідності. Розбудова правової держави передбачає створення умов для юри­дичної свободи людини, своєрідного механізму правового стиму­лювання, в основі якого принцип «не заборонене законом дозволе­но». Цей принцип будується на відомому афоризмі Ш.Монтеск’є, який говорив: «Свобода - це право робити все те, що закон не за­бороняє». Такий підхід розглядався як необхідна передумова успіху, як реальний шанс для кожного реалізувати себе легальним шляхом. У цьому суть індивідуальної свободи, ідеї рівних можливостей, рів­них стартових умов. А далі все залежить від особистих якостей. У цьому принципі, який є дійсно ринковим, закладено могутній ім­пульс прогресивного розвитку. Влада через закони повинна лише накреслювати загальні рамки, стояти на охороні порядку, встанов­лювати чесні «правила гри». За межами розумного правової забо­рони людина вільна і незалежна, в тому числі і від влади. Вона мо­же на свій розсуд розпоряджатися своєю власністю, правами, досві­дом, здібностями, капіталом.

Сьогодні в умовах окладної економічної та криміногенної си­туації цей принцип сприймається неоднозначно, а на побутовому рівні навіть негативно. Дозволеність сприймається як уседозволе­ність, можливість робити все, що хочеш. Ототожнюється принцип і його втілення. Зрозуміло, що цей принцип у повному обсязі може бути здійснений лише в розвинутому громадянському суспільству до якого Україна прагне. Різкий перехід від принципу «все заборо­нено» до принципу «все можна» не міг не створити проблем. Не принцип недосконалий, а поки що умови його здійснення, методи, практика застосування. Мав рацію Т.Гоббс, коли писав ще багато років тому: «...закони встановлено не для залякування, а для спря­мування людських дій подібно до того, як природа поставила бере­ги не для затримки течії ріки, а для того, щоб спрямовувати її»^[XXI].

Перед нашими законодавцями непроста альтернатива: що краще - заборони, обмеження та контроль чи уседозволеність на рівні аморальності і свавілля. Першим шляхом ми вже йшли, і на­слідки відомі. Другим шляхом, як показує практика останніх років «перебудови» та перших років незалежності, йти теж недоцільно. Негативні наслідки принципу «дозволеності» гостро відчули в ці роки на собі правоохоронні органи, яким усе важче стало забезпе­чувати громадський порядок у країні, боротися зі злочинністю. Очевидно, необхідно вичленування «золотої середини», а тенденція до реалізації вищевикладеного принципу повинна зберігатися.

Найважливішим природним правом кожної людини є право на життя. Це право охороняється Конституцією України. У ст. 27 гово­риться: «Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави - захи­щати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здо­ров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань». Без права на життя всі інші права не мають абсолютно ніякого сенсу. Тому саме право на життя є головним критерієм, альфою і омегою всього інституту прав і свобод у демократичному суспільстві.

Разом з тим право на життя, незважаючи на його глобальне значення, не може бути гарантованим реально в повному обсязі в жодній країні світу. Не є винятком, на жаль, і Україна. Це пов’язано з цілим комплексом причин, серед яких загибель людей від рук злочинців; передчасна смерть від хвороб; загибель в різних катаст­рофах, аваріях; самогубство.

В країні склалася досить несприятлива демографічна ситуація. За останні 9 років тривалість життя зменшилася на 4 роки і склала 61,5 року для чоловіків і 71,5 - для жінок. Посилився процес депо­пуляції - зменшення чисельності населення внаслідок переважання кількості померлих над народженими. Кожен третій чоловік вми­рає, не доживши до пенсійного віку. Слабкими елементами соці­альної структури є 15 млн. пенсіонерів і 1,3 млн. людей, які отри­мують допомогу на дітей. За рівнем життя Україна знаходиться на 83 місці в світі. 28,5% громадян мали у 1998р. сукупні доходи на ду­шу населення нижчі, ніж межа малозабезпеченості.¹

Таким чином, право на життя - це не тільки юридична, але й гострополітична і соціально-економічна проблема.

Право на життя обмежується і злочинними посяганнями. На­віть представники влади не гарантовані від замахів на власне жйт- тя і загибелі. Гинуть від рук злочинців депутати різних рівнів, слід­чі, працівники міліції, відповідальні чиновники, а також конкуренти, журналісти, свідки. Страх перед державною владою, який культиву­вався довгі роки радянської влади, доповнюється «децентра­лізованим» страхом - страхом побутовим, повсякденним. За 1999р. лише в Харківській області кількість навмисних вбивств збільшила­ся на 22%.^{[22] [23] Останнім часом ескалацію кримінального насильства в Україні в цілому призупинено, проте все ж ціна людського життя суттєво девальвована.}

З цією проблемою тісно пов’язана проблема смертної кари. Вона має досить тривалу історію. Перші спроби відміни смертної кари в Україні - Русі відносяться ще до X століття, коли Великий князь Володимир Святославович перестав страчувати навіть «ве-

домих лихих людей» (у сучасній термінології особливо небезпечних злочинців), кажучи: «Боюсь гріха»¹, а Ярослав Мудрий у «Руській правді» не передбачав смертної кари за судовим вироком. Вищою мірою покарання був так званий «потік і пограбування». Він при­значався за вбивство в розбої, конокрадство, підпалювання будинку і гумна. Покарання означало конфіскацію майна злочинця («погра­бування») і вигнання його разом з сім’єю з общини (потік), що при­рікало їх на поневіряння і можливе рабство. Володимир Мономах повчав дітей: «Не убивайте и не повелевайте убити, иначе будете казнимы до смерти».

В часи, коли Україна була автономією у складі Росії, імперат­риця Єлизавета Петрівна (1741 - 1761рр.) ввела фактичний мора­торій на смертну кару і нікого не страчувала. Катерина II в своєму «Наказі» констатувала: «Опыты свидетельствуют, что частое упот­ребление казней никогда не делало людей лучшими». Разом з тим вона допускала можливість її застосування у двох випадках: 1) якщо злочинець, якого не стратили, зможе зі свого ув’язнення «возму­тить народное спокойствие»; 2) якщо «самые безпорядки заступа­ют место законов», що буває лише під час «безначалия»^{[25] [26].}

США ще у кінці XVIII ст. першими обмежили застосування смертної кари лише випадками вбивств першого ступеня, а вперше відмовитися від смертної кари спробував американський штат Мі- чіган ще у 1846р. Через 20 років Португалія стала першою європей­ською державою, яка зробила подібний крок.^[27] Особливу актуаль­ність ця проблема набула після другої світової війни з її багатомі­льйонними жертвами.

У Європейській Конвенції про захист прав людини і основних свобод проголошується: «Право кожної людини на життя охороня­ється законом. Ніхто не може навмисно бути позбавлений життя, інакше, як.на виконання смертного вироку, винесеного судом за здійснення злочину, відносно якого законом передбачено таке по­карання» (п.1, ст.2).

Далі в тексті Конвенції вказується, що позбавлення життя не роз­глядається як порушення цієї статті, якщо воно є результатом застосу-

вання сили, абсолютно необхідної: а) для захисту будь-якої особи від незаконного насилля; б) для здійснення законного арешту чи попере­дження втечі особи, затриманої на законних підставах; в) для приду­шення, відповідно до закону, бунту чи заколоту (п.2 ст.2).

Таким чином, в Конвенції зроблено 4 винятки, коли держава може застосувати смертну кару. Європейські держави не зразу при­йшли до відміни смертної кари. Лише через 33 роки після прийнят­тя Конвенції (в 1983р.) підписується протокол №6 щодо повної від­міни смертної кари.

На сьогоднішній день смертна кара застосовується в 101 краї­ні. У зв’язку з застосуванням смертної кари усі держави світу можна розділити на 4 основні групи. Лише у законодавстві 35 держав смертна кара не передбачається ні за які злочини (Австрія, Німеч­чина, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Австралія).

У 18 країнах світу смертна кара передбачається лише за особ­ливих обставин, наприклад, під час війни (Великобританія, Італія, Швейцарія, Канада, Бразилія, Мексика, Нова Зеландія).

26 країн зберегли можливість смертної кари в законодавстві, проте не застосовують її на практиці протягом 10 і більше років (Бельгія, Греція). ■

Більше 100 країн застосовують смертну кару за загальнокри- мінальні, найтяжчі злочини, серед них Росія, Білорусія, Ангола, Єгипет, 38 штатів США.

Як альтернативу такого покарання, як смертна кара, її опо­ненти пропонують довічне ув’язнення, яке ще італійський вчений XVIII ст. Чезаре Беккаріа, автор трактату «Про злочини і покаран­ня», вважав дійовішим покаранням. При цьому основним аргумен­том він вважав, що довічне ув’язнення - це довготривале покаран­ня, у зв’язку з чим воно карає сильніше, довше, має більш залякуючі ефекти, ніж смерть, яка є моментальним покаранням. 3.цього при­воду О.Кістяківський писав: «Але якщо страх смертної кари не стримує від убивств, невже страх каторжних робіт може цього дося­гти?» І далі: «Стверджувати, ніби-то люди не бояться смерті - зна­чить стверджувати обман, повставати проти природи, заявляти верх беззмістовності... Очевидно, немає нічого наочнішого, прос­тішого і очевиднішого, ніж устрашимість смертної кари»^[XXVIII].

Дискусію викликає саме розуміння значення смертної кари: це власне кара, захід соціального захисту чи покарання?

Якщо використовувати"біблійну логіку «око за око», то смерт­на кара є саме кара, оскільки застосовувалась і застосовується най­частіше всього за позбавлення життя іншої людини.

Що стосується покарання, то основне його призначення - не покарати, а виховувати з метою попередження злочинів, тобто превенція. Як відомо, розрізняється часткова превенція (попере­дження здійснення конкретних злочинів у майбутньому) і загальна - вплив на громадську думку з метою попередження злочинів. У ви­падку застосування смертної кари часткова превенція має стовідсо­тковий ефект, оскільки в подальшому здійснювати злочини страче­ний вже точно не зможе. Смертна кара може бути і заходом соці­ального захисту, оскільки таким чином суспільство визнає, що лише так може убезпечити себе від особливо жорстоких і небезпечних злочинців. При призначенні такого покарання суд враховує, в першу чергу, громадську небезпечність особи, ступінь неприйняття нею загальнолюдських цінностей і, тільки зробивши висновок, що анти­громадську спрямованість вже нічим не змінити, приймає жорстке рішення.

Смертна кара як кримінальне покарання є правовим обмежен­ням, юридичним засобом, який стримує злочинців. Це обумовлено її природою і є об’єктивною властивістю, незважаючи на будь-які суб’єк­тивні оцінки і громадську думку. В сучасний період у нашому суспільс­тві відбуваються радикальні зміни, які неминуче призводять до певної дестабілізації суспільства. Це супроводжується переоцінкою цінностей, незадоволенням, розчаруванням, агресивністю, насильством, зрос­танням злочинності. В таких умовах відмінити один із стримуючих факторів порядку (хай і не абсолютно ефективний) - означає певного мірою посилити вказані дестабілізуючі процеси, на що не без підстав вказує частина юристів. Це аргументується тим, що інші стримуючі елементи соціальної регуляції (культурні, моральні, релігійні норми) діють ще недостатньо ефективно.

Разом з тим у суспільстві сформувався певний стереотип, що саме держава буде вирішувати всі головні проблеми суспільства, в тому числі і проблему боротьби із злочинністю. Так склалося в ре­зультаті попереднього абсолютного регламентування життєдіяль­ності людини. Звідси сподівання значного загалу громадян на те, що влада вирішить проблеми злочинності властивими лише їй си­ловими засобами. З приводу такої ситуації відомий вчений В.Гум- больдт писав: «...Також, як кожен сам покладається на турботу і допомогу держави, він - і, мабуть, в ще більшій мірі - надає державі право турбуватися про долю своїх громадян. А це в свою чергу зменшує співчуття до інших людей і бажання надавати допомогу один одному»^[29].

У нинішній ситуації, яка склалася в Україні, більшість населен­ня виступає за збереження вищої міри. Згідно з опитуваннями таких 93%; стільки ж у Росії, в Білорусії - 82%.

При цьому слід враховувати також і те, що ряд демократичних держав, таких як США, Канада, Японія, що отримали статус спо­стерігачів у Раді Європи, судячи з їх юридичної практики, поки що не збираються найближчим часом відміняти смертну кару. Більше того, в таких штатах, як Нью-Джерсі і Огайо (США) смертна кара була відновлена.

Смертну кару вже відміняли в СРСР ще за Сталіна. Запам’я­тався один випадок з юридичної практики, про який розповідав до­свідчений суддя. Вбивцю засудили до 25 років. Він відбув півроку, знову вбив, йому дали ще ті півроку, які він відбув у колонії, і т.д.

Коли обгрунтовують необхідність відміни смертної кари, час­то цитують блискучий аргумент відомого кримінолога Чезаре Бек- каріа, який говорив, що смертна кара не може бути корисною через те, що вона являє собою приклад жорстокості людям. Він вважав безглуздим, що закони, які є вираженням суспільної волі, заперечу­ючи вбивство та караючи за нього, самі вчиняють його.

Прихильники цієї точки зору підкреслюють, що природне пра­во на життя не може зазнавати ніяких обмежень, бо навіть серед усієї сукупності прав людини воно має найвище ієрархічне значення.

Вони стверджують, що смертна кара несправедлива, оскільки людське життя є благо, надане Богом, і тому ніхто не має права його взяти. У зв’язку з цим відомий правознавець О.Ф. Кістяківсь- кий писав: «Але за запевненням захисників непорушності життя людського, і свободи, і діяльність - блага також первинні, надані Богом людині. Значить, вони повинні бути також непорушними? Відповідно, держава повинна зовсім відмовитися від усілякого по­карання, оскільки немає такого покарання, яке не зачіпало б яко­гось з первинних благ? Якщо життя людське непорушне, тому що воно дар Божий, то хай людина боїться роздушити змію, хай вона відмовляється від вживання у їжу м’яса тварини, тому що і змії і тварині життя надане творцем. Між людиною і твариною немає порівняння, стверджують захисники життя людини. Але хто може сказати, що Бог турбується лише про більш досконале творіння і не залишає всі інші творіння на свавілля руйнівних капризів людини»’.

Класики світової філософії І.Кант та Г.Гегель захищали смер­тну кару в ім’я справедливості принципу матеріального відомщен­ня. Висловлюючи свої погляди з цього питання, Кант наводив як приклад випадок, коли народ, який населяє який-небудь острів, ви­рішує поїхати з нього і розсіятись по всьому світу. У цьому випадку, писав Кант, хоча громадянське суспільство припиняє своє існуван­ня, повинен бути страчений останній вбивця, який знаходиться у в’язниці і засуджений до страти.

Таке вирішення Кантом цих питань пояснювалося його тракту­ванням кримінального закону як «категоричного імперативу», вимо­ги якого як вираз вищих моральних законів підлягають безумовному виконанню і не залежать від якихось зовнішніх цілей чи міркувань.

Розглядаючи питання про покарання за окремі види злочинів, Кант намагався послідовно провести принцип рівності між злочи­ном і покаранням. За образним висловом Канта, при призначенні покарання покажчик на терезах справедливості не повинен схиля­тися ні у бік злочину, ні у бік покарання. «Те зло, - писав він, - якого ти незаслужено завдаєш іншій людині з твого народу, ти завдаєш самому собі: ображаєш ти його - ображаєш себе, крадеш у нього - крадеш у себе, б’єш його - б’єш себе, вбиваєш його - вбиваєш само­го себе». Кант вважав, що «категоричний імператив» завжди вима­гає карати вбивство смертною карою (крім випадків дітовбивства та вбивства на дуелі), згвалтування і педерастію - кастрацією, ско­толозтво - вигнанням з суспільства людей.^{[30] [31]}

Гегель вважав, що самим фактом злочину злочинець дає свою згоду на застосування до нього покарання. З цього положення ро­бився висновок, що межі покарання повинні визначатися межами здійсненого злочину. Тому, щоб бути справедливим, покарання по­винно, за Гегелем, відповідати природі злочину.^[32]

Ще у XIX ст. на вимоіу скасування смертної кари була сказана знаменита фраза: «Хай вбивці почнуть першими!». Відомий росій­ський філософ В.С.Соловйов вважав, Що цим «страта прямо прирі­внюється до вбивства, і суспільство, яке страчує, стає на одну дошку з вбивцями, яким навіть присвоюється привілей бути зразком і ке­рівниками цілого суспільства...»'.

Кожне право віддзеркалює відповідний обов’язок. Право на життя породжує обов’язок захищати життя, про що і йдеться в час­тині третій статті 27 Конституції України: «Обов’язок держави - захищати життя людини». Якщо держава зобов’язана захищати життя людини, то будь-який виняток з цього правила, в тому числі й санкціоноване судом вбивство, надає такому обов’язку суперечли­вий характер та нівелює як саме поняття права на життя, так і пов’язаний з цим правом обов’язок держави. Отже, як пише Сергій Головатий, «покладений на державу обов’язок захищати життя лю­дини автоматично заперечує можливість застосування державою смертної кари»^{[33] [34].}

Разом з тим, опоненти скасування смертної кари в Україні ар­гументують свою позицію тим, що в частині другій статті 27 Конс­титуції України говориться про те, що «ніхто не може бути свавіль­но позбавлений життя», і це можна трактувати як можливість за­стосування смертної кари у випадку призначення її компетентним судом відповідно до закону.

На це аболіціоністи заперечують, що винесення смертного ви­року може бути свавільним кроком держави, оскільки вирок є про­дуктом судового розгляду і залежить від суб’єктивної думки складу суду, від тлумачення суддями обставин справи, моральних якостей суддів, прокурора, свідків, від їх професійної підготовки та діяльно­сті. Ніхто не може заперечити трагічний та непередбачуваний мо­мент - погрішність людського правосуддя, судову помилку, і при­кладів, на жаль, тут можна наводити чимало. В США 1% засудже­них до смертної кари за вбивство потім були визнані невинними. Коли мова йде про життя, яке у кожного лише одне, - то це багато.

На наш погляд, можливість судової помилки є найсерйозні­шим аргументом проти смертної кари. Проте навряд чи можна вважати таким же вагомим аріументом те, що наявність смертної кари не є стимулюючим фактором. Наводяться цифри, що, наприк­лад, в Канаді через 20 років після відміни смертної кари (1976р.) число вбивств було на 27%.менше, ніж у 1975р., тобто напередодні відміни.¹ Разом з тим у США за минулий рік кількість вбивств була найменшою з 1960р. Порівнюючи рівень злочинності в США та Єв­ропі, деякі журналісти не враховують менталітет, психологію та традиції відповідних народів, вплив культурницьких факторів. Ще 150 років тому О. Кістяківський писав з цього приводу «Не тому здійснюється більше злочинів у відповідних країнах, що там часто застосовують смертну кару, а навпаки: тому там часто застосову­ють смертну кару, що здійснюється багато злочинів. Таким чином, не збільшення злочинів є результат частих страт, а збільшення страт є результат частих злочинів»^{[35] [36].}

Слід відзначити, що опитування практичних працівників пока­зує, що число прибічників цього заходу серед них є дуже значним. У ході дискусії, проведеній у 1988 р., 68% суддів, які взяли у ній участь, висловились за збереження смертної кари,^{[37] [38] у США 68% юристів міркують з таких же позицій, а 25% - проти/}

Фахівці з кримінології стверджують, що злочинців, які здійс­нили вбивство повторно або у винятково жорстокій формі, ніякі раціональні причини зупинити не можуть. Згідно зі спеціальними опитуваннями 80% офіцерів поліції США стверджують, що в мо­мент здійснення вбивства злочинці взагалі не думають про можли­ве покарання.^[39] З цього робиться висновок про непридатність смер­тної кари. На наш погляд, висновок не зовсім коректний, оскільки, якщо стверджується, що злочинця ніщо не зупинить, він є дійсно небезпечним для суспільства і не потрібен йому. Щодо думки офі­церів поліції - то це їх припущення і їм важко визначити, що ж ду­мають злочинці, яких і треба було опитувати.

На думку російських юристів, лише 20% правопорушників смертна кара стримує від здійснення особливо небезпечних діянь.^[40] Багато це чи мало? 20% нездійснених особливо небезпечних злочи­нів - це дуже багато, якщо мати на увазі, що за цим стоять тисячі людей, яким збережено життя, здоров’я, врятовано від можливого каліцтва і т.д. Стародавні римляни говорили: «Хто щадить винно­го, той карає невинного».

У цієї проблеми є ще морально-економічний аспект. Утримання одного в’язня коштує 105 гривень на місяць (на початок 2000 року). Якщо ввести Довічне ув’язнення, то це означає, що держава за раху­нок платників податків, а значить, також за рахунок близьких родичів загиблих (батьків, дітей, подружжя) буде пожиттєво утримувати вбивць своїх найближчих людей. Якщо вважати, як пишуть аболіціо­ністи, що смертна кара - крайня форма катування, то чи не є такий спосіб утримання вбивць довготривалим катуванням для найближ­чої родини загиблих, які змушені будуть віддавати частину свого за­робітку протягом багатьох років на утримання катів своїх дорогих людей? В’язниці і так переповнені, а введення довічного ув’язнення буде означати, що кількість ув’язнених буде збільшуватись.

Ще одним аргументом проти смертної кари є те, що «брудні політики» можуть легально використовувати смертну кару, щоб позбавлятися від політичних опонентів і свідків злочинів. Дійсно, в СРСР така практика існувала. Особливо показовими в цьому плані є часи Сталіна, зокрема періоду апогею політичних процесів у 1937- 1938рр. Все ж дозволимо собі висловити припущення, що в сучасній Україні це дуже малоймовірно. Тут не було розстрілу власного пар­ламенту, як у Росії у 1993р., та інших кривавих зіткнень.

В Україні вже в перший рік незалежності відбулося вдоскона­лення кримінального законодавства. Відповідно до законів України «Про відміну кримінальних покарань у вигляді заслання і вислан­ня» (від 6 березня 1992р.) і «Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів Української РСР, Кодексу Української РСР про адміністративні порушення і Митного кодексу» (від 17 червня 1992р.) була повністю скасована смертна кара за такі небезпечні злочини проти держави, як держа­вна зрада і шпигунство, а також бандитизм, дії, які дезорганізували роботу виправно-трудових установ, незаконні операції з валютними цінностями, виготовлення або збут підроблених грошей або цінних паперів, розкрадання державного або колективного майна в особ­ливо великих розмірах і деякі інші.^[41]

У 1995р., коли Україну прийняли до Ради Європи, вона взяла зобов’язання скасувати смертну кару. З 1 січня по 11 березня 1997р. в Україні страчено 13 злочинців. У подальшому суди оголошували смертні вироки, але вони не виконувались. ЗО грудня 1999р. Конс­титуційний Суд України визнав, що статті Кримінального кодексу про застосування смертної кари не відповідають Конституції України. 22 лютого 2000 р. Верховна Рада України проголосувала за відміну смертної кари.^[42] Це було зроблено, перш за все, на вимогу Ради Європи. Хоча навіть деякі члени цієї Ради, наприклад, норве­зький представник Ян Сіменсон, підкреслюють, що «Україна - бід­на держава. У неї немає умов для пожиттєвого ув’язнення. Юриди­чному відділу ради Європи треба було б думати не про злочинців, а про нормальних жителів України».

Співробітники журналу «The Economist», які присвятили проб­лемі смертної кари в Америці спеціальні дослідження, прийшли до висновку, що ця міра покарання зберігається як символ громадсь­кого обурення проти виняткового високого рівня злочинності. Причому в умовах демократії цей символ набуває одіозного зна­чення. Незалежно від власних переконань практично ні один з аме­риканських функціонерів, що претендує на виборчу посаду, не по­сміє заявити про своє неприйняття смертної кари.

З точки зору соціально-політичної відмова від смертної кари теж не буде означати, що вона автоматично зникне зі сфери суспі­льних відносин. Вона може здійснюватись в інших формах. При від­сутності «офіційної» смертної кари можуть активізуватись її неле­гальні форми, які мають позасудовий, досудовий і післясудовий характер, - самосуди, вбивства на замовлення і т.д. «Самодіяльна» смертна кара в такій ситуації буде реалізовуватись вже не «зверху», а «знизу». Організована злочинність, родичі жертв, співчуваючі ціл­ком можуть зайняти «місце» суду в даному процесі і здійснювати «правосуддя» на власний розсуд. Існування смертної кари тісно пов’язане з загальним рівнем життя населення. Не випадково, що в розвинутих у соціально-економічному відношенні («ситих» і «спо­кійних») країнах до смертної кари ставляться толерантніше, не так загострено, як у невлаштованих, недостатньо розвинутих державах. Можливо, доцільніше було б відмінити смертну кару в умовах сформованого громадянського суспільства і правової державності, при наявності і ефективному функціонуванні яких стримуюча роль смертної кари не витримує «конкуренції» з іншими (не обов’язково правовими) засобами, цивілізованішими, гуманнішими, справедли­вішими, коли можливо буде покарати громадянина, не позбавляю- чи його найціннішого - права на життя. Лише за умов підвищення політичної та правової культури, рівня життя і стабільності можуть змінитися оцінки громадської думки. Сьогодні ж ідеальні уявлення слід співставляти з суворими реаліями життя.¹

Людина, її життя є найвищими соціальними цінностями, які знаходяться в основі усіх інших. Проте ці цінності не є абсолютни­ми, так як у природі і в суспільстві нічого абсолютного немає. Мо­жна навести тисячі прикладів, коли людина свідомо ризикує жит­тям або навіть жертвує ним заради захисту Батьківщини, ідейних переконань, наукової істини, заради врятування інших людей (спів­робітники міліції, військовослужбовці, пожежники). Як писав відо­мий поет Сааді:

«Всяк, кто живет, уйдет, Бессмертен только тот, Кто славу добрую При жизни обретет»^{[43] [44].}

Як відомо, права людини є одним із способів практичного ви­рішення взаємовідносин людини і тієї спільноти, в якій вона живе і офіційним представником якої є влада. Орієнтація влади на ін­тереси людей, які живуть у суспільстві, гуманізація політики пере­дбачають можливість для індивіда діяти за власним розсудом і отримувати певні блага (права). Серед цих прав одним з найважли­віших є право на приватну власність. Ще Арістотель відзначав, що це право йде від самої природи людини і ґрунтується на її любові самої до себе. Економічні права пов’язані з забезпеченням вільного розпорядження індивідами предметами споживання і основними факторами господарської діяльності: умовами виробництва і робо­чою силою.

Виняткове місце серед економічних прав займає право прива­тної власності. Особливо актуальним є реалізація цього права для посткомуністичних країн, якою є й Україна. В радянський період право приватної власності взагалі відкидалося, заперечувалося, зводилося до права особистої власності на предмети індивідуаль­ного споживання. Проте досвід розвитку людства, абсолютно всіх країн і народів переконливо свідчать, що заборона приватної влас­ності є протиприродною для людини, регресивною для суспільства і держави в цілому. Людина без права власності потрапляє в певну залежність від влади, знаходиться під повним її соціально-еконо­мічним і політичним контролем. Свободи людини суттєво обме­жуються (і не лише економічні!) або й зовсім ліквідовуються. Разом з тим позбавлення права власності підриває мотивацію сумлінної праці, ініціативу та підприємливість, породжує масову безгоспода­рність і байдужість до результатів праці, безвідповідальність і соці­альну інертність, веде до тотальної дегуманізації суспільства і руй­нування самої людської особистості.

Крім того, відсутність права власності призводить до стагнації економіки, її кризи, а кожного громадянина прирікає на бідність, не на життя, а на існування. Без законодавчого визнання і фактичного здійснення цього права неможлива ефективна ринкова економіка, про що переконливо свідчить досвід економічного розвитку неза­лежної України. Інша справа - ефективність законодавчого забез­печення цього права, дотримання принципу справедливості при здійсненні приватизації, протидія «прихватизації». Сьогодні для України однією з найважливіших проблем є забезпечення права власності, розширення сфери його дії (мова йде, зокрема, про пра­во власності на землю). Президент України Л.Кучма говорив, що «стимулювання людей до набуття приватної власності і захист їхніх прав є одним з принципових компонентів соціальної політики дер­жави.^[45] Разом з тим розвинені західні держави вже здійснюють об­меження права приватної власності. Потреба економічного розви­тку, вплив громадської думки призвели до суттєвої зміни тракту­вання приватної власності, до її соціалізації, певного контролю з боку держави. Сьогодні мова вже не може йти про абсолютний ха­рактер приватної власності. Більше того, в законодавствах ФРН, Франції, Італії та деяких інших держав встановлюються допустимі межі приватної власності, говориться про її використання в ін­тересах всього суспільства. Для України пошук оптимальних форм практичної реалізації права власності в інтересах особистості і суспі­льства має виняткове, першочергове значення для успішного здійс­нення курсу реформ, розробленого командою Президента Л.Кучми.

Право приватної.власності за новою Конституцією (ст.41) ро­зуміється і закріплюється всебічно, у повному обсязі, як право во­лодіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, резуль­татами своєї інтелектуальної творчої діяльності. В Конституції та­кож зазначається, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності і що право приватної власності є непорушним.

Щодо примусового відчуження об’єктів права власності, то в Конституції зазначається, що воно може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшко­дування вартості (ст.41), Причому примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускає­ться лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована тільки за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Разом з тим в Конституції зазначається, що використання вла­сності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності гро­мадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і якість землі (ст.41).

Приватна власність у сучасних умовах має не тільки економіч­ну функцію. Вона служить також засобом всебічного і вільного роз­витку особи, створюючи можливості задовольняти не лише еконо­мічні, а й культурні, духовні, естетичні потреби і запити особи. Га­рантування приватної власності - це один із важливих факторів со­ціальної стабільності, засіб підвищення добробуту населення.

Непорушність приватної власності і право її успадкування га­рантуються законом та захищаються судом. Забезпечення захисту прав і свобод йде «через зміцнення правопорядку і законності в країнах і регіонах, боротьбу з злочинністю та іншими правопору­шеннями, охорону прав і законних інтересів державних і недержав­них організацій та виробничих колективів»^[46].

У Звіті МВС перед українським народом (про оперативно- розшукову діяльність органів внутрішніх справ України в 1999 році) відзначається, що злочини корисливої спрямованості складають най­більшу кримінологічну групу, хоча їх питома вага дещо зменшилася. Слід відзначити, що в цей рік дещо зменшилася кількість крадіжок приватного майна, у тому числі'з квартир громадян. Спостерігається зменшення загальної кількості грабежів приватного майна грома­дян, скоєно менше крадіжок та угонів транспортних засобів.

Надійному захисту всіх форм власності МВС приділяє особли­ву увагу. У 1999р. зусиллями співробітників органів внутрішніх справ розкрито 112 тис. крадіжок приватного майна (у тому числі 34,6 тис. - із квартир), 14 тис. грабежів і понад 4 тис. розбоїв.

У профілактиці майнових злочинів зросла роль Державної служби охорони при МВС. Сьогодні ця служба є найефективнішою охоронною структурою в Україні. Коефіцієнт надійності охорони по Україні становить 99,7%, а у 23 регіонах він практично стовідсотко­вий. Поряд із забезпеченням надійної охорони більш як 60 тис. об’єктів та 63 тис. місць зберігання особистого майна громадян особовим складом Державної служби охорони вживалися заходи щодо попередження і припинення правопорушень. Незважаючи на зменшення чисельності охорони (не більш як 16%), до 1999р. при­пинено понад 41 тис. злочинів, що на 21,3% більше, ніж за аналогіч­ний період минулого року.

За скоєння дрібних крадіжок працівниками охорони затримано понад 78 тис. осіб, у яких вилучено матеріальних цінностей на суму майже 450 тис. грн., а на об’єктах, що охороняються, - 45 тис. пра­вопорушників.^[47]

Ст. 28 Конституції України закріплює право кожного на повагу до його гідності. Ця якість людини рівнозначна праву на повагу та обов’язку поважати інших. Вона досягається формуванням особи, яка усвідомлює свою свободу, рівність та захищеність. Життя лю­дини складається, зокрема і з її особистого ставлення до себе, і з того, як ставляться до неї інші люди. Воно базується на визнаних в суспільстві моральних постулатах, які в своїй сукупності формують розуміння людської гідності і честі. Це надзвичайно важлива скла­дова частина людського життя, соціальна цінність якої відноситься до рівня першооснов організацій громадського суспільства, що чіт­ко закріплено в ст.З і ст.21 Конституції.

Не тільки в загальній формі, але і в конкретній нормі Консти­туція закріплює право кожної людини на повагу до її гідності (ст. 28), встановлюючи: ніхто не може бути підданий катуванню, жорстоко­му, нелюдському або такому, що принижує його гідність. Ця норма передбачає, що гідність людини залишається під захистом за будь- яких обставин, в тому числі і тоді, коли її притягнуто до адміністра­тивної відповідальності або ж коли проти неї здійснюється кримі­нальне розслідування чи відбуття кримінального покарання, перебу­вання в різного роду закритих установах чи перебування на примусо­вому медичному лікуванні. Тобто притягнення до відповідальності або ж обмеження її в правах та свободах не має супроводжуватись жорстоким поводженням, що принижує людську гідність.

При визначенні мети покарання закон прямо встановлює, що кримінальне покарання не має на меті завдавати фізичних страж­дань або принижувати людську гідність (ч.2 ст.22 Кримінального ко­дексу). Разом з тим біль та страждання, що виникають у особи з при­воду законного позбавлення волі, не слід розглядати різновидом ка­тування (ст.1 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюд­ських або принижуючих гідність людини видів поводження і пока­рання, прийнятої у 1984р., учасницею якої є і Україна). Також не слід розглядати порушенням права на повагу до гідності особи її залу­чення до проведення різних слідчих дій при розслідуванні кримі­нальної справи, які пов’язані з оглядом, обшуком, відбиранням зраз­ків для проведення експертизи, допитом. Причому з огляду на спе­цифічність відносин кримінальний закон встановлює досить суворе покарання за застосування насильства або примушування особи да­вати свідчення при допиті (ст.175 Кримінального кодексу України).

Важливе значення має й останнє положення цієї статті, де встановлюється, що жодна людина без її вільної згоди не може бу­ти піддана медичним, науковим чи іншим дослідженням. Можли­вість примусового використання конкретної людини як об’єкта або ж засобу будь-якого дослідження суперечить не тільки її праву на життя, свободу та особисту недоторканність, але також і поважно­му ставленню до такої соціальної цінності, як людська гідність. Це один з відправних постулатів організації життя в умовах демокра­тії, який прямо закріплено в статті 7 Міжнародного пакту про гро­мадські і політичні права.^[48]

Право людини на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним, його юридичні межі обумовлюються необхідністю узгодження як з правами і свободами інших людей, так і з суспіль­ними інтересами. Так, право людини на свободу є настільки пов­ним, наскільки воно вступає в суперечність з реалізацією такого ж права іншими людьми, а, в свою чергу, право на особисту недотор­канність завжди дещо обмежується у випадках, наприклад, переслі­дування за злочини і проведення кримінального розслідування, здійснення заходів, пов’язаних з захистом людей та матеріальних цінностей від стихійного лиха, катастроф. Тобто межа цього права проходить по грані співставлення між собою різних соціальних цін­ностей. Як говориться у східній мудрості: «Свобода - тільки те, що ніколи нічиїй свободі не скоїть лиха».

Важливе значення для забезпечення гарантій реалізації прав та свобод людини в Україні мало прийняття закону «Про Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини» (1998р.). З при­йняттям цього Закону система гарантій конституційних прав і сво­бод людини і громадянина поповнилася суттєво важливим, причо­му абсолютно новим для нашої країни елементом. В Законі знайшли своє відображення основні демократичні принципи захис­ту прав людини. Яків більшості країн світу, закріплюється усклад­нений порядок обрання нашого Уповноваженого. Термін його пов­новажень на один рік перевищує строк легіслатури Верховної Ради України, що є додатковою гарантією незалежності Уповноважено­го. Правом подання звернень до нього володіють громадяни України, Іноземці, особи без громадянства або особи, які діють в їхніх інтересах, протягом року після виявлення порушення їхніх конституційних прав. За наявності виняткових обставин цей строк може бути продовжений до двох років. Таким чином, Закон повного мірою закріплює принцип доступності і відкритості для кожної лю­дини інституту омбудсмена.

Разом з тим можна погодитись з думкоїр тих юристів, які від­мічають і недоліки Закону. Головний з них зв’язаний з тим, що акти реагування Уповноваженого не мають обов’язкового характеру. Основні засоби його правозахисної діяльності зведені до наступно­го: безперешкодно відвідувати органи державної влади, підприємс­тва, установи і бути присутнім на засіданнях усіх колегіальних орга­нів; знайомитися з документами, у тому числі і секретними; запро­шувати посадових і службових осіб для отримання пояснень; напра­вляти у відповідні органи акти реагування. Ці акти, згідно зі ст.15 Закону, вносяться Уповноваженим «для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень». Проте неяс­но, яких заходів може вжити правозахисник стосовно тих посадових осіб, які не виконують його вимог? На жаль, в Законі відсутній ефе­ктивний механізм впливу омбудсмена на порушників прав людини.¹

Права людини стають реальністю лише тоді, коли вони не­розривно пов’язані з обов’язками людей. «Відчутність», справж­ність демократії багато в чому залежать від того, наскільки повно реалізуються права і наскільки чітко і послідовно виконуються обов’язки - ці взаємозалежні категорії. У відриві одне від одного вони не можуть досягти своєї мети, виконати свої функції.

Проблема єдності прав і обов’язків - це проблема узгодження особистих, громадських і колективних інтересів, їх гармонізації. Гегель розрізняв обов’язки людини перед собою, перед сім’єю, пе­ред державою і перед іншими людьми. Він підкреслював, що всі вони «взаємопов’язані, корелятивні, інакше ціле розпалося б»^{[49] [50]. Обов’язки пронизують собою весь соціальний організм знизу й до­верху і навпаки, значною мірою скріплюючи та стабілізуючи його.}

Цілком справедливою є, на нашу думку, точка зору угорського вченого-юриста Й. Віга про те, що «надмірна увага до прав і витіс­нення на другий план обов’язків людини так, як і здійснення прав будь-якого ціною, несприятливо впливає на стосунки індивіда і сус­пільства»^[51]. Така тенденція досить реально спостерігається зараз і в нашому суспільстві. Порушення рівноваги між обов’язковим і мож­ливим частіш за все й веде до правопорушень.

Права плюс обов’язки, свобода плюс відповідальність - таки­ми є альфа і омега цивілізованої життєдіяльності людей. Порушен­ня цієї формули рівноваги призводить до соціальної аномалії. Обов’язки - це реєстр вимог, які суспільство ставить перед особис­тістю. При цьому з юридичної точки зору ці вимоги відбивають політико-моральний мінімум, а не максимум, оскільки останній висловлює мораль.

Таким чином, природні права людини передбачають настіль­ки ж природні обов’язки людини, і вони повинні тісно взаємодіяти і врівноважувати одне одного. Як писав Адам Сміт, «наша повага до загальних правил моральності і є, власне, почуття обов’язку».

Питання про відповідальність за порушення прав і обов’язків особистості має важливе значення для їх практичного здійснення. Без визначення конкретної відповідальності органів влади, посадо­вих осіб і окремих громадян у цій сфері конституційна фіксація прав людини перетворюється лише в красиву декорацію.

Переважна більшість конституційних норм про основні права та свободи людини і громадянина діють через систему галузевого законодавства, через закони, прийняті на основі Конституції. Під час конкретизації права відбувається перехід конституційної норми на менший рівень абстрактності, на інший логічний рівень. Внаслі­док цього формується відносно нове, більш конкретне правило по­ведінки, яке відноситься до конституційної норми так, як конкретне відноситься до загального..

Застосування та дія конкретного закону є одночасно застосу­ванням (реалізацією) тієї конституційної норми, для реалізації якої прийнято цей закон. Тому порушення політичних, соціальних або економічних прав, закріплених у конкретному законі, є одночасно порушенням того конституційного права, яке ним конкретизоване. Кожний громадянин має бути впевненим у тому, що будь-яка конс­титуційна норма, яка гарантує його права І свободи, діє безпосере­дньо і прямо, а конкретні закони сприймаються ним лише ж дода­ткові засоби реалізації конституційної норми.^[52]

Поява нових, раніше невідомих Україні конституційних прав і свобод і відповідних обов’язків - закономірність і наслідок прого­лошення незалежності України. Гарантом прав і свобод людини і громадянина є Президент України (ст.102). У межах своєї компетен­ції організаційну діяльність по забезпеченню прав і свобод людини, громадянина, відповідно до Конституції, здійснюють Кабінет Міні­стрів (ст.116, п.2), місцеві державні адміністрації (ст.119); прокура­тура (ст.121); Конституційний Суд України та суди загальної юрис­дикції. В Україні діє близько 20 неурядових організацій, діяльність яких пов’язана з правами людини. Серед них - Український центр людини, Всеукраїнський комітет охорони прав людини, Українська секція міжнародного товариства прав людини та ін. Організаційна діяльність компетентних державних органів та громадських органі­зацій по забезпеченню реалізації вимог правових норм входить до складу юридичних гарантій прав і свобод людини і громадянина.