Поняття та зміст функціонального механізму сучасного українського конституціоналізму

Функціональний рівень системи сучасного українського конституціоналізму представлено відповідним механізмом, що забез­печує його динаміку.

Інструментальний підхід до дослідження конституціоналізму ви­правданий можливістю вивчити окремі засоби юридичного впливу на конституційну дійсність, шляхи і способи переведення конституційно- правової моделі в поведінку індивідуальних і колективних суб’єктів права, у конституційно-правові реалії.

Якщо погодитися з таким підходом, то функціональний механізм сучасного українського конституціоналізму (далі - функціональний механізм конституціоналізму) слід подати як самостійну систему. Зовнішнім імпульсом цієї системи є нормативна основа конституціо­налізму, тобто конституція та конституційне законодавство, що адек­ватно відображається в конституційній правосвідомості. Кінцевий прояв цієї системи - конституційно-правові відносини, організовані й впорядковані відповідно до потреб конституційного правопорядку як реального стану конституційної дійсності. Усередині системи функці­онального механізму, що розглядається, знаходяться його елементи, які становлять структуру механізму, зокрема до них належать: проце­суальна частина конституційного законодавства; реальні процеси (ди­наміка) виникнення, зміни й припинення конституційно-правових відносин; динаміка формування і прояву конституційної правосвідо­мості; інституціональні та процесуальні засоби забезпечення й охоро­ни конституційного правопорядку.

Кожен з елементів механізму органічно пов'язаний з іншими. Ці взаємозв язки є функціональними, оскільки функціонування кожного елемента зумовлює результативність функціонування інших елемен­тів, а також узгодженими, оскільки характеризуються координаційною взаємодією, завдяки чому забезпечується досягнення потрібного ре­зультату - конституційного правопорядку з метою забезпечення кон­ституційно-правової свободи людини.

Зазначені структурні зв'язки елементів функціонального механіз­му конституціоналізму дають можливість розглянути цей механізм не тільки зі змістовного (поелементного) боку, але й з процесуального. Процесуальну якість механізму, що розглядається, забезпечує пере­творення концептуальної парадигми конституціоналізму на конститу­ційну дійсність.

Виходячи зі змісту і початкового призначення функціонального механізму конституціоналізму, процесуальний його бік може бути представлено такими стадіями: сприйняття суб'єктами конституцій­них правовідносин нормативно-правової моделі сучасного українсько­го конституціоналізму, ідей і принципів конституціоналізму (стадія «сприйняття»); реалізація суб'єктами конституційних правовідносин цієї моделі в процесі здійснення конституційної практики (у конститу­ційній діяльності) - стадія «реалізації»; забезпечення конституційнос- ті діяльності та актів індивідуальних і колективних суб'єктів конститу­ційного права (стадія «забезпечення конституційності»).

При цьому практично виключається жорсткий зв'язок кожного елемента механізму з конкретною стадією його дії. Так, стадія «сприй­няття» «працює» в основному за допомогою функціонування (функ­цій) конституційної правосвідомості. При цьому функції конституцій­ної правосвідомості «включаються» і в стадію «реалізації», і в стадію «забезпечення конституційності», оскільки конституційна правосвідо­мість має багатофункціональне призначення. Вона виявляється у пра- воутворювальному процесі, здійснюючи стимулюючу правотворчу функцію, спрямовану на вдосконалення системи законодавства відпо­відно до «букви» і «духу» конституції та вищих конституційних цін­ностей. Крім того, конституційна правосвідомість виражається в організаційно-правовому механізмі реалізації права, здійснюючи пра­воохоронну функцію, яка «виявляється на буденному рівні» й у діяль­ності спеціалізованих правоохоронних органів, включаючи спеціалізо­вані органи конституційного контролю.

Стадія «реалізації», крім конституційної правосвідомості, здій­снюється завдяки динаміці конституційних правовідносин, які, у свою чергу, безпосередньо пов'язані з конституційною відповідаль­ністю, зокрема, як засобом, спрямованим на «забезпечення відповід­ності реальної поведінки учасників правовідносин його моделі»^[691].

Таким чином, змістовний підхід, у поєднанні із системно-струк­турним і процесуальним, дає змогу забезпечити всебічний аналіз функціонального механізму конституціоналізму.

На першій стадії механізму відбувається сприйняття, передусім, принципів конституціоналізму як необхідного вектора розвитку кон­ституційної дійсності. Таке сприйняття здійснюється на всіх рівнях конституційної правосвідомості (професійному і непрофесійному), а так само в усіх його формах (індивідуальній і колективній). Ця стадія включає механізм формування конституційної правосвідомості. При цьому однопорядкове значення мають процеси формування непрофе­сійної конституційної правосвідомості в особи (людини та громадяни­на) і формування адекватної ідеям конституціоналізму професійної правосвідомості. Так, функціональний механізм конституціоналізму передбачає необхідність адекватного рівня конституційної правосвідо­мості не тільки в представників влади, політичної і юридичної еліти, але й у громадян, їх активну, свідому участь у суспільно-політичних процесах, здатність компетентно контролювати діяльність владних структур, брати активну участь у процесах формування органів пу­блічної влади, інститутів громадянського суспільства. Для того щоб принципово змінити ставлення громадян до конституційно-правових цінностей, слід вирішити низку проблем не тільки теоретичного, але, передусім, практичного рівня щодо вдосконалення правового вихован­ня й підвищення конституційно-правової культури в суспільстві.

У свою чергу, професійна конституційна правосвідомість є необ­хідною на всіх стадіях функціонального механізму конституціоналіз­му, тому особливе значення має неприпустимість її деформації. Порушення питання про деформацію конституційної правосвідомості є можливим тільки в тому разі, якщо встановлено відповідні стандар­ти, відступ від яких можна буде розглядати як деформацію правосвідо­мості.

Крім формування конституційної правосвідомості, перша стадія («сприйняття») функціонального механізму вітчизняного конституціо­налізму характеризується здійсненням законотворчої діяльності, спря­мованої на формування конституційного законодавства. Як було зазна­чено, початком (основою) системи функціонального механізму конституціоналізму є конституційне законодавство. Елементом систе­ми механізму є процесуальна частина конституційного законодавства. Саме конституційно-процесуальні норми приводять у дію норми мате­ріальні, оскільки «всі галузі матеріального права завжди вимагають відповідних процесуальних норм там і остільки, де і оскільки реаліза­ція цих норм викликає певну правозастосовну діяльність уповноваже­них на те суб'єктів»^[692].

Процесуально-процедурна частина конституційного права в су­часних умовах набуває особливої важливості, бо конституційне за­конодавство ще не відповідає повною мірою реальним потребам формування системи сучасного українського конституціоналізму. Вдосконалення конституційного процесу (процедур) має не менш важливе значення, ніж закріплення статусу суб'єктів конституційного права.

Напрями цього вдосконалення полягають: передусім у повному, а не фрагментарному, процедурно-процесуальному «забезпеченні» кон­ституційних положень, оскільки субсидіарне застосування норм інших галузей права в конституційному процесі не є вирішенням проблеми, у першу чергу, через специфіку його предмета; у подальшій демократи­зації процедур, пов'язаних із забезпеченням реальної участі соціаль­них суб'єктів у державно-політичному житті; в інституціональному розвитку, тобто в удосконаленні діяльності органів (структур, уповно­важених суб'єктів), які безпосередньо здійснюють відповідні консти­туційні процедури, зокрема, в забезпеченні компетентності рішень, що приймаються, закріпленні відвертості їх процедурної діяльності, що включає публічність тощо; у прагненні до того, щоб «зворотні процедури»^[693] здійснювалися за тими ж (або достатньо близькими до них) правилами, що й процедури, які породжують відповідні стани.

Недостатність конституційно-процесуального регулювання нега­тивно позначається на конституційно-правовій практиці.

Стадія «сприйняття» функціонального механізму забезпечує зв'язок між об'єктивованою нормативно-правовою моделлю конститу­ціоналізму та її практичною реалізацією. Стадія «реалізації» характе­ризується динамікою конституційних правовідносин. Динаміка кон­ституційних правовідносин, що виражається в їх виникненні, розвитку й припиненні, відповідає загальнотеоретичним уявленням про рух правовідносин, які детально досліджено юридичною наукою^[694]. Умови виникнення, зміни й припинення безпосередньо конституційно- правових відносин також достатньо повно викладено в конституційно- правовій літературі^[695].

Ефективність динаміки конституційних правовідносин залежить від ефективності конституційного законодавства. Зокрема, правомір­на, тобто відповідна нормативно-правовим вимогам, поведінка суб'єк­тів конституційно-правових відносин є результатом впливу на них конституційних норм, зокрема конституційно-процесуальних норм.

Конституційно-процесуальним нормам притаманні всі основні ознаки, якими характеризуються будь-які процесуальні норми. Разом із тим їм властиві й певні особливості: 1) особливе цільове призна­чення - встановлення процесуально-правової форми, що забезпечує «здійснення конституційно-правових розпоряджень, організаційні умови дії конституційного права, організаційно-наукову основу регла­ментного (нормативного) і ситуативного управління та самовряду­вання»^[696]; 2) регулювання суспільних відносин, що складаються «при дотриманні певного порядку (процедури, процесуальних форм) реалі­зації уповноваженими суб'єктами своєї компетенції»^[697]; 3) регламенту­вання діяльності переважно тих суб'єктів, які мають публічно-владні повноваження; 4) імперативність за своїм змістом, при незначній час­тині диспозитивних процесуальних розпоряджень; 5) більша схиль­ність до змін у порівнянні з матеріальними нормами.

⁶⁹³ Лучин В. О. Вказ. пр. — С. 83.

В юридичній літературі аргументується виділення конституційно­го процесуального права як самостійної галузі права, яка визначається як «сукупність процедурно-процесуальних норм, які регулюють поря­док реалізації конституційно-правових норм»^[698]. Або - як «система загальнообов'язкових правил поведінки (правових норм та інститутів), що регламентують суспільні відносини, пов'язані з процесом реаліза­ції встановлених нормами конституційного права України прав і обов'язків учасників відносин»^[699]. Наведені дефініції не викликають заперечень, оскільки ґрунтуються на загальнотеоретичних уявленнях про процесуальні галузі права.

Загалом, погоджуючись із думкою про необхідність виокремлення самостійної галузі - конституційного процесуального права, все ж є спірним твердження про існування конституційного процесуального законодавства, яке С. Л. Лисенков визначає як «систему нормативно- правових актів, у яких закріплюються сформульовані чи санкціоновані державою в нормах конституційного процесуального права загально­обов'язкові правила, що встановлюють порядок, процедури здійснення юридичних прав і обов'язків певних суб'єктів»^[700].

Передусім, не відповідає дійсності твердження про «систему нор­мативно-правових актів», у яких містяться конституційно-процесуальні норми. Однією з особливостей конституційного законодавства є те, що в конституційному праві матеріальні та процесуальні конституційно- правові норми містяться в одних і тих самих нормативних джерелах. Як точно зазначив М. П. Орзіх, «окремі конституційно-процесуальні правоположення «розкидані» по всьому масиву конституційного законодавства»^[701]. Наприклад, у Конституції України переважають ма­теріальні норми конституційного права, а в Законі України «Про ви­бори народних депутатів» чи в Законі України « Про вибори Президента України» - процесуальні норми. Тому правильно говорити про проце­суальну частину конституційного законодавства, а не про «конститу­ційне процесуальне законодавство».

Конституційно-процесуальному праву, як галузі права, властиві всі характеристики, притаманні будь-якій галузі процесуального пра­ва. Ця галузь має свій предмет правового регулювання, методи регулю­вання, джерела.

У теорії процесуального права встановлюється, що процесуальни­ми галузями «опосередковується розвиток і здійснення особливих ма­теріальних охоронних правовідносин і здійснюється реалізація охо­ронних матеріальних норм»^[702]. Така характеристика є також властивою конституційно-процесуальному праву. Крім того, саме ця властивість є особливо значущою в плані розгляду ролі конституційно-процесу­ального права і конституційного процесу у функціональному механізмі конституціоналізму, зокрема, на його стадії «захисту» конституціона­лізму.

Виходячи із загальнотеоретичних уявлень про процесуальне пра­во, предметом конституційно-процесуального права є суспільні від­носини, врегульовані конституційно-процесуальними нормами, зміс­том яких є правовий зв язок між суб'єктами (у формі взаємних суб єктивних прав і юридичних обов’язків) щодо реалізації відповід­них правових дій.

Функціональне призначення конституційно-процесуальних пра­вовідносин полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків, уста­новлених нормами конституційного права. На підставі існуючих нау­кових напрацювань із цього питання можна визначити низку особливостей конституційно-процесуальних правовідносин, що ви­значають їх специфіку і мають важливе значення для визначення їх ролі у функціональному механізмі конституціоналізму.

По-перше, конституційно-процесуальні правовідносини тісно (органічно) пов’язані з відповідними матеріальними конституційними правовідносинами. При цьому вони є похідними від цих матеріальних правовідносин.

По-друге, конституційно-процесуальні правовідносини мають «підлеглий» характер щодо матеріальних конституційних правовід­носин. Ця характеристика ґрунтується на загальнотеоретичному ви­сновку про те, що «процесуальні правові відносини - це особлива самостійна форма суспільних відносин, котра слугує реалізації мате­ріально-правового відношення»^[703]. Таким чином, конституційно- процесуальні правовідносини у функціональному механізмі консти­туціоналізму відіграють службову роль щодо матеріальних конституційних правовідносин, що є елементом змісту сучасного українського конституціоналізму.

По-третє, конституційно-процесуальні правовідносини за своєю природою є «динамічними» (так само, як і інші види процесуальних правовідносин^[704]). Вони мають виключно активний характер, оскільки їх матеріальний (фактичний) зміст виявляється в активній поведінці суб'єктів, яка складається з певних дій. Саме їх динаміка зумовлює їх місце у функціональному механізмі конституціоналізму.

По-четверте, конституційно-процесуальні правовідносини відзна­чаються публічним характером, що виражається в їх суб’єктному складі (оскільки один із суб’єктів цих відносин, як правило, є публіч­ним за своєю природою). Крім того, ці правовідносини спрямовані на задоволення публічних інтересів. При цьому слід враховувати, що пу­блічний інтерес у контексті конституціоналізму не завжди пов’язаний з інтересами держави та її органів. Це можуть бути правовідносини щодо реалізації інтересів територіальних громад і органів місцевого самоврядування, наприклад правовідносини, що виникають у зв'язку з проведенням місцевих референдумів, так звані референдні правовід­носини^[705]. З цією особливістю тісно пов'язана інша характеристика правовідносин, що розглядаються.

По-п'яте, суб'єктний склад конституційно-процесуальних право­відносин характеризується обов язковою наявністю публічно-владного суб'єкта. Про цю особливість процесуальних правовідносин зазнача­ється в юридичній літературі. Так, О. Є. Кутафін як особливість розпо­ряджень, що містяться в конституційно-правових процесуальних нор­мах, називає те, що «вони регламентують діяльність головним чином тих суб'єктів, які мають владні повноваження щодо застосування матеріально-правових норм»^[706]. О. Г. Лук'янова зазначає, що однією з особливостей процесуальних правовідносин є «обов'язкова наявність владного суб'єкта, що діє від імені держави»^[707]. Проте подібна «дер­жавницька» характеристика владного суб'єкта (яку виокремлює О. Г. Лук'янова) щодо конституційно-процесуальних правовідносин у функціональному механізмі конституціоналізму є неприйнятною, оскільки владний суб'єкт безпосередньо в конституційно-проце­суальних правовідносинах не повинен в обов'язковому порядку мати «прив'язки» до державної влади чи діяти «від імені держави». Звідси випливає наступна особливість цих правовідносин.

По-шосте, не завжди суб'єктами конституційно-процесуальних правовідносин є органи держави. Так, ця особливість відзначає і конституційно-процесуальні правовідносини, що виникають між орга­нами місцевого самоврядування під час здійснення ними своєї компе­тенції. Що стосується інших суб'єктів конституційно-процесуальних правовідносин, то до них належать усі ті суб'єкти, яких традиційно зараховують до суб'єктів конституційно-правових відносин^[708].

Аналогічна ситуація складається і щодо джерел конституційно- процесуального права України. З урахуванням того, що, як зазначало­ся, конституційно-процесуальні норми «розкидано» по всьому масиву конституційного законодавства, немає можливості виокремити само­стійні (окремі) нормативно-правові акти, що складалися б виключно з процесуальних норм і які, відповідно, можна було б зарахувати тільки до джерела конституційно-процесуального права. Таким чином, такі джерела, як нормативно-правові акти, що містять конституційні нор­ми, можуть бути одночасно джерелами і для матеріального конститу­ційного права, і для конституційно-процесуального права. У зв'язку з цим можна погодитися з тими джерелами галузі конституційно- процесуального права, які називає С. Л. Лисенков, а саме: Конституція України, закони України, підзаконні нормативно-правові акти, рішення Конституційного Суду України, акти органів місцевого самоврядуван­ня, публічно-правові договори, міжнародні договори^[709]. Аналогічні джерела, за винятком публічно-правових договорів, встановлює О. В. Совгиря^[710]. Однак до цього переліку необхідно додати такі дже­рела, як конституційні традиції і конституційні звичаї. Більше того, конституційні звичаї, як правило, є джерелами більшою мірою для конституційно-процесуального, ніж матеріального права. Такої позиції дотримується В. Е. Теліпко, який вважає належними до джерел консти­туційно-процесуального права не тільки відповідні нормативно- правові акти, що містять конституційно-процесуальні норми, але й конституційно-правові звичаї та конституційні прецеденти^[711].

В умовах формування в Україні системи конституціоналізму за­гострюється увага на дотриманні юридичної форми, тому процедурно- процесуальна частина конституційного права потребує якісної зміни через оновлення конституційного законодавства.

До стадії «реалізації» функціонального механізму конституціона­лізму входить конституціоналізація правової системи України, у про­цесі якої відбувається детермінація принципів конституціоналізму в конституційно-правову практику.

Конституціоналізація - порівняно нова категорія в науці конститу­ційного права. В енциклопедії конституціоналізація визначається як «закріплення будь-яких положень у тексті конституції, надання їм конституційної основи»^[712].1. О. Кравець трактування конституціоналі- зації як «зведення правової норми в ранг конституційного положення»^[713] вважає вузьким. На думку вченого, є можливим широке значення цього терміна, яке «може бути використано не тільки в юриспруденції, але й у суміжних соціальних науках»^[714], наприклад у конфліктології, міжна­родному та європейському праві, у міжнародних відносинах і в працях про європейську інтеграцію^[715]. Широко розглядає конституціоналіза- цію Б. С. Ебзєєв, який вважає, що «конституціоналізація всіх сфер державної діяльності й усієї системи суспільних відносин» є «інтегра­цією конституційних установлень у соціальну практику»^[716]. В анало­гічному контексті розглядає конституціоналізацію В. І. Крусс, маючи на увазі під цим феноменом «відповідний моделі основного закону процес інституціональної і нормативної модернізації держави та права (у широкому значенні цих понять)»^[717]. При цьому, поділяючи точку зору В. М. Карташова, автор уточнює, що доцільніше «розглядати як об єкт конституціоналізації правову систему суспільства в єдності її компонентів: правової свідомості, системи права та юридичної практики»^[718].

У контексті формування функціонального механізму конституціо­налізму є необхідним широкий підхід до визначення конституціоналі­зації.

Аналізуючи конституціоналізацію прав і свобод як об'єднуючий чинник сучасного європейського правопорядку, сучасні науковці зазна­чають, що «конституціоналізація та інтернаціоналізація основних прав

1 свобод разом з їх соціалізацією - типові прояви сучасного консти­туціоналізму»^[719]. При цьому конституціоналізація розглядається як процес, що складається з двох етапів: перший - прийняття «жорстких» конституцій, що закріплюють групу прав і свобод, «як класичних, властивих «природному праву», так і соціальних»; другий - створення конституційних судів, наділених правом оцінювати конституційність законів. Наголошується, що «характерною рисою європейської консти­туціоналізації є зростання ролі конституційних і наднаціональних су­дів, що здійснюють судовий контроль законодавства»^[720].

Розгляд конституціоналізації як процесу дає змогу визначити спо­соби її здійснення, а саме через конституційне регулювання певних суспільних відносин, через «упровадження» до конституції відповід­них нормативних розпоряджень, як, наприклад, зазначене вище закрі­плення «групи прав і свобод», через створення органів конституційної юстиції, що здійснюють офіційне тлумачення конституційних поло­жень і конституційну ревізію законодавства.

По суті, конституціоналізація - це інтегративний вплив (процес) норм конституції, принципів конституціоналізму на правову систему.

У зв'язку з цим методологічно важливим є уточнення поняття правової системи, оскільки в юридичній літературі існують різні дум­ки щодо змісту цього феномена. «Правова система» в сучасній юри­дичній науці піддається глибокому вивченню. Не маючи за мету до­кладного аналізу дефініції правової системи, все ж слід вказати в узагальненому вигляді на існуючі наукові погляди щодо цієї проблеми з метою конкретизації поняття конституціоналізації у функціонально­му механізмі конституціоналізму.

Традиційно правова система досліджується з позиції системно­структурного підходу. При цьому цікавим є вивчення правової системи з погляду концепції аутопойезису. Очевидно, що розгляд правової сис­теми як аутопойетичної системи є обґрунтованим і дає змогу більш глибоко пізнати правову систему як складне соціально-правове явище, оскільки в цьому разі правова система досліджується як «статична і одночасно динамічна, як відкрита і водночас закрита, автономна і за­лежна від зовнішніх чинників цінність»^[721]. Проте розгляд правової системи з погляду концепції аутопойезису поки не набув повсюдного поширення. У вітчизняній науці правова система досліджується голо­вним чином у рамках класичної теорії систем.

Аналіз існуючих точок зору щодо структуризації правової систе­ми^[722] дає змогу виокремити три елементи цієї системи, які в тій чи ін­шій інтерпретації повторюються, а саме: це - система права (або по­зитивне право, виражене в нормативно-правових актах - формах позитивного права); правосвідомість (деякі вчені називають правову ідеологію як активну сторону правосвідомості); юридична практика (правотворчість, правозастосовна діяльність, правоохоронна і конт­рольно-наглядова діяльність). Саме такий зміст і структуризація пра­вової системи є необхідними і достатніми, виходячи із суті й змісту конституціоналізму, для визначення правової системи як об'єкта кон­ституціоналізації.

Функціональний механізм конституціоналізму має забезпечувати ефективну роботу Конституції, ефективний механізм реалізації кон­ституційних норм і принципів за допомогою конституціоналізації правової системи.

Конституціоналізація правової системи виражається в конституці­оналізації кожного структурного елемента цієї системи, а саме: систе­ми права, юридичної практики і правової свідомості. Так, І. О. Кравець, розглядаючи питання теорії і практики конституціоналізації правового порядку, висловив думку, що «процес проникнення норм конституції і конституційного права як обов'язкових імперативів у різні компоненти правової системи можна охарактеризувати як конституціоналізацію правового порядку»^[723].

Юридичною основою конституціоналізації правової системи України є Конституція України. Універсальність Конституції стосовно всієї правової системи виражається в тому, що конституційні норми охоплюють своєю регулюючою дією всі найбільш важливі сфери сус­пільного життя: політичну, економічну, ідеологічну, культурну тощо. В основі будь-якої галузі права, будь-якого інституту права лежать кон­ституційні норми, що є їх основоположними витоками (принципами). Крім того, конституція (у тому числі й Конституція України) як норма­тивна основа системи сучасного конституціоналізму «не дозволяє владі вийти за межі права»^[724]. Конституціоналізація системи права у функціональному механізмі конституціоналізму означає проникнення норм Конституції України в інші галузі права, підпорядковуючи їх конституційним принципам, і регулювання нових суспільних відносин правовими нормами, зведеними до рангу конституційних. Консти­туціоналізація в цьому разі здійснюється конституційно-законодавчим способом і ведеться у двох напрямах: конституціоналізація галузевого законодавства; конституціоналізація суспільних відносин.

Проникнення конституційних положень та принципів в окремі галузі права виражається в їх закріпленні в галузевому законодавстві як необхідних імперативів.

Конституціоналізація суспільних відносин зумовлена передусім появою нових суспільних відносин в умовах державно-правових ре­форм і формування громадянського суспільства в Україні, що потребу­ють правового регулювання. І тут важливо з максимально можливою визначеністю встановити належність цих суспільних відносин до предмета конституційно-правової галузі. Серед існуючих суспільних відносин, що потребують подальшої конституціоналізації, можна на­звати такі основні (найбільш актуальні) їх сфери: особисті, соціальні, екологічні права і свободи людини та механізм їх захисту; підприєм­ницьку діяльність і захист права власності; формальну характеристику (визначеність) права власності; право приватної власності; децентралі­зацію публічної влади; місцеве самоврядування.

Конституціоналізація правової свідомості означає її базування на конституційних принципах, визнанні й шануванні конституції як осно­вного закону держави і суспільства. Це діяльність щодо розвитку й підвищення рівня конституційно-правової культури як усього суспіль­ства, так і окремого індивіда. Конституціоналізація правової свідомос­ті виявляється, зокрема, у підвищенні уваги громадськості до проблем конституційного характеру. Наприклад, у сучасних умовах конститу­ційної реформи в країні активізується діяльність громадськості, зокре­ма спостерігається підвищення інтересу громадськості до процесу конституційного реформування. Можна констатувати, що в сучасній Україні зростає політико-правова активність населення. Проте в цьому процесі переважає тенденція не конституціоналізації, а політологізації правової свідомості, тоді як метою конституціоналізації правової сві­домості є формування і розвиток конституційної правосвідомості.

Конституціоналізація юридичної практики здійснюється через контрольно-наглядову діяльність суб'єктів правової охорони Консти­туції України, зокрема Конституційного Суду України. Цю діяльність спрямовано на встановлення конституційного правопорядку в країні, система способів і засобів забезпечення і охорона якого має важливе значення в здійсненні такої стадії функціонального механізму консти­туціоналізму, як «забезпечення конституційності».

Для забезпечення конституційного правопорядку є необхідним існування спеціальної системи засобів, спрямованих на створення га­рантованих умов для позитивної реалізації конституційно-правових норм усіма суб'єктами конституційного права з метою встановлення конституційної законності. Крім заходів щодо вдосконалення консти­туційного законодавства і формування конституційної правосвідомості (її конституціоналізації), ця система включає конституційний контр­оль і нагляд із боку публічно-владних структур та, зокрема, конститу­ційне правосуддя (публічно-інституціональну підсистему забезпечен­ня конституційного правопорядку); громадський контроль (громадську підсистему забезпечення конституційного правопорядку); конститу­ційну відповідальність (заходи конституційної відповідальності).

Передусім конституційний правопорядок повинен забезпечувати­ся за допомогою структур публічної влади, що мають здійснювати за­безпечення конституційного правопорядку та конституційної закон­ності. При цьому є можливим поділити публічні структури на таки групи: «законодавчий та конституційно-виконавчі органи» та «консти­туційні контрольно-наглядові органи». Стосовно України до першої групи органів слід уважати належними Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, інші центральні органи вико­навчої влади, органи місцевого самоврядування тощо. До другої групи органів, що мають здійснювати забезпечення конституційного право­порядку та конституційної законності слід віднести Конституційний Суд України, систему правоохоронних органів та інші юстиціарні ор­гани. Тут пріоритетна роль належить конституційній юстиції.

Формування ефективної системи конституційного контролю в Україні має важливе теоретичне і практичне значення для створення функціонального механізму конституціоналізму. Як справедливо на­голошується в юридичній літературі, «конституційний контроль, разом з іншими політико-правовими інститутами, є найважливішим засобом забезпечення реального існування конституціоналізму»^[725]. Особливе значення має конституційний контроль, що здійснюється Консти­туційним Судом України, зокрема в процесі формування конституцій­ного законодавства як нормативної основи сучасного українського конституціоналізму.

Безумовно, головним суб'єктом, на якого покладено обов'язок щодо забезпечення конституційного правопорядку, є публічно-владні структури. Але не менш важливим елементом у системі забезпечення конституційної законності є законослухняність громадян. М. В. Баглай визначає такі мінімальні вимоги законослухняності: повага конститу- цінних прав інших громадян; підпорядкування правовим актам, вида­ним конституційними органами державної влади, а також судовим рі­шенням і вирокам, що набрали чинності; шанування конституційних порядків^[726]. Крім цих пасивних вимог, можна виокремити й активні форми захисту конституції громадянами, зокрема можливість оскар­ження незаконних дій органів і посадових осіб. Такі форми охорони конституції можна вважати належними до громадської підсистеми конституційної охорони. До них належить також і виключне право на­роду України «визначати і змінювати конституційний лад», яке «не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особа­ми» (ст. 5 Конституції України).

Громадська підсистема забезпечення конституційного правопо­рядку має виражатися у створенні з боку публічно-владних структур для суспільства можливостей обговорення важливих питань конститу­ційного характеру, впливу на їх вирішення через інституціональні форми. На практиці у взаєминах між громадською і публічно- інституціональною підсистемами забезпечення конституційного пра­вопорядку виникають серйозні труднощі. Одночасно слід враховувати, що конституційний правопорядок в Україні істотно залежить від ак­тивності громадськості, для якої характерними є певна незалежність, критицизм стосовно діяльності державних і самоврядних органів; а також від правової культури і конституційної правосвідомості як сус­пільства (колективна форма), так і окремих осіб (індивідуальна форма). В юридичній літературі навіть висловлюються думки про те, що «під­стави безпеки конституції, її основ слід шукати передусім у суспільній свідомості»^[727]. Уявляється, що слід говорити точніше, а саме - про конституційну правосвідомість, яка є складовою конституціоналізму.

У рамках громадської підсистеми забезпечення конституційного правопорядку важливе значення має громадянин як окремо взятий суб'єкту цій підсистемі. В українській юридичній літературі розгляда­ється роль громадян у забезпеченні конституційного правопорядку, зокрема в забезпеченні охорони Конституції. У цьому разі правильною є точка зору М. В. Тесленко, згідно з якою «правова охорона Конституції вигідна не лише державі й суспільству, але й кожній окремій особі, оскільки вона, як суб'єкт правової охорони Конституції, не тільки охороняє Конституцію та закріплені в ній права і свободи громадян, але й забезпечує через оскарження в суді їх стабільний статус». Далі зазначається, що громадянин здійснює таку охорону в пасивній фор­мі — «через належне виконання конституційних обов’язків» та в ак­тивній — «через реалізацію конституційного права громадянина на оскарження»^[728].

Важливим засобом забезпечення конституційного правопорядку у функціональному механізмі конституціоналізму є інститут конститу­ційної відповідальності, який також не отримав достатньої наукової розробки, що негативно позначається на конституційно-правовій прак­тиці. Так, залишаються невизначеними поняття, особливості консти­туційної відповідальності та її співвідношення з політичною відпові­дальністю.

Підставою конституційно-правової відповідальності є здійснення суб'єктом конституційного делікту, тобто діяння, яке визнається зако­ном протиправним і спричиняє застосування заходів конституційної відповідальності. Склад конституційного делікту включає суб'єкт, суб'єктивну сторону, об єкт і об єктивну сторону. До суб’єктів нале­жать держава, державні органи, посадові особи, органи місцевого са­моврядування тощо. Об єктом конституційного делікту є суспільні відносини, що регулюються та охороняються конституційним правом, за значущістю — основоположні, базові суспільні відносини у всіх сферах життя держави і суспільства, причому основною частиною з них є владовідносини (наприклад, у сфері безпосереднього виявлення влади народу через вибори, референдум тощо). Суб'єктивною сторо­ною складу конституційного делікту є вина. При цьому слід враховува­ти, що форми вини (умисел та необережність) в конституційному праві не завжди мають кваліфікуюче значення. Об'єктивною стороною є протиправна поведінка суб'єкта, що виражається в порушенні або невиконанні конституційно-правових норм. У цьому разі йдеться про пряме порушення конституційних заборон або про невиконання кон­ституційних обов'язків, покладених на суб'єктів відповідальності.

Відповідальність за конституційним правом є реалізацією таких суспільних відносин, урегульованих нормами конституційного права, в яких суб'єкти, що покликані свідомо виконувати покладені на них обов'язки, умисно, через необережність або через інші причини не виконують їх чи виконують неналежним чином, що завдає істотної шкоди інтересам суспільства та держави (при цьому шкода може ви­ражатися у спричиненні матеріальних, економічних збитків, моральної шкоди, пов'язаної з посяганням на гідність і авторитет публічної вла­ди, втратою довіри з боку населення до органів державної або пуб­лічно-самоврядної влади, появою сумнівів у їх компетентності й про­фесіоналізмі тощо), внаслідок чого виникає юридичний факт, у зв'язку з яким спеціальні суб'єкти застосовують до порушника заходи впливу. При цьому основною функцією конституційної відповідальності в контексті сучасного українського конституціоналізму є не репресивна (каральна), а компенсаційна, тобто відновлення позитивної діяльності потенційного суб'єкта, використання для цього таких заходів, як зміна персонального складу органу, заміна керівної посадової особи тощо. Наприклад, відкликання депутата (як міра конституційної відповідаль­ності) можливо через систематичне винне невиконання депутатом своїх депутатських обов'язків. Підставою конституційної відповідаль­ності є і порушення присяги, обов'язкове приведення до якої високих посадових осіб передбачається багатьма нормативно-правовими акта­ми (у тому числі й Конституцією України). Наприклад, присяга Президента України (ст. 104 Конституції України), народних депутатів України (ст. 79 Конституції України), суддів Конституційного Суду України (ст. 17 Закону «Про Конституційний Суд України»), членів Центральної виборчої комісії (ст. 8 Закону України «Про Центральну виборчу комісію»^[729]) тощо.

Підставою притягнення до конституційної відповідальності може бути також порушення (делікт), передбачене не тільки конституцій­ним, але й іншим галузевим законодавством (інших галузей права). Наприклад, Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту, якщо він вчинив державну зраду або інший злочин (ст. 111 Конституції України, ст. 111 КК України). У цьому разі підставою конституційної відповідальності є «подвійне» порушення: порушення Кримінального кодексу і порушення присяги, згідно з якою Президент України зобов'язаний дотримуватися Кон­ституції і законів України (ст. 104 Конституції України). Крім того, конституційна відповідальність не виключає кримінальної відпові­дальності за скоєний злочин і може поєднуватися з нею. У Рішенні Конституційного Суду України від 10 грудня 2003 року № 19-рп/2003 у справі про недоторканність та імпічмент Президента України конста­товано, що «встановлена Конституцією процедура імпічменту є єди­ним способом притягнення Президента України до конституційної відповідальності і за своєю правовою природою не аналогічна звину­ваченню особи відповідно до норм Кримінально-процесуального ко­дексу України»^[730].

Аналіз конституційного законодавства України дає можливість зробити висновок, що підставою притягнення до конституційної від­повідальності є набрання законної сили обвинувальним вироком суду із застосуванням санкції — дострокове припинення повноважень суб'єкта (наприклад, набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо народного депутата є підставою для дострокового припи­нення його депутатських повноважень (ст. 4 Закону України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р.^[731]).

Особливістю конституційної відповідальності є те, що вона за­стосовна не тільки в тому разі, коли прямо порушується закон, але й тоді, коли в діянні суб'єкта немає формальних ознак правопорушення (елементів складу), але поведінка суб'єкта суперечить меті, принци­пам конституційного законодавства як нормативній основі конституці­оналізму. Передумовою конституційної відповідальності в цьому разі є факт набуття особливого статусу суб'єктом (як правило, наділення владними повноваженнями, використання яких пов'язано з інтересами держави, суспільства тощо). Підставою відповідальності в цьому разі є неправильно вибраний політичний курс, що не відповідає інтересам держави і суспільства на певному етапі його розвитку, неефективна діяльність, недосягнення необхідного результату, нездатність через різні причини (можливо, особистісні властивості і якості) справитися з покладеними на суб'єкт завданнями, його небажана, з позицій громад­ської свідомості, поведінка (наприклад, аморальний вчинок). Як при­клади застосування конституційної відповідальності до органів і осіб за відсутності з їх боку формальних ознак правопорушення можна на­звати відставку уряду при прийнятті резолюції недовіри (за певних умов) з боку Верховної Ради України (ст. 87 Конституції України), від­кликання депутата місцевої ради на підставі систематичного порушен­ня депутатом норм депутатської етики (ст. 37 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад»)^[732].

Особливістю конституційної відповідальності є можливість її за­стосування без вини. Безвинна конституційна відповідальність (тобто відповідальність не вимагає наявності вини в юридичному сенсі), як правило, настає з політичних мотивів (політична вина), наприклад втрата підтримки більшості, зміна співвідношення політичних сил у парламенті, зміна політичної обстановки в країні тощо.

Питання про суб'єктів конституційної відповідальності в юридич­ній літературі вирішується неоднозначно. Уявляється, не викликає за­перечень визначення, згідно з яким суб'єктами можуть бути тільки деліктоздатні за конституційним правом індивідуальні та колективні суб'єкти. При цьому конституційна деліктоздатність означає здатність суб'єкта самостійно нести конституційно-правову відповідальність за здійснені конституційні делікти^[733]. Зокрема, до індивідуальних суб'єктів можуть уважатися належними: посадові особи, депутати представницьких органів держави і місцевого самоврядування, грома­дяни (індивідуальні суб'єкти). Колективними суб'єктами можуть бути органи державної влади і місцевого самоврядування, різні об'єднання громадян та інші соціальні утворення тощо. Особливими суб'єктами конституційної відповідальності є держава і державні утворення.

Залежно від виду суб'єкта конституційної відповідальності (ко­лективний або індивідуальний суб'єкт) розрізняють колективну та ін­дивідуальну конституційну відповідальність. Прикладами колективної відповідальності є відставка уряду, розпуск парламенту, дострокове припинення повноважень іншого колегіального органу. Конституційно- правові норми прямо вказують на існування конституційної відпові­дальності колективних суб'єктів (п. 28 ст. 85, ст. 87, ч. 2 ст. 90, п. 8 ст. 106 Конституції України, ст. 78 Закону України «Про місцеве само­врядування в Україні» та ін.). Можливість колективної відповідальнос­ті підтверджується і положеннями мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від ЗО травня 2001 року № 7-рп/2001 (справа про відповідальність юридичних осіб)^[734].

Колективними суб'єктами відповідальності є: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, колегіальні органи державної влади і місцевого самоврядування, комітети й комісії представницьких органів, політичні партії та громадські організації, виборчі комісії (їх деліктоздатність визначається межами часу їх діяльності), органи са­моорганізації населення.

Особливості застосування конституційної відповідальності до ко­лективного суб'єкта виражаються у специфіці (особливостях) підстав колективної відповідальності, санкцій і механізму притягнення до від­повідальності. Ці особливості індивідуалізуються залежно від статусу колективного суб'єкта. Так, підставами притягнення до конституційної відповідальності уряду є, наприклад, невиконання або неналежне ви­конання встановлених законом функцій (компетенції) цього органу. Санкцією є відставка уряду в результаті вотуму недовіри. Суб'єктом притягнення до відповідальності є парламент, процедуру закріплено у ст. 87 Конституції України. Абсолютно інші підстави, суб'єкти, умови, процедура притягнення до конституційної відповідальності Верховної Ради України (ч. 2 ст. 90, п. 8 ст. 106 Конституції України, Рішення Конституційного Суду України від 19 травня 2004 р. № 11-рп/2004 у справі про умови дострокового припинення повноважень Верховної Ради України^[735]).

Особливістю є те, що суб'єктивною підставою колективної відпо­відальності є не тільки вина як запобіжно-протиправний стан психіки суб'єкта, а передусім стан, пов'язаний з можливістю свободи вибору поведінки, тобто вина колективного суб'єкта конституційного права визнається в тому разі, якщо цей суб'єкт вибрав неправильний (анти- конституційний, неефективний, недоцільний) варіант своєї поведінки. Вину колективного суб'єкта можна розглядати і як незастосування ко­лективним суб'єктом усіх залежних від нього заходів, зокрема неви­користання наданих йому прав (повноважень) для дотримання конституційно-правових норм і виконання покладених на нього обов'язків, за порушення яких передбачена конституційно-правова відповідальність. Слід враховувати, що можливими є ситуації, коли колективний суб'єкт не виконав вимоги закону через незалежні від нього причини. Колективний суб'єкт, що в цьому разі притягається до конституційної відповідальності, повинен обґрунтувати всі обставини, що не надали йому можливості виконати вимоги закону. Причому до­водити це він має сам (субсидіарне застосування цивільно-проце­суальних норм у конституційному процесі). Наприклад, із питань ви­борчого права судова практика часто йде саме цим шляхом.

У випадках, передбачених законом, допускається одночасне за­стосування конституційної відповідальності до колегіального органу і до його членів. При визнанні вини колективного суб'єкта конституцій­на відповідальність покладається на колективний суб'єкт, а не на окремих членів колективу або керівників. Це пов'язано з тим, що ко­лектив — це самостійне й цілісне утворення, що має власну конститу­ційну правосуб'єктність. Однак конституційний делікт, що здійсню­ється колективним суб'єктом, завжди є результатом невиконання або неналежного виконання окремими (можливо більшістю або всіма) його членами своїх обов'язків, порушення ними законодавства. Тому члени колегіального органу можуть одночасно нести особисту відпо­відальність за власні протиправні й винні діяння, пов'язані з виною колективного суб'єкта.

Дискусійним є питання про конституційну деліктоздатність дер­жави. Так, на думку В. О. Виноградова, обґрунтованою є позиція Т. Д. Зражевської відносно того, що ні держава, ані народ, ані нація не мають конституційної деліктоздатності. Така позиція пояснюється тим, що стосовно цих суб'єктів відсутня вища (або подібна) інстанція, яка має право, а головне — у змозі, ініціювати і забезпечити примусо­ве виконання ними конституційно-правових норм^[736]. С. А. Авак'ян уважає, що народ, нація і держава несуть «позитивну конституційно- правову відповідальність, тобто ту, в основі якої — усвідомлення суб'єктом конституційного права своєї відповідальності за долю вла­ди, країни, людей»^[737]. При цьому, на його думку, «важко припустити їх позитивну відповідальність перед іншим суб'єктом конституційно- правових відносин, і вже тим більше негативну конституційно-правову відповідальність». На відміну від наведених точок зору, А. О. Селіванов стверджує: «...держава теж повинна стати суб'єктом відповідальності загалом... Вона, як відомо, може бути суб'єктом цивільно-правової відповідальності... Вважаємо, що при порушенні зобов'язання з боку держави повинна наставати не тільки цивільно-правова, але й консти­туційна відповідальність, коли законом встановлено наявні обставини здійснення публічних функцій з боку держави»^[738]. Уявляється, що держава є самостійним суб'єктом конституційної відповідальності. Такий висновок випливає з аналізу статей Конституції України. Так, ст. З Основного Закону свідчить, що «держава відповідає перед люди­ною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». Невиконання цих зобов'язань спричиняє конституційну відповідальність. Про те, що Конституцією України закріплено принцип відповідальності держави перед люди­ною за свою діяльність, ідеться і в мотивувальній частині Рішення Конституційного Суду України від ЗО травня 2001 р. № 7-рп/2001 (справа про відповідальність юридичних осіб)^[739], де зазначається, що «така відповідальність не зводиться лише до політичної чи моральної відповідальності публічної влади перед суспільством, а має певні ознаки юридичної відповідальності як застосування заходів публічно- правового (у даному разі — конституційно-правового або міжнародно- правового) характеру до держави та її органів за невиконання чи нена­лежне виконання своїх обов'язків».

Проблема співвідношення конституційної і політичної відпові­дальності має не тільки науковий, але й практичний характер. Єдності думок із цього питання немає. Одні учені вважають, що конституційна відповідальність об'єднує в собі політичну, моральну та юридичну відповідальність (Н. О. Боброва, Т. Д. Зражевська), інші — що консти­туційна відповідальність є різновидом політичної відповідальності (М. І. Піскотін). Доцільно підтримати позицію, відповідно до якої кон­ституційна відповідальність — самостійний вид юридичної відпові­дальності, що має значне політичне «навантаження» (політичний ха­рактер), тобто перебуває на «межі» права і політики. На відміну від конституційної, політична відповідальність не є видом юридичної від­повідальності. Конституційна відповідальність, за наявності зазначе­них особливостей, має загальні ознаки, характерні для будь-якого виду юридичної відповідальності. Так, вона є заходом примушення, що ґрунтується на юридичному і суспільному засудженні правопорушен­ня, настає за здійснення конституційно-правового делікту і виражаєть­ся у встановленні для суб'єкта певних негативних наслідків. При цьому конституційна відповідальність має особливості, що характеризують її як самостійний вид юридичної відповідальності. Водночас ні в Кон­ституції України, ані в чинному законодавстві не йдеться про «консти­туційну відповідальність», що не сприяє ефективності конституційної практики. У зв’язку з цим слушною та обґрунтованою є точка зору Л. Т. Кривенко щодо необхідності «запровадження та утвердження конституційної відповідальності як легітимного інституту конститу­ційного права і практики державотворення», що, на думку вченої, «має на меті реальний захист і забезпечення норм Конституції та інших ак­тів конституційного права суб'єктами конституційно-правових від­носин»^[740]. При цьому пропонується «насамперед... легітимізувати на рівні Основного Закону України сам термін «конституційна відпові­дальність» та «на базі Конституції... розробити законодавче регулю­вання», зокрема підготувати «закон про конституційну відпо­відальність»^[741]. Очевидно, що ця пропозиція є важливою та органічно пов'язується з теорією і практикою сучасного українського конститу­ціоналізму.

Ситуативну пов'язаність конституційної відповідальності з полі­тичною відповідальністю зумовлено специфікою конституційно-пра­вових відносин, які пов'язані з такими явищами, як влада, політика, держава, суверенітет, народ, нація. Наприклад, усунення з посади або відставка уряду може бути одночасно заходом як політичної, так і конституційної відповідальності. При цьому важливо враховувати, що «підставою конституційно-правової відповідальності для вищих по­садових осіб є порушення їхніх конституційних обов'язків, тоді як політична відповідальність означає тільки те, що особа, яка обіймає вищу державну посаду, може позбутися політичної підтримки через ту або іншу причину»^[742]. Конституційна відповідальність може спричи­нити заходи політичної відповідальності, наприклад утрату політичної репутації політиком за здійснення антиконституційних діянь. У свою чергу, конституційна відповідальність, яка настає за конституційне порушення (порушення конституційної заборони; вчинення дій, що суперечать загальним принципам і змісту Конституції), часто зумовле­на боротьбою політичних сил. За прикладом можна звернутися до рі­шення Конституційного Суду України № 8-рп/2002 від 7 травня 2002 року, в якому констатується політична відповідальність Кабінету Міністрів України. У цьому рішенні зазначається, що припинення по­вноважень членів Кабінету Міністрів України, керівників інших цен­тральних органів виконавчої влади Президентом України відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 106 Конституції України або відставка Кабінету Міністрів України у зв'язку з прийняттям Верховною Радою України резолюції недовіри згідно зі ст. 87 Конституції означає, що відповідна оцінка діяльності членів Кабінету Міністрів України та керівників ін­ших центральних органів виконавчої влади може стосуватися як за­конності їх дій, так і мати політичний характер^[743].

Відмітною рисою конституційної відповідальності є своєрідність її санкцій, до яких належать: скасування чи припинення дії актів орга­нів державної влади і місцевого самоврядування; дострокове при­пинення повноважень державних, публічно-самоврядних органів і посадових осіб (відставка уряду, імпічмент Президента, розпуск пар­ламенту, відставка посадової особи або органу державної влади, до­строкове припинення повноважень посадової особи у зв'язку з пору­шенням нею вимог щодо несумісності цих повноважень з іншими видами діяльності, дострокове припинення повноважень місцевої ради тощо); анулювання юридичних результатів конституційно- правових дій (результатів виборів тощо).

На підставі викладеного можна дійти висновку, що конституційна відповідальність це самостійний вид юридичної відповідальності, що має такі особливості: підстави її застосування (конституційна відпові­дальність може наставати як за правопорушення, так і за відсутності формальних його ознак (елементів складу); коло суб'єктів, на яких вона поширюється, зокрема серед них держава, органи державної влади і місцевого самоврядування, об'єднання громадян та ін. (колек­тивні суб'єкти), а також посадові особи, депутати представницьких органів держави і місцевого самоврядування та ін. (індивідуальні суб'єкти); своєрідність її санкцій; її політичний характер, що зумовле­но специфікою конституційно-правових відносин; особливості складу конституційних деліктів і, передусім, їх суб'єктивної сторони (про­блема вини в конституційному праві); відсутність єдиної процедурно- процесуальної форми її реалізації. Конституційна відповідальність у механізмі функціонування конституціоналізму є засобом забезпечення відповідності реальної поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин конституційним правам і обов'язкам, що впливає на динамі­ку конституційних правовідносин.

Таким чином, функціональний механізм сучасного українського конституціоналізму є проявом динаміки системи конституціоналізму, засобом становлення «динамічної конституційної юриспруденції», яка, на відміну від «статичної», «орієнтована на формування та вико­ристання законів і технічних прийомів розвитку права, реформування конституційної ДІЙСНОСТІ»^[744].

5.2.