Конституційний правовий порядок: поняття, структура, зміст

Правовий порядок як стан досягнутої суспільством наявної впорядкованості його життєдіяльності в правовій сфері пронизує най­важливіші сторони правового буття соціуму, характеризує всі аспекти впливу права на суспільні відносини, а тому виступає як правовий феномен, який належить до найвищого рівня складових системної і структурно-логічної характеристики правової реальності.

Правовий порядок охоплює ті сфери відносин між людьми, які пов язані з найважливішими цінностями для людини і суспільства в цілому: життям, здоров'ям, свободою, власністю та ін. Забезпечення впорядкованості відносин між людьми на правових засадах складає передумову безпечного буття особи, задоволення її найважливіших природних і соціальних потреб. Для повноцінного фізичного і духо­вного життя людина потребує необхідних умов щодо підтримання природних функцій організму, розвитку особистості. В умовах сус­пільства буття людей піддається багатьом небезпекам - і не тільки природнім (холод, зливи, бурі, хвороби, старість), а й соціальним - злочини, нерівність, бідність.

Будучи елементом найвищого структурно-логічного ряду теоре­тичної юриспруденції, правовий порядок кореспондується з такими правовими категоріями цього рівня, як право та правова система, пра­вова культура та правове життя, складаючи разом із ними вершину і «матрицю», своєрідний генотип правової життєдіяльності соціуму. У сучасну епоху правовий порядок постає як поліструктурний, багато­рівневий феномен, правова природа якого віддзеркалює домінуючі нині тенденції до поглиблення розмаїття правового буття в координа­тах плюралістичності національних правових культур і нормативності прав людини, обов’язкових для кожної культури^[649].

Серед багатьох різновидів існуючих у соціумі правових порядків самостійне місце посідає конституційний правопорядок - поки що надзвичайно мало вивчений сучасною теоретичною і прикладною юриспруденцією суспільно-правовий феномен, необхідність дослі­дження якого визначається актуалізацією проблематики забезпечення дії ефективної конституції, її належного виконання, дотримання і ви­користання всіма суб'єктами права, а передусім державою, її органами та посадовими особами. Конституційне право, як і будь-яка наука чи її окремі складові, може бути самодостатньою та витребуваною теорією і практикою, якщо вона здатна пояснити, як улаштований предмет її дослідження, яке місце він посідає в оточуючому світі, з чого склада­ється, яке призначення та функції виконує. Наукова теорія отримує довершеність у тому разі, якщо накопичені нею знання розгорнуті в понятійній формі й через систему абстрактних категорій дають кон­кретне уявлення про сутність явища, яке пізнається, про закономірнос­ті його розвитку і форми виявлення. Знання, що виражені окремими категоріями і поняттями, у складі теорії організовуються і досягають тієї повноти і певності, які уможливлюють їх використання в практич­ній діяльності та для отримання нових результатів у осягненні дослі­джуваного феномена. Проте, як справедливо зазначає А. Р. Крусян, парадигма конституційного правопорядку не отримала свого розвитку в юриспруденції. Багато аспектів цього політико-правового феномена залишаються малодослідженими або дискусійними^[650]. Зазначене й ак­туалізує необхідність звернення до цієї проблематики з позицій теоре­тичної та прикладної юриспруденції.

Аналіз правничої (у тому числі з конституційного права) літерату­ри свідчить: категорія «конституційний правовий порядок» допоки не затвердилося в науковому обігу теоретичної і галузевої юриспруденції, а використовується поки що як слово-назва і здебільшого у «статусі» метафори.

Розгляд сучасного конституційного правопорядку має базуватися на кількох важливих методологічних ідеях. По-перше, конституційний правовий порядок виступає як такий осередок правової сфери, де, за Гуго Гроцієм, відбувається забезпечення вільного спільного існування індивідів у соціумі, а тому саме конституційний правовий порядок має бути взірцевим втіленням «розумного» стану суспільних відносин у правовій сфері. Будучи змістовним центром правового життя будь- якого суспільства, конституція має розглядатися як такий фундамен­тальний акт, орієнтація на зміст та форму якого є домінуючим факто­ром становлення та інституціоналізації всіх можливих правових порядків.

По-друге, правовий порядок, згідно з міркуванням основополож­ника філософії позитивізму Огюста Конта, базується на природному соціальному порядку. Усе штучне має спиратися на природне, інакше воно буде не в змозі виконувати своє соціальне призначення. Тож «природність» правового порядку - такий його атрибут, який власти­вий йому як явищу, похідному від самої природи цивілізованого життя людей у суспільстві, де впорядкованість є необхідною і обов язковою метою та засобом суспільної життєдіяльності. Це дає підстави вважа­ти, що конституційний правовий порядок, який має ґрунтуватися на закріплених конституцією ідеях свободи, рівності та справедливості як властивих природі цивілізованого суспільного буття загальнолюд­ських правових цінностях, якраз і виступає вираженням природно­правового єства цієї складової правової сфери, що транслюється на весь існуючий правовий порядок у суспільстві. Це зумовлює і специфі­ку конституційно-правової аксіології, яка значною мірою визначається уявленнями про природне право.

По-третє, конституційний порядок безпосередньо пов'язаний з одним із найбільш знакових юридичних феноменів сучасності, а саме верховенством права. М. І. Козюбра, який першим у вітчизняній юри­спруденції порушив питання про співвідношення принципу верховен­ства права і правового порядку, акцентує увагу на вирішальному зна­ченні природних, невід'ємних і невідчужуваних прав і свобод людини у відносинах між нею і владою, розподілі влади, верховенстві Конституції, принципі правової визначеності, принципі пропорцій­ності, правової безпеки і захисту довіри та незалежності суду і суд­дів^[654]. Верховенство права передбачає законність, основану на визнанні й беззастережному прийнятті найвищої цінності людини, її убезпечен­ні від свавілля владних інституцій та їхніх посадових осіб. Отже, на­голошує авторитетний вітчизняний теоретик права, «вимога законнос­ті згідно з принципом верховенства права поширюється тільки на діяльність органів публічної влади та їхніх посадових осіб, а не на громадян.

Про нерозривний зв’язок верховенства права та конституційного правопорядку пише також Б. Таманага, зауважуючи, що тема уряду, обмеженого законом, є однією з невід’ємних змістовних складових будь-якої концепції верховенства права. При цьому поняття, що урядо­ві посадовці повинні діяти в межах правової структури, має два окре­мих значення. Перше полягає в тому, що всі посадовці мають викону­вати вимоги чинного законодавства; друге - що навіть якщо посадовці мають змогу змінити закон, вони не можуть робити цього абсолютно довільно^[656]. І найбільш дієвим гарантом, який убезпечує суспільство від довільної зміни законів, якраз і є конституція. Цю думку американ­ського теоретика додатково аргументує Ю. Габермас, пишучи, що «сучасний правовий устрій може бути легітимним, тільки якщо він базується на ідеї самовизначення: громадяни завжди мають бути здат­ними вважати себе творцями закону, об єктом дії якого вони є»^[657]. Примітним у цьому контексті є і близький семантичний зв’язок верхо­венства права та правопорядку. Так, відомо, що перші переклади творів Ф. А. Гайєка українською та російською мовою містили поняття пра- возаконності, яке в англомовному варіанті звучало саме як rule of law.

Формування концептуальних теоретико-методологічних засад до­слідження конституційного правопорядку вимагає також усвідомлення тієї обставини, що він є особливим інституційним утворенням у право­вому житті соціуму. Це не тільки реальний зріз правової дійсності як вияв «конституційності» правового регулювання суспільних відносин, але й модель утілення найвищих стандартів свободи, рівності і спра­ведливості в наявну суспільно-правову практику. У цьому сенсі кон­ституційний правовий порядок виступає потужним потенціалом впливу на правове життя суспільства, причому не завжди «лінійним». Позитивний вплив конституційного правового порядку ґрунтується на його відповідності ідеям верховенства права, принципам свободи, справедливості й формальної рівності. У цьому виражається його гли­бинна ціннісно-нормативна визначеність: розлад у конституційному правопорядку не може не мати своїм наслідком розлад у всій правовій системі суспільства. Недарма конституційні кризи мають, як правило, довготривалі та болючі для суспільства наслідки.

Конституційний порядок бачиться як феномен, що виявляє себе в різних площинах правової реальності. При цьому в найбільш загаль­ному сенсі можна говорити про існування декількох ключових іпоста­сей конституційного правопорядку. У вузькому розумінні конституцій­ний правовий порядок постає як пов язаний з конституцією як основним законом країни «згусток» конституційно-правової матерії у вигляді конституційно-правових цінностей і принципів, норм і припи­сів, а також різноманітних правових актів (документальних і поведін- кових) і конституційно-правових відносин між суб'єктами конститу­ційного права. З теоретико-правових позицій тут ідеться про галузевий (конституційно-правовий) вимір правового порядку як важливий еле­мент у структурі галузевих сегментів правового впорядкування сус­пільних ВІДНОСИН^[658].

За такого підходу конституційний правопорядок має розглядатися з точки зору його формування на основі норм, принципів та цінностей конституційного права як фундаментальної галузі права. Це відкриває можливість осягнення реального стану правової впорядкованості у відповідній сфері суспільних відносин, умов і факторів формування конституційного правопорядку, форм, засобів і методів ефективного його забезпечення. Дослідження галузевих особливостей конституцій­ного правового порядку може виявити вплив галузевого правового режиму конституційного права на формування правового порядку в цій сфері.

Попри певні відмінності змісту і форми конституцій різних дер­жав як результату національних правових традицій і національного конституційно-правового розвитку загальними рисами конституції є визначення засад організації і функціонування державної влади та її співвідношення із суспільством. Тож, у цьому сенсі конституція визна­чає зміст галузевого правового порядку, який складається в результаті безпосередньої реалізації цінностей, принципів і норм основного за­кону, що реалізуються на засадах прямої дії конституції. Галузевий зріз конституційного правового порядку є чи не найважливішою скла­довою системи правого впорядкування суспільної життєдіяльності, оскільки саме державні інституції своєю поведінкою щодо точного і неухильного дотримання і виконання конституції формують наочний приклад для всіх інших суб'єктів права.

Аналіз галузевих правопорядків як методологічна процедура пе­редбачає декілька основних етапів. По-перше, це з'ясування особли­востей правової нормативності відповідної галузі права. По-друге, виявлення специфіки правових цінностей, які утворюють її смислове ядро та транслюють свій зміст на рівень відповідних галузевих право­вих принципів. Нарешті, по-третє, - це з'ясування змісту, форми та шляхів інституціоналізації правового режиму тієї або іншої галузі права як основи для розгортання правового порядку в індивідуальних правозначущих учинках, актах застосування та інтерпретації права. З позицій теорії сучасного правопорядку, конституційний правопорядок (у вузькому сенсі) також має розглядатися під таким само кутом зору.

Отже, розгляд конституційного правопорядку як особливого галу­зевого правового порядку має починатися з його нормативних засад, які випливають зі змісту конституційного законодавства. Тут доціль­ним є звернення до теорії правової нормативності, сучасні інтерпрета­ції якої поступово відходять від постулатів юридичного позитивізму в бік концепцій соціальної інституціоналізації. Так, в юридичній літера­турі використовуваним стає поняття нормативної структури^[659]. Поняття нормативної структури має базуватися на розумінні відмінностей між нормою права та правовою нормативністю. Останнє поняття, як спра­ведливо підкреслює Л. І. Заморська, є набагато більш широким, оскільки охоплює не лише норми, але й інші елементи правової дій­сності, які стосуються сфери належного^[660]. Тим часом коло цих еле­ментів правової нормативності, які при цьому не є нормами в прямому значенні, окреслити доволі складно. Наприклад, у літературі наполяга- ється на тому, що елементами правової нормативності, окрім правових норм, є правові принципи^[661], правові режими^[662], юридичні конструк­ції^[663] тощо.

Галузевий конституційний правопорядок з точки зору його норма­тивності безпосередньо втілює ті ідеї, які закладені в положеннях конституційного законодавства, розкриваючи його зміст. Втілюючи в собі принципи конституційного права, конституційний правопорядок тим самим націлений на розгортання в реальних конституційно- правових відносинах та інститутах основоположних демократичних ідей. Звісно, з точки зору галузевої специфіки недоцільним є розгляд конституційного правопорядку лише як стану втілення та реалізації конституційно-правових норм та принципів, адже конституційна за­конність та конституційний правопорядок не є тотожними явищами. Конституційна законність з легкістю може трактуватися формалістич­но, без виходу за межі внутрішньої нормативної структури. Саме така підміна конституційного правопорядку формальною конституційною законністю простежується в рішенні Конституційного Суду України, яким було поновлено в дії Конституцію України в редакції 1996 р.^[664]

У той самий час конституційний правопорядок, навіть розгляну­тий у вузькому сенсі, має не лише нормативну, але й ціннісну природу, що зумовлює особливість його розгортання в конституційно-правові режими. А. Р. Крусян уважає, що сучасний конституціоналізм постає як публічно-правова система конституційної організації сучасного суспільства, тобто конституціоналізм є сукупністю принципів, мето­дів, інституційних та правових механізмів, що використовуються з метою обмеження влади держави як протилежність свавільному прав­лінню та необмеженій владі^[665]. Конституційний правопорядок, як ви­дається, є феноменом, що має конституціоналізм як одну зі своїх складових. Конституційний правопорядок як специфічний галузевий правопорядок є сенс розглядати як відносно усталену картину конституційно-правової реальності, що ґрунтується на сформованих у ній цінностях та виявляє себе як правова передбачуваність, визначе­ність та упорядкованість конституційно-правових інститутів, функціо­нування надійних гарантій реалізації прав та інтересів особи, ефектив­ного функціонування інституцій громадянського суспільства і механізмів державної влади.

Разом із тим конституційний правовий порядок, як уявляється, за своєю значущістю і місцем у системі правового впорядкування сус­пільної життєдіяльності виходить далеко за межі тільки як галузевого різновиду правового порядку. Це визначається не тільки провідним місцем конституційного права в системі національного права, але й значущістю сфери суспільних відносин, які регулюються конституцій­ною ціннісно-нормативною системою, та її впливом на все правове життя соціуму.

Феномен конституційного правового порядку має підстави пов язуватися з функціонуванням конституційної держави як такої, де не тільки формально проголошується і приймається Конституція, але й реально забезпечується впорядкування державної влади на консти­туційних засадах. Конституційною є держава, влада в якій обмежена нормами Конституції і діє на засадах розподілу влад, народного суве­ренітету та верховенства права. Появившись у суспільно-політичній практиці в процесі ліберально-демократичних революцій XVIII­XIX століть, «класична» конституційна держава мала діяти на засадах визнання конституції основним законом держави (верховенства кон­ституції), а її гарантом - парламенту, який посідає чільне місце в сис­темі розподілу влад. Необхідною ознакою конституційної держави визнавалося також функціонування значною мірою незалежного від центральної влади місцевого самоврядування.

Загальний конституційний правовий порядок формується як ре­зультат втілення конституції в принципи, норми і приписи всіх галузей права країни та у виникаючу на цій основі правову активність суб'єктів права. У цьому сенсі конституційні положення пронизують всю право­ву матерію суспільства і є конституційним каркасом загальносуспіль­ного правового порядку.

Утвердження засад конституційної держави створило передумови до проголошення і практичного втілення ідей правової держави, кон­цепції якої є домінуючими в сучасних умовах, хоч очевидно (попри певні відмінності цих теоретичних конструкцій): правова держава а priori не може бути неконституційною, оскільки правова держава є результатом інституціоналізації конституції, її втіленням у конституційно-правовій практиці. Тому категорії конституційного правового порядку органічно випливають як із концепції конституцій­ної, так і правової держави. Тож, як відомо, конституція містить право­ві засади всієї правової системи суспільства, а відтак, конституційний правовий порядок пронизує всю систему правового впорядкування суспільної життєдіяльності й у такому аспекті виступає вже як консти­туційний правовий порядок у широкому розумінні.

Володіючи власним інституціональним статусом у правовому жит­ті суспільства, конституційний правовий порядок установить собою реальний, наявний зріз правової дійсності. Це означає, що конституцій­ний порядок існує «тут і тепер», він може характеризуватися різними станами досконалості, проте в сучасному цивілізованому суспільстві його необхідність і потреба є незаперечними. Це свідчить про прита­манність конституційному правовому порядку такої важливої його риси, як наявність. У ситуаціях, коли конституційний правовий поря­док порушується чи не забезпечується належним чином і тоді йому є властивою нестабільність і неміцність, надлишкова підданість негатив­ному впливу правопорушень, злочинності, неправових тіньових прак­тик, порушень законності органами держави, зловживань владними повноваженнями тощо, розвиток суспільства піддається серйозним за­грозам, а відтак, вимагає мобілізації громадянського суспільства і дер­жавних інституцій для відновлення конституційного устрою.

Конституційний правовий порядок у системі правового порядку суспільства характеризується певними атрибутами, які характеризу­ють його як особливий соціально-правовий феномен. Атрибути - невід'ємні властивості конституційного правового порядку, які виріз­няють його із середовища інших правових порядків (адміністративного, трудового, цивільно-правового та ін.).

Першим, визначальним атрибутом конституційного правового по­рядку є наявність конституції (основного закону) як визначального джерела і нормативної моделі правового впорядкування суспільної життєдіяльності. Наявність конституції як особливого нормативно­правового акта, що визначає засади соціального, економічного та по­літичного ладу, є передумовою конституційного правового порядку. Його змістовну характеристику розкрив Іммануїл Кант, категоричний правовий імператив якого «дій так, щоб вільний прояв твоєї волі був сумісним зі свободою кожного відповідно до загального закону свобо­ди» орієнтує конституційний правовий порядок на забезпечення мож­ливості найбільшої особистої свободи людей у суспільстві, у наданні їй необхідної якості, коли простір для людської активності узгоджуєть­ся з розумом, духовними цінностями і - що не менш важливо - з актив­ністю всіх інших людей, всього людського співтовариства. Конституція в сучасному суспільстві є якраз цим кантівським єдиним законом сво­боди, якому підвладні всі громадяни як первинні суб'єкти конститу­ційного права.

Тут варто підкреслити ту важливу обставину, що писана Кон­ституція не є обов язковою вимогою конституційного правопорядку. Основний закон є збірним, у чомусь метафоризованим поняттям, оскільки воно базується на широкому розумінні закону. За вузького підходу можна говорити про закон як про нормативно-правовий акт, що приймається у встановленому порядку та регулює найважливіші сфери суспільного життя. За широкого підходу закон - це не лише нормативно-правовий акт, він може мати й інші форми свого існуван­ня. Так, для сім'ї загального права, а також міжнародної правової сис­теми розмежування понять «право» та «закон» не має значення. Обидва поняття позначаються терміном «law» як інтегративного поняття, що поєднує все діюче право, а специфічний термін «act» появляється лише тоді, коли йдеться про конкретний законодавчий акт. У той самий час закон не має для цих правових систем першочергового значення. Більше того, «law» - це і закон, і звичай, і прецедент, і загальні прин­ципи права^[666], тобто вся система нормативів, що існують як в позитив­ному праві (законодавстві, договорах та прецедентах), так і в право­свідомості (загальні принципи права, першочергові правові цінності). «Law», таким чином, - це вся догма права. Це дозволяє конституційно­му правопорядку існувати навіть у тих суспільствах, де відсутня суто європейська традиція конституціоналізму, пов'язана зі створенням спеціального нормативно-правового акта, який установлює принципи організації держави, її обов'язки перед громадянами тощо.

Іще одним атрибутом конституційно-правового порядку необхід­но визнати усталення в суспільстві конституційно-правової сфери, тобто системи суспільних відносин, які викликаються до життя по­требами політико-правового розвитку соціуму і потребують конститу­ційного правового регулювання та реалізації в процесі суспільної практики. Це означає, що конституційний правовий порядок існує не як декларативний концепт ідеологізованої свідомості, а як реальний процес конституційного буття на засадах верховенства права.

Конституційний правопорядок, таким чином, виникає та форму­ється внаслідок фрагментації права, яка може мати багато наслідків та вимірів. Однак варто зазначити, що утворення конституційно-правової сфери як особливої частини, сектора правового буття, що виступає онтологічною основою конституційного правопорядку, є результатом лише галузевої фрагментації права. Тут у силу вступає велика кількість факторів, що пов'язані з неоднорідністю правового впливу на суспіль­ні відносини, на внутрішньо правову диференціацію методу правового регулювання тощо. Автономізація конституційно-правової сфери та утворення на її основі конституційного правопорядку є одночасно про­цесом становлення конституційного права як фундаментальної основи правової системи.

Важливим атрибутом конституційного правового порядку слід ви­знати розвинену систему конституціоналізму - теорію і практику кон­ституційного життя і розвитку суспільства. Взагалі, конституційний правовий порядок органічно пов'язаний зі всією системою конституці­оналізму, яка склалася в суспільстві, - з поширеними тут конституцій­ними доктринами, ідеями і цінностями, з домінуючими в соціумі конституційно-правовими знаннями, уявленнями, настановами, емоці­ями і почуттями (конституційно-правова свідомість), конституцією як основним законом та іншими конституційно-правовими актами, а ще з практикою реалізації конституційного права державними ін­

ституціями, громадськими об'єднаннями і громадянами.

Наступним атрибутом конституційного правового порядку є його іманентний інституційний зв'язок із громадянським суспільством. Конституційний правовий порядок - не просто сукупність конституційно-правових відносин (хоч і в такому розумінні прогляда­ється «організованість і правильність» цих відносин). Розгляд консти­туційного правового порядку як системи конституційно-правових від­носин (так само як і системи правомірної конституційної поведінки тощо) ігнорує наявність у нього власної правової субстанції, яка ство­рюється в результаті реалізації права і встановлення в суспільстві правового клімату, в якому домінує організованість, упорядкованість, передбачуваність правомірної поведінки і правових відносин. Це за­безпечує певну якість усієї правової сфери суспільного життя, її вну­трішню єдність і узгодженість.

Саме тому конституційний правовий порядок як особлива правова субстанція підтримується інститутами громадянського суспільства і забезпечується державою. Як відомо, зовсім не всі норми права реалі­зуються повсюдно, нерідкі й відступи від вимог правових норм, право­порушення. Тому необхідно розрізняти реально існуючий конститу­ційний правовий порядок (підсумок конституційно-правового регулювання) і конституційний правовий порядок, до досягнення яко­го прагнув законодавець на тому чи іншому етапі розвитку суспільства (мета правового регулювання). Перший залежить від стану суспільних відносин у конкретних умовах, рівня політичної і правової культури суспільства, стану ціннісно-нормативної складової правової системи та ін. Отже, конституційний правовий порядок має не тільки якісні, а й кількісні характеристики. Тому не випадково у сфері функціонування держави можна відзначити напрями діяльності із зміцнення (вдоскона­лення, забезпечення, охорони) конституційного правового порядку.

Окрім атрибутів конституційного правопорядку варто говорити також про його принципи. До принципів конституційного правового порядку слід уважати належними ті основоположні ідеї, вихідні поло­ження, відповідно до яких тільки й може формуватися і забезпечувати­ся цивілізований і стабільний конституціоналізм.

Ключову роль відіграє такий принцип конституційного правопо­рядку, як його визначеність. Конституційний правовий порядок базу­ється на формалізованих правових приписах, реалізація яких і забез­печує визначеність правових відносин. Цим він відрізняється від системи відносин, що виникають у результаті дії інших соціальних норм, де відсутні чіткі формальні орієнтири. Конституційно-правова визначеність є ключовою запорукою стабільного розвитку суспільства, а в тих випадках, коли конституційно-правові норми виявляються не- визначеними в контексті конкретної юридичної ситуації, вступає в силу правило інтерпретаційної заповненості, реалізацію якого має за­безпечувати Конституційний Суд України.

Системність є принципом організації будь-якого правопорядку, і конституційний тут не може бути винятком. Конституційний правовий порядок не є сукупністю одиничних, розрізнених актів поведінки, різ­них правовідносин. Це система зв'язків і відносин, яка заснована на єдиній сутності права, пануючій у суспільстві формі власності, системі економічних відносин і забезпечується не тільки силою цілісної дер­жавної влади, а й потужним впливом ідеології та діяльності організацій громадянського суспільства. Системність явища також передбачає, що кожна система має свій змістовний центр, певне структуроутворююче начало (властивість чи відношення), на основі якого й утворюється ця система. У разі з конституційним правопорядком таким началом має служити гуманізм як вихідна ідея європейської правової традиції, час­тиною якої є й українська правова система.

Підтримка з боку громадянського суспільства та державна забез­печеність є одним із основоположних принципів сучасного конститу­ційного правопорядку, що виражає суспільно-державний конституцій­ний симбіоз. Існуючий конституційний правовий порядок потребує, насамперед, підтримки з боку суспільства і таких його головних інсти­тутів, як громадянське суспільство і держава. Не випадково однією з основних функцій держави є охорона існуючого конституційного пра­вового порядку. Однак без участі в цьому громадянського суспільства держава схильна до встановлення переважно формального правопо­рядку, його зведення до простої конституційної законності.

Стійкість є властивістю конституційного правопорядку, який сут­тєво відрізняє його від багатьох інших існуючих правопорядків, які в наш швидкоплинний час стають дедалі більш рухомими та мінливими. Конституційний правопорядок виникає на основі конституційного права і забезпечується за допомогою максимально ефективних інсти­тутів. Стійкість конституційного правопорядку має декілька вимірів: 1) статична стійкість, що пов'язана зі станом рівноваги інфраструкту­ри конституційного правового порядку; 2) функціональна стійкість, коли функції, властиві конституційному правовому порядку, послідов­но та ефективно реалізуються; 3) динамічна стійкість, що поєднує в собі дві попередні та полягає в забезпеченні належного рівня стабіль­ності конституційного правового порядку.

Єдність правового порядку сьогодні є надактуальним принципом для збереження цілісності української держави. Заснований на єдиній системі ціннісно-нормативних вимог, що забезпечується єдністю дер­жавної діяльності і правової політики, конституційний правовий по­рядок - один на території всієї країни. Всі його складові рівною мірою гарантуються державою, будь-які його порушення вважаються право­порушеннями і припиняються державним примусом. На превеликий жаль, конституційний правопорядок в Україні сьогодні не відповідає принципу стійкості, що є наслідком як внутрішніх політико- економічних проблем, так і агресією з боку сусідньої країни.

Наш час характеризується тим, що елітарність конституційних знань, їх «належність» до вузьких кіл фахівців-конституціоналістів, політиків тощо досить активно доповнюється поширенням конститу­ційних ідей у широкому суспільному загалі, спричинюючи тенденцію до розширення впливу суспільної конституційної правосвідомості на процеси правового буття соціуму. Особливу роль тут відіграють інсти­туції громадянського суспільства, які помітно посилюють свій вплив на конституційний процес у нашій країні.

Важливим компонентом конституційно-правової свідомості необ­хідно визнати сформований у суспільстві образ конституційного пра­вового порядку. Ця категорія характеризує загальне бачення, «контурне сприйняття» феномена конституційного правового порядку різними соціальними акторами - індивідами, соціальними групами, громад­ськими і політичними об єднаннями тощо. Образне сприйняття цього феномена сприяє виробленню загального уявлення про природу, при­значення, функціонування конституційного правового порядку і тому є важливою передумовою, необхідною «сходинкою» в процесі осягнен­ня окремою особою, групами людей і суспільством цього важливого правового явища. Образ конституційного правового порядку як відо­браження у свідомості явищ об єктивної дійсності^[667] - це результат і ідеальна форма відбиття стану конституційно-правової впорядкова­ності суспільного буття у свідомості людини, що виникає в умовах суспільно-правової життєдіяльності на основі та у формі властивих конституційному праву цінностей, принципів, норм і приписів.

З боку почуттєвого пізнання конституційного правового порядку його образ живиться правовими відчуттями, сприйняттями та уявлен­нями, а з боку логічного мислення - правовими поняттями, міркуван­нями та висновками. Своєрідність образу конституційного правового порядку полягає в тому, що він виступає су б єктивною, ідеальною формою відображення реально усталеного в суспільстві стану конституційно-правового впорядкування його життєдіяльності й у цьому сенсі виступає як вторинний щодо цієї суспільно-правової (кон­ституційної) реальності. Разом із тим і сам образ конституційного правового порядку виступає не тільки самостійною правовою реаль­ністю як факт правової свідомості окремої людини чи цілого суспіль­ства, але і як потужний фактор, що відіграє активно-дієву роль у по­ведінці людини, об єднань людей і суспільства в цілому в конституційно-правовій сфері. Отже, усталений, надійно забезпечува­ний конституційний правовий порядок інерційно та через зворотний зв'язок справляє впорядковуючий вплив на поведінку суб'єктів права, виконує функцію управління вчинками людей і їх спільнот у конституційно-правовій царині.

Образ конституційного правового порядку в суспільній свідомості може відрізнятися від офіційної його картини, котра формується на підставі офіційних даних про стан реалізації конституційного права суб'єктами правовідносин, про стан правозастосовної діяльності й та­кож - про стан правопорушень конституційних прав і свобод особи в суспільстві. Офіційні характеристики конституційного правового по­рядку, звичайно ж, тяжіють до того, щоб картина правового порядку виглядала кращою. Громадяни, а відтак і суспільство в цілому, сприй­мають конституційний правовий порядок як той реальний стан оточу­ючого їх життєвого правового простору, що характеризується певними якостями впорядкованості, організованості, передбачуваності, безпеч­ності людського існування, що має гарантуватися саме конституційно- правовими засобами. У сучасних умовах важливим показником кон­ституційного правового порядку виступають його відповідність міжнародним стандартам, а також - практиці Європейського Суду з прав людини.

Іще одним важливим фактором формування суспільного образу правового порядку виступає авторитет конституції, розуміння людьми її соціальної і особистісної цінності та дійсного потенціалу щодо за­безпечення прав і свобод людини. Тому політичні маніпуляції з Основним Законом, які спостерігаються в діях української влади, за­вдають величезної шкоди всьому конституційному устрою, бо підри­вають віру суспільства в надійність конституційного гарантування правового порядку. Така ситуація підживлює і так поширений у на­шому суспільстві правовий нігілізм та інституціоналізує ще більш не­безпечне явище - правовий цинізм^[668].

Образ конституційного правового порядку існує й у професійній свідомості вчених-юристів і юристів-практиків, політичних і держав­них діячів. Саме бачення конституційного правового устрою, порядку і розвитку правовою і політичною елітою країни має бути серцевиною суспільних уявлень у цій царині.

У найширшому сенсі відмічене означає, що правовий порядок своїм підґрунтям має конституційно-правову культуру соціуму, що й характеризує таку його рису, як ґрунтованість на конституційно-пра­вовій культурі суспільства. Цей зв’язок виявляє себе в досконалості конституційного правового порядку, коли він заснований на розвине­ній правовій культурі соціуму. І навпаки, деформації правової свідо­мості (правовий нігілізм, правовий ідеалізм, інфантилізм чи цинізм), недосконалість конституційно-правової ціннісно-нормативної бази чи практики конституційної правореалізації та правозастосування вкрай негативно позначаються на наявному стані конституційного правового порядку.

Необхідно також розрізняти такі категорії, як правова (законодав­ча) модель конституційного правового порядку і реальний стан кон­ституційного правового порядку, який формується в правовому житті суспільства. Правова модель конституційного правового порядку за­кріплюється конституцією країни як суспільно необхідна система правової поведінки і правових відносин відповідних соціальних і владних суб’єктів. Так, Конституція України закріплює вихідні поло­ження про характеристики України як суверенної і незалежної, демо­кратичної, соціальної, правової держави (ст. 1), суверенітет якої по­ширюється на всю її територію (ст. 2), основні засади взаємовідносин між людиною і державою (ст. 3), республіканізм (ст. 5), поділ держав­ної влади (ст. 6), гарантування місцевого самоврядування (ст. 7), прин­цип верховенства права (ст. 8), державна мова (ст. 10), гарантування права власності (ст. 13), ґрунтування суспільного життя в Україні на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (ст. 15). Стаття 19 встановлює, що правовий порядок в Україні ґрунту­ється на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної вла­ди та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особизобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що перед­бачені Конституцією та законами України. Статті 21-68 закріплюють права, свободи та обов’язки людини і громадянина, ст.ст. 69-74 - ви­борчу систему і проведення референдуму, ст.ст. 75-131 - статус і по­вноваження Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади, прокуратури України, системи правосуддя. Також Конституція України закріплює територіальний устрій (ст.ст. 132-139), місцеве самоврядування (ст.ст. 140-146), статус і повноваження Конституційного Суду України (ст.ст. 147-153) та порядок унесення змін до Конституції України (ст.ст. 154-159). Зміст цих конституційних норм у сукупності складає цілісну «модельну картину» конституційного правового порядку в Україні, яка так чи інакше відбивається в суспільній свідомості й стає образом, згідно з яким надалі здійснюється правозначуща поведінка суб’єктів права, розвиваються правові відносини, формується цілісна картина (але вже дійсна, наявна) конституційного правового впорядкування суспільного життя.

Законодавча модель конституційного правового порядку відобра­жається в суспільній свідомості, стверджується у свідомості окремих суб'єктів і людських спільнот як конституційно-правові ідеї, уявлення, знання, настанови, переконання, почуття та емоцій, які формуються протягом певного часу і продовжують існувати в суспільній свідомості й після змін Конституції. Тому важливо розуміти, що маніпуляції з текстом Конституції, непродумані зміни її норм на потребу політичній ситуації розмивають цю необхідну ідеологічну і психологічну основу конституційного правового порядку. Конституційний правовий поря­док як легальний, офіційно змодельований конституційно-правовими цінностями, принципами, нормами і приписами порядок поведінки і відносин суб'єктів конституційного права є несумісним з тіньовими неправовими практиками та засобами вирішення правових конфліктів, тиском на Конституційний Суд, маніпуляційними інтерпретаціями конституційних норм тощо.

Отже, у широкому сенсі конституційний правопорядок має роз­глядатися як нормативно та інституційно оформлена правова структу­ра, що виражає фундаментальні ціннісні засади функціонування пра­вової системи, механізму державної влади та громадянського суспільства та формується за рахунок розгортання практики конститу­ціоналізму.

Виявлення специфіки конституційного правопорядку є неможли­вим без урахування його структури. Структура конституційного право­порядку має вертикальну та горизонтальну будову.

Вертикальний зріз структури конституційного правопорядку ха­рактеризує стан конституційної вертикалі влади, відповідність закла­деним у конституції принципам організації державної влади реальних відносин між різними рівнями державних органів. У такому сенсі кон­ституційний правовий порядок пронизує всю конструкцію державної влади зверху донизу і навпаки, скріплюючи механізм держави єдиним порядком його функціонування на засадах діючої конституції. Вертикальна ж структура конституційного правопорядку включає в себе також важливий аспект деконцентрації та децентралізації держав­ної влади, чому сьогодні приділяється багато уваги. Так, фахівці ствер­джують, що децентралізована влада є набагато більш ефективною з цілої низки причин. По-перше, децентралізація дозволяє функціональ­но «розвантажити» центральну владу з тим, аби вона максимально ефективно виконувала ті завдання, що мають загальнодержавне зна­чення. По-друге, місцева влада, отримуючи фінансову самостійність, здатна враховувати обставини регіонального та місцевого правового порядку, ухвалюючи рішення локального значення^[669]. У сучасних пу­блікаціях висловлюються також доволі оригінальні та не позбавлені сенсу ідеї, що суб'єктами децентралізації державної влади на основі сучасної управлінської парадигми мають бути не регіони, а міста^[670].

Вертикальна структура конституційного правопорядку має, як правило, суб'єктний характер. Особливо це стосується виконавчої влади, яка, за влучним висловом О. Гамільтона, має у своїх руках меч^[671], тобто концентрує у своїх руках найбільш широкий набір важелів впли­ву на правову систему та державний механізм. Часто конституційний правопорядок залежить саме від того, наскільки чітко та несуперечли- во виписані основні положення щодо системи стримувань і противаг у суб'єктній системі держави. У цьому зв'язку часто висловлюється думка, відповідно до якої Конституція України 1996 року була більш вдалою саме з точки зору втілення ідеї стримувань і противаг, аніж Конституція в редакції 2004-го та, відповідно, 2014 року^[672]. Це пов'язано з тим, що перехід до парламентсько-президентської моделі республіки з очевидним підвищенням політичної та управлінської ваги Прем'єр- міністра України містить у собі прихований конфлікт між головою Уряду та Президентом. Зокрема, це свого часу вже призвело до систем­ної політичної кризи 2005 року, що мало наслідком цілу низку проблем, у тому числі у сфері конституційного правопорядку.

Ключовим принципом, що визначає вертикальну структуру кон­ституційного правопорядку, є принцип народовладдя. Його фундамен­тальність виражається в тому, що народ є носієм влади, а отже, первин­ним суб'єктом, щодо якого держава завжди є конвенційно визнаним суб'єктом. Таку точку зору висловлює, зокрема, 3. М. Юдін. Він ува­жає, що такі первинні суб'єкти права, як індивід, народ тощо, є правосуб'єктними a priori, тоді як держава вимагає факту визнання, тобто її правосуб'єктність є умовною^[673]. Якщо екстраполювати цю ідею на площину структури конституційного правопорядку, то виявля­ється, що з точки зору суб'єктності різні елементи механізму держави, особливо на найвищому рівні управління, відзначаються за своїм ста­тусом. Органи представницького типу (перш за все це Верховна Рада України) з точки зору структури конституційного правопорядку є більш суб'єктними, ніж органи, що не мають представницького стату­су (наприклад, Кабінет Міністрів України). З цих позицій стає зрозумі­ло, що під час революційних зимових подій 2013-2014 років форму­вання у Верховній Раді України нової більшості та ухвалення нею безпрецедентного рішення щодо самоусунення Президента України було не підривом конституційного правопорядку, а радше його віднов­ленням, що виражалося у використанні народом свого права на рево­люцію. На думку С. П. Погребняка та О. О. Уварової, це право не є абсолютним, оскільки його межі окреслені чотирма принципами: принцип демократії, принцип пропорційності, принцип справедливої причини та принцип розрізнення^[674]. У той самий час реалізація цього права є проявом вертикальної структури конституційного правопоряд­ку, оскільки його суб'єктною основою є народ України.

Горизонтальний зріз структури конституційного правопорядку характеризує стан правової впорядкованості всіх компонентів регулю­вання конституційно-правової сфери: загальні засади соціального, економічного, політичного та правового устрою; права, свободи та обов'язки людини і громадянина; виборча система та референдум; конституційний статус і повноваження Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів ви­конавчої влади; засади правосуддя; основи територіального устрою України та місцевого самоврядування; правовий статус та повнова­ження Конституційного Суду України та ін.

Специфіка горизонтальної структури правового порядку знахо­дить своє відображення у формуванні спеціального законодавства, яке продовжує та логічно доповнює ті розділи Конституції, які націлені на регулювання певної групи правових відносин та станів. Показово, що в деяких країнах значущість питань, які потребують конституційно- правового регулювання, підкріплюється особливим статусом законів, якими фони регламентуються. Зокрема, йдеться про конституційну практику та традицію Франції, а також її колишніх колоній. Відповідно до них, законодавче регулювання тих аспектів суспільно-політичного життя, яке розглядається як таке, що продовжує або конкретизує по­ложення конституції, має здійснюватися виключно органічними зако­нами, які мають особливий статус, процедуру ухвалення та зміни. У більшості випадків йдеться про закони, які визначають повноваження та конституційний статус окремих вищих органів державної влади. Органічні закони, як правило, розглядають як ознаку романського правового стилю, оскільки для германського правового стилю конституційно-правове регулювання здійснюється ординарними зако­нами. Тим часом і в Україні появляються дослідження, присвячені перспективам органічного конституційно-правового регулювання^[675]. Існування органічних законів створює ніби «невидиме поле» довкола конституції, ще більшою мірою автономізуючи конституційний право­порядок не лише від інших галузевих правопорядків, але й у системі національного правопорядку.

У горизонтальній структурі конституційного правопорядку варто виділяти змістовні блоки, або «згустки», конституційно-правового ре­гулювання та сфери людської діяльності. Тут варто підкреслити, що, незважаючи на горизонтальну будову конституції як фундаменту кон­ституційного правопорядку, різні її розділи мають різне значення та статус у суспільстві. У будь-якому разі завжди можна говорити про іс­нування відповідної ієрархії всередині конституційно-правового регу­лювання, хоча з нормативної точки зору це може бути не так. Нерівномірність такого горизонтального виміру структури конститу­ційного правопорядку виражається хоча б у тому, що внесення змін до окремих розділів конституції здійснюється за ускладненою процеду­рою, що демонструє більш високу їх значущість.

Горизонтальна структура конституційного правопорядку також тісним чином пов язана з його інфраструктурою. Важливо враховува­ти, що конституційний правовий порядок існує не тільки в цінностях, нормах і поведінці, а й у механізмі, який організаційно відокремлений від окремих осіб. Саме тому з цих позицій конституційний правовий порядок виражається у своїй інфраструктурі. Інституційність право­вого порядку демонструє його внутрішню цілісність, яка виражається в успішному виконанні своїх завдань інфраструктурою правового по­рядку. Важливо зауважити, що інституційний вимір правового порядку не може обмежуватися розглядом державної правоохоронної системи, а також інститутів, пов’язаних із забезпеченням правового порядку. Тут важливо розуміти, яким саме чином діє правовий порядок, у яких формах він існує і які цілі має за мету. Інституційна характеристика правового порядку зазвичай пов язується зі специфікою та організаці­єю системи органів охорони правового порядку, але, на наше переко­нання, має розглядатися в більш широкому контексті, оскільки право­вий порядок та охорона правового порядку не є тотожними категоріями.

Інфраструктура конституційного правопорядку пов'язана не стільки з функціонуванням органів конституційного контролю, скіль­ки з усією тією сукупністю актів правозначущої поведінки, які інсти- туціоналізують конституційний правопорядок в усіх сферах його роз­гортання: від прав людини і громадянина до територіального устрою. Таким чином, конституційний правопорядок, хоч і є самовідновною системою, він усе ж іноді вимагає залучення зовнішніх сил, які би до­дали життєвої енергії його змісту.

Змістовна характеристика конституційного правопорядку безпо­середньо пов язана з проблематикою його експліцитності, вираженості в реальному правовому житті суспільства. Тому конституційний пра­вовий порядок як складне явище характеризується не тільки його формальними властивостями, але і наповненням його правової «обо­лонки» певним змістом. Зміст конституційного правового порядку за­лежить не тільки від власне юридичних його джерел і детермінант, а й від того, як юридичний його зміст заломлюється і втілюється в соці­альних процесах і механізмах. Тому в змісті конституційного право­вого порядку є сенс розрізняти правову і соціальну складові.

Правовий зміст конституційного правового порядку характеризу­ється тим, які ціннісно-нормативні підстави служать його базою - рі­вень конституційної правової практики, стан правової системи та від­повідність тенденцій її розвитку конституційно-правовим засадам, відповідність актів реалізації та застосування принципам верховенства права та правової держави. Особливо важливим змістовним компонен­том конституційного правового порядку є юридична (що належить до компетенції державної влади) забезпеченість конституційного право­вого порядку - рівень професійної та компетентної культури право- творців, незалежність та кваліфікованість суддів Конституційного Суду України, якість нормативної бази, ефективність офіційної інсти- туційної системи підтримки та забезпечення конституційного право­вого порядку та ін.

Соціальний зміст конституційного правопорядку характеризуєть­ся рівнем реального втілення цих ціннісно-нормативних настанов, принципів і норм у повсякденну практику конституційного життя сус­пільства. Соціальний зміст конституційного правового порядку, з од­ного боку, виявляється в тому, наскільки реальна життєдіяльність сус­пільства відповідає закладеним у конституційному праві ціннісно-правових підставам. А з іншого - він свідчить про те, наскіль­ки суспільство схильне до системи офіційного конституційно- нормативного регулювання і як воно саме нівелює його недосконалос­ті. Соціальний стан конституційного правового порядку має відстежуватися державними організаціями та інститутами громадян­ського суспільства з метою формування і коригування правової політи­ки у сфері забезпечення конституційного правового порядку. Тут по­казовим є посилення впливу громадських інституцій на забезпечення конституційного правопорядку. Так, активісти громадського руху «Чесно» регулярно стежать за відповідністю податкових декларацій реальним витратам вищих посадовців держави, фіксують факти пору­шення процедури голосування, виявляють аспекти реалізації передви­борних програм депутатів та партій. Це, звісно, дозволяє говорити про суспільну детермінацію конституційного правового порядку.

Системність змісту конституційного правового порядку поряд з іншим передбачає і його внутрішню структурованість. Як будь-яке складне явище, правовий порядок передбачає наявність елементів, без яких його формування і функціонування як цілісної системи неможли­во. Категорія змісту конституційного правопорядку є, безумовно, складною та багаторівневою. Його наповнення нормативами, ціннос­тями, актами поведінки тощо безпосередньо залежить від того коми- лексу функцій, який він виконує. Функцію не можна плутати з причи­ною, оскільки, за твердженням Н. Лумана, функція - це структура, що уможливлює організацію порівняльних ситуацій між рівнозначними діями^[676]. Таке раціональне визначення функції будь-якої соціальної системи стосовно правового порядку може розшифровуватися таким чином: функція будь-якого правового порядку - це його націленість на підтримку належного в сущому. Конституційний правопорядок тут посідає особливе місце, оскільки його зміст більшою мірою перебуває якраз у сфері належного, яка часто за багатьма властивостями контр­астує із сущим, що веде до підриву легітимності конституційного правопорядку. Однак така підтримка належного в сущому виражається в багатьох різних функціях правового порядку. Можна говорити про шість основних функцій правового порядку: стабілізаційну, правоко- рекційну, ціннісно-орієнтаційну, виховну, обмежувальну та потребо- ву^[677]. При цьому функціональність правового порядку має схильність до самовідтворення, тобто рекреація відповідних інституціональних компонентів правового порядку теж є його функцією.

Виконання зазначених функцій вимагає відповідної інституціалі- зації, створення відповідних блоків, згустків правового порядку, що відповідно реалізують його функції. Стабілізаційна функція, яку за великим рахунком можна вважати генеральною функцією правового порядку, охоплює весь правовий порядок як суцільний суспільний ін­ститут. З позицій структурно-функціонального підходу, правовий по­рядок є втіленою стабільністю, а конституційний правопорядок у цьо­му контексті є ще й запорукою майбутньої стабільності. При цьому слід зазначити, що всі інші функції правового порядку спрямовані на підтримку цієї стабільності. Тоді інститутом ціннісно-орієнтаційної функції слід вважати ієрархію цінностей правової сфери, інститутом обмежувальної та виховної функцій правового порядку є суспільні механізми його охорони (правоохоронні органи, правозахисні органи та суспільна думка про право), інститутом потребової та правокорек- ційної функцій - правове життя^[678].

Виходячи з уявлень про функціональну характеристику конститу­ційного правопорядку, можна говорити про те, що його зміст визнача­ється формуванням чотирьох «пластів»: ціннісного, нормативного, реалізаційного та інституційного.

Ціннісний пласт конституційного правопорядку характеризує його ідейно-аксіологічну основу, тобто ту систему ідеологічних та ціннісних координат, у рамках яких формується і відтворюється домі­нуючий у соціумі образ правового впорядкування організації публічної влади, засад і принципів її функціонування та відносини суспільства й особи. Ціннісне підґрунтя конституційного правопорядку може бути єдиним, таким, що містить у собі несуперечливі, органічно пов язані компоненти, які утворюють довершену ціннісну систему правового порядку. Така система формується в процесі сталого правового розви­тку на основі опанування кожним наступним поколінням суспільства правовими традиціями і здобутками поколінь минулих. У разі пору­шення цієї лінії відбувається розмивання легітимності конституції, поступова руйнація конституційного правопорядку. На цю хиткість ціннісного змісту конституційного правопорядку, зокрема, звертає увагу Ю. М. Оборотов. Він пише, що вибрана в Україні стратегія пра­вової політики на широке використання законодавчого права і кодифі­кації, з поєднанням із міфами про народовладдя, правову державу, пряму дію закону і низку інших, вже спричинила падіння рівня легі­тимності правової системи. До того ж легковажне ставлення в політиці й засобах масової інформації до такого фундаментального акта, як Конституція України, по суті, підвело соціум до антиконституційного емоційного стану^[679].

Як зазначає А. Р. Крусян, аксіологічний вимір українського кон­ституціоналізму розкривається через аналіз цінностей конституціона­лізму, які за своїм змістом належать до конституційних цінностей, що складають предмет конституційної аксіології^[680]. У сучасній конституційно-правовій науці немає уніфікованого підходу щодо ви­значення природи (сутності) та відповідного поняття конституційних цінностей. Для з'ясування цих питань потрібно звернення до концепції сучасного українського конституціоналізму. Саме філософія сучасного конституціоналізму є методологічним інструментарієм розкриття сут­ності конституційних цінностей як гуманістичних, демократично- правових, універсальних орієнтирів (цілій та настановлень), що мають формалізоване відображення в конституції держави, виявляються в конституційно-оціночній, інтерпретаційній і контрольній діяльності органів конституційної юстиції та визначально впливають на консти­туційне законодавство, конституційну правосвідомість, конституцій­ний правопорядок та публічно-владну практику.

Цінності сучасного українського конституціоналізму складають певну систему, до якої належать цінності, що визначають: спрямова­ність (мету) конституціоналізму та зміст його принципів (людина, конституційно-правова свобода, верховенство права, конституційність, демократія), тобто це цінності основоположного характеру; норматив­ну основу конституціоналізму (конституція як цінність, інтегративне праворозуміння на основі вчень природно-правової, легістської, лібертарно-юридичної аксіології); інституціонально-функціональну основу конституціоналізму (публічна влада, зокрема проблема ціннос­ті державної та публічно-самоврядної влади, народний суверенітет). Ці цінності складають ієрархічну систему, підґрунтям якої є основопо­ложні цінності, що визначають мету конституціоналізму. Тому осо­бливого композиційного значення в системі цінностей конституціона­лізму набувають людина та її конституційно-правова свобода^[681].

Уявляється, що з позицій конституційного правопорядку ключо­вою цінністю конституціоналізму є якраз Конституція як той фунда­ментальний правовий акт, що встановлює граничні підстави функціо­нування українського суспільства. Цінність Конституції має декілька вимірів.

По-перше, Конституція має нормативну цінність, яка виражається в її функції ранжування вітчизняного законодавства на основі принци­пу верховенства правового закону. У рамках вітчизняної наукової тра­диції принцип верховенства закону мислиться як такий порядок орга­нізації нормативної структури права, коли вища юридична сила визнається за Конституцією України як Основним Законом, і всі закони та інші нормативно-правові акти приймаються з урахуванням поло­жень Конституції України та не повинні їй суперечити. За принципом верховенства закону формується ієрархічна система правових актів, і він є фундаментальною основою режиму законності. При цьому під ієрархічністю також розуміють принцип побудови системи джерел права в межах правової системи, який зумовлюється змістом та обся­гом повноважень суб’єктів правотворчості, є вираженням різної юри­дичної сили окремих видів джерел права і пов'язаною з цим суборди­нацією джерел права в їх цілісній системі^[682]. Така позиція дозволяє дослідникам говорити про те, що ефективність законодавства безпо­середньо залежить від рівня реалізації принципу верховенства закону як виразу співпідпорядкування правових актів між собою, за якого Конституції України в системі цих актів відводиться головна роль.

По-друге, Конституція має соціальну цінність, оскільки вона де­кларує, закріплює та інституційно забезпечує основоположні правові цінності, такі як справедливість, правосуддя, права людини, верховен­ство права тощо^[683]. Крім того, саме з орієнтацією на Конституцію від­буваються процеси соціальної динаміки, що пов'язані зі зміною соці­альних еліт, формуванням класу політично активних громадян тощо. Показово, що три українські революції (Революція на граніті, Помаранчева революція та Революція гідності) відбувалися в тому числі під гаслами необхідності дотримання Конституції, її реального виконання та досягнення конституційного правопорядку. Видається, така позиція є набагато більш перспективною та конструктивною, аніж безперервна критика чинної Конституції вітчизняною політич­ною верхівкою.

По-третє, Конституція має управлінську цінність, пов'язану з її впливом на всю систему органів державної влади та місцевого само­врядування. По суті, йдеться про те, що Основний Закон, встановлю­ючи повноваження вищих органів держави, тим самим їх обмежуючи, встановлює консолідаційний орієнтир для ефективної взаємодії дер­жавної влади. Це означає, що Конституція має розглядатися не лише як правова цінність у будь-якому сучасному цивілізованому суспіль­стві, але і як державна цінність, що має як управлінське, так і симво­лічне значення.

Нормативний пласт конституційного правопорядку виявляє конституційно-правове закріплення певної моделі конституційного правопорядку як юридичного відображення досягнутого в суспільстві рівня конституційного розвитку, суспільного договору і конституційно- правової техніки. Нормативно-правова конфігурація конституційно- правового порядку є надзвичайно багатоманітною, оскільки відбиває особливості національних конституційно-правових традицій, проте головними характеристиками нормативно-правової моделі конститу­ційного правопорядку має вважатися реальний (а не формальний чи декларативний) демократизм конституційного устрою та його ґрунто- ваність (знов-таки реальна) на принципі верховенства права.

Важливим аспектом нормативного пласту конституційного право­порядку є його інертність. Конституційне право, яке часто розгляда­ється як фундаментальна галузь права^[684], з-поміж усіх інших напрямів правового регулювання відзначається найвищим рівнем внутрішнього спротиву змінам. У цьому виражається баланс системи права, оскільки лише за умови незмінності конституційного права уможливлюється сталий розвиток державності й права, що неодноразово підкреслюєть­ся на рівні філософії права і загальнотеоретичної юриспруденції^[685]. У цьому контексті варто акцентувати увагу на інтерпретативній парадиг­мі конституційного розвитку, яка, зокрема, характерна для США - дер­жави, що має одну з найдовших конституційних традицій у світі. Гнучкість конституційно-правового регулювання в цій державі забез­печується не безперервною корекцією конституції, а її активним тлу­маченням, що дозволяє враховувати обставини конкретної історичної, соціально-економічної, політичної обстановки. У цьому сенсі консти­туцію розглядають як узгоджену думку суддів. Тут можна послатися на відомий вислів прихильника суддівського активізму Ч. Е. Хьюджеса: «Ми всі підпорядковуємося Конституції, але Конституцією є те, що судді про неї говорять, і судова влада є гарантією нашої свободи і на­шої власності відповідно до Конституції»^[686].

Виходячи з таких суджень, можна зазначити, що нормативний пласт конституційного правопорядку формується не лише за рахунок нормотворчої діяльності, яку забезпечує Верховна Рада України, але й за рахунок активної інтерпретаційної діяльності, яку покликаний здій­снювати Конституційний Суд України. Саме на нього покладена відпо­відальність за втілення приписів та ідеалів Конституції в життя, ство­рення ефективного конституційного правопорядку.

Із діяльністю органів конституційного правосуддя тісно пов'язаний ще один, третій пласт змісту конституційного правового порядку, а саме реалізаційний. Реалізація Конституції як основи конституційного правопорядку є процесом, що зазвичай не піддається прямому емпі­ричному спостереженню, як у разі з реалізацією інших нормативно- правових актів чи законодавства в цілому. Це пов'язано з тим, що сама Конституція за багатьма параметрами є перспективним, програмним актом, у зв'язку з чим увесь процес конституційного будівництва на шляху до становлення сучасного конституціоналізму є сенс розглядати як реалізацію Конституції. Тут слушною є думка, відповідно до якої саме поняття реалізації права варто розглядати в широкому та вузько­му сенсі. З точки зору широкого підходу, реалізація права - це його втілення в життя, тобто цілісний механізм актуалізації змісту та форми правових засобів у відповідності до потреб суспільного розвитку. З широких позицій реалізація права охоплює своїм змістом практично всю сферу механізму дії права - починаючи від правотворчості й за­кінчуючи системою допоміжних правових актів (або інакше: «Під ре­алізацією права розуміється реальне, практичне перетворення у життя формально-визначених правових приписів через фактичну поведінку суб'єктів права з метою задоволення основних потреб людини, сус­пільства і держави за допомогою способів і засобів, встановлених державою»^[687]). Тим часом, коли йдеться про акти реалізації права, то тут його слід розуміти саме у вузькому сенсі, тобто як реалізацію суб 'єктивного права, а також законних інтересів та юридичних обов'язків. Саме в цьому контексті найчастіше використовується по­няття «реалізація права»^[688]. Реалізація права в широкому сенсі - це процес, а реалізація права у вузькому сенсі - це правовий акт, вважає Ф. Н. Фаткуллін^[689].

Актуальність розгляду реалізаційного пласту конституційного правопорядку пов'язана також із тим, що він є найбільш заполітизова- ною сферою сучасного українського конституціоналізму. Це виража­ється не лише в постійних суперечках щодо необхідності виконання положень Конституції, її систематичних порушеннях, ігноруваннях як букви, так і духу її ключових положень, але й у тому, що в масовій правосвідомості склався образ Конституції як чогось необов'язкового, далекого від реалій, відірваного від конкретних обставин життя укра­їнського суспільства. Реалізація Конституції часто перетворюється на її нереалізацію, що породжує серйозні загрози конституційному пра­вопорядку, оскільки він починає поступово віддалятися від своєї нор­мативної основи. Небезпека таких тенденцій є доволі очевидною: фактичний існуючий конституційний правопорядок може мати абсо­лютно інше забарвлення та зміст, аніж це передбачено Конституцією. Це веде до інфляції конституційного права, тобто падіння рівня його легітимності та спроможності виконувати покладені на нього функції.

Реалізаційний вимір конституційного правопорядку часто пов язується саме з діяльністю вищих органів державної влади, оскіль­ки саме вони традиційно розглядаються як основні об єкти конституційно-правового впливу. Це виводить до проблеми аналізу інституційного пласту конституційного правопорядку.

Тут важливо зазначити, що з позицій сучасної теорії інституціона- лізації конституційний правопорядок має декілька напрямів свого оформлення як особливого соціального інституту. Соціальний напрям інституціоналізації конституційного правового порядку виражається в системі соціальних комунікацій між суб'єктами права. Важливо під­креслити, що розгортання правового порядку є не стільки результатом діяльності держави та її органів, скільки дій та інтеракцій соціальних суб'єктів. На думку С. В. Бобровник, правові конфлікти, які пронизу­ють правову сферу, мають розглядатися як цілком нормальне явище правового життя, оскільки саме на їх вирішення спрямована вся систе­ма правових засобів^[690]. Тому і конфліктність правового порядку є нор­мальним станом, у якому стикаються інтереси різних учасників соці­альних комунікацій. Тим часом такі конфлікти зазвичай мають антагональний характер, для якого властива динамічна рівновага, від­носна збалансованість, готовність сторін до компромісів та конвенцій, а також взаємна відповідальність сторін за виконання зобов’язань. Соціальна інституціоналізація правового порядку, таким чином, пе­редбачає дискурсивний варіант вирішення соціальних суперечностей. Інституціональний пласт конституційного правопорядку характеризує сформованість та функціональність державних інституцій загальної та спеціальної компетенції, які служать підтриманню та забезпеченню конституційного правового порядку в суспільстві. Серед інституцій загальної компетенції - інститути глави держави, парламенту, уряду, судової та контрольної влади, місцевого самоврядування, які у відпо­відності до принципів і вимог розподілу влад наділені ефективними повноваження підтримання рівноваги державної влади.

Юридичний напрям інституціоналізації конституційного право­вого порядку, який найчастіше перебуває в центрі уваги науковців, пов'язаний із формування системи державних та недержавних органів, що забезпечують, охороняють та підтримують правовий порядок. Юридична інституціоналізація правового порядку базується на ідеях законності як принципу діяльності держави, верховенства права, недоторканності особистого життя тощо. У цьому контексті інституці­оналізація правового порядку набуває свого вираження в розбудові системи судових та правоохоронних органів як державного, так і не­державного характеру. Слід особливо підкреслити, що в наш час осо­бливо інтенсифікуються процеси роздержавлення правового порядку, коли в його охороні та забезпеченні беруть участь інститути громадян­ського суспільства. Яскравим прикладом цих тенденцій є популяриза­ція інституту медіації як позасудового вирішення спорів. Позадержавне правосуддя є одним із перспективних напрямів дослідження конститу­ційного правопорядку.

Нарешті, легітимаційний напрям інституціоналізації конституцій­ного правового порядку пов'язаний із втіленням та захистом соціаль­них цінностей, які лежать в основі правового порядку, - безпека, пе­редбачуваність, надійність, стабільність тощо. Чим вищий рівень забезпеченості цих цінностей, тим вищим є рівень легітимності право­вого порядку, тим більш ефективною буде його загальна інституціона­лізація. Легітимація правового порядку як процес його інституціоналі­зації - це радше тенденція правосвідомості, результат осмислення правового життя та його сучасного стану.

Важливо зазначити, що наявний, реально існуючий конституційно- правовий порядок - це результат впливу на цю сферу різноманітних соціальних, економічних, політичних, ідеологічних та правових чин­ників, дія яких може бути контраверсійною. В умовах, коли цінності права є домінуючими у світоглядній системі суспільства, а консти­туційно-правові цінності сприймаються і використовуються в суспіль­ній практиці як універсалізовані засоби регулювання суспільних від­носин, конституційний правовий порядок формується на засадах таких важливих компонентів правової культури, як верховенство права.

Правовий порядок - результат усієї життєдіяльності суспільства, своєрідний інтегральний показник потенціалу соціуму до формування та забезпечення цивілізованого устрою на основі права в умовах не- рівноважності суспільства. У правовому порядку виявляються основні властивості й сутнісні характеристики суспільства, стан культури (у тому числі правової) і менталітету, правового досвіду і спадщини, су­перечності розвитку та інституційні досягнення. У такому ракурсі проблема формування, підтримки та забезпечення правового порядку постає в зовсім новому вимірі, потребує осмислення у зв язках і спів­відношеннях з усіма механізмами соціальної детермінації.

Конституційний правовий порядок - найбільша соціальна цін­ність, основа нормального життя суспільства, його громадян. Тому його формування та забезпечення - одне з головних завдань, що за­вжди стоять перед суспільством, найважливіший напрям діяльності держави, її пріоритетна функція. При цьому необхідно чітко розрізня­ти «зони відповідальності» суспільства і держави за стан конституцій­ного правового порядку, оскільки в масовій, та подекуди навіть у професійній правосвідомості склалася тенденція розглядати консти­туційний правопорядок як сферу діяльності виключно держави. Але проблема гарантованості конституційного правопорядку не може роз­глядатися з позицій виключно етатистсько-орієнтованої методології.

Категорія гарантій правопорядку виникла як ідеологічно орієнто­вана і тому змістовно несамодостатня, до того ж внутрішньо супереч­лива конструкція: чи можливо гарантувати (у точному сенсі цього по­няття) правовий порядок у межах усього суспільства? Нерівноважність соціального та правового розвитку сучасного суспільства, вплив на становлення конституційного правового порядку не тільки закономір­ностей, але й випадковостей функціонування правової сфери вимагає відмови від подібних концепцій. Розуміння конституційного правового порядку як постійно підтримуваного суспільством балансу правової життєдіяльності актуалізує механізми самоорганізації та адаптації со­ціуму до динамічно мінливих координат функціонування правової сфери, підводить до необхідності вибудувати систему координат кон­ституційного правового порядку на деідеологізованій науковій основі й реалістично оцінити можливості держави в цій галузі.

Забезпечення і підтримка конституційного правового порядку в суспільстві може розгортатися за поєднання двох парадигм: парадигми культивування (заохочення, стимулювання, пропагування та затвер­дження) свідомої, солідарної з правом поведінки, перетворення саме її на домінуючий різновид конституційної правової активності та пара­дигми боротьби з конституційними правопорушеннями. Слід підкрес­лити необхідність балансу у співвідношенні цих складових підтриман­ня правового порядку, бо будь-який «ухил» призводить до втрат у стані конституційного правового порядку: слабкість першої та акцент на боротьбі з конституційними правопорушеннями призводять до форма­лізації свідомості й правової поведінки, надмірної політизації конституційно-правової сфери, а протилежне співвідношення посла­блює захист порушеного права, ефективність діяльності конституцій­них інститутів. Громадянське суспільство не тільки виробляє соціально прийнятні стандарти правового впорядкування життєдіяльності сус­пільства, але й мобілізує ресурси (ідеологічні, людські, матеріальні, інституційні) на підтримку стійкої впорядкованості в суспільстві, а діяльність держави носить субсидіарний характер, забезпечує захист конституційного правового порядку тією мірою, якою суспільство не може зробити цього самостійно (події Революції гідності принагідно демонструють та ілюструють справедливість цієї тези).

Важливим інструментом забезпечення конституційного правового порядку в демократичному суспільстві є конституційна юстиція - здій­снювана на правовій основі діяльність Конституційного Суду, який має стати безперечним авторитетом не лише в судовій системі, але й у правовій системі в цілому. Створення правової системи, що включає сучасне та адекватне законодавство, ефективно і кваліфіковано працю­ючі суди й органи управління, що забезпечують справедливе та прозо­ре тлумачення Конституції і застосування законів, є необхідним і ефективним, якщо все це не вступає в суперечність з економічними, політичними та ідеологічними умовами життєдіяльності суспільства.

І нарешті, основу сучасного конституційного правового порядку утворює культура суспільства та її правова складова. Культура як стан «духовного здоров'я» суспільства (у тому числі й правового) стано­вить собою історично сформовані, стійкі й укорінені в громадській діяльності й свідомості стереотипи мислення і поведінки, домінуючі в практиці організація та впорядкування суспільного життя, а тому легі­тимні й підтримувані суспільством. Саме тут коріниться «схильність» системи забезпечення конституційного правового порядку в суспіль­стві до тієї чи іншої моделі (парадигми), превалювання в ній державно- владного (етатистського) або диспозитивного (комунітарного) компо­нента. Проблема забезпечення і підтримки конституційного правового порядку - не тільки юридична проблема. Для її вирішення перш за все повинні бути усунені, зжиті ті фактори, які підтримують, «оживляють» правовий нігілізм, створюють умови для вчинення правопорушень, для відступів від правових цінностей, принципів і нормативів.